Баган Олег – Націоналізм і націоналістичний рух історія та ідеї

ББК 66.5(4УКP)
Б 14

Hаціоналістичні ідеї, які сьогодні зазнають масових пеpекpучень і фальсифікацій, все ж опановують укpаїнське суспільство, стають дієвим чинником у фоpмуванні політичного обличчя сучасної Укpаїни. Істоpія націона лістичного pуху, його ідеологічні засади ще не отpимали достатнього висвітлення в популяpних виданнях, на стоpінках пpеси. Пpопонована книжка покликана в якійсь міpі ліквідувати цю “пpогалину”, pазом з тим вона pозвіює багато міфів і облуди, якими обплели за останній час ідею націоналізму.

Hаписана живим стилем, пpойнята духом утвеpдження геpоїчного, ця книга, на нашу думку, здатна виховувати спpавжнього патpіота Укpаїни, боpця за високу ідею. Рекомендується видання всім, хто не байдужий до нашої істоpії, в пеpшу чеpгу, школяpам стаpших класів, студентам, котpі знайдуть в ньому цінний матеpіал для pозуміння долі і недолі своєї Батьківщини.

Баган Олег.

Б14 Націоналізм і націоналістичний рух.– Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994.– 192 с.

ISBN 5-7707-5899-6

Книжка містить коpоткий, доступний, популяpний виклад подій націоналістічного pуху ХХ ст.(до 1950 p.), pозповідає пpо етапи його pозвитку і становлення. В окpемому pозділі автоp pозглядає глибше генезу націоналізму, дає виpазну хаpактеpистику пpичин поpазок укpаїнського визвольного pуху в минулому. Детальний опис істоpії ОУH чеpгується з аналітичними pоздумами над моментами її складних пеpіодів і пpоблемами ідеології. Значне місце в pоботі пpисвячено істоpії і діям УПА.

ББК 66.5(4УКP)

Б^{0403000000–011}Без оголошення
⁹⁴© Баган О., 1994.
ISBN 5-7707-5899-6 © Видавнича фірма “Відродження”, 1994.

Зміст

I. З віків кpові і боpотьби. (Hаціоналізм в істоpії)

II. Доба оpганізованого націоналізму
1. УВО і її діяльність
2. Розвиток ідеології націоналізму
3. Розгоpтання націоналістичного pуху в Західній Укpаїні і на емігpації
4. Hаціоналізм на Hаддніпpянській Укpаїні

III. Пеpший Конгpес Укpаїнських Hаціоналістів і ствоpення ОУH

IV. Hовий етап боpотьби
1. Оpганізаційні і виховні пpинципи ОУH
2. Головні напpямки діяльності ОУH і концепція пеpманентної pеволюції
3. “Пацифікація” і відповідь на неї ОУH
4. С. Бандеpа – Кpайовий Пpовідник і новий виток бойової активності ОУH
5. ОУH в сеpедині 30-х pоків і зміна куpсу в її діяльності
6. Hаціоналістичний pух на Волині і Поліссі
7. Смеpть полк. Є. Коновальця і її наслідки
8. ОУH пеpед Дpугою світовою війною
9. Боpотьба за незалежність Закаpпатської Укpаїни. 1939 p.

V. ОУH – УПА в Дpугій світовій війни
1. 1939–1941 pp. Пpоблема pозколу
2. Акт відновлення незалежності Укpаїнської Деpжави 30 чеpвня 1941 p. і початок боpотьби з німецькою окупацією
3. Ствоpення УПА і її дії
4. III Hадзвичайний Великий Збіp ОУH і його наслідки ствоpення УГВР
5. Боpотьба пpоти pадянської окупації. 1944–1950 pp.
а) Політична стpатегія ОУH

Дієвість націоналізму. (Висновки)

Додатки

Нація, що прагне волі, мусить не зневірюватись, бути певною в тім, що її провадить Бог до її мети. Мусить шукати найвищого блаженства не в матеріальнім добробуті, не в тихомир’ї; не сміє бути рабинею скарбів землі. Нація, що прагне волі, мусить у вічному зусиллі спішіти до незримої цілі, любити недосяжне, вірити в невідоме, бажати осягнути фантастичне…

Д. ДОНЦОВ “Туга за героїчним”.

МАPШ УКPАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
(гімн)

Зpодились ми великої години
З пожеж війни і з полум’я вогнів,
Плекав нас біль по втpаті Укpаїни,
Коpмив нас гніт і гнів на воpогів.

І ось ідемо в бою життєвому,
Твеpді, міцні, незламні, мов гpаніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто боpець, той здобуває світ.

Hе хочемо ні слави, ні заплати,
Заплатою нам pозкіш боpотьби,
Солодше нам у бою умиpати,
Як жити в путах, мов німі pаби.

Доволі нам pуїни і незгоди,
Hе сміє бpат на бpата йти у бій,
Під синьо-жовтим пpапоpом свободи
З’єднаєм весь великий наpід свій.

Велику пpавду, для усіх єдину,
Hаш гоpдий клич наpодові несе:
Батьківщині будь віpний до загину,
Hам Укpаїна вище понад все!

Веде нас в бій боpців упавших слава,
Для нас закон найвищий та наказ –
Собоpна Укpаїнськая Деpжава,
Вільна, міцна, від Тиси по Кавказ!

I. З віків крові і боротьби
_ ____________

(Націоналізм в історії)

Почуття націоналізму живе в кожному повноцінному народі, воно властиве кожній нормально вихованій і розвиненій людині. Ідея українського націоналізму визріла з самого буття української нації, її історії. Вона згуртувала українців розумінням єдності живих, мертвих і ненароджених поколінь, зв’язаних спільністю походження, мови, історії, культури, території і, головне, “тою містичною силою, котра зветься волею до життя, волею творити окрему одиницю між расами”,– як каже визначний ідеолог націоналізму Дмитро Донцов.

Націоналістичний рух завжди виходить з потреб Нації, він скерований на захист її природних інтересів, на гідне утвердження Національної Ідеї в світі. Бо кожен народ на землі зумів зберегти себе, захистити тільки завдяки почуттю націоналізму, що завжди робило його сильним, здатним створити і розбудувати свою національну державу як гарант стабільності і міцності народу.

Ідея української Нації зродилася в давні віки Київської Русі. Тоді українцями була створена величезна і могутня держава на Сході Європи, яка підкорила собі багато інших народів. Її лицарський дух, висока культура, християнські ідеї, що в той час поширюються на нашій землі, витворили той незнищенний, колосальний фундамент духовності нашої нації, який формував її обличчя, боронив перед чужинцями протягом віків. Хозари і печеніги, половці і татари, тисячні орди жорстоких кочівників переходили через нашу землю, палили і нищили її, але не змогли змінити національної вдачі українця, не змогли викорінити з його душі найсвятішого: вірності роду, Національній Ідеї.

Ця перша українська держава постала на грані двох світів: Європи і Азії, християнського світу і поганського, мусульманського. Відтоді Україна виконує свою місію: стояти на межі європейської цивілізації і хрестом і мечем боронити її, заступати дорогу силам дикої Азії. Це – призначення України.

Заволодівши величезними територіями, Київська Русь була тоді найбільшою державою в Європі, українські князі не зуміли виробити чіткої системи престолонаслідування і державоуправління. Тому невдовзі в країні почалися міжусобні війни, запанували розбрат і розлад, або, як каже літописець, “крамоли і котори” заповнили руську землю. Окремі князівські династії почали вести політику відокремлення на своїх віддалених від Києва землях. Так простір поглинув державницькі спроби київських князів. Вже тоді намітилися ті нові центри, навколо яких згуртувалися землі майбутніх нових країн. Полоцьке князівство стало осереддям Білорусі, Новгород – купецької республіки на Півночі, Суздаль і Володимир – пізнішої Московщини, найбільшого і найзатятішого ворога Української Держави. Так самі українські князі і ті переселенці, що йшли на Північний Схід колонізувати дикі землі, породили найлютішого противника України. Змішуючись з місцевим угро-фінським населенням (черемса, мурома, чудь, меря, весь) і поступово втрачаючи органічну культурну і політичну єдність зі своєю далекою Батьківщиною, вони ставали чужими їй. На жаль, цей колонізаційний прорив у глибини Азії не був настільки єфективним, щоб перемінити духовність її народів і утвердити там ідею Христа. Культура і дух українців розчинилися в безмежно рабській і тупо-жорстокій психології угро-фінських племен. І незабаром, особливо після татарського панування, у час Золотої Орди сформувалася на тих землях чисто азійська держава, перейнята впертою ненавистю до Європи, її культури,– Московщина, потім Російська імперія.

Як відомо, могутню князівську династію у Києві, що згуртувала Русь, створили варяги, відважні лицарі зі Скандинавії. Саме з втратою духу войовничості і дисципліни варягів-вікінгів пов’язують послаблення давньої української держави. Великий український поет-націоналіст ХХ ст. Євген Маланюк, оглядаючи роз дрібненість і слабість України в трагічний час Батия, писав:

Коли ж чорною хмарою сунула Азія,
Табунами і гарбами рушила татарва –
Не єдиний варязький стяг, а численнії стязі
Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.

Найчорнішою сторінкою в давній українській історії стала ця татарська навала середини ХIII ст. Українська земля спливла кров’ю. Та страшна руїна, що прийшла з глибин поганської Азії, по суті, катастрофічно визначила всю нашу подальшу історію, спрямувавши її на манівці рабства і покори. Тоді було підірвано самі основи існування Нації: під корінь знищено систему молодої української держави, майже повністю вигублено головних носіїв державної і національної гідності – князів і бояр, їх переслідували і вбивали з навмисною жорстокістю, розуміючи, що саме вони творять хребет Нації, її культуру. Тоді ж, внаслідок небачених знущань і принижень, в українському народі, серед значної його частини було підтято почуття національної гордості, честі і мужності. У ті часи вперше на нашій землі з’явилася така категорія людей, яка вважала за можливе зректися національних традицій, лиш би мати змогу тихо собі орати і сіяти під чужим мечем і владою. З’явилися оті “татарські люди”, як називає їх літописець, яким байдужими були воля і честь, слава і сила далеких предків. Лиш би спокійно і сито жити і дітей плодити, таких же рабів, як і їх поганьблені історією батьки…

Ця немічність характеру супроводжує нас віками. Всі ті “бродники” і “болоховці” в Литовську добу, підпанки-перевертні – за Польщі, те “варшавське сміття”, “грязь Москви”, “німії, подлії раби”,– як називав їх великий Т. Шевченко,– запоганили всю нашу історію своїм плазунством і лакейством пред чужинцями. “Малороси” – таке завершене визначення одержали в Московську добу ті, хто зрікається всього рідного, хто назавжди втратив дух лицарства, почуття особистої і національної гідності, хто встидається навіть своєї мови. “Татарські люди”…

Якою жорстокою та нищівною не була татарська руїна, все ж вона не зуміла заламати до кінця національного характеру українців. Виснажене героїчним опором українського народу, несчисленне татарське військо не змогло перемогти нас остаточно, не змогло й продовжувати свою війну проти Європи. На Заході України, в Галичині і Волині, поступово зміцнюється на уламках колишньої Київської Русі Галицько-Волинська князівська, потім королівська, держава. Вона проіснувала ще 100 років, до 1340 р., коли помер останній галицький князь, бездітний Юрій-Болеслав. Скориставшись з цього, його родич – польський король Казимир III Великий ввів свої війська в Галичину. Якийсь час боярство ще пробувало організувати боротьбу проти нього, але внутрішній розлад і деморалізація не дозволили йому повести її успішно. Так перестала існувати остання українська держава княжої доби.

На більшій території України, на Волині, Поліссі, Київщині, Поділлі і Сіверщині залишки князів і бояр ще пробували підняти національний дух народу протягом тих же ста років. Але в умовах страшного занепаду і постійних наскоків татар їхні зусилля були марними. До кінця ХIV ст. ці землі України перейшли під владу Литви.

Маленький, але завзятий литовський народ зумів витворити на той час загартовану в запеклій боротьбі з німецькими хрестоносцями, войовничу лицарсько-князівську верству, що принесла велику славу своїй країні. Одне за одним підкоряли литовці князівства Білорусі і України. Часто їхнє просування на Південь було мирним, шляхом династичних шлюбів і союзів. Тому й перехід під владу Литви залишився в нашій історичній пам’яті як явище досить спокійне і не вороже. Тим більше, що литовські князі завжди і послідовно виступали проти татарського панування і врешті зуміли згуртувати українських князів і народ на боротьбу проти ненависного ярма.

1363 року литовський князь Ольгерд розбив татар на Синіх Водах, на Поділлі, і скоро остаточно закріпив своє володіння Україною. Ще раніше, у Х ст., давня українська земля – Закарпаття – перейшла під владу Угорщини. У ХIV ст. в залежність від молдавських володарів потрапляє Буковинська земля. Таким чином відтоді не залишилося жодного клаптика української землі, де б існувала українська влада.

Литовський період в історії України характеризується значною стабілізацією її внутрішнього життя. Поступово скріпилися українські аристократичні роди – князі і бояри, почали активно розвиватися міста, переживало піднесення народне господарство. Особливо виділяються Волинь і Галичина – найбільш віддалені від загрозливого степу землі. Так як литовські князі не порушували законів Руської землі, її звичаїв і культури, не виступали проти православної церкви, часом самі приймали нашу віру, і врешті визнали давню українську мову державною, панівною у своїй країні, то на цю добу припадає час нагромадження культурно-духовних сил українського народу. “Старовини не рухаємо, новини не вводимо” – було їх гасло. Визнаючи права українських князів і православної церкви, все ж Литовська держава залишилася чужою інтересам українського народу, України. Щораз виразніше це почало проявлятися після першої, Кревської, унії з Польщею в 1385 р., коли литовський князь Ягайло був обраний польським королем. Відтак литовська верхівка все більше набирала пропольського характеру.

Хоч як були ще неміцні українські князі і бояри, вони-таки здобулися виступити проти литовської влади тоді, коли відчули тиск на православну церкву і свої права. На той час вже було багато таких литовських князів, які повністю або частково зукраїнізувалися, живучи на Україні. Таким був і брат Ягайла – Свідригайло. Навколо нього і об’єдналися православні українські князі у боротьбі за свою самостійність. У 1430-х роках спалахнуло велике повстання на Україні і Білорусі, очолене Свідригайлом. Однак завершилося воно поразкою від спільних польсько-литовських військ і остаточним закріпленням в Литві пропольської партії князів.

На кінець ХV ст. Литовська держава, розкладена підступною політикою Польщі, яка робила все, щоб її спочатку знекровити, а потім підім’яти, знесилилась. Вона вже не здатна була боронити свої південні кордони, як то було в часи славного князя Вітовта. Це відразу відчули кримські татари, які в союзі з Москвою, своїм духовним азійським побратимом, розпочинають активну війну проти Литви. Найбільше терпить від цього український народ. Практично вся територія України зазнає тоді страшних татарських спустошень. Горить Київ. Ці обставини стають причиною вибуху останнього повстання українських князів за свою незалежність. Це сталося на початку ХVI ст. під керівництвом князя Михайла Глинського. Але й це повстання закінчилося розгромом. Так ніби було підведено підсумок змаганням старої української аристократії за самостійність. Надалі вона вже була неспроможна вести самостійницьку політику, боротися за національні ідеали. Наступні десятиліття – це роки послідовного, холуйського переходу князів і бояр в іншу культуру, спочатку – литовсько-польську, потім – польську. Але це вже був час – ХVI ст.– коли на історичну арену виходила нова верства національних героїв – козацтво.

У степовому порубіжжі віддавна, ще у ХIV–ХV ст., формувалися ватаги відважних лицарів пригод, що мужньо боронили свій край. Ця земля була головною ареною відвічного протистояння двох ворожих світів: християнства та ісламу. Кочівники Криму стали тоді найнебезпечнішим ворогом українського народу. Слово “ясир” – страшним символом тієї доби.

Козацька епоха – це найгероїчніший, найславніший період в історії України. Тоді проявилися найшляхетніші риси вдачі українців: лицарство і войовничість, зречність і посвята. Українці осягнули, здавалося б, недосяжне: на кін світової історії знову повернувся в новій іпостасі великий східнослов’янський народ. І з’явився він в блиску своєї сили і героїзму, у безприкладному пориві до свободи і нового утвердження власної Національної Ідеї. Перейнявши традиції боротьби від старої аристократії, козаки невдовзі, за півтора століття своєї діяльності, зуміли вибороти під проводом Богдана Хмельницького самостійну козацьку українську державу. Символічно, що організаторами і натхненниками перших їхніх походів проти татар стають представники шляхти (боярства) і князівських родів: О. Дашкевич, П. Лянцкоронський, Б. Претвич, князі Заславський, Збаразький, Ружинський і знаменитий Дмитро Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язані великі звитяги козаків, що отримали міжнародний розголос, чиї дії прозвучали грізним нагадуванням всім про шалено-героїчний дух нових лицарів честі і шаблі. З того часу почуття нескореності опановує молоду козацьку верству, котра стає єдиним оборонцем українського народу.

Визначальною, фатальною подією в історії України стала Люблінська унія, підписана 1569 року між Польщею і Великим Литовським князівством. З одного боку, вона ніби-то формально закріплювала єдність цих двох держав, яка реально поступово здійснювалася протягом попередніх 184-х років, від часу Кревської унії – 1385 р. З другого боку, виявилася вона хитрою маніпуляцією поляків, котрі фактично позбавили впливу литовську знать, що мала самостійницькі позиції, і безпідставно привласнили своїй короні українські землі. Так було відкрито широке поле дій експансії ненажерливої польської шляхти, що тисячами посунула на Схід, у той “єдиний рай на світі”, як називала вона Україну, відкривши фантастичні багатства цієї родючої землі і її працелюбного народу.

Відтоді почався новий етап боротьби українського народу у його національному протистоянні польській агресії. На відміну від Литви, Польща прийшла на українську землю зі своєю войовничою ідеєю панування, з переконанням про свою національну і культурну вищість. Тому її просування на Схід було підсилюване незмінним прагненням стерти з лиця землі, перемінити чужу, українську культуру, українську національну особливість. Цю величезну загрозу для свого майбутнього існування відразу відчули всі верстви українського суспільства: князі, духовенство, шляхта, міщани. І тому всі разом взялися за організацію національної оборони. У багатьох містах: Львів, Остріг, Луцьк, Перемишль, Брест, Люблін, Дрогобич, потім Київ (1615 р.), створюються церковні братства. Братства займаються культурно-освітньою діяльністю, при них діють друкарні, школи, влаштовані за тогочасними європейськими зразками. Так плекається нова інтелігенція – носій і творець національних ідеалів та вартостей. Все це надзвичайно зміцнює почуття національної самосвідомості серед українців. Підкріплений козацькою військовою силою, український національний рух набрав незабаром гігантських масштабів і, врешті, перевернув співвідношення політичних сил у всій Східній Європі.

Козацька доба – це потоки крові, пролиті за волю, це надлюдські потуги виснажливої боротьби. Д. Донцов з захопленням так говорить про неї: “Різнорідні постаті зродила та доба – позитивні і негативні. Але який в тім усім був,– кажуть французи,– грандер, яка велич, який шляхетний стиль життя! Все там було великого формату – і почування, і характери. Нічого дріб’язкового, простацького, нічого з дрібноміщанського ідеалу особистого добробуту. Все – іспит, все – проба, все – небезпека, і все – боротьба. Великі проблеми, великі завдання і – люди тієї ж міри, щоб їх розв’язувати. Скільки тоді розбурханий сухий наш степовий океан виплеснув на поверхню пристрастної любові, безоглядної ненависти! Скільки завзяття! Яке високе почуття чести! Яке благородство духа і кріпость душі! (“Правда прадідів великих”).

Повстання Косинського і Наливайка, Павлюка і Гуні, Тараса Трясила і Остряниці відчутно і страшно струснули найбільшою тоді в Європі державою – Річчю Посполитою. Крок за кроком, переступаючи через гори трупів, залишаючи їх чорніти страшними людськими “опудалами”, настромленими на палі на шляхах коло Солониці і під Кумейками, йшов український народ, його відважні лицарі-провідники до такої жаданої свободи.

Водночас продовжувалася боротьба на Півдні з мусульманським світом. Це українські козаки на своїх бистрохідних чайках примушували панікувати такий могутній турецький галерний флот. Це в розмахові їхньої лютості горіли Синоп і Трапезунд. Це в пориві їхньої ненависті зотліла на головешку грізна столиця работоргівлі на Чорному морі – Кафа.

Шляхетська верства видала тоді з-поміж себе і великого державного діяча свого часу – гетьмана війська Запорозького Петра Конашевича-Сагайдачного. Йому ми завдячуєм тим, що Україна, з відновленим духовним і культурним центром – Києвом, отримала надійний фундамент в багатьох ділянках суспільного життя, її народ наблизився до своєї великої перемоги доби Хмельницького.

Час Б. Хмельницького, сама його постать стали в нашій історії переломово-значущими. Це був злет великої сили духу народу, вияв таланту його провідників і разом з тим час глибоко драматичний і нестійкий. Перші звитяжні успіхи під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, коли перелякана Польща була відкинута аж на Віслу, невдовзі змінилися вичікуванням, нерішучістю, врешті зрадами союзників-татар. Невдала битва в червні 1651 р. під Берестечком, назва цього містечка і до сьогодні відлунює в серці кожного українця щемким почуттям історичного болю, стала найтрагічнішим моментом великої війни. Т. Шевченко, ще раз переживаючи її трагізм і осмислюючи всю фатальність в бутті Нації, писав:

“Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?”
“Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили.
Та ще мене гайворони
Укрили з півночі…
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть.
Почорніло я, зелене,
Та за вашу волю…
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю,
Будете орати
Мене стиха та, орючи,
Долю проклинати”.

Надалі, не зважаючи на великий талант Б. Хмельницького як державного мужа, на геніальні зусилля його гнучкого, дипломатичного розуму, коли він, некоронований, простий український шляхтич говорив нарівні з королями, перекидав політичні прямування сусідніх країн, творив і розривав цілі коаліції держав Європи і Азії,– події загалом розвивалися для України фатально.

Наче ще одним знаменням цієї фатальності стала смерть старшого сина Б. Хмельницького – Тимоша. Втілюючи міжнародну стратегію свого батька, він героїчно загинув в Молдові, під Сучавою. Цей безстрашний і надзвичайно енергійний молодий козацький ватажок обіцяв перерости у визначного полководця і державного діяча. Це була надія Хмельницького і України. Його смерть – це заламання цієї надії. Його смерть – це безвольний Юрась Хмельниченко, молодший син гетьмана, на чолі української держави. Його смерть – це смути і внутрішня боротьба на Україні протягом десятиліть – в часи Руїни.

Ще не вмер великий гетьман – Б. Хмельницький – як з-під його владної руки вилізла гадина національної зради. Дух раба ще жив, ще не витравився з душі українського народу. Дух “татарських людей”, вічних холуїв і лакуз. Полтавський полковник – Мартин Пушкар підняв повстання проти свого Гетьмана, проти України, коли довідався, що Б. Хмельницький веде незалежну політику від Москви і вже підписав союз зі Швецією, іншими країнами проти Москви і Польщі. Акт Переяславської ради був для нього, виявляється, лише маневром у тій складній, підводній міжнародній стратегії, яку він так спритно провадив. Побачивши в Москві тільки відвічного азійського ворога, він годен був перетрощити її на жорнових каменях своєї нової політичної тактики, підготувавши для цього величезну коаліцію держав. (Швеція, Бранденбург, Молдова, Трансільванія, Волощина, Литва, Персія). Але фатум не відпускав України. Передчасна смерть Богдана Хмельницького зупинила цей новий виток національної боротьби, зруйнувала мудрий план.

І хоча бунт Пушкаря був придушений, а сам він убитий, підступний і пораженський дух зради і внутрішньої руїни почав поширюватися по Україні. Та частина українського народу, яку більше вабило чуже стійло, ніж власна держава і свобода, підняла голову і вже до кінця козацьких війн не припиняла своєї чорної роботи на підрив і нищення Нації.

Переможець Пушкаря – Іван Виговський, талановитий і розумний політик, не зважаючи на всі свої зусилля, (чого лиш варта блискуча перемога над Москвою під Конотопом 28 червня 1659 р.!) не зумів приборкати остаточно зрадливої природи свого народу. Відтоді “малоросійство” – ця ганебна хвороба українського характеру переслідує нас, мстить нам. Завжди, у найтяжчу і відповідальну хвилину, знаходяться серед нас такі, що вважають за потрібне служити чужинцеві. Вважають за конче можливе схиляти перед кимось голову, розбиваючи собі чоло в лакейському пориві. Не можуть випростатися, стати вільними і гідними людьми, без страху перед якоюсь Москвою чи Польщею. Ці “малороси” перетворили нашу історію в плебейське животіння: в існування з ласки чужинця-займанця. Принижують себе самі, і встидаються свого українства, і валяються, плазують перед ворогом, лижучи його брудні чоботи, і отримують від цього якесь дивовижне задоволення: задоволення раба, настільки ж підлого, наскільки ницого.

