Vesna.org.ua робить симуляцію бою під Литвою і Польщею

І. З Литвою проти Польщі

Віртуальна Росія приносить боротьбу за Галичину. Смерть Юрія II, останнього з роду Романовичів, поклала край Галицько-Волинській державі. Бояри, з висилкою князя католик орг юа, обрали переможцем литовського князя Любарта-Дмитра, який був присвячений з Романовичем, був православної віри і був відомий на Волині. Дворяни думали спертися на Галицько-Волинське князівство в союзі з литовським урядом, яке прийшло тоді до всіх вищих сил і цінностей. Любарт взяв під свою владу не лише Волинь, а й Галичину (у Львові зберігся при церкві Георгія Побідоносця дзвін з його ім’ям). Але не пощастило зберегти незалежність Галицько-Волинської держави та всієї його території. Заклик на престол литовського князя-це вже була відмова від незалежності, тому що таким чином Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося в залежності від Литви, стало литовської провінцією.

Але і в цій комбінації не можна було утримати всієї території, що належала до Галицько-волинської держави. Спротивилися цьому сусідні держави — татари, Угорщина і Польща. Татари, хоч ослаблені, мали ще теоретично зверхність на українських землях, Угорщина могла покликатись на свої давні претензії до Галичини. Польща шукала колонізаційних теренів і бажала опанувати галицьку торгівлю. Всі сусіди намагалися стримати експансію Литви, і так землі Галицьковолинської держави опинилися в огні боротьби, що тривала майже півстоліття.

В 1340 р., на першу вістку про смерть Юрія, польський король Казимир виправився походом на Галичину, здобув Львів і забрав звідси коронаційні відзнаки галицьких володарів. Але Галичини не міг утримати під своєю владою. Галицькі бояри, під проводом Дмитра Дедька, взяли управу в свої руки. Вони не зв’язалися сильніше з Любартом, не допомогли йому укріпитися в Галичині, а думали самі рядити країною, лавіруючи між тими державами, що заявили претензії до галицької землі. Це був відгук давніх змагань галицького боярства, що бажало тримати владу у своїх руках, обходячись без князів. Але ця егоїстична політика боярської олігархії остаточно знищила самостійність Галицької держави. В 1349 р. Казимир* напав на Галичину вдруге, зайняв знову Львів, присвоїв собі титул “пана Руської землі” і вже сильно утвердився в новій займанщині. Але Любарт не хотів зректися Галицької землі і за допомогою інших литовських князів розпочав війну з Польщею. Литовсько-українські війська безнастанно нападали на пограничні городи, двічі облягали

110

Львів, ходили також на польські землі. Знову ж поляки разом з мадярами виправлялись на Волинь і навіть здобули Володимир. Боротьба велася з великим завзяттям. Деякі бояри виявили немалу енергію в обороні своєї держави — наприклад, воєвода Дрозд уславився обороною Белза (1352), причому, здобуваючи замок, мало не поліг угорський король Людвік;* боярам Бурвичам з Сулимова* за прихильність Любартові Казимир сконфіскував землі. У боротьбі брали участь також селяни і міщани; коли Людвік вертався через Карпати на Угорщину, за ним гналися селянські ватаги, а в якомусь місці селяни підпалили хату, в якій король ночував Але вся та боротьба не принесла успіху: Галичина разом з Холмщиною залишилася в руках Польщі.

Політика Казимира. Все-таки Казимир, зайнявши Галичину, мусив рахуватися з настроями населення і вів дуже обережну політику. Він намагався якнайтісніше зв’язати Галицьку землю з Польщею, але залишив деякі форми давньої влади. Зокрема, затримав назву “королівство Русі”,— так звали Галичину останні Романовичі. Деякі бояри залишилися при своїх становищах, в урядуванні вживано української мови поруч з латинською. Але Казимир щедро роздавав землі вельможам, що приходили з Заходу,— полякам, німцям, мадярам, зобов’язуючи їх до військової служби. Протегував польську торгівлю, а купцям зі Шлезьку* заявив: “Я здобув Русь своїми власними людьми, і шляхами мають користуватися тільки мої люди”. З господарських причин він намагався поширити німецьку колонізацію — як у містах, так і по селах. Всі головніші міста, передусім Львів, дістали німецьке право і розбудувалися на нових місцях, так що давні українські торгові оселі почали занепадати. Німецька колонізація особливо поширилася на західному пограниччі Галичини;

там вирубано старі пущі, що творили кордон від Польщі, і встановлено пряму дорогу до Львова, через Ряшів до Кракова. У церковних справах Казимир підтримував місії францісканів* і домініканів*;

від папи домагався допомоги на боротьбу з “невірними русинами”. Але не переслідував вірувань місцевого населення і погодився відновити галицьку православну митрополію.

Володислав Опольський*. Після смерті Казимира (370) польським королем став Людвік_У горський. і під його владу перейшла також Галичина. Він призначив на намісника Галичини Володислава Опольського, знімченого польського князя, і залишив йому широкі володарські права. Володислав (1372—1378) титулувався — “Божою милістю пан і дідич Руської землі”, користувався як самостійний володар великою маєстатичною печаттю, мав свого канцлера, підскарбія і маршала, бив монету з гербом (левом). Отже, на перший погляд, Галичина користувалася широкою автономією. Але Володислав нехтував зовсім місцевим населенням, а оточував себе самими чужинцями, головно шлезькими німцями, поляками, волохами, мадярами; з його 120 привілеїв, що збереглися до нашого часу, тільки 15 відноситься до місцевих бояр, всі інші — до чужоземців. Так само він протегував німецьку колонізацію міст. У церковній політиці Володислав став відкрито по боці католицької церкви і дістав папську буллу з дозволом заснувати латинські єпископства в Галичі,

111

Перемишлі, Володимирі і Холмі. Пізніше (1378) Людвік усунув Володислава з намісництва і Галичину віддав просто під управу угорських воєвод. Любарт і інші литовські князі не визнавали угорської влади і далі вели війну за Галичину. Але в цій довгій боротьбі і під гнітом чужинецької окупації заломилася активність галицького боярства. Змайоризовані* чужим елементом, виставлені на переслідування, знищені війною, бояри почали залишати свої державні змагання. Вони боролися за своє існування, свої матеріальні інтереси. Долю країни вирішували чужі сили.

Перемога Польщі. Коли Людвік помер (1382), польською королевою стала його дочка, Ядвіга*, що зобов’язалася повернути Польщі Галичину. В 1387 р. вона рушила з військом на Галичину, за допомогою німецьких міщан зайняла без боротьби Перемишль, Львів та інші міста, і тільки в Галичі поставив їй опір угорський воєвода. Так остаточно включено Галичину до Польської держави.

Польща перемогла оборонців самостійності Галицько-волинської держави своєю сильнішою організацією. Після довгих часів розбиття на розрізнені князівства Польща на початку XIV ст. з’єднала-ся знову під проводом одного короля, що зосередив у своїх руках всю державну владу. Вельможі, які вели партикулярну* політику, визнали авторитет монархії і стали їй до служби. Так само по боці короля об’єдналося дрібне лицарство, що за свою державну службу дістало широкі привілеї. Міста, населення яких в значній частині було німецьке, цілковито залежали від короля. До об’єднання держави немало спричинилася польська церква, яка набрала національного характеру і допомагала владі в їі змаганнях. Коли прийшло до боротьби за галицько-волинську спадщину, всі ті елементи з’єдналися для спільної акції, що мала всім їм принести користь: держава бажала поширити свою територію, вельможі і шляхта шукали колонізаційних теренів, міщанство хотіло опанувати східну торгівлю, католицька церква надіялася здобути нові країни для релігійної пропаганди. Проти цього зорганізованого наступу оборонці державності Галичини могли виставити свої сили: боярство, що мало свої державні традиції, і активні народні маси із стародавньою організацією, але бракувало їм головного організаційного центру — своєї династії, яка дала б провід усій боротьбі. Не вистачало тут Литви, яка могла бути тільки союзником, мала свої власні державні тенденції, а під самий кінець боротьби почала піддаватися польським впливам. І так оборонці самостійності програли боротьбу.

