Розділ 3. У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-1921

ЩО ТАКЕ УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Революційні події, що розпочалися вслід за Першою світовою війною і глибоко змінили політичний ландшафт Центральної і Східої Європи, становлять серйозний виклик для кожного історика, який намагатиметься охопити весь складний і багатовимірний характер цього явища. Це особливо вірно, коли йде мова про цей період в українській історії. Протягом цього драматичного періоду в Україні відбувалося зразу декілька переплетених і більш-менш одночасних конфліктів:

— до кінця 1918 р. тривала Перша світова війна, й українська територія була одним з головним воєнних театрів у Східній Європі; після її закінчення тут розгорілися нові міжнародні конфлікти, повяз’ані з повоєнним влаштуванням цих земель, що завершилися лише з укладенням Ризького договору у 1921 р. та рішеннням Антанти стосовно Галичини у 1923 р.;

— після вибуху революції в Російській імперії у березні 1917 р. Україна була поступово втягнута у російську революцію і громадянську війну; у певні моменти воєнні дії на українській території мали вирішальне значення для перебігу цього конфлікту;

— з розпадом Російської та Австро-Угорської імерій розпочалася і швидко набрала сили українська національна революція, лідери якої стреміли до політичного самовизначення української нації по обидва боки колишнього російсько-австрійського кордону;

— водночас в Україні розвивалася своя власна українська громадянська війна; хоча за своєю гостротою вона значно поступалася російській громадянській війні, все-ж таки в окремі моменти вона відігравала ключову роль у перебігу революції в Україні;

— окремо від цих всіх конфліктів визрівало і розгорталося селянське повстання проти усіх режимів, які намагалися встановити свій політичний і військовий контроль над українським селом; у цьому селянському русі були відчутними елементи громадянської війни і національної революції, однак його не можна просто звести ні до першої, ні до другої.

На жаль, в історіографії української революції існує мало праць, які пробують брати до уваги усі складові частини тогочасної української політичної кон’юнктури. Історики мають схильність перенаголошувати роль одних конфліктів та іґнорувати значення інших. Радянські автори інтерпретували ці події як історію перемоги більшовицького режиму, тобто виключно як реґіональну версію російської революції. Українська нерадянська історіографія зосереджувалася головним чином на історії українського національного руху, применшуючи, а то й зовсім заперечуючи сам факт існування української громадянської війни[1].

Хоча представники кожної з цих шкіл виявляли глибоку ворожість один до одного, одак вони поділяли одну спільну рису: описуючи революційні події в Україі вони зосереджувалися на історії “соціалистично” чи “національно” свідомих еліт, які намагалися мобілізувати “несвідомі” або “малосвідомі” маси під свої політичні прапори. Успіх чи поразки революції вимірювався кількістю людей, яких вдалося мобілізувати тій чи іншій еліті.

Інший спосіб мислення демонстрували ті західні історики, які преставляли революцію в Україні як стихійний, анархічний та кровавий бунт мас, що ніби-то не мали жодної політичної програми і думали тільки про задоволення своїх найбільш безпосередніх соціальних інтересів. Відповідно до такої інтерпретації революція в Україні представала як українська версія Жакерії[2]. Цілком очевидно, що ця інтерпретація базувалася на перенаголошуванні останнього з п’яти перечисленних конфліктів, тобто селянської війни проти “міських” режимів.

З кінця 1970-х років все голосніше чуються голоси істориків, які закликають до критичного перегляду існуючих схем. Зокрема, вони закликають до синтези національного і соціального виміру революційних подій, а також повнішого врахування міжнародного контексту. Найновіші інтерпретації наголошують на тому, що за зовнішньою хаотичністю революційних подій ховається певна логічна упорядкованність, яка дозволяє трактувати революцію в Україні як окрему, українську революцію, зі своєю власною специфікою, а не просто як реґіональну відмінність російської революції[3].

Арґументи на користь автономного характеру української революції можна коротко підсумувати таким чином[4]:

1) революція в Україні не може розгядатися як просто реґіональний варіант російської революції, тому що вона охоплювала й ту частину українських земель, які ніколи не були частиною Російської імперії, а власне Буковину, Галичину й Закарпаття; тому українська революція не було просто проблемою Російської імперії – воно було частиною ширшої проблеми геополітичної трансформації , яка охоплювала всю Центральну і Східну Європу;

2) українська революція на відміну від російської мала іншу політичну програму. У випадку Росії центральною проблемою було зміна політичного режиму в уже існуючій державі; завданням же української національної революції було створити державу для нації, позбавленої державного існування. Тому український приклад був ближче до національних революцій серед поляків, чехів, словаків, фіннів, литовців та ін. національностей у Російській та Австро-Угорській імперіях;

3) включення української революції у ширший міжнародний контекст дозволяє розширити хронологічні рамки української революції від уже звичних 1917-1921 р. (як у російському випадку), до 1914-1923 р. – часу великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі. Перша світова війна сильно прискорила процес “зі селян – у націю” і сприяла актуалізації українського національного питання, надавши йому міжнародного виміру. Тому зрозуміти динаміку революційних змін можна лише при тій умові, якщо взяти за точку відліку не 1917 р., а 1914 р. – рік початку першої світової війни.

 

ВЕЛИКА ВІЙНА

Перша світова війна поклала початок глибоким змінам у житті суспільства, які повністю проявили себе у часи революції, а їх віддалений відгомін відчувався впродовж усього ХХ століття. Перш за все, війна поставила українські землі у центр великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі, які завершилися аж з розпадом соціалістичної системи і Радянського Союзу у 1989-1991 рр. Від самого початку боїв літом 1914 р. українські землі стали одним із основних воєнних театрів на східному фронті, де у боротьбі зійшлися два старі супротивники – Австро-Угорщина й Німеччина з одного боку, та Росія, з іншого. Без перебільшення можна сказати, що Україна з її багатими людськими і природніми ресурсами була одним з найбільш головних виграшних призів для кожного з них.

Напередодні першої світової війни підросійська Україна виробляла понад 1 млрд. пудів (бл. 16 млн. тон) хліба. Ця цифра мала магічну притягальну силу— встановлення контролю над цією величезною європейською житницею служило конкретною військово-політичною ціллю для всіх воюючих у цьому реґіону сил сторін. Особливо її роль зросла під кінець війни, коли над Берліном, Віднем, царським Петроградом а згодом більшовицькою Москвою повисла примара голоду, і хліб став питанням життя і смерті політичних режимів, які панували у кожній з цих столиць.

Іншим фактором було використання людських ресурсів України. За весь час війни російська армія прикликала до своїх лав 3,5 млн. українців, австро-угорська – бл. 300 тис. За своєю чисельністю українці були другою (після росіян) національною групою у російській та п’ятою (після німців, угорців, поляків та чехів) в австро-угорській армія.

Не менш важливими були геополітичні розрахунки. Як писав у 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах, “хто володіє Києвом, той має ключ від Росії“. Німецькі та австрійські воєнні експерти добре розуміли, що відірвання українських земель від Росії ставить під сумнів існування імперії Романових як великої європейської держави і створить стіну між власне Росією, Центральними державами та Балканами

Якщо Німеччина й Австрія були зацікавлені у захопленні підросійської України, то Росія мріяла про завоювання Галичини, Буковини і Закарпаття. Петербург постійно виставляв себе як захисник поневолених слов’янських народів Габсбурзької імперії, у т.ч. “руських” з “Підкарпатської Русі“. Приєднання цієї землі до Росії мало завершити справу збирання “руської спадщини”, яку розпочав ще в XIV ст. московський князь Іван Калита. Росії йшлося не просто про приєднання Галичини, але й про придушення тут гнізда “мазепинства”, що поширювало свої впливи на Наддніпрянську Україну. В австрійсько-російських відносинах Галичина фіґурувала на другому місці після Балкан як causa belli.

Не дивно, що на Галичину було спрямоване головне вістря російської атаки на Південно-Західному фронті. Уже на початку вересня 1914 р. російські війська окуповали Львів, а до кінця першого року війни російська армія втримувала усю Галичину, Буковину, а також північно-східну частину Словаччини і Закарпаття. Російська окупація цих земель тривала недовго. Під натиском об’єднаного австро-німецького контрнаступуросійське військо до кінця червня 1915 р. не лише полишилоусю Галичину і Буковину (за винятком вузької смужки на схід від Тернополя), але й змушене було до початку осені віддати противнику частину Волині.

У першій половині 1916 р. становище на фронті знову змінилося на користь російської сторони. Наприкінці травня 1916 р. російські війська під командуванням генерала Брусілова розпочали наступ і до кінця літа захопили Буковину і східну частину Галичини включно з Тернополем та Західну Волинь разом з Луцьком. “Брусіловський прорив” був, мабуть, найвдалішою воєнною операцією російської армії за весь час війни. Але її спроби захоплити у ході наступу Львів закінчилася провалом. Після відбиття російської атаки літом 1916 р. лінія фронту залишалася незмінною. Влітку 1917 р. уже новий, революційний російський уряд розпочав черговий наступ. Він завершився крахом, й німецька й австрійська армії до кінця 1917 р. просунулися на схід по українській території навіть трохи дальше, аніж вони були наприкінці 1915 р.

Якщо творення новітніх націй складало результат розгортання модернізаційних процесів, то якраз війна виявилась найбільшим вторгненням модерного світу у традиційне селянське життя. Вона сильно зактивізуваланаціональне питання. Одягнені у військові мундири селяни не цілком розуміли,ради чого їх покликано на фронт і кинуто у земляні окопи. Від них очікувалося, що вони повинні віддати своє життя за батьківщину. Але що було їхньою батьківщиною? Українці, що воювали по обидва боки фронту у складі ворогуючих армій, говорили тією ж самою мовою, співали однакові пісні і мали подібні традиції. Вияснення цього фактумало величезне значення для національного усвідомлення багатьох солдат. Так, відомий український письменник 1920-х років Микола Куліш признавався пізніше, став свідомим українцем, перебуваючи на австрійському фронті у Галичині.

Звертаючись через голову свого супротивника до пригноблених ним народів, кожна з воюючих сторін таким чином “інтернаціоналізувала” національне питання. Головним каналом його активізації у роки війни стала справа військовополонених і воєнних біженців. Прагнення використовувати українських полонених у своїх військово-політичних цілях виявляли лише Центральні держави. Про використання  Росією у своїх політичних цілях військовополонених з числа галицьких українців не могло бути й мови: вони були “заражені” мазепинством. Але вивезені у російський тил галичани – як військові, так і цивільні – стали об’єктом опіки неурядових доброчинних організацій, що ставили собі за мету допомогу жертвам війни. Одна з найбільших таких організацій – Комітет південно-західного фронту всеросійського союзу місту – після того, як її головою став активний український діяч барон Федір Штейнґель, практично повністю опинилася в українських руках.

Війна відкрила нові можливості для національної роботи. Парадоксально, але саме у воєнний час на території підросійської України появилися перші національні школи. Їх організовували у 1916-1917 рр. на Волині галичани, що потрапили сюди як солдати й офіцери австрійської армії. З іншого боку, місцева українська інтеліґенція, що опікувалася жертвами війни, організувала в околицях Києва “захоронки” (виховничо-навчальні заклади) для дітей галицьких біженців.

Найчастіше така діяльність здебільшого відбувалася не завдяки, а всупереч воєнній політиці обидвох воюючих сторін. Український рух став однією із головних мішеней воєнних репресій в   Росії. Українські газети були заборонені тут навіть раніше, аніж німецькі. Рівно ж були закриті українські організації, в т.ч. єдина – катеринославська – “Просвіта“, яка залишилася після репресій попередніх років. Найактивніших українських діячів – як от редактора “Української хати” Павло Богацький, чи Михайла Грушевського, який після початку війни покинув Галичину і повернувся на підросійську Україну – вислали на схід.

Політика австро-угорської влади щодо цивільного населення прифронтової зони у загальних рисах нагадувала російську. Поразка австрійської армії в Галичині у перші тижні війни породила теорію “руської зради”. Тисячі галичан страчували за підозрою у нелояльності або вислали до спеціальних таборів у глибині Австрії. В одному з таких таборів – Талергофі у Штирії – від тяжких умов ув’язнення та епідемій загинуло бл. 1,7 тис. в’язнів.

Однак справжнім європейським скандалом стала поведінка російської адміністрації під час окупації Галичини. Російська влада вчинила справжній погром українських громадських установ. Коли українські діячі з Петербурга, спробували виступити у захист українського руху в Галичині, то одержали таку відповідь російського міністра закордонних справ Сазонова: “Що ж Ви хочете, якраз тепер прийшов найвідповідніший час, щоб раз і назавжди покінчити з Вашим українством”.

Результат визвольних змагань пригноблених народів у великій мірі залежав від зовнішньо-політичної орієнтації їхньої політичної еліти. Галицько-українські політики ще у грудні 1912 р. прийняли рішення у майбутній війні виступити на боці Австро-Угорщини. Вони вірили, що Росія буде легко побита Центральними державами, а на її руїнах постане самостійна українська держава. 1 серпня 1914 р., лідери трьохгалицько-українських партій – національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної – утворили Головну українську раду  на чолі з Костем Левицьким. 3 серпня 1914 р. вона видала маніфест до українського народу в Галичині, закликаючи його боротись на стороні Австро-Угорщини за визволення України.

Однією із перших справ, якою зайнялась Головна українська рада, була організація окремої української військової частини, яка мала стати зародком майбутньої національної армії. Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою “Українські січові стрільці“. Але воно не спішило йти назустріч ентузіазму галицьких українців. Коли добровольцями до “Українських січових стрільців” (“усусів”) записалося 30 тис. чол., австрійський уряд заявив, що видасть зброю й одяг лише для 3 тис. чол., а згодом зменшив цю кількість до 2 тис.

“Усуси” виявилися однією із найдисциплінованіших частин австрійської армії. Мужня поведінка УСС на фронтовій лінії контрастувала з деморалізованими війною регулярними частинами Австро-Угорщини. “Усуси” проявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківці у Карпатах та під час австрійського контрнаступу у Галичині весною-осінню 1915 р., літом-ранньою осінню 1916 р. – під час Брусилівського прориву.

Але австрійське командування дуже нерівно ставилося до УСС. Під час боїв, в яких відзначилися українські січові стрільці, австрійським похвалам не було кінця; під час же затишшя на фронті українські січові стрільці були для австрійців лише “руськими зрадниками”. Під впливом такого відношення серед “усусів” ширився настрій погірдливої ненависті до Австрії. Багато з них готові буливоювати навіть проти Габсбурґів, коли б цього вимагали національні інтереси. Цим настроєм пройнялася насамперед група січовиків, яка попала у російський полон. Наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р. вони утворила у Києві курінь січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. Курінь (пізніше корпус) став найбоєздатнішою частиною українських військ у 1918-1919 рр.

Орієнтація стрільців на свої власні сили виглядала не цілком реалістично в умовах, коли Україна залишалась затиснутою між двома воюючими сторонами. “Реальна політика” вимагала приєднання до одного з цих блоків. Окрім Головної української ради, лояльність до Центральних держав проголосила група східноукраїнських еміґрантів (Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Микола Залізняк, Андрій Жук та ін.), що перед початком війни проживали у Львові. 4 серпня 1914 р. вони заснували “Союз визволення України” (СВУ) як організацію підросійських українців для пропаґанди ідеї політичної самостійності України як серед урядів Центральних держав, так і серед полонених українських вояків російської армії. У травні 1915 р. “СВУ” разом з членами Головної української ради утворили у Відні Загальну українську раду, що стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині.

