Україна: від мови до нації

Радевич-Винницький Ярослав

Україна: від мови до нації

У книзі розглядаються історіософські, соціально-політичні, культурологічні, етнопсихологічні та ін. проблеми буття нації крізь призму мови як домінантної ознаки етнічних і етно-політичних спільнот. У широкому світовому контексті екзистенції цих спільнот висвітлюється центральне питання книги: “Який сенс має існування українців як нації у світі?”

Видання адресоване науковцям, викладачам і студентам, політикам, усім, хто цікавиться національними проблемами і долею України.

Задум написати цю книгу виник у розмові з одним університетським викладачем з півдня України. Він сказав, що мою працю (у співавторстві з В. Іванишиним) “Мова і нація”, яка тоді щойно вийшла 4-им виданням, краще було б назвати “Мова і народ”, бо слово “нація” у його колег і студентів викликає підозру і небажані асоціації. Якби російською, то ще могло б бути “Язык и нация”, а от українською…

Говорив він це небезпідставно. Надто довго і агресивно радянським людям втовкмачували в голови догми про націоналізм й інтернаціоналізм, дружбу народів, згуртованих старшим братом, розквіт соціалістичних за змістом і національних за формою культур, взаємозбагачення мов тощо.

Безмежне багатство і розмаїття світу спрощується в мові, перетворюючись у порівняно невелику кількість лексичних значень і граматичних категорій. Але ще більше, часом до невпізнання, спрощується світ у системах стереотипів, накидуваних людям у суспільствах з керованою свідомістю. Тоталітарній державі треба мати підданих, які завжди і безпомилково знають, що добре, що погано, кого належить прославляти, а кого проклинати.

У Радянському Союзі – країні “соціалістичної демократії”, “соціальної справедливості”, “розв’язаного національного питання” – все російське оспівувалося, описувалося і змальовувалося як загальнолюдське, інтернаціональне, позначене печаттю величі і непоборної сили з вектором у майбутнє.

Коли якесь явище означувалося лексемою з основою “русск-“, то це слово було не просто означенням з національно-територіальною семантикою – воно було епітетом-кваліфікативом. “Русский народ”, “русская держава”, “русское поле”, “русские просторы”, “русские березы”, “русская культура”, “русская душа”, “русский характер”, “русская речь”, “русское чудо”… Все це звучало високо і натхненно, величаво і сильно, як дзвони в заключних акордах опери М. Глінки “Жизнь за царя” (“Иван Сусанин”). Що ж до “націоналів”, які зуміли зберегти дещо із своїх національних вартостей, то їхні ампутовані культури і мови теж іноді згадувалися, але як бутафорія, котра мала відтінювати “богатство, мощь и величие” російського і, як писав Євген Сверстюк, бути “місцевою приправою” до нього.

Глорифікація всього російського, привілеї для його носіїв, послідовний курс на нівеляцію національного, тобто неросійського, і т. ін. іменувалося пролетарським інтернаціоналізмом і радянським патріотизмом, мудрою ленінською національною політикою, а “конвульсивний зойк під колесами руcифікації,– за словами того ж Є. Сверстюка,– розквітом національних культур” [1].¹

Національне (неросійське) кваліфікувалося як націоналістичне, а націоналістичне – як антирадянське. На “внутрішньому ринку”, тобто в самому СРСР, вчення марксизму-ленінізму про націоналізм (шовінізм) пануючої нації і націоналізм пригноблених (місцевих) націй не застосовувалося. Воно було призначене на експорт.

За марксистсько-радянською наукою, “націоналізм – буржуазна ідеологія і політика в національному питанні” [2]. Отже, за визначенням, у Радянському Союзі через відсутність буржуазії націоналізму принципово бути не могло. Проте це ніскільки не бентежило ні радянських учених, які провадили невпинну боротьбу з українським, литовським, грузинським та ін. націоналізмом, ні, того більше, каральні органи – українськими націоналістами завше були наповнені концентраційні табори, тюрми і психіатричні лікарні. Під буржуазний націоналізм,– пише Олександр Руденко-Десняк,– “в цій імперії можна було підвести що завгодно, аби воно мало хоч якийсь національний відтінок…” [3]. Відомий соратник Й. В. Сталіна Л. М. Каганович вважав навіть тополю націоналістичним деревом.

Першою ж, а часом і єдиною ознакою “націоналізму” було “національне” (неросійське) мовлення. Цього було достатньо, аби потрапити в поле уваги “компетентних органів”, як називали таємну поліцію.

Люди боялися і встидалися спілкуватися рідною мовою. Вона перестала звучати в урядових установах, на підприємствах, у закладах не лише в офіційному, а й у побутовому спілкуванні. Вона ставала “немодною”, другосортною і виходила навіть із домашнього вжитку.

Проте не тільки страх перед репресіями позбавляв людей рідної мови. Вона стала непрестижною; нею не можна було користуватися в соціально важливих сферах комунікації: у промисловості, в державному апараті, в армії, міліції, в науці, у вищій і середній спеціальній освіті…

Українське мовлення було контрольоване і конвойоване, а несвобода, насильство, несправедливість завжди призводять до активізації злих людей і злого в людях, породжують цинізм, безнадію, втрату орієнтирів, спідлення і запаскудження людських душ. Відмова від рідного починає сприйматись не як вияв ницої безхребетності, а як уміння жити, що, своєю чергою, дає підставу дивитись зверхньо і вороже на тих, хто цього не зробив.

Справа, однак, не закінчується на мовленні. Воно є лишень найбільш помітним явищем у статусі і соціальній поведінці людей. Це тільки вершина айсберга. Під нею – ментальність, національний характер, національна свідомість, духовність, культура… А за ними – історія народу, його земля, національна ідея, соборність і державність нації, її доля і шлях у майбутнє.