Польська влада всіми засобами закріплювала своє становище в новоприєднаній землі. Ягайло*, який саме довершив унію Литви з Польщею (1385), в Галичині виступав як гарячий протектор польської експансії. Польським вельможам він надавав землі, що перше належали галицьким боярам, цілими величезними округами: наприклад, Ряшів з околицею одержав Пакослав, Ярославщину — Тарновські, Самбірщину — Спитко, Поділля — Бучацькі. Прийшло також багато дрібної польської шляхти, що одержувала землі з обов’язком постійно проживати в Галичині. Міста діставали німецьке право, звичайно з застереженням, що з нього можуть користуватися тільки католики,— так українське населення мусило відступати перед чу-

112

жими колоністами. Ягайло підпирав польське духовенство. В 1412 р. він передав католикам стару православну катедру в Перемишлі і наказав викинути з її підземель кості похованих там бояр. В 1434 р:

в Галичині остаточно скасовано давнє українське право і заведено польські уряди та суди.

Литва і Україна. Волинь і Наддніпрянщина перейшли під владу Великого князівства Литовського.

Литовська держава зорганізувалася в XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом і Галицько-волинським князівством. Завзяті і хоробрі литовські племена від непам’ятних часів своїми нападами непокоїли й нищили пограничні білоруські та українські землі, а тому були жорстоко переслідувані всіма могутніми володарями,— від Володимира Великого аж до короля Данила. Врешті вони мусили піддатися впливам вищої культури, прийняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, початки християнства, українсько-білоруську мову як мову аристократії, наблизилися до побуту і культурного життя Білорусії та України. Коли ж Українська держава почала занепадати, литовські князі взялися приєднувати приграничні, здезорганізовані князівства під свою владу. В 1320-их роках великий князь Гедимін* зайняв Берестейщину, дещо пізніше також Пінщину разом з давньою деревлянською землею. Його син, Любарт, в 1340 р. став волинським князем і намагався здобути Галичину. Другий син Гедиміна, Ольгерд*, в 1350-их роках опанував чернігівсько-сіверську землю, в 1362 р. зайняв Київ, а в 1363 р. переміг татар над Синьою Водою і поширив свою владу на Поділля.

Займанщина Литви творила великий простір — половину території давньої Київської держави. Литовські князі здобули ці землі майже без боротьби. Населення піддавалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу; наприклад, на Поділлі місцеві отамани, старшини сільських громад, відразу ввійшли в приязні зв’язки з литовцями. Литовські завойовники єднали собі прихильність передусім тим, що вели боротьбу з татарами: Литва своїми військовими силами давала Україні забезпечення від орди, а це була найважливіша життєва справа українського народу — вийти з-під татарського ярма. Литовські князі здобували собі довір’я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: вони були майже всі православної віри (Любарт, Ольгерд, Ольгердові сини), глибоко перейняті старою українською культурою, повні пошани до місцевих звичаїв та установ. “Ми старини не рухаємо і новини не вводимо”,— таке гасло вони часто підіймали у своїх документах, залишаючи народові його господарські установи, правні форми і всякі локальні звички. На перший погляд видавалося, що литовська держава — це просто продовження давньої української державності.

Устроєві зміни. Але в дійсності Литва внесла грунтовні зміни в устрій нашого краю. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Києва: вона не розпалась на окремі князівства, а залишилася одноцілою. Великий князь мав майже необмежену владу — молодші князі не були його співрегентами, але ті

113

дорадниками і виконавцями його волі. Характеристичною рисою устрою великого князівства був феодалізм, подібний до західноєвропейського. Землеволодіння було тісно зв’язане з військовою службою. Землю міг держати тільки той, хто виконував військові обо-в’язки,— коли ж він занедбував свої завдання, великий князь міг землю йому відібрати. Завдяки тому великий князь розпоряджав свобідно всіма військовими силами і матеріальними засобами держави. Різні землі мали свою самоуправу, але вона обмежувалася до господарських справ, судівництва, опіки над церквою і всяких дріних місцевих питань, а не підривала компетенцій центральної влади.

Такий централістичний лад Литва завела також в Україні. Хоч литовські князі заявляли, що “новини не вводять”, проте насправді вони провели основні зміни в Україні тим, що забрали владу з рук українських князів і передали її своїм намісникам. Цю політику розпочав Ольгерд, який всюди усував місцевих князів, а на їх місце управителями земель ставив своїх синів і свояків. Таку саму лінію проводив півстоліття пізніше, в 1390-их роках великий князь Витовт*. Тоді князювали вже не князі українського роду, але зукраїнщені члени литовської династії (Федір Любартович*, Володимир Ольгердович*, Федір Коріятович*), а що вони занадто близько зжилися з місцевими панами і підпирали їх автономістичні тенденції, то великий князь уважав їх небезпечними для цілості держави і відібрав їм князівства “за непослух”. Так литовські великі князі намагалися знищити в Україні стремління до створення самостійного державного життя. Литовська держава не була державою українською.

Пани. Зате Литва давала українським князям і панам широке право участі в центральних державних установах і урядах. Вони належали до великокняжої ради і через те мали вплив на всі державні справи, посідали найвищі місця в адміністрації і війську, аж до становищ міністрів і гетьманів,— мали становище цілком рівнорядне з корінними литовцями. Разом з тим здобули окремі соціальні права — звільнення від різних данин, право утримувати свої військові частини і виступати на їх чолі у воєнний похід, право мати провід серед населення своєї землі. Їх гордість підносило те, що їх мова була державною мовою, а їх церква мала упривілейоване становище. Українська (і білоруська) аристократія почувала себе співгосподарем у великій Литовській державі. Тому, не вважаючи на те, що литовські великі князі безоглядно виступали проти всяких автономістичних тенденцій,— українські князі і пани були глибоко прив’язані до литовської держави, служили їй зі щирого патріотизму, обороняли її і дбали про її розквіт та могутність.

Боротьба з татарами. В одній справі Велике князівство Литовське йшло справді по лінії інтересів України, а саме — в боротьбі з татарами і в поширенні колонізації до Чорного моря. Це було центральне питання в історії українського народу від початків його існування:

Київська держава три століття кривавилася, відбиваючи азійські орди, і врешті впала, не здобувши берегів моря. Цю справу підняла наново Литва. Творцем великих планів був Витовт, найбільший між литовськими володарями. Він задумав використати незгоду в монгольському світі між прихильниками славного завойовника Тімура*

114

і ного ворогами, приєднав собі менших ханів (Тохтамиша)* і за їх допомогою намагався поширити свою владу на чорноморські країни — а далі думав завоювати також Москву і стати володарем усієї Східної Європи. В 1399 р. він звів великий бій з татарами над рікою Ворсклою, але недосвідчені у степових боях литовські війська дали втягнути себе в засідку і були розбиті. В бою полягло також немало українських лицарів. Але ця поразка не зломила Витовта. Чого не зміг здобути зброєю, те осягнув дипломатією. Татарські хани, що кочували по українських степах, розсварені між собою, один за одним ставали його васалами, платили йому гарач* і вислали військо на допомогу. Витовт дійшов великої сили, опанував побережжя Чорного моря і навіть Крим. Відкрилися нові перспективи для української колонізації. Витовт почав фортифікувати степові простори, побудував велику систему замків,— Каравул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород при Дністровому лимані, город св. Івана над нижнім Дніпром, Хаджибей недалеко теперішньої Одеси. Фортеці будовано великими засобами і значними людськими силами, наприклад, при дністрових будовах працювало 12 тисяч селян і 400 підвід. У пограничних городах великий князь осаджував бояр з обов’язком воєнної служби, також татар, черкесів та ін., а під охороною фортець поставали сільські оселі. Хаджибей став значною чорноморською пристанню, через яку йшли транспорти збіжжя з України до Візантії. Чорноморщина ввійшла в небувалий період розквіту.

