Довідник з історії України (С)

САБАТИНІВСЬКА КУЛЬТУРА – археологічна культура бронзової доби. Існувала у 14-12 ст. до н.е. Назва запроваджена Н.Погребовою у кін. 1950 років і походить від багатошарового поселення, досліджуваного біля с. Сабатинівки (Ульяновського р-ну Кіровоградської обл.) на Південному Бузі. Поширена на території від Приазов’я до пониззя Дунаю. Центр знаходився між ріками Південний Буг та Інгул. Поділяється на ряд локальних груп (придніпровська, буго-дністровська та ін.). С.к. представлена залишками численних короткочасних поселень (Сабатинівка, Пересацівка, Болград та ін.), похованнями, скарбами бронзових знарядь і зброї (Інгульський, Коблевський та ін.), бронзоливарними майстернями. Поселення розташовані групами на відстані кількох кілометрів одне від одного, забудовані кам’яними та глиняними житлами з одно- чи двосхилою покрівлею, кам’яними та глиняними черенями для вогнищ. Для поселень С.к. характерні насипи попелу -т.зв. зольники, що складаються з попелу, вугілля, кісток тварин, фрагментів глиняного посуду, культових речей. Вважають, що зольники свідчать про існування культу домашнього вогнища. Поховання переважно групові. Під час розкопок у кам’яних могильниках, перекритих деревом, виявлено поховання з обрядом трупопокладення з підігнутими ногами. Інвентар поховань складався з одного-двох горщиків із залишками жертовної їжі.

Посуд ліпний. Посудини для господарських цілей – банковидні горщики, прикрашені наліпними валиками, сковорідки. В асортименті столового посуду є чаші, черпаки, глечики. Кам’яні знаряддя представлені зернотерками, молотами, ливарними формами. Часто трапляються побутові кістяні вироби, зокрема деталі до вуздечки (т.зв. псалії). Більшість бронзових виробів (серпи, ножі, сокири, наконечники) привезені з Карпатського регіону. Племена С.к. займались землеробством, скотарством, рибальством. З ремісничих занять важливу роль відігравало бронзоливарне виробництво. Існували тісні зв’язки племен С.к. із сусідніми фракійськими племенами, що жили на захід від Дністра. Вважають, що в утворенні С.к. взяли участь зрубна культура і культура багатоваликової кераміки. Пам’ятки С.к. лягли в основу місцевих пам’яток пізньої бронзової доби.

М.Пелещишин (Львів).

САБЛІН МИКОЛА ПАВЛОВИЧ (16.4.1880-1937) – український військовий діяч. Після закінчення в 1898 Морського корпусу служив на Далекому Сході. Учасник китайської кампанії 1900-01, російсько-японської війни 1904-05. Нагороджений кількома орденами. Переведений на Балтійський флот, служив старшим офіцером, з 1916- командиром імператорської яхти “Штандарт”. З 1917-на Чорноморському флоті, контр-адмірал. Після утворення Української Центральної Ради рішуче підтримав будівництво Українських Військово-Морських Сил, увійшов до Центрального Проводу Української Ради Чорноморського флоту. У грудні 1917 призначений командувачем флоту. Під його керівництвом підготовлено перехід усіх 87 бойових кораблів, серед яких були 9 лінкорів, 10 крейсерів, 27 есмінців, 22 підводних човни, до України. 29.4.1918 за наказом С. на всіх кораблях піднято національні прапори, а командування флоту присягнуло на вірність УНР. Відмовився виконувати наказ Москви про перебазування флоту до Новоросійська у зв’язку з наближенням німецьких військ до Севастополя. Однак під впливом більшовицької агітації частина флоту (2 лінкори, 10 сторожових кораблів, кілька есмінців і крейсер) вирушила до Новоросійська. С., маючи надію відновити повний контроль над флотом, відплив до Новоросійська, залишивши на базі контр-адмірала М.Остроградського-Апостола. В червні 1918 С. не виконав директиву В.Леніна і Л.Троцького, які у відповідь на вимогу німців повернути українські кораблі у Севастополь, вимагали затопити кораблі. 17.6. лінкор “Свободная Россия” і 7 есмінців вирушили з командувачем до Севастополя, решта кораблів все-таки були затоплені більшовиками у бухті Новоросійська. Після встановлення німецького контролю над флотом склав у червні 1918 повноваження командувача. У 1919 перейшов на службу до генерала А.Денікіна. Перебував у ставці ген. П.Врангеля у Криму, у 1919 призначений командувачем Чорноморського флоту. У лютому 1920 виїхав за кордон. Помер в еміграції у 1937.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САБОВ ЄВМЕНІЙ (1859 – 1934) – один із найвпливовіших русофільських діячів у Закарпатті в 1920-30-х роках. У 1887-99 працював учителем у гімназіях Ужгорода. На поч. 20 ст. прийняв священичий сан. Був парохом у Севлюші (тепер Виноградів Закарпатської обл.) та архідияконом угочанським. У 1897 виступив співзасновником газети “Наука”, редагував журнал “Карпатській Светь”. У 1923-34 очолював русофільське культурно-освітнє товариство “Общество ім. О.Духновича”. Відстоював ідею особливості місцевого варіанту літературної мови. Автор ряду підручників.

