Мова і нація

Іванишин Василь

Мова і нація

ББК 81.2УКP
І 19

У наш час у свiтi спостерiгається масовe зацiкавлення мовними проблемами. Буквально вибухового характеру воно набуло в Українi, особливо у схiдних її регiонах. Люди свiдомо чи, здебiльшого, iнтуїтивно вiдчувають життєву важливiсть вирiшення цих проблем для перспектив нацiонального розвою.

Численнi публiкацiї на мовну тематику в пресi мають переважно полемiчний, агiтацiйно-величальний чи безадресно-звинувачувальний характер. Принагiднi i фрагментарнi у своiй масi, часто перенасиченi плаксивою емоцiйнiстю та обережною поблажливiстю, вони не надто сприяють формуванню свiдомого патрiотизму й активної позицiї в питаннях нацiонально-мовного буття. Певнiй частинi публiкацiй властива псевдонауковiсть, нерiдко в отруйному поєднаннi з антиукраїнським пiдтекстом.

Пропонована праця в лаконiчнiй формi тез широко висвiтлює мовознавчу проблематику, пов’язану iз суттю, роллю та функцiонуванням мови в суспiльствi, розкриває механiзм денацiоналiзацiї народу на мовному грунтi, подає науковий матерiал, необхiдний кожному громадяниновi для вироблення мовознавчого свiтогляду, належного ставлення до рiдної та iнших мов.

Вона допоможе читачевi визначити своє мiсце в боротьбi за утвердження української мови, за нацiональне вiдродження.

Адресована членам Товариства “Пpосвiта“, учителям, студентам, усiм, кому не байдужа доля рiдного народу i його мови, хто цiкавиться гуманiтарними науками.

За загальною редакцією Я. Радевича-Винницького

Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький.

І19 Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994. – 218 с.

ISBN 5-7707-5898-8

Пропонована праця в лаконiчнiй формi тез широко висвiтлює мовознавчу проблематику, пов’язану iз суттю, роллю та функцiонуванням мови в суспiльствi, розкриває механiзм денацiоналiзацiї народу на мовному грунтi, подає науковий матерiал, необхiдний кожному громадяниновi для вироблення мовознавчого свiтогляду, належного ставлення до рiдної та iнших мов.

Вiд видавцiв

У днi сеpпневого необольшевицького путчу 1991 pоку ми похапцем забирали мало не з-пiд друкарської машини примiрники дpугого видання “Мови i нацiї”, аби встигнути заховати хоч частину накладу. Вже надходили розпорядження друкарням “подать по адpєсам ранєє дєйствующєго пєрєчня” контрольнi примipники всього, що дpукувалося без дозволу “обллiту” (компаpтiйної цензуpи). Видавничi права, одеpжанi вiд демокpатичної влади на Львiвщинi, путчистами анулювалися.

Дякувати Богу, колесо iстоpiї зупинити не вдалося. Читачi отpимали весь наклад дpугого видання. Пpоте і його виявилося недостатньо. Тому невдовзі з’явилося суттєво розширене третє видання. Але ні зацікавлення темою, ні попиту на книжку воно не спинило.

Презентуємо всім зацікавленим четверте, оновлене і значно доповнене видання “Мови і нації“. Сподiваємось, що читачам знадобляться й наступнi видання нашої книжки, позаяк пpоцес українського нацiонального Вiдpодження наpостає.

Передмова до четвертого видання

Останніми роками про українську мову з’явилося понад 300 пісень. Уже цей факт свідчить про те, як ставиться наш народ до своєї мови. Видається, що українці мають не тільки більше пісень, ніж будь-який інший народ у світі, але й найбільше пісень про мову. На жаль, наукових та науково-популярних праць про українську мову останніми роками майже не виходило.

А потреба в таких книжках відчувається неабияка. Свідченням цього є доля пропонованої праці. Її четверте видання покликане до життя попитом, який аж ніяк не вдовольнили три попередні видання, що вийшли масовим накладом.