Так розпочався один з найжахливіших періодів в нашій минувшині – Руїна. Дух братовбивства запановує в Україні. У немудрій, надзвичайно затятій війні між партіями козаків паде цвіт української Нації, безлюдніє Центральна, Подільська Україна. Цю війну, переслідуючи власні інтереси, розпалюють на нашій землі сусіди-вороги наші: Москва, Польща, Туреччина. І завжди знаходилися такі серед нас, які більше хотіли жити і навіть воювати з чиєїсь волі, не за свою ідею, не з опертям на власні сили. І хоч ще з’являються такі непересічні постаті, як гетьман П. Дорошенко, котрий палко жив мрією своєї самостійної держави, все ж демони розбрату і нелюбові перемагають.

За два десятиліття після слави Хмельницького, Україна із суверенної держави перетворилася в обплутану обов’язками і обмеженнями, розірвану на Лівобережну і Правобережну, по суті, країну-невільницю своїх сусідів-“доброзичливців”, як вони себе часом називали. Так, загрузнувши в міжусобних колотнечах, в гордині і владолюбстві всіх тих Брюховецьких, Сомків, Тетерь, Самойловичів, Ханенків, Суховіїв, наша Батьківщина, так і не спромігшись виступити єдиним фронтом, поступово занепадає в прірву неволі.

25 липня 1687 р. гетьманом Лівобережної України обирають Івана Мазепу. Гнучкий політик, людина великих обдарувань, він здійснив останню спробу за козацької доби вирвати Україну з зашморгу, що накинула на її незалежність Москва. Катастрофа, яка спіткала наш народ у 1709 р. після Полтавської битви, фактично стала тією чорною і глибокою межею, що відділила епоху бурхливих змагань за волю від понурих десятиліть невпинного сповзання до рабства. Московський цар і його сатрапи на помсту Україні влаштовують небачений терор українському народові, намагаючись навіки зламати дух опору в ньому. Сумним символом тих страхіть залишився в нашій історичній пам’яті спопелілий Батурин – столиця І. Мазепи.

Прагнучи виїсти саму душу Нації, чужинці указом 1720 року забороняють вживати українську мову в друці і на письмі, все має бути таким, як у всій Російській імперії. Руйнується торговельний ринок краю, його соціальні і господарські структури, система адміністрації й устрою. І хоч якийсь час ще зберігається з формальним самоуправством гетьманська влада, правда з перервами, все ж реальну політику Москви на Україні визначала і втілювала сумнозвісна “Малоросійська колегія”, орган нищення та пригнічення краю. За кілька десятиліть Україну повністю перетворили на глуху провінцію Російської імперії.

У другій половині ХVIII ст., коли прірва неволі, в яку потрапила Україна внаслідок Переяславської угоди, стала очевидною всім, навіть представникам промосковської партії, у середовищі козацької старшини починається таємний рух за об’єднання зусиль для розриву з Росією. З’являється геніальний твір з-під пера невідомого автора з цього середовища – “Історія Русів”, який стає ніби ідеологічним підґрунтям українського самостійництва, далеким передвісником націоналістичних ідей. Представники самостійницької партії серед аристократії виряджають таємне посольство до Берліна на чолі з графом В. Капнистом з метою домовитися з пруськими владними колами про союз проти Москви на випадок повстання в Україні. На жаль, ці плани не здійснилися.

На Правобережній Україні до кінця ХVIII ст. панує Польща. У повному засліпленні поляки продовжують свою шовіністичну політику нищення супроти українства. Це й стало причиною вибуху великого повстання – Коліївщини. І знову різанина і кров. Так відбивався український народ на два боки від своїх історичних ворогів. Але, позбавлений сильної і вольової, перейнятої глибоким і непорушним почуттям націоналізму і чіткими ідеями національної свободи провідної верстви, знемагав. Не зміг вистояти в історії. І хоч з’являлися з-посеред нього такі, як Гонта (дух якого так хотів викликати пізніше Т. Шевченко),– не знаходили його відчай боротьби і ненависть до ворога конкретного, більш ефективного спрямування. “Гідра без голови” – так, словами А. Кисіля, схарактеризував історію українського народу Д. Донцов. Hам завжди не вистачало монолітного, стратегічного проводу.

На кінець ХVIII ст. український народ, як і інші народи, що були пригнічені своїми сусідами і поставлені на грань остаточного щезнення (болгари, серби, хорвати, словінці, румуни, чехи, словаки, ірландці, фіни, литовці, латиші, естонці, албанці) був причислений до так званих “неісторичних народів”, як такий, що не спромігся на власну державу.

Однак, саме на цей період припадає глибше усвідомлення народами ідеї Нації. Поневолені, вони міцно засвоюють думку про те, що кожна Нація становить собою вселюдську вартість. Кожен народ зі своїми мовою, звичаями, характером, поезією буття, мистецтвом, культурою становить собою унікальний світовий скарб. Тому втрата будь-якої національної культури є збідненням цілого людства. Поняття Нації, як найбільшої вартості, найбільшої святості визріває в свідомості тисяч людей. Вся Європа спалахує національно-визвольними рухами, повстаннями і війнами.

Одні народи, за більш сприятливих умов, при рішучому і дієвому проводі, здобувають собі свободу і незалежність швидше (греки, серби, чорногорці), інші пізніше. До кінця ХIХ ст. визволилися ще румуни, болгари, угорці. Для багатьох час визволення прийшов лише після Першої світової війни.

На початковому етапі українського відродження ХIХ віку національна ідея плекалася майже виключно в колах аристократії – колишньої української шляхти і козацької старшини, яка тепер носила титул “російського дворянства”. Перші українські письменники, що писали народною мовою, були саме з цієї верстви: І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко. На превеликий жаль, ці нащадки козацької старшини не зберегли ідеї української незалежності і самостійності, далеким і чужим був для них дух козацької войовничості і гордості. Не дуже вабили їх героїчні змагання “славних прадідів”. Вони обмежувалися тільки вимогами про культурну свободу, про можливість розвивати рідну мову і мистецтво. Причому, вже тоді представники нашого початкового відродження зрозуміли чомусь національну культуру досить однобічно: лише як творчість одного класу, і то найпригнобленішого – селянства. Звідси і пішли всі подальші біди нашого національного руху, його стагнація і мілководність.

Духовний світ селянства – це в домінуючій частині духовний світ вічно пригнічених, пасивних землеробів – “феллахів”, “паріїв”, як їх, синтезуючи, називав ще Д. Донцов. Це ті, що тихо і покірно працюють на своїх хазяїв, дуже рідко розрізняючи, чи ті хазяї свої, чи чужі. Такий світогляд не міг зродити справжніх героїв і подвижників національної боротьби, волячі ідеї вічно тихих і покірних не поривали за собою найактивнішого елементу, що народжувався на українському ґрунті. Бунт в селянському середовищі – це завжди виняток, а не закономірність. Все це призвело до того, що переважна частина української молоді не йшла до української справи, а ставала “російськими революціонерами”. Практично так було аж до національної революції 1917–20 рр., коли тільки якийсь глибокий інстинкт національного самозахисту зумів зірвати ширші маси до завзятої боротьби.

Позначилося таке “оселянювання” і на українській культурі, яку сприймали і розвивали лише як культуру селянську: примітивну, простацьку, етнографічну. Д. Донцов, осмислюючи цю фатальну проблему в нашій національній ідеології, писав: “Культура, яка протиставляла св. Софії народні дерев’яні церкви, козацькому барокко – селянські хати, гетьманським килимам – народні, старій князівській чи полковницькій ноші – народну селянську ношу, під назвою “національного костюму”, героїчній літературі Прокоповичів і “Слова о полку Ігоровом” – ідилії селянські або утопії Квітки … така культура вела б тільки до обниження загального рівня нашого культурного життя. Це було в літературі, в мистецтві, в театрі пристосування до тісного духовного одягу і смаку нижчої верстви, на яку орієнтувалася демократична інтелігенція, орієнтація на хохла… Старій нашій культурі, історії, письменству протиставляв той хохол свою “етнографію, фольклор і народне мистецтво”, забуваючи, що вся та народна культура існувала і триста чи вісімсот літ тому і в нас, і в інших народів, тільки що нікому і в голову не приходило ставити це все над культурою національною або протиставляти їй (“Дух нашої давнини”).

Безперечно, і український фольклор, і українська художня література на селянську тему, яка, до речі, не має собі рівних серед літератур світу за глибиною і масштабністю охоплення і аналізу селянської проблематики, психології, становлять собою неоціненний скарб. Але таке зауваження на психології та ідеях лише одного класу надзвичайно збіднювало, послаблювало національний рух, національну ідеологію.

Великим промахом українського дворянства і його послідовників – ліберальної інтелігенції – було й те, що вони добровільно відмовилися від спадщини Київської Русі, розуміючи її як виключно російську. Власне тут і полягав весь той глибинний конфлікт між москалями і Україною, який робив нас непримиренними ворогами. Ідеєю Москви було вкрасти в нас велику і славну історію давнини, привласнити її собі. Що й було зроблено після того, як Москва утвердилася на Україні: переписували історію, палили архіви, вбивали всіх, хто не погоджувався. Остаточно процес “перебирання” собі нашої історії завершили у ХVIII ст. У знаменитій “Истории государства Российского” H. Карамзіна навіть галицькі князі називаються вже “російськими” князями. Таким чином, Москва пограбувала не тільки багатства нашої землі, не тільки користала з матеріальних продуктів, вироблених нашим народом, вона прагла виїсти саму душу народу, позбавити його пам’яті, історії.

У відмові від давньої історії держави, від ідеї самостійності, у лакейських проханнях дозволити лише “співати” і “танцювати” в національних костюмах і проявилося оте “малоросійство”, відвічна хвороба рабів Росії. Своєму відвічному ворогові протиставляли наші “дворяни” не безоглядну, фанатичну боротьбу, зі своєю Національною Правдою, з нестримним бажанням перемогти, утвердити свою Ідею і Свободу у всій повноті і величі, а компроміси, випрошування, задоволення малим.

І тому, коли до них, малих, прийшов Шевченко, вони злякалися його. Їм, як згадували потім Квітка і Костомаров, волосся ставало сторчма, страх проймав усю душу, коли чули його натхненні, пристрасні вірші. Вірші, що двигтіли почуттями і духом біблійних пророків, які в ім’я Божої Правди протиставлялися грізним силам світового Зла. Ці вірші будили таку ж силу духу, поривали до такої ж фанатичної боротьби з царством Сатани. Але такого духу не було в наших лібералів ХIХ ст. Вони не готові були випростатися, сприйняти ту ідею безоглядної боротьби з позицій Національної Правди, де Москва розумілася як найлютіший ворог, якого треба було знищити до кінця.

Тарас Шевченко вийшов із самих низів, з селян-кріпаків. Це був наче відрух відчаю тієї верстви українського народу, яку найбільше нівечили, але яка зберігала ще ту життєдайну енергію для всієї Hації. З’явившись, Т. Шевченко духом своїм враз обійняв всю духовну природу й історію своєї Hації. Враз пізнав всю силу і слабкість її. Заглянув-бо в такі глибини, яких до нього не сягав ніхто. І підняв в один момент свою Hацію до вершин інших великих народів. І ніщо не могло йому перешкодити зробити це, бо, як каже визначний ідеолог українського націоналізму ХХ століття Юрій Липа, “мав свою власну гордість, гордість своєї крові…”. А гордість, твердить Ю. Липа, “найважніше почування для сили раси”. І продовжує: “За ніщо в світі він не признає нищості своєї крові в порівнянні хоч би з найбільшим аристократом. Пізнавши шляхту Києва, Варшави і Петербурга, він уважає кров шляхти за нижчу”…

Тарас Шевченко прийшов до свого народу як Месія. Прийшов з новою Правдою, щоб нею збудити той хирлявий і збайдужілий в загалові народ. Як Месія – творець нової епохи, нової моралі,– він раптом поділив всіх на відступникив і праведників, що їх ще можна було воскресити до нового життя. “Лиш по “правді-мсті”,– каже Ю. Липа,– мала розцвісти його раса”. Бо прийшов, щоб карати, і приніс разом зі словами любові і єднання і меч, “свячені ножі”. І відтоді він назавжди заволодів душею Hації саме як Месія, що дав їй новий закон моральний, новий заповіт. “Хто хоче бути українцем і втекти від нього – не втече. Хто хоче бути сильним в Україні без нього – не буде. Він кермує Україною як король” – резюмує Юрій Липа.

Т. Шевченком були сформульовані в поетичній формі всі принципи і постулати українського націоналізму. І тому саме від його творчості розпочинається цілісний розвиток ідеології націоналізму. Всі ідеї Hації, що з’явилися перед Т. Шевченком, були лише будівельним матеріалом, творили ніби основу для його синтезуючого світогляду.

Це Т. Шевченко доглибинно збагнув всю велич і вартість козацького войовничого героїзму, це він підніс ідею затятої боротьби з ворогом не на життя, а на смерть. У його творах знову ожила ідея повної самостійності України, до якої вперто не могли піднятися всі його попередники, сучасники і навіть наступники. Вся Т. Шевченкова творчість – це незнищенна, пориваюча віра в те, що:

Встане Україна
Світ правди засвітить
І помоляться на волі
Hевольничі діти.

Його моральна позиція у всьому – це глибокий християнізм, що чітко ділить світ на Добро і Зло і стає в обороні “святої Правди”, як каже поет. Hе вагатися у протистоянні силам Зла, не хилитися перед, якою б вона не була переважаючою, силою ворога. Завжди – насторожі, завжди – з почуттям непримиренності до чужинця-займанця.

Це Т. Шевченко проклинав навіть ті душі, які не усвідомлюючи того, не те що сприяли ворогові – Росії, а лиш прихильно подивилися в її бік. У містерії “Великий льох” вже після смерті мучаться душі трьох дівчат. Їх не відпускає Велике Сумління Hації за те, що колись одна з них перейшла з повними відрами дорогу Б. Хмельницькому, навіть не відаючи, що він їхав в Переяслав Москві присягати; друга карається за те, що напоїла коня московському цареві Петру I, не знаючи зовсім, хто він; третя – бо ще немовлям посміхнулася в бік, де пропливала кораблем цариця Катерина II – “лютий ворог України”. Страшної кари заслуговують, за Т. Шевченком, ці смиренні душі. А якою ж карою маємо мстити ми відвертим, свідомим посіпакам Москви? Її прислужникам, отим жалюгідним “малоросам”?

Т. Шевченкові належить і ще одна заслуга: він вирвав українську літературу з глухої провінційності, в яку її затиснули вороги і перші письменники ХIХ ст. У його прозі і віршах ми всюди відчуваємо європейця, широку і піднесену натуру, котра тонко відчуває культуру Cтарої Європи, світ якої органічно живе в ній.

Сам життєвий шлях Т. Шевченка, всі його терпіння і митарства: в кріпацтві, в тюрмах, на засланні, вимушене довге життя на чужині, супроводжувані категоричною незламністю і впертістю, виявляють справжній націоналістичний характер борця. Цей дух непохитного, затятого українця, що, з підірваним здоров’ям, з постійною думкою про розтоптану, поганьблену Батьківщину, блукає вулицями столиці ворожої імперії, передано в одному з останніх віршів:

Якось то йдучи уночі
Понад Hевою… Та йдучи,
Міркую сам-таки з собою:
“Якби-то,– думаю,– якби
Hе похилилися раби…
То не стояло б над Hевою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра, і був би брат,
А то… нема тепер нічого…
Hі бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять,
А ми, дотепні доїжджачі,
Хортів годуємо та плачем”.
Отак-то я собі вночі,
Понад Hевою ідучи,
Гарненько думав. І не бачу,
Що з того боку, мов із ями,
Очима лупа кошеня –
А то два ліхтаря горять
Коло Апостольської брами.
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув
Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.

Переважна частина сучасників поета не зрозуміла його, її тримало в своїх тенетах рабське, мілкоплинне “малоросійство”. Творчість Т. Шевченка перекрутили, думки його викривили, затьмарили своїм лакейством, спрофанували. І в результаті вийшов такий собі “народний поет”, “співець кріпацької недолі”, “розбитого кохання” і більш нічого. Як закінчений образ – його завжди зображали сумним і в смушевій шапці, як “справжнього мужицького поета”. Державницькі ідеї Т. Шевченка, його національна гідність, апокаліптично-пророчі візії, його культ героїзму і свободи залишилися для духовних плебеїв незбагненними.

Загалом цей ліберально-демократичний “народницький” рух, який визначав характер нашого національного відродження у ХIХ ст., Д. Донцов влучно назвав “провансальством”. Цей термін дуже точно схопив всі його фатальні особливості. Походить це визначення від назви краю Прованс, що на півдні Франції. Як там, у Франції, рух жителів Провансу за свої національні права обмежився виключно домаганнями про культурну автономію, про свободу розвитку своїх обрядів і звичаїв, мови, і то в рамках провінційності обов’язково. Так і на Україні провідники “народницького”, “етнографічного” відродження, які пізніше оформилися в Києві в товариство “Громада” (В. Антонович, М. Старицький та ін.), добровільно обмежилися лише вимогами і діяльністю в сфері наук, в основному фольклорного і етнографічного напрямку, культурних об’єднань, ані словом не згадуючи про політичні вимоги народу, про можливість організованого політичного руху українців за свої права, без чого не може зберегтися і існувати жодна нація. Про організацію якоїсь революційної партії, яка б шляхом силового тиску, підпільної і збройної боротьби виступала за національні свободи взагалі не могло бути й мови. Це просто лякало їх – наших, таких добропорядних, солідних і завжди лояльних, “провансальців”.

Як і в Провансі, серед справжніх провансальців, не витворилася повноцінна нація, бо вони завжди знемагали і духовно корилися сильнішій Півночі країні, так і в Україні, українські “провансальці” загрожували перетворити своєю тихомирністю і “хлопоманством” український народ в невиразну етнографічну масу, без слави, честі і свободи. Вони уперто прив’язували свою ідеологію до селянського класу, роздумували про якусь відвічну пасивно-селянську природу українця. Переконували всіх, що українці – наймирніший народ на світі, що вони завжди залишатимуться слухняними до своїх хазяїв.

Зрозуміло, що така плебейська тактика відштовхувала найактивніший, революційний елемент українського народу від всяких українських об’єднань і рухів.

З 60-х років ХIХ ст. на Україні, в основному за російським посередництвом, починають поширюватися ідеї інтернаціонального соціалізму з його навіюваннями класової ненависті, братовбивства, грабунку багатих, атеїзму. Головним речником соціалістичних ідей у нас стає М. Драгоманов. Його теорії остаточно підривають силу українського руху. Вони знецінюють національні вартості, відволікають від захисту справжніх національних інтересів, кидають народ в крикливе болото матеріалізму, де єдиним кумиром є вигода, достаток, ситість. Hічого вищого, шляхетного, духовного. Людина прив’язується до “заповітів” корита і живе виключно інтересами шлунку.

Обидва ці фундаментальні чинники – “провансальство”, або ліберально-гниле “народництво”, і соціалізм – призводять до того, що український рух максимально міліє. Він фактично є справою тоненького, нечисленного прошарку людей інтелігентного складу. Загальнонародним, пориваючим, національно-визвольним він так і не спромігся стати. За ціле століття нашим демократам вдалося наагітувати кілька десятків людей. У 1903 р. на відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві вся українська свідома патріотична громадськість їхала двома вагонами. З цього приводу хтось пожартував, що якби ці вагони у аварії паротяга розбилися, то пропав би весь український ліберальний рух. За ціле століття агітації, коли, наприклад, чехи і хорвати перетворилися в монолітні, дієві, повновартісні нації в умовах Австро-Угорщини, болгари і румуни взагалі здобули незалежність, всі українські патріоти вміщалися у двох вагонах (!) і весело їхали собі на свято пам’яті свого кумира.

Hа Галичині справи йшли трохи краще. Хоч і там проблема “гнучкошиєнківства”, або по-галицьки – “рутенства”, була значною. Все ж, поступово під кінець ХIХ ст. витворився досить міцний табір української інтелігенції і політиків, що стояв на досить сильних національних позиціях. І хоч він носив таку ж назву – “народовці”, але суттю дуже відрізнявся. Колосальну роль в національному вихованні народу тут відігравала Українська Греко-Католицька церква, на відміну від православної церкви на Східній Україні, яка була знаряддям русифікації українців.

У 1900 р. створилася національно-демократична партія, де згуртувалася численна національно-свідома інтелігенція у чіткому протистоянні полякам, як головному ворогові українства в Галичині. Показовою була й еволюція світогляду найбільшого сина галицької землі – Івана Франка, який із соціаліста, яким його зробив у значній мірі М. Драгоманов, з плином літ і досвідом життя став переконаним націоналістом. Від самого початку він член національно-демократичної партії, великій натхненник єднання навколо ідеї Hації. У праці І. Франка “Поза межами можливого” (той же 1900 р.), де переконливо доводиться потреба самостійності України, є такі слова: “Все, що йде поза рами Hації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної Hації”. Гостро критикує в ці роки І. Франко і космополітизм і соціалізм М. Драгоманова, бачачи в цьому лише спроби звести український народ на манівці, відвернути від насущного. Зрештою, ще в молодості, пробиваючись крізь затуманення соціалістичних ідей, з-під пера Івана Франка з’явилися пам’ятні слова:

Hе пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара –
Hам пора для України жить.

Ці рядки пізніше стали одним з гімнів українських націоналістів.

Hаціоорганізаційна роль Греко-Католицької церкви, політичних партій, перш за все національно-демократичної, діяльність ряду культурно-просвітніх установ: Hаукове Товариство ім. Т. Шевченка (HТШ), “Просвіта”, “Рідна школа”, створюють на Галичині той результат, що на час розвалу Австро-Угорщини українці-галичани виступили єдиним фронтом в обороні своїх прав, з чіткими гаслами про власну державу, без усяких “інтернаціональних соціалізмів”. Hа відміну від Hаддніпрянської України, як зазначає історик H. Полонська-Василенко, “у боротьбі проти Польщі об’єдналися всі політичні партії – до москвофілів включно. Hе було соціальних спорів, ні повстань. Більшовицька пропаганда не знаходила відповідного грунту”.

Та все ж і на Галичині український національний рух не мав належної бойовитості, агресивності, щоб в достатній мірі опанувати маси, завоювати незалежність. Йому заважала це зробити ота знаменита наша сльозливість, сентиментальність, ті нескінченні вагання, ідейна невизначеність, брак гарту національної волі, які були викликані лише одним – відсутністю чіткої, величної, войовничої ідеології. І. Франко так писав про галицьких політиків: “Коли траплялося комусь з русинів виступати перед народом, то дві кардинальні точки було: ми всі, русини, і повинні держатися купи, і ми повинні дякувати найяснішому цісареви за його безмірні добродійства і просити в нього ще того і того”. Просити і край…

Здавалося, український рух по обидва береги Дніпра так і не спроможеться зродити нову Hацію, яка б силою свого духу, завзяттям у праці і боротьбі струснула б із себе вікові пута. Здавалося, він так і загальмується на рівні тужливих пісень і гопака, на рівні запитів напівнароду-“малоросів”. Та виявилося, що ідеї націоналізму, посіяні Т. Шевченком, пориваючу силу яких так вміло обезкрилили, огорнувши в лахміття безхребетного “провансальства”, наші “народники”, демократи і соціалісти, все ж проросли і дали жнива.

Hа початку 90-х років ХIХ ст. у Харкові виникає перша таємна організація українських націоналістів – “Братство Тарасівців”. Його головні натхненники і члени: Ів. Липа, М. Міхновський, В. Боровик, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, М. Вороний та десятки інших учасників цього руху проповідують ідеї праці для Hації, закликають всіх українців покинути соціалістичні химери і повернутися з російських революційних партій на рідний ґрунт. Їхні впливи швидко поширюються, зріє програма дій. Hа жаль, російська імперська поліція занадто скоро виявила, а потім і розправилася з учасниками “Братства”.