САБУРОВ ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ [19.7(1.8).1908-15.4.1974]-російський радянський військовий діяч, Герой Радянського Союзу (1942), генерал-майор військ НКВС (з 1943). Н. у с.Ярушках Іжевського повіту В’ятської губернії (тепер у складі м. Іжевська, Удмуртія, Російська Федерація). У 1933-36 працював головою колгоспу в с.Половецькому Бердичівського р-ну Житомирської обл. УРСР. З 1936 – політпрацівник у Червоній армії. У 1936-38 служив в органах НКВС, напередодні німецько-радянської війни 1941-45 – політичний керівник управління пожежної охорони НКВС у Києві. У жовтні 1941 очолив радянський партизанський загін. З березня 1942 до квітня 1944 командував партизанським з’єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській, Рівненській та ін. областях України. За особистим розпорядженням Й.Сталіна у 1942 С. увійшов до складу нелегального ЦК КП(6)У. З жовтня 1942 – начальник штабу з керівництва партизанського руху Житомирської обл., був членом Житомирського обласного комітету КП(6)У. Радянські партизани під командуванням С., часто переодягнені в німецьку уніформу, здійснювали терористичні акції і чинили масові насильства щодо місцевого населення. Влітку 1944 очолив управління НКВС Дрогобицької області. С. був безпосереднім організатором військових операцій проти Української Повстанської Армії і підпілля ОУН, чим активно сприяв утвердженню сталінського тоталітарного режиму на західноукраїнських землях. Особисто брав участь у репресіях проти членів сімей учасників Руху Опору. У 1950 роках перебував на керівній роботі в органах внутрішніх справ УРСР і СРСР. Депутат Верховної Ради СРСР. Помер у Москві.

А. Боляновський (Львів).

САВИЦЬКИЙ ОМЕЛЯН МИХАЙЛОВИЧ (1845-18.8.1921)-український педагог. Н. у с. Грабівці (тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл.). У 1869 закінчив Львівський ун-т. У 1871-1914 викладав математику і фізику в гімназіях Львова і Тернополя. Автор перших у Галичині підручників із математики і фізики для середніх шкіл та гімназій, написаних живою народною мовою (“Арифметика і алгебра”, в. 1-2, 1876-77, “Учебник фізики”, 1885; “Наука геометрії”, ч.1-2, 1901; “Геометрія”, 1908 – всі видання у Львові). Працював над українською фізико-математичною термінологією. Помер у Болехові (тепер Долинського р-ну Івано-Франківської обл.).

Я. Дашкевич (Львів).

САВИЧ МИКОЛА ІВАНОВИЧ [1808 -20.5(1.6).1892] – український громадський діяч, публіцист і педагог. Н. у Гадяцькому повіті Полтавської губ. у сім’ї поміщика. Навчався на філософському ф-ті Харківського ун-ту. У 1827-31 служив в армії на Кавказі, де брав участь у російсько-турецькій війні 1828-29. У 1831-34 вивчав хімію у Колеж де Франс у Парижі. Під час навчання у Харкові познайомився з М.Костомаровим, пізніше – з Т.Шевченком. У 1846 став членом Кирило-Мефодіїв-ського братства. У 1847 зустрічався з А.Міцкевичем у Парижі, зокрема, передав йому поему Шевченка “Кавказ”. За приналежність до товариства викликаний з-за кордону, заарештований і висланий під нагляд у власний маєток. У 1848 переселився до Одеси, де співпрацював у газеті “Одесский вестник”, писав статті, переважно з економічних питань.

Я. Грицак (Львів).