Книжка дедалі ширше використовується як посібник у школах і вузах. У масового читача зростає зацікавленість нею у зв’язку із запровадженням “Закону про мови в Україні”, проблемами українізації (дерусифікації) та спротиву цьому процесові, зокрема під виглядом вимоги державної двомовності, що на практиці означає намір увіковічити російську одномовність в Україні.

Ще одна причина зацікавлення книжкою – це нестримний процес національного самоусвідомлення українців, їхнє прагнення глибше і ширше пізнати свою історію, культуру, ментальність, ключем до яких є рідна мова.

Національне самоутвердження, бажання зайняти належне місце серед народів світу неможливе без подолання комплексу меншовартості. Не можна погодитись із упослідженим становищем рідної мови, зневажливим трактуванням її чужинцями на основі фальсифікацій та псевдонаукових теорій.

Народ відчуває ненормальний стан справ із його мовою, інтуїтивно прагне змінити його на краще. Тому й тягнеться до кожного видання, яке може прислужитися йому в цьому, прислухається до слів політиків національно-демократичного спрямування. Деякі з них, однак, вважають, що мовні проблеми в Україні вже розв’язані або що зараз не до мови, оскільки “політика сьогодні – це передусім економіка”. А мова, звісно, негайних прибутків не приносить.

Противники ж української мови, тобто вороги української національної ідеї, часу не гають. Вони усвідомлюють, що боротьба за державність української мови – це боротьба за державність української нації.

Ми теж усвідомлюємо своє місце у цій боротьбі і сподіваємось, що і це, четверте, видання нашої книжки ляже цеглинкою у величну споруду української державності.

Грудень, 1993 Автори

Передмова до третього видання

Із нервовим прискоренням рухається час у кiнцi XX столiття. Змiнюється полiтична карта свiту, вiдходять у небуття донедавна всесильнi доктрини, знову стає вартiсним те, що вважалось пережитком минулого i як таке зневажалось та переслiдувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу i пiдганяв iнших до “свiтлого майбутнього”.

Нiвельованi та унiфiкованi цивiлiзацiєю, люди свiту починають гарячково шукати своїх етнiчних коренiв, витокiв своєї культури i духовностi, без яких загроза перетворення людини на бiоробота стає чимраз очевиднiшою, а безсенсовнiсть iснування – вiдчутнiшою.

Остаточно втрачають кредит довiр’я концепцiї та теорiї про iсторичнi i неiсторичнi, державнi i недержавнi, передовi i вiдсталi народи. “Неiсторичнi” стають iсторичними, “недержавнi” здобувають державнiсть, “вiдсталi” за незначний для iсторiї вiдрiзок часу наздоганяють, а iнодi переганяють “передових”. І в усьому цьому вiдчувається нездоланна воля до свободи. Природно, що не у всiх народiв вона виявляється одночасно i з однаковою силою.

Черговий раз, пiсля незлiченних жертв i втрат, пiднiмається з колiн народ Русi-України. Фiзично почетвертований, на третину яничаризований, наполовину манкуртизований, поголовно зневажений – вiн здiймається на повен зрiст, щоб “у народiв вольнiм колi” знову оголосити на весь свiт: “Ще не вмерла цікава історія Україна!”

“Ще не вмерла i не вмре!”

Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша пiсня, наша iсторiя, наша єднiсть i однiсть.

Живе наша мова – i з нами нашi князi i гетьмани, нашi письменники i вченi, нашi державники i збройнi оборонцi.

Живе наша мова – i з нами 15-мiльйонна дiаспора.

Живе наша мова – i наш голос звучить у вселенському хорi народiв.

Бо наша мова – це наша релiгiя, наша держава, наша минувшина, наша надiя, наше майбутнє.

Бо наша мова – це ми, українцi, – добрий, чесний, працьовитий народ, що тисячолiттями живе на берегах Днiпра i Днiстра, там, де була колиска iндоєвропейських народiв, де сформувався тип бiлої людини.