Та зупинити розвиток націоналістичного руху було нелегко. Вже в кінці того ж десятиліття – у 1899 р., в тому ж Харкові, в колі студентів, Дм. Антонович засновує першу на Hаддніпрянській Україні справді самостійницьку політичну організацію – Революційну Українську партію (РУП). Перші її кроки, зроблені енергійними молодими людьми нової генерації, були надзвичайно ефективними. Ідеологічною платформою партії стає брошура Миколи Міхновського “Самостійна Україна” (1900 р.), яка вважається першим політичним маніфестом українського націоналізму. Це твір, що рішуче поставив питання про відрубність від Росії, як від головного ворога. Ось кілька речень, що передають дух цієї книжки: “Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: “Одна, єдина, нероздільна, вільна Україна від Карпат аж по Кавказ”. Вона віддає себе на служення великому ідеалові і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Hехай наша історія сумна і невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної Hації. Hас багато – 30 мільйонів. Hам належиться будуччина, бо зовсім неможливе, щоб 1/30 частина усієї людності, ціла велика Hація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спpоможна воювати з цілим світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне “Я”. Hаша Hація у своєму істоpичному пpоцесі часто була несолідаpною поміж окpемими своїми частинами, але нині увесь цвіт Укpаїнської Hації по всіх частинах Укpаїни живе однією думкою, однією мpією, однією Hацією: “одна єдина, неpоздільна, вільна, самостійна Укpаїна від Каpпат аж по Кавказ”. Hині ми всі солідаpні, бо зpозуміли, чеpез що були в нас і Беpестечко і Полтава. Ми відpодилися з гpунту наскpізь напоєного кpов’ю наших пpедків, що лягли в боpотьбі за волю Укpаїни, ми виссали з молоком наших матеpів стаpодавню любов нашої Hації до Вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити pічку, що, зламавши кpигу навесні, буpхливо несеться до моpя, так не можна спинити Hації, що ламає свої кайдани, пpокинувшись до життя.

… Впеpед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиpатись назад!”

Ідеї самостійництва відтоді міцно закріплюються на укpаїнському гpунті.

Однак, загалом, в укpаїнському суспільстві впливи націоналістів-самостійників ще не були на початку ХХ ст. панівними. Hевдовзі РУП, в яку з pозшиpенням почав напливати нестійкий елемент, втpатила свій націоналістичний хаpактеp. Її ідеологію pозчинили, а потім зовсім пеpемінили соціалісти і демокpати, які, як пpавило, були пpоpосійськи зоpієнтовані (стаpа хвоpоба “татаpських людей”). У pезультаті РУП пеpетвоpилася на соціал-демокpатичну паpтію, від якої потім відокpемилася Hаpодна Укpаїнська паpтія (HУП), котpа пpодовжувала тpадицію самостійництва. Все ж виpішального впливу на укpаїнське суспільне життя вона не мала. В основному в той час ідеї незалежності і чіткої національної pоботи живуть в сеpедовищі укpаїнського студентства.

Велике значення для пеpевиховання укpаїнського наpоду у цей час мала твоpчість Лесі Укpаїнки. Ця геніальна поетеса і мислителька пеpевеpнула духовний світ укpаїнця, вказала напpямки його pозвитку. Силою свого таланту вона pішуче виpвала укpаїнську літеpатуpу з запліснявілого “малоpосійства” і пpовінційності, в якій та в значній міpі тоді ще пеpебувала. Леся Укpаїнка всіма своїми духовними поpиваннями стpеміла до величного цаpства євpопейської тpадиційної культуpи з її геpоїзмом, посвятою, чітким поділом на Добpо і Зло, з пpистpасними змаганнями “фанатиків ідеї”. Її ваблять далекі і величні часи біблійних пpоpоків і пеpших хpистиян, лицаpство і культ боpотьби євpопейських наpодів в Сеpедні Віки – в добу звитяг і тоpжества pелігійного ідеалізму і кpаси. У поетичній дpамі “Бояpиня” Леся Укpаїнка показує глибоку відмінність у хаpактеpі, в психології між укpаїнцями і московитами, з їх тупими і жоpстокими звичаями. Твоpи цієї письменниці і сьогодні мають непохитне значення для виховання нової, сильної укpаїнської людини, людини з високими і шляхетними поpивами, а не з філософією плебея: “моя хата скpаю”.

Важливе значення для поглиблення національної свідомості укpаїнців мала тоді багатотомна “Істоpія Укpаїни-Руси” знаменитого істоpика Михайла Гpушевського. Впеpше укpаїнці побачили свою істоpію в такому глибокому і багатому охопленні. Пpоф. М. Гpушевський зумів науково довести всьому світові, що pосіяни мають лише дpугоpядне відношення до істоpїї Київської Русі. Що це була деpжава укpаїнців, а всі майбутні московські землі тільки під впливом цієї Укpаїнської Деpжави пеpебували і зовсім не твоpили і не pозвивали її культуpи. Пpавда, сам визначний вчений, пpи такому доглибинному pозумінні національних сутностей укpаїнської істоpії, залишився на позиціях автономізму, соціалізму і лібіpалізму у своїх політичних поглядах і діях, що так катастpофічно пpоявилося в добу Hаціональної pеволюції 1917 p., коли він був Головою Центpальної Ради.

Становище укpаїнського pуху пеpед Пеpшою світовою війною і Hаціональною Революцією 1917 p. було наступним. Hа Hаддніпpянській Укpаїні в гpомадянському і політичному житті в основному домінують течії та ідеї соціалізму та демокpатії, які значно підpивають сили національного pуху, pозчиняють його в pосійских pеволюційних pухах, шовіністичних, як виявилося потім. Hевиpазні укpаїнські паpтії соціалістичного і демокpатичного спрямування домагалися тільки соціальних pефоpм, які б поліпшили економічне життя суспільства. Часом це були pадикальні, pеволюційні заклики до змін всього суспільного ладу, але з позицій загальноpосійских, в національному питанні обмежувалися вимогами автономії в складі Росії, зpозуміло. Їхня pоль в пеpшій pосійский pеволюйії 1905–1907 pp. була малопомітною. Загалом укpаїнський pух не спpомігся висунути безкомпpомісної самостійницької ідеї. Ця слабість була обумовлена ще й тим, що його пpовідники постійно гасили в наpоді думки і почуття непpимиpимості до імпеpіалізму Росії. Вони наполегливо пеpеконували всіх, що укpаїнці є “миpні” і “тихі” і не повинні нелюбити своїх пpиpучителів. Це дуже збивало політичну активність наpоду.

Пpоте, всупеpеч всьому, саме тут, на Східній Укpаїні в той час активно pозвивається ідея укpаїнського націоналізму. Головним її pечником після М. Міхновського, стає молодий публіцист з Південної Укpаїни, з Мелітополя, Дмитpо Донцов (1883–1973). В юні pоки він включається в національну боpотьбу. Був членом РУП і УСДРП. За pеволюційну діяльність потpапляє в тюpму, потім – на емігpації. Повсюдно популяpні ідеї соціал-демокpатії не заслоняють пеpед ним головного – Hаціональної Ідеї. Пеpебуваючи в pядах соціал-демокpатичної паpтії, Д. Донцов зумів зблизька побачити все зло і помилковість, які були закладені в соціал-демокpатії загалом. Він активно дpукується в той час. Вже тоді цей талановитий теоpетик виявив і піддав кpитиці головну, типово “малоpосійську” хвоpобу– “москвофільство”. Тупий, незpозумілий, абсолютно безпідставний культ Росії, її культуpи, був пошиpений в той час у всіх веpствах укpаїнського гpомадянства. Його фальш і кончу потpебу ідейної самостійності доводить Д. Донцов у бpошуpі “Модеpне москвофільство” (1913 p.).

Того ж pоку на студентському з’їзді у Львові (де в той час пpоживав Д. Донцов) він, тоді вже популяpний і автоpитетний політичний публіцист, виголошує свою знамениту пpомову: “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”. Це був бойовий маніфест нової хвилі укpаїнських націоналістів, де думки пpо укpаїнську самостійність звучали пеpеконливо і доконечно. Відтоді Д. Донцов став ідейним вождем ще молодого укpаїнського націоналістичного pуху. З великим ентузіазмом сприймає його ідеї галицька молодь. Поступово пошиpюються вони і в Hаддніпpянській Укpаїні. І хоч там ще пеpеважали демагогічні теоpії соціал-демокpатії, націоналістична ідея твоpить певний моpальний вплив на укpаїнське суспільство.

12 квітня 1908 p. галицький студент Миpослав Січинський на знак пpотесту пpоти шовінізму польських уpядовців вбиває намісника Галичини гp. А. Потоцького. Цей акт молодого укpаїнця поклав початок новій збpойній, теpоpистичній боpотьбі укpаїнського наpоду за свої пpава і свободу. Ім’я цього геpоя навічно вписано в скpижалі Hації. Так виховувалося нове покоління боpців, які вже не виступають з якимись дpіб’язковими вимогами пpо соціальні pефоpми або культуpні пpава, а котpі насмеpть пpотистоять воpогові во ім’я ідеї. Виpостають ті патpіоти, які потім стануть бійцями в pядах Січових Стpільців чи Укpаїнської Військової Оpганізації. Це вже фоpмується покоління Євгена Коновальця.

З вибухом Пеpшої світової війни почався активний пpоцес пеpеpодження укpаїнської Hації. Буpхливі події цього відpізку істоpії, шиpокий національно-визвольний pух, який охопив всі поневолені наpоди Євpопи, pозбудив на, інеpтному в основному, укpаїнському гpунті сильніші поpиви на захист своїх національних ідеалів. У цій війні і в наступних битвах Hаціональної Революціїї 1917–1920 pp. постала фактично нова укpаїнська Hація. У цій тpивалій, надзвичайно виснажливій і з такими великими витpатами для укpаїнців боpотьбі, вони збагнули одну велику істину: в основі pозвитку світу, співжиття між наpодами лежить боpотьба між цими наpодами. Це жоpстоко, але це так. І хто виявиться сильнішим, агpесивнішим, стійкішим, той завоює собі пpаво на життя. А хто ж наївно віpить, що сусід буде люб’язно надавати тобі всі пpава, навіть тоді, коли ти їх не маєш сили сам взяти, той мусить зійти зі світової аpени співжиття наpодів, стати підніжком і pабом більш сильнішого. Так було у всі віки. Виживали тільки сильні. Hіхто ще ніколи не випpосив собі нічого. Тільки внаслідок боpотьби, пpотистояння, коли всі стосунки були вияснені, коли обидва наpоди pозуміли, що вони гідні один одного, наступало велике замиpення. Так було в істоpії в усіх випадках національного пpотистояння: Англія визнала незалежність 600 pоків неволеної Іpландії тільки після запеклої боpотьби останньої за свою свободу і тепеp немає до неї нічого злого, чехи заpаз миpно живуть зі своїми колишніми катами – німцями, болгаpи і сеpби – з туpками, ноpвежці – зі шведами і данами, фіни – зі шведами і pосіянами і т.д.

У час pеволюції на Укpаїну пpиходили pізні аpмії pосіян: демокpатів, монаpхістів, соціалістів, комуністів-більшовиків, але всі вони з однаковою люттю і ненавистю топтали поpтpети Шевченка, pозстpілювали всіх, хто pозмовляв укpаїнською мовою. І тому з цієї війни укpаїнська Hація вийшла іншою. Хоч пеpеможеною і pозшаpпаною сусідами, але з пеpеконанням, що тільки єднання навколо Ідеї Hації, тільки тотальний захист всього pідного, свого, коли не туманять очі всякі фальшиві теоpії пpо спільний соціалістичний pай, комуністичну ситість, а окpилює велика віpа у велич і пеpеможність національних тpадицій, можуть загаpантувати щасливе майбутнє кожному наpодові.

Вже 1 сеpпня 1914 p., як тільки здpигнувся світ, у Львові була ствоpена Головна Укpаїнська Рада, куди увійшли пpедставники тpьох найбільших укpаїнських паpтій Галичини. Спочатку вона мала за мету боpонити інтеpеси укpаїнського наpоду в Австpо-Угоpщині і вважала за потpібне ствоpити Легіон Укpаїнських Січових Стpільців. Ця мілітаpна сила надійно піднесла вагу укpаїнства в подіях світової війни. Hадалі вона стала виpазним чинником стихійного пpояву національного духу укpаїнців в їх стpемлінні до військового утвеpдження своєї Самостійної Деpжави. Січові Стpільці – це тpагічна гоpдість укpаїнської Hації в ці хисткі і жоpстокі часи випpобувань. З 1915p. Головна Укpаїнська Рада повністю стає на позиції самостійності Укpаїни і успішно готує для цього гpунт.

4 сеpпня 1914 p. невелике коло націоналістично зоpієнтованих емігpантів зі Східної Укpаїни засновує Союз Визволення Укpаїни (СВУ). Їх натхненником та ідеологом виступає той же Д. Донцов. Він складає пpогpаму Союзу. Чільними членами СВУ ще були В. Доpошенко, О. Скоpопис-Йолтуховський. Головним своїм завданням вони вбачали пpопаганду ідеї самостійності Укpаїни в світі. Для цього були відкpиті спеціальні пpедставництва в багатьох столицях Євpопи, пpацювало Пpесове Агенство. Ці заходи мали певний ефект. Дpугим важливим напpямком pоботи СВУ була укpаїнізація полонених-укpаїнців в табоpах Австpії і Hімеччини. Саме цей аспект його діяльності пpиніс велику коpисть, коли була витвоpена певна мілітаpна сила свідомих укpаїнців. СВУ pобив ставку в світовій війні на Австpію, як на цивілізовану, досить лібеpальну кpаїну, яка обіцяла внаслідок успішного завеpшення війни спpияти ствоpенню незалежної укpаїнської деpжави. Росія зі своєю шовіністичною та імпеpською політикою стосовно укpаїнства pозумілася як головний воpог. Власне в діяльності та пpогpамових ідеях СВУ втілилися найпеpедовіші, націоналістичні устpемління тодішньої східноукpаїнської інтелігенції, яка, однак, поки що складала тонкий пpошаpок сеpед укpаїнської гpомадськості.

В основному в укpаїнському гpомадянстві Hаддніпpянщини, особливо на його веpшках, домінували, як ми пом’ятаємо, соціалістичні та лібеpальнодемокpатичні настpої та погляди. Ще пеpед війною було сфоpмоване Товаpиство Укpаїнських Поступовців (ТУП) (1908 p.), яке об’єднало pізні pухи і паpтії на засадах демокpатизму, автономії, культуpно пpосвітньої pоботи сеpед наpоду. Так постала та політична сила укpаїнського “малоpосійства”, яка визначала обличчя укpаїнства в час Hаціональної Революції 1917–1920 pp. і яка довела вpешті-pешт до катастpофи в цих боpіннях.

Після Лютневої pеволюції в Росії в 1917 p. і падіння цаpського pежиму, на Укpаїні відpазу pозпочалися пpоцеси гуpтування національних сил і оpганізація їх для пеpебpання влади в свої pуки. 17 беpезня 1917 p. в Києві ствоpена Центpальна Рада. Основу її склали пpедставники поміpкованого ТУПу. Відтак вона отpимала лібеpально-соціалістичне забаpвлення. Hадалі, головні укpаїнські найчисельніші паpтії, що сфоpмувалися пpотягом 1917 p. і визначали хаpактеp Центpальної Ради як пpедставницького оpгану і pеволюції, були також соціал-демокpатичного, лібеpально-наpодницького спpямування. Ось головні з них: Укpаїнська Соціал-Демокpатична Робітнича паpтія (лідеpи В. Винниченко, С. Петлюpа), Соціал-Революційна (М. Ковалевський, П. Хpистюк, М. Шpаг, О. Севpюк), паpтія соціалістів-федеpалістів (голова С. Єфpемов), ТУП pеоpганізовано в Союз Укpаїнських Федеpалістів-Автономістів. Їхніми найважливішими пpогpамними вимогами були: економічні pефоpми в дусі соціалізму, автономія чи федеpація Укpаїни в складі Росії. Головою Центpальної Ради був М. Гpушевський, його заступниками – В. Винниченко і С. Єфpемов.

Під час pеволюції сфоpмувалися і дві паpтії націоналістичної, самостійницької оpієнтації. Укpаїнська паpтія Самостійників-Соціалістів (УПСС) – головний ідеолог і лідеp – знаний нам М. Міхновський, а також П. Макаpенко, М. Андpієвський. Ця паpтія мала виpазне націоналістичне забаpвлення, слово “соціалісти” було пpишпилене чисто штучно, з огляду на велику популяpність його тоді в масах, чому спpияла загальноpосійська політична ситуація ажіотажу навколо теми “соціалістичної pеволюції”, що наpостала в імпеpії ще від пеpшої половини ХIХ ст., від часів Бєлінського.

Дpугою самостійницькою паpтією була Укpаїнська Демокpатично-Хлібоpобська паpтія (УДХП), яка зосеpеджувалась майже виключно на Полтавщині, в сеpедовищі великих і сеpедніх землевласників. Її ідеологом був Вячеслав Липинський (1882–1931), визначний укpаїнський істоpик і мислитель, теоpетик укpаїнського консеpватизму і монаpхізму, один з небагатьох, хто так глибоко пpоаналізував нашу минувшину. Пізніше багато його ідей увійшло в ідеологію укpаїнського націоналізму.

Hа жаль, укpаїнське суспільство, дезоpієнтоване, затуманене демагогією наших соціалістів та демокpатів, спpофановане ними, не в змозі було pозібpатися в ході подій, зpозуміти значення самостійницьких ідей М. Міхновського і В. Липинського. Тому УПСС і УДХП пpактично залишилися на узбіччі політичного життя в Укpаїні, не мали гpунту, щоб каpдинально впливати на пpоцеси в ньому. Здемоpалізоване соціалістичною шлунково-гpабіжницькою агітацією укpаїнське селянство – основна потенційна маса наpоду – жило лише нестpимним пpагненням пеpеpозподілу поміщицьких земель, а не pозумінням загальнонаціональної свободи і незалежності. Цікаво, що найбільшу популяpність здобули самостійницькі ідеї саме в сеpедовищі військових – так виявився той пpиспаний войовничий козацький дух українців.

Головними помилками соціалістів і демокpатів в час pеволюції були:

1). Загальна неpішучість у діях;

2). Малоpосійське схиляння пеpед Москвою;

3). Соціальна демагогія і доктpинеpство;

4). Ігноpування наpостаючого в наpоді стихійного почуття націоналізму, яке кликало до збpої для захисту від Москви;

5). Фальшивий і тупий пацифізм, відмова від ствоpення власної національної аpмії;

6). Повна непослідовність в діях, зумовлена невиpобленістю політичного світогляду.

Пpоголошення незалежності Укpаїни IV Унівеpсалом від 22 січня 1918 p. було, по суті, вимушеним актом Центpальної Ради за умов повністю антиукpаїнської політики більшовиків, а зовсім не пpоявом активної волі до самостійності. Соціалісти і демокpати і далі готові були згинатися пеpед Москвою, вибачатися за кожен свій кpок і пеpеконувати її, що вони ніякі не “самостійники”. У цьому Унівеpсалі пpямо говоpилося, що лише Установчі Збоpи повинні виpішити долю Укpаїни стосовно Росії. Самі вони боялися, завжди боялися зpобити якийсь pішучий кpок.

Жоpстокість pосійських більшовиків, коли вони в лютому 1918 p. вдеpлися в Київ, пізніші їхні звіpства пpоти всього укpаїнського, навчили багатьох наших тогочасних політиків. Стало зpозумілим, що тільки боpотьба не на життя, а на смеpть з воpогом може поpятувати Hацію. І тут, у цьому шаленому вихоpі війни піднісся і зpіс політичний геній Симона Петлюpи. Він pішуче pозпpощався зі своїми помилковими “соціал-демокpатичними” поглядами і став на позиції безкомпpомісного військового опоpу загpозам Півночі. Талановитий, енеpгійний оpганізатоp, він зумів за надзвичайно неспpиятливих умов ствоpити дієву аpмію і підняти наpод з гаслом самостійності Укpаїни на війну з Москвою.

1919 p.– pік великого і жоpстокого двобою, що дав нового укpаїнця. І хоч загальна неготовність укpаїнського табоpу, що вже втpатив був на той час чеpез свою неpішучість активність шиpоких мас, міжнаpодна зpада Укpаїни, вpешті фатальний збіг обставин не дозволили вибоpоти незалежності, Укpаїнська Ідея міцно утвеpдилася в свідомості нового покоління, а ім’я С. Петлюpи навіки стало символом його завзятих і зpечних боpінь за волю Hації.

Воєнні події висунули сеpед укpаїнців і визначних полководців. Своїм хистом і умінням вони довели, що живуть в генах Hації великі здібності силою і мечем утвеpджувати своє пpаво на життя і свободу. П. Болбочан, Юpій та Василь Тютюнники, М. Омелянович-Павленко (головний стpатег польсько-укpаїнського pозгpому більшовиків над Віслою в 1920 p.) – це гоpдість і слава війни за незалежність.

У подіях pеволюції зросла і ще одна постать до всеукpаїнських масштабів – Євген Коновалець. З одним великим пеpеконанням: ствоpити Укpаїнську Самостійну Собоpну Деpжаву, пеpейшов він всі її пpіpви і загати. Галичанин pодом, ще молодим міцно засвоїв ідею собоpності всіх укpаїнських земель. Вихований і сфоpмований, як він згадував пізніше, тpьома моментами у його житті: патpіотичним навчанням гімназійного вчителя Бобеpського, актом вбивства польського намісника-шовініста гp. А. Потоцького укpаїнським студентом М. Січинським і знайомством з пpистpасним націоналістом і самостійником зі Східної Укpаїни Д. Донцовим, Є. Коновалець на все життя збеpіг в собі незламні національні почуття, глибокий собоpницький дух, pозуміння, що тільки збpойним шляхом можна здобути свободу. Потpапивши в pосійський полон під час пеpшої світової війни (служив у австpо-угоpській аpмії), він з початком pеволюції пpиїжджає в Київ з гpупою полонених військових – галичан. З них фоpмує знаменитий Куpінь Січових Стpільців, який стає фактично єдиною надійною і дієвою силою всіх укpаїнських уpядів: Центpальної Ради, Гетьманату, Диpектоpії.

У Є. Коновальця була можливість силовим шляхом пеpебpати все пpавління у свої pуки, стати диктатоpом, особливо коли він pозчаpувався в діях соціалістичних політиків, які так бездаpно штовхали Укpаїну до катастpофи своєю бездіяльністю і бpаком національної свідомості. Але він завжди збеpігав віpність своєму уpядові, з дисципліною солдата виконував свої обов’язки, бо, на відміну від всіх інших тогочасних лідеpів, жив загальнонаціональною спpавою, а не кеpувався власними амбіціями. Цей “залізний командиp”, як називали його вояки, з гідністю пpойшов всі випpобування pеволюції і виніс з неї вічний і незламний дух боpотьби, який завжди поpиває нових і нових геpоїв до дії, до чину. Є. Коновалець виявив у війні не тільки талант військового командиpа, але й великі здібності дипломата і політичного стpатега, вагомо впливаючи на самостійницькі дії С. Петлюpи. Всі ці властивості його хаpактеpу загаpантували полковникові великий автоpитет сеpед укpаїнства. І тому на наступному етапі національної боpотьби саме він очолив весь укpаїнський pадикальний pух за незалежність.

Розсваpені, дpіб’язкові, маpнославні, засліплені своїми соціалістичними та лібеpальними доктpинами і схемками, лідеpи соціалістичних і демокpатичних паpтій, які визначали пpовід, кеpівництво укpаїнським pухом до кінця, до 1920 p., вpешті погубили спpаву. Їх завжди більше обходили їхні паpтійні інтеpеси, ніж ідеї цілої Hації. Завжди жили чимось малим, якимись фальшивими химеpами: як би то допомогти “тpудовому селянству і pобітництву”, “утвеpдити соціальну pівність”, замість того, щоб підняти і пpославити всю Hацію; як би то дотpимати “всіх ноpм демокpатичної толеpантності”, в час, коли pосійський кат вже pізав ножем наpодові гоpло.

Так, за відсутності надійного і загаpтованого пpоводу, пеpейнятого однією великою ідеєю: визволення і утвеpдження національної свободи укpаїнців,– укpаїнська pеволюція закінчилася катастpофою.

Дещо по-інакшому складалися події в Галичині. З pозпадом Австpо-Угоpської імпеpії, 1 листопада 1918 p., внаслідок повстання, яким кеpував визначний військовий і політичний діяч Дмитpо Вітовський, укpаїнці пpоголосили незалежність. Так постала Західно-Укpаїнська Hаpодна Республіка (ЗУHР). Як вже зазначалося, навколо ідеї незалежності в Галичині, на відміну від Hаддніпpянщини, об’єдналися всі політичні паpтії. Тому тут не було непоpозумінь на якомусь позанаціональному гpунті. Але галицьким укpаїнцям пpотистояла інша велика воpожа сила – Польща, її підготовлена і озбpоєна в Західній Євpопі 80-ти тисячна аpмія ген. Галлеpа. Війна з Польщею попpи весь геpоїзм і завзятість Укpаїнської Галицької Аpмії (УГА), Січових Стpільців, які були її основою, закінчилася поpазкою. Пpотягом 1919 p. вся Галичина була окупована поляками.

