Довідник з історії України (Х)

ХАДЖІ-ГІРЕЙ (р. н. невід. -1466) -татарський хан, родоначальник династії Гіреїв Засновник Кримського ханства. Правив у 1427-66. У 1449 X.-Г. завдяки підтримці польського короля та великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика проголосив незалежність Кримського ханства від Золотої Орди. У зовнішній політиці орієнтувався на Польщу, допомагав їй у боротьбі з Московською державою. У 1461 підтримав спробу Казимира IV Ягеллончика оволодіти Новгородом.

Р. Шуст (Львів).

ХАЛУПНИКИ – категорія залежних селян на українських землях у складі Речі Посполитої (2 пол. 16 -18 ст.), Австрії (до серед. 19 ст.) та Російської імперії (до 1861). З’явилися після видання великим князем литовським Сигізмундом II Августом “Устави на волоки” та проведення “волочної поміри”, що передбачало розширення фільваркового господарства шляхом захоплення селянських земель. X. не володіли землею, а тільки хатами (халупами – звідси й назва). Іноді X. були власниками невеликих садиб (до 3 моргів), за що відбували пішу панщину (25 днів на рік) та ін. повинності. X. наймалися на працю у фільварках, займалися ремеслом. У 1859 X. становили майже четверту частину всіх селянських господарств у Лівобережній Україні, а в Правобережжі – бл. 7% (1848).

ХАНЕНКИ – козацько-старшинський рід у Гетьманщині. Походив від Степана X., який на поч. 17 ст. жив на Запорожжі. Найвідоміші представники роду X.: Михайло Степанович X. (бл. 1620 – п. 1680) – гетьман Правобережної України (1669 – 1674; див. М.С.Ханенко), Данило X. (р. н. невід. – п. 1695) – внук М.Ханенка, наказний лубенський полковник. Разом із московськими військами брав участь у походах проти татар на пониззя Дніпра, загинув під час облоги фортеці Кизи-Кермен; Микола Данилович X. (1693 -1760) – визначний політичний і державний діяч Гетьманщини, дипломат, мемуарист (див. М.Д.Ханенко), Василь Михайлович X. (бл. 1730 – кін. 18 або поч. 19 ст.) – один з найбагатших землевласників Гетьманщини. Навчався у Глухові, Петербурзі і Кільському ун-ті. У 1752-62 був капітаном гольдштанського корпусу в Петербурзі і флігель-ад’ютантом царя Петра III. У 1762 залишив військову службу і оселився у с. Лотаки Стародубського полку, яке надав йому у володіння гетьман К.Розумовський; Іван Михайлович X. (1743 – бл. 1797) – військовий діяч у Лівобережній Україні. Навчався у Петербурзі. З 1767 був бунчуковим товаришем. У 1769-74 брав участь у рос.-турецькій війні, пізніше був флігель-ад’ютантом графа П.Рум’янцева. Після виходу у відставку з 1763 був предводителем дворянства Погарського повіту. Згодом повернувся на військову службу, обіймав посаду полковника Глухівського карабінерського полку; Олександр Іванович X. (бл. 1776-1830) – дипломат. З 1799 працював надвірним радником у Колегії закордонних справ під протекторатом канцлера О.Безбородька. Належав до українського автономістського гуртка. З 1800 був секретарем російського посольства у Лондоні. Згодом поселився у своїх маєтках у Суразькому повіті й був повітовим предводителем дворянства. Упорядкував родинний архів X.; Богдан Іванович X. (1850-26.5.1917)-український промисловець, колекціонер, меценат (див. Б.Ханенко). Архів X. до 1918 зберігався в Городищі Стародубського повіту. У 1926 був перевезений до Гомельського обл. архіву. Тепер зберігається у Києві.

А. Жуковський (Сарсепь, Франція).

ХАНЕНКО БОГДАН ІВАНОВИЧ (1850 -26.5.1917) – український промисловець, колекціонер, меценат. Походив із стародавньої старшинсько-гетьманської родини. Закінчив першу Московську гімназію та юридичний ф-тет Московського ун-ту (1871). Обіймав посаду мирового судді у Петербурзі. У 1876-82 – член Варшавського окружного суду. Після виходу у відставку мандрував країнами Західної Європи. Колекціонував західноєвропейське малярство, твори ужиткового мистецтва. Наприкін. 1880 років оселився у Києві. З 1892 – один з організаторів, директор-розпорядник, а згодом – голова правління Півд.-Рос. Товариства сприяння землеробству та сільській промисловості (“Землеробський синдикат”). З 1896-директор-розпорядник, потім голова правління Товариства цукровобурякових та рафінадних заводів братів Терещенків. На поч. 1890 років – член Всеросійського товариства цукрозаводчиків, Біржового товариства, голова Київського комітету торгівлі й мануфактури. У 1906-12 -член Державної Ради від промисловців. Належав до партії октябристів. Провадив широкі археологічні дослідження у Наддніпрянщині, підготував каталог-альбом “Древности Приднепровья” (вип. 1-6, 1899-1907) та “Русские христианские древности” (1899). Зібрав велику колекцію творів світового мистецтва (“Музей”) та мистецтвознавчу бібліотеку. Окрасою колекції були “Портрет інфанти” Д.Веласкеса, “Посуд і млинок для шоколаду” Ф.Сурбарана, твори Веронезе, Джотто, Караваджо.Одним із перших почав збирати твори давньоруського іконопису. X. як один із керівників Київського товариства старожитностей відіграв головну роль у заснуванні Київського художньо-промислового 1 наукового музею (офіц. відкритий у 1904), основу експозиції якого склала археологічна колекція X. (3145 предметів).

