Довідник з історії України 7

НАХИМОВСЬКИЙ ФЕДІР (р. н. невід. -п. 1758) – козацький старшина і дипломат. За походженням єврей. В 1708-09 за дорученням гетьмана І. Мазепи очолював українське посольство до польського короля С. Лещинського. В 1709 змушений емігрувати разом з гетьманом. В 1720-21 виконував дипломатичні доручення П. Орлика і Г. Орлика. До 1714 жив у Туреччині, згодом – у Швеції і Польщі, а з 1754 -у Криму.

“НАХТІГАЛЬ” (Спеціальний відділ “Нахтігаль”) -німецька назва бойового підрозділу (батальйону) Дружини Українських Націоналістів, сформованого у 1941 (що існував в 1941-42). На поч. 1941 керівництво ОУН (Б) через Р. Ярого досягле домовленості з представниками верховного командування німецької армії (В. Канарісом І В. Браухічем) про створення української військової частини (під політичним керівництвом ОУН.). В квітні 1941 розпочалось формування військового підрозділу двобатальйонного складу, який отримав назву “Дружина Українських Націоналістів”. Керівництво ОУН ставило перед створюванним формуванням завдання у випадку війни з СРСР взяти участь у військових операціях проти радянського режиму та сприяти відновленню незалежної Української держави. Керівництво абверу, яке сприяло підготовці цих підрозділів, присвоїло кожному підрозділу кодову назву – “Н.” і “Ролянд”. Набором батальйону “Н.” керувало бюро ОУН(Б) у Кракові. Військовий вишкіл частини, особовий склад якої досягав 330 стрільців, проходив у травні-червні 1941 у Нойгамері (Сілезія, Німеччина). Командиром було призначено Р. Шухевича. З початком радянсько-німецької війни 1941-45 у червні-серпні 1941 “Н.” разом з німецькими військами пройшов по маршруту Львів-Тернопіль-Хмельницький, виконуючи охоронні функції – охорона мостів, залізних доріг, промислових підприємтв, водосховищ тощо. Після проголошення у Львові 30.6. 1941 Акту про відновлення Української держави батальйон було підпорядковано безпосередньо німецькому командуванню. В кін. липня 1941 “Н.” брав участь у боях з радянськими частинами в р-ні Браїлова (тепер Вінницька обл.). Просуваючись на Схід, члени батальону вели націоналістичну пропаганду серед українського населяння і намагалися створити українську адміністрацію у Юзвині (тепер Некрасове Вінницького р-ну Вінницької обл.), що викликало певне занепокоєння у німецького командування. У серед.  серпня 1941 “Н.” було відведено у Нойгамер і розформовано (див. також “Ролянд”).

НАЦІОНАЛІЗМ – 1) У широкому розумінні слова: рух (і, відповідно, ідеологія), який проголошує націю однією із найвищих цінностей, вважає, що нація повинна бути вільною і становити окреме політичне тіло (автономію, або ж самостійну державу). Це завдання досягається або шляхом інтеграції (об’єднання) національних територій, які користуються більшим або меншим ступенем політичної свободи (як Німеччина у 19 ст.) або здобуттям (мирним або збройним шляхом) політичної самостійності нації, яка була поневоленою у складі однієї (як Фінляндія, південноамериканські республіки) або декількох (як Україна, Польща) держав. Розрізняють Н. державних і Н. недержавних націй, патріотичний і шовіністичний, демократичний й інтегральний, територіальний та етнічний і т.д. 2) У вужчому розумінні слова вживається для означення інтегрального шовіністичного, агресивного Н., який вимагає безумовного підпорядкування особистості політичним інтересам своєї нації і ворожості до іншої нації. У цьому розумінні найчастіше вживався радянською ідеологією та марксистськими і ліберальними теоретиками, істориками, соціологами на Заході. У сучасних наукових працях все більше спостерігається тенденція до вживання Н. у широкому розумінні.

Історія Н. – окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків, від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337-1453 і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище Н. характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної окремішності. Націю, як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т.зв, репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династія норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі).

