Довідник з історії України 5

КРИМСЬКА ГРУПА АРМІЇ УНР – група військ Армії УНР. Сформована у квітні 1918 з частин Запорізького Корпусу, відповідно до наказу військового міністраУНР О. Жуковського від 10.4.1918. Командуючим групи призначено полк. П. Болбочана.Перед К.г. було поставлено завдання звільнити Крим від більшовицьких військ і оволодіти базами Чорноморського військового флоту. До складу К. г. входили Другий Запорізький піхотний полк, Перший Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків, Запорізький Кінногірський гарматний дивізіон (ком. полк. О.Алмазів), інженерний курінь, чотири артилерійські батареї, автопанцерний дивізіон і два бронепоїзди. Більшовицьке командування намагалося утримати Крим, спираючись на глибоко ешелоновану оборону, 11.3.1918 війська К.г. розпочали наступ з р-ну Харкова. Після розгрому більшовицьких частин під Лозовою українські війська зайняли 13.4. станцію Сінельніково і 14.4. після короткого бою спільно з Легіоном Січових Стрільців під командуванням В. Габсбурга – Олександрівськ (тепер – Запоріжжя). 18.4. передові частини К.г. вже вели кровопролитні бої за Мелітополь і незабаром оволоділи містом. У ніч з 21 на 22.4. частини Другого Запорізького полку прорвали лінію сивашських укріплень та вийшли в тил більшовицьким військам. Переборюючи запеклий опір ворога, українські війська 22.4. визволили Джанкой. 24.4. Перший Запорізький полк Гордієнківський полк під командуванням ген.В.Петріва визволив Сімферополь і того ж дня при підтримці татарських добровольців – Бахчисарай. Проте, дальший наступ українських частин у Криму під тиском німецького командування було зупинено. Завершення звільнення Криму від більшовиків провели німецькі війська, командування яких розраховувало захопити Чорноморський флот (див. Чорноморський Військовий Флот). У травні 1918 український уряд, виконуючи умови Берестейського миру 1918,видав наказ про виведення підрозділів Армії УНР з Кримського п-ова в р-н Мелітополя.

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО – кримсько-татарська держава, що існувала у 1449-1783 на землях Кримського п-ова, пониззя Дніпра, Приазов’я та Прикубання, Усередині 13 ст. ця територія була захоплена монголо-татарами і увійшла до складу Золотої Орди. Внаслідок тривалих міжусобиць, підтримки Польщі та Литви ханові Хаджі-Гірею у 1449 вдалося відірватися від Золотої Орди і створити незалежну державу – К. х. Столицею його стало місто Бахчисарай. Управляли державою представники династії Гіреів. У 1478 хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. У найбільших фортецях (Кафа, Гезлев, Єнікале, Перекоп та ін.) були розміщені турецькі залоги. Державною релігією К.х. був іслам. Важливою політичною силою в К.х. було мусульманське духовенство на чолі з муфтієм, який вважався за значенням другою особою після хана. Певну роль у державному управлінні відігравала рада, до складу якої входили брати хана та найбільш знатні беї.

У другій пол. 15 ст. кримські хани розпочали здійснювати грабіжницькі походи на українські землі. Перший такий великий похід відбувся у 1482 внаслідок якого було зруйновано значну кількість міст Правобережної України, включаючи Київ. Під час набігів татари захоплювали багато полонених, яких згодом продавали на невільницьких ринках Криму, або перетворювали на рабів. Намагаючись уникнути спустошення українських земель, які входили до складу Речі Посполитої, королівський уряд намагався припинити напади татарських орд шляхом сплати данини. Але це не приносило очікуваних результатів. Так, лише впродовж другої пол. 15 -першої пол. І б ст. відбулося близько 100 татарських набігів на Україну, під час яких татарські загони інколи добиралися аж під Перемишль. Головним оборонцем українського народу від татаро-турецької агресії стало українське козацтво, яке у 16 ст. оформилося як серйозна військово-політична сила. Козаки не тільки вели оборонну боротьбу, але й самі нерідко здійснювали сухопутні і морські походи до Криму та Туреччини. Особливо успішними були походи гетьманів та кошових отаманів Запорізької Січі П. Сагайдачного, М. Дорошенка та І.Сірка. В роки національно-визвольної війни українського народу середини 17 ст. Б. Хмельницький уклав воєнно-політичний союз з кримським ханом Іслам-Гіреєм III, який  неодноразово порушував укладену угоду (особливо це проявилося під час Берестецької битви 1651).

З другої пол. 17 ст. починається занепад К.х. Остаточно доля кримсько-татарської держави вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768-74. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 К.х. було проголошено незалежним від Туреччини. Фактично воно підпало під контроль Росії. У 1783 уряд Катерини II змусив останнього хана Шагін-Гірея зректися влади і виїхати з країни. К.х. перестало існувати як незалежна держава, а його територія була включена до складу Російської імперії.