Під час російсько-японської війни X. перебував на Далекому Сході, де керував евакуацією поранених. Увійшов до Торгово-промислової партії. X. був обраний почесним членом Академії художеств (1910) та Петербурзької АН (1910), членом Історичного товариства Нестора-літописця. Заповів усі капітали Худ.-пром. музеєві, а власний “Музей” – місту Києву. За дарчою дружини X. Варвари музей передано УАН (з 28.2.1921 “Музей мистецтв ВУАН ім. Б.1. та В.М.Ханенків”, тепер -Державний музей західного 1 східного мистецтва). Похований у Видубицькому монастирі.

С. Білокінь (Київ).

ХАНЕНКО МИКОЛА ДАНИЛОВИЧ (6.12.1693 – 27.1.1760) – визначний політичний і державний діяч Гетьманщини, дипломат, мемуарист. Походив з козацько-старшинського роду Ханенків. Навчався у Київській Академії та у Львові. 31710 перебував на військовій службі. Брав участь у Прутському поході 1711. Обіймав посади військового канцеляриста (1717-21), старшого військового канцеляриста. Був довіреною особою гетьманів І.Скоропадського і П.Полуботка. У травні 1723 П.Полуботок послав X. у складі депутації (“от всего малорусского народа”) до Петербурга домагатися дозволу на обрання гетьмана. За наказом Петра І разом з П. Полуботком ув’язнений у Петропавловській фортеці. У 1726 X. повернувся в Україну. У 1727-38 обіймав посаду стародубського полкового судді, згодом був обозним Стародубського полку. У 1735-39 брав участь у російсько-турецькій війні у Криму як наказний стародубський полковник (див. Кримські походи 1736-38). За військові заслуги в 1738 призначений генеральним бунчужним, в 1740 – членом Генерального суду. З 1741 – генеральний хорунжий.

X. працював у “Комиссии перевода и овода правных книг малороссийских” — кодифікаційній комісії для складання кодексу “Права, за якими судиться малоросійський народ”. У 1745-48 X. знову їздив до Петербурга з домаганням відновити гетьманську владу в Україні. За гетьмана К.Розумовського був одним з керівників Генеральної військової канцелярії. X. залишив листування зі своїм братом Василем (частина опублікована в 1852). Відомими є “Щоденники” X., що охоплюють події 1719-54, — цінне джерело з історії України першої пол. 18 ст. X. залишив багатий архів з цінними історичними матеріалами: українсько-московські договори (т. зв. гетьманські статті), конституції польських сеймів, укази царського уряду 17-18 ст., рукопис “Краткое описание Малороссийского края…” тощо.

А. Жуковський (Сарсель, Франція).

ХАНЕНКО МИХАЙЛО (6л. 1620-п. 1680)-гетьман Правобережної України (1669-74). Походив з козацько-старшинської родини Ханенків. Брав участь у національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького 1648-57. З 1656 – полковник Уманського полку. Належав до тієї частини козацької старшини, яка виступала проти укладення гетьманом Ю.Хмельницьким Переяславських статей 1659 з Московським царством. У 1661 отримав від польського короля Яна II Казимира шляхетський титул. Підтримував П.Суховія в його боротьбі проти гетьмана П.Дорошенка. Після П.Суховія став одним з претендентів на гетьманську булаву. У вересні 1669 на раді під Уманню, в якій взяли участь козаки Уманського, Кальницького, Паволоцького і Корсунського полків, X. проголошено гетьманом Правобережної України. У 1670-71 X. разом з кошовим отаманом І.Сірком здійснив успішні походи на Крим 1 в турецькі володіння – на міста Аслан, Джакерман та ін. У вересні 1670 X. разом із запорожцями, уклавши з польськими представниками договір в Острозі, перейшов під протекторат Польщі. З осені 1670 X. спільно з І.Сірком розпочав кількарічну боротьбу за владу в Правобережній Україні проти гетьмана П.Дорошенка. Влітку 1672 загони X. та запорожці були розбиті полками гетьмана П.Дорошенка біля Четвертинівки неподалік Ладижина (тепер Вінницька обл.). Деякий час X. жив на Волині. У 1673 знову розпочав за підтримкою польських військ боротьбу проти Дорошенка. Зазнав поразки у бою біля Стеблова і змушений шукати порятунку у гетьмана І.Самойловича. На Переяславській раді 19.3.1674 X. зрікся влади і присягнув на вірність Москві. Отримав від московського царя маєтності у Лівобережній Україні. Останні роки життя провів у Козельці, Лохвиці й Києві. У 1677-78 перебував в ув’язненні за звинуваченням у встановленні таємних контактів з Польщею.