Початок утвердження Н. як універсального явища поклали англійська (17 ст.) і французька (18 ст.) революції, які скасували королівську владу і проголосили націю об’єднанням вільних громадян й джерелом дуржавної суверенності. Дух Н. вЄвропі поширився завдяки війнам Наполеона І Бонапарта, який, з одного боку, підтримав національні рухи Італії і Польщі, а з другого боку викликав вибух патріотичних почуттів серед поневолених народів -німців, іспанців, італійців, росіян. Після поразки ПрусПувійні з Наполеоном (1806) німецький філософ Йоган Готліб Фіхте (1762-1814) у “Промовах до німецької нації” (1808) закликав німців до національного відродження та встановлення свого культурного лідерства у світі. У 1810 у Берліні була організована перша гімнастична організація, яка ставила собі за мету військове виховання молоді у дусі національних ідеалів. У 1815 у Йєнському ун-ті було створене перше націоналістично-студентське т-во “Burschenschaft”. Діяльність цих молодіжних організацій була підпорядкована меті національного об’єднання і здобуття національної незалежності; вони послужили зразком для пізніших національно-парамілітарнихта студентських організацій серед слов’янських народів (чеських, польських, українських “Соколів”, студентських громад і т.п.). Теоретичне обгрунтування Н. знайшов в ідеях романтизму, який стверджував особливу мистецьку вартість народних традицій, народної мови. Теоретики романтизму – передусім німецький філософ Иоган-Готфрід Гердер (1744-1803) – особливу увагу приділяли слов’янським народам, які ніби-то зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє для слов’янських народів. (Гердер окремо відзначав особливу роль українців). Німецька класична філософія, у першу чергу у працях Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831), хоча й відкидала романтичну традицію, обгрунтувала ідею національної держави не лише як об’єднання всіх громадян заради ідеалів свободи, безпеки і щастя, але як органічної особи, як втілення божественної ідеї на землі та уособлення найвищої стадії у суспільному розвитку.

Віденський конгрес 1815 лише частково визнав ідею національної держави у післявоєнному врегулюванні кордонів Європи, дозволивши утворення конфедерації малих німецьких держав (т. зв. Bund) та погодившись на виділення польської території Російської імперії в окреме автономне Варшавське королівство. Однак Віденський конгрес не поставив під сумнів сам факт доцільності існування імперій, а, навпаки, прагнув зберегти status quo з переддня Французької революції і наполеонівських воєн. Революції 1830-31 поклали край системі, утвореній Віденським конгресом, і послужили поштовхом для для національних повстань у Бельгії (яка у 1831 була визнана незалежною державою), поляків (1830-31 і 1848) та італійців (1831). Поразка польського та італійського повстання привела до утворення в еміграційних національно-революційних організацій -“Молодої Італії” (1831), “Молодої Польщі” (1834), які в наступні десятиліття послужили праобразом подібних організацій серед інших народів – “Молодої Ірландії” (1840), “Молодої Туреччини”, “Молодого Китаю” та ін. Лідер Молодої Італії Джузеппе Маддзіні (1805-1872) сформулював принцип: “Кожній нації-держава”.

На поч. 19 ст. Н. перестав бути західноєвропейським явищем, поширившись на нові історичні регіони. У Південній Америці розгорнулися національно-визвольні рухи проти іспанської влади на чолі з венесуельцем Сімоном Боліваром (1783-1830) й аргентинцем Хозе де Сан Мартіном (1778-1850). У результаті повстанських рухів іспанська влада над південноамериканськими колоніями була ліквідована і проголошена незалежність Парагваю (1811), Аргентіни (1816), Чілі (1818), Венесуели, Мексики, Перу (1821), Бразилії (1822), Болівії (1825), Уругваю (1828). Надзвичайно багатим на національні рухи був регіон Центрально-Східної Європи, яка перебувала під владою трьох імперій – Австрійської, Османської і Російської. Початок національному відродженню серед народів цього регіону поклали учені, дослідники історії, мови, фольклору – словак Я. Коллар (1794-1852), чех Ф. Палацький (1798-1876) та К. Гавлічек (1821-1854), південні слов’яни Л. Гай (1809-1872) і В. Караджич (1787-1864), обидва – засновники т.зв. іллірійського руху, який ставив собі за мету об’єднання південних слов’ян у єдину державу (Югославію), румуни С.Клайн (1745-1806) та Г. Лазар (1779-1823). Наполеонівські війни та польське визвольне повстання 1830-1831 прискорили кристалізацію національних рухів у Російській імперії. Формування російської національної свідомості одержало сильний поштовху результаті Уварівських реформ, які проголосили “народність” (національність) разом з “самодержавством” і “православ’ям” основоположними принципами Російської імперії. Реформи Уварова поклали початок посиленій русифікації державного апарату та інших, неросійських народів, які проживали на території Російської імперії. Відповіддю на них була активізація національних рухів поневолених народів. Це стосувалося, зокрема, українського національного відродження, яке бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови (“Енеїда” І. Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського Братства (1846-1847), провідні діячі якого – Т. Шевченко (1814-1861), П. Куліш (1819-1897), М. Костамаров (1817-1885) – відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму. В Австрійській імперії українське національне відродження було пов’язане у першу чергу з діяльністю “Руської Трійці” (1830-і рр.) та Головної Руської Ради, ін. українських організацій під час революції 1848.

