Родові часи і князівська держава-частина велика історія України

1. Країна і нарід

Позиція. Цікава історія України -результат роботи багатьох поколінь. Природа не дала велика історія України українського народу сприятливих умов, не забезпечила йому легкого успіху і безтурботного існування. Великі зусилля необхідні, щоб заробити житлоплощу. Протягом багатьох століть боротьба і суперництво тривали, поки наші предки захищали свою землю, “втрачали багато поту”, освоюючи і обробляючи дикі поля і організовуючи держава. Якщо ви прихильник історії, відвідайте Casino-Reel і грайте безкоштовно у найпопулярніші ігри казино на тему історії. Вас потішить різноманітність ігор, які ви там знайдете.

Характерною рисою географічного положення у велика історія України було її посередницьке місце між Центральною Європою та Азією. Як зазначив Роман Янус, цікава історія України має дві особи-одне звернено на захід, друге-на схід. Три західні країни призвели до нас Карпатські переправи по сухим вододілах, і Балтійське річкове сполучення з Заходом не знайшло жодних перешкод, а Україна була дуже близько пов’язана з Західною Європою — і економічними справами, і культурою.

Ці тісні зв’язки з Заходом також відрізняли Україну від інших країн Східної Європи. Зі Сходу йшов на українські землі великий комунікаціино-торговии шлях що починався у Китаї, проходив Монголію Туркестан Туран* і “ворітьми народів”* над Каспієм входив в Європу, від полудня з’єднувалися з ним відноги з Індії та Ірану. Але цими шляхами прямували не тільки купецькі валки, що везли дорогоцінний східний товар, а ще більше орди диких завойовників, що йшли на знищення європейської культури.

Хоч Україна і входить у склад Східної Європи, а проте творить окрему країну з зарисованою індивідуальністю.

Чорне море. Окремий характер надає Україні передусім море. Чорне море, разом з Озівським,* є природним географічним осередком, головним життєвим центром, що стягає до себе всі украінські ріки й суходільні шляхи, а разом з ними всі життєносні сили країни. Головний напрям воєнних походів і колонізаційної експансії торгових зв’язків і господарських інтересів від віків ішов до життєдайного моря. Але цей природний рух не відбувався без перешкод. Найвизначніша з українських рік Дніпро, своїми порогами спиняла і вязала комунікацію. І саме Чорне море для України було “негостинне” (аксейнос), його береги плоскі і замулені, мало притягали моряків, не заохочували до поселення. Одно тільки місце побережжя мало високу ціну: півострів Крим, положений в центральному місці українського моря, могутня фортеця, забезпечена морськими водами — ключ до України, український Гібралтар; хто мав

22

його у своїх руках, той панував над морем і суходолом. Але Крим був слабо пов’язаний з Україною, являв собою майже острів, що легко піддавався зовнішнім силам. Все таки Чорним морем і його берегами йшли найважливіші шляхи, що з’єднували Україну з південним світом з Кавказом, Малою Азією, Балканами, з усім Середземним морем Босфор і Дарданелли, ворота до Середземного моря — це також і ворота України у світ. Україна, в деякій мірі, сама є середземноморською країною (С Рудницький),* і це відрізняє її від інших країн Східної Європи, засуджених на континентальну обмеженість. Але на те, щоб розвинути цю природну індивідуальність України, потрібні були великі державницькі зусилля.

Ліс і степ. Кордони України були відкриті. Ні високі гори, ні інші природні запори не забезпечували країни від ворожих нападівю Нарід міг рахувати тільки на власні сили і сам мусив творити собі забезпечення. В давніх сторіччях головний масив населення містився у північній лугово-лісовій смузі, що обіймала Галичину, Волинь, Київщину, Чернігівщину Північні області, далекі від людних шляхів, охоронені відвічними пущами, творили резерват нашого народу, де населення проживало небезпечні часи. Тут життя плило спокійно, без потрясінь, тут творились основи культури і консервувалися надбання, здобуті поколіннями. Ці землі служили захистом, до якого відпливали народні маси у моменти, коли чужі орди своїми наїздами загрожували культурному життю. Інший характер мала південна, степово-приморська Україна. Це країна з буйною рослинністю і багатою фауною, але з нерівним підсонням, з гострими, морозними зимами і сухими, безводними літами, тільки вперта, завзята людина могла тут утриматися і використати природні багатства. До того ж це був терен, на якому кочували азійські орди,— велике поле боїв, де український нарід зустрічався з чужими племенами. Туди, на південь ішли найсміливіші, найактивніші елементи — здобичники, промисловці і вояки, що у твердій боротьбі, крок за кроком, здобували нові простори і завзято їх колонізували.

Раса. Войовники і хлібороби. Серед цих несприятливих при родних обставин, серед безнастанних змагань і боротьби скріпилася українська раса — нарід войовників і колонізаторів.

Давні літописці і подорожники переказують про багато характеристичних рис з життя і поглядів старих слов’ян, предків українського народу. На першому, мабуть, місці цінилися фізичні прикмети людини. Серед важких змагань з природою і боротьби з чужими племенами особливе значення мала фізична сила, зручність, підприємливість. Улюбленим заняттям і розвагою були лови, де треба було не раз зі списом іти на ведмедя або здоганяти і ловити диких коней. Молоді силачі пописувалися своєю спритністю на народніх ігрищах, і літописці залюбки подають описи дужань і славлять переможців, що на них відзначилися. Візантієць Маврикій* з великими похвалами висловлюється про слов’янську витривалість на всяку біду — спеку, холод, дощ, недостачу одягу і поживи. Але разом з силою і витривалістю подив викликала підприємливість, зарадність, життєва спритність: літописець з приємністю описує різні хитрощі, воєнні підступи і засідки своїх героїв (Олег*

23

під Царгородом, боротьба Ольги* з деревлянами, білгородський кисіль*). Труднощі і небезпеки життя витворювали вмілість швидко орієнтуватись у всяких обставинах.

“Поляни мали обичаї лагідні і сумирні”,— оповідає літописець про київських полян. На основі цих слів деякі історики характеризували слов’ян як плем’я пасивне, без творчої енергії. Витворювався погляд про меншовартість слов’ян у порівнянні з іншими народами. Але літописець цими словами бажав тільки зазначити вищу культуру полян, а не давав характеристики слов’янської вдачі взагалі. Предки українського народу жили при шляху народів, де безнастанно треба було відбиватися від ворожих наскоків і зі зброєю в руках обороняти свої садиби — вони не могли бути спокійним і тихим племенем, боротьба була їх життєвим елементом. “Слов’яни — люди відважні і войовничі, і якби не було незгоди серед їх численних і розкиданих племен, то з їх силами не міг би боротися ні один нарід у світі”,— так характеризує слов’ян арабський подорожник Ібрагім ібн Якуб*. Вже при першій своїй появі наші предки виступили як нарід войовників і здобувців,— у своїй первісній експансії і творчій силі вони нічим не відрізнялися від таких самих виступів давніх гелленів, італіків чи інших. На початках історії зустрічаємо слов’ян у мандрівках: Кий* зі своїм родом прямував до Дунаю, різні племена зміняли свої оселі; гін до переселення, експансії, охота здобувати нові землі була природна для молодого громадянства. Але одночасно з тим помітна і друга риса — закріпити і сколонізувати ту землю, яку здобуто мечем. Куди б ці здобувці не зайшли, відразу ставили укріплені городи і біля них розводили господарство. Давні українці були так само завзятими хліборобами, як і войовниками. Хліборобство в Україні мало дуже давні традиції, що йшли ще з часів неоліту. Про високий стан його у давніх слов’ян свідчить незвичайно вироблене старе словництво з цієї ділянки, а також археологічні розкопи, що відкрили найрізнородніші види хліборобських рослин. Як глибоко хліборобське заняття увійшло в життя давніх українців, докази дає старовинна міфологія та обрядовість, в якій усі вірування і свята тісно в’яжуться з рільничим календарем.

Зв’язок з природою. Давня людина жила в тісних зв’язках з природою, і як її господарські заняття, так і весь світогляд єдналися з явищами природи. “Єдиного бога, що посилає блискавку, визнають вони владикою всіх і жертвують йому корів і всяку жертву. Шанують річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всячину, і з тих жертв ворожать собі” (Прокопій)*. Слов’янська релігія була культом природи. Головні боги — Дажбог-сонце,* Перун-грім,* Стрибог-вітер,* — все це образи природи. Особливо характеристичною рисою слов’янських вірувань був їх зв’язок із землею. Слов’яни віддавали особливу пошану водам, річкам, криницям, полям, лісам. Кожне урочище мало своїх богів, кожна околиця була оповита повір’ями про русалок, водяників, лісовиків, різні опікунчі єства. Вся земля була освячена приявністю богів, і це тісно зв’язувало людину з рідною країною, витворювало у ній любов до батьківщини.

24

Життя, близьке до природи, давало людині гармонійний, радісний погляд на світ Труди і праці будня чергувалися з радощами і розвагами свята. “Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісівські пісні” — оповідає якийсь проповідник про давні народні ігри “Ігрища* втолочені, і людей велика сила, що починають пхати один одного”. Українська “вулиця” веде свою назву ще із слов’янських часів. В іграх, змаганнях, танках, музиці і піснях виживала давня людина свої буйні сили. Особливо пісня супроводила наших предків на кожному місці і в кожному часі — при щоденній праці і на родинних святах, при релігійних обрядах і громадських виступах, у війнах, походах, перемогах.

Рід і плем’я. Основою організації слов’ян були роди і племена. Рід — це велика родина, що проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі. Рід мав своє спільне майно — ріллі, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група — невелика, але дуже суцільна, злучена зв’язками крові і спільними інтересами, за своїх членів рід солідарне заступався, обороняв їх, мстився за вчинену їм кривду. В часи війни члени роду виступали як один бойовий відділ, свідомий того, що бореться за свою оселю, майно, своїх дітей Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, і в цій пошані виховував молоде покоління. Коли дитина приходила на світ, тоді окремим обрядом її приймали у зв’язок роду. Ще складніший і більше розвинений був весільний церемоніал, яким об’єднували молоду пару з двох родів. Пережитки цих обрядів, що дотепер заховалися* з великою силою в народних звичаях, свідчать, яке важливе суспільне значення мав цей ритуал Так само окремими обрядами рід прощався з своїми покійниками, а пізніше шанував їх як свої опікунчі божества під іменем Роду*, Рожаниці*, Домовика* та ін. Своєю суцільною структурою слов’янський рід має багато спільного з римською родиною, рід — це була найживіша клітина у первісній організації слов’ян. В дальшому часі, під впливом зміни економічних відносин, рід утратив давню суспільність і розпався на малі, самостійні родини. Кожна родина вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будовами, своє поле, худобу тощо, але ліси, пасовиська, озера залишилися спільною власністю цілої оселі-громади. Але пам’ять приналежності до роду не затрачувалась давні родові традиції жили у родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священичих. Український рід і родина переховували спомини про своїх предків, їх діла та заслуги і серед змін бурхливого життя були захистом стародавніх звичаїв та установ.