І. Підкова (Львів).

ХАНУКОВ ОЛЕКСАНДР ПАВЛОВИЧ -(18.12.1867 – р. см. невід.) – військовий діяч Гетьманату, генерал-лейтенант (з 1917). Закінчив реальне училище, у 1890 – Михайлівське артилерійське училище. Проходив службу в 4-й резервній гарматній бригаді. Після завершення навчання у Миколаївській академії Генерального штабу (1899) обіймав посади старшого ад’ютанта штабів 5-ї піхотної дивізії, 9-го армійського корпусу в Київському військовому округу, згодом – начальник стройового відділу штабу Владивостоцького краю. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05.3 1905 – начальник штабу 15-ї піхотної дивізії в Одесі. У роки Першої світової війни 1914-18 – на Південно-Західному фронті, начальник штабу 41-го піхотного корпусу 9-ї армії (1914), командир 5-ї прикордонної піхотної Заамурської дивізії (1915), генерал-майор. В українській армії -з 1918. У травні 1918 призначений губернським старостою Київщини. Сприяв формуванню частин української армії на терені краю. М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ХАРАКТЕРНИК (химородник)-назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі. Займався не лише яснобаченням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. X. – своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І.Сірко, якого обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким характерником.

О. Кривоший (Запоріжжя).

ХАРКІВ – місто, обласний та районний центр України. Розташоване при злитті річок Харкова, Лопані й Уди (басейн Сіверського Дінця). Населення міста 1550 тис. чол. (1861 -50 тис.чол., 1901 – 198 тис.чол., 1939 – 833 тис.чол., 1959 – 952,6 тис. чол., 1989 – 1611 тис.чол.). Місто знаходиться на межі лісостепової та степової природно-географічних смуг. Площа міста перевищує 305 км². Складається з 9 міських районів. Територія сучасного X. почала освоюватися людьми ще у давнину. Археологічні розкопки свідчать, що первісні поселення на території сучасного X. виникли у 2 тис. до н. е. Згодом у цій місцевості проживали скіфи, сармати та племена черняхівської культури. У другій пол. 1 тис. н. е. ці землі заселило східнослов’янське плем’я сіверян. У 8 ст. сіверяни заснували на місці майбутнього X. поселення, яке у 10 ст. перетворилося на місто Донець (зруйноване у 1239 під час монголо-татарської навали). Сучасний X. заснований близько 1654 українськими переселенцями з Наддніпрянщини та Правобережної України. У 1656-59 у X. збудовано фортецю. З другої пол. 1650 років до 1765 X. – центр Харківського козацького полку. Після ліквідації козацького устрою у Слобідській Україні (1765) X. став центром Слобідсько-Української губернії. У 1780-96 -центр Харківського намісництва, а з 1797 -Слобідсько-Української (з 1835 – Харківської) губернії. У 1793 утворено окрему Слобідсько-Українську єпархію з центром у X. Перші мешканці X. займалися ремеслами, промислами та землеробством. У 18 ст. великого значення набули міські ярмарки (Крещенський, Троїцький, Успенський та Покровський). Значним поштовхом для розвитку культури у Слобожанщині стало відкриття в 1726 Харківського колегіуму. В 1789 у X. засновано перший в Україні постійний театр. У першій пол. 19 ст. у місті відкрито перший у підросійській Україні університет (1805) та Інститут шляхетних дівчат. З 1876 при Харківському ун-ті діяло Харківське історично-філологічне товариство, членами якого були Д.Багалій, О. і П.Єфименки, О.Русов, Д.Яворницький та ін. Скасування кріпацтва призвело до швидкого зростання великої промисловості. Місто перетворилося з торгово-ремісничого на фабрично-заводське. У 1869 через місто прокладено залізничну магістраль. У кін. 19 ст. X. став не лише великим залізничним вузлом, але й центром паровозобудування (у 1897 збудовано перший потяг на міському паровозобудівному заводі). На поч. 20 ст. у X. відбувалися важливі політичні події. В 1900 створена перша українська політична партія у підросійській Україні – Революційна українська партія. Бурхливими були події революції 1905-07 та Лютневої революції 1917 у Російській імперії. 25.12.1917 у X. проголошено радянську владу і створено перший радянський уряд – Народний секретаріат. До 1934 X. був столицею УСРР. У міжвоєнний період у всіх сферах життя міста відбулися значні зміни. Зокрема, до ладу стали такі гіганти промислового виробництва, як Харківський тракторний завод, турбінний завод та ін. На 1940 промисловість міста у 12 разів перевищувала рівень 1913. У 1925 X. був з’єднаний повітряним сполученням з Києвом та Одесою. В 1924 у місті почала працювати перша в Україні радіостанція, в 1939 введено в дію першу тролейбусну лінію. Величезних втрат зазнало місто у роки Другої світової війни. Лише на поч. 1950-х було досягнуто довоєнного рівня виробництва. Поступово збільшувалося населення міста (у 1962 перевищило 1 млн. чол.), відбувалися подальші зміни в побуті, ін. сферах життя. В 1955 у X. розпочала роботу телестудія, у 1975 став до ладу метрополітен. Сьогодні X. – місто з розвинутим машино- та приладобудуванням, хімічною, поліграфічною, легкою та харчовою промисловістю. Другий за значенням науковий та культурний центр України. У місті діє 13 музеїв, 6 театрів, 21 спорткомплекс, 62 науково-дослідних та 48 проектних інститутів, 75 конструкторських бюро, 24 державних та 10 недержавних вищих навчальних закладів, 5 коледжів, 206 загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та гімназій. З X. пов’язана діяльність багатьох діячів науки, літератури, мистецтва, громадських, політичних і державних діячів. У X. жили і працювали: Г.Сковорода, А.Ведель, М.Остроарадський, І.Срезневський, О. Потебня, І.Мечников, П.Гулак-Артемовський, В.Блакитний, О.Вишня, О.Гончар, П.Тичина, С.Васильківський, М.Самокиш, М.Крушельницький, О.Курбас, І.Мар’яненко, Г.Квітка-Основ’яненко, М.Ковалевський, Г.Семирадський, М.Лисенко, М.Сумцов, Д.Багалій, О.Ляпунов, В.Стеклов, А.Краснов, Т.Осиповський, М.Бекетов, М.Костомаров, Д.Яворницький, О.Єфіменко, О.Бекетов, М.Пильчиков, М.Дринов, Х.Алчевська, Л.Ландау, К.Синельников, І.Ліфшиць, В.Бузескул, О.Палладін, В.Воро-бйов, В.Протопопов, П.Левченко, Д.Безперечний, М.Ткаченко, Н.Ужвій, Л.Сердюк, К.Шульженко, І.Дунаєвський, А.Федецький, П.Грабовський, В.Гаршин, Б.Грінченко, І.Манжура, Я.Щоголів, М.Кропивницький та багато ін. У X. встановлено багато пам’ятників (серед них один із найкращих у світі – Кобзарю), пам’ятних дощок, споруджено численні архітектурні пам’ятки – Покровський собор (17 ст.), Успенський собор (18-19 ст.), старий корпус університету (18 ст.), будинок Національної юридичної академії (1892), будинок бібліотеки ім. В.Короленка (1901), Держпром (1927-29) та багато ін.