САВИЧ СЕМЕН (рр. н. і см. невід.)-полковник Канівського полку. Був реєстровим козаком. На поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 став канівським полковником. Брав участь у битвах і походах української армії проти Польщі. У 1651 здійснював керівництво охороною тилу і проведення мобілізації до козацького війська. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана Б.Хмельницького. У серпні-листопаді 1651 разом з полковниками Л.Мозирею та І.Золотаренком їздив до Москви для ведення переговорів про можливість укладення українсько-московського союзного договору. У квітні 1654 С. на чолі гетьманського посольства перебував у Бахчисараї. Намагався переконати хана Іслам-Гірея III, незважаючи на укладення гетьманом Переяславської угоди 1654 з московським царем Олексієм Михайловичем, продовжувати спільну боротьбу проти Речі Посполитої.

/. Підкова (Львів).

САВИЧ СЕМЕН (р. н. невід. – п. 1725) -державний діяч Гетьманщини у першій чв. 18 ст. Походив з козацько-старшинського роду Савичів на Чернігівщині. У 1701-06- писар Генерального військового суду. У 1709-23 – генеральний писар. Підтримував заходи наказного гетьмана П.Полуботка, спрямовані на зміцнення державних основ Гетьманщини. Разом з іншими представниками генеральної старшини рішуче протестував проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні. Влітку 1722 С. разом з П.Полуботком, генеральним суддею І.Чарнишем їздив до Петербурга, де козацька старшина домагалася від Петра / ліквідації Малоросійської колегії та дозволу на обрання нового гетьмана. Незабаром за наказом царя був заарештований, ув’язнений у Петропавловській фортеці, де і помер.

/. Підкова (Львів).

САВМАК (грецьк. S a n m a c o z ) – керівник повстання скіфів на території Боспорського царства в 108-107 до н.е. Ймовірно, виріс при дворі боспорського царя Перісада V. С. очолив повстання боспорських скіфів, рабів та міської бідноти. Приводом до повстання стала угода між Перісадом V і Мітрідатом VI Євпатором, яка передбачала передачу влади над Боспорським царством цареві Понту. Повстання, яке носило антирабовласницький характер, вибухнуло у Пантікапеї.Повстанці вбили Перісада, вигнали з міста понтійського полководця Діофанта, який перебував тут з дипломатичною місією, та проголосили С. царем. Невдовзі Пантікапей, Феодосія, а також вся територія Боспору у Східному Криму опинилися в руках повстанців. Повстання придушили понтійські війська під командуванням Діофанта. С. був схоплений, відправлений у Понт і там страчений. Боспорське царство втратило незалежність і перейшло під владу Мітрідата VI. Відомі срібні монети цього часу із зображенням голови Геліоса і початковими буквами імені С.

О. Бандровський (Львів).

САВРИЧ КАРЛ (псевд. Максимович; 18.1.1892 -1937) – діяч Комуністичної партії Західної України і КП(б)У. Н. у с. Кукільниках (тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив Станіславську українську гімназію, вступив на юридичний ф-т Львівського ун-ту. У 1914 мобілізований в австрійську армію, потрапив у російський полон. Звільнений після Лютневої революції 1917. Вступив

до Української партії соціалістів-революціонерів, належав до її лівого крила. У 1913-19-член партії боротьбистів. На поч. 1919 повернувся у Станіслав для підпільної роботи. У лютому 1919 виступив одним із засновників Комуністичної Партії Східної Галичини (КПСГ), очолив її перший ЦК. Після окупації території ЗУНР польськими військами відступив з частинами УГА у Наддніпрянську Україну. У 1920 – на підпільній роботі у Львові й на Закарпатті. На поч. 1921 організував закордонний комітет КПСГ у Відні. У 1922-24 – секретар посольства УСРР у Варшаві. З 1924 -член ЦК, з 1925-член Політбюро ЦК Комуністичної партії Західної України. Водночас був кандидатом у члени Політбюро ЦК КП(б)У, секретарем Закордонного бюро допомоги (ЗБД) КПЗУ в Харкові. У 1927 на лютнево-березневому пленумі ЦК КП(б)У виступив на захист колишнього наркома освіти УСРР О.Шумського, звинуваченого в “націоналістичному ухилі”. Цей виступ, підтриманий більшістю ЦК КПЗУ, дав привід генеральному секретареві ЦК КП(б)У Л.Кагановичу звинуватити керівництво КПЗУ в націоналізмі, що призвело до тривалої кризи в комуністичному русі Західної України. Наприкін. 1927 С. був звільнений з посади секретаря ЗБД КПЗУ, а в 1929 виключений з ВКП(б). Визнав свої “помилки” і публічно засудив колишнє керівництво КПЗУ за “дрібнобуржуазний націоналізм”. У 1930 поновлений у партії, працював старшим інспектором “Заготзерна” у Москві. 9.1.1933 заарештований і незабаром засуджений за сфабрикованою ДПУ справою “Української військової організації”.