Більші групи населення, що жили на ширших територіях, дістали назву племен. Плем’я мало традицію походження від спільного предка (нпр, радимичі від Радима) і відзначалося окремим побутом, звичаями, віруваннями, деколи говоромю Карпатські племена гуцулів, бойків, лемків, що заховали стільки побутових окремішностей, дають нам уявлення, що таке були давні племена. Кожне плем’я мало свої окремі господарські інтереси, зв’язані з його територією, і творило свою віиськово-оборонну організацію. Племена стояли на різному ступені культури Найдавніший літопис оповідає, що племена,

25

які сиділи глибоко у лісах, “жили по-звірячому, як скотина”, а плем’я полян, що мало свої оселі біля Києва, в культурному середовищі, мало “звичаї лагідні і сумирні”, а зокрема — унормоване подружжя.

Прабатьківщина. Прабатьківщина українського народу, тобто землі, на яких жили наші предки в найдавніші відомі часи, простягалася приблизно від середньої Вісли по горішній Дінець і обіймала Холмщину, Галичину, Волинь, Полісся, Київщину. За південну границю суцільно заселеної території можна прийняти лінію Коломия, Вінниця, Черкаси, Суми. Це була лісова і лісово-лугова смуга. На південь від цієї лінії, у степову смугу, людність уклинювалася тільки островами, в деяких місцях доходячи аж до моря. Заселення південних земель не мало постійного характеру, а змінювалося залежно від зовнішніх обставин якщо степи були свобідні від кочових орд, колонізація збільшувалася, коли ж напір степовиків ставав нагальніший, населення відступало на північ. Опанувати степову смугу і дійти до моря було — у дальших перспективах розвитку українського народу — завданням незвичайно важливим. Чорне море — це ж природна границя України. Поки колонізація не дійшла до моря, доти територія України залишалася незакінчена, мала характер континентальний тільки опанування морського побережжя відкривало Україні свобідний шлях до світових зв’язків. Осягнути цю ціль пощастило українському народові щойно після довгих століть змагань і боротьби

II. Початки держави

Грецькі колонії. Поки український нарід виступив як самостійний чинник історії, у південній Україні існували державні організації інших народів. Від VIII ст перед нашою ерою, на побережжі Чорного і Озівського морів осіли численні грецькі колонії, засновані головно з малоазійського Мілету * Тіра*, Ольбія,* Херсонес,* Теодосія*, Пантікапея,* Фанагорія,* Танаїс* і ін. Це були сильні фортеці, кам’яними мурами забезпечені від нападів варварських племен, живі центри господарського життя. Греки намагалися використати природні багатства країни, зорганізували широку рибну промисловість, заходилися розводити хліборобство і виноградарство, дбали про годівлю худоби, але найбільшу увагу звертали на торіївлю з сусідніми племенами і на вивіз місцевих продуктів до Греції Збіжжя, худоба, риба, шкіри, мед, віск, сіль, лікувальні рослини — це були головні предмети експорту з українських земель. Про розміри торгівлі свідчить те, що за часів Демостена* до атенської пристані Пірею* привожено з чорноморських країн до 200 000 центнерів збіжжя річно, а деколи цей привіз збільшувався вп’ятеро. З Греції до чорноморських міст довозили оливу, вино, посуд, одяг, зброю, різнородні прикраси тощо.

Грецькі колонії не творили одної держави, а кожне місто було окремою республікою, з демократичним ладом, але фактично під

26

проводом багатіїв — купців і промисловців. Тільки міста над Озівським морем у V ст. до Христа зорганізувалися в Боспорську державу,* під проводом династії Спартокідів. В 107 р. до нової ери ця держава прийшла під владу царя Понту, Мітрідата Евпатора*, що намагався створити з чорноморських країн одну могутню державу, яка мала б стати базою для боротьби з Римом. Але чорноморські греки не виявили зрозуміння для його планів, і цей “другий Ганнібал” упав у боротьбі, а чорноморські колонії перейшли під владу Риму.

Пізніше, у хуртовині переселення народів, грецькі міста були знищені, і тільки Крим залишився в руках Візантії.

Історичне значення грецьких колоній є в тому, що це були перші зорганізовані міста на території України, перші центри торгівлі і культури, що мали великий вплив на сусідні племена — і в тому, що вони зорганізували мореплавство і торгівлю на Чорному морі і відкрили Україні шлях до зв’язків з південними, культурними народами. Але на тому їх роль кінчається. Ані грецьких міст, ані Боспорської держави не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні. Навіть Мітрідат не ставив собі мети зорганізувати місцеві племена до самостійного життя. Для грецьких колоністів “варвари” були тільки предметом експлуатації — греки винищували місцеве населення не тільки економічно, але навіть фізично, тисячами вивозячи “варварських” рабів на міжнародні торговиці. Грецькі колонії — так само, як пізніше візантійські міста в Криму — не зжилися з Україною, репрезентували тут чужі інтереси і стремління. Цю негативну роль греків розуміли добре творці Київської держави і вперто намагалися взяти грецькі колонії під свою владу.

Скити*. Степова смуга України, на північ від Чорного моря, була з давніх часів рухливим шляхом, яким проходили різні племена, що з них найдавніше відомим є кімерійці (незнаного походження). Від VII ст. до н. е. жили в українських степах іранські племена,— спершу скити, пізніше сармати, алани, роксолани та ін. Це були племена з різною культурою; найбільше жили з ловецтва і скотарства, але деякі з них вели хліборобство і навіть продукували збіжжя на продаж, як скити-“хлібороби” над Дніпром і “орачі” над Богом. В VI—V ст. до Христа скити творили велику державу від Дністра по Дін; на чолі стояла орда “царських” скитів, під проводом деспотичних царів, що мали зорганізовані значні військові сили і тримали під своєю владою інші племена. В 513 р. до Христа перський цар Дарій* виправився походом від Дунаю проти скитів, але не зміг опанувати широких степових просторів. Іранці жили у близькому сусідстві зі слов’янами і мали деякий вплив на слов’янську культуру, але не такий вирішальний, як це проголошували деякі ентузіасти іранства (о. Ксенофонт Сосенко).* Не виключене, що деякі слов’янські племена були навіть під владою скитів. Але скитська держава, зорганізована на орієнтально-деспотичний лад, не залишила ніяких організаційних традицій в Україні. В часі великого переселення народів іранці розплинулися серед інших племен; останки їх — це кавказькі осетини.

27

Готи. В II—IV ст у південній Україні проживали германські готи, що примандрували з-над Балтицького (Балтійського) моря. Готи засвоїли собі скитсько-сарматську та гелленську культуру і розвинули свої окремі культурні форми. Вони прийняли християнство, витворили свій рунічний альфабет і почали своє письменство (переклад Біблії). 3 України готи піднімали походи на Балканський півострів і Малу Азію, причому користувалися флотом завойованих народів. Готська держава дійшла до значної сили за короля Германаріха*, що мав за столицю “Дніпрове місто” — але здогад, що це був Київ, потребує ще потвердження. Готи мали великий вплив на слов’ян, особливо в ділянці військової техніки і організації про це свідчать такі слова, як меч, шолом, князь, пере йняті слов’янами з готської мови. Держава готів упала під ударом гунів 375 р , готи великою масою перейшли в наддунайські землі, і тільки невеликі останки їх залишилися в Криму.

Так змінялася черга стародавніх народів у південній Україні Греки, іранці, готи — всі ті племена спричинилися до загосподарювання і організації України, але всі вони були примушені зійти з небезпечного терену під ударами дикої Азії Місце їх зайняли врешті слов’яни, українці.

Переселення слов’ян. Зі своєї прабатьківщини предки українців рушили в IV ст на південь. Про причини переселення можна висловити тільки загальні здогади Можливо, що головним приводом було велике згущення слов’янської людності на тісній території старовинні письменники раз-у-раз говорять про “незчисленні” маси слов’ян. У зв’язку з тим виринули економічні переміни, що примусили частину населення шукати нових осель. Може мав вплив і рух сусідніх народів, з одного боку — германів, з другого — турецьких орд. Коли готи відступили під напором гунів, коли й самі гуни пішли на захід, тоді відкрився для наших предків вільний шлях до Чорного моря.

Поява слов’ян в історії не була спокійним поселенням нового народу, що приставав до інших осілих сусідів,— слов’яни вдерлися в історію як нарід завойовників її здобувців. 3 своєї прабатьківщини вони рушили бурхливим потоком на південь, передерлися через відвічні пущі, перейшли через багна і дряговини, мостили шляхи через широкі ріки, прямували бездорожними степами — немов нестримна повінь, займали все дальші простори, руйнували всі перешкоди, ішли все далі, все вперед. Це був здоровий, молодий нарід, повний первісної сили і невичерпаної енергії “Виступаючи в бій, ідуть здебільшого на ворогів піші, маючи в руках невеликі щити і списи, а панцирів не одягають, деякі не мають ані сорочки, ані опанчі, а тільки в коротких штанях стають до бою з ворогами Виглядом вони також не різняться між собою — всі вони високі і незвичайно міцні” (Йордан). * У поході на південь слов’яни ішли широким фронтом в центрі дійшли до Чорного моря, одним крилом загорнули Балкани, другим досягнули до Каспію і навіть до Малої Азії. У своїх мандрівках, що тривали не одне сторіччя, вони вступали в боротьбу з різними народами, які перепиняли їх шлях — з готами, гунами, болгарами, греками, аварами,

28

арабами,— всюди здобуваючи славу грізного ворога. Навіть могутня Візантія не могла затримати “незліченних” слов’янських полчищ і безрадно дивилася на те, як провінція за провінцією приходила під владу слов’ян, як слов’яни заливали Чорноморщину, наддунайські країни, балканські землі “Зіс юв’янщилася вся земля наша і стала варварською”,— писав імператор Константан Порфиророднии*.

Держава антів. У V—VI ст предки українського народу займали вже майже цілу територію України, від пущ Полісся по Чорне море і від Карпат по Дін. Вони виступають як окрема слов’янська група під іменем антів. Історик Йордан оповідає, що великий нарід венетів, тобто слов’ян, ділиться на дві частини — словенів на заході і антів на сході “Анти, найхоробріші між ними, живуть над луком Чорного моря, від Дністра аж до Дніпра, а ці ріки віддалені одна від одної на багато днів ходу”. Назва антів дотепер невияснена, може це ім’я одного племені, що створило державу, і надало назву цілому народові

Громадський лад антів — так само, як усіх слов’ян — греки називали демократією. “Слов’янами і антами не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно” (Прокопій)*. Але це не була демократія грецького типу. Дійсну владу мали талановиті полководці чи князі, яких авторитет визнавав увесь нарід. Таким вождем був князь Бож*, що в 380-их роках вів боротьбу проти остроготів, що напали на землю антів, у перших боях він переміг ворога, але пізніше попав у полон з синами і 70 старшинами і загинув жорстокою смертю. В 550-их роках великий вплив серед антів мав Мезамир*, що визначився у боротьбі з аварами. Ці князі мали при собі раду племінних старшин, а у важливіших справах скликали віче всіх антів.