С. Кудепко (Харків).

ХАРКІВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ – навчальний заклад в Україні у 18- першій чв. 19 ст. Заснований як слов’яно-латинська школа єпископом Єпіфанієм Тихорським у Бєлгороді в 1722. У 1726 переведений до Харкова і в 1731 отримав статус колегіуму. Створений за взірцем Києво-Могилянської академії, що обумовило схожість основних принципів управління, навчально-виховного процесу. Становленню колегіуму сприяла широка благодійна підтримка різних верств населення Слобідської України, завдяки якій склалися його значні земельні та господарські володіння. До колегіуму приймали дітей усіх соціальних станів -козацтва, духовенства, городян. Наявність великого господарства давала можливість навчати і утримувати значну кількість учнів (у серед. 18 ст.- 400, на поч. 19 ст.- понад 800). Зміст навчальних програм був близьким до програм Києво-Могилянської академії та Московського університету. З 1740 років на деякий час за закладом закріпилася назва “академія”. У колегіумі вивчали слов’яно-руську, церковно-слов’янську, латинську, грецьку, староєврейську мови, історію, географію, основи математики, катехізис, піїтику, риторику, філософію та богослов’я. У 1768 при колегіумі почали діяти додаткові класи, освітня програма яких була зорієнтована на світські потреби. У них викладали німецьку та французьку мови, математику, інженерну справу, живопис, музику, архітектуру тощо. З відкриттям Харківського ун-ту (1805) учні колегіуму слухали природничі (ботаніку та фізику) та медичні університетські курси. Колегіум мав велику бібліотеку, до якої увійшло книжкове зібрання С.Яворського. У колегіумі був створений перший у Харкові церковний хор. У колегіумі викладали Г.Сковорода, І.Двігубський, С.Вітинський, Л.Кордет. Учні відвідували заняття видатних українських композиторів А.Веделя, М.Концевича, архітектора П.Ярославського, художників І.Саблукова, В.Неминущого, Л.Калиновськогота ін. У X.к. вчилися відомі діячі науки і культури, зокрема фізик В.Петров, перекладач М.Гнедич, лікарі Г.Базилевич та Є.Мухін, письменники П.Кореницький, С.Писаревський, С. і В.Олександрови та ін. З поч. 19 ст. X.к. поступово почав втрачати своє значення і внаслідок церковних реформ, які проводив уряд Російської імперії, колегіум у 1841 остаточно перетворився на духовну семінарію. У 18 -поч. 19 ст. Х.к. був другим за значенням після Києво-Могилянської академії навчальним та науковим центром в Україні, одним із провідних осередків формування української інтелігенції.