О. Зайцев (Львів).

САВРОМАТ I – цар Боспорської держави в 93-123. Походив з династії Аспургів. Вів напружену боротьбу проти тавроскіфів, в якій Боспор здобув перемогу. З правлінням С. І пов’язаний період економічного піднесення Боспору. Відомий з монет, на яких карбувались символічні зображення його перемог над місцевими племенами.

О. Бандровський (Львів).

САВРОМАТ II – цар Боспорської держави в 174/175 – 210/211. С. II вдалось остаточно встановити контроль над Кримом. Приєднав до царства частину півострова, заселену таврами. За С. II на Боспор посилюють набіги племена сарматів.Перебував у васальній залежності від Римської імперії, хоча за його правління вплив Риму на справи царства зменшився.

О. Бандровський (Львів).

САВЧЕНКО ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ (14.9.1882- 18.11.1957)-український військовий діяч. Н. у Сквирі на Київщині. У 1905 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Служив у 176-му Переволоцькому, 70-му Ряжевському і 242-му Лепельському піхотних полках. Учасник російсько-японської війни 1904-05. Після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу – старший ад’ютант штабів 18-ї та 136-ї піхотних дивізій. У роки Першої світової війни 1914-18- командир батальйону 242-го Лепельського полку 136-ї піхотної дивізії на Північному фронті поблизу Двінська. З листопада 1918 перебував на службі в Армії УНР. Командував стройовим відділом 7-ї піхотної дивізії, був начальником штабу Броварської групи Рогульського. З березня 1919- начальник 1-ї частини оперативного відділу штабу Східного фронту, оперативного відділу Запорозької групи, начальник штабу 6-ї, 8-ї Запорозької дивізій. З червня 1920 – начальник відділу комплектування Головного управління Генерального штабу, штабу 1-ї Запорозької дивізії, генерал-квартирмейстер Запорозької групи. Підвищений у званні до генерал-хорунжого. Після інтернування частин Армії УНР у Польщі перебував у таборі Каліша. У міжвоєнний період – активний член Українського Воєнно-історичного товариства. Після Другої світової війни 1939-45 жив у США. Автор статей з історії визвольних змагань української армії у 1917-20, опублікованих на сторінках щорічника “За державність”, журналу “Табор”, у щорічних календарях-альманахах “Дніпро”, “Краківські вісті”, українських часописах “Свобода” (США) та “Новий шлях” (Канада).

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САВЧЕНКО ІГОР АНДРІЙОВИЧ [28.9. (11.10).1906-14.12.1950]-український кіно-

режисер. Н. у Вінниці. З 12 років працював у театрах, навчався у театральній школі Орди-Свєтлової. У 1925 організував напівпрофесійний театр “Червоний галстук”, з яким гастролював по Україні. У 1926-29 навчався у Ленінградському ін-ті сценічних мистецтв. У 1929-32-актор і головний режисер Бакинського, а з 1932 – Московського театру робітничої молоді. У кіно з 1933. Спочатку виступав як сценарист і актор. Знімався у фільмі Н.Шенгелая “26 комісарів” (1933). У 1934 поставив одну з перших музичних кінокомедій “Гармонь”, пізніше -фільм для дітей “Дума про козака Голоту” (1937). На Київській кіностудії створив фільми “Вершники” (за твором Ю.Яновського; 1939) та “Богдан Хмельницький” (за О.Корнійчуком; 1941). Створив ряд фільмів на воєнну тематику – “Партизани в степах України” (1943), “Іван Нікулін-російський матрос” (1945), “Третій удар” (“Південний вузол”, 1948). З 1944 – художній керівник кіностудії ім.Горького в Москві, з 1946 очолив режисерську майстерню Всесоюзного державного інституту кінематографії. На кіностудії “Мосфільм” поставив музичну комедію “Старовинний водевіль”. Останні роки працював на Київській кіностудії, де здійснив постановку художнього фільму “Тарас Шевченко” (завершений його учнями у 1951), який був відзначений премією на міжнародному фестивалі у Чехословаччині (1952). Для творчості С. характерне звернення до традицій українського фольклору, поетичне відображення природи. Помер у Москві.