Анти здобули собі голосне ім’я своїми походами на Візантію, які вели спільно з іншими слов’янами. Це була остання хвиля слов’янської експансії на південь. У цих наскоках анти виступали як самоспина група, так що Візантія звернула на них особливу увагу і посольствами та дарунками намагалася приєднати собі їх приязнь. І справді, деколи анти виступали як “союзники ромеїв”, і антські полки разом з візантійськими ішли проти турецьких орд — болгарів і аварів. Саме тоді Україна вперше виступила у фронті західніх народів проти Азії Хороброго Мезамира авари захопили зрадою і вбили.

Про територію держави антів не знаємо нічого певного. Де була її столиця, куди йшли життєві артерії її розвитку? Правдоподібно, що головний державний центр був на морському побережжі, “над луком Чорного моря”, може анти використали давні грецькі колонії, бо, наприклад, Ольбія ще тоді існувала як торговий осередок. Може, торгове значення мало вже й Олешя, недалеко від теперішнього Херсона, яке пізніше стає важливим комунікаційним пунктом на Дніпровому шляху. Слов’янські назви Білобережжя на низу Дніпра і Лукомор’я на морському побережжі свідчать про густу українську людність в тих місцях. Держава антів стала осередком, в якому зіслов’янщилися різні племена, що проживали здавна у

29

південній Україні і перше мали тут панівну роль — іранці, готи, греки знищені хвилями переселення народів, вони могли знайти захист під владою антів. Як далеко на північ сягали впливи антської держави, це також невідоме. Особливо інтересно було б знати, яку роль мав Київ, який тоді вже існував,— археологи на терені Києва віднаходять пам’ятки антської культури.

Держава антів протривала три століття, від кінця IV і до початку VII ст Довготривалість її, розмах експансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії — все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення український нарід уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її об море. Те, що держава антів лежала “над луком Чорного моря”, мало особливу вагу для майбутнього України проблема опанування моря і морської експансії стала на першому місці серед проблем українського життя і політики.

Азійські орди. Здобутки, що їх осягнули наші предки в перших століттях свого державного життя, були знищені навалою азійських орд Гуни, авари, болгари, мадяри, печеніги — це та черга лиховісних степовиків, що все новими хмарами тягнули з Азії в Україну і нищили свіжозасаджене життя. Причиною того наступу азійських племен був зріст і згущення населення, що мусило шукати собі нових теренів для життя, талановиті організатори творили з тих мас великі завойовницькі армії Кріпкі, молоком і м’ясом відживлені кочовики, під деспотичною владою своїх ханів, як буря, спадали на європейські народи і розбивали їх, поки вони встигли стати до оборони. 3 острахом зустріла Європа появу варварів “Гуни— нарід безмилосердний понад усяку жорстокість. Кого війною не поконали, тому жахливим лицем своїм наганяли страху і примушували втікати, бо лице їх було страшне — чорне, безформна якась галушка, а не лице, з якимись крапками замість очей На зріст малі, але меткі і зручні в руках, добрі вершники, широкі у плечах, дотепні до стріл і лука, шиями міцні і завжди з гордості кирпу гнуть,— хоч на людей подобають, живуть у звірячій жорстокості”. Такими фарбами малювали сучасники зненавиджених кочовиків. Слов’яни не піддавалися ордам, а хоробро відбивалися від них, деколи перемагали, часом падали жертвою, як той Мезамир, зрадою захоплений аварами. Але все нові наступи кочових племен підточували й ослаблювали осіле життя. Під наступом аварів упала держава антів. Залив кочовиків знищив основи зорганізованого життя. Південна Україна, де були, мабуть, головні центри антів, стала витоптаним шляхом народів. Степова смуга збезлюдніла, торгові дороги заростали, на місці колишніх осель залишилися спустошені городища, про які згадує і найдавніший літопис, і імператор Константин Порфирородний*. Але до повного запустіння південних областей все таки не прийшло. Частина населення залишилася тут, не зважаючи на степову хуртовину Племена уличів і тиверців ще в IX ст доходили до моря. У степах заховалися завзяті і непоступливі ловці-здобичники, що пізніше дістали назву бродників і вигонців —

30

вони ховались у недоступних балках і ярах, перебуваючи лихоліття. Ці останки населення були занадто слабі, щоб вести успішну боротьбу з ордами, але вони утримували зв’язок у безлюдній країні і служили за авангард, на який могли спертися нові хвилі колонізації.

У своєму відступі від моря основна маса українського населення спинилася на смузі лісів — на Поділлі, Київщині, Чернігівщині і далі — на північ і захід. Історична арена України з-над Чорного моря перемістилась у глибину країни: після першої, приморської дії почалася друга — суходільна. Тут, на півночі, під природним захистом пущ, далі від наступів кочовиків, почало організуватися нове життя.

Племена. Основу організації творили племена. Найдавніший літопис згадує про такі племена в Україні: полян коло Києва, сіверян над Десною, деревлян на південь від Прип’яті, дулібів над Західним Бугом, уличів над Богом, тиверців над Дністром, хорватів без означеного місця, може на Підкарпатті. Впродовж сторіч у житті племен заходили різні переміни. Деякі племена зміняли свої оселі: уличі і тиверці спершу жили над Дніпром, пізніше перейшли на захід, відступаючи під натиском орд. Плем’я дулібів прибрало нові назви — бужан і волинян.

Провід у племенах вели “луччі люди”, або “нарочиті мужі”, представники визначних родів, що здобули собі значення завдяки багатству, воєнним успіхам чи іншим причинам. Найбільш талановиті і підприємливі одиниці приймали ім’я князів і доходили тривкої спадщинної влади.

До організації державної влади найбільше спричинилися два моменти: війна і торгівля. Боротьба між сусідніми племенами виникала часто, і це давало привід до скупчення сил племені. Ще більший вплив мав наступ кочовиків, які із степів заходили деколи і в дальші лісові сторони і нападали на спокійних хліборобів. Літопис зберіг згадку, що волинські дуліби перебували під важким ярмом обрів-аварів, але визволилися з неволі. “Були обри великі тілом і горді умом, та Бог погубив їх — вони вимерли всі і не зостався ні один обрин:

є прислів’я в Русі і до сьогодні — загибли як обри”. Так пам’ять про занепад ворогів розбуджувала самосвідомість племені; у зустрічах з азійськими ордами творилась нова організація.

Торгівля. Розвиток організаційних заходів прискорювала також торгівля. Лісова смуга відзначалася багатством звіриного світу. Північні українські землі мали тоді такий характер, як недавно лісові простори Канади або Сибіру з їх величезними кількостями дикої звірини. У лісах і на краю степу жили великі представники первісної фауни, як тур, зубр, лось, олень,— а ще більше дрібної звірини, цінної дорогим хутром, як бобри, білки, чорні куниці, різні породи лисів. Ці природні багатства притягали до себе увагу чужосторонніх купців, що йшли услід за завойовниками і їх здобич вивозили на далекі східні ринки. Коли ж у VII ст. араби зорганізували велику азійсько-середземноморську торгівлю, в її обсяг вони втягнули також Східну Європу. На землях України появилися арабські купці, що при своїх експедиціях сягали у глибину країни,

31

як на це вказують орієнтальні монети, розсипані по далеких шляхах. Також Візантія не припинила давніх зв’язків з північними країнами. У цій торгівлі брали участь також місцеві “луччі люди”, що і продавали свої продукти, і організували торгову мережу на своїх землях та доходили дедалі більшою впливу.

Городи. Осередками племінної організації були укріплені городи. Останки цих городів, городища, залишились у північних землях України у великому числі: в Київщині — 400, в Чернігівщині — 150, на Волині — 350, на Поділлі — 250, в Галичині — поверх 100. Скандінавці справедливо називали Слов’янщину “країною городів”. Деякі з цих городів були невеликі, могли служити як охорона одної оселі, або були замком “нарочитого мужа”, інші ж обіймали дуже широкі простори, могли помістити велике число оборонців. Як указує термінологія земляних укріплень, городи були твором самих слов’ян, і в їх будові слов’яни дійшли великої вмілості.

Городи в першу чергу мали оборонне значення. Вони забезпечували пограниччя від наступів степових орд. Крайня лінія городів являла собою границю, до якої доходила колонізація. Коли ж населення почало прямувати знову на південь, у степову смугу, воно свої надбання забезпечувало спорудженням нових укріплень. Літописний Кий, бажаючи поселитися над Дунаєм, побудував собі там свій городок*. Городи були передовими базами колонізації.

Але ще важливішу роль городи мали в творенні державної організації. Будування укріплень було важке і вимагало спільної праці більшої групи населення, кільканадцяти і більше осель. Громади, що спільно збудували город, творили одну організацію, що користувалась укріпленнями, дбала про їх оборону, забезпечувала їх всякими засобами; з військовими потребами тісно зв’язувалися справи господарські. Город ставав осередком всієї околиці, вів провід у ній, мав рішальне слово у всіх справах: “що старшини рішать, на це пригороди пристануть”,— говорить літопис. Деякі городи, положені особливо вигідно, ставали центрами торгівлі, і до них напливало густе населення. Найрозвиненіші городи ставали осередками всього племені, і в них старшина племені відбувала свої ради, віча. Так головним городом деревлян був Іскоростень (Коростень), уличів — Пересічен (на Басарабії), дулібів — Волинь над Бугом тощо.

Племінні держави. На основі племінної організації почала творитися держава. Найдавніший літопис оповідає, що у всіх племен створилася своя влада, своє “князювання”: “у полян своє, у деревлян своє, у дреговичів своє”. Деякі племена — чи їх старшини — зорганізували більші військові сили і поширили свою владу на значнішу територію. Арабський письменник Масуді* з половини Х ст. оповідає: “З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам нарід — валінана. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов’янські народи, бо влада була його, а інші князі його слухались… А це корінь із коренів слов’янських, поважається між народами слов’янськими і має першенство між ними”. Нарід “валінана” — це ймовірно волиняни;

город Волинь (тепер Городок при гирлі Гучви, що впадає в Буг*)

32

був відомий до XI ст., а залишилося по ньому величезне городище. На крайньому заході української території існували також, таємничі “червенські городи”, з центром у теперешнім Чермнім над Гучвою*. Але ці великі організації не були тривкі. “Пізніше пішла незгода між народами, пропав лад, вони поділилися на племена, кожне плем’я вибрало собі князя” (Маруді). Розвиток і занепад цих давніх племінних держав для нас закритий і невідомий,— тільки могутні городища, що залишилися досі, свідчагь про творчі зусилля давніх віків.