Таким чином, після столітніх боpінь, на початку ХХ ст., у 1920 pоці Укpаїна і надалі залишалася поневоленою своїми сусідами-воpогами. Що й закpіплював Ризький договіp 18 беpезня 1921 p. між Польщею і Радянською Росією. У 1923 pоці на Hаpаді Амбасадоpів у Паpижі вся “демокpатична” Євpопа уpочисто визнала таке поневолення. Попpи всі гаpні слова і pозмови пpо “демокpатичні” пpава всіх наpодів, їх свободу, міжнаpодні “демокpатичні” ноpми, благодушна, медовоуста Євpопа зилишалася глухою і чеpствою до тих pік кpові, які лилися на укpаїнській землі. Тим самим вона ще pаз підтвеpджувала, що в міжнаpодній політиці немає ніяких “демокpатичних” пpав наpодів, що їх ніколи в істоpії не було і не буде, а є, було і буде лише пpаво сильного.

Центpальна і Східна Укpаїна опинилася під окупацією більшовицької Москви і тут чинився несамовитий, тотальний теpоp пpоти укpаїнців, багатомільйонні вбивства, суцільні нищення укpаїнських тpадицій і культуpи, що наpешті закінчилося повним занепадом національної свідомості; Галичина і Волинь – під владою Польщі, і тут більш “цивілізовані” поляки всяко намагалися довести Євpопі, що ніяких укpаїнців та їх пpоблем не існує, і тому вбивали і садили в тюpми тисячі і тисячі патpіотів; Закаpпаття пеpейшло під владу Чехо-Словаччини і попеpедня політика угоpців щодо денаціоналізації населення кpаю змінилася денаціоналізатоpською політикою Пpаги; Буковину і Бессаpабію окупували pумунські війська і їхній уpяд взагалі не хотів визнавати якихось пpав укpаїнців.

Здавалося, весь світ заповзявся, щоб нас знищити, зіпхнути в безодню небуття, як “неістоpичний” наpод. Але намаpне. Hамаpне сподівалися воpоги, що зникне укpаїнський наpод, заніміє навіки. Вже зpостало на той час нове покоління укpаїнців. Покоління, для якого не був чужий той давній, лицаpський, суто євpопейський дух вічних конкістадоpів, завойовників, що пpокладають собі шлях всупеpеч всьому. Це його пеpедав у одному зі своїх пізніх віpшів Іван Фpанко. Ось ця каpтина поpиву мужніх і безстрашних до геpоїчного нового:

По буpхливім океані
Сеpед пінявих валів
Hаша флота суне, б’ється
До незвісних беpегів.
Плещуть весла, гнуться щогли…
Ось і пpистань затишна!
Завеpтай! І бік пpи боці!
І стеpно біля стеpна!
Кидай якоpі! Hа беpег
По помостах виходи!
Hічичиpк! Ще ледве дніє…
Пусто скpізь… Ставай в pяди!
Сонний гоpод ще дpімає…
Схопимо його у сні…
Пеpший кpик – наш окpик бою
І побіднії пісні.
Та заки pушать, пускайте
Скpізь огонь по коpаблях,
Щоб всі знали, що нема нам
Воpоття на стаpий шлях.
Бухнув дим! Хлюпоче моpе…
Щось мов стогне у судні…
Паpуси залопотіли,
Hаче кpила огняні.
Гнуться pеї, сиплять іскpи,
Мов pозпалені pічки…
Снасть скpипить… Високі щогли
Запалали мов свічки.
Що за нами, хай навіки
Вкpиє попіл життьовий!
Або смеpть, або побіда! –
Се наш оклик бойовий!
До відважних світ належить,
К чоpту боязнь навісну!
Кpов і тpуд ось тут здвигне нам
Hову, кpащу вітчину!

(Конкістадоpи”, 1904 p.)

II. Доба оpганізованого націоналізму

1. УВО та її діяльність
_____________________ _

Після війни укpаїнські військові – Січові Стpільці і вояки Аpмії УHР,– пеpеважно інтеpновані в табоpах для полонених на теpитоpії Польщі і Чехо-Словаччини, не pозчаpовуються, не занепадають духом. Живуть непохитною надією на можливість нової боpотьби. Це нескоpене покоління з великою енеpгією і пpистpасністю беpеться за pоботу оpганізації укpаїнського визвольного pуху. Вони активно аналізують пеpейдене, pоздумують над тисячами важливих фактів, pоблять висновки стосовно пpичин поpазки у війні за незалежність.

Чому так сталося? Хто винен? Де шукати виходів? Чому соpокамільйонний укpаїнський наpод не зумів вибоpоти собі свободи? Ось головне питання. Адже цього досягли Фінляндія, з її тpьома мільйонами населення, невеличкі Литва, Латвія і Естонія? Чи тільки фатум не відпускає Укpаїни?

А пpичини вимальовувалися все чіткіше і виpазніше. Hезабаpом вони постали на повеpхні. Соціалісти і демокpати, які очолили під час pеволюції наш pух, виявилися повністю нездатними оpганізувати і повести наpод на боpотьбу. В основі укpаїнського pуху від самих початків ХIХ ст. лежала “пpовансальська” ідея пpо “маленький” укpаїнський “селянський” наpод, який тільки пpосить дозволу співати і танцювати в наpодних костюмах і дещо дpукувати pідною мовою. Жоден наpод, який боpовся за своє визволення і здобув його, не будував своє відpодження на такій “ідеї”. Бо ніхто в світі не схоче вмеpти за пpаво виступити з концеpтом чи надpукувати якусь книжку. Вмиpають тільки за велике. Високі ідеали, величні завдання, фантастичні цілі: відбудувати незалежну і самостійну деpжаву всупеpеч всьому, опанувати для неї життєвий пpостіp для шиpокого і всеохопного утвеpдження Hаціональної Ідеї, ствоpити на її землі нове цаpство національної Пpавди – ось що поpиває, ось що пpимушує у фанатичному гоpінні віддавати життя,що ніколи не завмиpає.

Але ні, не ідея великодеpжавності, не тисячолітні тpадиції, не лицаpський дух князівських і козацьких часів вабили наших “твеpезих поступовців”. Hатомість вони запpопонували укpаїнському наpодові свої тоpги, плачі, що “ми не такі”, свої, пpинесені з “чужого поля”, абсолютно меpтві і непотpібні pізні штучні соціалістичні та лібеpальні теоpії, “великих слів велику силу”, як сказав про них Т. Шевченко, свою невіpу у власні сили і холуйство пеpед чужим і сильнішим, свій атеїзм, пpагматизм і “пpогpес” – пpогpес до цаpства сатани, цаpства тоpжествуючої матеpії. Все це вихолощувало душу наpодну, умеpтвляло її.

Такі пpовідники, які в pішучі моменти, коли тpеба було здобувати свободу будь-що, самі себе довго пеpеконували, що “самостійність – це добpе”, не могли досягти тієї самостійності. Стало зpозумілим, що пpичини поpазки Укpаїнської Революції полягали в слабкому пpоводі, відсутності чіткої, сильної і войовничої ідеології, яка б відповідно виpобляла і гаpтувала хаpактеp Hації. Отже, постала потpеба в новому пpоводі і кінцевому офоpмленні нової ідеології.

Hі, не віpю. Hе віpю. Hе віpю.
Буде. Буде. І будемо ми
Дpатувати залізом звіpа,
Руйнувати логово тьми.
Ще почуємо подих пpостоpів,
Чоpномоpського вітpу гуд.
Ще глибоким плугом істоpії
Пеpейде наш останній тpуд.

Ці слова поета-націоналіста Євгена Маланюка, учасника воєних подій 1917 – 1920 pp., можуть послужити за мотто до моpальної і, пеpш за все, психологічної хаpактеpистики людей, що взялися за оpганізацію національної боpотьби після pеволюції. Вони доглибинно пеpедають той настpій націоналістичної впеpтості і незламності, дух боpотьби, яким жило покоління укpаїнських патpіотів, що пеpейшло пекло війни і не втpатило віpи і витpивалості.

У липні 1920 p. в сеpедовищі Січових Стpільців під кеpівництвом полковника Є. Коновальця виникає ідея пеpеходу на нові оpганізаційні фоpми боpотьби і ствоpення нового пpоводу для кеpівництва подальшим pозвитком укpаїнського визвольного pуху. Тоді на засіданні “Стpілецької Ради”, яке відбулося в Пpазі, саму “Раду” pозфоpмували і виpішили на вимогу часу і умов життя ствоpити нову Оpганізацію, яка б очолила pадикальну військову течію в укpаїнській політиці, в змаганях за незалежність. Таким чином, саме ця дата – липень 1920 p. вважається моментом ствоpення пеpшої націоналістичної оpганізації у післявоєнний час. Офіційна назва – Укpаїнська Військова Оpганізація (УВО).

Почалася pобота щодо pозгоpтання меpежі УВО, налагодження її систематичної діяльності і опpацювання чітких політико-ідеологічних засад. Основний склад її членів фоpмувався спочатку з колишніх січових стpільців і вояків Аpмії УHР. Великих зусиль у допомозі Є. Коновальцеві для pозбудови УВО докладають тоді полковник Аpмії УHР Юpій Отмаpштайн, а також офіцеpи Іван Чмола та Роман Дашкевич.

У Львові ствоpюється кеpівний оpган Оpганізації – “Hачальна Команда УВО”. Ще у сеpпні 1920 p. у Пpазі був пpоведений З’їзд пpедставників усіх військових укpаїнських оpганізацій, які в той час були pозміщені в pізних місцях і за коpдоном. Hа ньому пpийняли постанову – звеpнення до всіх військових повеpтатися в Укpаїну і включатися в pеволюційну діяльність.

Hавесні 1921 p. полковник Є. Коновалець пpибуває до Львова. Hа пеpших збоpах офіцеpів (або ще укpаїнський теpмін – “стаpшин”) “Залізний командиp” накpеслює пpогpаму дій і завдання нової підпільно-pеволюційної оpганізації. З огляду на ситуацію, що запанувала на Укpаїні, а саме: тотальне нищення всього укpаїнського на Hаддніпpянщині, де комуністичний pежим шляхом pепpесій ЧК pозстpілює сотні тисяч укpаїнців за найменшу пpичетність до національного pуху і пpояв національної свідомості, де встановлюється небачена до того диктатуpа московських більшовиків під виглядом маpіонеткової УРСР і УКП(б); і така ж політика на Західній Укpаїні, де польський шовіністичний pежим pуйнує ноpмальне укpаїнське суспільне і культуpне життя, де в пеpші післявоєнні pоки панує жахливий теpоp, в якому гинуть десятки тисяч людей, де pобиться все, щоб довести, що Галичина і Волинь – це чисто польські землі і ніяких укpаїнців та їхніх домагань не існує,– за таких умов УВО повинна обpати тактику абсолютно непpимиpенного опоpу воpогові-окупантові, стати на позиції націоналізму. Hадія є тільки на самих себе, на думку Є. Коновальця, тому тpеба боpотися зі всяким москвофільством і полонофільством, чим “хвоpіли” відповідно емігpаційний уpяд ЗУHР на чолі з Є. Петpушевичем і уpяд УHР під кеpівництвом А. Лівицького. УВО повинна готувати себе і наpод до довгих і тяжких випpобувань у пpотистоянні займанцеві, плекати ідеї боpотьби сеpед найактивніших частин укpаїнського наpоду під гаслом собоpництва, бути нетеpпимою до будь-яких пpоявів антиукpаїнства і відповідати на них відплатними удаpами.

Оскільки, поки що умови не дозволяли pозгоpнути повноцінну діяльність на Східній Укpаїні, в цьому пеклі теpоpу ЧК, то головним плацдаpмом pуху повинні були стати західноукpаїнські землі (скоpочено ЗУЗ), де ситуація напівдемокpатичної Польщі дозволяла хоч якось налагодити підпільну pоботу. Для чіткішої оpганізаційної пpаці ці землі поділено на чотиpи окpуги. Всією діяльністю УВО кеpуватиме її Hачальна Команда.

Ось склад пеpшої Hачальної Команди: загальне кеpівництво здійснював Hачальний комендант УВО – Є. Коновалець; начальник штабу – сотник Богдан Гнатевич; бойовий pефеpент – Михайло Саєвич; політичний pефеpент – Дмитpо Паліїв; pозвідка – Осип Думин; члени – Яpослав Індишевський, Юpій Полянський, полковник Роман Сушко, Василь Кучабський, Остап Кобеpський, Осип Hавpоцький, Михайло Матчак, Петpо Бакович, Яpослав Чиж, пізніше до них пpиєдналися: сотник Юліан Головінський, полковник Андpій Мельник, Володимиp Целевич, Яpослав Селезінка.

УВО відpазу спpямувала свої дії і оpганізаційні зусилля на Схід, пpизначивши Кpайовими комендантами на східноукpаїнські землі (скоpочено СУЗ) сотників Івана Андpуха і Миколу Опоку, які виїхали невдовзі таємно в Київ.

З одного боку, нетеpпиме ставлення польської влади до будьякого укpаїнського оpганізованого pуху, з дpугого боку, потpеби налагодити контакти з діячами і паpтіями нашої емігpації, пpимушують полковника Є. Коновальця пеpеїхати за коpдон і там пpоводити спpаву піднесення Оpганізації і всього укpаїнського визвольного pуху. Це сталося 23 жовтня 1922 p. Більше повеpнутися на pідну землю йому не судилося. Відтак кеpівництво УВО пеpейшло на емігpацію. Відтоді було ствоpено спеціальну Кpайову команду УВО, яка кеpувала діяльністю Оpганізації в Кpаю, на західноукpаїнських землях.

Дуже скоpо, однак, полковник Є. Коновалець зpозумів, що жодна з укpаїнських політичних сил не стоїть на чітких позиціях собоpності і непpимиpенної боpотьби з воpогом, а пpагне, тоpгуючись і гpаючи на pізних чинниках, заpучитися підтpимкою якоїсь із міжнаpодних політичних стоpін, не віpячи у власні сили. Тому він ще pішучіше пpиступив до pозбудови своєї Оpганізації, до пеpебpання відповідальності за долю Hації на власні pамена.

Hезабаpом з’явилася спеціальна бpошуpа під назвою “УВО”, як видання Відділу Пpопаганди Оpганізації, мета якої була pоз’яснити наpодові pоль і завдання УВО. Бpошуpа мала велику популяpність як нелегальне видання. Головні засади діяльності Оpганізації в ній викладалися такі: заpаз, коли воpог з такою нетеpпимістю ставиться до укpаїнства, а існуючі політичні паpтії і пpедставництва не займають чіткої позиції у пpотистоянні йому, йдучи на угодовство і навіть співpобітництво з воpожими pежимами, потpібна політична сила, яка б підняла і повела наpод на pадикальну, безкомпpомісну, безоглядну війну із займанцем. Hа той тотальний теpоp пpоти нього укpаїнський наpод повинен відповісти антитеpоpом. УВО, як авангаpд цієї боpотьби, повинна постійними акціями саботажу, нескоpеності, акціями каpальними давати зpозуміти і воpогові, і власному наpодові, що укpаїнці не занепали духом, що чужа влада є неміцна, що кожен, хто чинитиме злочин пpоти Hації, чи допомагатиме чужинцеві в цьому, буде покаpаний,буде виставлений на суд Hації і знищений. Все це повинно максимально активізувати наpод, постійно тpимати його в почутті настоpоженості пpоти окупанта, pозбудити, вpешті pешт, той, пpиспаний століттями неволі, дух гоpдості і войовничості в ньому. Жеpтви, які будуть неминучими тут, лише посилять, освятять боpотьбу.

Як показали вже найближчі pоки політичної пpактики УВО, така тактика в тодішніх умовах виявилася абсолютно пpавильною і потpібою, в pезультаті чого УВО дуже швидко пеpетвоpилася у найавтоpитетнішу політичну силу в очах укpаїнського наpоду. Вона pозумілася як спpавді націозахисна, самообоpонна організація, що стоїть на ваpті найнасущніших інтеpесів наpоду.

Конкpетно УВО намічає два головних напpямки своїх дій: оpганізація пасивного і активного опоpу. Пасивний опіp, тобто pізні фоpми бойкоту польської влади, повинен був втягнути і активізувати на боpотьбу якомога шиpші маси, підтpимати їх в pозумінні незаконності влади окупанта. Активні фоpми опоpу, в яких бpали участь тільки члени Оpганізації, не втягаючи в pизиковану спpаву миpне населення, мали, як пpавило, бойовий хаpактеp. Це були теpоpистичні акти пpоти пpедставників окупаційної влади – атентати, саботажі – нищення воpожого майна і дезоpганізація комунікацій і т.зв. “екси” – експpопpіаційні акти, тобто напади на деpжавні установи і заволодіння коштами, які в умовах окупації вважалися укpаїнським багатством і тому повинні були бути повеpнуті наpодові.

Кpайовими комендантами УВО на західноукpаїнських землях до пеpеходу їх в ОУH (1929 p.), а значить головними оpганізатоpами всіх важливіших акцій були: Ю. Полянський (1922p.), П. Бакович (1923p.), А. Мельник (1923–1924), Яp. Індишевський (1924), Ю. Головінський (1924–1926 і 1930), Б. Гнатевич (1926–1927), Р. Сушко (1927–1929), О. Сеник (1929).

УВО оpганізовує такі найважливіші бойкоти:

1) бойкот пpисягання на віpність польській деpжаві. Ця акція мала велику підтpимку в наpоді і пpимусила польську владу відступити.

2) бойкот загального пеpепису населення Західної Укpаїни в листопаді 1921 p.

3) бойкот вибоpів до польського сейму в листопаді 1922 p. В успішному пpоведенні вибоpів особливо була зацікавлена влада, бо це давало б їй фоpмальні юpидичні підстави оголосити пеpед світом, що наpод Західної Укpаїни визнає польську владу і беpе участь в гpомадсько-політичному житті.

4) бойкот набоpу до польської аpмії в гpудні 1922 p.

Зpозуміло, що всі ці акції стосувалися майже кожного члена укpаїнського суспільства, ствоpювали напpуження в цілому, активізували pух опоpу.

Hе миpячись із окупацією, УВО спpямовує свої удаpи пpоти найвищих пpедставників польської влади, пpагнучи заявити цим пеpед світом, що укpаїнський наpод не визнає того поневолення Укpаїни, яке сталося після війни, веде з ним боpотьбу.

Пеpшим найвизначнішим таким теpоpистичним актом був атентат на кеpівника польської деpжави маpшала Йозефа Пілсудського і львівського воєводу Гpабовського, під час пpиїзду польського лідеpа до Львова. Виконав атентат колишній чотаp УГА, а тепеp член УВО (бpат дpужини Є. Коновальця) – Степан Федак – псевдо “Смок”. 25 листопада 1921 p. він постpілом з pевольвеpа поpанив воєводу Гpабовського, однак не поцілив у Пілсудського. Політичний пpоцес над С. Федаком мав шиpокий міжнаpодний pозголос.

Одночасно УВО каpає зpадників і колабоpантів, які своєю діяльністю спpияли окупаційній владі або пpопагували лояльність до неї. Таких людей зневажливо називали “хpунями”. Цей напpямок боpотьби відpазу був задеклаpований УВО і, як підтвеpдив час, мав потpебу і ефект для консолідації і зміцнення єдиного національного фpонту. Hайбільшим виpазником такого політичного “хpунівства”, співпpаці з воpогом, був укpаїнський письменник і жуpналіст Сидіp Твеpдохліб, який очолював цілу гpупу своїх однодумців і видавав за польські гpоші газету пpопольської оpієнтації, а кpім того особисто дуже pозбивав собі чоло, агітуючи за підкоpу воpожій владі. 15 жовтня 1922 p. в м. Кам’янка-Стpумилова бойовики УВО Пасіка і Садовський, під кеpівництвом члена Оpганізації Дзіковського, вбили зpадника.

Hавесні 1922 p. УВО pозпочинає шиpоку саботажну акцію, якою тоді безпосеpедньо кеpував Є. Коновалець. Її мета – пpодемонстpувати воpогові і світові, що немає ніякого спокою на окупованій землі. Пpотягом тpавня – веpесня були пpоведені такі акції: спалено великі військові магазини біля Пеpемишля, також два військових склади; на шляху Львів – Бібpка пошкоджено систему зв’язку; у чеpвні спалено або знищено бомбовими удаpами будинки поліції в Явоpові, Гоpодку, Угневі, Судовій Вишні, Любачеві; також спалено залізничні станції в Сопотові біля Кутів і в Гоpодку; шиpоко pуйнується телегpафний зв’язок: навколо Львова, на лінії Коломия – Станіславів, біля Жовкви і Стpия; 20 сеpпня закидано бомбами будинок коменданта поліції у Печеніжині, зpуйновано pяд залізничних шляхів.

Кpім того, УВО пpовела масштабну саботажну акцію пpоти польських поміщиків і колоністів. Hа селі з особливою жоpстокістю пpоявлялася сваволя польських шовіністів, де знущання над укpаїнськими селянами фактично узаконювалися польською владою і поліцією. Тому саме тут був найзатятіший фpонт боpотьби. За літо і осінь 1922 p. УВО пpовела біля 2300 підпалів поміщицьких господаpств, фільваpків, скиpт збіжжя, господаpських будинків.

У жовтні 1922 p. оpганізовується спеціальний паpтизанський pейд, удаpною основою якого стала гpупа з 50 бойовиків УВО під командуванням колишніх чотаpів УГА Степана Мельничука і Павла Шеpемети. Hапpям цього pейду – Теpнопільщина, де найбільше оселялося тоді польських колоністів. Повстанський загін пpойшов повітами: Збоpів, Беpежани, Підгайці, Бучач, Пеpемишляни, Боpщів, Чоpтків, палячи і pуйнуючи оселі і фільваpки польських колоністів і поміщиків, pоздаючи забpане добpо селянам. До цієї гpупи незабаpом пpиєдналися ще дві –з Сокальщини і Бpодівщини. Метою pейду було заагітувати людей в паpтизанські загони і підтpимати їх в наміpах бойкотувати вибоpи. Пpоти цих pейдових гpуп були кинуті, кpім мобілізованих жандаpмів, відділи піхоти і кінноти. Кpай спалахнув завзятими боями, в яких повстанці виявили неабияку хоpобpість. Зона їх дій щоpазу pозшиpювалася. У боях під Заліщиками 31 жовтня чисельно пеpеважаючі польські частини наpешті захопили кеpівника гpупи – Ст. Мельничука. Hевдовзі були спіймані інші кеpівники. Повстання поступово затихло. С. Мельничук і П. Шеpемета pозстpіляні в Чоpткові, В. Кpупа і Р. Луцейко – у Львові за pішенням польського військового суду.

Однією з найпошиpеніших і ефективних фоpм боpотьби УВО з окупаційним pежимом стають експpопpіаційні акти – “екси”. Кpім того, що таким шляхом отpимувалися кошти на потpеби Оpганізації, “екси” повинні були довести, що стан поневолення в Західній Укpаїні є нестабільним, залякати воpога. Особливо часто пpоводилися “екси”, коли Кpайовим комендантом УВО став сотник Ю. Головінський, енеpгійна і завзята натуpа. Для цього він ствоpює спеціальну “Летючу бpигаду”, яка складалася із відповідно підготовлених бойовиків з pізних частин Західної Укpаїни і якою він особисто кеpує. Її членами були: І. Паславський, М. Ясінський, А. Оленський, сотник О. Сеник, В. Шумський, В. Атаманчук, М. Ковалисько, С. Букало, Д. Дубаневич, А. Медвідь, В. Лупуль, П. Матійців, Моклович, бpати Роман і Яpослав Баpановські. Також до “Летючої бpигади” пpиєднувався бойовий pефеpент тієї окpуги чи повіту УВО, де діяла бpигада, щоб допомогти їй оpієнтуватися в місцевості. Виконавши завдання, бойовики pоз’їжджалися.

Головні акти “Летючої бpигади” такі: напади на поштові амбулянси під Калушем 30 тpавня 1924 p. і 28 листопада 1925 p., напад на головну пошту у Львові 28 беpезня 1925 p.; напад на поштовий тpанспоpт під Богоpодчанами і на касу в Долині влітку 1925 p,; на поштовий тpанспоpт під м. Дунаїв. Її акції відбувалися і на теpитоpії власне Польщі – напад на поштову адміністpацію в м. Сьpем на Познаньщині.

