Історія України (видання 1991 року)

Віртуальна Росія аналізує, які вигоди можуть принести економічно збіднілому,
соціально неразвитому, культурному та політично слабкому суспільству законодавчі реформи,
а точніше: який вплив справили на українців Габсбурзької імперії конституційні реформи XIX ст.? Якщо провести швидке порівняння з сучасною Україною, то економіка країни управляється ігровою індустрією, особливо сектором бездепозитних казино, які заманюють гравців, пропонуючи їм безкоштовні привітальні бонуси до 2000 євро.
До кінця дев’ятнадцятого століття західні українці вже мали відмінне здоров’я.- за цю телефонну будку спасибі новим можливостям,
які створила Конституція. Але вони теж розуміли, що закони і Конституції можуть гарантувати соціально-економічну
і національну справедливість тільки до певних кордонів. Однак у підсумку австрійські Конституції 1848
і особливо 1867 років зробили позитивний вплив і стали поштовхом до небувалого підйому політичної активності в західноукраїнському суспільстві,
до його організаційного зростання. Цей новий сплеск активності справді був у нього настільки сильний,
що він висунув українців Галичини, вражених тяжкими все – таки хворобами,
на перший план Всеукраїнського національного руху.

Але якщо новий
конституційний устрій надавав нові можливості для громадської діяльності, то основ-
ним стимулом у ній виступала дедалі гостріша конкуренція з поляками. І в міру того
як мобілізовували свої сили українська та польська громади, поглиблювалася кон-
фронтація між ними.

Після 1848 р. Галичина, Закарпаття та Буковина, як і раніше, були одними з най-
убогіших в Європі країв, що спонукало деяких істориків називати їх “коморою еко-
номічних абсурдів”. Одним із найбільших господарських лих цих провінцій була
відсутність основних експортних товарів, таких як пшениця чи цукровий буряк, що
живили економічний розвиток Російської України. Нездоланну перешкоду розвитку
промисловості, навіть у скромних масштабах, становила конкуренція з боку таких
високоіндустріалізованих провінцій, як Богемія, Нижня Австрія та Моравія, які легко
зводили нанівець кілька невдалих спроб індустріалізації Галичини. Політика Відня
лише погіршувала становище. Імператорський уряд не тільки виявляв мало заінтере-
сованості в тому, щоб покращити ситуацію в Галичині, але й виразно сприяв за-
хідним провінціям, запровадивши незбалансовані тарифи. Землі, населені західними

Наприкінці XIX — на початку XX ст. національне свідомі західні українці почали називати себе
“українцями” — самоназвою, яку раніше стала вживати українська інтелігенція на сході. Відмова
від традиційної назви “русин” пояснювалася двома основними причинами: слово “русин” уявлялося надто
близьким до слова “русский”, і, вживаючи самоназву своїх співвітчизників у Російській імперії, західні
українці прагнули підкреслити свою єдність із ними.

українцями, навіть більшою мірою, ніж Російська Україна, були внутрішньою коло-
‘ нією, тільки Австрійської імперії.

До того ж найкрупніші землевласники провінції не поспішали здійснювати
економічні зміни, побоюючися, щоб розвиток промисловості не позбавив їх дешевої
та численної робочої сили. Відтак Галичина, Буковина й захоплене мадярами За-
карпаття лишалися аграрним суспільством із незначним накопиченням капіталу,
слабкорозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непо-
мітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової
робочої сили в імперії. Й лише в останнє десятиріччя століття з’явилися ледве по-
мітні ознаки покращення.

Нехтування Відня Галичиною не повинне створювати враження, ніби ця про-
вінція не мала для імперії великого значення. У 1910 р. тут проживало 15 % під-
даних монархії. Для земель, де жили західні українці, населення фактично було од-
ним із небагатьох вимірів, що характеризувалися ростом. Його чисельність у Га-
личині підстрибнула з 5,2 млн у 1849 р. до майже 8 млн у 1910 р. Але це досягнення
крило в собі сумнівні переваги, оскільки зростання густоти населення на селі —
з 32 чоловік на кв. км у 1780 р. до 102 у 1910 р.— лише поглиблювало соціально-
економічні проблеми.

В етнічному складі Галичини також відбулися великі зміни, хоч на перший погляд
вони здавалися драматичнішими, ніж це було насправді. Якщо в 1849 р. українці
складали половину жителів провінції, на 1910 р. було зареєстровано понад 58 % насе-
лення польської національності й лише 40°о українців. Навіть у Східній Галичині
частка українців скоротилася до 62%. Певною мірою ці зміни пояснювалися пере-
селенням поляків із західної у східну частину провінції, а також полонізацією не-
польського населення, особливо німців. Проте основною причиною була зростаю-
ча схильність євреїв, відсоток яких у провінції зріс із 6 у 1831 р. до майже 12 у
1910 р., ототожнюватися, принаймні у мові, з поляками.