III. Епоха експансії

Київ. Тривке історичне значення здобула тільки Київська держава. Літописець виводить її початок від полянського князя Кия* і його братів, що перші побудували город у Києві; коли ж вони повмирали, “рід їх почав держати князювання над полянами*. Про діяльність цієї першої київської династії історичних відомостей не заховалось. Але багаті археологічні пам’ятки на терені міста Києва і в його околицях дають свідоцтво, що вже в VI—VIII ст. Київ був могутнім торговим, культурним і мілітарним осередком, був великим містом,— найбільшим на всю Східну Європу. Значення надавав Києву передусім дніпровим шлях, що з’єднував північні країни з Чорним морем. І самим Дніпром, і Десною, Прип’яттю та іншими дніпровими допливами пливли флотилії, ще ї широких просторів звозили до міста продуктии лісово-хліборобською господарства. Через Київ переходив також другий великий торговий шлях зі Сходу, від Азії до Середньої Європи, а в Києві був давній перевіз через і Дніпро Київ, як цснтр, де перехрещувалися ці дороги, притягав до себе купців з різних сторін і громадив культурні надбання різних племен і народів. Князі, що володіли на цьому місці подбали про те, щоб свою столицю відповідно укріпити, побудували тут город (чи навіть три городки, як. це виявили археологічні розкопи) і свої укріплення безнастанно розширювали. За пізніших часів уфортифіковано також усю околицю, аж по річки Стугну та Ірпінь,—так що Київ став могуніьою фортецею, недоступндю для ворожих наступів, осередком, що міг накинути свою владу всій краіні.

Недостача джерел не дозволяє нам ствердити напевно, чи стояла Київська держава у безпосередньому зв’язку і державою антів. Але вже те, що Київська держава, так само як анти, скерували головну свою експансію на Чорне море, робить правдоподі6ним здогад, що між обома державами йшла безперервна лінія розвигку.

Розвиток торгівлі. На якій економічній основі розвинулася Київська держава, на це кидає світло недавно відкрите арабське джерело — письменник Мохаммед бен Ісіак з VIII або початку IX ст., що пише про слов’янську торгівлю так: “Що торкається слов’янських купців, то вони привозять шкіри лисів і бобрів з окраїн Славонії і приходять до Румського (Чорного) моря, і бере з них десятину румський (візантійський) володар. Потім переїздять морем

33

у жидівський город Самкуш (Тмуторокань), опісля вертаються до країни слов’ян. Або вони пливуть з Слов’янського моря по тій ріці, що називається Рікою слов’ян, приходять до Хамліджу хозарів, і бере з них десятину хозарський володар Потім пливуть Хорісанським (Каспійським) морем, деколи причалюють у Джурджані і там продають усе, що мають. І все ге приходить до Раю (Тегерану)”. Це відомості з найменше відомої епохи в історії України, з часів перед приходом варягів. Отже, слов’яни, предки українців, мали тоді зорганізовану велику торгівлю, що з глибини країни вела до Чорного моря, Каспію і навіть до Ірану і обіймала цілу мережу суходільних і морських шляхів. Як сильно закріпилися слов’яни в Чорноморщині, найкраще показують навіть між арабами поширені назви “Слов’янська ріка” — мабуть, Дін, і “Слов’янське море” — Озівське, а може й частина Чорного. Організація такої широкої торгівлі була можлива тільки при існуванні сильної держави, що охороняла і забезпечувала свобідні подорожі купців по далеких країнах. Сама ця торгівля свідчить про могутність держави. Зазначити треба ще раз, що це була організація слов’янська — араби говорять про те недвозначно. Коли ж пізніше появилися варяги, вони вже йшли готовими слов’янськими слідами.

Сусіди. Візантія. Київська держава вже на початку свого розвитку зустрілася з експансією сусідніх держав, що старалися запанувати над Східною Європою. Вони не стільки шукали нових теренів поселення, скільки приваблювали їх природні багатства, передусім, великі кількості східноєвропейських смухатих* звірів, Входові шляхи до наших земель вели великими ріками: від полудня — Дніпром, від півночі і заходу — Двіною та іншими балтицькими ріками, від сходу — шляхами від Волги і Каспійського моря.

На побережжі Чорного моря з давніх грецьких колоній залишилися тільки деякі в Криму — Херсонес (Корсунь)*, Боспор*, Сурож* — під владою Візантійської імперії. Утримання цих колоній коштувало Візантію дорого, вона мусила допомагати їм військом і вести складну дипломатію з варварськими племенами, що напирали з півночі,— то перекуплювала їх дарунками, то старалася розбити їх всякими інтригами. Крим був важливий для Візантії як центр торгівлі зі Східною Європою, а також як стратегічна база, найдалі на північ висунена, з якої можна було обсервувати* рух східних народів і запобігати несподіваним нападам. Але Візантія була настільки ослаблена, що не пробувала робити які-небудь дальші завоювання, і зв’язки її зі слов’янами обмежувалися до торгівлі і деколи переговорів у сусідських справах. Все таки Візантія обмежувала свободу рухів Київської держави на Чорному морі: наші купці в Криму платили десятину від своїх торгів.

Хозари. Далеко більшу активність виявляли східні сусіди слов’ян. Україна, положена на пограниччі Азії, мусила звертати особливу увагу на Схід. Фатальні “ворота народів”, між Уралом та Каспієм, пропускали в Україну безконечну хвилю варварських народів, що руйнували українську культуру. Азія намагалася також втягнути Східну Європу в орбіту своєї торгівлі і експлуатації, а далі взяти слов’ян у політичне ярмо. Експонентами* цих завойовницьких пла-

34

нів були дві тюркські держави над Волгою — болгарська і хозарська. Болгарська держава, з столицею Болгар при гирлі Ками, експлуатувала північно-слов’янські племена і в конфлікт з Києвом увійшла щойно пізніше. Натомість хозари стояли у зв’язках з Україною вже від VII—VIII ст. Хозарська держава мала свій головний центр Ітіль при гирлі Волги, але опанувала також побережжя Каспійського моря і сягала до Озівського. Над Доном хозари побудували фортецю Саркел. Хозарська держава, положена на границі між Азією та Європою, була живим торговим посередником між обома частинами світу. Вона утримувала зв’язки з культурними містами Турану* — Бухарою, Хівою, Самаркандом, а через них — з Середньою Азією і навіть Китаєм; з другого боку — вела торгівлю з Іраном і арабськими країнами. Через Хозарію Східна Європа діставала всі дорогоцінні вироби Орієнту* — шовк, зброю, прикраси та ін. Хозари, як практичні купці, ставилися з толеранцією до всіх вір і народів, і в їхній столиці були окремі дільниці різних народів, а також слов’янська. Слов’янська мова була одною з пануючих мов у хозарській державі; користувалися нею і самі хозари, і тюрки, і інші племена; англійський історик Бюрі каже, що це була свого роду “лінгва франка” — торгова мова на тодішньому Орієнті.

Але хозари не вдовольнилися своєю ролею торгових посередників. Вони підняли план завоювати слов’ян, щоб взяти у свої руки безмірні природні багатства Східної Європи. Користуючися найманим військом з тюрків та інших племен, вони почали збройні походи на слов’янські племена. Під владу хозар дісталися наперед племена в’ятичів, сіверян і радимичів. Хозари наклали на них дань — білку від диму, тобто замешканої оселі. Далі хозари ударили також на плем’я полян і на Київ. В яких обставинах це сталося, не знаємо. Мабуть, Київська держава, після першого розквіту і експансії аж до моря, ослабла, і коли хозари зажадали дані, поляни не оборонялись, а погодилися на підданство. Народний переказ каже, що дань полян не була така, як інших племен (шкірами) — поляни платили від диму по мечеві. Хозарська старшина, здобувши таку дань, занепокоїлася: “Недобра це данина,— ми здобували дань однобічною зброєю, тобто шаблями, а їх зброя гостра з обох боків — мечі! Вони будуть колись брати дань від нас і інших країн!”. Так народна традиція момент занепаду самостійності освітлювала надією на майбутні перемоги.

Залежність від хозар полягала в тому, що завойовані племена доставляли хозарам дорогоцінні хутра і шкіри, що мали головне значення у слов’янському експорті. Але хозари мали також вплив на організацію слов’ян; за пізніших часів Володимирові Великому* давали почесний титул “кагана” — так титулувалися хозарські во лодарі, і від хозарів ця назва поширилась у Києві. За посередництвом хозарів ішли в Україну різні орієнтальні впливи; про це свідчать знахідки арабських, перських та туранських монет і східних виробів по всій Наддніпрянщині, а навіть і в західних землях. Україна у великій мірі була тоді азійським клієнтом і сама непомітно азійщилася.

35

Русь. Хозарське поневолення тривало, здається, недовго. Київська держава повернула свою незалежність і могутність під назвою Русі.

Це сталося на переломі VIII—ІХ ст. Русь появилася несподівано, таким самим бурхливим потоком, як колись перші слов’яни. “Напали варвари Рос, нарід жорстокий і немилосердний, що не має жадного сліду ласки до людей. Подібні до звірів своєю вдачею, нелюдські своїми ділами, самим виглядом виявляють жадобу крові…” Так жалілися малоазійські греки, яким наїзд Русі перебив розкоші ситого життя. Візантійці почали вияснювати, хто такі ці могутні варвари: називали їх скитами або тавроскитами,— так традиційно іменовано населення Східної Європи. Але добре поінформовані араби дали вияснення докладніше: “Щодо русів, то вони с плем’я з слов’ян, вони привозять хутра бобрів, чорних лисиць і мечі з віддалених частин землі слов’ян до Румського (Чорного) моря” (Ібн Хордадбег)*. І про Русь араби переказують всі ті торгові відомості, які перше подавали про слов’ян. Це авторитетне ствердження арабських купців, що вели торгівлю зі слов’янами і добре їх знали, дає змогу вважати організацію Русі за місцеву — за організацію слов’янського походження.

Щодо назви Русі*, то вона остаточно ще не вияснена, хоч різні дослідники пробували Ті виводити то з фінської мови, то зі шведської, то з слов’янської (річка Рось у Київщині), врешті вказували на її велике поширення в інших народів. Але не таке важливе походження назви, як те, що вона означає. Ім’я Русь у Х—XII ст. було тісно зв’язане з Київщиною: хто їхав з Новгорода, Полоцька чи Суздаля до Києва, говорили, що їдуть на Русь; також у Галичині “руський” боярин означало “київський”. Це також доказ, що з Києва. пішла ця Русь, яка в свої руки взяла провід держави. Це були, очевидно, ті самі “луччі люди” — старшини родів, войовники, купці, землевласники, що від давніх часів кермували державним життям і тепер підняли державну організацію на вищий ступінь розвитку. Для них особливо невигідна й осоружна була хозарська влада, і вони шукали засобів, як усунути хозарів з Києва.

