МОЯ ЗЕМЛЯ – ЗЕМЛЯ МОЇХ БАТЬКІВ

Лаврів Петро

МОЯ ЗЕМЛЯ – ЗЕМЛЯ МОЇХ БАТЬКІВ

Складаю щиру подяку викладачеві Донецького Університету Вадимові ОЛІФІРЕНКОВІ за подані мені матеріали та голові Донецького областного Товариства українськоі мови імені Т. Шевченка Володимирові БІЛЕЦЬКОМУ за цінні поради при підготовці роботи.

Донецьк, 1994

Книжка “Моя земля – земля моїх батьків” піготовлена донецьким краєзнавцем Петром Лаврівим, людиною освіченою й допитливою.

Незважаючи на телеграфічний стиль, вона читається на єдиному подиху. Адже для більшості мешканців Донецького краю рідна земля, її історія – то справжня terra incognita.

Історичний екскурс від палеоліту до наших днів, безумовно, викличе не тільки гаму почуттів, але й свідомість того, що ми є нащадками великої духовної, культурної та історичної спадщини.

Книжка буде цікава учням шкіл і студентам, історикам і всім небайдужим людям.

З М І С Т

1. Передмова

2. Краса донецької природи

3. Пам’ятки доісторичної доби на Донеччині.

4. Половецькі пам’ятки.

5. Пам’ятні місця часів Київської Русі-України .

6. Святогірський монастир.

7. Пам’ятки козацької доби.

   1. Савур-могила

   2. Архангельська могила

   3. Домаха (сучасний Маріуполь)

   4. Козацький шлях по Кальміусу й Міусу

   5. Міста і поселення засновані запорізькими козаками: Ясинівка, Дружківка, Бахмут (Артемівськ), Горлівка, Слов’янськ, Краматорськ

8. Пам’ятки культури ХІХ – початку ХХ ст.

9. Донеччина – край гірників

10. Пам’ятники на Донеччині поставлені в ХХ сторіччі

11. Літературні музеї Донеччини

Передмова

Наша Донецька область – одна з найбільших областей України. Її площа – 29,5 км2, населення понад 5,3 мільйона осіб,

з них 51,4% – українці, 43,% – росіяни. 91% загальної кількості живе в містах, що виросли переважно в процесі індустріалізації протягом останьої з четвертиною сотні літ. Найстарші міста: Бахмут ( Артемівськ ), Маріуполь і Слов’янськ, Корені Маріуполя сягають у козацьку добу, а Бахмута, Горлівкі, Донецька, Дружківкі, Селидового, й макіївських виселків Ясинівки й Землянок – у часи козацької вольниці. В 1895 р. поет Микола Чернявський писав:

“І степ і гори обгорілі
Дощем облило громовим,
Та знов такі ж немилі,
Нічим не скрасились новим.
Ревуть гудки. Дими стовпами
Повзуть за вітром по степу,
А там під степом, у склепу
Шахтар зомлілими руками
Б’є камінь, вугіль добува,
І в землю вік свій зарива…”

З того часу виросли нові промислові підприємства, важку працю гірника й металурга механізовано, але не зникли дими:

“Дим заводу Донець і копальні,
Дим заводу над синню ріки…
Як солюти гудуть привітальні
Над віками Донбасу гудки” (В. Сосюра: “Третя рота”)

Дими сьогодні отруюють повітря, хоч озелено чимало териконів.

“Шахти, терикони,
Заводські вогні…
Місяць в травах тоне,
І пісні, пісні… ” (В.Сосюра)

Обидва сини землі Донецької любили наш козацький і гірняцький край. Хоч сьогодні рідко почуєш мову солов’їну, під час застілля все ж переважає українська пісня. Школи, радіо, телебачення, преса, на жаль, не навчили наш працелюбний нарід по справжньому любити рідний край. Бо земля, води, річки, море наше Азовське сплюндровані, вкрай забруднені, бо мало ми знаємо про землю нашу донецьку, її славних синів і дочок. Бо втратили ми навіть зміст слова “Батьківщина”, що шукали її десь там далеко по тундрах та тайгах…

Що ж тоді батьківщина? Знову пошукаємо відповіді в Сосюри:

“Станції, рейки, мости,
Даль димарями буя,
І поїзди, поїзди …
Це – Україна моя.”