Проавстрійська і пронімецька симпатії не викликали відгуку у Наддніпрянській Україні. Редактор журналу “Украинская жизнь” в Москві Симон Петлюра у перші дні війни видав декларацію з закликом до українців чесно виконати свій обов’язок перед російською державою. У значній мірі ця декларація була пристосуванням до реальних умов і диктувалася бажанням запобігти антиукраїнським репресіям. Але разом з тим Петлюра сумнівався у перемозі Росії і вважав, що приєднання  Галичини і Буковини до Російської імперії відповідає українським інтересам.

Наприкінці 1916 р.як проавстрійська, так і проросійська орієнтації обидвох українських груп зазнала сильного струсу. 5 листопада 1916 р.австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, складеного з польських земель Російської імперії. Одночасно Галичина отримала повну автономію, без поділу її на східну і західну частину, чого так довго добивалися українські політики. З іншго боку, антиукраїнські репресії в самій Російській імперії та в окупованій Галичині показали марність сподівань українських політиків на зміну політичної лінії Петроґраду. У грудні 1916 р. Товариство українських поступовців проголосило нейтралітет українського руху до обидвох воюючих сторін, “бо жодна з них не могла викликати спочуття ні цілями, ані способами боротьби”. Своїх союзників українські лідери вбачали у недержавних народів Росії, а також серед тих представників російського суспільства, що поділяли основну вимогу українського руху – “автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах”.

Велику активність проявила соціалістична молодь, у першу чергу—українські соціал-демократи. Їхня аґітація під лозунгами “Геть війну! Хай живе автономія України!” знаходила відгук серед найбільш національно свідомих і революційно настроєних українських солдат і робітників. Українським студентам Петрограду вдалося налагодити постійний зв’язок з українськими солдатами столичної військової залоги. Це, здавалось б, дрібничкове досягнення зіграло велику роль у перші дні революційних подій у Росії.

 

ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Як і більшість революцій, революція 1917 р. в Російській імперії почалася скромно й помірковано. Поштовхом до неї стали масові мирні демонстрації та страйки у Петрограді наприкінці лютого – на початку 1917 року, під тиском яких цар Микола II змушений був підписати заяву про зречення від престолу. Переломною подією в перші дні революції став перехід петроградських солдатів на сторону демонстрантів. Першими приєдналися до демонстрантів солдати Волинського полку, який складався головним чином з українців і перебував під впливами української студентської громади в Петрограді. Свою революційну рішучість солдати згодом пояснювали тим, що, як українці, вони достатньо натерпілися переслідувань українства під старим режимом.

Цей епізод рельєфно відображає значення українського питання у революційних подіях, хвиля яких протягом найближчих чотирьох років захлиснула Російську імперію. Але вже з самого початку українська революція не стала просто “південно-західним” варіантом російських подій. Двовладдя – протистояння між Тимчасовим Урядом і Радами – яке було так характерним для центру, ніколи не набрало сили в Україні. Сітка Рад була найгустішою у Донбасі (у середині 1917 р. тут зосередилося 70% всіх Рад в Україні) та у прифронтовій смузі, але не справляла поважного впливу на розвиток подій в усій Україні.

Набагато більше значення мало утворенняу Києві 17 березня 1917 р.представниками різних українських політичних, громадських і культурних організацій Центральної Ради, яка взяла на себе представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим Урядом. 27 березня 1917 р. у Київ з заслання повернувся Михайло Грушевський. Він зразу ж очолив Центральну Раду, надавши її діяльності чіткої політичної лінії – домагання національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці.

Весна-літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя. Гасло “вільної України” стало гаслом “чоловіка з вулиці”[5]. З’явилося величезне число нових газет і видавництв, відроджувалися або утворювалися нові масові громадські і політичні організації і т.д. Свою підтримку Центральній Раді проголосили з’їзди українських селян, робітників і військових, профспілки, земства та ін. Опираючись на ці новопосталі структури, Центральна Рада за до кінця літа перейняла керівництво справами у більшій частині України.

Розбудовуючи національне життя в Україні, Центральна Рада зберігала повну лояльність до Тимчасового Уряду. Більш радикальну позицію розбуджені революцією українські народні маси, що вимагали від київських політиків негайло розв’язати найпекучіші земельне і воєнне питання, не чекаючи на рішення у Петербурзі. Військовий і селянський з’їзди, що відбулися у Києві в середині травня, закликали Центральну Раду самим взятися за проведення в життя автономії України.

Уступаючи цим настроям, 23 червня 1918 р. Центральна Рада видала свій Перший Універсал, в якому проголосила: “Однині самі будемо творити наше життя”. Незабаром після цього для виконання рішень Центральної Ради був створений уряд – Генеральний секретаріат – на чолі з українським соціал-демократом Володимиром Винниченком.

Проголошення автономії України привело до українсько-російського протистояння. Лідери російських лівих партій сприйняли Перший Універсал як зраду, як удар в спину всеросійської революції. Тимчасовий Уряд вмовляв українців не розбивати сили звільненої Росії і чекати на рішення Установчих зборів. Ситуація з Україною не була винятковою – подібне напруження переживав Тимчасовий Уряд й у відносинах з Фінляндією і Польщею. Але поведінка України видалася особливо небезпечною з оглядуна її близкість до зони військових дій.

Переговори між петербурзькими і київськими лідерами закінчились 15 липня 1917 р. прийняттям компромісу, який включив в себе визнання Тимчасовим Урядом легітимності Центральної Ради та Генерального секретаріату й згоду на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнення компромісу з українського боку була відмова від проголошення національно-територіальної автономії.

Умови угоди були оголошені Другим Універсалом Центральної Ради (16 липня 1917 р.). Згідно з домовленністю, склад Ради збільшився за рахунок представників національних меншостей, що проживали в Україні. Таким чином Центральна Рада стала політичним органом не лише українського народу, а й всього населення України. Юрисдикція її влади обмежувалася п’ятьма губерніями: Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською.

Компромісний характер Другого Універсалу не міг задовільнити обидві сторони. Його прийняття викликало міністерські кризи як у Петербурзі, так і в Києві. Опоненти Центральної Ради з українського радикального табору вимагали проголошення державної самостійності. У ніч на 17 липня Український полк ім. Полуботка зробив невдалу спробу взяти контроль над містом, щоб заключити сепаратний мир з Центральними державами і проголосити самостійність України.

У політичних конфронтаціях і суперечках поволі доходило до кінця літо. Політичне двовладдя у центрі Російської імперії у поєднанні з національними рухами на її окраїнах допроваджували державну владу до стану повного паралічу. У цій ситуації крайні ліві і крайні праві сили пробували силою прийти до влади. Першими на початку липня 1917 р. зробили спробу більшовики, а наприкінці серпня спробу – головнокомандуючий Південно-Західного фронту генерал Корнілов. Обидва заколоти не вдалися, але й ускладнили й без того складну ситуацію, привівши, зокрема, до посилення позиції більшовиків. Вслід за Петроградською і Московською Радами, Київська Рада робітничих депутатів на початку вересня 1917 р. перейшла на більшовицькі позиції.

Визволена революцією величезна енергія мас загрожувала перетворитися у смертоносний смерч анархії й руїни. Провал наступу російської армії у липні 1917 р. і прорив німецького війська перетворив значну частину України у прифронтову зону. У цих умовах Центральна Рада почала подавати перші ознаки своєї слабості. Не маючи змоги обсадити адміністративний апарат людьми, які могли б провадити її політичну лінію на всіх рівнях влади, вона не могла добитися виконання своїх рішень на місцях. Центральна Рада сама частково несла відповідальність за те, що не змогла залучити до свого апарату потрібні їй кадри. Цьому на заваді ставала ідеологія її лідерів – українських соціалістів-революціонарів, соціалістів-федералістів і соціал-демократів – які прагнули утвердити в Україні соціалістичний лад. Українській державі, згідно їхніх задумів, належало стати державою “трудящого люду”, у якій немає місця на експлуатацію й експлуататорів. Центральна Рада ставилася з недовірою до тих українців, які не сповідували соціалістичних поглядів або належали до “експлуататорських класів”. Зрозуміло, що такою поставою українські соціалістичні політики відвертали від себе тих, у кого був найбільший досвід управління – старорежимних чиновників, поміщиків, офіцерів та ін.

Треба, однак, віддати належне лідерам Центральної Ради у політичній мобілізації українського селянства. Українські соціалістичні партії проробили велику працю, відбивши своєю пропагандою маси з-під впливу російських політичних партій і повівши їх за гаслами національного визволення. На виборах до Всеросійських установчих зборів пізньої осені 1917 р. українські партії набрали 5 млн. голосів й значно випередили всі інші російські партії в Україні. Число виборців, які подали свій голос за українські партії, найкраще засвідчило успіхи Центральної Ради у політичній мобілізації мас.

За дев’ять революційних місяців 1917 р. жителі українського села пройшли шлях “зі селян у націю”, на який у спокійнішіх умовах пішло б декілька років. Українське суспільство протягом весни й осені 1917 р. еволюціонувало у напрямку створення національної держави з соціально-демократичним ладом, в якій керівну роль відіграли б соціалістичні лідери Центральної Ради у блоці з поміркованими соціалістами національних меншостей. Подібна модель встановилася у Грузії під керівництвом грузинських меншовиків у 1918-1920 рр. Однак між Україною й Грузією існувала одна засаднича різниця: Грузія знаходилася досить далеко від Центральної Росії і тому довший час могла залишатися на безпечній відстані від революційного радикалізму російського суспільства. Україна ж була надто близько і мала надто велике господарське і геополітичне значення для Росії, щоб могти без перешкод влаштовувати своє внутрішнє життя.

Після більшовицького перевороту в Петербурзі та скинення Тимчасового Уряду  Центральна Рада 20 листопада у своєму Третьому Універсалі проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). Її влада поширювалася, окрім п’яти губерніях, визначених Другим Універсалом, і на Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії та Таврію. Разом з тим, Центральна Рада зобов’язувалася “помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів”.

Проголошуючи свою відданність ідеї федеративної перебудови Росії, українські лідери залишалися вірними своїм попереднім зобов’язанням перед неросійськими народами. Серед усіх національних рухів український був одним із наймасовіших і тому по праву претендував на роль лідера. Ця роль знайшла своє втілення у скликаному Центральною Радою у Києві 21-27 вересня з’їзді народів для обговорення питання перебудови Росії у федеративну республіку. Виступаючи на з’їзді, Грушевський запевняв учасників, що українські соціалісти розглядають федерацію не “як перехідну стадію до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому – до федерації всього світу”.

Дотримуючись твердо цього курсу, зразу ж після оприлюднення Третього Універсалу  Центральна Рада вислала ноту до всіх новоутворених урядів на території колишньої Російської імперії з пропозицією утворити однорідний соціалістичний уряд. Список адресатів був дуже довгим; не був забутий навіть Раднарком, більшовицький уряд у Петрограді. Але єдиним, хто дав ствердну відповідь, був уряд Козацького Дону. Союзу України і Дону було малувато для реорганізації всієї Росії, але цілком достатньо, щоб зупинити тріумфальний хід більшовизму по її території. Союзники відрізали завойовану петроградським урядом Центральну Росію від кавказької нафти, українського і донського хліба, донецького вугілля – загроза, якої дуже боялися більшовицькі лідери. Окрім того, це були ще й дві найбільш опірні до більшовизму країни, з живучими індивідуалістичними традиціями серед населення, з власними урядами й адміністрацією, чисельною армією і т.п. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії на окраїни колишньої Російської імперії. І хоча Раднарком оголошував своїм головним ворогом у той час генерала Каледіна, який збирав на Дону велику і сильну армію, основний удар наприкінці 1917-на початку 1918 р. був спрямований проти України.

Спроби більшовиків у листопаді й грудні 1917 р. здійснити переворот у Києві закінчилась невдачею. Після цих невдач у Києві більшовицькі лідери переїхали до Харкова і 24-25 грудня й утворили там перший радянський уряд. Вибір Харкова як місця осідку радянського осередку пояснювався тим, що напередодні сюди вступили російські червоноармійські частини з Півночі. Було очевидним, що місцеві більшовики мали надто мало сил, щоб захопити і втримати свою владу в Україні. Перемога більшовизму стала можливою лише завдяки зовнійшній інтервенції.

Уже 17 грудня Раднарком направив ультиматум Центральній Раді, а через декілька днів Червона радянська армія під командуванням Володимира Антонова–Овсієнка вирушила в похід на Україну. У першій половині січня вислані з Центральної Росії більшовицькі загони захопили всю Лівобережну Україну, а наприкінці місяця підступили під українську столицю. У самому Києві у ніч з 28 на 29 січня місцеві більшовики, збільшовичені робітники і студентська молодь ще раз зробили спробу розв’язати бої у центрі міста, тоді як червоноармійські війська ззовні розпочали бомбардування міста з важких гармат.

Доля України, як і всієї Східної Європи, у ті дні вирішувалася однак не в Києві, а у Берестю (Брест-Литовську). Там з початку грудня проходили мирні переговори між Центральними державами і більшовицькою Росією. Австрійсько-угорський й німецький уряди прагнули зближення з УНР. Берлін і Відень страждали від гострої нестачі харчів, й укладення миру з багатою на хліб Україною могло б розв’язати цю проблему. Тому представники Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії й Туреччини з радістю прийняли зголошення Генерального секретаріату про своє бажання взяти участь у Берестейських переговорах. 25 грудня у Берестю появилася українська делегація на чолі з Всеволодом Голубовичем. Делегація не лише вимагала визнання влади УНР над територією, окресленою Третім Універсалом , але й включення до неї тих українських етнічних земель, що входили у склад Австро-Угорщини, а також окупованих у ході війни Холмщини, Підляшшя і Посяння.

Радянська делегація отримала від Леніна інструкції затягувати переговори до того моменту, поки Німеччина та її союзники не пред’являть ультиматум. Однією з причин затягування було намагання більшовиків здобути контроль над всією територією УНР і тим самим не допустити українську делегацію до підписання миру.

Зі свого боку, Центральна Рада та її уряд за всяку ціну намагалися утриматись у Києві до того часу, доки не буде підписаний мирний договір у Берестю. Доля переговорів залежала у ті дні від рук військових телеграфістів, які передавали телеграми з Києва і підтверджували присутність української влади у місті. Останню таку телеграму Грушевський передав уже з підвалу будинку Центральної Ради, де він з рештками українського уряду переховувався від більшовицьких снарядів.

Підписання миру відбулося 8 лютого 1918 р. Згідно його умов, всі чотири держави-переможці визнали незалежність України у кордонах, які більш-менш співпадали з межами української етнічної території. Україна зобов’язувалася постачати Австро-Угорщину й Німеччину хлібом і продовольством, за що віденський і берлінський уряди повинні були надати Центральній Раді військову допомогу для очищення території УНР від більшовицьких напасників. За наполяганням німців Австро-Угорщина згодилася не лише віддати Холмщину і Підляшшя і, але й обіцяла виконати стару вимогу українського руху в Галичині – поділити цей край на дві окремі, українську і польську частини. Ця умова була записана у таємному протоколі, доданому до основного тексту Берестейського миру.

Укладення сепаратного миру з Центральними державами вимагало від України, аби вона, як державне тіло, повністю відокремилась від Росії. Тому 25 січня 1918 р., під час перерви у Берестейських переговорах, Центральна Рада проголосила своїм Четвертим Універсалом самостійність Української Народної Республіки.