КРИМСЬКИЙ АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ [літ. псевд. А. Хванько; 3(15).1. 1871 – 25.1.1942] -визначний український вчений, письменник, сходознавець, історик української мови і літератури, дійсний член УАН (з 1917) та НТШ (1903). Н. у м. Володимирі-Волинську (тепер Волинська збл.). Деякий час навчався у гімназіях Острога і Києва. В 1885 вступив до Колегії Павла Ґалаґана у Києві, де значний вплив на формування його мав П. Житецький. Після закінчення колегії ( 1884) К. добре володів німецькою, французькою, польською, грецькою, італійською і турецькою мовами. В 1892-96 – навчався у Лазаревському ін-ті східних мов у Москві, а з 1896 – на історико-філологічному факультеті Московського ун-ту. К. брав активну участь в українському національному житті кін. 19 ст., вів переписку з відомими діячами української культури – О. Огоновським, Б. Грінченком, І. Франком та ін. У цей період своєї діяльності К. вів наукову полеміку з Соболевським, який пропагував гіпотезу М.Погодіна про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в період татаро-монгольської навали відійшли на північ. У І 896-98 перебував у науковому відрядженні в Сірії і Лівані. В 1898-1918 К. викладав арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов (з 1900 – професор), Після встановлення в 1917 української державності К. вирішив повернутися на батьківщину. У 1918 став професором Київського унту (до 1941, з перервами). В червні-листопаді 1918 К. разом з В. Вернадським, М. Василенком та ін. був одним з організаторів Української Академії Наук, і до 1918-ї’ї незмінний секретар та голова історико-філологічного відділу (до 1929). Протягом 1921-29 К. очолював Інститут сходознавства ім. О. Потебні в Києві. В травні 1928 після чергового переобрання К. секретарем УАН більшовицький уряд не затвердив його на цю посаду, а незабаром були ліквідовані і всі установи, які очолював вчений. В 1930-і рр. К. був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України. 20.7.1941К. було заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності і ув’язнено в одній із тюрем НКВС в Кустанаї (тепер Казахстан). Помер (за ін. дан., був закатований) 25.1.1942, К. -автор численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу (“Історія мусульманства”, 1904-12; “Історія арабів і арабської літератури”, 1911-12; “Історія ПерсіїтаТі письменства”, 1923; “Історія Туреччини та її письменства”, 4 тт., 1924-27). Окремі історико-літературні монографії К. присвячені “Хамасі” АбуТаммана, Абану Ліхікі, Хафізу, П. Алеппському. Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови і літератури, фольклору, етнографії. К. – автор праць: “Українська граматика” (2 тт., 1907-08), “Нариси з історії української мови” (1922, у співавторстві з О. Шахматовим), редактор першого тому “Академічного словника” (1924). Як письменник К. відомий поетичними творами на східні теми, що увійшли до збірки “Пальмове гілля” (З тт., 1901, 1908, 1922), оповіданнями (зб. “Повістки й ескізи з українського життя”, 1895 і “Бейрутські оповідання” 1906 та романом – “Андрій Лагоський” (1905, повністю опублікований в 1972). К. належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді Хафіза, Міхрі-Хітум, фірдоусі та багатьох ін., у т.ч. західноєвропейських поетів.

КРИМСЬКІ ПОХОДИ 1687 І 1689 – спільні воєнні походи московського і українського війська проти Кримського ханства. Після укладення “Вічного миру” 1686 з Польщею, Московське царство вступило в коаліцію держав – “Священну лігу” (Австрія, Венеція і Річ Посполита), які боролися проти Османської імперії та Ті союзника Кримського ханства. 5.9.1686 було оголошено про підготовку до війни. В травні 1687 московська армія (60 тис. чол.) під командуванням В. Голіцинап українські війська (50 тис. чол.) на чолі з гетьманом І. Самойловичем вирушили в похід на Крим. Після переходу в серед, серпня українсько-московськими військами р. Кінські Води (тепер р. Конка, притока Дніпра), кримські татари, щоб пинити наступ, підпалили степ. 17.6.1687 у зв’язку з нестачею провіанту і корму для коней, не дійшовши 200 км до Криму, В. Голіцин віддав наказ повернутися назад. Всю вину за невдалий похід московське командування переклало на гетьмана І. Самойловича, якого було скинуто з гетьманства і на його місце обрано І. Мазепу. Ранньою весною 1689 розпочався другий кримський похід московської армії та українських козаків (40 тис. чол.) під командуванням В. Голіцина та І. Мазепи. Після запеклого бою з загонами кримських татар в урочищі Зелена Долина об’єднані армії продовжили наступ і 20.5. підійшли до Перекопу. Однак В. Голіцин не наважився штурмувати добре укріплене місто. 21.5. московське комадування прийняло рішення припинити похід і повернутися у Лівобережну Україну. Участь козацьких військ у К.п. і воєнних діях у Криму в 1736-38, повне забезпечення українськими селянами потреб московської армії у провіанті, фуражі й конях, відіграло вирішальну роль в оволодінні Російською імперією Українським Причорномор’ям, а згодом і Кримом.