САВЧЕНКО ФЕДІР (1892 – р. см. невід.) -український історик і публіцист, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Навчався у Ніжинському історико-філологічному ін-ті ім. князя О.Безбородька. 31914 продовжував навчання у Парижі. У 1918 заснував франко-українське товариство Cercle d’etudes franco-

ukrainiennes і був редактором його тижневика “La Franse et l’Ucraine”. За кордоном зблизився з членами Української партії соціалістів-революціонерів та з М.Грушевським. У 1925 повернувся в Україну. У Києві працював в історичній секції Всеукраїнської Академії Наук, був керівником Комісії заходознавства й америкознавства та Комісії Західної України. Автор понад 50 праць і статей, друкованих у виданнях Всеукраїнської Академії наук, зокрема у журналі “Україна” (1924-30), “Записках наукового товариства ім. Т.Шевченка” (“Слава про щорічну таємну субсидію львівському “Слову”. З “Україніки” погодінського архіву”, т, 150, 1929); збірки “За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України 19 – поч. 20 століття” (кн. 1-6, 1927-30), монографії “Заборона українства 1876” (1930, перевидана в 1970). У 1931 заарештований у сфабрикованій радянськими слідчими органами у справі т. зв. Українського національного центру. Дальша доля невідома. Ф. Стеблій (Львів).

САВЧЕНКО ЯКІВ ГРИГОРОВИЧ (21.3.1890-2.11.1937) – український поет, літературний критик. Н. у с. Жабках Лохвицького повіту на Полтавщині у селянській родині. Закінчив реальну школу, деякий час навчався у Київському ун-ті. Займався учительською діяльністю на Сумщині. Перший вірш С. надрукований у Львові в журналі “Ілюстрована Україна” (1913). Переїхав до Києва, де повністю присвятив себе літературній праці. У1918 редагував “Літературно-критичний альманах”; протягом 1917-26 друкувався в періодиці (“Шляхи”, “ЛНВ”, “Універсальний журнал”, “Мистецтво”, “Глобус”, “Життя й революція”, “Гарт”); брав участь у створенні “Білої студії” (1918), що згодом реформувалась у “Музагет”. Автор поетичних збірок “Поезії” (1918), “Земля” (1921). С. вважається одним з основоположників українського символізму. Поезія С. містить мотиви визвольного спрямування, доповнена містичними мотивами, була віддзеркаленням настрою громадянина-українця періоду Першої світової війни і революції. С. певною мірою перебував під впливом французького (С.Малларме) і російського

(Ф.Сологуб) символізму. Згодом зблизився з М.Семенком та ін. футуристами. З серед. 1920-х займався тільки літературною критикою. У літературній дискусії 1925-28 протистояв ваплітянам, неокласикам як представник партійного літературознавства, т. зв. войовничої вульгарно-соціологічної критики (сам був безпартійним). С. – провідний критик Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), утвореної за директивою ЦК КП(б)У. Автор збірника статей і літературно-критичних нарисів: “Азіатський апокаліпсис” (1926; написав у відповідь на “Камо грядеши” М.Хвипьового, де виступив проти його “замилування буржуазною Європою”), “Поети й белетристи” (1927; пропагував пролетарський стиль з одночасним викривленням “занепадництва” у творчості сучасників, зокрема В.Ярошенка, Д.Загула, Г.Косинки, О.Слісаренка, М.Івченка), “Проти реставрації гре-ко-римського мистецтва” (1927; критикував неокласиків за відхід від соціальних моментів життя в бік оспівування природи і “буржуазний естетизм”), “Доба й письменник” (1930), “Народження українського радянського кіно” (1930), “П’ятнадцять років театру ім. І.Франка” (1935). Писав також про й. Чумака, В. Свід-зинського, Д.Фальківського, О.Влизька, Г.Чупринку. Протягом 1931-33 працював на кінофабриці, займався викладацькою діяльністю (сценарний, режисерський ф-ти Київського кіноінституту). У 1933 звільнений з викладацької, редакторської роботи за “протягування націоналістичних поглядів”. 17.9.1937 заарештований, звинувачений у приналежності до антирадянської націоналістичної організації, у шпигунській та терористичній діяльності проти радянської влади. 1.11.1937 засуджений до найвищої міру покарання і 2.11.1937 розстріляний у Києві. 27.11.1958 С. був реабілітований “у зв’язку з відсутністю складу злочину”.