Еволюція українського руху від федеративності до самостійництва у роки революції повторювала загальну схему, характерну для національних рухів окраїн Росії. Користаючи з факту просунення німецьких військ далі на Схід та ослабленняросійського центру, свою самостійність проголосили у грудні 1917 р. Литва, у лютому 1918 р. – Естонія і Латвія,у березні – Білорусія, у травні – Вірменія і Грузія. У всій сукупності причин, що штовхнули лідерів Центральної Ради на проголошення самостійності, потреба заключення миру була найпершою, але не єдиною причиною. На другому місці стояла потреба рішуче відмежуватися від більшовицького режиму на Півночі. Українські лідери так довго тримали згорнутим прапор самостійності, як довго вірили у можливість дійти порозуміння з російськими демократичними і соціалістичними політиками щодо задовільнення національних прав України. Проголошення самостійності відображало той стан в українсько-російських стосунках, коли компроміс став уже неможливим. У спричинених більшовицьким бомбардуванням пожежах у Києві, за словами Грушевського , згоріла “наша орієнтація на Московщину і Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць…”

Проголошення III i IV Універсалів ставило Центральну Раду перед важливим питанням: як втримати лояльність неукраїнців, що проживали в Україні до української держави? Це мало досягнутися наданням їм особливих політичних прав. Згідно “Закону про національно-персональну автономію” (25 січня 1918 р.), право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами – росіянами, євреями і поляками (решту національних меншостей могли одержати це право при умові, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів).

Особливим лібералізмом відзначалося ставлення Центральної Ради до євреїв. Єврейська національна автономія була впроваджена й урядами інших держав, що постали на уламках Російської імперії – Литви, Латвії, Естонії і Білорусії. Однак, як писав один із лідерів сіоністського руху та член Центральної Ради Соломон Гольдельман,

 

“коли порівняємо національні досягнення жидівської меншости у тих країнах з обсягом, компетенцією, практичною працею, а, зокрема, з формально-конституційним станом жидівської автономії, то переконаємося у виключній оригінальності автономного статусу жидівської меншости в Україні, у зразковому характері цього статусу. Національно-конституційний стан, створений законом про національно-персональну автономію жидівської меншости в Україні, стоїть осамітнено в усій історії жидівського народу в розсіянні, і є визначним і неповторним явищем у спробах урегулювання міжнаціональних стосунків в багатонаціональних державах”.

 

Перший досвід впровадження національно-персональної автономії в Україні не був абсолютно позитивним. Щонайголовніше, він не приніс Центральній Раді бажаної лояльності національних меншостей. Під час битви за Київ більшість російских і російськомовних міщан формально дотримувалася нейтралітету, хоча їхні симпатії – в одних з соціальних, в інших з національних мотивів – перебували на стороні не української влади, а більшовиків. Коли ж Центральній Раді під натиском війська Муравйова довелося покинути Київ і переїхати до Житомира, у її складі не виявилося жодного представника національних меншостей.

9 лютого 1918 р. більшовицькі частини вступили у столицю України і розпочали масовий терор проти жителів міста. Лише в одному Києві більшовики знищили до 5 тис.чол. Було страчено кожного, у кого при арешті знаходили червоний квиток – посвідчення українського громадянина. Масові страти відбувалисьна всій окупованій території.

Перша більшовицька влада не залишила тривалого сліду в Україні. Її підтримували певні категорії промислових робітників, частина демобілізованих солдатів та селяни тих районів, які не знали її ближче – села, які хоч раз відвідали червоні загони, ставали антибільшовицькими. Більшовики на своєму досвіді зазнали впливу того ж самого фактору, що й перед ними Тимчасовий Уряд і Центральна Рада, а власне – нестійкість і легку мінливість політичних симпатій українського населення.

Тому коли згідно умов Берестейського договору австро-німецькі війська 18 лютого вступили на Україну, вони не зустріли на своєму шляху жодного серйозного опору. На початку березня 1918 р. австро-німецькі частини ввійшли у Київ, а до кінця квітня контролювали майже всю Україну.

Ознайомлення з реальним станом справ в Україні викликало розчарування в німецького й австрійського командування. Цілковито ізольована й безвладна Центральна Рада не могла забезпечити регулярних поставок хліба і вивіз продуктів, як вона обіцяла ще в Берестю. Розчарувавшись у можливості співпраці з Центральною Радою, австрійське й німецьке командування прагнуло її заміни ефективнішим і слухнянішим урядом.

Безпосереднє знаряддя для виконання цих планів вони знайшли серед тих верств українського суспільства, які були найбільше невдоволені політикою Центральної Ради. У першу чергу це стосувалося заможнішого селянства й українських поміщиків, землевласників, які противилися ідеї соціалізації землі. Виразником політичних поглядів цих соціальних верств стала створена ще весною 1917 р. Українська демократично-хліборобська партія. Уже в середині квітня 1918 р. вона ввійшла у контакт з німецьким командуванням. Український уряд виявився безпомічним в організації протидії заколотникам.

29 квітня Центральна Рада ще встигла відбути своє останнє засідання, на якому ухвалила проект основного закону (конституції) УНР. Цього ж дня хліборобський конгрес, скликаний заколотниками, обрав гетьманом всієї України колишнього російського офіцера, полковника Павла Скоропадського. У ніч на 30 квітня були захоплені усі найважливіші державні установи.

Центральна Рада ввійшла в історію української революції як уряд добрих намірів і великих задумів. Подивугідним є те, що не зважаючи на відверте доктринерство і відсутність політичного досвіду у її лідерів, ЦР таки вдалося добитися чималих успіхів. В першу чергу це стосується національної мобілізації українських мас та проголошення  Української Народної Республіки. Вона досягала цих результатів, поєднуючи національні мотиви з соціальними, укладаючи численні союзи та компроміси. Але політика компромісів погано надається для часів, які звуться революцією. Діячі Центральної Ради недооцінювали динаміки революційного процесу. Їхня розважлива програма могла б мати успіх при спокійних обставинах розвитку суспільства. Ініціативу у неї перехопили ті політичні сили, які робили ставку на грубу фізичну силу.

 

ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА

29 квітня 1918 р. в історії української революції розпочався новий період, який тривав трохи більше півроку – період Гетьманату. Стара назва –  Українська Народна Республіка – була скасована і замінена новою – Українська Держава. В одному із своїх перших інтерв’ю Скоропадський твердо заявив, що “моя Батьківщина не повинна стати ґрунтом для соціалістичних експериментів”. Права приватної власності проголошувалися фундаментом культури і цивілізації.

Характер державної системи, до якої прямував гетьман, тяжко визначити однозначно – найправдоподібніше, це мала бути конституційна монархія відмінна від традиційної самодержавної системи в Росії. Політичні опоненти Скоропадського закидали йому, що гетьманське міністерство складене в основному з т.зв. малоросів, тобто “індивідумів української крови, але з московською душею”. 10 із 15 міністрів дотримувалися російської орієнтації. Єдиним, хто мав репутацію українського патріота, був Дмитро Дорошенко. Ціною його міністерського портфелю стала відмова від членства у партії соціалістів-федералістів, які вважали режим Скоропадського абсолютистським й антидемократичним. Інші українські соціалістичні партії теж відмовилися співпрацювати з новим міністерським кабінетом.

Кістяк державного апарату становили російські старорежимні чиновники й офіцери. Гетьманські міністерства, суди та інші державні установи під новими українськими вивісками зберігали російський характер. Відомий випадок, коли міністерські службовці, колишні працівники державного апарату УНР, оголосили страйк на захист української мови від русифікаторських посягань міністра.

Для російських офіцерів, бюрократів та інтелектуалів гетьманський режим з його псевдо-козацьким характером був фарсом, “чепухой”. Якщо вони йшли на службу до гетьмана, то робили це з виключно прагматичних міркувань. Їх приваблювала та обставина, що гетьманська держава гарантувала певний мінімум стабільності. Вони мали намір використати Україну як базу для боротьби проти більшовицької влади на Півночі. Щойно з більшовизмом буде покінчено, гадали вони, потреба у цій оперетковій державі відпаде.

Спокійне життя в Україні приваблювало тисячі біженців з Росії. З осені 1918 р. у Києві побували “весь Петроград” і “вся Москва”. Сюди прибула аристократія, лідери політичних партій, фінансисти, підприємці, цілі редакції столичних газет та трупи столичних театрів. “Матір міст руських” переповнювали проститутки і перекупщики; київські кінематографи, кафе, театри, ресторани не вміщали всіх, хто бажав розваг.

Ніколи Київ у своїй історії не був таким “російським” містом, як за часів правління Скоропадського. Зрозуміло, що гетьман і його найближче оточення мусіли рахуватися з цим фактом. Але його політика диктовалась не одним лише бажанням пристосуватися до ситуації. Вихований в аристократичній сім’ї, Скоропадський сприймав світ у поняттях соціального статусу і соціальної ієрархії. Він був у першу чергу підданним Росії, вірним царю, імперії і своєму офіцерському обов’язку. І лише на другому місці стояли його ентічно-культурні пов’язання до Росії і до своєї “малої батьківщини” з її славетним козацьким минулим. Падіння старого режиму звільнило Скоропадського від старих обов’язків; залишився лише його “малоросійський” комплекс. Він вірив, що в майбутньому Україна ввійде в союз з Росією.

У вужчому смислі Скоропадський будував ані українську, ані російську національну державу. Нова концепція української нації відкривала шлях для співпраці з гетьманським режимом зрусифікованим лівобережним дворянам та декільком тисячам чиновників —”малоросів”, не позбавленим почуття територіального патріотизму. Як би символізуючи свій розрив з національною політикою Центральної Ради, 9 липня 1918 р. гетьман відмінив закон про національно-персональну автономію.

Біда полягала в тому, що як стара, так і нова концепція української нації мали більше ворогів, аніж союзників. Для російських націоналістів клятва на вірність Українській державі була рівноцінна зраді і ренегатству. А українські соціалісти взагалі відмовляли гетьманському режимові у праві називатися українською державою. “В їх очах, – писав Дмитро Дорошенко, – кожен, хто не знав або не вживав літературної української мови, не належав до українських національних партій і не був членом “Просвіти” – не був і українцем; українство в поняттях цих людей кінчалося поза межами партій ес-ефів, ес-ерів, ес-деків і обмежувалося кількома сотнями або тисячами інтеліґентів, згуртованих у цих партіях”.

Гетьману весь час доводилося лавірувати між різними політичними групами, час від часу змінюючи свій внутрішній курс. Політична стабільність гетьманського режиму ґрунтувалася на зовнішньому чиннику – німецькому й австрійському багнеті. Але цей порядок і стабільність були оманливі. Як твердить американський історик Джоф Ілі[6], німецька окупація західних окраїн колишньої Російської імперії була встановлена у вирішальний момент революційного процесу, коли старорежимні політичні і громадянські структури уже зазнали краху, а нові лише зароджувалися. Впровадивши свою авторитарну владу, німецьке командування зруйнувало зародки громадянського суспільства і тим самим унеможливило довготривалу політичну стабільність на окупованих територіях. Старі антагонізми не пропали, але – що було значно гірше – до них додалися нові. Кумулятивний ефект першої світової війни, розпаду імперії і німецької окупації під корінь знищив існуючу соціальну організацію і витворив політичний вакуум, який швидко заповнювали найбільш радикальні сили.

Цей висновок повністю підтверджує історії німецької окупації України 1918 р. Німецьке військове командування заборонило страйки і масові зібрання. Будь-яка інформація в газетах про німецькі війська підлягала попередній цензурі. Найбільшої шкоди завдали репресії проти селянства. Група польських поміщиків і німецькі колоністи на Волині  та на Поділлі звернулися до австрійського командування з проханням примусити селян відшкодувати заподіяні їхнім господарством шкоди шляхом стягнення контрибуцій та примусових відробітків. За прикладом волинських і подільських поміщиків великі землевласники Лівобережної та Степової України теж вдалися до “карних експедицій” за допомогою німецьких або австрійських військових частин.

Окупаційна влада сіяла зерна масового спротиву серед місцевого населення. На перших порах цей спротив мав пасивний характер: поля не оброблялися, робітники відмовлялись працювати на шахтах, заводах і фабриках. Але вже літом 1918 р. у Київській та Чернігівській губерніях прокотилася могутня хвиля селянського повстання, очоленого лівими есерами та більшовиками. Іншим вогнищем селянського збройного опору став район с. Гуляйполе на Катеринославщині, де повстанців очолював анархіст Нестор Махно.

У самому Києві уже в середині травня сформувався організований центр опозиційного руху – Український національно-державний союз. Союз ставив собі за мету “рятувати загрожену українську державність та сконсолідувати всіх сил для праці під будовою незалежної Української Держави”. У його склад ввійшли представники основних українських партій (включно з хліборобами-демократами, які самі допомагали Скоропадському прийти до влади) та найбільших профспілок – Об’єднання ради залізниць України та Поштово-Телеграфної спілки. У середині червня до неї приєднався Всеукраїнський Земський Союз.

Атмосфера напруги росла. Її свідомо підсичували російські “білі” і “червоні” сили. Російські ліві есери вдалися до прямих терористичних актів. 30 липня 1918 р. лівий есер Борис Донський вбив німецького генерала-фельдмаршала, командуючого німецькими військами в Україні Германа фон Айхгорна. Готувався замах і на самого гетьмана.

На початку липня 1918 р. у Москві відбувся установчий з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. Новоутворена партія на чолі з Георгієм П’ятаковим виступила складовою частиною РКП(б) і мала прав не більше, ніж будь-яка обласна партійна організація. Але з формального боку, утворення окремої української компартії означало визнання московськими більшовиками самостійности Української РСР. Зв’язаний умовами Берестейського уряду, більшовицький уряд не міг відкрито виступати проти української держави. Тепер же свою боротьбу з режимом Скоропадського він зміг представляти як боротьбу незалежної української соціалістичної держави проти українського реакційного уряду, тобто як акт української внутрішньої громадянської війни, до якої більшовицька Росія не має ніякого відношення.

Перед в опозиції до гетьманського уряду вели українські сили. Протистояння загострилося, коли керівництво в УНДС перейняли українські соціал-демократи й соціалісти-революціонери, які до цього входили в його склад лише на правах дорадчого голосу. Очолені Володимиром  Винниченком та Симоном Петлюрою, вони ввійшли у склад Союзу, витиснули з нього демократів-хліборобів, й перейменували його в Український національний союз. Своєю метою УНС проголосив встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, і боротьбу за демократичний виборчий закон. У вересні 1918 р. Винниченко вступив у переговори з радянською стороною й обіцяв легалізацію більшовицької партії в Україні, якщо раднарком надасть допомогу УНС у повстанні проти гетьманського режиму й визнає самостійність відновленої УНР.

Оточеному стіною непопулярності й змов гетьманові Скоропадському все-таки вдавалося добитися певних успіхів. Гетьман проводив активний зовнішньополітичний курс щодо включення до складу України українських етнічних земель, які перебували у складі більшовицької Росії, Польщі й Румунії (північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Воронізької й Курської губернії, Холмщини,  Підляшшя , північної Бессарабії) та Криму.

Найзначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд добився у галузі науки й освіти. У Києві та Кам’янець-Подільському були відкриті два українські університети. Були засновані національні архів, бібліотека, галерея мистецтв, театр, видавалися підручники українською мовою і т.д. Від початку літа розпочалася робота щодо організації Української Академії Наук, й уже 14 листопада 1918 р. гетьман своїм окремим наказом призначив особовий склад академії. Її головою став всесвітньовідомий природознавець  Володимир Вернадський, який ще з дореволюційних часів відзначався симпатіями до українського руху.