Л. Посохова (Харків).

ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. О.Горького – один із найстаріших і найвідоміших університетів в Україні. Перший університет на українських землях, що входили до складу Російської імперії. Заснований у 1805 за ініціативою відомого вченого і громадського діяча В.Каразіна. Харківський учбовий округ, на чолі якого поставлено X.у., охоплював 11 губерній та 7 областей Російської імперії. У складі університету було 4 факультети – юридичний, медичний, історико-філологічний та фізико-математичний. З початку свого існування ун-т став значним центром освіти і науки в Україні. Вчені університету були ініціаторами створення, авторами, редакторами, видавцями перших у Підросійській Україні періодичних видань – “Харьковский еженедельник”, “Харьковский демократ”, “Украинский вестник”, “Украинский журнал”, “Запорожская старина” та ін. У другій пол. 19 ст. ун-т став центром діяльності різних наукових товариств, які виникли завдяки зусиллям учених навчального закладу: Наукового товариства природодослідників (1869), Медичного та товариства фізико-хімічних наук (1873), Історично-філологічного товариства (1876), Математичного товариства (1879), Юридичного товариства (1900) та ін. На базі факультетів ун-ту були засновані навчальні заклади, які з часом стали самостійними освітніми центрами, зокрема Національна юридична академія, Медичний ун-т, Педагогічний ун-т, Інститут культури, Економічний ун-т, Фармацевтична академія та ін. За час існування X.у. закінчило понад 100 тис. чол. Більше 50 випускників стали академіками та членами-кореспондентами академій наук багатьох країн. В ун-ті навчалися та працювали видатні діячі науки та культури – математики і механіки Т.Осиповський, М.Остроградський, О.Ляпунов, В.Стеклов, ботанік Н.Турчанінов, ботанік-географ А.Краснов, філологи І.Срезневський, О.Білецький, Л.Булаховський, фізики М.Ахієзер, Л.Ландау, Б.Веркін, астроном М.Барабашов, літературознавці Д.Овсянико-Куликовський, М.Сумцов, історики М. Костомаров, Д. Багалій, М.Дринов, А.Ковалевський, правознавець М.Ковалевський, поет П.Гулак-Артемовський, письменник О.Гончар, композитор М.Лисенко, художник Г.Семирадський та ін. Серед вихованців ун-ту видатний біолог, лауреат Нобелівської премії, почесний член багатьох академій та наукових товариств І.Мечников; президент Міжнародного астрономічного союзу, академік Національної АН США О.Струве; директор Національного центру наукових досліджень Франції хімік М.Гайсинський та ін. Почесними докторами і почесними членами X.у. свого часу обрані М.Грушевський, І.Франко, Й.В.Гете, Л.Толстой та ін. У 1907 в X.у. вперше в Російській імперії визначний український фольклорист і етнограф М.Сумцов прочитав університетську лекцію українською мовою.

Сьогодні X.у. – великий науковий та освітній центр. На 14 ф-тах навчається понад 10 тис. студентів, які оволодівають знаннями з 34 спеціальностей. В ун-ті працює близько 2 тис. викладачів та наукових спеціалістів, у т.ч. 160 докторів наук, професорів, 585 кандидатів наук, доцентів. Серед них такі відомі вчені, як академіки А.Косевич, І.Островський, С.Пелетминський, А.Погорелов, члени-кореспонденти НАН цікава історія України І.Залюбовський, В.Дрінфельд, К.Степанов та ін. До складу університету входять два науково-дослідних інститути – хімії та біології, астрономічна обсерваторія, ботанічний сад, наукова бібліотека (понад 3 млн. тт.). X.у. підтримує тісні наукові та культурні зв’язки з 23 навчальними закладами Європи, Америки, Азії, Африки та Австралії.

С. Посохов (Харків).

