Розділ 5. МІЖ ДВОМА ТОТАЛІТАРИЗМАМИ

ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА РАДЯНИЗАЦІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ, 1939-1941

У XIX ст. Адам Міцкевич просив у Бога великої війни, яка б принесла визволення польському народові. Ситуація українців після завершення першої світової війни була схожа на ту, в якій перебували поляки перед її початком. Розділені між чотирма державами, українці могли надіятися на розв’язання свого питання лише збройним шляхом, у результаті всеєвропейського воєнного конфлікту.

Друга світова війна принесла майже блискавичне вирішення проблеми єдності українських земель. Трохи більше, ніж за два тижні після нападу Німеччини на Польщу, (17 вересня 1939 р.), Червона армія під командуванням генерала Семена Тимошенка перейшла р.Збруч і вступила на територію Західної України. Як офіційний привід для введення своїх військ у східні області Речі Посполитої радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусії.

Однак “єдинокровним братам-українцям” і “братам-білорусам”, що проживали у Польщі, не складала найвищих пріоритетів радянського керівництва. Цей мотив радше давав можливість СРСР не виглядати аґресором і представляти інтервенцію Червоної армії у вигідному світлі. Увечері 16 вересня, міністр закордонних справ СРСР Вячеслав Молотов признався німецькому послу у Москві, що радянська сторона відчуває певні труднощі щодо обґрунтування своїх дій, оскільки “досі Радянський Союз не хвилювався щодо своїх меншостей у Польщі“.

28 вересня 1939 р. був укладений німецько-радянський договір, який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Кордон співпадав в основному з лінією Керзона. Це співпадіння мало важливе значення, оскільки воно як би надавало справедливого характеру радянській окупації. У результаті вересневої кампанії СРСР зайняв територію бл. 200 тис. км², на якій проживало бл. 13 млн. чол. Новоприєднані території включали майже всю Західну Україну, що у 1919-1939 роках входили у склад польської держави, за винятком Холмщини, лівобережного Надсяння, Лемківщини і Підляшшя. Ці українські землі – т. зв. Закерзоння – ввійшли у склад Генерального губернаторства, створеного німцями з окупованої території колишньої  Речі Посполитої..

Щоб надати леґітимного характеру приєднанню західно-українських земель до Української РСР, у жовтні 1939 р. були проведені вибори до Народної Ради Західної України. Вибори проводились під наглядом радянських військ і партійної влади; спроби висувати альтернативні кандидатури придушувалися. 27 жовтня 1939 р. Народні Збори, виражаючи “єдинодушну волю визволеного народу”, проголосили встановлення радянської влади на території Західної України. Ще через два дні вони звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі у склад Української РСР і тим самим “завершити возз’єднання західних українців у складі єдиної держави”. Верховна Рада РСР “задовільнила” їхнє прохання 1 листопада 1939 р. 28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її уступити землі Північної Буковини і частину Бессарабії, заселену українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. ці землі були включенні у склад Української РСР.

Встановлення радянської влади у Західній Україні, як і в Західній Білорусії, Північній Буковині й Бессарабії (а з літа 1940 р. – у балтійських державах) було першою спробою “експортувати” радянський тоталітарний режим поза межі його “історичної батьківщини”. Москва виявляла при цьому певну обережність і намагалася пристосуватися до місцевих умов.

Встановленню радянського режиму у Західній Україні надавалось характеру позірної “українізації”. У найбільших містах почали виходити нові українські газети. Відкривалися українські школи, а у Львові польський університет ім.Яна Казиміра змінився на український ім.Івана Франка. У Львові виникла філія Академії наук УРСР, головним чином, зі структур НТШ, які “саморозпустилися”. У січні 1940 р. Львівський театр був зукраїнізований і перейменований у Театр опери і балету ім. Івана Франка.

Але на відміну від 1920-х років, “українізація” проводилась без “коренізації”. Місцеві українці не допускалися до участі у державних і партійних органах, які формувалися з вихідців зі Сходу. У якісному відношенні це був ненайкращий елемент: після репресій у 1934-1938 рр. старих і освідчених кадрів, у партійному і державному апараті переважали молоді люди без відповідного досвіду й освіти. У 1939 р. на різних рівнях партійної драбини від третини до половини працівників не мали навіть середньої освіти. Радянська еліта своєю примітивністю і хамовитістю шокувала місцеву інтеліґенцію, виховану за австрійських та польських часів. До цього часу у Західній Україні можна почути оповіді про жінок радянських офіцерів, які появлялися у театрах, зодягнені у нічну білизну замість вечірнього плаття, або використовували нічні горщики як вази для квітів.