У цей же день – 14 листопада 1918 р. – Скоропадський проголосив, що Україна відрікається від державної самостійності і входить у федеративну спілку з майбутньою небільшовицькою Росією. Цим рішенням гетьман мав на меті здобути прихильність з боку Антанти після того, як поразка Німеччини й  Австрії стала вже доконаним фактом. Вибух революції в Німеччині і розпад Австро-Угорщини позбавили гетьманський режим найміцнішої підпори. У цій ситуації єдиною надійною опорою видавалася непереможна Антанта. Але держави Антанти, зацікавлені у реставрації свого союзника, “єдиної і неподільної” Росії, ставили перед Скоропадським вимогу негайного з’єднання з Росією.

Дні режиму Скоропадського були полічені. У ніч на 14 листопада на таємному засіданні Національного Союзу витворився повстанський уряд – Директорія – у складі Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця, Опанаса Андрієвського та  Андрія Макаренка. Первісним центром повстання стала Біла Церква, де перебувала основна військова опора повстанців. 17 листопада вірні Директорії війська завдали поразки військовим частинами Скоропадського під залізничною станцією Мотовилівка. Ця військова перемога відкривала шлях до захоплення української столиці. Однак влада гетьмана у місті зберігалася ще до середини грудня, поки німецькі війська продовжували перебувати у Києві. І лише коли Директорія уклала угоду з німцями про їхній відхід з української столиці, гетьман підписав своє зречення від влади. У мундирі німецького офіцера разом зі своєю дружиною, переодягненою в одяг медсестри, він виїхав до Берліна.

Про характер гетьманського режиму в українській історіографії довгий час тривали суперечки. Для українських істориків консервативного напряму (Дмитра Дорошенка, Наталі Полонської-Василенко) гетьманат став єдиною “правовою” українською державою, витвореною місцевими консервативними силами. Для авторів уенерівської школи гетьманський уряд був маріонетковим режимом, створеним німецькими окупантами і позбавленим будь-якої опори в українському суспільстві. Близьким до цього трактування є карикатурний образ гетьмана у булгаківських “Днях Турбіних”, широко відомих масовому читачу і глядачеві.

Однак фігура Скоропадського є радше трагічною, аніж комічною. Вирваний із звичного русла життя російського дворянина світовою війною і революцією, волею долі він був поставлений на чолі української держави. Російський офіцер, який чотири роки воював з німцями, в останній рік війни він змушений був опертися на їхню допомогу, залишаючись переконаним у перемозі Антанти. Не будучи демократом і сповідуючи консервативні погляди, він прагнув залучити до будівництва стабільної української держави найширші верстви, незалежно від їхнього соціального і національного походження. Логіка державного будівництва змусила його захищати українські інтереси, навіть якщо його влада опиралася на німецькі багнети, а більша частина міністрів говорила і думала по-російськи.

 

ЗУНР: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА МІЖ СЯНОМ І ЗБРУЧЕМ

Коли пізньою осінню 1918 р. на Східній Україні вирішувалася доля держави Скоропадського, на західноукраїнських землях визрівали події, які ставили українське питання на цілком іншу площину. Влиття галицького струменя перетворювало дотеперішні українські революційні змагання з питання виключно внутрішньої реорганізації колишньої Російської імперії у питання встановлення стабільного політичного порядку у всій Центральній та Східній Європі.

Поштовхом до нового повороту у розвитку політичної ситуації була воєнна поразка Центральних держав, які з весни 1918 р. контролювали майже всю українську територію. Внаслідок зміни міжнародної кон’юнктури становище українців дуже ускладнилося. У новій післявоєнній Європі вони опинилися у таборі переможених, а не переможців. У планах Антанти не було місця на утворення незалежної української держави. До того ж ідея утворення українського коронного краю в Австрії із Східної Галичини та Північної Буковини була головним змістом таємного додатку до Берестейського мирного договору між Україною й Центральними державами. Молоді українські дипломати не зуміли зберегти таємницю, і зміст угоди швидко став відомим польській стороні.  Австрія швидко денонсувала таємну угоду, але цей факт дозволив польським політикам представити перед Антантою питання української державності в  Галичині як “австро-німецьку інтригу”.

18 жовтня 1918 р. збори українських послів віденського парламенту, депутатів галицького і буковинського сеймів та представники українських політичних партій обидвох країв утворили у Львові Українську Національну Раду. Вона повинна була виробити свій план розв’язання українського питання. Основним предметом суперечок стало питання про взаємовідношення української влади в Галичині, Буковині і Закарпатті з самостійною українською державою на сході України. Молодші і найбільш радикально настроєні депутати виступали за негайне проголошення об’єднання українських земель Австро-Угорщини  з “Великою Україною”. Керівництво  Національної Ради на чолі з Євгеном Петрушевичем, однак, відлякував пануючий у Східній Україні політичний хаос (уряд гетьмана Скоропадського доживав свої останні тижні). Окрім того, проголошення об’єднання зі Східною Україною означало б розрив з Австрією. На цей крок, виховані в школі австрійської лояльності й поваги до легітимності, галицькі політики не наважувалися. Великою ілюзією провідних галицьких політиків була думка, що доля західноукраїнської держави вирішуватиметься у Відні. Тому Виконавчий комітет Народної Ради виїхав до столиці Австрії, залишивши на місці лише невелику делегацію на чолі з Костем Левицьким.

Політика керівництва Національної Ради неминуче довела б до краху, якби не група молодих українських політиків та січових стрільців. Вони були прихильниками рішучих дій. Якраз у той самий час, коли у Відні австрійська Рада міністрів дебатувала над справою Східної Галичини, таємний Український військовий комісаріат видав розпорядження про здобуття влади у Львові військовою силою. Операцію очолив молодий сотник Дмитро Вітовський 29 жовтня він переїхав з Чернівців, місця стаціонарного перебування січових стрільців, до Львова. Члени Національної Ради були повідомлені про військове повстання уже після того, коли були видані накази і розпорядження про захоплення Львова українськими частинами.

Операція була проведена блискавично і без проливу крові. Всі державні будинки, казарми й важливі об’єкти у Львові зайняли українські частини. Над ратушею був вивішений синьо-жовтий прапор. Жителі міста, які в ніч на 31 жовтня ще лягали спати підданими  Австрійської імперії, раноком наступного дня прокинулися громадянами української держави (з 9 листопада, згідно офіційної назви – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)).

Політична дійсність 1 листопада 1918 р. здавалася полякам “кошмаром, взятим із поганого сну”. У політичному сенсі вони “проспали” українське національне відродження, злегковаживши його як нібито “австрійську інтригу”, що, окрім групки інтеліґентів, немає за собою вагомих соціальних сил. На момент проголошення Західноукраїнської Народної Республіки  (ЗУНР) польської держави ще не існувало – вона виникла декількома днями пізніше. На час описуваних подій польські політики розважували над двома концепціями повоєнного влаштування кордонів у Східній Європі. Обидві опирались на те положення, що затиснута між Росією і Німеччиною Польща не має шансів вижити, якщо буде слабосильною державою. Але висновки з цього робилися цілком протилежні. Лідер польської ендеції Роман Дмовський вважав, що білоруський, литовський, український національні рухи на “східних польських кресах” не мають достатніх державотворчих потенцій. З другого боку, відновлена Польща теж не мала б достатньої сили вдержати ці території повністю у складі своєї держави. Найменшим злом для Дмовського було встановлення польсько-російського кордону, який би перетинав білоруські, литовські і українські землі й був би розташований майже на одинаковій відстані як від Варшави, так і від Москви.

Зовсім іншою була концепція Юзефа Пілсудського, яка поділяли більшість польських соціалістів. Вони прагнули розвалу й ослаблення імперської Росії шляхом створення федерації самостійних білоруської, литовської, польської й української держав. Найслабшим місцем цієї концепції було, однак, те, що вона не виходила за межі лозунгів. Федералістичні ідеї, слабо розроблені й романтично забарвлені, не могли стати серйозним поборником лінії Дмовського, що ґрунтувалася на прагматичному й легко зрозумілому почутті “національного егоїзму”. Навіть ті з поляків, хто розцінював війну з українцями як непотрібну і шкідливу, залишався при думці, що оборона Львова є вимогою обов’язку захисту вітчизни.

Перші сутички між поляками й українцями вибухнули в Львові вже 1 листопада 1918 р. У перші ж дні виявилися слабі сторони українського війська. Солдати, здебільшого вихідці з села, непевно почували себе в місті і не мали досвіду вуличних боїв. Дуже гостро серед українських військ відчувався брак офіцерів. Крім об’єктивних слабостей, українське військове керівництво допустило серйозні помилки і прорахунки. Воно мало всі можливості, щоб в зародку знищити опір, якщо проявило б більше рішучості і злагодженості в діях.

Тактичні прорахунки українського війська були причиною того, що після трьохтижневих боїв воно було змушено 21 листопада покинути Львів. Майже одночасно зі Львовом розгорілися бої за Перемишльську фортецю і за встановлення контролю над Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном. Військові сутички при загальній рівновазі сил переросли у затяжний конфлікт. Почалася справжня польсько-українська війна. Найбільша іронія полягала в тому, що ця війна розгоралася саме в той час, коли весь західний світ святкував встановлення миру.

Непримиренність обидвох сторін випливала із різниці їх психологічних постав. Для українців це була боротьба за власну свободу проти національного поневолення. Вони з розумінням і повагою поставилися до визвольних змагань поляків, але лише при умові, що ці змагання не будуть вестися на українській етнічній території. Абсолютно протилежною була польська позиція. Поляки відчували себе історичною, державною нацією, якій належить право на Галичину. Українське збройне повстання вони сприймали як пряме продовження “варварських бунтів”, “гайдамацької різні” XVII -XVIII ст. А українське військо було для них лише”бандою”, яка не заслуговувала ні на пощаду, ні на людське відношення. Іншим важливим психологічним моментом було те, що поляки почували себе на стороні переможної Антанти, тоді як українцям здавалося, що весь світ повстав проти них. Це надавало боротьбі особливо відчайдушного характеру.

Покинувши Львів, український уряд разом з командуванням переїхали до Тернополя, а з кінцем грудня – до Станіславова. Ще раніше, 11 листопада від ЗУНР відпала Буковина, окупована румунськими військами. У Тернополі розгорнулась робота по реорганізації регулярної Української Галицької Армії (УГА), створеної на основі легіону УСС. Зміцнення армії стало можливе завдяки встановленню контактів з Наддніпрянською Україною. Командуючим (начальним вождем) УГА з початку грудня став наддніпрянець генерал Михайло Омелянович-Павленко. Ще 10 листопада, у розпал боїв за Львів, Українська Національна Рада уповноважила уряд (Державний секретаріат) прийняти всі необхідні міри для об’єднання українських земель в одну державу. 1 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР разом з Директорією Української Народної Республіки ухвалила попередній договір про злуку новох держав. 22 січня 1919 р. у Києві, на Софіївській площі, під час урочистої маніфестації було проголошено, що “від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу”. Від моменту проголошення “Акту про злуку” Західноукраїнська Народна Республіка була перейменована у Західноукраїнські області Української Народної Республіки (ЗОУНР).

На плечі ЗОУНР впав весь тягар польсько-української війни. Українська Народна Республіка, сама була втягнута у військовий конфлікт з більшовиками на сході, і тому не могла допомогти новоприєднаним областям на заході. Весь грудень-січень пройшов у спробах українських військ відвоювати Львів. У той час, коли українці були найближчими до успіху, до  Галичини  приїхала місія Антанти на чолі з французьким генералом Жозефом Бартельмі. Місія мала завдання розв’язати польсько-український конфлікт, переклавши справу державної приналежності  Галичини  на вирішення майбутньої Паризької мирної конференції. Ціною перемирення мав послужити територіальний компроміс з обидвох боків. Лінія розділу двох ворогуючих сторін (“лінія Бартельмі”) залишала третину  Галичини , разом зі Львовом і Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном по польському боці, решта земель переходила до українців. Водночас місія Бартельмі запевнювала, що у випадку згоди українського уряду на цей компроміс Антанта визнає західно-українську державу і надасть їй всеможливу допомогу.

Пропозиція Бартельмі була реальною можливістю для розв’язання польсько-українського конфлікту. У випадку її прийняття ліквідовувався західний фронт об’єднаної української держави і основний тягар боротьби переносився на Схід, де війська Директорії безуспішно намагалися здержати натиск більшовицьких військ. Прихід УГА на допомогу Директорії створило б військову перевагу українців на східному фронті. До того ж, збереження території ЗОУНР, хоч і значно обкроєної лінією Бартельмі, для української сторони створювало добре зорганізований цивільний тил для військових дій на Сході. Одним словом, пропозиції Антанти давали об’єднаній молодій українській державі добрий шанс вистояти у боротьбі з численними противниками.

Цей шанс не було використано. Серед галицьких українців переважала думка, що місія Бартельмі вислана спеціально для стримання успішного наступу УГА на Львів. Здобуття Львова вважалася справою декількох найближчих тижнів, якщо не днів. Прийняти пропозицію Бартельмі, на їхню думку, означало створити загрозу для соборності України, адже місія обіцяла визнання Антанти тільки для галицької держави. Тому позиція галицького уряду зводилася до слів наказу генерала Омеляновича-Павленка до Української Галицької Армії: “Хай нас розсудить залізо й кров!” Залізо й кров розв’язали справу не в користь українців. Поляки використали коротке перемир’я під час візиту Бартельмі для зміцнення своєї армії. Польські війська витіснили українців від Львова і весною 1919 р. повністю перебрали воєнну ініціативу у свої руки.

Невдачі на фронті контрастували з успішною внутрішньою політикою західноукраїнського уряду. За весь час тривання польсько-української війни в українському тилі панували лад та безпека. Політична стабільність та громадянський мир забезпечувались перш за все усталеною двопартійною системою – більшість місць у Національній Раді належала націонал-демократам та їхнім політичним опонентам – радикалам. Крім того, націонал-демократи уступили певну кількість своїх місць іншим партіям, щоб забезпечити їм повноцінну участь в законодавстві й виконавчій владі. Це створило можливість утворення уряду національної коаліції. В умовах постійної розрухи й військових дій урядові вдалося налагодити адміністрацію краю, уникнути загрози поширення голоду й епідемій, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу й залізниці. Доказом зрілості української влади був той факт, що за весь період польсько-української війни на території ЗОУНР не було масових репресій проти цивільного неукраїнського населення. У цьому відношенні поведінка західноукраїнського уряду вигідно відрізнялася від польської влади, яка до пустилася анти-українських й анти-єврейських погромів. Щоб уникнути міжнаціональних конфліктів, національним меншостям (полякам, євреям і німцям) гарантувалися широкі права, зокрема пропорційне представництво у Національній Раді  та право звертатися до державних органів своєю мовою (державною мовою була визначена українська). Аграрна політика ЗУНР теж відрізнялася прагматичністю. На відміну від соціалістичних експериментів УНР, Національна Рада поклала в основу земельної реформи право приватної власності. Експропріації підлягали лише державні землі, землі, що належали до членів пануючої династії, землі двірські і духовні, землі, набуті з метою спекуляції, а також ті, які перевершували певну дозволену норму площі.

Приклад ЗУНР наочно показував переваги австрійської правової школи над російським правовим нігілізмом, в атмосфері якого виросли східноукраїнські політики. Галицькі державні діячі якби здавали екзамен на свою політичну зрілість, і з цієї точки зору результати їхньої праці заслуговували найвищої оцінки.