Бо наша мова – це наша пiсня, а народ, котрий має таку пiсню, не здатний чинити неспровоковане зло iншим народам.

Отож, не лише клянiмося в любовi до рiдної мови, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й iсторiю, поширюймо, пропагуймо її.

Пiзнання мови – це пiзнання народу, його єства, його душi, його витокiв та iсторичних шляхiв– усього того, чим народ цiкавий для iнших народiв. Адже народи, як i окремi люди, виявляють iнтерес i повагу лише до того, хто являє собою особистiсть– своєрiдну й неповторну. Годi розраховувати на пошану iнших тому, хто не має поваги сам до себе. А хiба втрата рiдної мови, зневага до неї не є виявом утрати своєї гiдностi?

Перелiченим та подiбним питанням присвячена наша книжка, яка вперше вийшла 15-тисячним тиражем у 1990 роцi. Ми хотiли сказати в нiй якмога бiльше в щонайстислiшiй формi: не пора була на великi книжки.

Проте зацiкавлення в Українi нацiонально-мовними питаннями, причому не тiльки серед українцiв, не згасає, а в окремих регiонах навiть наростає. Про це певною мiрою свiдчить швидкiсть, з якою розiйшлись два попереднi видання “Мови i нацiї”, та кiлькiсть замовлень на її придбання. Це й спонукає нас видати книжку втретє.

Вона суттєво розширена за рахунок роздiлу “Лiнгвоцид” та блоку роздiлiв iсторичного характеру. Потреба в цих роздiлах пiдказана нам читачами. Внесено корективи i доповнення, обумовленi змiнами в полiтичнiй ситуацiї, котрi вiдбулися пiсля другого видання книжки.

Один iз найвидатнiших українських учених сучасностi пише, що необхiднiсть плекання української мови в XIX столiттi мотивувалась потребою просвiтити народ, а в XX столiттi – романтичним iнтересом до мови як вияву народної душi, скарбницi нацiональної культури, найiстотнiшої ознаки нацiї, її прапора, хоча “За нормальних умов мова не потребує мотивацiї” (Юрiй Шевельов. Українська мова в першiй половинi двадцятого столiття (1900–1941). Стан i статус. – Сучаснiсть, 1987.– С. 260–262).

Це правда, як є правдою те, що людина не помiчає свого серця, поки воно не почне болiти, i мало хто вживає лiки на здорову голову. На жаль, i нинiшнi умови в Українi ще далекi вiд нормальних. Українська мова i нинi потребує мотивацiї, бо чаша терезiв ще остаточно не перехилилась у її бiк.

“Вiк науки й технологiї” зовсiм не припинив, а, навпаки, прискорив занепад української мови i з нею всього того, що робить народ наш українським не лише за географiчною ознакою. Уповiльнення розвитку й деградацiя мови вiдбувались аж нiяк не тому, що вона виявилась неякiсним товаром на ринку мов i втратила конкурентноздатнiсть. Усе це не лише мотивувалось i стимулювалось, а й усякими способами “втiлювалось у життя” з сатанинською послiдовнiстю i настирливiстю.

Як би не назвати те, що робить українцiв українцями,– дух народу, нацiональний характер, ментальнiсть нацiї чи ще як, – ясно, що воно якнайтiснiше пов’язане з рiдною мовою народу. Ясно й те, що мову нищать не з якоїсь лiнгвоксенофобiї – ненавистi до чужих мов, а щоб носiй цiєї мови втратив своє “я” i розчинився в iншому народi.

З огляду на це i рацiонально-об’єктивний, i емоцiйно-поетичний, i прагматичний, i мiстичний i будь-який iнший пiдхiд українця до своєї мови не може не включати народозахисної компоненти. Це буде доти, доки iснуванню нашої мови, отже i нацiї, загрожуватиме небезпека. Книжка “Мова i нацiя” написана з метою протидiяти цiй небезпецi.

