БОРОТЬБА ЗА ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ШКОЛИ В ПРОМИСЛОВИХ ЦЕНТРАХ ДОНЕЧЧИНИ

Процес відновлення українських шкіл в промислових центрах Донеччини‚ перш за все в Донецьку‚ мав довгу і складну історію‚ пов’язану з небажанням цього з боку керівників різних рівнів‚ а також при мовчазній пасивності малоросів щодо українських шкіл на Донбасі. Варто нагадати‚ що в довоєнному Донецьку таких шкіл були десятки‚ а найпрестижнішою була українська СШ ? 1‚ в приміщенні якої сьогодні розташоване управління залізниць…

Остання українська школа “померла” в Донецьку в 1986 р.- це була СШ ? 40 в селищі Авдот’їне. Всього на Донеччині на кінець вісьмидесятих залишилося тільки 103 школи з українською мовою викладання‚ тоді як російських було 1066. Та що то за школи тули українські? Переважно невеликі приміщення на 50-200 учнів у далеких селах Мар’їнського‚ Слов’янського‚ Волновахського та ін. сільських районів області. Тому загальна картина для Донеччини була така? всього школярів 634‚3 тис.‚ в україномовних школах – 15 995 чол.‚ тобто тільки 2‚5% учнів навчалися українською(довідка обласного управління освіти‚ 1991 р.). Школи ці не мали належного обладнання‚ десятками років не поповнювалися вчителями і‚ зрозуміло‚ не могли вважатися престижними. Міські школи з російською мовою викладання( а саме в містах зурбанізованої Донеччини живе біля 93% усього населення краю) навпаки‚ мали 1 000 і більше учнів‚ розташовувалися у нових світлих будовах‚ були порівняно хорошо технічно обладнані‚укомплектовані кадрами.

От в такій ситуації (яка‚ по правді‚ не дуже відрізнялася від‚ скажімо‚ Кримської) у 1989р.Товариство української мови Донеччини й поставило собі на меті – створити прецедент відновлення сучасно обладнаної‚ вкомплектованої висококваліфікованими‚ творчо мислячими вчителями української школи в самій “столиці“ Донбасу – м. Донецьку. При тотальному знищенні шкіл у промислових центрах‚ тотальному орусиченні населення‚ його зашореності й переважній (хоча б зовнішній) орієнтації на “старшого брата”‚ сильному адміністративному спротиві ДонТУМ треба було на практиці показати‚ що ? 1. В широких масах донеччан ще зберігся потяг до рідного слова у рідній школі. 2. В шахтарських регіонах Східної України є реальна можливість комплектації нових україномовних шкіл вчителями-фахівцями високого рівня. 3. На Донбасі можна практично подолати адміністративний опір і розпочати відкриття українських шкіл у промислових центрах. 4. Українство має сили для облаштування школи сучасним обладнанням‚ насичення її сучасними підручниками та літературою‚ методичним та технічним забезпеченням. Ось такі‚ приземлено-конкретні‚ а не утопічно-шапкозакида-тельські (типу “даєш негайно третину‚ чи половину всіх шкіл українською !”) цілі були поставлені ДТУМ. Крім того‚ українська школа повинна була пройти “випробовування часом”‚ яке б показало реальний успіх вчительського колективу‚ реальні переваги україномовного викладання ( в першу чергу‚ в плані песпективи молодої людини)‚ реальний і стабільний в часі “попит” на освіту українською. Треба сказати‚ що далеко не всі відповіді на ці питання‚ навіть для членів ДТУМ‚ були однозначними. Але щоб на них відповісти (і собі‚ і іншим)‚ треба було виконати масу важкої‚ марудної‚ багатопланової роботи‚ а потім “тягти той віз”(школу)‚ і тягти добре‚ щоб “розкрутити пружину” масового повернення в лоно рідної мови шкіл промислового Донбасу. Бо успіх Товариства у Донецьку‚ рано чи пізно‚ позитивно подіяв би й на весь регіон Донбасу‚ а неуспіх навпаки‚ надовго б загальмував і без того надзвичайно млявий процес національного відродження на Сході. Заслугою Донецького Товариства є те‚ що воно не зупинилося (та й ніколи не акцентувало увагу) на чисто зовнішніх проявах “боротьби за школи”(закликах‚ протестах‚ звинуваченнях адміністрації‚ зверненнях до Рад‚ керівництва області‚ республіки‚ “плачах”‚“демонстраціях сили” типу відомого “севасто-польського” і. т.п.)‚ а практично взялося за реалізацію ідеї.