Але після смерті Витовта (1430) не стало продовжувачів його великих планів. Велике князівство зійшло зі шляху широкої чорноморської експансії, занедбало південну колонізацію, залишило без опіки Витовтові замки і свіжі степові оселі. Оборонна лінія почала відступати на північ, врешті опинилася на замках Вінниця, Брацлав, Черкаси, Канів. Чорноморська колонізація зниділа і занепала, а місце, де були кам’яні замки і людні села, зайняв дикий степ, “дике поле”. Але в народній пам’яті залишилися спомини про діяльність Витовта, і довго показувано місця, де були Витовтові замки, мит-ниці, броди.

Впливи Польщі. Що Литва втратила розгін до територіальної експансії, це був прояв її великодержавного занепаду. Він прийшов унаслідок унії Великого князівства з Польщею. Великі князі, що були одночасно польськими королями, не могли вести окремої литовської політики, а піддалися під вплив Польщі. Для Польщі було тоді життєвою справою здобути з рук німців балтицьке побережжя, і до цієї справи вона втягнула також Литву. Щоб прикувати Литву якнайтісніше до польського державного воза, поляки намагалися ввійти у внутрішнє життя Великого князівства і весь його устрій переорганізувати на польський лад. їх плани сягали до різних ділянок:

адміністрації, територіального поділу, організації великокняжої ради, соціальних справ, церкви тощо. Польщі бажалося розкласти дотеперішній одноцілий устрій Литовської держави і зробити її податливою на впливи польської політики. І справді, Ягайло, творець унії, та його наступники в кожній черговій унії робили чимраз більші поступки на користь Польщі.

115

Ця м’яка і поступлива політика сеньйорів династії викликала нехіть і обурення інших князів і панів, що самі трудилися для розвитку Великого князівства і вміли цінувати його незалежність. Вони гостро виступали проти “ганебної неволі”, в яку Польща бажала взяти Литву, і з невдоволенням зустрічали всякі унійні плани.

Український спротив. Особливо ж вороже до польських впливів ставилися українські та білоруські вельможі. Дотеперішній устрій Великого князівства був для них цінний тим, що давав їм повну рівноправність у державному і суспільному житті, а зокрема не порушував ні в чому прав православної церкви. Що більше, “грецька віра” зустрічала всюди особливу пошану. Коли ж складено першу унію (1385)*, відразу бояри-католики дістали окремі привілеї, і те саме в пізнішій унії (1413)* їм потверджено.Пани православної віри, що до того часу мали рівноправне, а навіть провідне становище, несподівано втратили свої привілеї, а католики-поляки і спольщені литовці захопили провід у державі в свої руки.

Серед таких умовин українським панам не залишалося нічого іншого, як підтримувати всяку опозицію проти нового устрою, звідки б вона не приходила. Першим оборонцем незалежності Великого князівства був Витовт, який уперто йшов до одної мети — зробити Литву незалежним королівством. Але хоч звали його “королем литовців і русинів”, проте він спирався тільки на литовських панів, а українських до своїх планів не притягав.

Свидригайло*. Зате українські вельможі дуже близько стояли до другого проводиря литовської опозиції, Свидригайла. Після смерті Витовта Ягайло хотів взяти управу Великого князівства просто у свої руки, щоб таким способом ще тісніше зв’язати Литву з Польщею. Литовські пани рішуче спротивилися цим планам, і він мусив передати становище великого князя своєму братові, Свидригайлові. Це була людина талановита, але дуже нерівної вдачі, химерна і пристрасна, що дуже шкодило його політичній діяльності. Свою молодість Свидригайло прожив серед змов та виступів проти Ягайла і Витовта, єднався то з німцями, то з Москвою, і за те Ягайло покарав його десятирічною в’язницею в Крем’янці. Проживаючи в Україні, він приєднав собі українських панів тим, що пообіцяв привернути їм провідне становище у Великому князівстві. Свидригайло, як великий князь, спочатку ставився до Польщі вороже,— він зажадав, щоб поляки повернули Великому князівству Поділля, яке перше захопили. Коли переговори не дали успіху, він розпочав війну з Польщею. Українські пани гаряче підтримали, особливо князь Федько.. Несвизький і галицький пан, Богдан Рогатинський. Союзниками Свидригайла стали також цісар Жигмонт, Німецький орден, татари і Молдавія,— але допомога була більш демонстраційна, як фактична. Війна велася спершу на пограниччі Волині і Поділля (під Луцьком 1431 р., під Копистерином 1432 р.), а Свидригайлові полки заганялися такох глибоко в Галичину і Холмщину. Але прихильники Ягайла і Польщі підняли проти Свидригайла бунт і проголосили великим князем Жигмонта Кейстутовича.* Боротьба перекинулася на все Велике князівство. Щоб відтягти від Свидригайла українських бояр, Ягайло і Жигмонт вирішили піти на поступки і надали православ-

116

ним тих самих прав, що їх мали католики (1432, 1434 рр.). Це, справді, ослабило сили Свидригайла. Коли ж він терором намагався придушити опозицію (між іншим, наказав спалити живцем митрополита Герасима)*, його прихильники почали від нього відступати. Врешті він мусив здатися і зректися влади великого князя. Залишилось йому тільки Волинське князівство.

З того часу польські впливи у Великому князівстві ставали дедалі сильніші, а одночасно українські пани втрачали свої політичні позиції. Великий князь Казимир Ягайлович, наступник Жигмонта, продовжував централістичну політику супроти українських земель. Після смерті Свидригайла (1452) він скасував волинське князівство, що було гніздом українських автономістів, і передав Волинь під управу свого намісника. В 1470 р. та сама доля спіткала київське князівство: він відібрав його з рук зукраїнщених князів Олельковичів* і зробив звичайною литовською провінцією. Це викликало обурення в Україні, бо Київ все ще уважався столицею,— скасування київського князівства означало кінець української автономії. Киян обурювало ще більше те, що Казимир настановив тут намісником не князя, а звичайного пана, і не місцеву людину, а литвина-католика:

кияни запевняли, що литвини від них нижчі походженням, бо колись Литва платила дань Русі — литвини не повинні мати влади над Києвом…

Пропаганда Москви. Відсунення на другий план православних панів у Великому князівстві мало такий наслідок, що в Україні почали наростати симпатії до Московщини. Московське князівство завдяки своїм перемогам над татарами здобуло собі великий авторитет у північних землях і почало поширювати свою територію на всі сторони, найбільше на захід, в сторону Литви. Під кінець XV ст. в Москві появився погляд, що всі землі давньої Київської держави повинні належати московським князям, як спадкоємцям київської династії;

московські князі вже в XIV ст. почали вживати титулу “всієї Русі”. Ця ідеологія мала вплив на українську аристократію, а Литва їй зовсім не протидіяла, а своєю безоглядною політикою просто пхала українських панів в обійми Москви. Вперше це проявилося після скасування Київського князівства. Деякі князі, невдоволені цією подією, почали переходити на сторону Москви. В 1470—1480-х роках піддалися Москві пограничні чернігівські князі — Одоєвські, Воротинські, Мосальські* та ін. Велике князівство Литовське не хотіло звільнити цих князів з-під своєї влади і пробувало обороняти свій кордон, але остаточно мусило погодитись на цю займанщину.