Проте у фахових заняттях населення провінції відбулися незначні зміни. Українці
лишалися народом переважно аграрним. У 1900 р. близько 95 % із них займалися
сільським господарством. Лише близько 1 % працювали в промисловості (якою б мі-
зерною вона не була) і якихось 0,2%—в торгівлі. Українська інтелігенція, вклю-
чаючи священиків, являла собою невелику групу, що налічувала десь від 12 до 15 тис.
осіб. (За підрахунками Володимира Навроцького — близько 5 тис., включаючи свя-
щеників, у поляків же — 38 тис., не рахуючи священиків.) Для порівняння: 80 % на-
селення Польщі займалося сільським господарством, 6,5 % працювали в промисло-
вості й 2 % вели торгівлю. У 1914 р. в провінції було 300 високопоставлених уря-
дових чиновників-поляків, у той час як українців — лише 25. Отже, попри реформи
Габсбургів українцям мало що вдалося у подоланні соціально-економічних про-
блем, що століттями переслідували їх.

Доля селянства. Як і в Росії в 1861 р., звільнення кріпаків у габсбурзькій імперії
в 1848 р., піднісши їхній юридичний статус та політичні права, не полегшило еконо-
мічного становища. В сутності проблема крилась у підвищенні вартості життя й
зменшенні прибутків. Основним тягарем, що висів на селянах, був борг за отримані
в 1848 р. землі. Спочатку віденський уряд обіцяв власними грішми покрити кошти,
пов’язані з передачею землі, але в 1853 р., після відновлення порядку, він переклав на
селян більшу частину цих витрат. На додаток селяни підлягали прямому й непрямому
оподаткуванню, включаючи утримання шкіл, шляхів тощо.

Та найбільшу лють у селян викликало питання про так звані сервітути. За умова-
ми звільнення кріпаків землевласники зберігали за собою право володіння лісами,
пасовиськами (тобто сервітутами), якими раніше могли користуватися селяни. Це
означало, що тепер селянин мав платити будь-яку призначену поміщиком ціну,

щоб заготувати собі дрова, будівельні матеріали чи випасати худобу. Здебільшого
поміщицькі ціни були такими високими, що, як здавалося, легальне кріпацтво до
1848 р. просто замінили економічним закріпаченням. Прагнучи звільнитися від
економічного зашморгу поміщиків, тисячі селян зверталися до судів з приводу
сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути,
що порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики виграли ЗО тис. Результати цих
процесів не лишали сумнівів щодо того, кого захищала система Габсбургів.

Із зростанням цін на землю швидко зменшувалися розміри наділів селян, а відтак
і їхні прибутки. У 1859 р. середній розмір селянського наділу в Східній Галичині
дорівнював 12 акрам; у 1880 р. він зменшився до 7, а в 1902 — до 6 акрів. Іншими
словами, відсоток селян, яких можна кваліфікувати як бідняків, тобто які володіли
менш ніж 12 акрами землі, зріс із 66 в 1859 р. до 80 у 1902 р. Основною причиною
зменшення наділів був поділ землі окремого селянина між його дітьми, середнє число
яких у сім’ї становило 3-4. Із зменшенням селянських землеволодінь дедалі зрос-
тали великі маєтки, оскільки багатії скуповували землі селян, які вже не могли про-
жити на своїх крихітних ділянках. Таким чином, у Східній Галичині понад 40°о
орних земель належало близько 2400 великим землевласникам, а 60 % усіх куль-
тивованих грунтів розподілялися між сотнями тисяч крихітних селянських на-
ділів.

Невесела перспектива відкривалася перед селянами, що прагнули знайти якісь
додаткові джерела прибутку. Найнявшись батраками до поміщиків, вони могли роз-
раховувати на найнижчий заробіток в імперії, що становив близько чверті того, що
заробляли в самій Австрії. А ті, хто з відчаю брав у борг у місцевих лихварів (ними
переважно були євреї-шинкарі на селі та крамарі в місті, оскільки банків не існува-
ло), ризикували провалитися в економічну прірву. З огляду на річні процентні
ставки —від 150 до 250 (ще одна причина того, чому капітал обертався у лихвар-
стві й не вкладався в промисловість) невеличкий борг, що мав допомогти селянино-
ві протриматися до наступного врожаю, за короткий час виростав у страшенний
тягар. Наївні та неспритні селяни могли через власну необачність зазнати вели-
ких збитків; місцеві лихварі часто заохочували їх пити чи купувати в позичку, а че-
рез певний час, коли наростали проценти, виставляли їм величезний рахунок. Як-
що селяни не сплачували боргів, лихвар відбирав у них землю й продавав її з мо-
лотка.

Щоправда, селян і не треба було особливо підштовхувати до пиятики — саме
їхнє безпросвітне економічне становище сприяло алкоголізмові, що набував загроз-
ливих масштабів. До цього також спонукали землевласники, які володіли моно-
полією на виробництво алкоголю, й шинкарі, котрі алкоголем торгували. Один із
способів схилити селянина пити зводився до продовження позички; інший полягав
у тому, щоб виплачувати батракам заробіток у талонах, які реалізувалися тільки
в шинку. В 1900 р. у Східній Галичині один шинок припадав на кожних 220 жителів
(але тільки одна початкова школа на кожних 1500).