Головне економічне нововведення звелося до проведення земельної реформи, націоналізації промисловості, торгівлі і банків та введення 8-год. робочого дня. Безробіття, одна з найбільших проблем міст Речі Посполитої, було применшено за рахунок вивезення бл. 20 тис. чол. у промислові райони Східної України, у першу чергу – в Донбас.

Колективізація сільських господарств розпочалася весною 1940 р., але до осені 1940 р. у колгоспи “вписались” лише 2% селян Західної України. Радянська влада не наполягала на різкому збільшенні кількості колгоспників. Вона здебільша турбувалася про зміцненням захисту своїх західних кордонів. Найважливішим для радянського режиму було встановлення контролю над потенційно ворожим йому суспільством.

Ця мета досягалася у першу чергу репресіями. Головними жертвами радянських репресій у 1939-1941 рр. стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики, військові осадники, найвідоміші громадсько-політичні лідери та члени націоналістичного підпілля. На загал, жертвами репресій – депортацій, ув’язнень, розстрілів – за час радянської окупації 1939-1941 рр. став майже кожний десятий житель Західної Украни. Американський історик Ян Ґросс зробив приблизні підрахунки жертв серед мирного населення у німецькій і радянській зоні окупації колишньої польської держави. Підрахунки депортованих, ув’язнених у концтабори та вбитих колишніх громадян Речі Посполитої за вказаний проміжок часувиявили, що радянська влада замордувала у 3-4 рази більше людей, ніж нацисти, при чому на території, удвічі меншій, ніжзона німецької окупації. Ці цифри дають найкраще уявлення про справжній характер радянського тоталітарного режиму як безпрецедентного розтратника людського матеріалу і держави-вбивці[25].

В умовах радянської окупації припинили свою діяльність політичні партії. ОУН вдалася до окремих пропаґандистських і терористичних акцій (поширення антирадянських листівок, вбивство партійних функціонерів і т.д.). Генеральною лінією, однак, залишалося утримання від активних широкомасштабних дій і розбудова підпільної сітки. Подібної тактики дотримувалося і польське підпілля. Каральним радянським органам час від часу вдавалося добитися інформації про сітку ОУН та провадити арешти і ліквідацію її членів. У 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59-а членами ОУН. Але репресії не зачепили основного складу організації, готової уявнити себе у вирішальний момент – початок німецької агресії проти СРСР.

Значна частина політичних діячів та інтеліґенції врятувалася втечею до німецької зони окупації. Позицію тих, хто залишився, найкраще передав композитор Станіслав Людкевич: “Нас визволили, і нема на те ради”. Ступінь колаборації з радянським режимом була різною. Для багатьох це була просто можливість вижити. “Українізація” міського життя відкривала перед багатьма українськими інтеліґентами можливість одержати місце праці у навчальних і наукових установах, новоутворених творчих спілках і т.д. Деякі з них, як акад. Кирило Студинський, голова Народних Зборів, були особливо приласкані режимом і відігравали роль старорежимної інтеліґенції, що успішно “перековується”. Ця благодать поширювалася не тільки на українців: так, у серпні-вересні 1940 р. до Москви була запрошена група польських професорів, що мало продемонструвати позитивну настанову радянської влади до польських інтелектуалів-некомуністів. Окрім того, були окремі групи, які приймали радянську окупацію без більших застережень: колишні члени КПЗУ (здебільшого, єврейської і польської національності), деякі письменники, старші і молодші офіцери і т.д. Вони були дуже нечисельними, але зіграли певну пропаґандистську роль в утвердженні більшовицького режиму.

Західноукраїнські політики, які опинилися в німецькій зоні окупації, продовжували розвивати сітку леґальних організацій, подібно до того, як це робили у міжвоєнній Польщі. На весну 1941 р. у  Закерзонні діяло бл. 1000 кооперативів, бл. 900 кружків Українських освітніх товариств (відповідників міжвоєнної “Просвіти“), бл. 900 шкіл, дві гімназії.