Невдоволення з національно-політичних відносин обняло широкі кола української аристократії. В 1481 р. дійшло до таємної змови серед українських князів, що походили з литовської династії, але здавна зукраїнщилися і жили місцевими інтересами. У змові взяли участь князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович, всі три з роду Ольгердовичів*, що вважали Велике князівство за власність своєї родини і не могли погодитися з централістичною політикою Казимира Ягайловича. Вони мали план усунути Казимира і за допомогою Москви опанувати великокняжий престол. Але конспірацію розкрито, Гольшанський і Олелькович дали голови під

117

сокиру ката, а Більський утік до Москви. В тих часах знову низка пограничних князів перейшла до Москви, разом із своїми волостями, і деякі як причину подавали релігійний гніт. Так Московщині дістався Чернігів, Новгород Сіверський, Стародуб, Путивль і інші міста. Велике князівство — після безуспішної війни — і на те дало свою згоду (1503).

Глинський.* Останньою спробою українських панів здобути давні права було повстання Михайла Глинського (1508). Глинський походив з Полтавщини, з татарського зукраїнщеного роду, ніауку проходив на Заході, подорожував по Італії та Іспанії, довгий час був на цісарській службі в Німеччині. Це один з перших уродженців України, що познайомився добре з Західною Європою в епоху уманізму і ренесансу. Як людина талановита і освічена, він осягнув на дворі великого князя Олександра* високе становище двірського маршала. Він не відрікся зв’язків з своєю батьківщиною і охоче протегував українських і білоруських панів; через те він зайшов у конфлікт з польськими панами, які обвинувачували його, що він отрутою позбавив Олександра життя. Коли ж новий великий князь, Жигмонт*, також зустрів його неприхильно, Глинський виїхав до своїх земель на Поліссі і 1508 року підняв повстання під гаслом оборони релігійних і політичних прав. Він знайшов багато прихильників між українськими панами, а духовенство вітало його з великими почестями. Повстанці здобули кілька замків на Білій Русі і облягли Житомир і Овруч. Глинський ввійшов у порозуміння з Кримом і Москвою, але татари не дали йому допомоги, а московські війська пішли на Смоленськ і Полоцьк, де не було повстання. Глинський не зміг зорганізувати більших військових сил, а коли великокняжі війська ввійшли в Білорусь, він оцінив свою справу як програну і виїхав до Москви. Там він якийсь час мав великі впливи на царському дворі, але пізніше був ув’язнений і закінчив життя у в’язниці (1534).

Це був останній збройний виступ української аристократії, що силою намагалася привернути собі провідне становище у великому князівстві. Прибиті невдачами, вельможі остаточно погодилися з своєю долею і вже тільки мирними засобами пробували обороняти свої давні права та надбання.

Люблінська унія. В той час дедалі гостріше назрівало питання тіснішого з’єднання Литви з Польщею. Поляки бажали остаточно взяти Велике князівство під свій провід. Для цієї справи вони приєднали дрібних литовських бояр, що були невдоволені своєю залежністю від вельмож і бажали мати такі права, які мала польська шляхта. Поляки пообіцяли зрівняти їх з шляхтою, якщо буде укладена тісніша унія з Польщею. Таким способом у самому Великому князівстві Польща створила свою партію, що паралізувала всі плани литовських самостійників. В обороні державної незалежності Великого князівства виступала вже тільки невелика група литовських і українських панів. Українські вельможі противилися унії з Польщею також з релігійних причин, бо передбачали поширення впливів католицької церкви.

Король і великий князь Жигмонт Август* під натиском поляків скликав 1569 р. в Любліні сейм для проведення унії. Литовське ве-

118

лике князівство мало бути сполучене з Польщею в одну державу, під одним володарем і зі спільним сеймом, а на Литві мала залишитись тільки окрема адміністрація і судівництво. Литовські пани не хотіли погодитися на такі умови і покинули сейм, думаючи, що зірвуть тим наради. Але поляки не хотіли відступити від своїх планів, Жигмонт Август вирішив провести унію без представників Великого князівства,— і акт унії підписано. Користаючись із відсутності литовських делегатів, поляки піднесли різні територіальні домагання до Великого князівства, покликаючись на слабо аргументовані історичні “права” Польщі до сусідніх земель. І польський сейм вирішив забрати від Великого князівства Підляшшя, Волинь та Київщину і приєднати їх до Польщі. Так територію Великого князівства зменшено на половину. Литовські делегати, налякані тими подіями, вернулися до Любліна і пробували ще обороняти права Литовської держави, але змогли виторгувати тільки дрібні поступки. Найдовше спротивлялися унії чотири українські вельможі — Олександер Чорторийський*, Костянтин Острозький*, Богдан Корецький* і Костянтин Вишневецький*,— вони погодилися присягти аж тоді, як король загрозив їм законом. Князь Вишневецький промовив тоді так: “Заявляємо вашій королівській милості, що ми приєднуємось як вільні і свобідні — з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми нарід такий благородний, що не відступимо першенства ніякому іншому народові на світі. Ми маємо княжі роди особливо славні і шанобливі своїм походженням,— було б нам прикро, коли б їх честь мало що-небудь пор шити. Тому просимо, щоб вони були залишені при своїй честі.Також, що ми різних релігій, особливо грецької, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували”.

Така була остання заява українських панів, що з Великого князівства, яке вважали за свою батьківщину, входили в незнане майбутнє у чужій, польській державі.

Значення Литовської держави. Два століття, прожиті у Великому князівстві, мали позитивне значення в розвитку українського народу. Бо хоч національно-політичне життя не могло розвинутись у повних формах і зустрічало різні перешкоди, все-таки для розвитку культури і національної свідомості це був щасливий час. Життя Великого князівства розвинулось на основах Київської держави, і ці основи залишилися до кінця, не вважаючи на негативне протидіяння польських впливів. Українські пани, потомки давніх князів і бояр, мали рівнорядне становище з литвинами — принаймні закони ні в чому їх не обмежували. Вони мали свої місця у великокняжій раді і в центральній адміністрації, а у своїх землях держали майже всі вищі становища — намісників, воєвод, каштелянів, старостів. Через те фактична влада в українських землях була в руках українських панів. І хоч самоврядування цих земель не було дуже широке, все ж таки життєві локальні справи вирішувано на місці. Литовський Статут, кодекс Великого князівства, спирався на законодавчу традицію Київської держави і навіть після пізніших змін зберіг характер збірника місцевих законів. Урядування в адміністрації і судівництві ведено “руською” мовою, тобто українсько-білоруською; в цій мові складано всі, без

119

виїмку, документи, акти, урядові книги,— канцелярії витворили свій окремий, місцевий стиль.