Але успіхи державного будівництва начисто перекреслювалися військовими невдачами. У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті відбулися докорінні зміни у розстановці сил: з Франції сюди прибула 110-тисячна армія генерала Юзефа Галлера, сформована з числа польських військовополонених, колишніх австрійських солдат й офіцерів. За розпорядженням Антанти ця армія мала вести військові дії з більшовиками, але польське командування обійшло цю умову і використало її у боробтьбі з українцями. У середині травня польські війська, підкріплені армією Галлера, перейшли у загальний наступ, і до початку червня зайняли майже всю  Галичину, за винятком невеликого трикутника між р.Дністер і р.Збруч. 23 травня румунські війська перейшли галицько-буковинську границю і зайняли Коломию і ціле Покуття аж по Дністер.

Становище української влади виглядало безнадійним. 9 червняНаціональна Рада передала президенту ЗОУНР  Євгенові Петрушевичу диктаторські повноваження. Ставши диктатором, Петрушевич назначив нового начального вождя УГА, наддніпрянського генерала Олександра Грекова.

Наступні два тижні були свідками останнього відчайдушного наступу УГА (т. зв. “чортківської офензиви” (наступу)). Було відвойовано майже половину території, зайнятої польськими військами з середини травня. УГА швидко просувалася вперед, і знову опинилася близько воріт Львова. Успіх не вдалося закріпити через недостачу амуніції. 27 червня командування польськими військами у Галичині перейняв у свої руки сам  Пілсудський. Зорганізована ним контратака відкинула українців на попередні позиції. Лише слабість натиску польських військ та вдало спланований і проведений відхід врятував УГА від повного знищення. 16-18 липня війська ЗОУНР перейшли р.Збруч, залишивши всю Східну Галичину у руках польської влади.

Політичним результатом дев’ятимісячних боїв для польської сторони була перемога концепції Дмовського над концепцією Пілсудського, причому завдяки енергії й зусиллям останнього. Але перемога 1919 р. рівно через 20 років обернулася для відновленої Речі Посполитої великою геополітичною поразкою. Спроба утворення самостійної української держави закінчилась невдачею; зворотньою стороною цієї поразки було відновлення російської імперії у вигляді СРСР. Ця імперія у 1939 р. разом з фашистською Німеччиною провела “четвертий поділ Польщі“. Не можна не згодитися з сучасним польським істориком Мацеєм Козловським, що “мало котра виграна війна коштувала Польщі так дорого, як ця швидка, порівняно дешева і блискуча перемога… І якщо ще сьогодні з гіркотою ми згадуємо те, що в роки другої світової війни діялось в  Галичині і на Волині, то ми повинні пам’ятати, що це були великою мірою наслідки переможного польського походу на Збруч в 1919 році”[7].

 

ДОБА ДИРЕКТОРІЇ: ВІДРОДЖЕННЯ РЕСПУБЛІКИ

Подібно до того, як політика Скоропадського була запереченням курсу Національної Ради, діяльність Директорії була прямою антитезою до гетьманського режиму. Декларація від 26 грудня 1918 р. оголошувала Україну вільною від карних експедицій, старост, жандармів та “інших злочинних інституцій пануючих клас”. Відмінялися всі закони й постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Дрібні і середні селянські землеволодіння залишалися непорушними, а решта земель повинні були перейти у користування безземельних і малоземельних селян, у першу чергу тих, хто брав участь в антигетьманському повстанні. Було відновлено також національно-персональну автономію.

Українська революційна демократія не змогла оцінити позитивних сторін гетьманського режиму, в першу чергу – залучення до будівництва української держави всіх лояльних фахових елементів, незалежно від соціального і національного походження. У тому сенсі Директорія продовжувала лінію Центральної Ради. Декларація від 26 грудня позбавляла права голосу “класи не трудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці клас трудових, які нищили край, руйнували господарство й означали своє правління жорстокостями й реакцією”. Таке формулювання викликало непорозуміння і суперечності: чи до експлуататорських класів слід зараховувати адвокатів, лікарів, журналістів і т.п. – людей, без яких нормальне функціонування будь-якого сучасного суспільного організму є просто неможливим?

За соціалістичною риторикою й белетризованою формою Декларації від 26 грудня вгадувалася постать її автора,  Володимира Винниченка. Він відігравав провідну роль у Директорії від моменту її утворення (15 листопада 1918 р.) аж до його добровільної відставки 10 лютого 1919 р. Зразу ж після першої радянської окупації Винниченко написав блискучу п’єсу “Між двох сил”,у якій він розкрив увесь трагізм українських соціалістів які опинилися між українським національним рухом і російським більшовизмом. П’єса підштовхуваладо висновку про потребу раз і назавжди припинити соціальне експериментування і розпочати “позитивну” працю на національному ґрунті. Однак досвід першого року революції мало навчив   Винниченка. Основним змістом української революції він вважав не національне питання, а прагнення “селянсько-робітничих” мас до “всебічного визволення” – соціального, національного, політичного, морального, культурного і т.д. Винниченко був прихильником введння в Україні радянської влади, пропонуючи надати їй національного характеру.

Іншу течію в Директорії уособлював Симон Петлюра. Від Винниченка його відрізняла менша схильність до утопічних проектів і готовність співпрацювати навіть з “буржуазією” ради торжества національної справи. Протягом 1919 р. він все більше віддалявся від соціалістичних поглядів своєї молодості і еволюціонував у бік націонал-демократичної орієнтаціїї.

Період політичного і воєнного тріумфу Директорії тривав недовго. Ознаки занепаду сил виявилися дуже рано. Соціальний момент надавав антигетьманському повстанню масового характеру, але водночас служив причиною його внутрішньої слабості. Армія Директорії, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету досягнено, стала швидко розпадатися. Селяни не хотіли воювати далі і поверталися до своїх домівок.

Послаблення військових сил Директорії виявилося дуже несвоєчасним перед лицем нової хвилі більшовицької інтервенції з Півночі. 6 грудня 1918 р. більшовицькі війська під керівництвом Володимира Антонова–Овсієнка перейшла у наступ на Україну. 3 січня 1919 р. вони взяли Харків, а 12 січня – Чернігів. Становище Директорії стало критичним. 2 лютого 1919 р. вона покинула Київ й перебралися спочатку у Вінницю і Рівно, а з середини червня – до Кам’янця-Подільського.

Ситуація ще більше ускладнилася після появи на Півдні України на початку грудня 1918 р. французького десанту. Під час переговорів з українським урядом французьке командування висунуло умови, що мали характер ультиматуму: виведення зі складу Директорії Винниченка, Петлюри і Чехівського як головних “провідників більшовицького курсу”, підпорядкування своїй команді української армії, залізниць і фінансів. Справа ж державної незалежності України перекладалась на вирішення мирної конференції в Парижі.

До зовнішніх загроз додавалися внутрішні розколи. Командир одного із найбільших військових з’єднань, отаман Матвій Григор’єв перейшов на сторону більшовиків, після того, як Директорія не дозволила йому “скинути французів у море”. А командуючий українською армією в Лівобережній Україні отаман Петро Болбочан, у знак протесту проти пробільшовицької політики лідерів Директорії самочинно покинув лінію фронту і разом зі своїми частинами рушив на з’єднання з російськими добровольцями.

Усвідомлюючи катастрофічність становища на фронті, Директорія перш за все шукала компромісу з французьким командуванням. Для цього соціалістичний кабінет міністрів Чехівського був замінений більш розсудливим, “буржуазним” урядом Сергія Остапенка. Винниченко відмовився від посади голови Директорії і виїхав з України. Директорію очолив Петлюра, який, намагаючись пристосуватися до вимог Антанти, покинув соціал-демократичну партію. З цього часу ім’я Петлюри стало єдиним символом українських визвольних змагань. Але для багатьох неукраїнців це ім’я стало ще й синонімом анархії, безпорядку і насильства, яке хвилею прокотилося в Україні весною і літом 1919 р.

Найбільше постраждало від цієї хвилі єврейське населення. В антиєврейських погромах на Україні у 1918-1920 рр. загинуло, згідно з даними єврейських джерел, щонайменше 30 тис. євреїв. Найбільше погромів здійснили самозвані “отамани” і “батьки”, які, хоч і виступали від імені  Директорії, нерідко відмовлялися виконувати її накази, кидали фронт і поверталися у свої рідні місця. На контрольованих ними територіях вони вели себе як самозвані царки. На їхню частку припадає 40% погромів. Ще 20% припадало на банди, які часто не мали жодного політичного пов’язання. До погромів вдавалися російські Біла (20%) і Червона (6%) Армії. Найкривавіші погроми вчиняв Матвій Григор’єв, колишній офіцер російської армії, який спочатку воював під прапорами Директорії, пізніше – Червоної Армії, і, зрештою, збунтувавшись проти більшовиків, самочинно проголосив себе отаманом України і провадив військові дії на власну руку, аж поки не був вбитий Нестором Махном наприкінці липня 1919 р.

Ні українським, ні єврейським лідерам не бракувало добрих намірів покінчити з погромницькою хвилею. Директорія, продовжила ліберальну лінію Центральної Ради щодо єврейського населення. Вона відновила закон про національну персональну автономію, поширивши його лише на євреїв. Сам Петлюра звертався до війська з численними закликами припинити погроми й вимагав покарання винних військовим трибуналом. Ці зусилля принесли свої скромні результати: у період між червнем і жовтнем хвиля насильств була призупинена. Але українському керівництву не вдалося контролювати ситуацію. Хоча головнокомандуючий українськими військами Олександр Греков наказував віддавати погромників під суд військового трибуналу, при загальному розкладі військ не можна було перевірити, чи виконувались ці наказина відстані більше декількох верст від його місцезнаходження.

Українські лідери весною і літом 1919 р. представляли собою нечисленну й позбавлену впливу соціальну групу, яка знаходилася на самій вершині вулкану насильства й анархії. Їхня трагедія полягала в тому, що вони розбудили сили, з якими не могли справитись. І виконавці, і жертви погромів були спадкоємцями Російської імперії, політична система якої не давала своїм громадянам ні досвіду, ні легального механізму для мирного розв’язання суспільних конфліктів, ані розуміння своїх прав. Що досвід російського політичного життя, вірніше – його повна відсутність, зіграв вирішальну роль у справі антиєврейських погромів в Україні, переконує приклад і галицьких січових стрільців. Ці найдисциплінованіші частини українського війська не вдавалися до насильства по відношенню до мирного населення. Єврейські жителі українських містечок впрошували українське командування розквартировувати в їхніх кварталах галичан, твердо знаючи: де зупиняються галичани, там не буде погромів. Але за плечами галицьких солдатів стояла австрійська школа парламентаризму, громадського життя і національної толерантності – всього того, що бракувало колишнім підданним Російської імперії.

Окремі українські політики зверталися до французького командування з проханням виступити з засудженням погромів, оскільки саме слово “Антанта” мало ще гіпнотичний вплив для значної частини населення України. Але французи відмовилися, мотивуючи свою відмову небажанням втручатися у внутрішні справи України. Мало хто, однак, у той час усвідомлював, що дні Антанти на Україні вже полічені. 6 квітня 1919 р. воно поспішно евакуювало свої війська з Одеси і чорноморського узбережжя під ударами отамана Григор’єва. Поспішність, з якою проводилася евакуація, пояснювалась тим, що й серед самої французької армії почали проявлятися пробільшовицькі настрої.

Весь подальший перебіг української революції після весни 1919 р. – це історія калейдоскопічної зміни урядів, відчайдушних спроб досягти на фронті нових перемог після все частіших військових поразок, розпачливих пошуків союзників та безуспішних намагань одержати визнання серед тих держав, які на мирній конференції у Парижі вершили долю післявоєнної Європи.

Українська Народна Республіка виявилася маложиттєздатним державним утворенням. Але у часи революції слабість і силу варто оцінювати у релятивних мірках. У 1919 р. жодна зі сторін, яка вела боротьбу в Україні, не мала вирішальної переваги сил. Загальне співвідошення сил у травні 1919 р. між більшовиками, поляками, армією УНР, білогвардійцями, бандами Григор’єва й Українською галицькою армією становило 30:21:14:10:8:17 (не враховані дані про числельністьпартизанських загонів, чисельність яких у 1919 р. коливалася 20 до 100 тис. чол). Навіть якщо одна сторона й добивалася вирішальної переваги в силі, то її перевага могла компенсуватися тимчасовими союзами між її супротивниками. Так, весною 1919 р. не червоноармійці, а Махно утримував в Україні весь більшовицький фронт проти Денікіна.

Особливістю формування армій було те, що всі вони мали плинний особовий склад. Були випадки, коли одні і ті самі бійці по 3-4 рази побували по черзі і в Білій, і в Червоній армії. Факти частого дезертирства підривають міф про ніби-то класовий характер цих армій: мовляв, Червона була робітничо-селянською, а Біла – офіцерсько-буржуазною. Насправді, основну масу солдатів у кожній армії, що воювали на території України у 1919 р., складали українські селяни.

В умовах, коли жодна зі сторін не мала рішучої переваги, результат військових дій залежав від того, кому надавало підтримку українське селянство. Але його лояльність була дуже мінливою. Спочатку воно підтримало Центральну Раду проти Тимчасового Уряду, пізніше більшовиків проти Центральної Ради. Селяни були основною силою у боротьбі Директорії проти Скоропадського, а потім, охоловши до неї, дозволили більшовикам відтиснути її з Лівобережної України. Весною 1919 р. вони повстали проти більшовиків і вітали Денікіна, щоб ще через декілька місяців виступити проти Денікіна й вітати більшовиків.

Така мінливість у поведінці українського селянства закономірно викликає питання: які цілі насправді переслідували селяни у цій війні всіх проти всіх? Були це чисто соціальні вимоги, а чи невдоволення українського селянства мало й національний вимір? Найпростіша відповідь, який пропонував “здоровий глузд”, була та, що селянство позбавлене будь-якої ідеології і воювало лише ради власного добра і наживи.

Однак це було зовсім не так. Показовим був приклад махновщини – масового повстанського руху селян Півдня України. Політичною ідеологією його керівника, Нестора Махна , був анархізм. Але цей анархізм віддавав певною місцевою специфікою, яка робила його не схожим на традиційні доктрини російського анархізму. У поведінці бійців його загонів та їхніх уявленнях про соціальну справедивість махновців легко вгадувалися старі традиції низового козацтва і гайдамаччини. Як писалося у донесенні Вищої військової інспекції УСРР (березень 1919 р.), “частини батька Махна міцно просякнуті духом і тенденціями відчайдушного вільного Запоріжжя”. З другого боку, повстанці виявляли почуття сильної прив’язаності до своєї території. Вони наймужніше боронили ту ділянку фронту, де були їхні рідні села, сім’ї і земля. Як правило, вихід повстанських військ поза межі цієї території негативно позначувався на їхній боєздатності. Це почуття територіального патріотизму при певних обставинах легко могло еволюціонувати у національне почуття, особливо якщо ворог розмовляв неукраїнською мовою.

Найсильніше ці риси проявилися у антибільшовицькому повстанському русі, що весною-літом 1919 р. охопило Правобережну Україну. Тут, як писав Антонов–Овсієнко у доповідній записці Леніну, “робота надзвичайки і продекспедиторів, які спираються на “інтернаціональні” загони, відроджує націоналізм, підіймає на боротьбу з “окупантами” все населення без землі”. Національний характер конфлікту підсилювався тим, що для придушення селянських повстань більшовики висилали частини, сформовані з китайців, латишів, естонців, сербів, росіян, оскільки українським частинам не можна було довіряти – вони нерідко переходили на бік повстанців.