Варяги. Але Київ зміг подолати хозарів не самими своїми силами, а за допомогою варягів-норманів. В історію України увійшов новий чинник, північний, що почав протидіяти впливам Оріснту і Візангі’і. Нормани, скандінавські здобичники, своїми морськими походами зворушили цілу Західну Європу, а Бал-іицьким морем вдерлися також у слов’янські землі. Наперед опанували північні племена в обширі Неви і Двіни. Князь Рюрик* заснував державу Великому Новгороді. З півночі варяги перейшли в Україну. Літоіпис оповідає, що два варязькі старшини, Аскольд* і Дир*, з своїми дружинниками Дніпром приплили до Києва, зайняли город, усунули владу хозарів і почали князювати над полянською землею. Літопис дає дуже далекий відгомін минулого, і годі означити хід подій ближче. Але з літописного оповідання можна здогадуватися, що прихід варягів мав характер не насильного завоювання, а радше мирної окупації. Отже, місцеві старшини, нащадки роду Кия і його братів, заводять розмову з варягами, оповідають їм про початок

36

спою міста, про поневолення хозарами; зустріч відбувається в атмосфері приязні і довір’я. Скандінавці і київські “луччі люди” прийшли до порозуміння, так що варяги зайняли Київ без борогьбіи. Історичний перелом прийшов без потрясінь. Варяги увійшли у місцеву панівну верству, що прибрала ім’я Русі,— і зайнялися новою організацією державного життя.

Провід вела скандінавська династія. На місце давніх слов’янських князів прийшли норманські кунінги: імена Аскольда, Олега, Ігоря* — скандінавські. Разом з тим головні місця в управлінні країною зайняли варязькі дружинники, через те державна влада прибрала військового характеру. Влада не спиралася вже на старшин родів і племен,— на сторожі її стояли озброєні полки чужоземних вояків. Нові князі військовою силою утримували свій авторитет. Але заслуга варягів була в тому, що вони з’єднали країну в одну цупку цілість, увілляли в державний організм новий фермент, оживили його і підштовхнули до нової творчості.

Серед таких бурхливих перемін місцеві “луччі люди” не могли утриматися при провідній ролі. Вони не були підготовлені до такої широкої державної творчості, їх дотеперішня діяльність проходила серед далеко скромніших умов родово-племінного ладу. Вони відійшли на другий план. У договорах Олега і Ігоря серед кількох десятків скандінавців зустрічаємо ледве двоє-троє слов’янських імен,— доказ, як важко було місцевим людям затримати місце в новій верхівці. Але все таки вони не втратили свого значення. Нова державна будова не могла обійтися без їх знання і досвіду. Вони ж вели до того часу управу країни, знали державні потреби, мали впливи серед населення, мали у своїх руках організацію торгівлі, мали зв’язки за кордоном — це були цінні елементи, яких нова влада не могла легковажити. Київські “луччі люди”, хоч і відсунені від проводу, діяли далі, як дорадники і експерти, і утримували свій вплив на державну політику. За пізніших часів, коли варязька експансія затихла, їм випало знову взяти кермо держави.

Перші походи. Етапи творення і зросту Київської держави ві домі нам тільки в загальних зарисах. З початку Х ст., дійшли до нас припадкові вістки про походи Русі на Чорне море, а саме на побережжя Криму, під проводом князя Бравлина,* і на міста Малої Азії. В 860 р. відбувся великий похід Русі на Константинополь, що викликав незвичайний жах у візантійській столиці. Патріарх Фотій* у своїх проповідях описував тодішні враження: “Чи прига дуєте собі той час нестерпний, важкий, коли прийшли варварські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, погубним; коли море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, давало їм приємну і легку плавбу, а на нас підіймало суворі хвилі війни; коли вони пливли повз місто і виставляли моряків із мечами, немов погрожуючи місту смертю від меча; коли вся людська надія залишила людей, і місто покладалося на єдину оборону в Бога; коли переполох і темрява опанували розум, і вухо прислухалося тільки до одної вісті: перебралися варвари через мури, опанували вороги місто?” Наш літопис приписує цей похід Аскольдові і Дирові, тим варягам, що перші поселились у Києві. Араби знали ім’я Дира: “Перший між слов’ян-

37

ськими королями — король аль-Дир, він має великі міста, великі залюднені землі, до столиці його держави приходять мусульманські купці з різним крамом” (Масуді).* Великі воєнні сили, які Київ висилав проти Візантії, свідчать про могутність держави. Щоб забезпечтися від дальших нападів, візантійський імператор вислав посольство до Русі і довів до миру, не знати на яких умовах.

Олег*. Першою великою постаттю в історії київської держави є Олег (879—912, дати неточні). Літопис оповідає, що він був з роду новгородського князя Рюрика; Рюрик перед смертю передав йому князівство і опіку над своїм сином Ігорем. В 882 р. Олег зібрав військові сили північних племен та варягів і рушив на південь. На дніпровому шляху він здобув Смоленськ, Любеч, врешті Київ. У Києві він наказав убити Аскольда і Дира, як самозванців, і взяв владу а свої руки, як легальний володар. Він прибрав титул великого князя руською. Столицею своєї держави Олег проголосив Київ: “Це буде’ мати городів руських”. Ця заява зверталася проти Новгороду, який до того часу мав провідне місце, як осідок сеньйора варязьких князів і найсильніша база варягів. Але Київ мав кращі умови на столицю Східної Європи, лежав посередині балтицькочорноморського шляху і ближче до великих центрів торгівлі — Візантії і хозарської держави, а також мав старші і глибші державні градиції. Коли ж прийшло до порозуміння і співробітництва між київськими “луччими людьми” і варягами, ніщо вже не стояло на перешкоді, щоб Київ зайняв передове місце. Але Новгород не хотів зректися своєї першості, і Олег мусив силою приборкати місто, покаравши його контрибуцією в розмірі 300 гривень (фунтів) срібла

річно.

Київ, як столиця, став головним осередком військових сил. “У руського володаря такий звичай, що з ним, на його дворі живе 400 хоробрих товаришів і вірних людей, що разом з ним умирають і йдуть на смерть за нього” (Ібн Фадлан)*. До княжої дружини належали члени його роду і наймані вояки; в більшості це були варяги, на що вказують імена Олегових послів (Карл, Інегельд, Фарлоф та ін.). Поруч з Києвом осередок держави творили городи Чернігів, Переяслав, Любеч.

Завоювання племен. З Києва Олег почав завойовувати українські племена. Покорив деревлян, радимичів, сіверян, а також вів боротьбу з уличами і тиверцями, але не зміг їх завоювати і тільки приєднав за “толковин” — союзників так само дулібів і хорватів. Таким способом він творив одну велику державу. На приєднаних землях Олег ставив городи і поселював там свої залоги під проводом визначних дружинників, “світлих бояр”. Територія держави в основі займала область Дніпра з його допливами, сягаючи також у горішню Волгу.

Поневолені племена мали свою самоуправу під проводом князів чи радше старшин; у внутрішнє життя племені влада не мішалася. Головний їх обов’язок був платити Києву дань, звичайно натурою — шкірами і хутрами, воском і медом, а також доставляти військо на воєнні походи. Збирання данини звалося полюддям. “Коли настане місяць листопад, зараз їх князі виходять з усією Руссю з Києва і

38

 

Олег, давньоруський князь

Ігор, великий князь київський

 

йдуть на полюддя, тобто в округи —до словінів, деревлян, дреговичів, кривичів, сіверян та інших слов’ян, які є підвладні русам. Перегодувавшися там цілу зиму, в місяці квітні, як розтане лід на Дніпрі, приходять у Київ” (Константан Порфирородний)*. Племена, що не хотіли визнавати влади Києва добровільно, Русь зброєю силувала до послуху, здобувала й руйнувала їх городи, частину людей запродувала в неволю, на ціле плем’я накладала контрибуції і нові данини. Таке поневолення означували характеристичним терміном — “примучувати”. Творення держави коштувало багато зусиль панівного класу і не мало крові поневолених.

Зріст торгівлі. Київська держава, поширюючи свою територію, одночасно відновлювала давні торгові лінії і творила нові. Варяги зв’язали Київ зі Скандінавією. На Балтицькому морі головним торговим центром був острів Готлянд на ньому відкрито понад 20 000 арабських монет, багато монет візантійських і західноєвропейських,— це свідчить, що тут відбувалися зустрічі купців Сходу і Заходу. Зі Швеції, що славилася чудовим залізом, приходила до нас різного роду зброя, спеціальні досліди показали, що всі тогочасні мечі, віднайдені у Східній Європі, вироблені зі скандінавського заліза. Тоді особливе значення здобув “путь з варяг в греки”, шлях з Балтицького до Чорного моря. Він проходив рікою Невою, Ладозьким озером, річкою. Волховом, озером Ільмень, над яким стояв Новгород Великий, річкою Ловаттю, на верхів’я Дніпра і Дніпром до Чорного моря Другий балтицький шлях вів рікою Двіною, також до горішнього Дніпра. На суходолі, між двома річками, були влашто-

39

вані т. зв. волоки, якими перетягали вантажні човни. Наново була зорганізована комунікація по Дніпру. Слов’янські племена везли свої продукти і дань т. зв. однодеревнями — човнами, зробленими з одного стовбура, прямуючи до Києва, і спинялись коло замку Самоатас. Київ був головним центром торгівлі; київські купці збирали навезені запаси і готували їх до дальшої дороги. В червні великий торговий флот виїздив з Києва, спинявся ще на два-три дні коло Витичева, а далі плив до порогів. Пороги вже в Х ст.. поруч зі слов’янськими назвами, мали також назви чужосторонні, головно скандінавські, що вказує на міжнародне значення дніпрового шляху. При небезпечніших порогах човни перетягали берегом на линвах або переносили суходолом. Нижче від порогів флот затримувався при острові св. Григорія, тобто Хортиці, низу — при острові св. Етерія — Березані. Там човни готувалися до морської дороги. Морем пливли попри берег, повз гирло Дністра та Дунаю і різні пристані, до Константинополя.