КРИМСЬКІ ПОХОДИ 1736-38 – спільні воєнні походи російських і українських військ проти Кримського ханства під час австро-російсько-турецької війни 1735-39. У травні 1736 російсько-українська армія під командуванням Б. Мініха та наказного гетьмана Я. Лизогуба 20(31),5.1736 штурмом здобула Перекоп, 5(16).6. -Козлов (Євпаторію), 17(28).6. – Бахчисарай. Під час здобуття Козлова був смертельно поранений миргородський полковник П. Апостол (див. Апостоли). Через велику спеку, нестачу води і провіанту, а також сильну епідеміюхолери, об’єднані війська відступили до Лівобережної України. В 1736 з фортеці Азов (зайнятий Донською армією в червні 1736) розпочався новий похід. Напоч. червня 1736 російсько-українські війська під командування П. Лаосі форсували Сиваш, а 14.7. розбили загони кримського хана і зайняли Карасубазар. Проте віддаленість баз постачання змусили командування припинити військові дії і віддати наказ відступати назад. Черговий похід російсько-української армії на Крим у червні-липні 1738 завершився невдачею. Участь у цьому поході брав визначний український козацький літописець Г. Граб’янка, який був тяжко поранений в одному з боїв і невдовзі помер.

КРИП’ЯКЕВИЧ ІВАН ПЕТРОВИЧ (25.6.1886 -21.4.1967) – визначний український історик, дійсний член НТШ (з 1911), академік АН УРСР (з 1958). Н. у м. Львові у сім’ї священика. В 1904-09 навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту. В студенські роки брав активну участь в боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю, в 1908 організував “Просвітній кружок”, тісно співпрацював з “Просвітою”. Наукову діяльність розпочав під керівництвом М. Грушевського, став одним з найвидатніших його учнів. З 1905 почавдрукувати свої наукові статті у періодичному виданні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка – “Записки НТШ” (з 1934 – редактор). У 1911 захистив докторську дисертацію та тему “Козаччина і Баторієві вольності”, і незабаром був обраний дійсним членом НТШ. Викладав історію в Академічній гімназії у Львові (1912-14), згодом – в гімназіях Рогатина і Жовкви. Багато співпрацював в українських періодичних виданнях, що видавалися в Західній Україні – “Письма з Просвіти”, “Молода Україна”, “Літературно-Науковий Вісник” та багатьох ін., редагував журнал “Дзвіночок” (1911-14) та “Ілюстрована Україна” (1913-14). У 1918-19-приват-доцент Кам’янець-Подільського Українського Державного Університету. В міжвоєнний період плідно займався науково-педагогічною роботою. У 1921-24 -професор Львівського (таємного) Українського Університету (секретар сенату ун-ту),в 1934-39 викладав історію України в Богословській Академії у Львові, тісно співпрацював з Науковим Товариством ім. Т. Шевченка (з 1920 був секретарем історичної секції, 1924 редагував “Записки НТШ”, з 1934 – голова історичної секції). В 1920-30-х рр. К. вів широку національно-громадську роботу. В 1921-22 працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил в Галичині, в 1923-25 брав участь у роботі туристично-краєзнавчого товариства “Плай”, співпрацював з ж-лом “Політика” (1925-26). З жовтня 1939 К. – завідуючий кафедрою історії України, професор (з 1941) Львівського ун-ту. В роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань Українського видавництва у Львові. У повоєнний час був звинувачений в “українському буржуазному націоналізмі” і зазнав переслідувань. У 1946 К. разом з частиною львівських науковців депортований до Києва. Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР. У травні 1948 К. дістав можливість повернутися до Львова. В 1951 очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953-62 -директор цього інституту. Помер і похований у Львові. Найважливіші історичні праці К. присвячені періоду козаччини і Хмельниччини – “Матеріали до історії української козаччини” (1914), “Студії наддержавою Б. Хмельницького” (1925-31), “Богдан Хмельницький” (1954) та ін. К. -автор багатьох праць з історіографії (“Українська історіографія”; 1923), археології, сфрагістики, історії культури (“Історія української культури”; 1937), численних науково-популярних нарисів з історії України (“Велика історія України”; 1935), “Історія українського війська” (1936, співавтор) та підручників “Оповідання з історії України”, “Коротка історія України для початкових шкіл” (1918), “Огляд історії України” репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів” (1919) та ін.