У середині 1919 р. українські повстанці володіли майже цілою Україною, за винятком Волині і Поділля, де перебувала армія УНР. Загальна чисельність повстанців, за даними білогвардійської розвідки, становила бл. 250 тис. чол. До повстанського руху в окремих районах долучалася українська соціалістична інтеліґенція, яка перебирала у свої руки керівництво.

Різке погіршення ситуації більшовиків на Україні внаслідок селянських повстань у тилу дозволили Білій Армії Денікіна та військам УНР літом 1919 р. розгорнути успішний похід проти більшовицької влади. 31 серпня 1919 р. війська УНР, підкріплені загонами УГА, та денікінські частини, наступаючи з різних сторін ввійшли у Київ. Однак між обидвома арміями зразу ж виник конфлікт навколо питання, хто встановить свій контроль над Києвом. Український головнокомандуючий генерал Антін Кравс від імені галицьких військ підписав договір з денікінцями про добровільний відступ з Києва.

Але армії Денікіна теж не вдалося розвинути свого успіху.Виступаючи під лозунгом відновлення “Великої Росії”, білі генерали здебільшого діяли на неросійських етнічних територіях. Однак вони не хотіли йти на жодні компроміси з національними рухами. Денікіну була осоружна сама думка, що росіян у Києві можна звести до статусу національної меншості. Український рух був оголошений зрадницьким, а назву “Україна” взагалі заборонено – замість неї вживали “Юг России”, “Малороссия”. Національна політика Денікіна була самовбивчою. Він не спромігся провестиземельну реформу, але принаймні міг укласти політичні союзи з окраїнними національними рухами на базі федерації. Це дозволило б йому позбутися найголовнішої слабості білогвардійського руху – відсутності міцного тилу. До того ж, Добровольча Армія не устояла перед загальною для всіх військ споскусою вдатися до реквізицій, погромів і грабунків. Це вирішило її долю в Україні, бо, як ствердив сам Денікін, “грабіжники не можуть довго залишатися на місці грабежу”.

У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання. Український уряд хотів скористатися з нього, але на перешкоді стали суперечки між східно- та західноукраїнськими лідерами. Уряд ЗОУНР боявся йти на конфронтацію з білогвардійським рухом, тому що розраховував найти спільну мову з Антантою.  Директорія, знаючи про крайні антиукраїнські настрої Денікіна, все більше схилялася до союзу з Польщею.

Нарешті, в кінці вересня, обидва українські уряди дійшли до згоди і розпочали спільні військові дії проти Білої Армії. Несподівано посеред осені вдарили холоди, які спровокували епідемію тифу. Затиснуте між трьома ворогами – російськими білогвардійцями, поляками й більшовиками – й заблоковане Антантою українське військо понесло величезні втрати. Українське керівництво не могло одержати навіть медикаментів для допомоги армії й цивільному населенню. У цьому “трикутнику смерті” армія УНР втратила до 70% свого складу. Начальна Команда УГА під тиском розпачливих обставин підписала пакт з генералом Денікіним про перехід під його командування. Покинення УГА українського табору унеможливило взагалі будь-які дальші військові операції. 17 листопада в Кам’янець-Подільськ, останню столицю української держави вступили польські війська.

Загнаний у безвихідь, 4 грудня 1919 р. Петлюра вирішив припинити регулярні військові дії і перейти до партизанської боротьби. 6 грудня 1919 р. 5 тис. вояків УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка та Юрія Тютюнника виступили у “Зимовий похід” по тилах більшовиків і Денікіна. Сам же голова Директорії Симон Петлюра 5 грудня 1919 р. покинув Україну й приєднався до української місії у Варшаві.

Водночас зазнала катастрофи й армія Денікіна. Під тиском більшовицького наступу й селянських повстань в тилу білогвардійські частини у листопаді 1919 р. відступили до Криму, своєї бази на чорноморському узбережжі.Частини УГА, знову опинившись у безвихідній ситуації – Денікіна було розбито, зворотня дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмовила їм у притулку, – у лютому 1920 р. перейшли на сторону більшовиків й одержали назву Червоної Української Галицької Армії. На початку грудня 1919 р. більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. контролювали всю територію УНР, за винятком Волині і Західного Поділля, окупованих восени 1919 р. польською армією.

 

БІЛЬШОВИЦЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ УКРАЇНИ

Перемога більшовиків у великій мірі була результатом нової зміни орієнтирів українського селянства після декількамісячного досвіду денікінського режиму. Член Революційно-Військової Ради червоноармійської армії Григорій (Серго) Орджонікідзе у листі до Леніна від 19 листопада 1919 р. писав з України, що Денікін зламав собі шию на українському мужикові. Він переконував Леніна: “Чого б це не було варто, ми повинні на цей раз знайти з українським мужиком спільну мову”.

До таких же висновків наприкінці 1919 р. прийшла частина більшовицького керівництва включно з самим Леніним. “… Нам потрібен блок з селянством України” – такий був лейтмотив його тогочасних заяв. Ленін розробив проект резолюції “Про Радянську владу в Україні”, що після довгого і гострого обговорення була прийнята VIII Всеросійською конференції РКП(б) 3 грудня 1919 р. Резолюція обіцяла зміни в аграрній політиці, залучення до партійного керівництва українців, сприяння розвитку української культури. Вона підтверджувала, що РКП(б) “стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР”. 28 грудня Ленін написав спеціального “Листа до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним”, в якому запевнював у серйозності нового курсу.

Позиція Леніна, однак, була пройнята “революційною діалектикою”. Ґарантуючи політичні і культурні права українцям, він точно окреслював їхні граничні межі: здійснення цих прав не повинно вести до відриву України від Росії. “Хто порушує єдність і найтісніший союз великоруських і українських робітників і селян, той допомагає Колчакам, Денікіним, капіталістам-хижакам усіх країн”.

Більшовицький флірт з українським селянством тривав недовго. На початку 1920 р., коли воєнне становище радянської Росії значно покращилося, комуністичний уряд вернувся до старої політики “воєнного комунізму”. Суть цієї політики стосовно України образно виразив один партійний керівник: “загвинчувати Україну все міцніше і міцніше, щоб з неї побіг нарешті живильний сік не лише до Харкова [тодішньої столиці підрадянської України. – Я.Г.], але й до Москви”.

У результаті весною-літом 1920 р. популярність більшовиків знову почала падати катастрофічно швидкими темпами. Як доносили партійні інформатори, по селах говорять, що “робітничо-селянської влади нема, а є група, яка називає себе комуністами, які хочуть закабалити нас у ту панщину, яку несли наші пращури”. Зростання антибільшовицьких настроїв серед українського селянства відкривало новий шанс перед Петлюрою. 22 квітня 1920 р. у Варшаві він заключив з урядом  Пілсудського військово-політичний союз про спільну боротьби з більшовизмом. Польська сторона визнавала Директорію УНР верховною владою України, а також приналежність до України Правобережжя. Натомість Петлюра відмовлявся на користь Польщі від Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя  і Полісся.

Петлюра жертвував ідеєю соборності українських земель ради ідеї самостійності. На відміну від прагнень лідерів Центральної Ради та Скоропадського максимально включити у склад української держави етнічні землі, він змагав до того, що можна було реально досягнути у даних умовах. На його думку, базою української державності мала бути Східна Україна, а її визволення з під більшовицької влади – першочерговим завданням.

Варшавський договір між Польщею й Україною називали “договором Пілсудського і Петлюри”. У цьому означенні —багато гіркої правди: ані в українському, ані в польському суспільстві цей договір не користувався популярністю. Серед українців йому противилисяу першу чергу галичани. Грушевський і   Винниченко в еміґрації звинуватили Петлюру у зраді ідеалів соціалізму ради сліпого націоналізму. У самому петлюрівському таборі голова уряду Ісак Мазепа подав у відставку, щоб уникнути відповідальності за наслідки союзу з Польщею. З боку польського суспільства українську політику Пілсудського підтримувала тільки невелика група його однодумців із лівого табору. Польський сейм й ширші політичні кола хоча активно не противился, але й не сприймали союзу з УНР.

25 квітня об’єднані польсько-українські війська перейшли Збруч і вступили в бої з Червоною Армією. У прокламації до украраїнського населення Пілсудський запевнював, що польські війська перебуватимуть на українській території доти, доки український уряд сам не зможе перейняти владу. Таке туманне формулювання відсувало термін перебування польських військ в Україні аж до “грецьких календ”. Польсько-українська співпраця затьмарилася уже в перші дні, коли частини УГА, що дезертирували з Червоної Армії в надії пристати до українського війська і боротися за українську самостійність, були оточені, розброєні й інтерновані поляками.

Польське командування застерігало військо, що ставить перед собою завдання не лише розгрому радянської армії, але й здобуття симпатій українського населення. Однієї тільки “паперової пропаганди”, з огляду на старий польсько-український антагонізм, не вистачало – все залежало від поведінки кожного польского солдата й офіцера. Учасники “виправи на Київ” твердять, що ставлення місцевих українців Правобережжя до них було майже приязним, на відміну від населення  Галичини , Волині і Білорусії. Повсюди на шляху наступаючої армії можна було зустріти свідчення національного відродження та сліди діяльності повстанських загонів. Але до співпраці не доходило. У стосунках між обидвома сторонами чулася настороженність і недовіра. Як тільки польські війська опинилися на Правобережжі, польська військова адміністрація кинулася грабувати майно і вивозити його до Польщі. Політика реквізицій змусила ще раз піднятися українське селянство, на цей раз проти нових окупантів. З іншого боку, польський наступ й захоплення Києва, “матері міст руських”, викликали піднесення російських національних почуттів. Показово, що серед червоноармійських полковників, що воювали у радянсько-польській війні, більшість становили колишні царські офіцери.

7 травня 1920 р. об’єднані польсько-українські війська вступили у Київ. Але тріумф був короткотривалим: уже через тиждень радянські війська розпочали контрнаступ, а 11 червня вони взяли українську столицю. Після навального наступуКінної армії Будьонного в Україні та армії Тухачевського у Білорусії Пілсудський був відтиснутий під самі ворота Варшави.

Більшовики спішили внести революцію на територію Польщі, з надією поширити її звідтіля далі на Захід. Під час наступу Червоної Армії літом 1920 р. на території Галичини була утворена Галицька Радянська Республіка. У поспіху радянське командування не змогло скоординувати дії двох армій і відірвало наступаючі частини від тилу. Прорахунки радянської сторони врятували польський уряд від повної капітуляції. 16-18 серпня під Варшавою відбулася битва, у якій радянські війська зазнали нищівної поразки.

18 березня 1921 р.Ризі був підписаний мирний договір між Росією й Української РСР, з одного боку, та Польщею з другого. Обидві договірні сторони визнавали незалежність радянської України і Білорусії і встановлювали спільний кордон значно далі на схід від т.зв. лінії Керзона – лінії, яку у 1919-1920 рр. визнала Антанта як етнічний східний кордон Польщі. Ризький договір ґарантував окремою статтею культурні, мовні і релігійні права української, білоруської і російської меншості в Польщі та польської меншості в Україні, Білорусії і Росії.

Заким у Ризі тривали радянсько-польські переговори,  Петлюра шукав зближення з білогвардійським рухом. Дорогу до порозуміння відкривала зміни у політичній лінії цього руху після того, як на початку квітня 1920 р. його очолив барон Петро Вранґель. Як виходець із балтійського дворянства, він виявив більше гнучкості у національному і селянському питанні. Вранґель відмовився від ідеї “єдиної і неподільної Росії” і обіцяв не порушувати автономних прав кубанського і донського козацтва, надати самоуправління кримським татарам та пробував нав’язати стосунки з Петлюрою і Махном. Він підписав закон про радикальну аґрарну реформу, що передбачала проведення розподілу землі між селянськими господарствами.

Всі ці зміни в ідеології білогвардійського руху були спрямовані на одержання нових союзників і забезпечення тилу, щоб осягнути головну мету – розгром більшовизму. 6 червня 1920 р. Біла Армія вийшла з Криму, і до кінця цього місяця оволоділа Північною Таврією, а у середині серпня перейшла у наступ на правий берег Дніпра і Донбас. Населення Півдня України проявляли певну терпимість до врангелівських військ: принаймні у тилу Врангеля не було селянських повстань, як свого часу у тилу Денікіна.

Успіхи Врангеля були можливими, доки більшовики були зайняті війною з поляками. Заключення Ризького перемир’я у жовтні 1920 р. дозволило їм зосередити свої ударні сили на Півдні. Разом з Червоною Армією проти Врангеля виступив Махно, який наприкінці вересня уклав новий союз з більшовиками. На початку листопада Червона армія під керівництвом  Михайла Фрунзе впритул підійшла до Криму, і, форсувавши мілководну морську затоку Сиваш, з численними втратами прорвала систему могутніх земляних укріплень півострова. До середини листопада весь Крим був зайнятий радянськими військами, а Врангель з рештками своїх частин евакуювався морем до Туреччини, а далі – на Захід.

Вже перед самим відступом Врангель визнав Директорію як уряд України та право українців на самовизначення. Взамін за це Петлюра мав включитися в антибільшовицьку боротьбу. На другий тиждень листопада об’єднані українсько-російські сили під спільним українським командуванням перейшли польсько-радянський кордон, однак їх дуже швидко оточили червоноармійські загони. 21 листопада 1920 р. Петлюра востаннє перейшов зі своєю 30-тисячною армією Збруч у західному напрямку.

Після розгрому армій Петлюри, Пілсудського і Вранґеля більшовики остаточно перейняли контроль над територією України. Однак святкувати перемогу було ще рано: проти них в Україні залишалася діяти найчисельніша армія, якій нікуди було емігрувати – українське селянство. Воно не визнавало радянської влади в Україні і воліло дивитися на неї через приціл рушниці. У жовтні 1920 р. Ленін змушений був визнати, що Україна є радянською лише формально, оскільки справжня влада належить повстанцям. Армія  Махна, яку після перемоги над Вранґелем знову проголосили поза законом, контролювала цілі реґіони у центрі та півдні України. Червоній Армії доводилося вести боротьбу не з окремими селами і хуторами, а цілими волостями.

В умовах безперервних селянських повстань український уряду Польщі виробив відчайдушний план – ввести в Україну свої військові частини, щоб об’єднати всі партизанські загони і вимести звідти більшовицьку владу. З інтернованих у польських таборах вояків УНР була сформована Українська Повстанська Армія. У листопаді 1921 р. під проводом генерала Юрія Тютюнника вона розпочала Другу Зимову Кампанію. Однак ця кампанія тривала набагато коротше за першу. Головна повстанська група була оточена 7 листопада 1921 р. біля містечка Базар на Житомирщині червоною кіннотою під проводом Григорія Котовського. Частина бійців загинула у битві. Інша група разом з штабом прорвали оточення і 20 листопада відійшли на територію Польщі. Більшість, однак, потрапили у полон. 359 чол. з них були розстріляні 23 листопада, відмовившись перейти на бік радянської влади.

Крах Другого зимового походу піднімає питання, чому повстанцям не вдалося підняти повстання проти радянської армії. Традиційна інтерпретація зводиться до того, що селяни у той час заспокоїлися після заміни продрозкладки продподатком. Оскільки зникла головна причина їхнього невдоволення, то вони припинили боротьбу проти радянської влади. Таке пояснення не враховує того факту, що нова економічна політика в Україні була введена значно пізніше, аніж у Центральній Росії – більшовики не могли утриматися від спокуси максимально витиснути з українських села “живильні соки”. Антибільшовицькі селянські повстання в Україні і на Кубані продовжувалися ще дуже довго у 1920-х рр.