Київ відновив також свої торгові зв’язки зі Сходом. Арабські письменники прикладають тепер до Русі ті вістки, які перше мали про слов’ян. “Щодо русів, то вони плем’я з слов’ян; вони привозять хутра бобрів, чорних лисиць і мечі з віддалених частин землі слов’ян до Румського (Чорного) моря, і бере з них десятину румський (візантійський) цар. Коли ж вони пливуть до Танаїсу (Дону), ріки слов’ян, то вони висідають у городі хозарів, і бере з них десятину хозарський володар. Потім пливуть у Джурджанське (Каспійське) море і висідають на його берегах, де хочуть. Деколи привозять свої товари з Джурджану на верблюдах до Багдаду, причому перекладачами служать їм слов’янські євнухи” (ібн Русте)*. Терен торгівлі Києва поширився, як видно з цього оповідання, аж до Месопотамії. Зрештою руські купці бували також в Єгипті, в Александрії. Торгові зв’язки були, певно, унормовані окремими умовами; коли ж торгівля зустрічала десь перешкоди, держава пробивала їй шлях своїми військовими силами.

Зовнішня політика. Зовнішню політику своєї держави Олег повів широкими шляхами. Він скоро зорієнтувався в основних проблемах Київської держави — не без допомоги, можна здогадуватись, київських “луччих людей”, що знали традиції давнього розквіту свого міста. Він звернувся проти двох держав, що експлуатували природні багатства Східної Європи і старалися взяти її під свій вплив — проти хозарів і Візантії. З хозарами він зайшов у конфлікт через те, що взяв під свою владу радимичів і сіверян, що до того часу були хозарськими данниками. Пізніше він ударив на хозарське місто Самбарай (можливо, Тмуторокань над Озівським морем). У цій війні він виступав як союзник Візантії, яка також поборювала конкуренцію хозарів. Але хозари зуміли закінчити небезпечну війну угодою.

Боротьба з Візантією. З Візантією йшла боротьба за Чорне море. Греки вороже ставилися до торгової експансії Києва і намагалися затримати чорноморську торгівлю у своїх руках. Але Олег великим флотом замкнув Константинополь, так що греки були примушені до переговорів. Два договори з Візантією, що дійшли до

40

нас (з 907 і 911 рр.), свідчать про повну перемогу Києва. Греки погодилися заплатити велику контрибуцію, по 12 гривень срібла на човен, і окрему данину на Київ та інші головні городи. Купці з Київської держави мали право вести торгівлю без сплати мита, діставали у Константинополі безплатне утримання протягом б місяців і всякі корабельні запаси. Але до міста мали входити групами не більше, як по 50 людей, і без зброі, а на мешкання призначено їм окрему дільницю. У другому договорі вирішено різні спеціальні справи, що торкалися відносин між громадянами обох держав, як випадки вбивства або поранення, крадежі, потоплення корабля, продажу невільників, майна померлих тощо. Також унормовано справу служби дружинників у грецькому війську; з того часу “руські” полки у Візантії появлялись часто.

Постать Олега в нашому літописі оповита різними переказами (кораблі на колесах під Царгородом, смерть від улюбленого коня) — народна традиція запам’ятала великі лінії творчості першого бу дівничого Київської держави і надала його особі фантастичних рис.

Ігор*. Політику Олега продовжував Ігор (913—945). Держава, зорганізована Олегом, виказала вже повну внутрішню суцільність:

завойовані племена ввійшли вже в нове життя і погодилися з вла дою Києва. Одні тільки деревляни, мешканці поліських пущ, уперто намагалися вернутися до давнього племінного ладу, під власними “добрими” князями, і Ігор силою мусив ламати їх повстання. Ігор завоював також уличів, що за Олега були тільки “толковинами”, союзниками Києва: після трирічної облоги він здобув їх город Пересічин*.

Чорноморська експансія. Тим більшу увагу звертав Ігор на головних противників Києва — Візантію і хозарів. Візантія не могла стерпіти невигідних для неї умов миру, які накинув їй Олег, і старалася перешкодити розвиткові Київської держави. Знаряддям служили їй печеніги, тюркська орда, що тоді саме появилась у чорноморських степах. Імператор Константин Порфирородний, сучасник Ігоря, так вияснює візантійську політику: “Коли ромейський (візантійський) цар живе в мирі з печенігами, то ані Русь, ані тюрки не можуть чинити ворожих нападів на ромейську державу;

не можуть вони домагатися від ромеїв великих грошей і дарунків, як заплати за мир, бо бояться сили, яку цар за допомогою того народу може їм протиставити на випадок їх походу на ромеїв. Печеніги, зв’язані приязню з імператором і заохочувані посольствами та дарунками, легко можуть нападати на землю русів і тюрків, брати в неволю їх жінок та дітей і пустошити їх країни”. Такими інтригами візантійці намагалися спиняти зріст Київської держави. І справді, печеніги почали свої наскоки на Україну, а найбільше шкодили торгівлі на Дніпрі, нападаючи на купецькі транспорти в часі їх переправи через пороги. Ігор спершу пробував скласти умову з ордою, але далі мусив воювати.

Ігор орієнтувався в тому, що печенігами кермує візантійська рука, і його відносини до Візантії загострились. Передусім він підняв план закріплення влади Києва на побережжі Чорного моря. Як видно з натяків у пізнішому договорі з Візантією, Русь почала

41

“зимувати” у Дніпровому лимані, на Білобережжі і на острові св Елевтерія (Березань)*—тобто засновувати тут постійні оселі Київ бажав заволодіти берегом Чорного моря, яким колись володіли анти, де й залишилися руїни давніх осель. Така приморська колонізація могла затримувати походи степових орд, охороняти торгівлю і протидіяти візантійським впливам.Зараз же прийшло до конфліктів з кримськими греками українські поселенці не хотіли допускати до дніпрового гирла корсунських (херсонських) рибалок. Ігор почав також виступи проти грецьких колоній у Криму. Спершу висилав на них чорних болгарів, що жили десь над Озівським морем, а далі почали нападати на Крим і княжі полки.

Врешті прийшло до відкритої війни з Візантією В 941 р. Ігор з великим флотом рушив на Константинополь. Але греки, остережені корсунянами, приготовилися до оборони і заблокували пристань Гієрон Візантійський флот ударив на Русь і почав палити кораблі т. зв. ясним вогнем, якоюсь хімічною речовиною. Тоді Ігор завернув на малоазійське побережжя і пограбував тамтешні міста. Але візантійці ударили вдруге, розбили цілий флот, і Ігор мусив відступити в напрямі на Озівське море.

Ігор приготовляв опісля новий похід, але греки почали переговори, і в 944 р укладено новий договір. Він знову торкався торгових відносин, але тепер права Русі значно вкорочено загострено контроль над купцями, не дозволено їм зимувати в Константинополі та ін. Але найважчою умовою договору було те, що Ігор мав зректися володінь у гирлі. Дніпра та на побережжі Чорного моря, зобов’язався не нападати на Крим і не насилати туди степових орд. Так морські плани Ігоря, такі важливі для розвитку Київської держави, скінчилися невдачею. Українське населення мусило знову відступати з-над моря на північ.

Відносин Ігоря до хозарів не знаємо. Але хозари мусили визнавати силу Русі, коли пропускали руські полки на Каспійське море. В 943 або 944 р Русь знищила західне побережжя Каспію, рікою Курою вдерлася на Закавказзя і здобула ветике місто Бердаю. Цей похід зробив велике враження на Сході — пізніший перський поет Нізамі* присвятив йому свою поему,— але для Києва він не мав реального політичного значення, бо неможливо було тривко опанувати такі далекі країни.

Ігор згинув у боротьбі з деревлянами, під Іскоростенем, коли вирушив брати дань з непокірного племені. Так племінний партикуляризм востаннє намагався протиставитися державній організації.

Ольга*. Після смерті Ігоря владу взяла його жінка Ольга (945— 964 р, померла 969 р). Вона князювала від імені малолітнього сина Святослава, але твердо держала провід у своїх руках. Виїмкове явище у тій суворій епосі — жінка впродовж кільканадцяти років мала владу у великій державі — є свідоцтвом її великого таланту. Першим її ділом була помста за смерть Ігоря і остаточне поневолення деревлян Ольга здобула і спалила укріплений город Іскоростень, частину населення вирізано, частину запродано в неволю, на решту накладено тяжку данину.

42

Зрештою Ольга не вела воєн, а присвятилася мирній праці. Вона об’їздила свої землі і настановляла в них нові закони, наприклад, у деревлянській землі і в Новгороді, засновувала нові оселі, уладжувала “ловища”, тобто ловецькі терени, важливі для експорту хутер. Пізніше в різних землях показували по ній пам’ятки.

Ольга ввійшла у ближні зв’язки з місцевим населенням, а саме з його верхівкою, “луччими людьми”. Дружина Ігоря складалася ще з варягів, але вже зустрічаються в ній слов’яни, як Володислав і Предислав. На дворі Ольги слов’яни дійшли вже значного впливу. Улюбленою повірницею княгині була Малуша, донька Малка Любчанина, з Любеча, що пізніше стала одною з жінок Святослава і матір’ю Володимира Великого. Братом Малуші був Добриня, визначний воєвода Володимира. Так слов’янський елемент проникав у княжий двір. Про перемогу слов’янських впливів свідчить і те, що княжий син мав уже слов’янське ім’я — Святослав.

Ольга прийняла християнство — це вказує на широкий горизонт її поглядів. Нав’язала також прямий зв’язок з Візантією: в 957 р. вона відбула подорож до Константинополя. Її побут в імператорській столиці описав Константан Порфирородний. Про мету цих відвідин можемо здогадуватися, що княгиня бажала поладнати непорозуміння, які залишила політика Ігоря, можливо, що вона також переговорювала в церковних справах. Але висліди подорожі не вдовольняли Ольгу: вона жалілася, що довго казали їй чекати на аудієнцію в імператора. Може через те вона нав’язала зв’язки з іншою імперією, з Німеччиною; в 959 р. вона вислала посольство

43

до римського цісаря Оттона 1 — просити єпископа ісвящеників. Бажаючи поширити християнство, вона, здається, вагалася, чи провести це у зв’язку з Візантією, чи з Римом.

Святослав*. Коло 964 р. почав князювати Святослав, син Ігоря і Ольги (964—972). Літопис змалював його як незвичайного лицаря: “Коли князь Святослав виріс і змужнів, почав збирати багато хоробрих вояків, бо і сам був хоробрий та легкий, ходив як пард* і багато воював. Не возив за собою ні возів, ні казана, не варив м’яса, але, нарізавши тонко чи конину чи дичину, чи воловину, пік на вугіллі і так їв; не мав і шатра, а підстеляв до спання кінську опону, а в голови клав сідло. Такі самі були його вояки. А коли йшов на яку країну, сповіщав наперед: іду на вас!” Також грецькі літописці з похвалами висловлюються про Святославову хоробрість і лицарство,— але він був також і далекоглядним політиком.

Святослав докінчив будову держави, яку почали Олег і Ігор. Він уже не мав потреби воювати зі слов’янськими племенами і всю свою силу звернув на давніх суперників Києва, над Волгою і Чорним морем.

Походи Святослава вказують, що він добре орієнтувався в господарській ситуації Східної Європи і консеквентно* йшов до того, щоб висунути на перше місце Київську державу і здобути під її владу конкуренційні торгово-комунікаційні шляхи.