ХАРКІВСЬКО-КИЇВСЬКЕ ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО – підпільна організація революційно-демократичного спрямування, що існувала в Харкові в 1856-60. Зародком товариства став гурток студентів Харківського ун-ту, заснований на поч. 1856 Я.Бекманом, М.Муравським, П.Єфименком і П.Завадським. До гуртка входили також В.Івков, О.Тищинський, К.Хлопов, В.Португалов, І.Марков, А.Савельев. Члени гуртка займалися написанням і розповсюдженням листівок – політичних памфлетів з гострою критикою царського уряду. Паралельно існував гурток під назвою “Пасквільний комітет”, учасники якого (студенти брати М. і В.Раєвські, О. і Є.Маркови, М.Абаза) у своїх сатиричних творах (пасквілях) викривали свавілля місцевих урядовців та університетської адміністрації. 13.11.1856 на спільних зборах обох гуртків прийнято рішення про їх об’єднання та створення таємного товариства. Було розроблено статут товариства (не зберігся), обрано президента (М.Рає-вський, згодом – Я.Бекман), визначено кінцеві цілі (політичний переворот, ліквідація самодержавства і кріпосного права, встановлення демократичної республіки) і найближчі практичні завдання (підготовка суспільства до повстання шляхом поширення ліберальних ідей, створення широкої конспіративної організації). У 1857 товариство налічувало 40 членів. Видавало рукописний журнал “Свободное слово”, в 1857 розповсюдило у Харкові дві революційні відозви. Для поширення опозиційних настроїв серед студентства, підготовки нових членів до вступу в організацію і для прикриття було створене “Літературне товариство”. У травні-червні 1858 більшість членів товариства за участь у студентських заворушеннях у Харківському ун-ті, спрямованих проти сваволі адміністрації, виключено з ун-ту. У 1858-59 11 членів товариства (зокрема Я.Бекман, М.Муравський) вступили до Київського ун-ту і, перенісши туди головний осередок організації, продовжили революційну діяльність. У кін. 1859 товариство об’єднувало близько 100 чол. Під його впливом перебувала частина студентської молоді та демократичної інтелігенції у Москві, Петербурзі, Курську, Одесі, Херсоні та ін. містах. Члени Т. підтримували зв’язок із О.Герценом, публікувались у його виданнях, розповсюджували заборонені твори О.Герцена, П.Лаврова, М.Чернишевського, Т.Шевченка, власні прокламації, у т.ч. й українською мовою. Товариство продовжувало видання рукописного журналу “Свободное слово” та налагодило випуск часопису “Гласность” у Харкові. Спільно зі студентами-українофілами (М.Драгоманов, В.Беренштам, А.Свидницький та ін.) організувало в 1859 у Києві перші в Росії недільні школи для дорослих. На поч. 1860 товариство було викрито. 22 членів товариства заарештовано. Слідство велось у Харкові, потім – у Петербурзі. Заарештовані зуміли переконати слідчих, що товариство припинило свою діяльність ще в 1857, і справу вирішили в адміністративному порядку. 5 чол. (засновники та В.Івков) відправлено на заслання, інші зазнали символічного покарання або були виправдані. Найдіяльніші члени Х.-К.т.т. продовжували роботу, в т.ч. й на засланні: поширювали заборонену літературу, засновували недільні школи, встановлювали й підтримували зв’язки з однодумцями. На поч. 1860 років одні з них приєдналися до українських Громад (П.Єфименко, О.Тищинський), інші увійшли до складу загальноросійської таємної революційно-демократичної організації “Земля і воля” (Я.Бекман, С.Римаренко, М.Муравський, В.Португалов).

С. Наумов (Харків).

ХАСЕВИЧ НІЛ (псевд. Бей, Зот, Старий; 13.11.1905 – 4.3.1952) – текст про весну на українській мові художник, графік. Н. у с. Дюксині на Рівненщині. У 1922 потрапив під поїзд і втратив ногу. Закінчив гімназію у Рівному. У жовтні 1926 вступив до Варшавської AM, де навчався до 1934. І Належав у Варшаві до Української студентської громади, яка об’єднувала емігрантів з Наддніпрянської України, Галичини та Волині. Член Волинського українського об’єднання, делегат з’їзду ВУО в 1935. Був одним із засновників мистецького гуртка “Спокій” у Варшаві. Ілюстрував газету “Волинь”, яку редагував У.Самчук у Рівному. Як митець, працював переважно у стилі деревориту, виконуючи портрети, пейзажі, плакати, екслібриси. Твори X. (графічні роботи, екслібриси) у 1931-32 експонувалися на виставках у Львові, Празі, Берліні, а в 1932-33-Чикаго і Лос-Анджелесі. З 1931 до 1944 роботи X. експонувались на 35 виставках. У 1940-х перебував в українському підпіллі. У 1943-52 – член Крайової референтури пропаганди на Північно-Західних українських землях, член Української головної визвольної ради. Працював у редакції підпільного журналу “До зброї”, що видавався політвідділом Головної команди УПА і друкувався на Волині. Перебуваючи в Українській повстанській армії, видав альбом “Волинь в боротьбі”. Автор ескізів усіх нагород УПА та УГВР, двох альбомів: “Екслібрис Ніла Хасевича” (1939) та “Графіка в бункерах УПА” (Філадельфія, 1952). Кавалер Срібного Хреста Заслуги (1948). Загинув у березні 1952 в бою з військами МДБ на хуторі біля села Сухівці Рівненської обл.

К. Бондаренко, І. Підкова (Львів).