або:

“Дзвін шабель, пісні, походи,
Воля соколина,
Темні зорі, ясні води –
Моя Україна.”

Усе це – Рідний край, земля батьків, дідівщина. Крім України ми маємо й вужчу батьківщину: землю Донецьку, рідний район, місто, село. Любити їх – не злочин і навіть не гріх. тому хай нам буде дороговказом на нашому життєвому шляху заповіт донбасівця Володимира Сосюри:

“Любить свій край – це для народу жити,
боротись за юне, за нове.
Любить свій край – це значить все любити,
у чім його святе ім’я живе.

ПАМ’ЯТКИ ДОІСТОРИЧНОЇ ДОБИ НА ДОНЕЧЧИНІ

На території Донецької області люди жили дуже давно. Про це свідчать кам’яні знаряддя, знайдені біля села Зелений Гай у Тельманівському районі. Археологи вважають, що вони походять із стоянки давнокам’яного (палеолітичного) віку, яка існувала десь 300-140 тисяч літ тому. Молодшим виявилося рубило, що лежало в землі на березі річки Кринки поблизу міста Амросіївки понад 120 тисяч літ. На захід від Донецька в басейнах річок Вовчої та Сухих Ялів розкопано розщеплені кремені й готові скребла для очистки шкіри з-перед 100-40 тисяч років тому. Отже, в ті далекі роки мешканці цих місць носили одяг, пошитий зі шкір упольованих зубрів та інших звірів. Залишки кісток зубрів знайдено поблизу міста Амросіївки. З них виробляли метальні знаряддя для полювання. В стоянках над притоками річок Вовчої, Сухих Ялів і Осики знайдено дископодібні ядра з місцевого кременю.

На прикінці давньокам’яного віку приблизно 40-10 тисяч років тому в донецьких степах похолодніло й вони перетворилися на рівнинну тундру, де водилися пісці й дрібні гризуни-лемінги. Поруч із зайшлими оленями тут паслися дикі коні, осли, зубри й сайгаки.

В сурових умовах життя люди потребували більше м’яса, жиру і шкур. Жили вони над Сіверським Дінцем в околиці сіл Богородичне, Пришиба й Тетянівки коло Святогірська (Слов’яногірська), Дронівки Артемівського району й Амросіївки. Коли потеплішало, в середньокам’яному віці (мезоліті, 14-10 тисяч літ тому) люди жили в урочищі Минівський Яр поблизу Святогірська й у долині безіменної річки, що впадає в Осику. В Минівському Яру знайдено декілька тогочасних сокир.

У наступному новокам’яному віці (неоліті, 8-5 тисяч літ тому) долина Сіверського Дінця була одним із найгустіше заселених районів України. Новокам’яні (неолітичні) племена заселяли береги Кальміусу коло північної межі Тельманівського району. Тодішні племена групують археологи вже за спільними ознаками й класифікують їх за культурами.

На підставі подібності пам’яток з-перед 6,5-5 тисяч років тому, знайдених у Маріупольському могильнику на території сучасного заводу Азовсталь, над Дніпровими порогами, над Сіверським Дінцем, на Київщині, Черкащині, Гомельщині й Волині, археологи об’єднюють їх в одну групу пам’яток Дніпро-Донецької культури. Посуд тієї культури мав гостре або плоске дно, його зодоблювали гребінцевим, накольчатим і прокресленим орнаментом. Покійників ховали племена Дніпро-Донецької культури випростаними на спині й посипали червоною фарбою. Коло них клали знаряддя праці, мідні, золоті й неметалеві прикраси. Отже, з-над Сіверського Дінця до Прип’яті жили тоді споріднені племена. Донецько-Дніпровська культура – найдавніша ознака спільності стародавнього населення території України в IV-тому тисячолітті до Христа.