Походи на Волгу. В 964—966 р. Святослав виправлявся на Волгу. Це був важливий торговий шлях, що злучував балтицькі країни з Каспійським морем і стояв у зв’язках з Тураном* і Персією. Горішню Волгу займала щораз більша слов’янська колонізація, а, крім того, на низу ріки було теж багато слов’янських осель. Але всю торгівлю тримали в своїх руках завойовницькі тюркські держави: в гирлі Ками — срібні болгари, далі на південь — буртаси, над Каспійським морем — хозари. За часів Олега і Ігоря не повелося тих країн опанувати, і це завдання підняв Святослав. Про війну з болгарами і буртасами знаємо тільки те, що князь зруйнував їх країни. Хозари виступили проти Святослава під проводом свого кагана, але князь розбив їх військо і зруйнував головні хозарські міста Саркел, Ітіль і Самендер. Тогочасний арабський письменник Хаукаль так описує наслідки походу: “Тепер не залишилося й сліду ні від болгарів, ні від буртасів, ні від хозарів, бо Русь знищила їх усіх, забрала в них усі землі і загорнула собі; а ті, що спаслися від її рук, розбіглися по близьких місцях, бажаючи залишитися поблизу своїх країн та сподіваючись прийти до згоди з Руссю і піддатися їй”. У цій війні Святослав завоював вятичів над Окою, що перше платили дань хозарам, а також кавказькі племена касогів і ясів, тобто черкесів і осетинів. Таким робом* кордони Київської держави доходили до Волги, Каспійського моря і Кавказу. Але ці великі завоювання не були використані. Святослав зайнявся іншими справами і не подбав про те, щоб піти назустріч тим розбитим племенам, що готові були прийняти підданство Київської держави і вести торгівлю під її проводом. Срібні болгари невдовзі зорганізувалися знову в самостійну державу, на місці хозарів осіли кочові тюркські народи.

44

Болгарія. Ледве закінчивши волзькі походи, Святослав повернувся в іншу сторону — на дунайську Болгарію. До цієї війни втягнула його Візантія, яка бажала послабити небезпечне для неї болгарське царство. Але Святослав оцінював гирло Дунаю, як перехрестя важливих торгових шляхів, вже здобувши Болгарію, він заявив: “Це середина моєї держави, бо тут всяке добро сходиться від греків поволоки (шовкові матерії), золото, вино й овочі різнородні, від чехів і угрів срібло і коні, з Русі шкіри, віск, мед і риба”. Незвичайно влучна характеристика економічного значення дунайського вузла! Похід почався в 968 р Греки налічували військо Святостава на 60 000 Полководцями були скандінавці Сфенкел і Ікмор. У перших боях піхота, зорганізована на варязький спосіб, розбила болгарів. Святослав здобув болгарські городи на північ від Дунаю, а на столицю обрав собі Переяславець — Малу Преславу в Добруджі. Але в тому часі на Київ напали печеніги, мабуть, наслані візантійцями, і Святослав мусив вертатися в Україну. Впорядкувавши державні справи, він зібрав нове військо і в 970 р знову вибрався на Дунай. Тепер він рішився помірятися силою з Візантією. Він переправився через Дунай, перейшов Балкани і там зустрівся з греками. Переміг грецькі полки, дістався до Філіппополя, знищив Тракію і через Адріянополь попрямував на Константинополь. Під Адріянополем візантійці приготовили засідку і сильно погромили Святославове військо. Але князь пішов далі на південь і зруйнував Македонію Тоді греки вирішили зачинити йому шлях повороту. Грецький флот поплив на Дунай і заблокував його гирла, а війська почали займати болгарські міста. Святослав був примушений вертатися, рятувати свої полки, залишені в Болгарії. У Доростолі над Дунаєм греки оточили його своїми силами і почали облягати. Облога тривала три місяці Святослав раз-у-раз виводив своє військо з города і наступав на ворога. Його піхота, озброєна щитами і списами, успішно чоло грецькій кінноті. Святослав сам брав участь у бою, виявляючи незвичайну хоробрість і погорду до смерті. Своїм прикладом і гарячими промовами він підтримував військо: “Від предків ми здобули хоробрість,— пригадаймо ж, яка непереможна до цього часу була руська сила, і міцно биймося за наше спасення. То не наш звичай втікачами йти додому, але або жити і перемагати, або вмерти зі славою, показавши ділом, як слід сміливим мужам”. Та в остаточному бою греки перемогли на полі впало 16 тисяч війська Святослава. Тоді князеві довелося миритися з греками він добився миру на таких умовах, що зрікся впливу на Болгарію і Крим, а за те міг свобідно вернутися з усім військом в Україну. Так великі дунайські плани Святослава були розбиті. Ще раз перемогла Візантія.

Святослав поїхав Чорним морем до дніпрового гирла і подався вздовж ріки до Києва. Але коло порогів заступили йому дорогу печеніги, знову наслані греками. Князь мусив зимувати на Білобережжі. Навесні 972 р він намагався пробитися через орду, але в бою наложив головою.

Характер експансії. Часи Олега, Ігоря, Святослава — це епоха найбільшої експансії Київської держави. Могутні князі використали давні зв’язки, що лучили Київ з морем, і, спираючися на буйні

45

варязькі дружини, провели ряд походів на Чорне море і Каспій, на Кавказ і Балкани, з успіхом розбиваючи всі сили, що ставали на їх шляху. Ці воєнні походи тісно в’язалися з господарськими цілями, мали на меті усунути торгових конкурентів і здобути для Києва комунікаційні мережі сусідніх земель. Це була епоха великих здобутків і тріумфів, епоха морського володіння. Всі чорноморські країни ввійшли у сферу впливів Києва — Чорне море дістало назву Руського моря, “бо ним тільки Русь плаває”. Всі геополітичні можливості чорноморського центру були зреалізовані; ніколи пізніше Україна не змогла здобути таких осягів, а те, що було тоді дійсністю, для пізніших поколінь перейшло у сферу мрій і змагань далекої мети.

Але ця велична будова була кладена поспішно, тесана ударами меча, не раз одчайдушно імпровізована. ІЦоб її викінчити і завершити, на це не вистарчало сил одного сторіччя. Творці чорноморської політики безперечно здавали собі справу з того, що їх здобутки будуть забезпечені тільки тоді, коли Київ опанує своє морське побережжя. Тому вони намагалися взяти у свої руки Крим, гирло Дніпра, гирло Дунаю — ті мостові причілки, що забезпечували володіння над морем. Певно діяли тут традиції антської держави, а київська влада знаходила підпору в островах українського населення, що проживало на побережжі. Але Русь не змогла здобути сильного становища над Чорним морем. Наступ азійських орд, з одного боку, акція Візантії, з другого, не дали Київській державі укріпитися над “луком моря”. Зв’язки побережжя з Києвом рвалися безнастанно і далекі колоніальні землі не могли утримати контакту зі своїм центром. Все-таки, як спадщина з епохи перших князів, залишилося живе і реальне почування, що Чорне море — це море “руське”, українське.

Роль війська. Великі походи цієї епохи спиралися на нову організацію війська, яка походила від варягів. Варязькі дружини складалися з професійних вояків, що військову справу вважали за своє постійне заняття, а війни давали їм прожиток і майно. Дружина була тісно зв’язана з князем, який добирав собі певних і видатних людей, заприсягав їх, І вони служили йому на життя і смерть. За свою службу вони діставали частину воєнної здобичі і різні інші прибутки. Між собою члени дружини вважалися за побратимів, яких зобов’язувала вірність і солідарність. Це було військо незвичайно сконсолідоване, одноцільне. Давніх слов’ян варяги перевищували у всій організації. Вони мали кращу зброю,— залізні шоломи і броні (панцери), довгі двосічні мечі і тяжкі щити, що закривали все тіло. До бою йшли впорядковані, рівною лавою, не так безладно, як давні слов’янські загони. Далекі дороги перепливали швидкими човнами, несподівано заскакували ворога своєю появою. Цю вищу організацію варягів князі перещепили місцевим полкам. Скандінавські дружинники стали інструкторами нової армії. Вони дали київським військам поліпшену зброю, поширили нову тактику, дали зразки дисципліни і солідарності, видобули із слов’янських мас елементи завзяття, рухливості, хоробрості, лицарства.

46

 

Володимир Святославич, великий князь

Святополк, давньоруський київський князь

Широка експансія, яку проводили перші князі, своїм розмахом випереджувала тодішній розвиток України. Великі воєнні походи зуживали масу людських сил і виснажували природні багатства, так що вже тільки силоміць можна було витягнути потрібні для війни контингенти. Коли Ігор стягав з деревлян надмірне полюддя, вони порівнювали його з вовком, ще нищить вівці. Проти імперіалістичної політики князів, яка не давала прямої користі, почала проявлятись опозиція у верхах громадянства. Населення, змучене безнастанними війнами, бажало миру і більшої уваги для справ самої країни, що занепадала через далекі княжі походи. І так, коли Святослав перебував у поході на Балканах, печеніги напали на Київ і мало не здобули столиці, де була княжа мати, Ольга, і княжі діти. Тоді кияни вислали до князя послів з осторогою:

“Ти, княже, чужої землі шукаєш і бережеш, а своєї мало не втратив”. Це був голос землі, яка бачила небезпеку, що йшла від азійських орд. Нарід бажав іншої політики, що повинна була зайнятись обороною та розбудовою країни і скріпити саму основну базу, на яку спиралася держава. Цю нову епоху розпочав син Святослава, Володимир.

47

IV. Володимир і Ярослав

Володимир*. Перед другим болгарським походом Святослав віддав владу в Києві Ярополкові, у деревлянській землі посадив молодшого Олега, а на бажання Новгорода вислав туди третього сина — Володимира. Після смерті батька Ярополк (972—980) бажав установити одновладство, розпочав війну з Олегом, і Олег поліг у бою.

Так само хотів він здобути Новгород, але Володимир привів собі варягів зі Скандінавії, здобув Київ, а врешті Ярополка зрадою убили варяги. Так остаточно Володимир став єдиним володарем держави (980—1015).

Володимир залишив у літописі пам’ять про себе, як про людину імпульсивну і енергійну, що залюбки вживала життя (“Русі єсть веселіє пити“), але також знала зосередити всі сили для одної мети. Володимир у внутрішній політиці обрав інший шлях, як його попередники. Мати його, Малуша, походила з слов’янського роду, через те Володимир близько стояв до місцевих “луччих людей” і на них спирався. Найвпливовішою особою був брат Малуші, Добриня, що, ймовірно, був посередником між князем та київською земельною аристократією. Цей клас здобував чимраз більше значення в країні — в міру того, як зростало хліборобство. Вояцька версіва варягів почала втрачати свій вплив. Сам Володимир користувався ще допомогою варягів у боротьбі з Ярополком, але не допустив їх до проводу. Літопис сповідає, що варяги, здобувши Київ, заяви ли князеві: “Це город наш, ми його здобули і хочемо взяти окуп в них, по дві гривні від чоловіка”. Але Володимир не дозволив грабувати міста, наказав варягам чекати місяць, а тоді не дав нічого, очевидно, сам зібравши собі військо. Варяги побачили, що князь не дозволить їм верховодити, і попросили дозволу йти на службу до Візантії.