ХАСИДИЗМ (буквально “вчення благочестя”, “хасид” – благочестивий, побожний) -релігійно-містичний рух серед євреїв. Зародився на Поділлі в 1 пол. 18 ст. Згодом набув поширення серед єврейського населення Волині, Галичини, Наддніпрянської України, пізніше-Литви, Білорусі, Румунії, Угорщини, а на рубежі 19-20 ст. – США і Канади. Виникнення та еволюція X. обумовлені історико-соціальними та економічними умовами, культурним рівнем єврейства у другій пол. 17-19 ст. в українських землях. Події козаччини, смутні часи призвели до розорення українських євреїв, що жили по селах на значних відстанях від центрів єврейської культури, у т. ч. шкіл. Це спричинилося до відсутності повністю автономних єврейських громад, на відміну від та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок “Молодість” (1921), “Досвітні симфонії” (1923), збірок оповідань “Сині етюди” (1923), “Осінь” (1924), романів “Вальдшнепи”, “Санаторійна зона”, “Сентиментальна історія”. Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили “Гарт” та спілка селянських письменників “Плуг”). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія “Камо грядеши?”, 1925; “Думки проти течії”, 1926; “Апологети писаризму”, 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час дискусії висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на “психологічну Європу”. Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти “євроазійський Ренесанс”, в якому провідну роль відводив новій українській культурі. Його літературний лозунг “Геть від Москви! Дайош Європу!” набрав політичного звучання. З позицією X. солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група “неокласиків” на чолі з М.Зеровим та широкі кола національне свідомої української інтелігенції. У листі “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У” від 26.4.1926 И.Сталін вказав на виступи X. як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л.Кагановича, А.Хвилі, б. Чубаря, Г.Петровського). Разом з О.Шумським і М.Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій національного ухильництва всередині комуністичної партії (“хвильовізму”, “шумськізму” і “волобуєвщини”). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, X. у 1926 визнав свої “помилки”, а в січні 1927 погодився на своє виключення з організації. У грудні 1927 – березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, в листі до газети “Комуніст” засудив свій лозунг “Геть від Москви!”. Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну пробував продовжувати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах “Літературний ярмарок” (1928-30) та “Політфронт” (1930-31). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись “партійної лінії”, однак був майже повністю ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932-33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть X. стала символом краху ідеології українського національного комунізму й кінця українського національного відродження 1920-30-х років. Твори та ім’я X. залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

В. Працьовитий, Д. Кушплір (Львів).

ХВОЙКО (Хвойка) ВІКЕНТІЙ (1850 -2.11.1914) – український археолог. Н. у Семині (Чехія). Закінчив комерційне училище. У 1876 переїхав до Києва, працював учителем. У 1890 роках захопився археологією, почав проводити розкопки. У 1893-1903 досліджував Кирилівську стоянку пізнього палеоліту на Старокиївській горі в Києві. У 1896 відкрив перші поселення трипільської культури на Київщині. Досліджував пам’ятки бронзового і ранньозалізного віків у Середньому Подніпров’ї (Пастирське і Мотронинське городища). У 1899 відкрив пам’ятки зарубинецької культури, у 1900-01 – пам’ятки черняхівської кудьтури; вивчав пам’ятки княжої доби на території Києва, Витичева, Чернігівщини. Був одним із засновників Київського міського музею старовини і мистецтва (тепер Національний історичний музей), в якому працював завідувачем археологічного відділу. X. активно пропагував ідею автохтонності східних слов’ян на території Середнього Подніпров’я. На честь X. названа одна з вулиць Києва. Найважливіші праці: “Каменный век Среднего Приднепровья” (1899), “Поля погребений в Среднем Приднепровье” (1901), “Городища Среднего Приднепровья, их значение, древность и народность” (1905), “Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена” (1913).

М. Пелещишин (Львів).