Липень, 1992 Автори

Передмова до другого видання

Шановний читачу! Якщо Ви взяли до рук цю книжку, значить, Ви людина не байдужа. Однак Ваша зацiкавленiсть може мати два спрямування: позитивне i негативне. Залежно вiд цього Ви почнете читати її або з обуренням вiдкинете.

Та перед тим, як зробити це, спробуйте задуматись над такими питаннями:

– Чому немає жодної релiгiї, жодної iдеологiї, творцi яких не ставили б на одне з чiльних мiсць проблему мови, слова?

– Чому найвидатнiшi полiтики рiзних часiв i епох знаходили час на мовнi проблеми (фараон Псамметiх, Гай Юлiй Цезар, Карл Великий, Йосиф Сталiн…)?

– Чому епоха Європейського Вiдродження почалася з “Божественної комедiї” Данте Алiг’єрi – першого твору, написаного уже не iнтернацiональною офiцiйною латиною, а живою народною мовою iталiйцiв?

– Чому першi європейськi академiї виникли саме для унормування, ушляхетнення нацiональних мов, що ставали основою нової, нацiональної культури?

– Чому в переважнiй бiльшостi випадкiв усяка експансiя, завоювання, окупацiя мають за мету знищення рiдної мови мiсцевого населення?

– Чому вважали за необхiдне в новiй державi Ізраїль воскресити давньоєврейську мову (iврит), що була мертвою понад двi тисячi рокiв, а не дiяли згiдно з холуйсько-приреченим “так уже iсторично склалося”?

– Чому сказав апостол: “Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить”?

– Чому всi нацiональнi рухи починаються з боротьби за рiдну мову i на їхнiх знаменах написанi лiнгвiстичнi гасла?

– Чому деякi нашi сусiди вважають за потрiбне для себе говорити, що немає української мови, а є мова малоросiйська, галицька, русинська, рутенська, карпаторусинська, лемкiвська тощо?

– Чому провiдники стародавньої Грецiї, закликаючи народ на боротьбу проти перської навали, говорили передусiм про необхiднiсть захисту землi i мови?

– Чому за свiдченням газети “Известия” (1.01.91), проживши життя в нацiональних республiках, деякi навчились тiльки мовчати мовами корiнних нацiй?

– Чому людина, що розмовляє росiйською мовою,– росiянин, людина, що розмовляє польською, – поляк, а людина, що розмовляє українською, – “нацiоналiст”?

– Чи завжди “хай слово мовлене iнакше, та суть в нiм наша зостається” (П. Тичина)?

– Чи справдi багатомовнiсть свiту є гальмом на шляху прогресу людства, а рiдна мова – перешкодою в розвитку особистостi й нацiї? І чому так не вважають японцi, шведи, голландцi, iталiйцi та сотнi iнших народiв?

– Чи дiйсно нема iншого способу пiдняти престиж (i “велич”) своєї мови, як принижувати, витiсняти, а то й просто забороняти iншi мови?

– Чому вiдомий правозахисник С. Глузман, киянин, вивчив українську мову не в Києвi, а в концтаборах? (“Україна”, 1990, No 33, с. 15).

– Чому втрата мови веде до зникнення народу?

Таких “чому?” можна було б поставити ще не один десяток. Однак достатньо й наведених, щоб збагнути, наскiльки важливими є мовнi питання для буття нацiї i для життєдiяльностi людини, наскiльки глибоко проникають вони у сфери позамовнi – у полiтику, економiку, культуру…

Розумiння передбачає наявнiсть знань. Тому в своїй книжцi ми ставили собi за мету висвiтлити найактуальнiшi проблеми iснування та функцiонування мови в суспiльствi i дати читачам той необхiдний теоретичний мiнiмум, який потрiбний для вироблення мовного свiтогляду – системи знань про мову, а не просто суми випадкових вiдомостей про неї. Тому автори сподiваються, що з належною увагою будуть прочитанi й осмисленi i тi роздiли, якi вимагають посиленої роботи думки. Їх теоретична складнiсть, яку ми намагалися звести до мiнiмуму, мусить бути освоєна – для вироблення тiєї бази, з якої можна самостiйно аналiзувати i трактувати численнi мовнi та сумiжнi проблеми, що з ними щоденно стикає людину життя.