Методистом кабінету української мови і літератури обласного Інституту вдоскона-лення вчителів(ІВВ) Федором Олехновичем(один із засновників ДТУМ) була розроблена і надрукована у газеті “Вечерний Донецк” анкета‚ що адресувалася батькам‚ які б хотіли віддати своїх дітей до рідної школи. Згодом на анкету прислали свої відповіді близько 200 батьків. Так було утворено первинне громадське ядро майбутньої “першої української“. Друге питання – вчительські кадри. Товариство довгий час підшуковувало людину‚ яка б могла очолити таку школу. Знаходилися різні кандидатури… Після певних вагань погодився на цю відповідальну і‚ можна без перебільшення сказати‚ небезпечну в умовах Донецька того часу‚ посаду Леонід Громовий‚ член ДТУМ‚ який незадовго перед цим працював методистом кабінету української мови і літератури ІВВ. Під тиском Правління ДТУМ донецький міський відділ народної освіти надав Л.Громовому посаду інспектора‚ а з нею і можливість виконувати комплекс підготовчих робіт – підбирати майбутній вчительський колектив‚ учнів‚ підручники‚ шукати й готувати приміщення. Для допомоги п.Л.Громовому у підборі кадрів Правлінням ДТУМ з фахівців Товариства (професури‚ науковців) була сформована спеціальна дорадча комісія. В газетах було оголошено про конкурсний підбір вчительського персоналу першої української.

Адміністративні питання (приміщення‚ фінансування тощо) Товариство могло вирішити тільки на певному рівні – міста‚ області‚ республіки. Тому розпочалися багаторазові консультації‚ наради‚ робочі зустрічі з владними структурами різних рівнів‚ які вело керівництво ДТУМ. Влаштовувалися й зустрічі з громадськістю (наприклад‚ заступника обласного управління освіти В.Скнара – в лекційно-дискусійному Клубі ДТУМ‚ депутатів міськради з членами ДТУМ – у будинку політосвіти 17.05.90.). Але вони були малорезультативними. Ось як відгукується на останню шахтар‚ депутат Донецької облради А.Талимончук в газеті “За передову шахту”? Великі надії громада покладала на новообрану міську Раду‚ але вже перший виступаючий голова комісії по народній освіті М.М.Гіршман довго розказував про свої наукові праці‚ а на пряме запитання‚ коли буде виконуватися закон про мови‚ коли відкриють українську школу‚ відповів довгою тирадою суслівських побрехеньок‚ що відкриття української школи – це насильство над народом. Отакої‚ не більше‚ не менше!”. Тоді ДТУМ пішло на інший рівень – звернулося до керівництва області‚ в ЦК КПУ‚ Верховну Раду України‚ до Народних депутатів СРСР від України Д.Павличка‚ Б.Олійника‚ В.Яворівського‚ О.Гончара‚ інших. При цьому ДТУМ ініціювало широку кампанію в ЗМІ‚ звернулося за підтримкою до Донецького страйкому шахтарів. Останній підтримав Товариство – з’являється спільне (підписане співголовами ДТУМ В.Білецьким та В.Тихою‚ співголовами страйкому М.Волинко та А.Коломійцевим) звернення до владних структур всіх республіканських рівнів? “Страйковий комітет шахтарів та Товариство української мови м.Донецька стурбовані тяганиною навколо відкриття в місті єдиної середньої школи з українською мовою викладання… Вимагаємо передати для першої української школи-ліцею м.Донецька недобудоване приміщення Будинку Політосвіти…“ За влучним висловом Дм. Павличка “Донецьке Товариство вело вогонь по квадратах”‚ тобто розгорнуло тотальну пропагандистсько-організаційну кампанію за відкриття першої української в Донецьку. “Не існувало тих чиновницьких кабінетів‚ де б не побували шевченківці…“ – так писала В.Тиха в “Комсомольце Донбасса” 11.09.90.