ХЕРСОНЕС ТАВРІЙСЬКИЙ (грец. Chersonesos; у перекладі з грецьк. – “півострів таврів”)-давнє місто-держава на південно-західному узбережжі Криму. Руїни міста виявлені за 2 км на захід від сучасного Севастополя. Заснований у 422-421 до н. е. переселенцями з дорійського міста Гераклеї Понтійської на місці іонійського поселення. Історію X.Т. поділяють на два періоди: античний (від заснування до 4 ст. н. е.) і середньовічний (5-15 ст. н. е.). В античний період X.Т. займав близько 36 га. В місті було 36 вулиць, агора, ринок, театр, ряд храмів, гавань. Головне божество міста – “царююча Діва”. У місті досліджено залишки житлових будинків, культових та оборонних споруд, театру, монетного двору. Основою економіки X.Т. було сільське господарство – землеробство, виноградарство та рибний промисел. Важливу роль відігравали різні виробництва – будівельне, соледобувне, гончарне, бронзоливарне. Херсонес-ці вели жваву торгівлю з Гераклеєю Понтійською, Афінами, Родосом, Синопом, Ольвією. X.Т. був демократичною республікою вільних громадян. Вищі органи влади представляли народні збори та Рада. Виконавча влада знаходилась у руках колегій архонтів, номофілаків (закони) та стратегів (військова справа). Колегія астіномів та агораномів дбала про торгівлю. У Херсонесі була особа, яка носила титул “царя” (басилевса) і займалася переважно релігійними відправами. До органів державної влади міг бути обраний кожний вільний громадянин міста. Місто карбувало власну монету, мало сильні фортифікаційні укріплення. В історії міста були спроби державних переворотів, які примусили ввести у кін. 4-3 ст. до н. е. присягу. У період розквіту місто володіло землями Гераклійського півострова та Західного Криму (4-3 ст. до н. е.). X.Т. воював проти племен таврів та скіфів. Після утворення скіфської держави з центром у Неаполі Скіфському відносини стали ще більш напруженими. Посилення скіфів у Криму змусило херсонесців укласти угоду про взаємні дії з Боспором та Понтом (179 до н. е.). У 110 до н. е. у X.Т. прибули понтійські війська на чолі з полководцем Діофантом, які розбили армію скіфського царя Палака. Херсонес на тривалий час потрапив у залежність від Боспору. У 46 до н. е. Юлій Цезар на звернення херсонесців надав місту незалежність, але незабаром воно знову потрапило під владу Боспору. У серед. 1 ст. н. е. на прохання аристократії у місті було розташовано римський гарнізон, який перебував тут до 4 ст. н. е. Після падіння Західної Римської імперії увійшов до складу Візантії, а на поч. 10 ст. потрапив під владу хозарів. У 989 Х.Т. здобув київський князь Володимир Святославич. 310 ст. у місті посилився політичний вплив Київської Русі (на місто поширилась назва Корсунь). Середньовічний Херсонес був значним торговельно-ремісничим і культурним центром. Тут розвивались рибний і соляний промисли, різні ремесла-залізообробне, ковальське, бронзоливарне, керамічне. У 1299 Корсунь захопили золотоординські татари, а наприкін. 14 ст. місто занепало. У 15 ст. Х.Т. припинив своє існування.

О. Бандровський, М. Пелещишин (Львів).

ХИРА (Хіра) ОЛЕКСАНДР (17.1.1897 -26.5.1983) – єпископ Української греко-католицької церкви. Н. у с. Вульхівці на Мармарощині. У грудні 1920 висвячений на священика. У 1924-47 – викладач Ужгородської єпархіальної семінарії, в 1934—44 – ректор. Із встановленням радянської влади у Закарпатті єпископ Т.Ромжа таємно висвятив X. на єпископа-помічника Мукачівської єпархії. Після смерті Т. Ромжі з 1.11.1947 X. став правлячим архієреєм Мукачівської єпархії. Підчас ліквідації УГКЦ на Закарпатті X. у лютому 1949 був ув’язнений. З цього часу перебував у тюрмах, таборах і на поселеннях, однак ніколи не припиняв свого служіння підпільній церкві. Помер у Караганді (Казахстан).

Р. Шуст (Львів).

“ХЛІБОРОБ” – перший часопис українською мовою у Підросійській Україні. Виходив з 25.11. до поч. грудня 1905. Видавався без дозволу влади на кошти Лубенської української громади. За відповідального редактора підписувався М.Шемет, фактичним редактором був депутат Державної Думи від Полтавщини В.Шемет. Епіграфом газети стало гасло “Селяни всієї України, єднайтеся!”. У “X.” подавалась інформація про селянські виступи, огляд українського життя, оцінки Маніфесту 17.10.1905, Переяславської угоди 1654. Деякі статті з’являлись у вигляді листівок. Газета мала самостійницьку, націонал-радикальну орієнтацію. Тираж “X.” становив 5 тис. примірників. У грудні 1905 за розпорядженням російського уряду видання було закрите.

Г. Геращенко (Запоріжжя).

“ХЛІБОРОБ” – український часопис, що видавався у Галичині з квітня 1891 по вересень 1895. Виходив двічі на місяць. Відіграв помітну роль у поширенні ідей Русько-української радикальної партії, в політичній та правовій просвіті широких верств українського населення. Редакторами “X”. були: І.Франко (1891); Іларіон Гарасимович (1891-92); Северин Данилович (1892-95, з перервами); М.Павлик (1893-94). Виходив у Львові, пізніше продовжував друкуватися в Коломиї. Редактори “X.”, переважна частина дописувачів і передплатників були членами радикальної партії, що визначало ідеологічне спрямування часопису. Основна увага у “X.” приділялася суспільно-політичній та правовій проблематиці. У часописі постійно публікувалися популярні статті на правничу тематику, в яких роз’яснювалися законні права та свободи громадян, шляхи їх реалізації та захисту; інформація про віча та резолюції, які були прийняті на них. Серед авторів “X.” були М.Драгоманов (опублікував у часописі праці “Віра в громадські справи”, 1892; “Про братства хрестителів або баптистів на Україні”, 1893), І.Франко (“Спілки рільничі”, 1891; “Іван Наумович”, 1891; “Іван Вишенський. Руський писатель 17 віку”, 1892 та ін.), К.Трильовський, І.Гарасимович, В.Стефаник, Л.Мартович та ін. Номери “X.” неодноразово кон-фісковувалися владою. “X.”, як для тогочасного періодичного видання, мав значну кількість передплатників (у 1891 – більше 200).

Т. Андрусяк (Львів).