Революція 1848 послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх політичних програм. Разом з тим, вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін. національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій – гегельянства, марксизму та ін., які проголосили, що національні рухи т. зв. недержавних (неісторичних або малих) народів (такі як чеський, словацький, український, єврейський та ін. рухи) суперечать історичному прогресу, оскільки призначенням цих народів є ніби-то асиміляція і поступове розчинення у тілі державних (російського, німецького, польського, угорського та ін.) народів. Іншим новим явищем у розвитку Н. після революції 1848 було поєднання національних вимог з вимогами проведення реформ і модернізації економіки. Ідеологом цієї течії був німецький економіст Фрідріх Ліст (1783-1846), який вимагав введення високих митних тарифів для захисту внутрішнього національного ринку і прискорення індустріалізації, будівництва залізниць для економічного об’єднання розрізнених національних територій, розвитку національної освіти і т.п.

У другій пол. 19 ст. успішно завершилося об’єднання італійської та німецької нації. У результаті дипломатичних успіхів прем’єр міністра Сардінії графа К. Кавура (1810-1961) та військових походів повстанців на чолі з Дж. Гарібальді більшість території Італії було об’єднано (1859-1861) під владою короля Віктора Емануїла І, а Рим приєднаний (1870) да Італійської держави. Приклад Італії стимулював відродження руху за об’єднання Німеччини. У німецькому русі виділялися дві концепції вирішення німецького питання: великонімецька передбачала утворення Великої Німеччини, яка включала б й Австрійську імперію; малонімецька виключала Австрію зі складу майбутньої німецької держави і виступала за об’єднання всіх німецьких земель навколо Прусії. У 1860-х рр. перемогла малонімецька концепція. В результаті перемоги у австро-пруській війні (1866) Прусія під проводом прем’єр-міністра О.фон Бісмарка (1815-1898) об’єднала німецькі землі, а після перемоги у франко-пруській війні була проголошена нова Німецька імперія (1870). Поразка Австрії привела до внутрішньої реорганізації Австрійської імперії. Оскільки вона більше не претендувала на роль німецької держави, були зроблені певні поступки на користь ненімецьких народів – угорців, поляків, чехів. Було виділене в окрему державно-адміністративну одиницю Угорське королівство й імперія була перетворена у дуалістичну Австро-Угорську монархію (1867). Широкі автономні права були надані полякам у Галичині, що, у свою чергу, привело до загострення польсько-українського конфлікту.

Лібералізація політичного режиму у Російській імперії у 1860-70-х рр. спричинилася до активізації національних рухів неросійських народів -фіннів, литовців, українців та ін. Однак польське повстання 1863, а згодом посилення політичної реакції після вбивства Олександра II (1881) посилили репресивні заходи проти неросійських національних культур (аж до їх фактичної заборони, як у випадку з українським національним рухом після Валуевського указу 1863 та Емського акту 1876).Нова короткочасна хвиля лібералізації національної політики і піднесення національних рухів відбулася під час та в перші роки після революції 1905-07, однак їй було покладено край політикою столипінської реакції. В умовах постійних переслідувань деякі національні рухи (як український і польський) змушені були перенести центр своєї діяльності в Австрійську імперію, інші (як литовський) – розвинути сітку нелегальних шкіл, видавництв і т.п.

Іншим фактором посилення національних рухів у Європі, особливо у її південній і східній частині, стала боротьба навколо спадщини Османської імперії, яка в другий пол. 19 ст. переживала занепад. У результаті Кримської 1853-56, російсько-турецької війни 1877-1878 та повстання південнослов’янських народів Румунія, Сербія і Чорногорія були визнані на Берлінському конгресі 1878 самостійними державами, а Болгарія – як автономне князівство під турецьким протекторатом (у 1908 проголошена самостійною державою). Зворотньою стороною військових поразок Османської імперії було зародження руху “молодотурків” (1860-1876), які ставили завдання модернізувати свою країну за і зразком європейських національних держав. Однак під час їхнього правління (1908-1918) молодотуркам не вдалося розв’язати суперечності між багатонаціональною імперією, яку вони хотіла зберегти, і національною державою, яку вони хотіли збудувати. Більш успішним були, однак, аналогічні спроби у Японії, де під час правління імператора Мейджі (1867-1912) була утворена національнадержава за пруським зразком.