Надзвичайно багато колізій та “підводних каменів” було в питанні реального приміщення для майбутньої школи. Врешті‚ ця проблема стала головною. Члени ДТУМ один за одним відкидали неприйнятні пропозиції – по вечірній школі ? 1‚ СШ ? 15‚ 22‚ 47‚школі-інтернат ? 8. Всі ці варіанти‚ або не відповідали елементарним нормам гігієни‚були морально застарілими‚ або знаходилися далеко на околиці міста‚або заторкували інтереси вже існуючих колективів (часто ДТУМ просто зіштовхували з колективами існуючих шкіл). Згодом знайшовся поганенький‚ але в якості тимчасового прийнятний компромісний варіант – приміщення навчально-виробничого комбінату у Київському р-ні міста. Старе приміщення потребувало капітального ремонту‚ на який бракувало коштів. Все літо 1990 р. трудові бригади Донецького Товариства майже безперервно працювали на ремонті та облаштуванні школи (тоді‚ до речі‚ ще не виникла така багата сьогодні палітра правих партій та рухів). ДТУМ разом з Донецьким Рухом‚ який тоді переживав процес становлення‚ створило таку зацікавлену атмосферу навколо школи‚ що попрацювати на її суботниках одного разу приїхало й компартійне начальство. Але то був‚ звичайно‚ чисто пропагандистський захід‚ бо темпи ремонту старого приміщення були такі слабкі‚ що до 1 вересня просто не вистачало часу все підготувати. І тоді‚ десь за місяць до офіційного відкриття‚ голова ДонТУМ В.Білецький попереджає обласне й міське керівництво‚ що відкриття української школи‚ на яке запрощена плеяда відомих Народних депутатів‚ діаспора зі США та Канади‚ відбудетьзя за будь яких обставин (“при будь якій погоді“)‚ а відповідальність за тяганину місцеві малі й великі керівники хай ділять між собою‚ зрозуміло‚ з відповідними “оргвисновками”. Темпи робіт почали жваво нарощуватися‚ а десь за пів місяця до відкриття‚ почалася звична радянська штурмовщина – залучили навіть армію‚ в останній тиждень працювали і вдень‚ і вночі. І – відкрили.

Це було справжнє свято для українців Донецька‚ Донеччини‚ всієї України. Почалося воно біля пам’ятника Т.Шевченка в центрі міста. Потім – багатолюдне свято біля самої школи‚ її освячення священниками українських християнських церков‚ виступи Народних депутатів І.Драча‚ Дм.Павличка‚ активістів ДТУМ‚ директор школи Л.Громовий приймає “золотий” ключ від школи. Одним словом – свято !