Перше видання книжки викликало чимало схвальних рецензiй, у тому числi за рубежем, вiдгукiв i багато листiв, за якi автори щиро вдячнi читачам.

Книжка вже “працює”. Її використовують у вузах i в школах, в осередках ТУМу iм. Т. Шевченка “Просвiта”, її передруковують у газетах, вона обговорюється на засiданнях методичних об’єднань учителiв-словесникiв, за її матерiалами проводяться вiкторини, оформляються навчальнi стенди тощо.

Що ж до зауважень читачiв, то вони зводяться передусiм до обмежностi тиражу, труднощiв iз придбанням книжки, особливо за межами України, та надмiрної стислостi викладу деяких питань i вiдсутностi iлюстративно-пояснювального матерiалу.

Декiлька закидiв стосуються того, що в книжцi немає посилань на класикiв марксизму-ленiнiзму, хоча в нiй буцiмто наявнi їхнi твердження. Ідеться про комунiкативну функцiю мови (“Мова є найважливiший засiб людського спiлкування” – В. І. Ленiн) та про зв’язок мови з мисленням (“Мова є безпосередня дiйснiсть думки”, “практична… дiйсна свiдомiсть” – К. Маркс i Ф. Енгельс).

Не заперечуючи нi слушностi цих положень, нi, тим бiльше, не iгноруючи iмен дiячiв комунiстичного руху, мусимо, проте, вiдзначити, що аналогiчнi думки висловлювали як античнi, так i середньовiчнi вченi–за тисячу й бiльше лiт до появи вiдомих нашим критикам висловлювань.

Ось як, наприклад, писав Аврелiй Августин, вiдомий як Августин Блаженний (354–430 рр. н.е.): “Те суб’єктивно розумне, що iснує в нас, тобто те, що розумом обдароване i розумно-об’єктивне творить чи керується ним, пов’язується певними природними узами спiлкування з тими, з якими у неї цей розум спiльний. Але оскiльки людина не могла б установити надiйного спiлкування з людиною, якщо б вони мiж собою не розмовляли i таким чином не передавали одна однiй свої почуття i думки, то це суб’єктивно-розумне знайшло потрiбним позначити предмети словами, тобто певними звуками, якi служать знаками, так щоб люди, якi не можуть вiдчувати душi один одного, користувались для встановлення мiж собою взаємних знoсин почуттям, як би перекладачем”.

А Симеон Новий Богослов (XII ст.) повчав: “І власний твiй дух, або душа твоя, вся є в усьому розумi твоєму, i весь розум твiй – у всьому словi твоєму, i все слово твоє– в усьому духовi твоєму, нероздiльно i незливанно”.

Таким чином, твердження про важливiсть комунiкативної функцiї мови та зв’язок з мисленням давно стали загальниками, i когось цитувати – означало б усього-навсього доводити, що i йому цi думки були вiдомi. Разом iз тим це було б свiдченням, що аналогiчнi думки iнших учених авторам книжки невiдомi або що вони вiддають перевагу одним iз багатьох, причому не першим i не найоригiнальнішим.

І на закiнчення – стосовно iнших зауважень. Наше видання не є пiдручником чи монографiєю. Тому не можемо вiдмовитись вiд форми лаконiчних тез, однак, враховуючи побажання читачiв, певною мiрою розширюємо деякi роздiли, трактування окремих проблем, дещо збiльшуємо кiлькiсть цитацiй.

Червень, 1991 Автори