Міста зберегли український характер. Великі міста, як Київ і Луцьк, дістали свої привілеї, що забезпечували їм розвиток промисловості і торгівлі. Міський патриціат, що держав у своїх руках владу, складався з місцевих людей (як славні Балики в Києві), урядування велося українською мовою, також усі цехи мали український характер.

Православна церква в українських землях мала провідне, майже монопольне Становище. Католицька церква збільшувала свої впливи, тут і там ставилися костели, але все-таки грецька релігія мала забезпечене першенство і особливу пошану. Митрополити і єпископи, що походили з місцевих родів, звичайно з аристократії, ні в чому не були обмежені у своїй духовній діяльності. Держава забезпечувала церкву багатими наданнями і привілеями. Церква була самоуправною установою, тісно зв’язаною з життям громадянства. Під опікою церкви перебували школи, організація яких відповідала місцевим культурним потребам.

Все те разом давало українському громадянству — його вищим шарам — почування, що воно живе у своїй державі, своїм державнонаціональним життям. Таке переконання створювало в тодішніх діячів самопевність і відвагу в їх виступах. Почуваючи себе певними громадянами держави, вони завзято ставали до оборони своїх прав, не дозволяли їх порушувати,— йшли навіть на відкриті повстання, як це було з їх участю у виступах Свидригайла або Глинського. Українське громадянство у Великому князівстві було живучим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи. Розвитку політичної ідеології козаччини не можна зрозуміти без традицій державності, яку Наддніпрянщина прожила у зв’язках з Великим князівством. Навіть ще у XVIII ст. автор “Історії Русів”* добре розумів ці традиції.

В цьому полягає позитивне значення Великого князівства Литовського в історії українського народу.

II. Господарські і соціальні зміни

Старе господарство. XV—XVI сторіччя — це часи перелому, коли господарство України зазнає грунтовної зміни — з природного стає грошовим. В околицях, що стояли поза людними шляхами, довго ще держалися старовинні господарські форми з перевагою ловецтва, рибальства, бджільництва. На Волині і Поліссі були цілі села ловців, осочників*, бобровників, сокільників, що тільки полювали на дичину. їх головним обов’язком було ходити з паном “на оступ”, звичайно взимі. Деякі оселі мали обов’язок доставляти сіті на звіря, чи то конопляні, чи личані “ужища”; інші ловили соколів та яструбів і привчали їх до ловів на меншу птицю. З великих звірів всюди зберегли-

120

ся ще олені, лосі, зубри, рідше тури; на зубрів Литовський Статут увів охоронне право. Так само під охороною були бобри: коли бобер заклав десь своє гніздо, власникам сусідніх грунтів не вільно було цього місця підорювати, ані косити там сіна, ані теребити лози. В деяких сторонах селяни по-давньому платили данину шкірами бобрів, куниць, лисиць. В лісах бували також цілі оселі бортників, що займалися самим пасічництвом. У Белзщині селяни збирали червець* (кошенілю), що йшов у продаж на Захід як червоне красило для фарбування матерії.

В XV ст. прийшла перша зміна в господарстві — підвищилися ціни на худобу: розпочався експорт у Середню і Західну Європу. Тоді відразу зросло скотарство, особливо на просторах, вільних від лісу, передусім на Поділлі. Головне значення мали воли, яких годовано і в панських і в селянських господарствах і цілими стадами висилано на Захід. Через Перемишль переганяли річно до 20 тисяч і більше волів. Годівлею овець займалися карпатські верховинці і так звані волоські села, а також степова людність. У степах держали також значні табуни коней; бували ще й дикі коні — тарпани.

Фільварки. У другій половині XV ст. розпочався також експорт збіжжя на Захід, спершу до Голландії, пізніше до Франції та Англії. Східноєвропейське збіжжя опанувало західні ринки особливо в часи, коли почала занепадати Іспанська імперія, що перше була головним доставцем хліба на Заході. Українська шляхта почала заводити фільварки, призначені на продукування збіжжя, а що була потреба на більшу кількість робочих рук, то одночасно зросла панщина. Збіжжя вивозили водними шляхами до Балтицького моря;

для України найбільше значення мали Сян і Буг, і в околицях цих рік фільваркове господарство зросло найскоріше. З головних родів збіжжя в Галичині найбільше сіяли вівса (40 %) і жита (35 %), менше ячменю (15 %) і пшениці (10 %). Досить поширені були гречка, горох, біб. Згодом появилися нові роди рослин, як фасоля, капуста, а в XVI ст. з Італії прийшла петрушка, пастернак, салата, калярепа та ін. Садівництво зростало повільно — наперед у панських землях та по містах. У Києві і Львові розводили виноград і навіть продукували вино.

Гірництво і промисловість. В гірництві найперше місце віддавна мала сіль, яку видобували на карпатському Підгір’ї, з чорноморських озер і лиманів та на Слобідщині. Соляна промисловість у Галичині розвинулася під впливом німців, які ввели поліпшене знаряддя, наприклад, керат*, яким тягнули сировицю, більші казани, так звані панви тощо. Торгівлю сіллю вели чумаки, що тоді звалися прасолами або соляниками. У багатьох місцях видобували в багнах залізну руду і, хоч вона була слабої якості, проте виробляли з неї різне господарське знаряддя. На Наддніпрянщині видобували з могил селітру;

займалися тим окремі селітерники, або могильники, що розкопували могили.

Розвиток промисловості в деякій мірі був залежний від експорту за кордон. Це стосується особливо деревної промисловості. Захід потребував великої кількості півобробленого дерева, і шляхта у своєму господарстві пішла йому назустріч. У XV—XVII ст. вирубано всі

121

пущі над Бугом та іншими західними ріками; займалися тим підприємці, звані будниками, зорганізовані в арти (Неrd — огнище), що працювали в лісових будах. Вони вирубували дерево і обробляли його на балки, дошки та клепки. В XV ст. появилися перші тартаки при водяних млинах. В лісах працювали цілі села теслів або дойлідів, гонтарів, бондарів, колодіїв*, смолярів, дьогтярів. Дерево, непридатне на матеріал, випалювали, а попіл висилали великими транспортами на Захід як поташ, головно до майстерень полотна.

У споживній промисловості від XIV ст. поширилися млини — спершу ручні, вроді жорен, пізніше водяні; відрізняли млини дорічні, що мали воду цілий рік, і весняні, що мололи на весні. При млинах бували фолюші, або валила для товчення сукна і пили для різання дерева. В XVI ст. маємо перші згадки про вітряки. З напоїв, окрім давнього меду, під впливом німців розвинулось виробництво пива;

особливо славні броварні були в Жовкві, що висилали пиво до Львова. В XV ст. вперше почали виробляти “палене вино” — горілку. Бджолиний віск переробляли у воскобійнях; у торгівлі особливо цінився львівський віск, що йшов на експорт у Західну Європу.

Шкіряним промислом займалися різні ремісники, як гарбарі, кушнірі, шевці, сідельники, поясники, рукавичники, шаповали*. Полотно білили на німецький спосіб у так званих бліхах: це були обгороджені поляни, на яких мочили і сушили полотно, а також прали його і зм’якшували за допомогою окремих турбін. На Наддніпрянщині виробляли грубе полотно на корабельні вітрила. Виробництвом простого сукна займалися підкарпатські скотарські оселі, що робили також коци і упряж; по містах були постригачі, що сукно чистили і фарбували. Є також звістки про виробництво народних килимів, коверців, вишивок.