А за ним ішли будні. Важкі будні. Бо перша справжня криза розгорілася вже через 24 дні. Із-за кричущих недоробок заняття розпочалися тільки 10 вересня (в день до котрого міськвиконком‚ який офіційно був замовником робіт‚ обіцяв ліквідувати всі недоробки)‚ а вже 14 вересня школа була закрита санепідемстанцією. Закінчувалося терпіння у батьків – деякі з них забирали своїх дітей до інших (звичайно‚ російськомовних) шкіл. “Якщо так піде далі ми втратимо третину контингенту – заявив тоді Л.Громовий (“К.Д.“28.09.90.) – напевно‚ на це й надіються ті‚ кому ми заважаємо”. І 24 серпня школа вийшла на вулицю – до міськвиконкому з транспараттами? “Віддайте нам школу ! ”‚ “Нащо нас обманули?”. Батьки пишуть в пресу‚ що “через саботаж місцевої влади у вересні наші діти вчилися тільки дев’ять днів”(“К.Д.“28.09.90.). Так почалася ще одна битва – вже за існування школи. Сьогодні можна сказати‚ що вона теж була виграна. І знову вирішальну роль тут відіграла українська громада. Керівництво ДТУМ знову (вкотре !) звертається до місцевої влади. Механіки-шевченківці з шахти ім. Поченкова (Макіївка) надають технічну допомогу. Батьківський комітет та активісти ТУМ потроху самі ліквідують недоробки… Звичайно‚ головний удар на себе приймає вчительський колектив‚ директор Л.Громовий‚ який днює і ночує в ці гарячі дні в школі. Діаспора допомагає книжками‚ матеріально. І – вижили‚ зміцнилися‚ зросли. Показово‚ що того ж 1990 р.‚ коли було чи не найважче‚ перша українська сама надала допомогу вірменській громаді Донецька – приютила у себе недільну вірменську школу. Ось він‚ справжній інтернаціоналізм – на грунті взаємоповаги‚ взаємодопомоги‚ а не “злиття націй”.

Як же оцінити сьогодні відкриття першої української в Донецьку? Чи виконала вона свою роль зразка? Чи всі сподівання Товариства справдилися?

Без сумніву‚ становлення і діяльність першої української – СШ ? 65 з поглибленим вивченням іноземних мов – відіграло непересічну роль в усьому процесі повернення донецького шкільництва до рідної української. Школа не тільки вижила‚ вона набула авторитету‚ на практиці показала життєвість і перспективність україномовного навчання в промисловому Донбасі. Сюди приїздили вчителі з Росії за методичними консультаціями. Тут найкраща (серед шкільних) бібліотека‚ куди не соромляться приходити й викладачі університету. Класи мають сучасне обладнання – комп’ютери‚ телевізори‚ магнітофони тощо. Біля 90 % випускників за даними Л.Громового поступають у вузи. Конкурс у перші класи стабільно високий? 5 – 10 чол. на одне місце.

Так що перша українська‚ до відкриття якої так багато сил доклало Донецьке Товариство української мови‚ себе виправдала. За нею пішли‚ на її прикладі вчилися аналогічні школи в Маріуполі‚ Горлівці‚ Слов’янську‚ інших містах Донеччини‚ де місцеві Товариства не менш активно працювали для їх відкриття. Сьогодні “процес пішов” – йде відкриття українських шкіл у кожному районі Донецька‚ вже не почуєш “диких” “аргументів” деяких горе-керівників про неперспективність української‚ більше того – активізувався процес переходу на українську вузів‚ навіть технічних. Тих‚ хто у високих донецьких кабінетах вважав першу українську школу “рассадником национализма” (“К.Д.“ 11.09.90.) сьогодні явно б підняли на сміх‚ або взагалі вважали б несповна розуму. Але це – сьогодні. І не в останню чергу тому‚ що дякуючи ДТУМ‚ всій українській громаді міста‚ всеукраїнській солідарній підтримці‚ було практично здійснено проект “Перша українська” в Донецьку‚ тому‚ що подібні проекти “підняли” місцеві українські громади інших міст шахтарського краю. Праця ДТУМ‚ підтримка ним нових шкіл‚ українських класів триває й сьогодні. Вона набуває нових форм‚ є багатогранною – від дарування книжок до створення нових регіональних посібників. Але старе гасло Товариства зостається незмінним – конкретність‚ цілеспрямованість‚ дієвість та результативність.