Найправдоподібнішим поясненням причини поразки повстанської хвилі є відсутність політичного центру, навколо якого вона могла б об’єднатися і перетворитися на стабільну силу. Самим селянам, як відомо, дуже важко перейти від почуття соціального невдоволення до організованої політичної діяльності. Загони  Тютюнника вступили в Україну пізньої осені, коли повстанці пішли зимувати по домівках. З іншого боку, радянська влада, розправившись з ворогами в інших частинах контрольованої нею територій, змогла зосередити в Україні величезні сили. Під кінець жовтня 1920 р. більшовицькі сили становили 46% усіх військових загонів, що перебували на українській території (решту 54% відсотків розподілялися між білогвардійцями (19%), поляками (19%), уенерівськими (8%) і повстанськими (8%) загонами). Й останнє – основна маса населення була змучена 7 роками безперервної війни. Для багатьох кращим був жахливий кінець, аніж жах без кінця.

 

ЧОМУ ЗАЗНАЛА ПОРАЗКИ УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ?

Наукові дискусії навколо характеру української революції і причини її поразки виросли з політичної суперечки, яку вели між собою в еміграції дві групи українських політиків – безпосередніх учасників революції. Перша група, представлена українськими соціалістами різних відтінків, вбачала головну причину поразки у низькій національній і політичній свідомості народних мас, що у критичні моменти не надали вирішальної підтримки українській революції. Характериним для цієї точки зору є слова учасника та історика української революції Ісака Мазепи:

 

“Двохсотлітня московська неволя скалічила український народ: знищила його нормальну соціальну будову, підпорядкувала широкі українські маси культурним, господарським і політичним впливам російського суспільства, створила з українського народу сиру етнографічну масу несвідомих і неорганізованих робітників і селян”[8].

 

Друга еміґрантська група, що виводилася з консервативного табору, перекладала всю вину на українську революційну еліту. Цей табір представив першокласних істориків української революції в особі Вячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка та Василь Кучабського[9]. Керівники Центральної Ради і Директорії, твердила консервативна історіографія, допустилися цілого ряду смертельних помилок. Їхня вина полягала у соціалістичному експериментуванні, нерозумінні державних інтересів, свідомому відштовхуванні від управління державними справами фахових і досвідчених кадрів лише на тому ґрунті, що вони не були соціалістичними або за своїм походженням піднімалися вище селянства й інтеліґенції. Єдиним світлим моментом в українській революції було гетьмарування Павла Скоропадського. Але гетьманська держава впала під ударами української соціалістичної “гайдамаччини”.

Спрощуючи з необхідності, можна ствердити, що основна суперечка велася навколо того, хто винуватий – народ чи еліта? У викладі фахових істориків аргументи обидвох сторін одержали більш рафінований характер. Їх можна підсумувати у такий спосіб:

1. Слаба соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу і промислової буржуазії, слабкість міського елементу). Українські лідери змушені були апелювати до політично недорозвинутого селянства і т.д. З традиційної української історіографії ці аргументи перекочували у повоєнну західну. Їх можна надибати у двох найраніших англомовних монографіях, присвячених історії української революції – працях Джона Решетара-молодшого[10] та Артура Адамса[11].

2. Недостатня відданість ідеї державності з боку революційних еліт, які творили лівоцентристські коаліції і перебували при владі від 1917 аж до 1920 рр., з декількамісячною перервою на час правління  Скоропадського. Замість державницької ідеї вони пропонували народницький націоналізм або доктринерський соціалізм. З цим аргументом пов’язані твердження про незрілу партійну систему і недосвідчене керівництво. Даний напрямок не має за собою серйозного монографічного дослідження. Найяскравіше і найчіткіше формулювання ці аргументи знайшли у статтях Івана Лисяка-Рудницького[12].

У цілому ж, історія української революції у сучасній західній історіографії не має чітко викристалізованої і переконливої концепції. Переважає чисто позитивістський, хоча й дуже старанний, виклад перебігу основних подій з невеликими коментарями й уникненням ширших узагальнень[13].

Треба, однак, віддати належне українській еміґраційній історіографії. Характер її аргументів відтворював загальну тональність тогочасних писань про революцію й громадянську війну, зокрема популярність соціально-історичних пояснень перемоги більшовиків. Згідно з таким підходом, вирішальним для кінцевого результату революції були питання політичної мобілізації мас й колективної дії. Український рух мав дуже слабкі позиції у місті; селянство не розуміло національних лозунгів, прагнучи у першу чергу наситити свою жадобу до землі; національна еліта була малочисельною і їй не вистачало досвіду державного будівництва. У цілому ж він був позбавлений соціальної інфрастуктури. Тяжко було будувати державу нації, яка перед 1917 р. не мала не те що власної буржуазії, але навіть власної школи! З цієї точки зору поразка української революції була якби визначена наперед, ще задовго до її початку. Більшовики виграли революцію тому, що демагогією зуміли перетягнути на свою сторону мільйонні робітничі і селянські маси і при їх підтримці утвердити свою диктатуру.

Такі погляди поширилися у західній історіографії у 1960-1970-х роках. Найсмішніше було те, що за своєю загальною тональністю вони відтворювали арґументи радянської історіографії. Єдина суттєва різниця полягала в тому, що, за твердженнямрадянських істориків, більшовики подолали своїх ворогів не демагогією й обманом, а “єдино правильною і всеперемагаючою теорією марксизму і ленінізму”.

Молодше покоління західних істориків кінця 1970-х – початку 1980-х років виразило своє невдоволення таким наголошуванням важливості соціальних факторів. “Ревізіоністське” покоління солодших істориків перенесло центр уваги на ідеологічні питання, і, що було найрадикальнішим нововведенням, – на міжнародний контекст революційних подій. Введення міжнародного контексту дозволило цілком інакше оцінити революційні події в Україні. Попередні дискусії велися в українському політичному і науковому середовищі, тому у пошуках арґументів вони не виходили за межі українських прикладів й українського матеріалу. Хоча, зрозуміло, ця суперечка набрала б іншого характеру й іншого рівня, якщо б досвід української революції був спроектований на історію інших тогочасних національних революцій у Російській й  Австрійській  імперіях. Мова йде, у першу чергу про революції польську, чехо-словацьку, литовську, фінську, грузинську, вірменську та ін., а також – що не менш важливо – про історію російського білогвардійського руху.

Пригляньмося детальніше під цим оглядом до арґументів традиційної української історіографії. Що стосується арґументу про слабку соціальну базу, то ця проблема була спільною для всіх політичних партій і рухів, які діяли на території Російської імперії напередодні і під час революції. Російський самодержавний режим зводив до мінімуму можливості для леґальної політичної діяльності. Усі партії, що виникли у ході або після революції 1905 р., були недосвідченими й незрілими. Вони переживали безперервну кризу. Жодна з більших партій не могла похвалитися стабільною соціальною базою – кожна нова революційна криза приводила до нових партійних розколів. Українські партії відображали цю загальну тенденцію. Отже, арґумент про слабку соціальну базу є частиною загальної проблеми політичних рухів і партій у Російській імперії на початку ХХ століття. Можна лише додати, що більшовицька партія під цим оглядом була однією з найслабших. Володимир Бровкін[14] у своєму дослідженні про політичні партії і соціальні рухи за лінією фронту в Росії у 1917-1922 показав, що у 1918 р. більшовики не мали чітко означеної соціальної бази. “У середині 1918 року більшовицька партія не була більше політичною партією у стислому значенні цього слова, оскількине відображала інтересів жодної соціальної групи. Вона перетворилася у нову соціальну групу на свій власний лад”. Що стосується старого твердження про більшовиків як про партію російського пролетаріату, то при перевірці фактами він виявився простісіньким міфом: російські робітники постійно брали участь в антибільшовицьких страйках і масових протестах, коли ж вони мали можливість голосувати, то віддавали свої голоси меншовикам й есерам, а не більшовикам.

Cтавлення до більшовиків в Україні вкладалося у загальну схему зміни настроїв населення колишньої Російської імперії: спочатку народ ненавидів більшовиків і вітав білих; пізніше у нього росла ненависть до білих і він напівсердечно вітав більшовиків, а тоді ще раз піднімав антибільшовицькі повстання. Тому ні одна із конфліктуючих сторін не могла похвалитися стабільною масовою підтримкою. Й українські революційні сили у цьому відношенні не складали жодного винятку. Чи значить це, однак, що вони самі несуть головну відповідальність за поразку національно-визвольних змагань?

У пошуках відповіді на це питання найкраще придивитися уважніше до аргументів Івана Лисяка-Рудницького. Він виділяв такі чотири причини поразки українських визвольних змагань[15]:

“1. Надмірна молодість провідників, що серед них багато мали тільки по двадцять кілька років! Навіть релятивно старша група (покоління Петлюри й Винниченка) складалася з людей, що мали небагато понад тридцятку. Грушевський, завдяки своїй сивій бороді та силою контрасту до молодиків, що його оточували, робив у Центральній Раді враження старого “січового діда”. Але навіть цей “патріярх” мав ледве 51 рік (нар. 1866), отже, як на державного мужа, був у середньому віці. Це засилля молоді вносило в наші визвольні змагання ентузіазм та духа жертвенности, але разом із цим недосвідченість, студентський догматизм, перевагу темпераменту та сантиментів над розумною волею.

2. Соціологічна молодечість українського руху. […] Українському рухові цілком бракувало досвіду в областях нормального (в европейському значенні слова) партійного життя, парляментарної та законодавчої практики, адміністрації, дипломатії, військовости й фінансів. Іншими словами, вся властива державна сфера збірного існування була українству чужа.

3. Брак сильної центральної партії. […] Недостача міцної центрової націонал-демократичної партії поставила у 1917 році в незручне і двозначне становище соціялістичні середовища. Об’єктивна ситуація вимагала від України не соціялістичного, а “дрібнобуржуазно”-демократичного курсу. Якщо соціялісти пробували вести реалістичну політику (як це, наприклад, робила більшість соціял-демократів), вони відхилялися від своїх програмових принципів; знову ж вірність цим принципам провадила до доктринерських експериментів (в ролі “соціялізації землі”), які хаотизували країну.

4. Ідейні збочення тогочасного українства, тобто властивий йому дух народництва, революційної романтики та соціяльного утопізму”.

Якщо спробувати вписати ці аргументи у досвід інших тогочасних національних революцій та історію російського білогвардійського руху, то вони наберуть зовсім іншого звучання, а то й взагалі втратять свою рацію. Як уже говорилося вище, друга і третя причини – соціалогічна молодечість і брак сильної центральної партії – були у тій чи іншій мірі характерні усім революційним і національним рухам на території колишньої Російської імперії. Полишмо поки що питання, чи різниця у рівнях цієї міри мала вирішальне значення для перемоги одних і поразки інших як питання чисто спекулятивне. Достатньо сказати, що головний переможець – російські більшовики – був чи не найбільше поражений цими хворобами.

Що ж стосується біологічної молодості українських лідерів, варто завважити, що лідер російських більшовиків – Ленін – був на чотири роки молодший за Грушевського, і подібно до нього, оточений “молодиками”. Коректніше було б сказати , що біологічна молодість є притаманною рисою усіх революційних рухів. Зрозуміло, лідери української революції вартують серйозної критики за їхній соціологічний утопізм. Але цей утопізм блідне перед революційними планами більшовиків! Навіть Маркс й Енгельс у найдикіших своїх мріях не наважилися б назвати Росію країною переможної пролетарської революції. Революційні амбіції більшовиків перевершували російські простори – звідси вони хотіли поширити революцію на всю Європу, Азію й надати їй всесвітнього характеру. Але й у прагматичніших питаннях російські більшовики йшли вслід за революційною фразою. Відомим, наприклад, є той факт, що під час Берестейських переговорів Бухарін пропонував повернутися до політики “революційної війни” проти німецьких завойовників (як це раніше пропонував Керенський), а Троцький, розсерджений присутністю на Берестейських переговорах української делегаціії, виступав за лінію “ні війни, ні миру”, а армію – розпустити.

Лисяк-Рудницький, критикуючи утопізм  Володимира Винниченка, вдало підмітив, що як і його ідеологічна протилежність Дмитро Донцов, обидвоє виявляли типові для російської інтеліґенції нахили до екстремізму, ідеологічного доктринерства, спрощених форм і радикальних розв’язок[16]. Але ж ці риси у тій же, якщо і не в більшій мірі, були характерні для російських більшовиків! Єдину суттєву різницю між українськими й більшовицькими лідерами складало те, що лідер останніх – Ленін – проявляв більшу схильність до політичних компромісів і, без перебільшення, був генієм “реальної політики”. Ні Грушевський, ні  Винниченко, ані Петлюра як державні мужі не дорівнювали Леніну (хоча ради справедливості варто сказати, що Петлюра у 1919-1920 рр. все більше еволюціонував у бік прагматичної політики). Але роль особистостей у цьому випадку не варто перебільшувати. Не можна не погодитися з Винниченком, що “коли б (у 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів помогти Центральній Раді та Генеральному Секретаріатові, то й то не помогло би”[17].

То ж у чому слід шукати причин поразки української революції? Нове покоління західних істориків пропонує відмовитись від старої соціальної парадигми пояснення причин цієї поразки, і радить звернути більшу увагу на міжнародний контекст[18]. Джеф Ілі у своїй статті про українську революцію у контексті революційних подій у Центральній і Східній Європі стверджує принципову “нормальність” українського досвіду (у порівнянні зі старими твердженнями про “слабкість”, “відсталість”, “недорозвинутість” українського руху).

“Можна сказати, – продовжував він, – що у питанні національного самовизначення драматично переплелися територіально-політичний і революційний виміри післявоєнного влаштування. Що більше, їхня складна взаємодія виходила за межі локального рівня (як наприклад, зміна політичних орієнтирів українського селянства) і поширювалась на більш глобальні рівні політичного процесу між 1917 і 1923 (наприклад, протистояння “реакційних”, “революційних” і “реставраційних проектів”…). Щоб одержати адекватну картину, потрібний “складний аналіз післявоєнного влаштування … на різних рівнях (окрема місцевість /район/ нація /держава/ система держав)”. Що ж стосується українського руху, то “після падіння царського режиму, український національний рух все більше був затиснутий між переважаючими військовими силами – контрреволюційними і егоїстичними амбіціями великих держав (спочатку німців, пізніше – Великобританії й Франції) й революційними амбіціями більшовиків. Ні одна з цих сил не була особливо чутливою до складної реґіональної, не говорячи вже про місцеву, ситуації”[19].

Що дає така перспектива? Перш за все, очевидно, що державне будівництво має більші шанси на успіх у стабільній ситуації й в умовах, відносної національної суверенності. Замість цього, Україна й інші молоді держави пробували самоутвердитися в умовах безконечних воєн (досить сказати, що в одному лише Києві влада переходила з рук у руки 14 раз!). Тому кінцевий успіх залежав від надання національній справі інтернаціональого розголосу. Зовнішня підтримка зіграла вирішальне значення для успішного завершення державного будівництва Польщі, Фінляндії, балтійських держав і Чехо-Словаччини. Досить сказати, що як й українська, так і польська арміїповністю залежали від постачання зброї ззовні, оскільки ні в одною, ні в другої сторони не було достатньо амуніції і власної збройної промисловості. Під кінець же першої світової війни як і в Антанти, так і Центральних держав зосередилася величезна кількість військових матеріалів. Різниця у ситуації Польщі й УНР полягала в тому, що перша разом з міжнародним визнанням одержала зброю, тоді як друга не дістала ні того, ні іншого.