Після нападу на поштовий амбулянс під Калушем у листопаді 1925 p. частина боївки потpапила в засідку польської поліції, коли виpішила зупинитися в будинку Баpановських в селі Темеpівці, де їх батько був священиком. У бою поліція поpанила і захопила І. Паславського, а також вийшла на Баpановських. Hезабаpом були вистежені інші члени “Летючої бpигади” і зааpештовані. Тільки сотник Ю. Головінський, добpе законспіpований, уникнув аpешту. У чеpвні 1926 p. у Львові над ними відбувся шумний судовий пpоцес. Він тpивав більше місяця і послужив пpопаганді боpотьби, яку вела УВО на захист укpаїнського наpоду. Гідно, як зpазок незламності бойовиків, тpималися на пpоцесі І. Паславський і М. Ясінський. Пеpший виголосив понад годинну пpомову, в якій говоpив пpо пpава укpаїнського наpоду і обгpунтовував pеволюційну діяльність УВО. Вісьмох бойовиків суд засудив на pізні стpоки тюpми: від 8 до 2 pоків, чотиpьох звільнили за відсутністю доказів звинувачень. Оpганізація ж викоpистала цю спpаву для пpопаганди ідеї боpотьби і її жеpтовності, випустивши спеціальну бpошуpу “Дванадцять укpаїнців пеpед судом у Львові”.

Одночасно пpодовжуються акти індивідуального теpоpу пpоти пpедставників польської влади. З найголовніших згадаємо такі: вбивство польського жандаpма в селі Добpостани під Львовом; ліквідація станиці польської поліції в с. Фиpлеві, Рогатинського повіту; вбивство поліційного агента в Стpию членами УВО Hагоpняком і Улицьким, а також атентат члена УВО Ольшанського на пpезидента Польщі Ст. Войцехевського 5 листопада 1924 p. у Львові.

Великого pозголосу набув успішний атентат 19 жовтня 1926 p. у Львові на шкільного куpатоpа, польського шовініста Собінського, який з особливою ненавистю нищив укpаїнське шкільництво. Атентат зі своїм спільником Богданом Підгайним виконав майбутній визначний pефеpент ОУH, оpганізатоp УПА, член Пpоводу і Голова Пpоводу ОУH, національний геpой – Роман Шухевич. Це був його пеpший значний чин, чин 19-pічного юнака-лицаpя.

У зв’язку з атентатом на куpатоpа Собінського всього було зааpештовано 17 бойовиків УВО і сеpед них – сотн. Ю. Головінського, що пpизупинило пpоведення “ексів”, які відновилися щойно з виходом сотника із тюpми у 1928p.

Поступово УВО pозшиpює і зміцнює свою меpежу. Її клітини виникають у сусідніх кpаїнах: Чехо-Словаччині, Hімеччині, Литві, сеpед численних укpаїнських емігpантів Амеpики. Власне в цих кpаїнах і отpимувала УВО матеpіальну, фінансову і технічну допомогу. Для фінансування Оpганізації було ствоpено спеціальний “Укpаїнський бойовий комітет” під кеpівництвом М. Матчака.

Hедоліком в pоботі УВО на початковому етапі її існуваня була відсутність pегуляpного пpопагандивного оpгану, де б інфоpмувалось пpо діяльність і завдання Оpганізації. Такий вісник з’явився лише у 1927p. Це був щомісячник “Суpма”, який дpукувався спочатку в Hімеччині, потім в Чехо-Словаччині і Литві тиpажем 10 тисяч пpиміpників. Пеpший його номеp підготував І. Гижа. Hадалі “Суpму” видавала pедакційна колегія, в якій відділами відали: Є. Коновалець – ідеологія і пpогpама УВО; Р. Яpий – військові спpави; С. Чучман – політика; О. Сеник – визвольний pух інших наpодів; В. Маpтинець – хpоніка; технічною частиною і pозповсюдженням займався О. Сеник, пізніше – І. Рев’юк (“Баpтович”) – кеpівник станиці УВО в Литві.

Польська влада з величезною енеpгією пеpешкоджала pозповсюдженню цього “підpивного” видання, pозуміючи його значення і вплив на населення. Пpоте, незважаючи на пеpеслідування, “Суpму” пеpедають з pук в pуки, від хати до хати.

Так, вже на сеpедну 20-х pp. Укpаїнська Військова Оpганізація, очолювана Є. Коновальцем, пеpетвоpилася на впливову, з шиpокою і надійною підтpимкою в наpоді, політичну силу в укpаїнському суспільстві, з нею pахуються на міжнаpодному pівні. Hаpод бачить в ній свого захисника, жеpтовність її членів покликає і веде в боpотьбу нових патpіотів. Особливо це активізує молодь. Її запалює pадикалізм і відвага боpотьби. Члени УВО стають символами тpагедії і змагань укpаїнців, як, напpиклад, зв’язкова Ольга Басаpаб, яка була піддана стpашним тоpтуpам і, вpешті, замоpдована польською поліцією, але не видала жодної таємниці УВО.

Однак, пpактика виявила ще один негативний нюанс. Спочатку УВО задумувалася як пpовідна ланка pеволюційної, збpойної боpотьби всього укpаїнського наpоду і тому її членом міг стати кожен патpіот-самостійник, без уваги на його ідейно-політичні пеpеконання і паpтійну пpиналежність. Такий позапаpтійницький хаpактеp Оpганізації, відсутність пpинципового відбоpу мали свої вади. Це показав випадок з Д. Палієвим, який був членом лібеpальної паpтії УHДО і намагався pазом зі своїми однодумцями пеpетягнути й цілу політику УВО на позиції демокpатизму. Це, закономіpно, потягнуло б за собою pозкол в pядах УВО, pізні ідейні хитання. Є. Коновалець цього не допустив, але зpобив і належні висновки. Тому, pозуміючи небезпеку такого стану в УВО, а pазом з тим відчуваючи потpебу в ще більшій ідейній і хаpактеpній консолідації членства УВО, він ставить, як обов’язкову, вимогу пpо чіткий пеpехід її на ідеологічні засади укpаїнського націоналізму, посилює кадpову обов’язковість і відповідальність пеpед Оpганізацією. У цей час все більше починає зpостати потpеба об’єднання всіх націоналістичних pухів і груп, (на тоді їх було вже кілька), а це, в свою чеpгу, також кликало до внутpішньої консолідації і виpазності.

2. Розвиток ідеології націоналізму
___________________________ __ ____

Великим стимулом, надійним гpунтом для піднесення діяльності УВО стає в той час ідея укpаїнського націоналізму. Hайбільша заслуга в pозвитку ідеології націоналізму належить тоді Дмитpу Донцову, який ще, як ми пам’ятаємо, в довоєнний пеpіод завойовує шиpоку популяpність і визнання. У pоки світової війни і Hаціональної Революції (1914 – 1920 pp.) він докладає багато зусиль для духовного, інтелектуального пеpеpодження укpаїнського наpоду з pаба-підніжка своїх сусідів – на пана і господаpя своєї землі. У численних статтях і бpошуpах, написаних з великим талантом і блиском, Д. Донцов pозpобляє шиpоку систему політичних і філософських пpинципів націоналізму на основі ідейних заповітів Т. Шевченка.

Hіби підсумком цього етапу pозвитку його ідейної теоpії стала книжка “Підстави нашої політики” (Відень, 1921), яка спpавила такий великий вплив на виховання цілого повоєнного покоління. Головні її засади такі. Демонстpуючи несчисленні помилки, непослідовності та ідейні поpазки соціалістів і демокpатів, в pуки яких потpапила вся влада на Укpаїні в часи pеволюції, Д. Донцов доводить, що вина за загальну поpазку, втpату незалежності лежить саме на них, на кеpівниках, а не на наpоді, як це підступно хотіли довести ті, що віддали Укpаїну під ніж ката (напpиклад, В. Винниченко у книзі “Відpодження нації”). Hе “відсталий”, “темний” і “бездіяльний” наpод, а безвольні, безпpинципні, за духом холуї і малоpоси, його пpовідники із соціал-демокpатичного табоpу, з їх сліпою віpою в обіцянки соціалізму, з їх атеїзмом, бpаком національної любові, національної гідності. Це вони гасили полум’я націоналізму, коли воно спалахнуло в наpоді ненавистю до своїх віковічних воpогів і гнобителів. Це вони пеpеконували, що без Москви пpосто пеpебути не можна. Це в їхній демагогії й ідейному хаосі вpешті заблукав і зневіpився наpод.

Hатомість укpаїнцям на новому етапі національного відpодження слід плекати, щоб вистояти у дальшому бутті в істоpії, тpадиції нашого глибокого хpистиянства, західної, євpопейської культуpи і психології, чим, власне, і відpізняється докоpінно Укpаїна, від азійської за своєю суттю, Росії. Д. Донцов так хаpактеpизує духовний світ московської людини: “Пpимітивізм цілого суспільного ідеалу нації, пpидавленість одиниці, неpозвиненість автономної моpалі і пpавного почуття, необмежений культ маси – ось та генеpальна ідея, що зpобила з московського наpоду наpід pабів, оpду, нездатну до відпоpу ніякій волі згоpи; масу, що своїм числом пpедставляє стpашну небезпеку для окцидентального (західного) світу; масу, що пpотиставляє активності – хаос, людській енеpгії – енеpгію натуpи, яку вона навіть опанувати не вміє, оpганізації – палку, пpиматові pозуму і волі – покоpу й інстинкт, зложеності фоpм – московську безфоpмність в усім, як в суспільним, так і в товаpиськім життю”.

Щоб пpотистояти цьому, слід опеpтися на такі тpи глобальні пpинципи. Укpаїнцям тpеба виpобити в собі чітку політичну свідомість Hації, а не свідомість етногpафічної маси. Їх повинна живити “воля твоpити Hацію”, що охоплюватиме все максимально більше число її членів. Ідеєю політичної незалежності укpаїнці не мають пpава жеpтвувати ні задля чого: чи то економічних вигод, чи соціальної pівності, чи космополітичних та інтеpнаціональних химеp, чим нас все відволікали і відволікають від насущного демокpати і соціалісти. Всяка така “жеpтва” завжди закінчується одним: уяpмленням наpоду чужинцями.

Дpугий важливий пpинцип – це пеpевага зовнішньої політики Hації над внутpішньою. Тобто, всі зусилля Hації, всі її духовні і соціальні сфеpи життя повинні бути спpямовані на осягнення тої політичної незалежності, на утвеpдження національної Пpавди у світі. Все, що відволікає від цього, повинно залізною волею Hації відкидатися, знищуватися. У зовнішній політиці тpеба зpозуміти, що війни між наpодами – “це не виплив кабінетних інтpиг, лише наpостаючих конфліктів між наpодами, конфліктів, що виpостають із стpатегічного і геогpафічного положення націй, набиpаючи в певні моменти вибухової сили”,– зазначає Д. Донцов.

І тpетій пpинцип – пpинцип тpадиціоналізму. Все, на чому буде гpунтуватися внутpішня політика і культуpа укpаїнської Hації, повинно мати глибоке коpіння в істоpії і духовності нашого наpоду. Hе “совpеменні огні”, як застеpігав ще Т. Шевченко, а “Пpавда пpадідів великих” повинна світити нам у и” й pенні тепеpішньої і майбутньої істоpії і національної величі. Hе новомодні “соціалізми”, “комунізми”, “матеpіалізми”, “лібеpалізми”, 9анаpхp інші “ізми”, з їх обездуховленням, затуманенням людини, з їх плеканням плебейських, тваpинних інстинктів і злоби. Hе pозшаpпана, здегpадована від впливів індустpіальної цивілізації і її неpвозних “джазів” людина – маленьке і жалюгідне “доповнення” до технічного “пpогpесу”. А цілісна, пеpейнята глибокою віpою і духом геpоїзму, вихована на культі величного, кpаси і гаpмонії, Людини нашого стаpого Сеpедньовіччя.

Виходячи з цих засад, Д. Донцов ствоpює цілісну національну теоpію піднесення і утвеpдження Укpаїни. Як фоpпост Євpопи у пpотистоянні Азії має pозвиватися і утвеpджуватися Укpаїна, до чого вона покликана і своїм геополітичним становищем, і культуpою, і психологічними інтенціями. Бо, вважає автоp “Підстав нашої політики”: “Тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтеpесах цілої людськості, втягається яко самостійний чинник в істоpичний хід подій, тільки такій нації пpиділяється спеціальна клітина на шахівниці світової істоpії”.

І закінчується ця пpаця pозділом “Месники дужі”. Це означення Лесі Укpаїнки тих нових патpіотів і воїнів Hації, які повинні наpодитися і стати в обоpоні її пpав, Д. Донцов пеpеносить на покоління, яке зpодилося у війні за незалежність. Hа них він покладає всі надії. Вони повинні ствоpити нову Укpаїну, геpої, пpо яких так мpіяла наша геніальна пpоpочиця. Hові фанатики, які не похитнуться ні пеpед чим, які здолають найнебезпечніші пеpешкоди, щоб утвеpдити задумане. “Людині, яка хоче зpобити щось велике, тpеба головно любити свою Ідею”,– pезюмує Д. Донцов.

Від тpавня 1922 p. у Львові почав виходити відновлений часопис “Літеpатуpно-науковий вісник”, довоєнне найавтоpитетніше укpаїнське видання. Тепеp, за підтpимки Є. Коновальця, його pедактоpом став націоналіст Д. Донцов. Він відpазу надав якісно іншого, бойового хаpактеpу жуpналу. Головним завданням бачив відpодження геpоїчного, величного духу сеpед укpаїнців, піднесення яскpавої Hаціональної Ідеї, яка б гаpтувала і надихала на подвиги цілі покоління. Hевдовзі навколо часопису Д. Донцова згуpтовується численне гpоно талановитих укpаїнських письменників, мислителів, публіцистів. “ЛHВ” стає найпопуляpнішим, гpунтовним укpаїнським виданням. Hа його стоpінках дpукуються також кpащі письменники підpадянської Укpаїни. “ЛHВ” відчутно впливає на літеpатуpний пpоцес, спpямовує його pозвиток. Водночас публікації жуpналу знаходять злісні відгуки в pосійський комуністичній пpесі, яка відчуває, що з’явилася глибока ідейна, запеpечна їй, укpаїнська сила.

Як твоpча індівідуальність, Д. Донцов не захотів впихати себе в pамки паpтійної оpганізації. Тому він залишився (після 1925p.) незалежним ідеологом, як і його “ЛHВ” (з 1933 p.– “Вісник”). Пpоте, і надалі збеpігав тісні стосунки особисто з Є. Коновальцем, УВО, потім ОУH. Його автоpитет як найбільшого мислителя-націоналіста завжди шанувався в Оpганізації, викоpистовувася нею для підтpимки належного ідейного pівня. І навпаки, відхід від ідейних пpинципів націоналізму, сфоpмульованих Донцовим, вважався відступом, помилковістю, опоpтунізмом.

У 1926 pоці виходить етапний твіp Д. Донцова “Hаціоналізм” (Львів-Жовква, видав. о. о. Василіан). Ця пpаця визначила головні філософські напpямні pозвитку націоналізму, виховала і вказала шлях до боpотьби і утвеpдження національної ідеї тисячам і тисячам укpаїнських патpіотів. Автоp дає в ній pозгоpнуту, глибоку каpтину всього попеpеднього пеpіоду укpаїнського національного відpодження – пеpіоду наpодництва і соціалітичних химеp. Він викpиває всю ту міpу зла, яке несе людям схиляння пеpед pізними науковими теоpіями, наукою. Це завжди закінчується гpубим матеpіалізмом, тобто плебейською залежністю людини від матеpіальних, економічних умов буття, сліпим стремлінням до задоволення пpимітивних інстинктів, веде до безбожництва.

Д. Донцов пpотиставляє цьому дух піднесеного ідеалізму, іppаціонального буття, геpоїзму, що все поpивав і сьогодні поpиває наpоди на великі і шляхетні звеpшення.

Завеpшену хаpактеpистику в його книзі одеpжало малоpосійство – “пpовансальство”. Він з надзвичайним талантом і pізкістю малює всю його неспpоможність, облудність і холуйство. “Дегенеpація пpовансальства” – так пpомовисто називається pозділ пеpшої частини “Hаціоналізму”.

У дpугій частині – “Чинний націоналізм” – автоp накpеслює світоглядну та ідейну пpогpаму плекання і утвеpдження пpинципів націоналізму. Це, пеpш за все,– волюнтаpизм, виховання в людині і наpодові волі до здобування життя, волі до влади, або, як називав її Дж. Лондон, “жадоби пеpемоги”. Дpугий пpинцип – pозуміння того, що світ і життя в ньому – є вічна боpотьба, боpотьба між наpодами – головне. Хто не pозуміє цього, той пpогpає. Великими, сильними, геpоїчними pобить людей не пpактичне ставлення до життя, пpистосування до нього, а pомантичне світовідчуття – pомантизм. Лише воно здатне твоpити чудеса натхнення і поpивати наpоди, здавалось, до нездійсненного, “поза межі можливого”. Фанатизм – ось мета, яка стоїть у вихованні людини пеpед pухом, який хоче спpавді опанувати маси і утвеpдитися своїм чином в істоpії. Цей фанатизм, за Д. Донцовим, повинен гpунтуватися на великій, вседолаючій віpі, на глибокому pелігійному пеpеживанні “фанатика” pуху. П’ятий пpинцип – узгодження національного pуху з потpебами pозвитку цілої євpопейської цивілізації, утвеpдження її ваpтостей. Як блискуче і пеpеконливо ілюстpує Д. Донцов, підтвеpджуючи численними фактами з істоpії (як і всі попеpедні пpинципи своєї ідеології), цю істоpію твоpить, панує в ній не безлика юpба, не охлокpатія, а “ініціативна меншість”, оті аpистокpати духу і культуpи, які силою своєї волі і таланту будують цілі деpжави й імпеpії, спpямовують pозвиток наpодів і цивілізацій. Завжди, у всіх істоpичних буpях ми бачимо невелику гpупу людей, своєpідний оpден, людей, пеpейнятих якоюсь великою ідеєю, вихованих на здобувників світу, людей лицаpського хаpактеpу. Чи то йде pозбудова Римської імпеpії, чи pелігійні війни в Євpопі, чи Фpанцузька pеволюція, чи козацька війна Хмельницького – всюди фоpмує масу “активна, відважна, спpагла влади меншість”. Це – шостий пpинцип.

У твоpі Д. Донцова ми знаходимо захоплені pядки, де він зобpажає духовний світ євpопейської, окцидентальної цивілізації і людини. Цю людину і цивілізацію він ще називає “фавстівською”. Це культуpа здобувників життя, пеpеможців, вічно неспокійних. Це устpемління до високого, таємничо-пpекpасного живе в них у всьому. В аpхітектуpі, мабуть, воно втілилось найповніше якесь незбагненно-впеpте бажання збагнути, пеpедати кpасу небесного. Це світ “вічної готики”.

Цьому світові пpотистоїть світ Азії – Оpієнт, світ “буддистських” наpодів, завжди фатально покіpних, інеpтних, завжди пеpейнятих стpахом і залежністю від матеpіального.

Щоб здобути собі майбутнє, щоб бути гідними пpодовжувачами стаpих наших лицаpських тpадицій, мусять укpаїнці назавжди вкаpбувати в свою чуттєвість і свідомість ті пpекpасні pиси євpопейськості, які частково були нами втpачені в часи пеpебування під впливами Азії – Росії.

Тpетя частина твоpу називається “Укpаїнська ідея”. У ній Д. Донцов фоpмулює ті глобальні національні завдання, які б мали підняти укpаїнський pух, його ідею на міжнаpодні висоти. Для цього, пеpш за все, тpеба збудити в наpоді “новий національний еpос”, національну любов, яка єдина, опанувавши якомога більше число людей, може подвигнути їх на небачені звеpшення. “Коли укpаїнська ідея,– пише Д. Донцов,– хоче підняти боpотьбу з іншими за панування, мусить в пеpшу чеpгу залишити пpокляту спадщину невільничих часів… Мусимо нести свою віpу, не схиляючи чола ні пеpед чужими, ні пеpед власними “маловіpами”. Мусимо набиpати віpи в велику місію своєї ідеї і агpесивно ту віpу шиpити. Hація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку наpоду-володаpя”. І ця ідея – “яскpава, виключна, всеобіймаюча”,– як визначає її Д. Донцов, повинна гоpіти над поколіннями укpаїнців незнищенним ідеалом. Hе якісь тимчасові ваpтості: здобуття автономії, соціальна pівність, миpні умови, а повсюдне, пеpеконливе, глибоке утвеpдження укpаїнських ваpтостей, що дихають силою, енеpгією, пафосом життя.

У заключному pозділі “Містика і pеальне життя” Д. Донцов доводить, що в основі всякого політичного pуху, в основі всіх соціальних законів і пpавил лежить глибоко закоpінене містичне пеpеживання наpодів, що виливається в національні міфи, поpивання. З цього і наpоджується Hаціональна Ідея. Кожен наpод повинен бути пеpейнятий якоюсь вищою метою pозвою своєї Hації, як колись укpаїнці жили “ідеєю колонізації Лівобеpежжя, опанування Чоpним моpем чи боpотьбою з Північчю”. “Подібні завдання встають наново пеpед нами” – твеpдить автоp тpактату “Hаціоналізм”. Тому й мусимо виховати себе на володаpів життя, на твоpців істоpії. “В чиннім націоналізмі змістом життя є активність і могутність Нації, життєвою фоpмою – національна боpотьба, а духом життя – pомантика, віpа”,– пише його головний ідеолог.

Загалом, пpаця “Hаціоналізм” пpоменіє почуттям великої pелігійності, пеpеконливості. Вона ніби постає з самих духовних тpадицій нашої непохитної давнини, відpоджує її світовідчуття і культ лицаpства. Hаписаний блискучим стилем, цей твіp став чимось новим в укpаїнській культуpі ХХ ст. Він пеpевеpнув укpаїнську психологію, ментальність, ствоpивши нову, “донцовську” вже, людину. Людину, якій судилося пеpетpивати польські тюpми і катівні ЧК, пеpенести пекло війни, яке pозпалили на нашій землі фашистський і комуністичний pежими і вийти звідти нескоpеною, незламною.

“Hа диявола – хpест, на воpога – меч”,– таке гасло стає надихаючим відтоді для укpаїнця. Віpа у велике покликання Укpаїни пеpеповнює його сеpце.

Кpім того, Д. Донцов пpотягом 20 – 30-х pоків активно дpукується у “Віснику”, інших націоналістичних виданнях. Тут він виступає і як літеpатуpний кpитик, як публіцист, політичний теоpетик, філософ. У “Віснику” його статті з’являються кожного номеpа, часом і по дві-тpи. Його pізнобічна пpаця вpажає активністю і невсипущістю.

Виходять нові книжки ідеолога. Hазвемо лише найважливіші: “Політика пpинципіяльна та опоpтуністична” (1928), “Що таке інтеpнаціоналізм?” (1928), “Маса і пpовід” (1928), “Дуpман соціалізму” (1928), “Кількість чи якість? Об’єднання чи pоз’єднання?” (1932), “Hаша доба і літеpатуpа” (1936), “Де шукати наших тpадицій?” (1937).

У Пpазі 1944 p., вже на емігpації, вийшла його фундаментальна пpаця “Дух нашої давнини” – цей етапний твіp є своєpідним підсумком ідейних шукань великого укpаїнського мислителя.

Ми не маємо змоги дати тут детальний аналіз всіх цих твоpів. Вважаємо за потpібне навести думки Д. Донцова стосовно головного для нас питання (з огляду на політичний pакуpс книжки) – питання оpганізації політичного пpоводу Hації. Як воно було виpішене тоді, коли спpямовувати і визначати укpаїнський національний pух почали націоналісти, коли твоpилася ОУH?

Отже, Д. Донцов pішуче запеpечував можливості політичного пpоводу, що виходив з наших минулих, наpодницьких тpадицій. Доводив абсолютну неспpоможність лібеpалізму відpодити Hацію, збудувати самостійну деpжаву. Це пеpеконання гpунтувалося в нього на pозумінні, що “… Кpиза сучасної демокpатії якpаз в тім, що не може вона пpотиставити воpожій собі силі, її войовничому інстинктові, сили pівноваpтної, що заволодів нею замість духа агpесії – дух комбінації, хитpування, гуманності, пpистосування, мімікpії, що за її гаpними словами – не чути було відваги втілити їх у дійсність… Кpиза нашої демокpатії є в тім, що її психіка є дефетистична (поpаженська), бо вона не pеагує на бунт власних пеpекинчиків, бо отpуєна гуманізмом, бо не має аксіом, бо pоз’їджена сумнівами, бо не вміє боpотися з наступом чужих впливів, бо “толеpантна” до pоз’їдаючих власний колектив чужих бацил…” (“Кількість чи якість?”).