Півтора тисячоліття тому (9 тисяч літ до Христа – перша половина по Христу) від гірла Дона до Кубані жили меоти-молокоїди, від яких Азовське море називалося по- грецькому Меотидою. Слов’яни називали його Сурозьким (синім) морем. сучасна назва “Азовське” походить з арабської мови: Бар-аль-Азов (темне-синє).

Меоти й інші племена випасали стада рогатої худоби. Біля села Піски Ясинуватського району знайдено кибитки, вози й металеві предмети кочівниківників. Металічні предмети, відкриті в похованнях біля міста Краматорська, вказують на місцеву виплавку металу.

В 1860-их роках за десять кілометрів од сучасного Артемівська (Бахмута) гірничий інженер Носов натрапив на доісторичні виробки мідної руди, шлаки, деревне й кам’яне вугілля. В одному руднику шахтарі знайшли череп і кістки гірника, просочені міддю, в іншому – кам’яні й бронзові сокири. Наші предки самі добували й виплавляли чорну мідь і продавали свої вироби з неї у великих містах над Дніпром ще в III тисячолітті до Христа.

Наприкінці бронзового віку в ХV-ХI ст. до Хр. степову зону України й пониззя Дону населяли індо-іранські племена. В їх військових загонах служили амазонки. Це були дівчата, які їздили на конях, стріляли з луків і метали дротики. Щоб усі соки потрапляли в праву руку (щоб вона була міцнішою) їхні матері випалювали дочкам праву грудь.

З Х ст. до Хр. в наших степах жили іраномовні кімерійці, а після них у VII-III ст. до Хр. – скифи (скити, а самі вони називали себе сколотами). У III ст. до Хр. – , IV ст. по Хр. – сармати. Після них залишилося дуже мало пам’яток. Імовірно, з їхньої мови залишилися назви рік: Дон (по-українському вірніше Дін), Дніпро, Дністер, ну й Дунай. Корінь цих гідронімів (назв водних об’єктів) дон-, дн-, дун- етимологи пов’язують з давньоіранським словом “дана”=річка. Та й Кальміус і Кала походять, мабуть, од давньоіранського “кал”=чорний; отже, Калка – каламутна річка.

Український нарід формувався доволі давно. Академік Михайло Грушевський (1866-1934) називав козаками VI ст. антів назва походить, мабуть, од тюркського слова “ант”=присяга, тобто “заприсяжені” племена), які в V-VI ст., а може й раніше жили в умовах військової демократії (народовладдя). Анти займали землі від Пруту чи Дніста до Дону. Орали, сіяли просо й пшеницю, годували худобу й воювали не гірше від візантійців.

ПОЛОВЕЦЬКІ ПАМ’ ЯТКИ

У VI ст. в приазовські степи вдерлися з Азії тюркомовні авари, яких “Повість временних літ” називає обрами, а за ними були булгари, хозари, печеніги, торки й половці. Останні залишили тут кам’яні баби. Половці ставили їх у пам’ять померлих предків на землях своїх постійних кочувань. Центр Половецької землі був на території Донецької області, де найбільше баб (понад 800).

Статуї, будучи залишками складних вірувань і обрядів, зв’язаних з культом предків, ставили половці на височинах у спеціально обладнаних для того святилищах. Нещодавно О.Я. Привалова з Донецького краєзнавчого музею відкрила таке святилище в с. Петровському Старобешівського району. Мало воно прямокутну форму (4х5 м) і було огорожено невисоким муром з пісковика-плетняка. В центрі огороженого майданчика стояла обличчям на схід кам’яна баба, аналогічна до інших тюркських статуй. Ні печеніги, ні торки не мали постійних зимовиськ і цвинтарів. Половці почали прикріплятися до землі. Дальший процес їхнього осідання перервали монголи.