Трагізм української ситуації полягав у тому, що дві найбільші сили, які діяли у цьому районі – Росія і Німеччина – не спішили визнавати українські домагання. Рівно ж Антанта відмовилася поширити принцип права націй самовизначення (славетні “14 пунктів” американського президента Вільсона) на українців. Проголосивши свою самостійність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Почвірного союзу, автоматично попали в табір ворогів переможених. Усі пізніші спроби Петлюри й західноукраїнських лідерів змінити гнів Антанти на милість залишилися безуспішними. Парадоксально, але факт: єдиною частиною українських земель, яка одержала міжнародну підтримку, було відстале в національному відношенні Закарпаття. За це воно було винагороджене (бодай номінально) статусом автономії у складі Чехо-Словаччини.

Отже, однією із головних причин поразки українських визвольних змагань було те, що їм так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені. Міжнародний контекст був дуже і дуже важливим. Але він не пояснював всього. Чому ж тоді перемогли російські більшовики, які перебували у такій же несприятливій міжнародній ситуації, що й українські лідери?

У своєму недавньому дослідженні російської громадянської війни Еван Модслі підсумовує фактори, що спричинилися до перемоги більшовиків, таким чином: більшовикам пощастило в тому, що вони захопили ядро колишньої імперії – Центральний промисловий район, комунікаційний вузол і російське етнічне підсоння[20]. Біла армія, відтиснута на пограниччя, переферію, зустрілася з вороже настроєними неросійськими національними рухами, через що змушена була покладатися на зовнішні поставки для своєї армії. Підтримка Антанти виявилася надто слабкою і непостійною, і, що дивно, вона відіграла більшу користь для більшовиків, аніж для білогвардійців. Адже більшовики дістали підставу представляти себе як лідерів боротьби за національне визволення проти “чужоземних окупантів – імперіалістів”.

Існувала й інша, менш відчутна різниця, між більшовиками, з одного боку, та новонародженими національними державами та білими російськими силами з іншого. Вона стосувалася різних підходів до проблеми державного будівництва. Більшовики набагато швидше зрозуміли свою місію у державному будівництві, пристосувавши “державницький” підхід своїх ліберальних і консервативних опонентів до лозунгу пролетарської диктатури. Українські лідери, як і політики інших новонароджених держав, з багатьох причин притримувалися самостійницького курсу з великими застереженнями і відкладали таке рішення на крайній випадок, “на чорний день”. Свої політичні амбіції вони пов’язували з набагато скромнішими планами національної автономії у демократичній, федеративній Росії. Окрім короткого періоду державного будівництва у часи Скоропадського, українські еліти надавали дуже мало уваги будівництву державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть поступові, помірковані і федералістські партії.

Це особливо стосується політики Центральної Ради щодо будівництва національної армії. На відміну від неї, більшовики набагато краще зрозуміли політичний аспект громадянської війни і підпорядкували йому всі наявні у їхньому розпорядженні ресурси. Зокрема, їхні соціалістичні переконання не перешкоджали їм залучати до військового будівництва старорежимних офіцерів. Більшовикам вдалося досягти ефективного контролю над ними, ввівши у свою армію інститут комісарів і революційно-військових рад. Подібно вони використовували старорежимних чиновників, щоб встановити свій адміністративний контроль над завойованими територіями. Ці нововведеня виявилися настільки ефективними, що білі генерали й українські військові лідери з запізненням взялися копіювати їх.

Як білі, так й українські лідери не змогли встановити належного контролю над своєю армією, що вилилося в акти грабежу, терору, отаманщини і т.п.Петлюра мав ті ж проблеми, що й білі генерали з тією, однак, різницею, що він мав дуже мало офіцерів зі старої імперської армії, з яких можна було б вибудувати усю командну структуру.

Іншу принципову різницю складав терор. Білий терор й терор українських військ реалізовувався через вбивства, пограбування, насильства, які проводили недисципліновані офіцери, солдати і селяни. Червоний терор мав ті ж самі складники. З одною, однак, суттєвою різницею, що за характером він був організованим політичним терором, тобто керувався зверху. і діяв цілеспрямовано, а не випадково. В умовах громадянської війни така перевага мала вирішальне значення.

Теж саме можна сказати і про питання пропаґанди. Більшовики раніше своїх супротивників осягнули значення воєнної пропаґанди в умовах громадянської війни. Ефективність їхньої пропаґанди відзначалася двома чинниками: 1) розбудувою постійного і чисельного пропаґандистського апарату, який складався з комісарів й агітаторів; 2) приваблівістю простоти і ясності лозунгів. Як писав відомий діяч української революції Арнольд Марголін,

“кожний великий народний рух тільки тоді досягає намічених цілей, якщо вони є ясними і не дуже складними для сприйняття. Лозунги повинні бути короткими, стислими і за формою, і за змістом. “Більшовизм – це значить не воювати”, згадався мені лаконічний вислів солдат на виборах у Чернігівській губернії. А тут [в українському випадку] кликали народ на одночасне здійснення і національних, і соціалістичних ідеалів в їх складному переплетінні, надуманому кабінетними людьми, але дуже неяснім і туманнім для чоловіка від плуга чи станка, для величезної маси селянства, робітників, дрібних міських ремісників – словом, для всіх тих, хто не зачислявся тоді до буржуазії [і мав послужити соціальною базою Директорії. – Я.Г.]”[21].

Говорячи про причини перемоги більшовиків, варто не забувати, що ця перемога не була абсолютною. Після поразки німецького й угорського комуністичних повстань у 1919 р. та провалу більшовицького наступу на Польщу у 1920 р., їм не вдалося поширити полум’я світової пролетарської революції поза кордони колишньої Російської імперії. У межах же старої російської держави, їм довелося пітина компроміс з окраїнними національними рухами.

Еволюція поглядів Леніна на національне питання з цього погляду є особливо повчальною. До початку першої світової війни він був переконаним прихильником централізованої і неподільної Російської імперії. З цих позицій Ленін гостро критикував федеративну програму Драгоманова та спроби українських соціал-демократів Льва Юркевича (Рибалки) та ін. організувати український пролетаріат в окрему українську соціал-демократичну організацію. Коли ж він критикував одночасно російський уряд й російських націоналістів зарепресивну політику стосовно неросійських народів, то не тому, що жадав для Росії розділення на менші держави, а, навпаки, – оскільки така політика викликала спротив національних рухів і загрожувала цілісності російської держави.

Вибух національних революцій у 1917-1920 роках змусив Леніна сильно видозмінити свої плани. Розмах українського руху у 1917 р., невдача зі встановленням радянської влади у 1918 р. та хвиля антибільшовицьких селянських повстань в Україні у 1919-1921 рр. привели його до розуміння необхідності укладання компромісу з українським національним рухом та обережності у поведінці з українським селянством. Ленін відійшов від унітарних позицій і почав виступати за укладення федеративного союзу між Українською СРР та Російською РФСР. Полемізуючи з німецькою комуністкою Розою Люксембург, яка звинувачувала його у “розбещенні” українського націоналізму, Ленін вказував на результати виборів до Установчих виборів восени 1917 р. 5 млн. голосів, які одержали тоді українські партії, були, на його думку, доказом того, що з українським рухом треба рахуватися.

Результатом цих змін став ленінський план утворення Союзу Радянських Соціалістичних республік як федеративної держави. Щоправда, збереження централізованого контролю Москви над діяльністю місцевих ніби-то національних комуністичних партій зводив цю федеративну формулу нанівець. Але українці— принаймні формально – отримали право жити у складі власної автономної держави – право, якого їх позбавила Російська імперія, і в якому їм відмовляли білогвардійські сили. Коротко кажучи, без Української Народної Республіки не було б й Української Радянської Соціалістичної Республіки. У такому сенсі, поразка українських сил не була повною. За весь час радянської влади, існування хоча й формальної української держави у складі відновленої імперії, становило поважну проблему для Москви. Витрачаючи величезні зусилля для поборення автономістичних і самостійницьких стремлінь української політичної еліти, вона підривала свої внутрішні сили.

Українській революції так не вдалося утримати свою окремішність. Вона була втягнута у водоворот російських подій. Але разом з тим не можна не добачати іншого факту, що українська революція стала поворотною віхою у російсько-українських стосунках.Вона реалізувала той проект, який у 1846-1847 рр. був ідеалом для невеликого гуртка мрійників з Кирило-Мефодіїського братства – вилонення українства як окремої політичноїі культурної течії з загальноруського потоку. Величезне її учасників, що перед 1914 р. заледве уявляли собі існування України, під кінець революції ставали українськими патріотами. Цікавою з цієї точки зору була політична еволюція  Нестора Махна. У його останніх відозвах виразно проступає національний момент – він виступає як захисник українського селянства й українського народу. Літом 1921 р. Махно серйозно розглядав можливість походу свого війська у Східну Галичину, на допомогу українському національному рухові[22]. Уже пізніше, в еміґрації, він написав трьохтомні мемуари, однією з головних тем яких було як “російська революція в Україні” стала “українською революцією”. Своїм обов’язком він бачив “українізацію” анархістького руху, і жалів, що не досить добре знає українську мову[23].

Приклад Махна показовий ще з іншого боку: “українізація” анархізму засвідчив появу політичної течії, яка до 1914 р. була відсутня в українському русі. Під кінець революції українське політичне життя було представлене цілим спектром різних партій і напрямків – від національного комунізму до монархізму. Подібну до Махна еволюцію переживали й політичні і культурні діячі, і немає сумніву, що якби українська держава утрималася, більшість з них були б лояльними до неї.

Та не менш важливим було те, що цей процес зачіпав не тільки верхівку суспільства. Революція засвідчила вибух національного почуття серед раніш несвідомих селян та робітників. Український комуніст-боротьбист Іван Майстренко у своїх спогадах описав ситуацію, типову для багатьох тогочасних сімей. Родина його батька була “малоросійською”, хоча у хаті панувала українська мова. Старші діти, з “передреволюційного” покоління, були виховані царською гімназією як люди російської культури, з іґноруванням усього українського. Молодші, формування яких припало на час революції, розмовляли уже рідною мовою і були українськими патріотами, дарма що його сестра була петлюрівкою, сам Іван Майстренко – боротьбістом, а його молодший брат став радянським письменником[24].

Тому цілковиту рацію мав Іван Лисяк-Рудницький, коли вважав, що

“було б помилково говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з цього часу розвивається все дальше українське життя”[25].

---

[1] Детальний опис традиційних радянської й української національної парадиґм див.: J.-P. Himka, “The National and the Social in the Ukrainian Revolution of 1917-1920”, Archiv fur Sozialgeschichte, vol. 34 (1994), pp. 95-110.

[2] A.E. Adams, “The Great Ukrainian Jacquerie”, The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution, ed. by Taras Hunczak (Cambridge, Ma., 1977), pp. 247-270. Див. також його дискусію з І. Лисяком-Рудницьким: Slavic Review, 1963, vol. 22, no 2, pp. 217-223, 256-262; no 3, pp. 615-616.

[3] Див. мою статтю: Ja. Hrycak, “Ukraifska rewolucja 1914-1923. Nowe interpretacje” w: Przegled Wschodni. T. V, z. 2 (18), s. 21-39.

[4] І. Лисяк-Рудницький, “Роля України в новітній історії”, Історичні есе. Т.1, с.164; G. Eley, “Remapping the Nation: War, Revolutionary Upheaval and State Formation in Eastern Europre, 1914-1923”, Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, ed. by H. Aster and P. J. Potichnyj (2nd Ed.Edmonton,1990), pp. 205-246; M. von Hagen , Ukraine between Empire and Union: Military and Nationality Politics, 1914-1941 (forthcoming book); R. Szporluk, “Review”, The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States, 1978-1980, vol. XIV, no. 37-38. p. 268.

[5] Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. Іннсбрук, 1960. С. 276; Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. Київ, 1997. С. 112.

[6] Eley G. Op. cit., Remapping the Nation: War, Revolutionary Upheaval and State Formation in Eastern Europe, 1914-1923 // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by H.Aster and P.Potichnyj. Edmonton, 1988. P.207.

[7] Kozlowski M. Miedzy Sanem a Zbruczem. Walki o Lwow i Galicje Wschodnia 1918 – 1919. Krakow: Znak, 1990. S.295.

[8] Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. Т.1. С.7.

[9] Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2 т. Т.1. Доба Центральної Ради. Т.2 Українська гетьманська держава 1918 роки. Ужгород, 1930-1932; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Б.м. [Відень], 1926; Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. Berlin,1934.

[10] Reshetar John Jr. The Ukrainian Revolution, 1917-1920: A Study in Nationalism. Princeton, 1952.

[11] Adams Arthur. Bolsheviks in Ukraine: The Second Campaign, 1918-1919.New Haven, 1963.

[12] Див. Лисяк-Рудницький І. Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники // Історичні есе.К., 1994.Т.2.С.1-27; Українська революція з перспективи сорокаліття // Там cамо.С.35-51; Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Тамсамо. С.53-61; Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Там само.С.95-120.

[13] Такий підхід найрельєфніше представлений у збірнику статей: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution / Ed. by T.Hunczak. Cambridge, MA., 1977.

[14] Brovkin V.N. Behind the Front Lines of the Civil War: Political Parties and Social Movements in Russia, 1918-1922. Princeton University press, 1994.

[15] Лисяк-Рудницький І. Українська революція з перспективи столітття // Історичні есе.Т.2.С.45-47.

[16] Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публічистичних писань // Історичні есе. Т.2. С.110.

[17] Винниченко В. Відродження нації. Київ-Відень, 1920. Ч.2. С.219.

[18] Серед робіт, які зробили найбільший внесок у підваження старої парадигми української історіографії, у першу чергу слід назвати рецензію Романа Шпорлюка на книжку під редакцією Тараса Гунчака (див.: The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. 1978-1980. Vol.XIV. N.37-38. P.267-271). Цікаві узагальнення теми поданий у недавній статті професора Колумбійського університету Марка фон Гагена, який сам уже декілька років працює у цій галузі і витворив цікаву й оригінальну концепцію української революції. Див.:Hagen M.,von.The Dilemmas of Ukrainian Independence and Statehood, 1917-1921 // The Harriman Institute Forum. 1994. Vol.7. N.5.P.7-11. Виклад подальших арґументів базується на основних положеннях цієї статті.

[19] Eley G. Remapping the Nation: War, Revolutionary Upheaval and State Formation in Eastern Europre, 1914-1923 // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed.by Howard Aster and Peter J. Potichnyj. Second Edition.-Edmonton, 1990.-P.213.

[20] Mawdsley E. The Russian Civil War. Boston, 1987. Цит. за: Hagen M., von. Dilemmas… P.10.

[21] Марголин А. Украина и политика Антанты // Революция на Украине по мемуарам белых / Составил С.А. Алексеев под редакцией Н.Н.Попова. М.-Л., 1930. С.372.

[22] Верстюк В.Ф. Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). Київ, 1991. С.340-341.

[23] Sysyn F. Nestor Makhno and the Ukrainian Revolution // The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution. P.295-304.

[24] Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. Едмонтон: Канадський Інститут Український Студій, 1985. С.1-2, 9.

[25] Лисяк-Рудницький І. Українська революція з перспективи столітття. С.50.