Металургійна промисловість уживала головно чужосторонніх сировин,— з Угорщини і Німеччини, бо в Україні ще не відкрито було великих зложищ* руд. Прийшла вже значна диференціація, на що вказують різні назви ремісників: ковалі, слюсарі, котельники, конвісарі* або циновники, ножівники, мечники, шабельники, збройники та ін. Виробництвом зброї славився Львів. Перші гармати Львів дістав 1394 р., пізніше була тут міська людвисарня — ливарня гармат. В 1404 р. є перша згадка про годинник на ратушній вежі Львова. З мінеральних промислів до найбільшого значення дійшло гончарство, яке мало осідки в окремих селищах, як Потелич і Глинсько в Галичині.

Міська промисловість була зорганізована в цехах, які мали завданням охороняти інтереси кожного ремесла і утримувати вироби на високому рівні. Існували окремі приписи, як мають виглядати різні роботи, а челядник, поки ставав майстром, повинен був відбути мандрівку по інших містах і виконати зразкову роботу, так званий майстерштик.

Але цехи часто замикались у вузькому колі і вели протекційну політику, не допускаючи до себе ширших кіл ремісництва, викоритовували підмайстрів і челядників, вели боротьбу з сільськими майстрами, називаючи їх партачами; також утруднювали доступ до ремесла некатоликам, особливо українцям.

122

Торгівля. Внутрішня торгівля відбувалася на торгах і ярмарках. Торги бували раз або двічі на тиждень у кожному містечку, і на них відбувався обмін між селом, що доставляло хліборобські продукти, та містом, що продавало свої ремісничі вироби. Ярмарки відбувалися на рік двічі, тричі або частіше, тривали два-три тижні або й місяць, і на них з’їздилися купці з різних міст та країн з своїм крамом. Деякі ярмарки спеціалізувалися на окремих продуктах — збіжжі, худобі, шкірі тощо. Особливого значення набули ярмарки у Львові, Ярославі, Луцьку, Кам’янці на Поділлі, Києві — їх не раз відвідували купці з далеких країн — Німеччини, балканських земель, Туреччини, Азії. Визначніші міста мали так зване право складу: проїжджі купці мали в них спинятись на означений час, щоб місцеве купецтво могло забезпечити себе товаром, або навіть мусили тут весь свій крам продати, і не вільно було їм далі їхати. Привілейовані міста використовували свої права і пригнічували менші містечка; наприклад, Львів не пускав підкарпатських купців далі на північ. Існував також примус доріг — купцям не вільно було вживати деяких шляхів, вони мусили переїздити через означені селища, не раз довшими і тяжчими дорогами. І міста, і шляхта у своїх осідках накладали на купців мита та інші оплати. Купці оборонялися від усіх тих обмежень, шукаючи собі “недозволених” доріг; особливо чумаки, що вели торгівлю сіллю, вперто трималися “старовинних” шляхів, що мали за собою традицію сторіч.

Закордонна торгівля зазнала значних змін. З розвитком економічного життя експорт України став різнорідніший, ніж за княжих часів. Продукти лісового господарства, що колись стояли на першому місці, як шкіри, мед, віск, тепер мали другорядне значення, а найважливішими позиціями в торгівлі стало збіжжя, дерево, худоба. Змінилися також великі торгові шляхи. Чорноморська торгівля утрималася до XV ст.; коли ж турки зайняли Константинополь, а татари опанували Крим, зв’язки з морем стали дуже утруднені, і південна торгівля почала занепадати. Тільки великими зусиллями купецькі каравани перебивалися через Молдавію і Волощину, прямуючи до Стамбулу, що був великою торговицею східних товарів. Звідти приходили орієнтальні матерії, особливо шовк, коверці, шкіри (сап’ян), зброя, ювелірні вироби, південні овочі*, східне коріння, вино, ліки. З Молдавії Україна діставала коней, худобу і різнорідну рибу. Угорщина доставляла метали, тютюн і вино. Зросло значення Московщини, яка імпортувала до нас північні хутра і шкіри.

Але найважливішу роль у привозі до України мали західні країни. Порівнюючи зі Сходом, Середня і Західна Європа стала на вищому рівні економічного розвитку, передусім розвинула різнорідну промисловість, так що могла експортувати на Схід вироби першої потреби. Найперше місце мало сукно. Дорожчі сорти приходили з Фландрії, Англії та Італії, дешевші — з Німеччини і Моравії. Попит на сукно був незвичайно великий, бо в чужі матерії прибиралося міщанство і духовенство, а також сукном плачено за службу найманим військам. Кращі роди полотна привозили з Фландрії, Німеччини та Чехії. З Західної і Середньої Європи надходила також усяка галантерея, панчохи, рукавиці, шапки, чоботи. Німеччина і Австрія доставляли металеві

123

вироби, господарське і ремісниче знаряддя, як ножі, ножиці, голки, посуд. З Заходу постачали також різні харчові продукти, як цукор, пиво, вино, оселедці, деякі колоніальні товари, також папір, книжки і гравюри. Для піднесення України на вищий цивілізаційний рівень торгівля з Заходом мала особливе значення,— тим більше, що зв’язки зі Сходом ставали дедалі слабші.

Українське господарство XV—XVI ст. було — зважаючи на значний імпорт — самовистачальне. Село, яке жило ще в значній мірі натуральним господарством, само собі постачало харчі, одяг і всякі господарські речі. По селах був усюди добробут, навіть заможність; голод бував рідким явищем, з причини стихійного недороду. Міста ж були настільки живими осередками промисловості і торгівлі, що без труду могли закупати собі потрібні продукти на селі. У західних землях сільське господарство дійшло такого розвитку, що могло експортувати на Захід значну кількість своїх продуктів — збіжжя, худобу, дерево тощо. Не маємо статистичних цифр, щоб оцінити, яке було відношення експорту до імпорту, але імовірно, що торговий баланс був позитивний — Україна більше вивозила. Але в розвитку сільського господарства і зв’язаного з ним експорту намічались негативні риси: в деяких ділянках, як у лісівництві, господарство мало грабіжний характер — не тільки безоглядно вирубувано ліси, але й палено їх на попіл; а розвиток хліборобства відбувався коштом поневолення народних мас.

Князі і пани. Розвиток соціальних відносин в XV—XVI ст. ішов у напрямі творення тісно замкнених суспільних класів. В попередніх століттях різні суспільні верстви не були гостро відокремлені одна від одної: був можливий перехід з одної групи до другої. Але розвиток економічних відносин, а також вплив польського устрою спричинили те, що почали творитися відокремлені, замкнені в собі класи.

На чолі соціальної ієрархії у Великому князівстві Литовському стояла верства князів і панів. До неї належали члени литовської династії, нащадки давніх українських династій, а також визначні боярські роди. Ця верства найбільше поширена була на Волині, а належали до неї князі Острозькі, Сангушки, Чорторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Четвертинські, Корецькі, Ружинські і багато інших, а також бояри Хребтовичі, Семашки, Чапличі та ін. Основою сили цієї верстви була велика земельна власність. У воєнний похід вони йшли під власними корогвами, а тому називали їх хоруговними панами. Вони мали у своїх руках всі вищі становища, входили до складу великокняжої ради, підлягали прямо судові великого князя.

Бояри-шляхта. Другу групу творили бояри, які під польським впливом перетворились у шляхту. У Великому князівстві Литовському бояри мали менші права, ніж у Київській державі. Володіння землею було тісно зв’язане з військовою службою,— великий князь міг відібрати землю бояринові, що не виконав своїх обов’язків, міг переказати спадщину в інші руки, розпоряджався щодо подружжя боярських дочок. Бояри були зобов’язані також брати участь у будуванні замків, мостів, давати підводи, платити деякі данини. Боярська верства спершу не була замкнена, і до неї могли ввійти люди з інших класів, наприклад, селяни, міщани, духовні. Існувала також середин-

124

на верства між боярами та селянами, з назвами: путні бояри*, панцерні слуги*, барська шляхта*, мани* та ін.