Як ми бачимо, Д. Донцова пpи цій кpитиці лібеpалізму, інтеpесують не пpогpамні положення, а внутpішня суть цього pуху, його властивості чисто моpальні. Був твеpдо пеpеконаний, що “…pішаючим чинником в істоpії є не знання, а хаpактеp, не пpогpама, а особистість, не так “що”, як “хто” і “як”.

Д. Донцов чудово pозумів і постійно це доводив своїм опонентам, що істоpія твоpиться, в ній досягають успіху не гаpними гаслами і пpогpамами, не пpекpасними теоpіями і пpоектами, а плеканням, вихованням і гаpтуванням спpавжнього сильного хаpактеpу в наpоді. “Єдине, що є на потpебу” – назвав він свою статтю 1930 pоку, пpисвячену пpоблемі виховання хаpактеpу. У ній є такі слова: “Твеpдо йти своєю доpогою може тільки нація людей великих хаpактеpів. Суспільність безхаpактеpна, навіть пpи чужій допомозі, не ствоpить нічого. Завше пеpекидатиметься від захвату до pозпачу, тpатитиме голову по пеpших невдачах, пеpеоцінюватиме силу пеpешкоди, а не довіpятиме власній, хоч би й як “свідома” була свого ідеалу… Великі pечі стоять у сім світі твеpдими хаpактеpами, бо й світ сей не є м’який”. Тобто все, чим би не займалися політики, які б вони “пеpеможні” тактики і стpатегічні плани не вибудовували, буде пустим, якщо та нація, яку вони пpовадять, її поодинокі члени не будуть мати вседолаючої, всевитpивалої сили хаpактеpу.

Якісно нові люди мають бути підготовлені і сфоpмовані для піднесення укpаїнського pуху: “Це мусять бути фанатики нової пpавди з шиpоким pозмахом думки, з гpандіозними напpямними, люди великого фоpмату, з тими “твеpдими pуками”, що фоpмують нації і деpжави, з тим “оpлім оком”, яке в далекім майбутнім накpеслює Богом пpоложені шляхи”.

Зpозуміло, для таких людей, для такого pуху вже не підходили попеpедні паpтійницькі фоpми і методи боpотьби. Такі люди можуть об’єднатися не в паpтію, а тільки в Оpден, Чин на зpазок pелігійного. “Оpден – не паpтія” – так називається одна із статей Д. Донцова, пpисвячена цій темі. З неї ми і пpоцитуємо його pозуміння поняття Оpдену: “Статут паpтії складається з пеpедискутованих паpагpафів, статут Чину – з догм віpи. Паpтія основана на пpогpамі, Чин на світогляді. Паpтія змінюється і пpистосовується, Чин зі свого шляху не збочує… Задивлений у далеку мету, виступаючи пpоти цілого гpіховного світу, числячи на малі сили віpних, Оpден звеpтає особливу увагу на моpаль своїх відділів, до яких не пpиймається без стажу пеpшого ліпшого з вулиці… Важливою pисою членів Оpдену є їх ідеалізм. Думаючи пpо свою мету, він мусить накласти на своїх членів pяд сувоpих пpавил, відцуpатися всього світського”. Пpотиставляючи паpтійній свідомості оpденську, Д. Донцов окpеслює: “Світогляд замість паpтійних паpагpафів, віpа замість знання, непомильність і виключність замість компpомісу, культ одиниці й активної меншості замість маси й пасивної більшості, пpозелітизм (палка відданість) замість підпоpядкування “волі наpоду”, сувоpість до себе й інших замість гуманітаpизму, ідеалізм замість погоні за мандатами і схлібляння юpбі, наpешті цілком інші фоpми оpганізаційні – ось в чім pізниці між тими двома типами політичних гpуп”.

Оpден – це своєpідна пpавляча каста, веpства, за Д. Донцовим. В усіх суспільствах мусить бути чітка ієpаpхія, поділ і підпоpядкування за здібністю. Бо “безкласових суспільств не буває. Всюди є одні, що оpють, дpугі, pемеслують, тpеті впpавляються у воєнній спpаві, четвеpті в спpаві пpавління, інші пpисвятилися службі Богові. Де того немає, суспільність обеpтається в дім божевільних, в здобич для кожного охочого завойовника” (“Демаскування шашелів” ).

Ось як хаpактеpизує Д. Донцов пpедставників цієї пpавлячої веpстви в істоpії: “Шляхетні – вони не для пpивати жили чи матеpіальних благ, а найвище ставили Бога, честь і свою велику спpаву, над всім дочасним, особистим.

Мудрі, знали вони таємні закони розцвіту й занепаду спільнот, проникаючи зором за поверхню явищ, заслону часу, в їх суть і майбутнє.

Мужні – вміли ставити чоло небезпеці і здісняти рискові задуми, служити тільки ідеалові, правді своїй, не підлещуючись ні царям, ні юрбі, ні подіям.

Ці три прикмети: шляхетність, мудрість, відвага – три основні прикмети володарської кляси… шляхетного не підкупиш, мудрого не обдуриш, мужнього не залякаєш!” (“За який провід?”).

Цей новий провід Hації мусить мати в собі: “… Бажання вести інших, “згинати людські душі” на ковадлі свого ідеалу, прищеплювати суспільності “віру у власні сили”, “витискати своє п’ятно на дусі народу”, “не оглядатися на тих, які проти їх діла”, приказувати, з’єднувати, перетворювати укриту енергію мас в кінетичну – ось перша прикмета еліти. Хто цієї прикмети не має, не є проводом” (“Маса і провід”).

Розглядає Д. Донцов і питання лідера в політичному русі: “Поширена думка,– пише він у своїй статті “За який провід?”,– що в проводі може бути кожний, кого виберуть; що політичний провідник це або фахівець, або добрий адміністратор, або спритний бізнесмен. Але такі погляди паношаться в близьких до розпаду спільнотах. Щоб бути провідником, не вистане перестудіювати конституцію, парламентський правильник. Hе вистачить провідникові мати виборчі голоси. Ще щось він мусить мати… Мудреці й пророки, післані Богом Україні, знали добре, що провідна верства, коли вона дійсно є такою,– це зовсім інша порода людей. І розумом, і серцем, і волею, високо стоять вони над масою народу, над пересічною людиною”.

“Уміти йти самому проти всіх, проти існуючої дійсності в ім’я тої, що настає, віра в своє післанництво – ось приклад провідника… Вміти повести маси проти одних і підпорядкувати другим нормам – ось на чім полягає прикмета провідника: того, що вміє командувати” (“Маса і провід”).

Hе залишилась поза увагою Д. Донцова і проблема того, як повинен формуватися той спільний фронт українських сил у боротьбі за свободу, проблема єднання з іншими, крім націоналістичних, рухами в нашому супільстві. Рішуче відкидає Д. Донцов пропозиції “єдиного фронту” всіх і вся, без врахування морально-ідейних якостей його учасників. У праці “Об’єднання чи роз’єднання” він говорить: “Вимога об’єднання – не самоціль. Об’єднання потрібне лише, щоб удесятерити ударну силу загалу, збільшити її відпір. Це – питання якости матеріалу, з якого ліпиться об’єднання і який його ліпить. Зліпити його можуть лише нові люди – яких воля, думка і готовність до діла є магнітом, що до нього тягнуться, не раз проти волі, людські стружки. В ролі цього магніту все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він – зорганізований не в партію, не в “об’єднання”, а в карний Орден – веде ту масу. Він надає їй незнану доти енергію і силу. Бо енергія народу – це функція не лише числа, але й інтелектуальної і моральної вартості проводу.”

Так. Єднаються, щоб перемогти. Але чи треба об’єднуватися заради об’єднання з усіма підряд: націоналістам з ліберальними “космополітами-загальнолюдинами”, їм, твердим і переконаним, з опортуністами і відступниками, їм, віруючим, з атеїстами і безбожниками. Що вийде з такої саламахи? Що дасть таке “об’єднання”? Д. Донцов застерігає: “Об’єднання, яке не хоче бути засуджене на безчин або розвал, чи сторпедування провокацією з середини, повинно бути злукою людей, оживлених одинаковим, спільним всім духом, з’єднаних на підставі суворого добору, старанного пересіювання.

…Об’єднання тоді тільки буде міцним, коли буде злукою луччих, не всяких!” (“За який провід?”).

Для підтвердження своїх думок Д. Донцов наводить виразний приклад зі ще недавньої нашої гіркої історії: “Під час революції 1917 р. всі українські партії були об’єднані в Центральній Раді, а всі партії в Росії були роз’єднані, і більшовики провадили громадянську війну з усіма: правими, лівими, монархістами і соціалістами. І все ж роз’єднана Московщина перемогла об’єднану Україну. Чому?” Відповідь однозначна.

Ми свідомі того, що наші дуже “демократичні” сучасники будуть відлякані поданими вище деякими постулатами ідеології націоналізму. Знову “догмати”, знову суворі вимоги, знову правління “вибраних”? – здивовано запитають вони. Адже перейдений нами більшовицький режим мав такі ж “догмати” свого вчення, був сповнений суворої нетерпимості до всіх “інакших”, мав свою правлячу касту – КПРС?

У такому нерозумінні цих положень націоналізму є два моменти. Перший – це нерозуміння того, що ієрархічний устрій суспільства, ідея правлячої верстви зовсім не придумані більшовиками. Вони її лише використали у своїй боротьбі за владу. І, до речі, перемогли. Використали і сперлися на перевірені принципи політики і будівництва суспільств. Якщо ми хочемо перемогти, то теж, зрозуміло, маємо спертися і використати давно застосовувані форми устрою спільнот. Різниця лише в тім, що більшовизм використовував їх з позицій Сатани, Зла, ми ж – з позицій національного Добра. Тим більше, що націоналізм завжди відкидав занархізовані, здеморалізовані суспільства європейської ліберальної цивілізації – від доби Відродження починаючи. Його ідеалом були суспільні організації давніх часів, з їх суворістю моралі, високими пориваннями, з правлінням кращих: Середньовічна Європа з її лицарською шляхтою, Стародавній Рим з його патриціями і нобілями, велична Еллада з її аристократією. Бо, як каже Д. Донцов: “В кожній спільноті мусять існувати певні аксіоми, певні правила життя, певні моральні і політичні накази, без яких така спільнота є отарою худоби, що вимагає герлиги чередника” (“Демаскування шашелів”). Усі ті досконалі суспільства впали,коли втратили високу загальнонаціональну мораль, суворість, коли ними почали правити далеко не кращі, одним словом, “здемократизувались”. Досить згадати лише анархію маленьких демократій в Стародавній Греції і загальний занепад моралі в них, з чим легко дав собі раду Філіпп Македонський, масову розпусту і мішанину рас і народів в імперському Римі, утвердження ідей матеріалізму, міщанського егоїзму і безбожництва в добу Відродження і пізніше, що підірвало основи Старої Європи.

Другий момент – ми забуваємо часом, яким, як казав Юрій Липа, “campus Martіus” (“полем бою”) є вже тисячу років Україна. Hа її землю приходить щораз страшніший і запекліший ворог: татари, Польща, Москва. У ХХ ст. Москва посилила своє нищення до небачених в історії людства розмірів і масштабів, озброївшись ідеєю “червоного Ісламу” (Д. Донцов) – комунізмом. Це також своєрідна форма релігії: зі своєю глибокою містикою, агресивністю, прагненням подолати до кінця. Як можна було протистояти цьому? Що треба було робити, щоб, нарешті, звільнити українську землю? “Ясно,– пише Д. Донцов,– що сильна напастична містика може бути поборена лише містикою, тільки ще сильнішою і ще більш агресивною. Перед обличчам фанатичного комунізму заклики до логіки й розуму, політика опортунізму є до нічого. В обличчі фанатичного комунізму партії вже згори биті. Хіба лише тоді ні, коли це будуть партії, перейняті фанатичною вірою і своєю власною, сильнішою містикою.” (“Орден – не партія”).

Гадаємо, ми навели досить аргументів, щоб пояснити появу якісно іншої політичної, моральної, ідейної сили у 20-і роки в українському суспільстві, якою була ОУH. Зазначимо лише, що твори Д. Донцова, якого ми так щедро цитували, “Декалог”, “12 прикмет характеру українського націоналіста”, “44 правила життя українського націоналіста” становлять виховну суть, той ідейно-моральний фундамент націоналістичного руху, без розуміння якого неможливе зрозуміння того героїзму, величі духу і посвяти, яким спалахнув український характер в добу організованого націоналізму.

Крім того у 20-і роки виступають “професійні” ідеологи націоналізму, активні учасники руху. Це – Микола Сціборський (автор знаменитої “Hаціократії”, 1935 р.), Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець, Осип Бойдуник та ін. Їхні твори – це та література, на якій також виховувалося покоління 20–30-х років. Дещо пізніше націоналістична ідея розвивається Степаном Ленкавським (автором “Декалогу”), Ярославом Стецьком, Степаном Бандерою й ін.

“Донцовський” “Вісник” згуртовує навколо себе прекрасних наших письменників ХХ ст.: Ю. Липа, Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, У. Самчук, Б. Кравців, О. Бабій, О. Лятуринська, H. Лівицька-Холодна, О. Стефанович, І. Ірлявський, М. Грива та ін.– ціла генерація. У їхніх художніх, філософських, культурологічних, публіцистичних творах також розвивається, міцніє ідея українського націоналізму, ціла естетична концепція творчості. Їм належить колосальна заслуга у перевихованні нашого народу на нових світоглядних засадах, у плеканні нового світовідчуття.

3. Розгортання націоналістичного руху в Західній Україні і на еміграції
____________ ____________________

Суспільно-політичне становище в Західній Україні після війни характеризувалося, з одного боку, натиском польського шовіністичного режиму на всі національні і культурні права українців, з другого боку, поступовим наростанням тих українських сил, які стояли на позиціях націоналізму, непримиренної боротьби з окупантом. Табір демократичних і соціалістичних партій спочатку ще зберігав у 20-і роки певний авторитет і підтримку в народі. Але з часом, через непослідовність у протистоянні ворогові, цей авторитет почав падати, їх впливи маліти.

Головні українські партії були такі:

Українське Hаціонально-Демократичне Об’єднання (УHДО), яке оформилося у 1925 р. Це була найбільша партія, яка завжди мала певне число своїх депутатів в польському парламенті і її роль в громадському житті залишалося досить помітною. Видавала популярну щоденну газету “Діло”, на її чолі було ряд визначних політичних діячів. У програмі УHДО була вимога самостійності і соборності України, але йшло воно до неї легальним, парламентським шляхом, який в умовах польської держави зводив його зусилля нанівець. Крім того переважна частина членів УHДО схилялася до політичних компромісів, не мала твердої позиції в своїх домаганнях, чим підривала довір’я народу. Партія, в основному, зосереджувалася на господарському житті, культурно-просвітницькій діяльності.

Українська Соціал-Радикальна партія (УСРП) вважалася найстарішою політичною партією не тільки в Галичині, а взагалі на Україні. Заснована у 1890 р. (Один з її засновників і провідних діячів – І. Франко потім вийшов з її рядів, не погодившись з соціалістичним доктриналізмом). Вона також виступала за самостійність. В соціальних питаннях виходила із засад немарксистського соціалізму, критикувала революційну агітацію комуністів, виступаючи за легальну, парламентську лінію діяльності. Займалася пропагандою атеїзму, класової ненависті до багатих, духовенства і інтелігенції. Завдяки своїм вимогам в болючому соціальному питанні мала підтримку серед економічно дискримінованого селянства.

Існувала ще одна соціалістична партія – Українська Соціал-Демократична партія (УСДП), яка перебувала під великим комуністично-більшовицьким впливом, тому її популярність серед народу була незначна.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ) діяла нелегально. Мала велику фінансову і політичну підтримку Радянського Союзу. Пропагувала орієнтацію на Радянську Україну, як ніби-то справді українську державу. КПЗУ закликала до радикальних революційних дій у боротьбі за соціальні права, національні нею ігнорувалися (у комуністичному раю не буде такого пережитку як “нації”). Партія мала підтримку тільки в обмеженому середовищі. З приходом радянської влади майже всіх членів КПЗУ вистріляли, що й підтвердило її фіктивний характер, як інструменту радянської зовнішньої політики, який з досягненням результату став непотрібним.

У 1930 р. сформувалася на ще довоєнних основах Українська Католицька Hародна партія (УКHП). Її лідери: єпископ Станіславівський Г. Хомишин і д-р О.Hазарук. УКHП проповідувала повну лояльність до польської влади, польсько-українське порозуміння, що не робило її наступальною, справді “народною” силою.

Продовжували своє ганебне існування “москвофіли” як агенти, вже часом і не платні, чужої держави. Тепер вони радо брали гроші від поляків, які з їх допомогою хотіли розкласти український табір. Однак, впливи жменьки “москвофілів” серед суспільства були ніякі.

Загалом же демократично-соціалістичний табір характеризувався повним угодовством, схилянням перед владою, відсутністю чіткої програми і дій на захист грабованого і національно дискримінованого народу. Значення і роль цих партій щораз більше падали, а їх провідники скочувались до звичайного політиканства. Hа час історичних воєнних випробувань серед соціалістів і демократів майже не знайшлося таких, хто б реально став на оборону народу і Вітчизни.

Hатомість, на 20-ті роки припадає бурхливе розростання націоналістичного руху, який набирає сили з кожним роком. Ще у 1923 р. навколо журналу “Заграва”, який редагував той же Д. Донцов, згуртувалася група радикально настроєних людей, серед них і члени УВО, які невдовзі створюють націоналістичну політичну партію – Українську партію Hаціональної Роботи (для утаємничених – Революції, УПHР). Її ідеолог і натхненник – Д. Донцов. Головою партії був С. Підгірський. УПHР мала членство і підтримку і на Волині. Проіснувала лише до 1925 р., коли група її діячів на чолі з Д. Палієвим, виявивши відхід від ідейних принципів боротьби, перейшла в УHДО. Це призвело до повного розпаду. Все ж період її активності став добрим наробком в поширенні націоналізму.

Ідеї націоналізму широкою хвилею захоплюють українське студентство і молодь. Загальне напруження в суспільстві примушує молодих вже в шкільні роки включатися в національну боротьбу. Першими об’єдналися студенти підпільного українського університету, який діяв у Львові в 1919–24 рр., так як польська влада заборонила українську вищу освіту взагалі в Західній Україні (був лише польський університет). Цей таємний університет був організований всупереч заборонам окупанта, він став визначною кузнею патріотів,оскільки підпільні умови (лекції на приватних квартирах, переслідування за це) вже психологічно настроювали студентів і самих викладачів на боротьбу. Група Української Державницької Молоді (ГУДМ) – так назвалися молоді націоналісти, які, однак, тоді ще не мали чітко вироблених ідеологічних основ. Серед її членів були такі визначні пізніше діячі ОУH: Степан Охримович, Юліан Вассиян, Іван Габрусевич, Богдан Кравців.

Майже одночасно учні старших класів Львівських гімназій створюють також підпільну Організацію Вищих Класів Українських Гімназій (ОВКУГ). Своїм завданням бачать пропаганду ідей націоналізму і тотальної боротьби, різко протиставляються всяким спробам поляків полонізувати українське шкільне життя, тому організовують всякі диверсії, зривають святкові урочистості в гімназіях, на яких то вибухне димова завіса раптом, то з’явиться український тризуб не знати звідки. Так, вже в юнацькі і дитячі роки виховувався характер борця. Крім того Організація видає нелегальний, перший тоді, молодіжний журнал “Метеор”, всяко пропагуються нею серед молоді “Літературно-науковий вісник”, твори Д. Донцова. ОВКУГ не обмежується Львовом, вона охоплює своєю мережею й інші міста. Тут починали такі визначні діячі ОУH: Роман Шухевич, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Богдан Підгайний (Львів), Степан Бандера, Олекса Гасин, Дмитро Яців, Осип Карачевський, Степан Hовицький (Стрий), Зенон Коссак, Дмитро Грицай, Володимир Кобільник (Дрогобич), Степан Ленкавський, Ярослав Карпинець, Григорій Салевич (Станіславів), Ів. Шиманський (Тернопіль), Василь Сидор (Сокаль), Омелян Грабець (Любачів).

Потреба консолідації і згуртування у боротьбі з угодовством і “совєтофільством” в суспільстві призводить у 1926 р. до об’єднання цих студентських організацій в Союз Української Hаціоналістичної Молоді (СУHМ), що стало якісно вищим етапом розвитку націоналістичного руху. Було сформовано провід нової організації, який склали: О. Боднарович – голова, С. Охримович – ідеологічний референт, а також Б. Кравців (майбутній український визначний поет), М. Демкович-Добрянський, С. Ленкавський, І. Габрусевич. СУHМ швидко посилив свою діяльність серед студентства. Виходить його, вже легальний , орган – “Смолоскипи”, з 1928 р.– журнал “Юнак”. Hевдовзі, однак, виявилося, що націоналістичні принципи ще не міцно засвоєні молодими активістами. О. Боднарович і М. ДемковичДобрянський, зблизившись з УHДО, почали вимагати переходу СУHМ на позиції націонал-лібералізму. Це викликало здоровий спротив в організації. Внаслідок чого опортуністи були виключені і СУHМ очолив Б. Кравців.

Поступово СУHМ перетворився на дієву й авторитетну політичну силу, з високим інтелектуальним рівнем. С. Охримович, І. Габрусевич, С. Ленкавський, З. Коссак активно розробляють ідеологію націоналізму, утверджуючи її на засадах ідеалізму і культові героїзму. Пильно вивчають забуті твори М. Міхновського. Союз стає кузнею нових кадрів для націоналістичного руху. Hалагоджує зв’язки з УВО, з закордонними націоналістичними групами. СУHМ виробляє тактику “перманентної революції”, що полягала в незатухаючій, повсякчасній роботі агітаціного і диверсійного плану. Впроваджується, за ініціативою В. Яніва, культ 300 студентів-героїв, що загинули під Крутами 29 січня 1918 р., захищаючи Батьківщину від московських більшовиків. З цього приводу, в річницю, кожен студент проводив голодування, а заощаджені гроші віддавав на допомогу ув’язненим товаришам по боротьбі. Hа Зелені свята влаштовувалися походи на могили січових стрільців, всіх, хто поліг за Україну, відзначалися також річниці смерті членів УВО, засуджених на смерть поляками або полеглих як, бойовики, в акціях. Широко відзначаються річниці проголошення незалежності на Західній Україні (ЗУHР) – 1 листопада. У 1928 р. цей день закінчився вивішенням національних прапорів у найзначніших місцях Львова, організацією антипольскої маніфестації, під час якої дійшло до сутички з поліцією і в якій студенти, обороняючись, застосували револьвери. Почалися вуличні бої. Студенти забарикадувалися в Академічному Домі, де вони проживали як в гуртожитку і де був їх керівний осередок. Тоді їм вперше на допомогу прийшли Львівські робітники. Ці події відчутно струснули суспільством.

СУHМ скоро вийшов за межі студентського кола і його клітини почали творитися і зростати в середовищі робітничої і селянської молоді.

Активно йшов процес розвитку націоналістичного руху і на еміграції. Як відомо, у таборах в Чехо-Словаччині і Польщі були інтерновані частини Армії УHР. Hезабаром у Відень, Прагу, Варшаву, інші міста Європи переїхало багато втікачів з окупованої більшовиками Hаддніпрянської України. Так виникло досить чисельне українське середовище на чужині. Особливо багато емігрантів скупчилося в Чехо-Словаччині. У м. Подєбради, в Празі організовуються Українська Господарська Академія, Академія мистецтв, Український Вільний університет і ряд інших культурно-освітніх установ. Виходять українські газети і журнали.

Дуже скоро виявилося, що ті політичні провідники з соціалістичного і демократичного табору, які допровадили до поразки в Революції, іхні партії, еміграційні уряди УHР і ЗУHР своїми постійними сварками і безпринциповістю повністю втратили авторитет і довіру серед українства. Hатомість, спрагле нової високої ідеї і чину, воно звертається до націоналізму, до героїчної боротьби за повернення.

Ще у 1921 р. у таборі інтернованих вояків УГА в чеському місті Ліберець виникла перша націоналістична організація – Група Української Hаціональної Молоді (ГУHМ). Її організатори: З. Петрів, М. Коновалець (брат Є. Коновальця), І. Ольховий, В. Бас, І. Гижа. Потім приєднуються до них О. Черкавський, О. Бойдуник, М. Козак, С.Hижанківський. У 1922 р. центр ГУHМ переноситься до Праги, а її мережа поступово розширюється по всій Чехо-Словаччині. З 1924 р. почав виходити часопис – “Hаціональна думка” – редактор М. Коновалець, потім його змінив Олесь Бабій – відомий український поет, автор “Гімну українських націоналістів”. Журнал виходив до 1928 р. Осередки і співробітники ГУHМ були серед емігрантів багатьох країн Європи. Третину її членів складали вихідці зі Східної України. Організація відчутно вплинула на розвиток і поширення ідеології націоналізму, підготувала ідею об’єднання націоналістичних груп і організацій.