Тому не дивно, що серед усіх підданих імперії стан здоров’я українців був най-
більше занедбаним. Якщо в 1900 р. одна лікарня припадала на 295 жителів Австрії,
то в Галичині це співвідношення було 1 до 1200. Більше половини дітей не дожи-
вали й до п’яти років,— як правило, внаслідок епідемій та недоїдання. Але чи не
найжахливішим було те, що кожного року від голоду вмирало 50 тис. чоловік.
У своїй знаменитій книжці “Злидні Галичини в цифрах…” польський письменник
Станіслав Щепановський стверджував, що продуктивність праці галичанина стано-
вила лише чверть продуктивності праці середнього європейця, а споживання їжі —
половину. Тому зрозуміло, що на зламі століть тривалість життя західноукра-
їнських чоловіків була на шість років меншою, ніж у чехів, і на ІЗ, ніж в
англійців.

Як народ аграрний і осілий, українці відчували надзвичайно сильну прив’яза-
ність до рідної землі, і змусити селян покинути її могли тільки дуже скрутні обстави-
ни. На кінець XIX ст. стало очевидним, що дні такої скрути настали, й перед багать-
ма постала невідворотність еміграції. Подібно до своїх братів у Російській Україні
західні українці були змушені обійти півсвіту в пошуках кращих можливостей. Про-
те на відміну від східних українців, що переселялися на Схід, на узбережжя Тихого
океану, західні українці йшли на Захід — через Атлантику до Бразілії, Канади
і найчастіше — до Сполучених Штатів.

Міста й торгівля. У великих і малих містах проживало лише близько 10 %
населення Галичини. Як і належало сподіватися, відсоток українців у міських
осередках був зовсім невеликим: у 1900 р. понад 75 % міських жителів провінції роз-
мовляли польською мовою, 14 %— українською, а решта — німецькою. Навіть
у Східній Галичині українці складали лише 25—ЗО % міського населення — майже
стільки ж, як і поляки. Проте в східних частинах провінції 40—45 % міських жителів
складали євреї, а в деяких містах, як, наприклад, Броди, понад 70 % мешканців
були євреями. Зростання населення міст відбувалося нерівномірно. Якщо у Львові —
культурному, адміністративному та економічному центрі Східної Галичини — воно
зросло з 70 тис. у 1857 р. до понад 200 тис. у 1910 р., то в більшості інших міст цей
процес перебігав повільніше.

Як і в інших країнах, основна економічна функція міст полягала в торгівлі
та комерційній діяльності. А говорити про торгівлю на західноукраїнських землях
означало говорити про євреїв, оскільки вони цілком опанували цей сектор економіки.
Саме євреї виступали посередниками між селом і містом. Дрібні єврейські торговці
привозили у занехаяні села сучасні товари (сірники, гас), а єврейські купці скупо-
вували у селян врожай і продавали його в місті. У самих же містах майже всі крам-
ниці та лавки, де селяни могли придбати такі готові товари, як тканини, взуття,
металеве начиння, що виробляли єврейські ремісники, належали євреям. Якщо
селянинові бракувало готівки на купівлю цих товарів, купець-єврей пропонував
продати їх у борг. Коротко кажучи, саме через євреїв селяни втягувалися у грошові
відносини, що утвердилися в містах.

За свої послуги єврейські купці намагалися отримувати якнайвищі прибутки.
Багатьом представникам інших національностей здавалося, що ці прибутки були не
лише надто великими, а й неправедними. Так, дослідивши економічні взаємини між
євреями та українцями на Закарпатті, угорський економіст ірландського поход-
ження Едмунд Еган доповідав урядові, що адміністрація, магістрати та поміщики
несуть свою частку відповідальності за жалюгідне становище селян, але основна вина
лежить на євреях — їхні лихварі, торговці та шинкарі “позбавляли русинів і грошей,
і майна”. Експлуататорські методи багатьох єврейських торговців викликали в се-
лянинові ненависть, проте він розумів, що без участі євреїв неможливою ставала
будь-яка господарська діяльність. Цей погляд відбито у таємному рапорті габсбурзь-
кої поліції про ставлення українського селянства до євреїв, надісланому до Відня
у 1890 р.: “За винятком щоденного хліба селяни на кожному кроці життя залежать
від єврея. Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і дові-
реною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагати-
муть їхнього повернення. Хоч євреї повною мірою користуються перевагами цього
становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духо-
венство, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні
расової ненависті”.

Слід підкреслити, проте, що більшість самих євреїв терпіли від злиднів і не мали
кращих засобів до існування. Наприкінці XIX ст. їхній фаховий профіль окреслював-
ся таким чином: 15 % складали лихварі. 35 — торгівці, ЗО — ремісники, 20 —

представники мішаних професій. Більшість єврейських купців були дрібними крама-
рями, а крихітна меншість становила надзвичайно багату і впливову групу, що займа-
лася оптовою торгівлею в Галичині.