Бояри перетворилися в шляхту наперед у Галичині та на Холмщині, що найперше дісталися під польську владу; в 1434 році вони дістали повні шляхетські права. У Великому князівстві Литовському поширення боярських прав проходило шляхом різних привілеїв (1387, 1413, 1432, 1434 рр. та ін.), а повне зрівняння з польською шляхтою литовська шляхта дістала за люблінською унією.

Шляхетський стан у Польщі від половини XV ст. осягнув провідне становище в державі, взяв у свої руки законодавство і щораз більше обмежував владу короля. Але з широких прав фактично користувалась тільки магнатська верства, що своєю економічною силою придушувала дрібну шляхту і робила її залежною від себе. Це особливо виявлялось на соймиках, що дедалі більше піддавалися під диктатуру магнатів. Українська шляхта формально мала ті самі права, що польська, але в дійсності відчувала завжди упослідження, не діставала вищих становищ, терпіла релігійні переслідування. Національний гніт разом із соціальним був причиною, що в боротьбі проти магнатів українська шляхта єдналася з козаччиною і селянством.

Селяни. Селянство до половини XVII ст. не творило однорідної верстви, а складалося з різних груп, з різними обов’язками, які щойно з часом наблизилися одна до одної і злилися в одну селянську верству.

Становище селян було залежне від правного устрою сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і загально-шляхетське — польське. В селах руського права залишились останки давнього громадського ладу, що походив з князівської епохи. Зовнішньо ці села вирізнялися тим, що хати стояли не в одній лінії, а розкиданими групами. Основою господарства було дворище, що складалося з 5—10 димів-хат;

господарство вела велика родина, що приймала з боку підсусідків, потужників, поплічників та ін. Кілька чи кільканадцять дворищ творило громаду, яка обирала собі старшого, що звався старець, тивун, отаман. Громада мала свої спільні ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера; вона вела адміністрацію і суд на своїй території, платила разом данини, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад творило волость під проводом старця, якого вибирали “мужі” з усієї території. Зібрання волості звалися вічем, громадою або копою. На таких зібраннях відбувалися також суди, звані копними судами, у процедурі яких є сліди Руської Правди, наприклад, “ведення сліду” — розшуки злочинця.

Залишки давнього устрою були також у селах волоського права. Цей устрій постав на Закарпатті і в Семигороді — на межі, де зустрічались оселі слов’янські з румунськими; від XIV ст. він поширився на галицькому Підкарпатті, а далі по всій Галичині і Холмщині, сягаючи до Волині. Осадчий, що закладав село, звався князем і держав спадщинно свою владу, вів управу і суд у своїм селищі, але з участю громади. Група сіл творила так звану країну, під проводом крайника. Двічі на рік, по весні і восени, крайники, князі і всі господарі збиралися на зібрання, на яких відбувався суд і вирішувано спільні справи всієї околиці.

125

В селах німецького права, що поширилося в Західній Україні в XIV—XV ст., селяни діставали індивідуальні наділи, лани, не виконували робіт, а тільки платили чинші і мали самоуправу під проводом спадщинного війта або солтиса.

Панщина. Але ці різні форми сільської самоуправи почали занепадати в міру того, як зростала влада шляхти. Сільське самоврядування було невигідне для панів, бо ставало в обороні давніх прав селянства, і шляхта намагалася його знищити — не дозволяла вільно обирати старців, а призначала своїх урядовців, сама проводила суди, усувала давні установи, а накладала на селян нові обов’язки. По селах німецького права пани викуповували становища війтів та солтисів і самі брали владу у свої руки, касуючи всяку самоуправу.Так поширилось усюди шляхетське право, зване польським.

Щодо обов’язків селян супроти пана, то можна вирізнити три групи: селян данних, служебних і робітних. У недоступних околицях, особливо на Поліссі, де хліборобство розвивалося слабо, залишилися селяни, що мали одинокий обов’язок — платити данину. Данина в деяких місцях мала старовинну назву — “полюддя”. Платили Ті медом, шкірами дикої звірини (куницями, білками), худобою, прядивом, деколи вівсом. Ці данні селяни творили найбільш незалежну і свобідну групу.

Другою групою були селяни служебні, що не платили данин, також не робили панщини, а виконували інші обов’язки в двірському господарстві — як конюхи, пастухи, ловці, пасічники тощо. До третьої групи, найчисленнішої, належали селяни роботні, або тяглі, що були зобов’язані до робіт на ріллі.

Всі три категорії згодом взаємно зблизилися, бо пани почали вимагати від усіх селян рівно данин, робіт та іншої служби — і так витворився один клас панщизняного селянства. До цієї верстви ввійшли також давні раби-невільники, звані челяддю, що в деяких околицях протривали до XVI ст. Литовський Статут з 1529 р. подає ще чотири джерела невільництва: народження від невільних, полон на війні, заміна неволею кари смерті, свобідний шлюб вільного з невільницею. У Статуті 1588 р. існує вже тільки неволя воєнних бранців.

Обов’язкові селянські роботи називано панщиною. Спершу ці обов’язки не були точно означені: “роблять, коли потреба”. В XV ст. панщина тривала 14 днів на рік. Пізніше, особливо від часу, коли шляхта почала закладати фільварки і висилати збіжжя за кордон, панщина почала зростати. Холмська шляхта на соймику у Красноставі 1477 р. завела один день панщини на тиждень; Торнський сойм 1519 р. прийняв це як засаду для всієї корони, а “Устава на волоки” 1557 р.* — для Литви. У другій половині XVI ст. стали обов’язкові вже два дні, але в деяких місцях робили і три дні або щоденно по півдня. Окрім постійних днів панщини, селяни мали ще додаткові роботи на оранці, жнивах, косовиці, рубанні дров тощо.

Поневолення селянства. Одночасно з заведенням панщини селяни втратили громадянські права — право суду, власність на землю, право виходу. Найперше вилучено селян з-під державного судівництва і віддано під присуд пана. Це приходило на основі часткових привілеїв, а в 1447 р. великий князь Казимир* видав загальний привілей

126

для литовської шляхти; в Польщі ж вирішено це в Нєшавських статутах 1454 р. Пан мав право судити селянина в усіх справах — цивільних і карних. Домініяльний суд не був зорганізований однаково у всіх селах, а устрій його залежав від пана. Деколи пани закликали до суду присяжних з-поміж селян, часом віддавали справу до сусідніх міст під суд магдебурзького права, але не раз видавали присуди самі, не в’яжучись ніякими правними нормами. Бували навіть присуди смерті, видавані паном без ніякого контролю. Більші права мали тільки селяни з королівщин, тобто земель, що вважалися власністю короля,— вони мали право апелювати від вироків державців чи старостів до королівського суду. Але такий суд був при королівському дворі одинокий, процедура в ньому була дуже складна, так що селяни рідко могли добитися до цієї установи. Зрештою шляхта легковажила королівський суд, і навіть коли селяни діставали прихильне для себе рішення, пани відмовлялись його визнати.