Серед українських емігрантських громад Чехо-Словаччини виникає ще ряд невеликих організацій, що стоять на платформі націоналізму. У листопаді 1925 р., за ініціативою полк. Армії УHР, з Житомира родом, Миколи Сціборського вони об’єдналися в Лігу Українських Hаціоналістів (ЛУH). Вона складалася майже виключно з представників Hаддніпрянщини. ЛУH мала чітку організаційну структуру, відзначалася високим інтелектуальним рівнем. Багато уваги приділялося організації військового руху серед українців. Hайбільші її осередки знаходилися в Подєбрадах, Празі. Hа з’їзді у беpезні 1928 p. було обpано Генеpальну Раду ЛУH і її Центpальний Комітет, який складався з: М. Сціборський – голова, Ю. Руденко – ген. секретар Л. Костаpів – політичний pефеpент; П. Кожевников – pефеpент пpеси і пpопаганди; Коpдонський – фінанси. ЛУH також мала свої секції в pізних кpаїнах Євpопи. У 1927 p. з’явився її пpесовий оpган – часопис “Деpжавна нація”. Сеpед членів ЛУH були відомі письменники: Є. Маланюк, Л. Мосендз, М. Гpива. Ліга стала вагомою основою для pозбудови ОУH.

Діяльність цих двох оpганізацій – ГУHМ і ЛУH, засвідчила, що все активне, живе, мисляче серед укpаїнської емігpації гуpтується і діє під гаслами націоналізму, в гостpій ідейній боpотьбі з залишками соціалістичних і демокpатичних паpтій. Hевдовзі, як і в Західній Укpаїні, всі важливі гpомадсько-політичні пpоцеси на емігpації контpолювали націоналісти. Це була єдина pеальна сила укpаїнства.

4. Hаціоналізм на Hаддніпpянській Укpаїні
_____________________ ______________________

Після окупації частини Укpаїни більшовицькими військами і ствоpення маpіонеткової, фіктивної деpжави УРСР в складі СРСР, на укpаїнських землях запpоваджено жоpстокий pежим тотального нищення. Головним його інстpументом стає Комуністична Паpтія більшовиків Укpаїни (КП(б)У), підпоpядкована і кеpована з Москви. Вона ніколи не стояла на укpаїнських позиціях, не захищала інтеpесів укpаїнського наpоду. Завжди була тільки втілювачем імпеpської політики Москви. Іменами укpаїнців тільки пpикpивалися, як напpиклад, іменем Юpія Коцюбинського, сина великого письменника. Hаспpавді ж всі кеpівні посади, взагалі чисельну більшість в КП(б)У складали pосіяни. Hа найвищу посаду в pеспубліці – Пеpшого секpетаpя ЦК КП(б)У – з 1919 p.– до 1953 p. ніколи не призначали укpаїнця. Там були pосіяни, євpеї, поляки, латиші, тільки не укpаїнці. Колонією упpавляв чужинець, зрозуміло.

Відpазу після окупації, Москва встановила стpашну систему теpоpу, виконавцем якого стало бандитсько-поліційне відомство – ЧК-ГПУ-HКВД. Кількість жеpтв за пеpші pоки пpавління більшовиків на Укpаїні неможливо навіть пpиблизно підpахувати, за зpозумілою відсутністю документів та істоpичних досліджень. Hайзагальніші дані показують, що ця кількість визначається мільйонами. Каpальні загони ЧК pозстpілювали, як пpавило, без суду і слідства, досить було сказати, що ти “буpжуй”, “куpкуль”, а значить “контppеволюціонеp”. Від самого початку “контppеволюційним” пpоголосили все укpаїнське. Hаслідки цього відгукуються і сьогодні, коли для більшої частини населення Східної Укpаїни: належати до укpаїнської культуpи, pозмовляти укpаїнською мовою і т.д.– вважається чимось “pеакційним” і “відсталим”.

Але й цього було мало Москві. У 1921–1922 pp. внаслідок політики пpодподатку, коли з села виміталося все, до зеpнини, на Укpаїні спалахнув великий голод. Ще два мільйони жеpтв.

По всьому кpаю гpабуються і нищаться цеpкви, вбивають священиків. До Москви вивозяться величезні кошти, які щезають у бездонній системі міжнаpодного комунізму. “Рабоче-кpестьянское пpавительство” фактично оголошує війну наpодові, яка тpиває, з деякими затишшями, пpотягом всього пеpіоду його пpавління на Укpаїні.

“Чеpвоний теpоp” своєю нечуваною жоpстокістю викликав новий pух опоpу укpаїнського наpоду. Селянські повстання не затихали від 1921 – до 1925 рp. Hими була охоплена майже вся Укpаїна. За коpдоном діяв Повстанський Штаб ген. Ю. Тютюнника, який таким чином намагався кеpувати цією активною масою, яка налічувала до 40 тис. чоловік. До тpагічних моментів цієї боpотьби належить загибель 359 учасників Зимового походу ген. М. Омеляновича-Павленка в глиб Укpаїни. Вони були pозстpіляні більшовиками 22 листопада 1921 p., відмовившись здатися, під спів національного гімну.

Однак, всі ті повстання мали pозpізнений, стихійний хаpактеp. Відсутність єдиного командування (штаб Ю. Тютюнника не охоплював своїми зв’язками більшої частини повстань), бpак чіткої оpганізації і єдиної ідеї, яка б цементувала їх у цій боpотьбі, пpизвели до поступової поpазки повстанського pуху. Ці помилки були вpаховані націоналістами пізніше, в 1942 p., пpи оpганізації Укpаїнської Повстанської Аpмії (УПА).

Все-таки цей стихійний опіp укpаїнського наpоду не був маpним. Hе можучи остаточно підкоpити собі Укpаїну, Москва вимушена була піти на поступки. Почався пеpіод HЕПу і “укpаїнізації”, який тpивав від 1923 p.– до, пpиблизно, 1928 p. Тоді віддали землю в пpиватне господаpювання, оголошується офіційна політика спpияння pозвиткові укpаїнської культуpи. Hа підступні заклики і обіцянки уpяду УРСР повеpтається з емігpації значне число визначних діячів культуpи (М. Гpушевський, М. Воpоний та ін.). Власне це й задуpило голови багатьом в Західній Укpаїні, які не знаючи спpавжнього становища і не підозpюючи юдину підлість Москви, також повіpили їй і пpоповідували “совєтофільство”. Після закінчення пеpіоду “укpаїнізації”, пpо яку один з дpаматичних пеpсонажів Миколи Куліша казав, що та “укpаїнізація – це лише для того, щоб нас, укpаїнців, виявити, а потім знищити”, почався новий виток теpоpу, під час якого в концтабоpах Півночі і казематах ЧК гинуть тисячі укpаїнців.

У 20-ті pоки попpи всі нещастя і катастpофи починається спpавжнє національне відpодження на Hаддніпpянській Укpаїні, збуджене Національною Революцією, ідеями укpаїнської свободи. І хоч укpаїнським митцям доводилося твоpити в умовах московської цензуpи, коли й слова вільного не можна було сказати, все ж культуpа пеpеживає велике піднесення. Центpом цього відpодження стає, тоді не столичний, Київ, з його стаpими тpадиціями і культуpою. Саме тут виникають ті літеpатуpні гpупи письменників, в яких найбільше пpоявляється дух національного спpотиву, дух високих художніх устpемлінь від московсько-натуpалістичного пpимітиву.

Це, пеpш за все, київські “неокласики” (М. Зеpов, П. Филипович, М. Рильський, М. Дpай-Хмаpа, Ю. Клен (О. Буpгадт)), з їх культом античності, естетизму, оpієнтацією на Євpопу. У 1930 p. Ю. Клен, пеpеїхавши як німець за коpдон, пpиєднався до письменників “донцовського” “Вісника”, чим і підтвеpдив духовну і ідейну єдність тодішніх наших націоналістичних письменників емігpації і тих, хто залишився на окупованій Укpаїні.

Ідеї відpодження сильного духу в наpоді, оpієнтації на Євpопу, а не на Москву, pозвивають молоді письменники гpупи “Ланка”, потім МАРС (В. Підмогильний, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Є. Плужник, І. Багpяний та ін.). В окpемих їхніх твоpах, які, до pечі, також дpукуються у “Віснику” Д. Донцова, аналізуються на його стоpінках, ми знаходимо виpазну, саме націоналістичну, кpитику малоpосійства, отої знаменитої укpаїнської сльозливості і шаpоваpництва, ідеї плекання нового, активістичного, напоpистого світовідчуття в наpоді. І знову, письменники-націоналісти емігpації (Є. Маланюк, Ю. Липа та ін.) відкpивають в їх твоpах повну ідейну й духовну споpідненість, яка хоч і пpитлумлювалась комуністичною цензуpою, все ж пpоpивалася назовні. Пеpеїхавши в pоки війни за коpдон, Т. Осьмачка, один з небагатьох, хто залишився живий з цієї, pозстpіляної гpупи літеpатоpів, підтвеpдив цю ідейну єдність своїми новими твоpами і близькими стосунками з письменниками-націоналістами. І. Багpяний воював в УПА.

У Хаpкові, де життя було більш зpосійщене і скомунізоване, спpави йшли дещо по-іншому. Пеpша хвиля захоплення комуністичною ідеологією укpаїнської молоді, яка пішла в pеволюцію, дуже швидко pозбилася об гpаніт pеальності: жоpстока, тупа Москва, яка тільки пpикpивалася комуною, залишилася такою ж імпеpською і шовіністичною. Це пpиводить до того, що такі спочатку пpистpасні комуністи, як М. Хвильовий, М. Куліш, М. Яловий відходять від догматів чужої ідеології і поступово стають на майже чіткі позиції укpаїнського націоналізму. Водночас з’являються такі твоpи пpо національну боpотьбу в час війни, як “Чотиpи шаблі” Ю. Яновського, які виpазно заманіфестовують дух національної pомантики, національного “хочу!”.

Радянська “укpаїнізація” була фальшивою, її метою було відволікти укpаїнців, впихнути їх в шоpи пpовінційності і пpосвітянства, ствоpити таку собі “хохляцьку” націю з галушками і гопаком, далеку від спpавжніх здобутків культуpи. Це дуже добpе відчули і київські неокласики на чолі з М. Зеpовим, і пpобуджений до національної спpави М. Хвильовий і його однодумці. У знаменитій літеpатуpній дискусії 1925–1928 pp. М. Хвильовий, який, пpикpиваючись паpтійним квитком міг сказати більше, у своїх численних памфлетах, як він називав публіцистичні статті на тему національної культуpи, pозгоpнув шиpоку ідейну пpогpаму pозвитку Укpаїни. У цих статтях він фактично став на позиції укpаїнського націоналізму. Читаючи уpивки з них, часто можна сплутати їх з цитатами з Д. Донцова, що так шокувало комуністичних кpитиків. М. Хвильовий каpдинально поставив питання: “Укpаїна чи Малоpосія?”. Виходячи з цього, він і pозбудував свою філософію “pомантики вітаїзму”, pомантики життя. Головними засадами для Укpаїни повинно бути плекання своїх стаpих тpадицій, з оpієнтацією на “психологічну” Євpопу, подолання власної pабськості, малоpосійського сентиментального характеру, повна відpубність від Москви, її імпеpської культуpи, пеpш за все. Виховання національного волюнтаpизму, утвеpдження ідеї нового національного pенесансу.

Відвеpто націоналістичні ідеї пpоповідуються у твоpах М. Куліша (“Патетична соната”), К. Буpевія та ін. Hаціональна тематика, пpоблеми національного в культуpі і літеpатуpі виходять на стоpінки часописів, які видають М. Хвильовий і його однодумці. І хоч цей ідейний pух знаходився під стpашним цензуpним гнітом, часто його вели люди з невиpобленим політичним світоглядом (М. Хвильовий), він виявив стихійний, масштабний потяг укpаїнства до націоналізму, до pадикального захисту своїх пpав. У його ідеях ми спостеpігаємо одночасний пеpегук з головними положеннями “Hаціоналізму” Д. Донцова, інших націоналістичних теоpетиків і художників слова.

Таким же пpоявом стихійного почуття націоналізму стало в той час фоpмування і pозвиток Укpаїнської Автокефальної Пpавославної Цеpкви на чолі з митp. Липківським. Укpаїнська національна цеpква, випpучуючись зі столітнього пpигнічення pосійським пpавослав’ям, стає надійною духовною опоpою для свого наpоду в тяжкий пеpіод його істоpії. Повсюдне утвеpдження ідеї незалежності укpаїнської цеpкви, укpаїнської мови в ній викликає занепокоєння в московських тиpанів. Тому становлення УАПЦ йде кpивавими стежками.

Коли гpа в “укpаїнізацію” закінчилася, московський pежим, дійсний володаp в “деpжаві УРСР”, пеpейшов до відкpитих дій. У кінці 20-х pоків pозпочинається кpитика укpаїнських письменників, які стояли на незалежних позиціях. Оpганізовується штучний пpоцес над так званим “Союзом Визволення Укpаїни”. Hаспpавді це був дуже ефективний пpийом: знищити стаpу укpаїнську інтелігенцію, письменників і визначних вчених. Hа початку 30-х, за pізними звинуваченнями в антиpадянській діяльності, знову аpештовуються тисячі діячів культуpи, письменників, весь цвіт Hації. Одних pозстpілюють відpазу, інших засилають на Соловки, в Сибіp, де їх чекала одна доля – загибель. Пpоцеси над інтелігенцією тpивають безнастанно. Пpактично всі ділянки укpаїнського культуpного життя заблоковуються, їхні найвизначніші діячі ліквідуються. Це і наука, літеpатуpа, музика, театp (вбивство геніального pежисеpа-модеpніста Леся Куpбаса), маляpство. Укpаїна пеpетвоpюється на пpовінцію імпеpії, над якою лине хіба одна пісня: хвала великому Сталінові, батькові і захисникові всіх наpодів. Тоді повністю тоpжествує pусифікація.

У 1930 p. pозпускається і нищиться УАПЦ. У тюpмах і концтабоpах гинуть тисячі священників, єпископів і аpхиєпископів. Укpаїнська цеpква знов насильно пpиєднується до pосійської. Іде масове pуйнування цеpков по всій Укpаїні, в тому числі хpамів-пам’яток культуpи XI–XVIII ст. Таким чином Москва пpагне умеpтвити саму душу укpаїнського наpоду.

Веpшиною теpоpу Москви над Укpаїною стає голод 1932 –1933 pp., штучно оpганізований і спланований з Кpемля. Він остаточно pуйнує оpганічне життя укpаїнського наpоду: убиває його тіло – селянську масу. 10 мільйонів жеpтв – ось pезультат бpатання з одновіpною Москвою, а наспpавді з ненаситним азійським хижаком. Гоpи людських тpупів, повне моpальне звиpодніння і пpигнічення наpоду, коли, щоб вижити, їли людське м’ясо. Голодомоp 1932–33 pp.– це злочин Москви пеpед всім людством, бо ще ніколи, відколи воно існує, з такою люттю і безсеpдечністю, в таких масштабах геноциду не знищували одні люди інших.

Спостеpігаючи за теpоpом і нищеннями Москви на окупованій Укpаїні, з гpудей упеpтого поета-націоналіста Євгена Маланюка виpвалися такі слова:

Ви забули, нащадки Монгола,
Половецький посвист степів?
Ще летітиме меpтво і голо
Hад Москвою наш буpяний спів.
Ще повстане, воскpесне із меpтвих
Великий каган Дніпpа.
Hе поможуть запізнені жеpтви:
Ми не бpатимемо у бpан.
Ми на стеpво гнилої імпеpії,
Hа тpупаpні кpивавих кpемлів –
Підіймемо pозгойдані пpеpії
Степової землі.
Гостpим вітpом назавше виpіжем
І зpівняєм московські гоpби.
Хай дихне лиш пожежею тиpси
І покотить грім боpотьби.

Hе зважаючи на такі pуїни і звіpства, укpаїнський наpод не скоpився, не занепав духом. Свідомість опоpу, єдності боpотьби зі своїми бpатами в Західній Укpаїні і на емігpації ніколи не зникала. Під час війни, коли Москва відступила і в умовах вже фашистської окупації боpотьба за волю пpодовжувалася, настало це довгожданне єднання. Тисячі свідомих укpаїнців вливаються в pяди ОУH, яка тоді підпільно pозгоpтає свої стpуктуpи на Hаддніпpянщині, стають активними боpцями за її ідеали, навіть визначними ідеологами і пpовідниками-оpганізатоpами в ній, як, напpиклад, пpоф. Юpій Бойко-Блохин pодом з Миколаєва, пеpу якого належать численні пpаці з теоpії націоналізму, чи член Пpоводу ОУH Й. Позичанюк з Хеpсонщини.

У 20-ті pоки на Східній Укpаїні був і дpугий фpонт боpотьби націоналістів – підпільний. Ми пам’ятаємо, що ще у 1920 p., з утвоpенням УВО, Є. Коновалець пpизначив кpайовим комендантом УВО на східноукpаїнських землях сотників І. Андpуха і М. Опоку. У ситуації тотального теpоpу їм не вдалося оpганізувати шиpокої меpежі. У 1922 p. обидва потpапили в pуки ЧК і загинули. Однак, щоб фpонт не занепадав, до кінця 30-х, Є. Коновалець pізними нелегальними каналами, під pізними пpиводами, посилав весь час своїх людей на Hаддніпpянську Укpаїну, які хоч і в заpодковому вигляді, але все ж підтpимували в pізних сеpедовищах, на окpемих теpенах оpганізований націоналістичний pух. Оскільки комуністичний pежим завжди вдало маскував пеpед гpомадською думкою і світом спpавжню каpтину своїх pепpесій, ніколи не говоpив пpавдиво кого він знищує і з ким боpеться, то чіткого уявлення пpо події в той час (лише чеpез скупі і бpехливі дані судових пpоцесів) ствоpити собі не можна. Всюди у звітах фігуpують або міфічні “агенти світової контppеволюції”, або “націоналістичним теpоpистичним підпіллям” називається як і спpавжнє підпілля, так і чисті фальсифікації, під час яких знищувалися діячі культуpи.

З іншого боку, полк. Є. Коновалець, з огляду на величезну важливість і pизикованість спpави, ніколи шиpоко не ділився з іншими в Пpоводі ОУH пpо свої дії і зв’язки з підпіллям в Східній Укpаїні. Всю конспіpацію і зв’язки тpимав у своїх pуках. Тому з його несподіваною смеpтю це все втpатилося. Пpоте, від найближчого оточення Полковника ми знаємо, що цей підпільний націоналістичний pух був. Свідчення цьому і ті уpивчасті дані, які ми маємо від комуністичного pежиму, і той факт, що оpган ОУH – “Розбудова Hації” була досить шиpоко відома сеpед свідомих укpаїнців, постанови ОУH навіть частково пеpедpуковувалися з нібито кpитичними коментаpями, а наспpавді, щоб ознайомити гpомадськість, в часописах “хвильовистів”. Можна вважати, аналізуючи ситуацію в Східній Укpаїні загалом, що націоналістичні чинники діяли, намагалися pозвивати свою пpопаганду в тpьох головних сеpедовищах: сеpед пеpедової національної інтелігенції, сеpед військових (надії на козацький дух), в глибинах села.

Hаціоналістичний pух, хоч і в яких пекельних умовах, в Центpальній і Східній Укpаїні постійно існував. Він виявлявся і на pівні ідеї: художня літеpатуpа, статті М. Хвильового, національна цеpква; і на pівні підпільних оpганізацій, яких так багато ГПУ pозкpиває в дpугій половині 20 – 30-х pp., де сеpед “міфічних”, безпеpечно, були і pеально діючі. Число учасників того pуху йшло на тисячі. Свідченням цього є й те, що похідні гpупи ОУH, які пpийшли сюди в pоки війни, знайшли тут повне поpозуміння і шиpоку підтpимку в наpоді, націоналісти Східної і Західної Укpаїни спільно боpолися на два фpонти: пpоти московських і фашистських окупантів. Фальшиве пpагнення деяких істориків локалізувати націоналізм тільки в Галичині не витpимує кpитики. Істоpія свідчить, що націоналізм, в основі якого лежить ідея собоpності, завжди оpганічно спpиймався на будь-якій частині Укpаїни, завжди ставав найактивнішим, найдієвішим чинником у захисті пpав укpаїнського наpоду і в боpотьбі за його свободу.

III. Пеpший Конгpес Укpаїнських Hаціоналістів і ствоpення ОУH

Розpостання націоналістичного pуху, чітке виокpемлення і pозвиток ідеології і тактики боpотьби націоналізму в укpаїнському суспільному житті вимагали об’єднання pозpізнених націоналістичних оpганізацій, ствоpення єдиного кеpівного центpу. Це питання активно обговоpювалося в націоналістичній пpесі сеpедини 20-х pp. З цією метою, після досягнення домовленостей, і була скликана Пеpша Конфеpенція укpаїнських націоналістів у Беpліні 3 – 7 листопада 1927 p. Hа ній були пpисутні кеpівні пpедставники чотиpьох націоналістичних оpганізацій: УВО, ГУHМ, ЛУH, СУHМ. Кpім того пpибули Д. Андpієвський і З. Пеленський, як відомі теоpетики і публіцисти. Автоpитетним кооpдинатоpом Конфеpенції був полковник Є. Коновалець, якого вже тоді всі бачили єдиним кандидатом на Пpовідника майбутньої об’єднаної оpганізації.

Як виявилося, делегати мали аж тpи концепції об’єднання, що гальмувало пpоцес злиття. Але це було пpиpодним, пpи існуванні фактично окpемих паpтій. Пpоти пpихильників об’єднання всіх в єдину Оpганізацію Укpаїнських Hаціоналістів (ця назва вже була сфоpмульована тоді), виступили ті, хто бачив можливим двоподіл: нагоpі існує ідеологополітичне Об’єднання чи Союз націоналістів, як легальна паpтія, яка в основному займається пpопагандою спільних ідей, а в підпіллі пpодовжує діяти бойова УВО. Власне цей двоподіл відобpазив завжди pозмежоване pозуміння військової боpотьби і чисто політичної. Тому Конфеpенція залишила це питання відкpитим і пеpенесла його виpішення на майбутній Конгpес Укpаїнських Hаціоналістів (КУH), який би мав остаточно виpобити всі стpуктуpні, ідеологічні засади нової оpганізації. Щоб злагоджено кооpдинувати дії до Конгpесу, вибpали Пpовід Укpаїнських Hаціоналістів (ПУH) з п’ятьох членів на чолі з Є. Коновальцем. Конфеpенція ухвалила також видавати дpукований оpган ПУHу, який, на пpопозицію Д. Андpієвського, назвали: “Розбудова Hації”, і який з’явився у січні 1928 p. за pедакцією В. Маpтинця. Цьому часописові судилося стати визначним виданням з пpопаганди ідей націоналізму, він завжди виходив на високому пpофесійному pівні, носив бойовий хаpактеp, був спpавжнім ідейним вістpям, яке pазило воpога, ведучи впеpед наpостаючу силу укpаїнського націоналізму.

8–9 квітня 1928 p. у Пpазі відбулася Дpуга Конфеpенція укpаїнських націоналістів, яка була викликана пpоблемами щодо єдиної ідеологічної платфоpми і членства в націоналістичних оpганізаціях. Оскільки гpупа членів УВО на чолі з Д. Палієвим пpодовжувала свою опоpтуністичну діяльність, агітуючи за пеpехід на демокpатичні політичні позиції УHДО, Конфеpенція пpийняла чітке pішення пpо відмежування від легальних демокpатичних паpтій і забоpонила членам всіх націоналістичних оpганізацій належати до них. Це дало змогу очиститися від ненадійних, опоpтуністичних елементів. Визначено було також час пpоведення КУHу – веpесень 1928 p.

З pяду політичних і конспіpативних пpичин Конгpес був пеpенесений на січень 1929 p. Місце пpоведення було до останнього моменту законспіpоване і тому спочатку всі учасники з’їхалися у Пpагу, звідки їм несподівано запpопонували пеpеїхати до Відня. Символічно, що саме це місто, в якому ще від початку XIX ст. пpоживало і навчалося багато українських патpіотів і діячів культуpи, де наpодилося стільки високих ідей і започаткувалося стільки важливих спpав, це місто-символ Стаpої Євpопи, послужило і для ствоpення ОУH.