“Спочатку було слово” – записав св. Євангеліст (Іван, 1:1). Від мови починається народ, бо не виник би окремий народ, не створивши окремої мови як вияву етнічної реальності. Формування етнічних відмін людей відбувається одночасно з формуванням систем знаків комунікації – їхніх мов. Народ, етнос як суб’єкт культури й історії – це передусім мовна спільнота. З часом вона або розчиняється в іншій спільноті чи спільнотах, або формується в націю, що змагає до цілісності, завершеної власною державністю.

Нація-держава прагне жити щасливо і вічно, залишаючись сама собою, тобто зберігаючи свою культуру й мову. В цьому втілюється прагнення до вічності, яке живе в кожній людині, в родині і роді.

Народи, як і окремі люди, мають свій характер, а значить, і свою долю. Одні пішли далеко вперед, збагативши людство своїми досягненнями в культурі й цивілізації, про інших мало що відомо світові; одні розбудували потужні імперії, інші ніколи не мали власної держави і завше були підневільними, не знаючи свободи і не відчувши повноти життя. Одні над усе цінують свою національну належність і національну гідність, інші соромляться своєї національності, зневажають свою мову і своє походження.

Проте етнічно-політична мозаїка світу постійно змінюється: одні народи вмирають, не доживши до національної зрілості, інші сходять з кону історії, витративши свої сили на досягнення облудних цілей, ще інші на наших очах формуються в нові нації, набираючи розмаху в історичній ході. Йде інтенсивна державна розбудова націй – політична структура світу чимраз більше наближається до його етнічного поділу. Світ від багатонаціональних імперій переходить до національних держав як форми організаційного пристосування суспільства до породжених науково-технічним і культурним прогресом потреб людини і нації. Коефіцієнт корисної дії цієї форми державності на сучасному етапі розвитку людства виявляється вищим.

Але яка сила провадить світ у цьому напрямку? Що сприяло відновленню державності української нації – одного з найбільших народів Європи, який стільки століть був об’єктом безоглядного гноблення і безпощадного винищування? Як Україні забезпечити собі краще майбутнє, ніж було у неї минуле? У який спосіб подолати спричинену колоніальною залежністю розінтегрованість – етнічну, регіональну, мовну, релігійно-конфесійну? Як відродити і зміцнити кращі ментально-характерологічні риси українців: патріотизм, солідаризм, жертовність, працьовитість, моральність, естетизм,– послабивши натомість негативні властивості і позбувшись прикмет, прищеплених поневолювачами?

Усі перелічені та чимало інших запитань фокусуються в одному: який сенс має буття української нації у світі? За китайською народною мудрістю, мільйон невігласів – усе одно, що нічого. Основою всякої доброчинності і моралі є знання. А рівень розуміння в Україні національних проблем, заборонюваних, замовчуваних, спотворюваних більшовицько-радянською владою в СРСР, не може бути високим. Надто велике число людей дивиться на такі поняття, як нація, національна ідея, національна держава, культура, мова і т. д., крізь призму стереотипів, штампів і ярликів, якими воно було “оснащене” в період “реального соціалізму”. Для таких людей із стереотипізованим мисленням українське минуле – це не безперервний ланцюг змагань за незалежність після її втрати через князівські міжусобиці, боярську зарозумілість і козацькі “вольності” (“свобода – від Бога, вольності – від диявола”), а боротьба за здійснення “споконвічної мрії українського народу” – возз’єднання з “великим російським братом”, дарма, що московити-росіяни як окремий етнос сформувалися значно пізніше за русичів-українців і котрих під час “возз’єднання”, у XVII столітті, було принаймні на третину менше, ніж українців.

Дивуватися чи обурюватися тут недоречно. Навіть у науці, як писав відомий американський фізик Ф. Дайсон, “старі ідеї ще довго потім залишаються мовою, якою думає вчений” [4]. Що тоді говорити за побутове мислення!

Тільки правда історії і правда життя може змінити погляди людей, зняти полуду стереотипів з їхніх очей. Варто пам’ятати теж, що все має сенс, якщо воно в той чи інший спосіб пов’язане з майбутнім. Коли б нація,– писав іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Ґасет,– мала лише минуле і сучасне, ніхто б її не захищав від нападу. Візія майбутнього спонукає людей

здобувати,
хоч синам, як не собі,
кращу долю в боротьбі.
І. Франко

Тому, щоб позбавити нації їхнього майбутнього, людям обіцяли безнаціональний рай на землі, не вдаючись у пояснення того, чому написи на райських кущах мають бути зроблені не інтернаціональним, точніше безнаціональним, волапюком, есперанто чи інтерлінгвою, а таки російською мовою.

У нації не відібрати майбутнє, як, до речі, і минуле, якщо не знищити її мову. Бо мова є тим річищем, яким історія народу пливе з минулого в майбутнє. Коли річище зруйнувати, історія “розпливеться”, а народ увіллється в чуже річище, стане частиною іншого народу.

З мов почалося формування нових європейських націй у середньовіччі. З мов почалося пробудження й відродження підневільних європейських націй у XIX столітті. Мови були останніми цитаделями національного духу в псевдоінтернаціональній російсько-комуністичній імперії. Боротьба за мови не вщухає і сьогодні у світі, бо це боротьба за право бути самим собою, боротьба за існування.

Жорж Помпіду якось сказав, що мовна проблема є найскладнішою з усіх політичних проблем. Ілюстрацією до цих слів президента Франції може служити і сьогоднішня мовна ситуація в Україні.

Тому різні аспекти екзистенції української нації ми розглядатимемо у цій книзі крізь призму мови і, так би сказати, з мовної платформи.