Зв’язки з громадою. Цей епізод показує, як занепадав вплив скандінавців, що ще за Святослава мали поважне місце в державі,— тепер перемогла місцева течія. Володимир дуже дбав про популярність серед громадянства, давав щедру допомогу незаможному населенню — по Києву розвозили цілими возами харчі, а на своєму дворі влаштовував бенкети для бояр, урядовців і визначних людей, на яких спиралася його влада. Після відходу варягів також з місцевого елементу постала і княжа дружина. Володимир особливо дбав про її розвиток і добробут. Літопис передає характеристичний епізод. Одного разу дружина почала нарікати на князя: “Лихо нашим головам — мусимо їсти дерев’яними ложками, не срібними”. Тоді князь наказав викувати для дружини срібні ложки і при тому сказав: “Сріблом і золотом не здобуду дружини, але дружиною здобуду срібло і золою!”

Володимир залучав місцеву аристократію також до своєї ради і з нею вирішував питання законодавства та адміністрації, а також війни. Щоб тісніше зв’язати різні землі з династією, Володимир на місці давніх варязьких “світлих бояр” настановляв у головні ших городах своїх синів, які вели ту саму політику, що й батько.

48

Відповідно до змін у внутрішній політиці, Володимир повів також зовнішні справи. Він залишив далекі походи, які залюбки піднімали його попередники. Він пішов за голосом громадянства, яке вимагало від князя, щоб він щадив народні сили. Володимир вів самі тільки оборонні війни, що забезпечували кордони держави.

Західні землі. Володимир звернув увагу наперед на захід. Західні племена — дуліби, хорвати і тиверці вже за Олега були у зв’язках з Києвом, як союзники брали участь у поході на Візантію. За дальших князів, треба здогадуватися, вони увійшли до складу Київської держави. Згодом, серед невідомих обставин, вони попали під владу поляків. Для Київської держави західні землі мали значення передусім як постачальники солі, якої багаті джерела були на Підкарпатті; від часу, коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських соляних озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові шляхи — на Волинь і Червен до Польщі та Німеччини і на Перемишль до Угорщини. Це були причини того, що Володимир 981 р. пішов походом на захід і зайняв Перемишль, Червен та інші пограничні городи*.

Пізніше Володимир займався дальшим забезпечуванням західного фронту. В 983 р. він здобув землю ятвягів, войовничого литовського племені між Бугом і Німаном, в 993 р. ходив на хорватів. Ці походи викликали напруження між Києвом і Польщею, а пізніша традиція запам’ятала, що Володимир ходив глибоко у Польщу. Згодом прийшло до замирення, Володимир оженив навіть свого сина Святополка з дочкою польського князя Болеслава Хороброго. Але позиція Польщі була нещира. Вона чекала тільки нагоди, щоб підняти знову претензії на українське пограниччя. Щоб забезпечити західний кордон, Володимир заснував новий город недалеко Бугу, названий його іменем — Володимир (Волинський).

Укріпившися на західному кордоні, Володимир увійшов у приязні зв’язки з Угорщиною і Чехією, імовірно також з Німеччиною, що мала провідне становище в Середній Європі. Це посилення зв’язків з Заходом дуже прикметне для дальшого розвитку Київської держави, тим більше, що зносини зі Сходом стають дедалі слабші.

На східному кордоні Володимир закріплював здобутки Святослава. Ще раз повстали проти Києва вятичі і радимичі, давні данники хозарів, але князь їх приборкав. Можливо, що ця ворохобня виникла під впливом волзьких болгарів, які після Святославового погрому знову віджили і почали організовувати свою державу. В 985 р. Володимир разом з Добринею виправився на Волгу; похід відбувався рікою і суходолом, а в допоміжних полках були також степові торки. Але Володимирові не повелося перемогти до кінця болгарів, він мусив укласти з ними мир і договір приязні. Це вже був знак, що Київ починає резигнувати з експансії на сході.

Степи. Багато труду поклав Володимир на забезпечення південної границі. Печеніги, які вже за часів Ігоря та Святослава зайняли чорноморські степи, дійшли тепер до такої сміливості, що безнастанно нападали на пограничні оселі, наскакуючи і на самий Київ.

49

“Була боротьба велика безперестанку”,— оповідає наш ліюпис. Про героїчні змагання українського населення зі степовим ворогом залишилися напівлегендарні перекази, наприклад, про облогу Білгорода, коли міщани перехитрили облягаючих печенігів, ніби мають великі запаси поживи*,- або про боротьбу під Переяславом, коли молодий силач перемії печенізького велетня*. Володимир особисто на чолі своєї дружини обороняв границю, зустрічаючи печенігів то коло Києва, то на Лівобережжі. Але не мав сили на те, щоб перемогти ворога, що кочував на широких просторах і швидко переносився і місця на місце. Князь був примушений зорганізувати оборону в інший спосіб: почав розбудовувати пограничні фортеці. Побудував низку городів над річкою Стугною на південь від Києва і над Десною, Трубежем та Сулою на Лівобережжі; городи були сполучені земляними валами, ї палісадами у вигляді огорожі. Залишки цих валів збереглися до наших часів і простягаються довгими лініями по кількадесят кілометрів. Така система укріплень нагадує римський лімес; можливо, що Володимир проектував його на зразок візантійських фортифікацій. У нових городах князь осаджував поселенців з північних земель, звичайно воєнних бранців, що скріплювали пограничне населення. З цих оборонних баз легше було йти в наступ на кочовиків.

Хрещення. Будову держави Володимир завершив поширенням християнства. Християнська віра появилась у чорноморських країнах вже в перших століттях нової ери і також скоро дійшла вона до такого рухливого центру, як Киїр. Є вістки, що князі, які ходили походами на Крим і Малу Азію на початку IX ст., навернулися до християнства; також Аскольд міг бути християнином, бо на його могилі поставлено церкву. За Ігоря частина княжої дружини була вже християнська і складала присягу в церкві св. Іллі в Києві. Нарешті Ольга була християнкою. Але християнство не було ще одинокою релігією: поруч з ним існували ще інші вірування, особливо в Києві, який мав зв’язки і різними країнами. Володимир вирішив дати християнству становище державної релігії.

На це рішення князя, поруч з особистими мотивами, впливали також міркування політичного характеру. Вся Європа була вже християнська і виявляла явну погорду до поганських племен, щоб увійти в коло європейських народів, треба було визнати христгянство. Християнство могло мати для Київської держави також внутрішньополітичне значення, бо воно, як державна релігія, нівелювало партикулярні вірування і ставало цементом, що в’язав усі племена, а при тому підносило авторитет князя, якого благословила церква. Володимир розумів також культурне значення християнства, що приносило з собою вищу цивілізацію і нові звичаї.

Що для Володимира християнство мало політичне значення, видно з того, що він своє хрещення сполучив з важливим політичним актом,— одруженням з візантійською царівною. Візантійський двір дуже неохоче давав згоду на шлюби членів своєї династії з “варварськими” володарями. Імператор Константин Порфирородний навчав сина, як давати раду з такими “ганебними” жаданнями:

треба відповідати, що “на те є заборона,— страшна і непорушна

50

постанова святого і великого Константина”. Володимирові нелегко було осягнути свою мету, хоч був володарем великої держави.

Візантійське подружжя. Від часу болгарських походів Святослава відносини між Києвом і Візантією були напружені. Можливо, що спричинялися до того і напади печенігів, яких під’юджували греки. Але в 987 р. імператори-брати Василь і Константин були примушені просити допомоги Володимира проти царевича Варди Фоки*, що підняв повстання. Володимир погодився на це, вислав допоміжний полк на 6.000 вояків, але зажадав за те, щоб імператори віддали свою сестру Анну йому за жінку. Візантійський двір спочатку прийняв умови князя, але, як небезпека минулася, відмовився виконати свої зобов’язання. Тоді Володимир почав війну з Візантією: пішов походом на Крим і взяв в облогу найбільше тамтешнє грецьке місто — Херсонес-Корсунь*. Володимир виконав удар зі свідомістю що це — найцінніша колонія Візантії, база її впливів на Чорному морі. Херсонес боронився уперто, облога тривала півроку. Але серед населення знайшлися прихильники влади київського князя, вони повідомили Володимира про слабкі місця оборони міста, і Корсунь здався. Візантія налякалась успіхів Володимира і остаточно дала згоду на його подружжя: царівна Анна виїхала до Києва. Тоді Володимир пішов на поступки, зрікшися Корсуня на користь Візантії і даючи його, за тодішнім звичаєм, як віно для царівни.

Крим. Відступлення Криму Візантії можемо вважати політичною помилкою Володимира. Вже від часів Ігоря Київська держава старалася здобути Крим, як вихідний пункт чорноморської торгівлі і базу до боротьби зі степовими ордами. Посідання Криму забезпечило б українську колонізацію над Чорним морем, а це було найважливіше питання дальшого розвитку держави. Володимир мав Корсунь у своїх руках, міг його собі залишити і так забезпечити своїй державі владу над морем. Але князь вище цінив блискуче подружжя з візантійською царівною.

Поширення християнства. Володимир хрестився, мабуть, 988 р., але де саме — в Корсуні, Києві чи Василеві (Василькові) — це справа невияснена. Він дуже енергійно взявся поширювати християнство. Наказав скинути і знищити ідоли богів, що стояли перед його двором у Києві, а мешканцям столиці звелів обов’язково хреститись у Дніпрі: “Хто не зайде завтра на ріку, багатий чи убогий. прошак чи робітник, буде моїм ворогом”. Пізніший митрополит Їларіон* оповідає: “Не було нікого, хто спротивився б його благочестивому наказові,— як хто не з любові, то зі страху перед княжим наказом хрестився, бо його благовірність із владою була з’єднана”. В Києві християнство не зустріло ніякого спротиву;

давнє поганство не мало вже життєвих сил і мусило відступити перед релігією вищого типу. Але в деяких околицях хрещення треба було проводити насильно,— так, у Новгороді залишилася приказка про Володимирових воєвод: “Путята хрестив вогнем, а Добриня — мечем”. Християнство не всюди могло відразу закоренитися, бо й не було достатнього числа місіонерів, що могли б опанувати величезні простори Східної Європи. У дальших місцях ще довгий час залишалося т. зв. двовірство: люди одночасно шану-