Особливістю національних рухів наприкінці 19 -на поч. 20 ст. було те, що вони набрали масового і чітко політичного характеру. У Західній Європі активізувалось фламандське відродження у Бельгії, каталонське і баскське – в Іспанії. Політичними вимогами двох останніх було перетворення Іспанії у федеративну державу; частково вони були зреалізовані у часи Іспанської республіки (1931-1939), однак утвердження диктатури Франко супроводжувалося відновленням централізму. Деякі із національних конфліктів у Західній Європі знайшли мирне розв’язання. Норвегія, яка у 1814 перебувала у складі Швеція від’єдналася у 1905; Ісландія, що з 1830 входила у склад Данії, у 1918 стала незалежною республікою. Більш гострих форм набрала боротьба за визволення Ірландії з-під влади Англії, яка увінчалась проголошенням Ірландської республіки у 1921, та національні конфлікти на Балканському п-ві: дві балканські війни (1912 і 1913) та вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда у Сараєво (28.6.1914) послужили поштовхом до Першої світової війни.

Перша світова війна 1914-18 привела до розпаду Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Проголошений американським президентом В. Вільсоному “14пунктах”(1918) новий післявоєнний політичний порядок одним із основоположних принципів визнавав право нації на самовизначення. Його було частково втілено у Версальській системі, яка визнала утворення й незалежність нових національних держав -Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Югославії. Однак цей принцип був проведений вибірково. Він не стосувався тих національних рухів, які в часи війни перебували у ворожому до Антанти таборі Центральних держав (у т. ч. – до українців). Повоєнне влаштування державних кордонів було проведено так, що деякі формально національні держави (Польща, Румунія) були по суті мініімперіями, в яких національні меншості становили 20-30% населення; інші ж, утворені як добровільні об’єднання декількох націй, забезпечували домінатні позиції лише одній (чехам у Чехословаччині, сербам у Югославії). Інші народи (як українці) опинилися зразу у складі декількох держав. Окрім того, обмеження територій держав, які зазнали поразки, до їхнього етнічного ядра (Німеччина, Угорщина) породжували серед їхнього населення сильні реваншистські настрої. Суперечність між проголошеним ліберальними державами (США, Англією, Францією) правом націй на самовизначення та конкретним його втіленням у Версальській системі створювало сприятливий грунт для виникнення агресивного, шовіністичного і ксенофобного Н. Його ідеологічним обгрунтуванням стали расистські теорії А. де Гобіно (1818-1882) та ідеологія інтегрального націоналізму – націоналізму, який відкидає ліберальні цінності як застарілі ради торжества національних інтересів і проповідує рішучі і беззастережні дії, – сформульована Ш. Морра (1868-1952) та М. Барре (1862-1923). В українському національному русі утвердження інтегрального націоналізму було пов’язане з ідеологією Д. Донцова (1883-1973) та діяльністю Організації Українських Націоналістів у 1930-х рр.

Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та ін. країнах у 1930-1940 привело до посилення нового типу національних рухів – панславістського, пангерманського і паназіатського. Панславізм первісно виник серед слов’ян Австрійської імперії, що прагнули її перетворення у федерацію рівноправних народів, серед яких слов’янські народи становили б більшість. Протягом 19 ст. існувало декілька різновидів панславістської ідеології (зокрема, лідери Кирило-Мефодіївського Братства прагнули встановлення федеративної слов’янської республіки з центром у Києві). Однак після краху планів перетворення Австрійської імперії у федерацію (у зв’язку з  проголошенням австро-угорського компромісу 1867) більшість лідерів й ідеологів панславістського руху приписували особливу роль Росії, яка, як справжня християнська держава, ніби-то була покликана Богом для спасіння людства, поширення ідеалів миру і справедливості у світі. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917-20 ідеологія панславізму була поєднана з комуністичними гаслами. Росіяни були проголошені справжнім соціалістичним народом, покликаним ширити ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917-20 була здобута перемога над національно-визвольними рухами неросійських народів – українцями, вірменами, грузинами та ін., що прагнули відокремитися від Російської імперії та утворити свої національні держави. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні 1939-45 Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів, об’єднавши всі слов’янські народи під російським керівництвом і поширивши впливи на Центральну і Південну Європу. Радянське керівництво завдало смертельного удару пангерманському рухові, який прагнув до об’єднання Німеччини, Австрії, Швейцарії, Данії і скандінавських країн в єдиний союз “нордичної раси”. З кінця 19 ст. пангерманська ідеологія користувалася все більшими впливами серед громадської думки і урядової політики Німеччини; найбільшого розквіту вона досягла після приходу в 1933 до влади А. Гітлера (1889-1945). У 1941 у результаті перемог німецької армії у Європі, пангерманський план був близьким до свого найповнішого завершення. Разом з пангерманським рухом поразки у Другій світовій війні зазнав і паназіатський рух, головною метою якого було утвердження влади Японії над Китаєм, Індією та іншими азіатськими територіями від східного узбережжя Африки аж до західного узбережжя Тихого океану.