Далі селяни втратили право на землю. В давньому українському праві існувала категорія вільних селян, що володіли власною землею;

ще навіть в XVI ст. зустрічаються залишки таких незалежних селян, що вільно продавали і купували землю або записували її тестаментом*. Але польське право визнавало землеволодіння тільки за князями, шляхтою та церквою, і, коли польська влада перейшла на українські землі, почалася боротьба шляхти проти селянської власності. Вже в 1444 році львівський арцибіскуп забрав селянам із Ставчан під Львовом їх двори і поля — через що частина селян залишила село. В XVI ст. вже всюди шляхта здобула собі право на селянські землі — виселювала селян на інші місця, забирала кращі грунти під фільварки, провадила регуляцію селянської власності тощо. Це право перейшло також до Великого князівства Литовського, і “Устава на волоки” з 1557 р. вже не визнавала селянської земельної власності.

Третім обмеженням громадянських прав селян була заборона переселюватися. В Польщі обмежування свободи селян почалося вже за короля Казимира, який у Вислицьких статутах видав постанову, що з села не може вийти більше, як два кметі нараз,— щоб панські землі не пустіли. Пізніше право виходу селян обмежували щораз новими застереженнями. Селянин міг переселюватись тільки в означений час, після Різдва, мав дати викуп грішми, збіжжям, сіном, дровами або повинен був дати свого заступника, що зобов’язувався обробляти його лан. Сейм 1496 р. обмежив ще більше право виходу:

впродовж року міг вийти із села тільки один селянин, а до служби або в науку селянський син міг іти тільки за дозволом пана — “щоб запобігти розпусті селянської молоді”. Врешті сейм 1505 р. постановив, що селяни взагалі не можуть переселюватися без дозволу панів. Таким чином селянин цілком утратив особисту свободу.

Поневолення селянства приходило не відразу, а різними етапами, залежно від місцевих умов. На карпатському Підгір’ї та на окраїнах степу, де важко було на робітника, пан мусив давати пільги селянам, щоб утримати їх на ріллі — там селяни жили в досить можливих відносинах. Зате на західних землях, де населення було густе, шляхта могла ставити до селян більші домагання, і тут доля селян ставала дедалі важчою. Зрештою не в усіх селян рівень заможності був одна-

127

ковий. В деяких селах селяни сиділи на цілих ланах або волоках, тобто мали землі по 20 гектарів і більше, і таке господарство давало значний добробут. Деякі селяни мали окремі привілеї на млини, корчми або привілеї з військової служби — так звані “вибранці”. Це підносило їх соціальне становище. Але були менш заможні селяни, що жили на півланках, чвертях і менших наділах, були загородники, що мали тільки хату з городом, або комірники, що жили в чужих хатах. Врешті існував сільський пролетаріат — так звані гільтаї, або люзні люди, що наймалися на різні роботи та промисли.

Занепад селянства і зріст сили шляхти — це були дві сторони того самого соціального процесу — шляхта виростала коштом селянства. Селяни не сприймали цих змін без боротьби. Найчастіше опозиція селян була пасивна — вони кидали свою оселю і йшли в мандрівку шукати кращої долі. Утечі селян ставали дедалі частіші, в міру того, як зростала панщина. Вільні простори Східної України і чорноморські степи давали змогу втекти від пана і закласти собі вільне господарство. Так почалася козаччина. Галицькі селяни переселювались у Карпати і там жили вільнішим життям або приставали до опришків. Пізніше, коли панське ярмо стало ще безоглядніше, селянство кинулось, до збройних повстань.

Міщанство. Міста, які за князівських часів жили в тісному господарському зв’язку з землею, в XIV—XV ст. відокремилися від села і стали самостійними організаціями. Причиною усамостійнення міст був зріст населення, що виключно займалось ремеслами та торгівлею, а передусім поширення німецького права. Цей устрій полягав у тому, що місто з усією своєю територією вилучувалося з-під місцевої адміністраційної влади і одержувало самоврядування з власними урядами і судами. Метою самоврядування було те, щоб місто, не зв’язане адміністраційними обмеженнями, могло вільно розвиватись і доходити повного господарського розвитку. Але в Україні тільки більш міста, як Київ, Львів, Луцьк, дістали ширше самоврядування з виборною міською радою і лавничним судом; щодо менших міст і містечок то вони підлягали владі старостів або своїх панів-дідичів.

Українські міста не творили ніякого об’єднання і не мали змоги спільно виступати та обороняти свої права. Вони також не мали представництва на сеймі і сеймиках, і всі закони щодо загального життя

та міських справ ухвалювалися без їх участі. Шляхта, що мала в державі провід, у своїй егоїстичній класовій політиці намагалася спинити економічне зростання міст і обмежувала й без того неширокі міські права. Наприклад, сейм у 1496 році заборонив міщанам купувати землю і таким способом виключив міста від участі в сільському господарстві і сільській промисловості. Одночасно шляхта вела торгівлю збіжжям та іншими хліборобськими продуктами, звільняючи себе від мита та інших оплат, так що міщанин не міг витримати конкуренції зі шляхтичем. На міста накладено також великі податки прямі і посередні, внаслідок чого міста не могли економічно розвинутися і скоро приходили до занепаду.

У внутрішніх відносинах міст позначилися чималі соціальні противенства. Провід майже всюди захопив так званий патриціят, міські багатирі, що не допускали у своє коло ані середнього міщанства, ані

128

незаможних передміщан. Вільне виборче право майже всюди скасовано, багатії держали свої посади довічно, а міську раду і суд доповнювали кооптацією. Наприклад, у Львові вся влада була в руках кільканадцятьох родин багатих купців, а ремісництво довгі часи безуспішно добивалось участі в міській репрезентації і тільки 1577 р. здобуло для себе “колегію мужів” з невеликими контрольними компетенціями. Міське населення не раз бурилося проти “панів”, як називано членів ради, і домагалося для себе прав.

Так само були загострені релігійно-національні відносини. Статути магдебурзького права в багатьох містах зазначали, що міста мають служити виключно визнавцям римської віри. Через те від участі в міських правах були виключені передусім українці, як визнавці православної віри. До винятків належав, зокрема, Кам’янець на Поділлі, де були три національні громади: українська, польська та вірменська. У малих містечках, де українське населення мало більшість, українці діставали лише одного-двох представників у раді й суді, а решту мали поляки. У Львові українці” не допущено взагалі ні до яких міських посад, вони могли жити тільки в малому кварталі “Руської” вулиці, не мали права належати до деяких цехів, були обмежені в торгівлі, не дозволено їм організовувати публічні релігійні виступи. У Перемишлі українські міщани не мали доступу до ради, в Дрогобичі не дозволено їм поставити церкву в місті і т. ін.

Духовенство. Окрему суспільну верству творило духовенство. Як за давніх часів, так і пізніше, до духовної верстви належали не тільки священики, але й їх родини і весь церковний причет,— всі вони підлягали судові єпископа. Духовенство було численне; навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах не раз бувало по дві парохії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а деколи й селяни; священик діставав на утримання звичайно цілий лан землі, а крім того різні данини в натурі від парохіян. Духовні становища вважалися спадщинними: після батька парохію одержував син, а як родина вимерла, за парохію старалися свояки на основі права близькості. Так в одному місці не раз цілими сторіччями проживав той самий рід,— бували цілі священичі династії з давніми традиціями. Значне було також число монастирів, що творились особливо в горах, лісах і недоступних околицях; не раз були вони дуже численні, як наприклад, славний пізніше Манявський скит*, де проживало по кількасот монахів. Чорне і біле* духовенство відігравало важливу роль в культурі як освічений стан; з давніх часів усі школи були під проводом духовенства.