На чолі всієї леґальної діяльності стояв Український центральний комітет у Кракові, який представляв інтереси українського населення перед німецькою владою. Він був утворений у червні 1940 р. Його голова, проф.Володимир Кубійович, ставив перед комітетом амбітні плани – усунути польські впливи на цій українській території, зміцнити національну свідомість серед місцевих українців і повернути те, що українське населення втратило під польською владою. До певної міри ці плани вдалося здійснити: Центральна церковна рада на чолі з колишнім петлюрівцем Іваном Огієнком українізувала православні церкви у Холмщині, на Лемківщині було завдано тяжкого удару по москвофільству.

Діяльність УЦК підривала польський “стан посідання”. Німецькій окупаційній владі було вигідно підтримувати українців коштом поляків, щоб забезпечити собі роль арбітра. Українцям дозволялось перебирати землі поляків, виселених з прикордонної смуги, єврейські будівлі, підприємства, магазини і т.д. Багато з українських громадських діячів надавали послуги абверу, СД чи навіть ґестапо. Окрім того, загони т. зв. Werkschutz-у охороняли переходи через Карпати, інші виконували функції охорони у німецьких ув’язненнях.

Контроль над діяльністю УЦК та інших українських організацій пробувало перебрати ОУН. Однак саме в той час вона пережила глибокий розкол. Після смерті Коновальця (загинув від рук радянського вбивці у 1938 р.). Провід Українських Націоналістів (ПУН) передав владу його шваґрові, Андрієві Мельнику. Цей вибір затвердив Другий (Римський) конгрес ОУН наприкінці серпня 1939 р. По суті, це був виклик, кинутий старшими молодшим. Молодші оскаржували ПУН, що через недогляд він викликав репресії проти націоналістичного руху в краї, а окремих його членів – у відвертій зраді і співпраці з польськими каральними органами. Каталізатором розколу стала справа Карпатської України, коли виявилася повна помилковість орієнтації старших націоналістів на гітлерівську Німеччину.

У лютому 1940 р. молодші націоналісти заявили про відмову підпорядковуватися ПУН-ові. Після невдалих спроб переговорів, у квітні 1940 р. Мельник віддав Бандеру під суд ОУН, а Бандера, у свою чергу, відмовив Мельнику у праві керувати націоналістичним рухом. У серпні 1940 р. Мельник запропонував виключити Бандеру і його людей з ОУН. З того часу ОУН розкололася на дві окремі і непримиренно ворожі організації – “мельниківців” (ОУН-м) та “бандерівців” (ОУН-б).

На сторону “бандерівців” перейшла переважна більшість членів організації. ОУН-м стало партією “кабінетних націоналістів”. “Мельниківців” підтримали декілька дуже впливових молодих ідеологів – Олега Кандибу (Ольжича), Олену Телігу, Ярослава Гайваса та ін. ОУН-м виявила більшу схильність до перебирання ідейних гасел гітлеризму. Пов’язання ОУН-б з німецьким командуванням мали більше інструментальний характер. “Бандерівці” менше, аніж “мельниківці”, довіряли гітлерівцям. Вони вимагали перенесення або створення осередка ОУН у нейтральній країні або на Заході, щоб забезпечити український націоналістичний рух від моживих несподіванок з боку гітлерівців. Однак сам Бандера, опинившись на волі, не зробив жодної спроби виїхати з Кракова чи Берліна.

Підготовка до війни з Радянським Союзом змусило абвер зактивізувати свої стосунки з українськими групами, у першу чергу – з обидвома відламами ОУН . Результатом спільних домовленностей між німецьким командуванням та проводом бандерівського руху стало утворення двох військових формувань, “Роланд” і “Нахтіґаль”, складених з членів ОУН-б. Але керівництво обидвох українських націоналістичних організацій ставило під час переговорів свої власні цілі, відмінні від німецьких. Йому йшлося про забезпечення політичних прав України. Головною турботою бандерівців і мельниківців було створення на окупованих землях української адміністрації, яка перебувала б під їхніми впливами. До цього ж, вважали вони, треба було “усвідомити” східних українців, які довгі роки були під більшовицьким пануванням. Окремо від цього обидві організації утворили т.зв. 6 похідних груп, 3 бандерівських і 3 мельниківських. Виконуючи функції перекладачів, водіїв і т.д. при німецькому війську, члени цих груп мали завдання творити органи адміністративної влади на окупованій українській території і таким чином перехоплювати ініціативу у гітлерівців. За ці відчайдушні плани багато кому із націоналістів у перші місяці радянсько-німецької війни довелося поплатитись своїми головами.