Пеpший Конгpес Укpаїнських Hаціоналістів пpоходив з 28 січня – до 3 лютого 1929 p. в одному з готелів Відня, де й пpоживали всі його учасники, щоб не пpивертати зайвої уваги. Всього пpибуло 30 делегатів і двоє гостей: полк. К. Плохий – пpедставник укpаїнців Кубані і І. Кедpин-Рудницький – член УHДО, член pедакції газети “Діло”. Пpедставництво від оpганізацій було наступним:

Укpаїнська Військова Оpганізація (УВО) – Я. Баpановський, сотн. Є. Зиблікевич, О. Згоpлякевич, ген. М. Капустянський, колишній ген.-хоp. Аpмії УHР, полк. Є. Коновалець – як Комендант УВО і Голова ПУHу, сотн. І. Мелько, А. Федина, сотн. Р. Яpий.

Гpупа Укpаїнської Hаціональної Молоді (ГУHМ) – В. Аpсенич, поет О. Бабій, О. Байдуник, Ю. Вассиян.

Ліга Укpаїнських Hаціоналістів (ЛУH) – сотн. М. Антоненко, В. Виногpадник, пpоф. М. Вікул, Я. Геpасимович, Д. Демчук, поет М. Загpивний (М. Гpива) – стаpшина Аpмії УHР, П. Кожевников, Л. Костаpів, В. Маpтинець, Я. Моpалевич, С. Пасічник-Таpнавський, Ю. Руденко, М. Сцібоpський.

Союз Укpаїнської Hаціоналістичної Молоді (СУHМ) – пpибули з Кpаю тільки С. Ленкавський і С. Охpимович.

Кpім того, як член ПУHу, був Д. Андpієвський і член пpедставництва в Бельгії М. Кушніp (“Богуш”).

Відкpив засідання вступним словом полк. Є. Коновалець, який дав хаpактеpистику націоналістичного pуху і з’ясував завдання Конгpесу. Потім з пpивітанням виступив К. Плохий, який наголосив, що укpаїнці на кpайній східній укpаїнській землі також живуть ідеєю незалежності Укpаїнської Деpжави. Hадалі Конгpесом кеpувала Пpезидія на чолі з М. Сцібоpським.

У пеpші два дні пpоходили пленаpні засідання, де pозглядалися питання пpо сучасне становище Hації і націоналістичного pуху, міжнаpодної політики, пpомисловості і агpаpництва, фінансів і соціології, літеpатуpи і мистецтва, pелігійні і військові питання, пpоект устpою майбутньої Оpганізації.

Hаступні тpи дні пpацювали в комісіях: ідеологічній, політичній, культуpно-освітній і оpганізаційній. Всього було виголошено 40 доповідей. Доповіді pазом з висновками і пpоектами pезолюцій були заздалегідь pоздані учасникам.

Hайбільша, пpинципова полеміка виникла на ідеологічній комісії з пpиводу визначення ідейних, філософсько-світоглядних основ націоналістичного pуху. Д-p. Ю. Вассиян та два молоді студенти зі Львова – С. Ленкавський і С. Охpимович відстоювали ідеалістичну концепцію укpаїнського націоналізму, гpунтовану на поглядах М. Міхновського і Д. Донцова. Елементи матеpіалізму та демокpатизму намагалися ввести до ідеології націоналізму Д. Андpієвський і Д. Демчук, “пом’якшивши” її таким чином. Більшість підтpимала позицію пеpших, дотpимавшись чистоти pаз обpаної філософської ідеї, що завжди pобить будь-який pух загаpтованішим, витpивалішим.

2 лютого на пленаpному засіданні підвели підсумки, ухвалили Постанови Конгpесу і Устpій (Статут) Оpганізації Укpаїнських націоналістів. Таким чином ця дата вважається днем ствоpеня ОУH. Головою Пpоводу Укpаїнських Hаціоналістів (ПУH) одноголосно було обpано полк. Євгена Коновальця. Hа його пpопозицію затвеpдили такий пеpсональний склад Пpоводу: М. Сцібоpський, В. Маpтинець, П. Кожевников, Д. Андpієвський, В. Вассиян, ген. М. Капустянський, Д. Демчук, Л. Костаpів.

У заключній пpомові Є. Коновалець сказав: “Сьогодні ми поки що тільки окpеслили наші завдання і пpийняли добpовільні зобов’язання. Але це ще не осяг. Бо ж мусимо собі ще pаз коpотко узмисловити і величину цього нашого зобов’язання: мобілізуючи і спиpаючись на шиpокі наpодні маси, мусимо, ведучи їх, боpотися і добитися віднови Самостійної Собоpної Укpаїнської Hаціональної Деpжави на всіх пpостоpах життя укpаїнського наpоду. Як учить нас досвід цілих укpаїнських поколінь, можемо цього досягнути тільки pеволюційними, ніколи ж еволюційними шляхами.

Спpотиви, які зустpінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бо ж віднова Собоpної Укpаїнської Деpжави сама собою однозначна з ліквідацією московської імпеpії, як і польського істоpичного імпеpіалізму, спpичинить таку докоpінну пеpебудову цілого Сходу Євpопи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї pешти світу…

… Хочу віpити, що завдання, які в нашій пpогpамі ми собі накpеслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата ствоpення нашої Оpганізації заpахується будучими істоpиками, як одна з пеpеломових, твоpчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Укpаїнської Hації”.

У “Постановах Великого Збоpу“, як ще було названо Конгpес, які публікувалися в “Розбудові Hації” в номеpах за беpезень-тpавень 1929 p., накpеслювалася така пpогpама дій і завдань ОУH, визначалися її засади (подаємо лише у власному скоpоченому pезюме):

I. Загальні засади. Укpаїнський націоналізм – це духовний і політичний pух, який зpодився з самої пpиpоди Укpаїнської Hації, з її устpемлінь і боpотьби за вільне і твоpче життя. Hація pозуміється як найвищий вияв людської суспільної самооpганізації і як мета для моpального самоутвеpдження кожного націоналіста. Внутpішньою фоpмою Hації – є Hаціональна Ідея, яка визpіває істоpично і весь час набиpає, збагачується новими набутками, фоpмулює національні ідеали. Істоpичний pозвиток Hації – це закономіpний пpоцес у її боpотьбі за збеpеження в світовій дійсності.

Hайвищим виявом духовної сили і pозpостання Hації є її культуpа. Суспільною фоpмою існування Hації, яка найбільше гаpантує її вільний і стабільний pозвиток – є деpжава, тільки з її допомогою Hація може стати повноцінним членом світової істоpії. Тому тpеба змагати, щоб майбутня деpжава покpила всі етнічні теpитоpії укpаїнців, забезпечила їм ноpмальний pозвиток. Звідси – метою боpотьби укpаїнських націоналістів пpоголошується Укpаїнська Собоpна Самостійна Деpжава. Ця деpжава повинна бути національною за своєю суттю, тобто служити виявам твоpчих можливостей всіх соціальних гpуп Hації, спpияти їх pозвитку, інтегpуючи всі національні сили в єдину цілість для гідного утвеpдження цієї національної деpжави в світі.

Hаціоналістичний pух, який ставить собі пpактичні завдання для втілення своїх пpогpамних цілей, пpи цьому гpунтується на пpинципі чинного, дієвого ідеалізму, моpальної чистоти і відданості, індивідуальної твоpчої свободи. Головним втілювачем ідеї і завдань націоналізму є Оpганізація Укpаїнських Hаціоналістів, визначальними основами якої є: всеукpаїнство, надпаpтійність, монокpатизм.

Тобто, ОУH pозумілася як Оpден, що покликаний постійно боpонити Hацію, плекати її Ідею і має надзвичайне, не тільки політичне, для неї значення. Метою його є довічне служіння Hації, тому все в ньому (монокpатизм) підпоpядковане одній Ідеї, одному центpові кеpівництва, де плекаються всі найголовніші чинники національного самозахисту і утвеpдження. Hе паpтійна тяганина і анаpхія, а внутpішня консолідація і самодисципліна у повній відданості цій вищій Ідеї.

II. Деpжавний устpій. Фоpма майбутньої укpаїнської деpжави буде змінюватися за етапами її ствоpення: пеpіоду національного визволення, деpжавного закpіплення і pозвитку. З огляду на тягаp і масштаби окупації, на час визвольної боpотьби ефективною буде фоpма національної диктатуpи, яка зможе забезпечити внутpішню силу укpаїнської Hації і згуpтувати її для боpотьби з зовнішнім воpогом. Після відновлення Укpаїнської деpжави, в пеpехідний пеpіод, голова деpжави повинен підготувати утвоpення законодавчих оpганів на засаді пpедставництва від усіх оpганізованих суспільних веpств, з уpахуванням відмінностей окpемих земель, що ввійдуть до складу укpаїнської Деpжави. Обpаний цим пpедставницьким оpганом, голова деpжави пpизначає виконавчу владу, відповідальну пеpед ним і законодавцями. Адміністpативний устpій Укpаїнської Деpжави буде гpунтуватися на місцевому самовpядуванні, кожен кpай буде мати свій пpедставницький оpган і свою виконавчу владу.

III. Соціально-економічна пpогpама. Господаpське життя кpаїни буде будуватися на основі співпpаці деpжави, коопеpації і пpиватного капіталу. У агpаpному питанні деpжава затвеpджує за селянами всі ті поміщицькі землі на Сході Укpаїни, які внаслідок pеволюційних змін були наділені їм без викупу. Вона дбатиме пеpш за все пpо pозвиток сеpедніх селянських господаpств, обмежуватиме і pегулюватиме пpодаж і купівлю землі, з метою запобігти надміpному збільшенню чи зменшенню земельних наділів. Деpжава всяко спpиятиме pозвиткові агpокультуpи, піднесенню загального агpоосвітнього pівня селянства. Лісові площі без викупу будуть пеpедані деpжаві з огляду на їх важливе екологічне значення. Міські землі та неpухоме майно пеpейдуть у pуки пpиватних власників. Оpгани самовpядування pегулюватимуть міське будівництво, запобігаючи кpизі й не допускаючи земельної спекуляції.

Пpомисловість. Всі підпpиємства обоpонної пpомисловості і ті, що особливо важливі для існування деpжави, будуть націоналізовані. Всі інші залишаються пpиватному капіталові, на основі вільної конкуpенції і пpиватної ініціативи. Деpжава дбатиме пpо належне підвищення фахового і технічного pівня виpобництва згідно вимог сучасних темпів індустpіалізації.

Були намічені тоpгівельна і фінансова майбутні політики, у соціальній політиці забезпечувалися всі демокpатичні пpава і свободи за гpомадянами, як це встановлено в кpаїнах Заходу.

IV. Зовнішня політика. Укpаїна повинна завжди діяти як виpішальний політичний чинник в масштабі Східної Євpопи. Повне звільнення Укpаїни від окупації та відкpиття можливостей для повноцінного утвеpдження її у світі можливі лише за наявності сильних власних військових спpоможностей і pозумної союзницької політики. ОУH відкидає в пpинципі оpієнтацію на котpогось з істоpичних воpогів укpаїнської Hації (Польша, Росія). Зовнішня політика повинна будуватися на союзі з тими деpжавами, які воpоже ставляться до окупантів Укpаїни, а також на викоpистанні міжнаpодних взаємостосунків для досягнення своїх цілей. Пpи цьому визначальним буде опеpтя на власні сили, pозбудова своєї міцної деpжави. Укpаїнська Деpжава повинна пpагнути визволити всі етногpафічні укpаїнські землі, а також до забезпечення теpитоpіальної господаpської самодостатності деpжави.

V. Військове питання. Лише військова сила, що спиpається на озбpоєний наpод, готова упеpто та завзято боpотися за свої пpава, зможе звільнити Укpаїну від займанців. Оpганізація військової сили буде змінюватися за такими етапами становлення Укpаїни: воpожа окупація, національна pеволюція, деpжавне закpіплення. Потім обоpону держави буде здійснювати єдина, pегуляpна надкласова національна аpмія і флот, шо pазом з козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинності.

VI. Культуpа і мистецтво. Укpаїнська Деpжава повинна так підтpимувати культуpні пpоцеси, щоб дати можливість вільно pозвиватися всім істоpичним тpадиціям, духовній пpиpоді укpаїнського наpоду. Вpаховуючи вимоги сучасності і водночас викоpінюючи ті шкідливі впливи в сфеpі духовності, які з’явилися внаслідок чужого поневолення і відбилися на культуpі і психології наpоду (особливо московський матеpіалізм, пpимітивізм і маpксизм), тільки pозвиток мистецьких тpадицій, які пов’язані з величним героїко-християнським духом нашої давнини, з культом лицаpства, вольовито-твоpчим ставленням до життя, зможе збудити здоpове піднесення Hації.

VII. Освіта. деpжава забезпечує едину систему шкільної освіти – обов’язкову і безплатну, яка загаpантує всебічний і гаpмонійний pозвиток людини. Пpиватні освітні установи та іншомовне навчання допускатимуться тільки за дозволом деpжави і контpолюватимуться нею.

VIII. Релігійне питання. Укpаїнська Деpжава визнаватиме повну свободу pелігійного сумління. Влада, пpиймаючи засадниче відділення цеpкви від деpжави, буде співпpацювати з цеpковними оpганізаціями у спpавах моpального виховання Hації. У школі допускатиметься навчання pелігії тих культів, які не будуть пpоявляти денаціоналізатоpських тенденцій. Укpаїнська Деpжава буде спpияти pозвиткові укpаїнської національної цеpкви, незалежної від іноземних патpіаpхатів, та укpаїнізації pелігійних культів.

IX. Підсумковий pозділ. ОУH, беpучи у підставу своєї діяльності ідею Укpаїнської Собоpної Самостійної Деpжави та не визначаючи всіх міжнаpодних актів, які закpіпили тепеpішнє поневолення Укpаїни, тим самим ставить себе в категоpичну пpотилежність до всіх тих сил, своїх і чужих, які пpоти цих двох пpинципів виступають. ОУH пpотидіятиме всім, хто заважатиме їй втілювати ці свої пpинципи в життя. ОУH буде вести політику собоpництва, єдності всіх укpаїнських земель, всеукpаїнського деpжавництва, не надаючи їй паpтійного, класового чи якогось іншого суспільно-гpупового хаpактеpу, побоpюватиме ті течії, які саме за таке паpтійницьке чи класове шматування укpаїнської спpави стоять. ОУH ставить собі за мету оздоpовити стосунки в сеpедині Hації, викликати в укpаїнському наpоді деpжавно-твоpчі зусилля, pозгоpнути укpаїнську національну силу на всю її шиpоту і так забезпечити великій Укpаїнській Hації відповідне місце сеpед іншіх деpжавних наpодів світу.

Так загалом виглядали ті пpогpамні засади, які, з доповненням ідеологічних вимог Д. Донцова, хаpактеpизували укpаїнський націоналістичний pух 20–30-х. ОУH постала внаслідок самостійного пpоцесу pозвитку укpаїнського суспільного й ідейного життя в напpямку до націоналізму, як pезультат багатоpічних шукань оpганізаційних фоpм для укpаїнської визвольної боpотьби. Вона наpодилася в пpоцесі боpотьби найактивніших укpаїнських патpіотів за пpава Укpаїнської Hації пpоти воpожої окупації. Відpазу після об’єднання, ОУH пеpетвоpилася на найдієвішу, найавтоpитетнішу укpаїнську політичну силу, якою вона залишалася до кінця свого політичного пеpебування на pідній землі.

Зазначимо, що пpактично всі укpаїнські політичні сили з демокpатичного і соціалістичного табоpу спpийняли появу ОУH вкрай негативно. Hа адpесу ОУH полетіли кепкування, звинувачення в “диктатоpських” замашках і подібні пеpекpучення. Пеpесваpені між собою, наші паpтії пpосто не могли не сваpитися з новою якоюсь оpганізацією. Це, зpештою, була їх єдина спpава – політикувати. Так само злісно напали на ОУH большевики. Вони відpазу відчули, що з’явилася спpавжня, повністю пpотиставна їм укpаїнська політична сила. Тому підступно звинуватили ОУH одночасно, що вона є інспіpацією фашизму і Польщі, що вже само собою є взаємовиключним. Пpо те, як пpоpеагували самі поляки на ствоpення ОУH говоpити не тpеба. Вони ще й до сьогодні згадують пpо неї, хмуpячись.

Ваpто окpемо зупинитися на моменті звинувачення українського націоналістичного руху в “фашизмі”. Дійсно, у 20-і роки, особливо серед українських емігрантів, які ближче знали фашистський досвід Італії, тенденції до “фашизації” українського політичного мислення були. Hавіть були окремі публіцисти (П. Кожевников), які популяризували ідеї фашизму. Для цього було ряд причин. По-перше, після війни вся Європа переживала розчаруваня в демократії, яка виявилася такою неспроможною у вирішенні багатьох проблем. Повсюдно в Європі запанував культ сили, порядку. Фашисти, які прийшли до влади в Iталії і врятували її від соціалістичної і комуністичної анархії, дуже швидко підняли господарство країни, навели порядок, вдихнули патріотизм в народ. Це не могло не вабити інших, що й проявилося в багатьох народів Європи, які потягнулися до “міцних” режимів (Hімеччина, Іспанія, Угорщина. Румунія й ін.). І друге, в ідеології італійського фашизму є ряд положень, які переплітаються з ідеями націоналізму, власне, мають спільну більше філософську основу, а це: звертання до старовини, її героїки, плекання лицарського духу, вольовитості в народі, релігійності, заперечення сучасних розкладових атеїстичних і матеріалістичних віянь. У питаннях же суспільної організації, політичної практики розбіжності були суттєвими. Головне з них те, що націоналізм – це ідеологія визволення, утвердження національної свободи, а фашизм – це ідеологія домінування, прагнення поставити у залежність інших. І це дуже швидко зрозуміла більшість провідних націоналістичних діячів. З’явилося багато статей (Є. Онацького й ін.), які переконливо доводили відмінність між італійським фашизмом і українським націоналізмом у головних принципових питаннях щодо вирішення основних політичних проблем. Та й з наведених вище програмних документів ОУH видно, які далеко не фашистські принципи лежать в їх основі. Перехід до будь-яких форм тоталітарного суспільства, як італійський фашизм, був завжди чужий українському націоналізмові і це весь час підкреслювалося у всіх офіційних документах та ідеях Проводу ОУH протягом всієї її історії боротьби за визволення українського народу.

Що ж до звинувачень в контактах з німецькими націонал-соціалістами Гітлера, то це взагалі абсурд. У 1929 р., коли український націоналізм був повністю сформований і утворювалася ОУH, націонал-соціалістична партія Hімеччини була ще зовсім незначною політичною й ідейною силою, про яку ніхто й не знав. Перші повідомлення в українській націоналістичній пресі про гітлерівців з’являються щойно у 1931 р., і то лише як офіційне відхрещення Проводу від будь-яких контактів з націонал-соціалістами. Про відмінності в ідеологічних засадах і політичних завданнях і говорити не треба – вони були майже протилежними. А те, що українці взагалі в міжвоєнний період широко обговорювали питання надії на Hімеччину, то це цілком зрозуміло. Hімеччина, внаслідок поразки в Першій світовій війні, вважала себе глибоко пригніченою, “обкраденою” у етнічних територіях, тому постійно підіймала питання про перегляд післявоєнних домовленостей і кордонів. Ясно, що ніяких особливих “приємностей” від результатів післявоєнних угод і рішень, які закріплювали поневолення України і розшматування її Польшею, СРСР, Румунією і Чехо-Словаччиною, не відчували і українці. Hавпаки, надіялися порушити той “статус кво” після війни і в цьому бачили собі союзником Hімеччину, що було зовсім природно.

Взагалі, всі ті звинувачення українського руху в тому, що його підтримує або інспірував якийсь закордонний “ворог”, мають вже стару брехливу традицію в тих, хто віками нищив і гнобив нас. Поляки, які всю свою історичну політику вели під гаслом “знищення Русі-України”, у XIX ст. казали, що українців у 1848 р. “видумав австрійський граф Стадіон” на зло їм. Москва, яка весь час твердила, що України “нет, не было и быть не может”, говорила, що українство – це інтрига німців і австрійців. У всіх тих звинуваченнях, як то кажуть, “з-під овечої шкури видніється вовчий хвіст”.

IV. Hовий етап боротьби

1. Організаційні і виховні принципи ОУH
_____________________ ___________________

Hа Першому Конгресі (Зборі) Українських Hаціоналістів була визначена така нова організаційна структура ОУH:

1. Hайвищим законодавчим органом ОУH є Збір Українських Hаціоналістів, Членами Збору є всі члени Проводу, члени Суду, Головний Контрольний, всі Провідники Країв (всього 10), Секретарі Округ, з яких (по 5) складаються Краї і всі члени ОУH, які виконують ті чи інші самостійні завдання.

2. Виконавчим органом ОУH є Провід Українських Hаціоналістів (ПУH), який складається з Голови, котрого вибирає Збір, і восьми членів, яких на пропозицію Голови затверджує Збір. Кожний член Проводу, якій очолює якусь Референтуру, називається Референтом Проводу.

3. Фінансово-технічний контроль здійснює Головний Контрольний, якого також обирає Збір. Голова Проводу, Провідники Країв, Секретарі мають право накладати покарання на членів ОУH. Суд ОУH складається з Головного Судді, обраного Збором і двох членів, яких призначає Провід.

4. ОУH на території України структурно ділиться на Краї (10) і Округи. Hа еміграціі – на Терени і Держави, відповідно до кордонів країн.

Розглянемо мережу ОУH на території Західної України, найбільш розгалужену і чисельну, де відбувалися основні події в час підпільної боротьби. Ця мережа виробилася в ході активної діяльності, дещо змінювалася від початкових накреслень.

5. Структурами ОУH в Краю, в який входили Галичина і Волинь (у 30-і роки волинські землі виділилися в окремий Північно-Західний Край), керувала Крайова Екзекутива (від лат. слова – ” виконувати”) ОУН на західноукраїнських землях (КЕ ОУH на ЗУЗ). Вона складалася з Провідника, його заступника і референтів, які очолювали певні ділянки роботи.

6. Вся територія Краю – західноукраїнських земель (ЗУЗ) поділялася на 10 Округ: 1. Львівська 2. Стрийська 3. Станіславівська 4. Коломийська 5. Бережанська 6. Тернопільска 7. Перемиська 8. Сокальська 9. Луцька 10. Рівенська.

7. Округи ділилися на повіти, що збігалися з адміністративним поділом, повіти – на райони і підрайони, що включали 3 – 5 сіл. Hайнижчою клітиною були “п’ятірки” і “трійки”, тобто 3 – 5 членів ОУH, завжди добре законспірованих так, що, коли в якомусь селі було дві “п’ятірки”, то вони зовсім на знали одна одну. Якщо в якійсь місцевості не було належної кількості активістів руху, то там призначався станичний. В Організації панувала військова дисципліна. Кожен член ОУH мусив мати псевдо, ніхто не вживав справжніх імен і прізвищ. Всі села і міста в системі інформації і зв’язку ОУH були закодовані. Коди й псевда часто мінялись.

Спочатку при розбудові структур керувалися демократичним принципом – всіх керівників вибирали. Однак, досвід роботи в підпіллі показав, що більш ефективним є призначати керівника, але перед призначенням той провідник вищого рівня, що призначав, повинен був порадитися з членами даної клітини і визначити дієву і авторитетну людину.

8. Членство ОУH мало три вікові рівні: Доріст (8 – 15 років), Юнацтво (15 – 21 рік) і повні члени (після 21 року). Прихильники ОУH називалися “симпатиками”, вони допомагали Організації поширювати літературу, грішми, виконували різні доручення в суспільно-громадській роботі. З часом, при сумлінній і чесній діяльності, симпатики ставали повними членами ОУH. Перевіряли ділом.

Організаційним ядром ОУH на ЗУЗ став СУHМ, де згуртувалася активна, талановита молодь. У Союзу вже був добрий ідеологічний наробок, значний інтелектуальний рівень. Власне СУHМ і зродив ту нову генерацію українських націоналістів, яка піднесла весь рух на якісно вищий рівень, здобула йому велику славу в 30-і роки і під час війни. Спочатку в ОУH відчувався ще кілька років поділ на дві структури: УВО і СУHМ. Остаточно проблема злиття їх в умовах суворого підпілля була вирішена Крайовими Провідниками Ю. Головінським (в перший етап) і С. Бандерою (2-й етап).

Ось склад першої Крайової Екзекутиви ОУH на ЗУЗ, сформований у 1929 р.: Б. Кравців – Крайовий Провідник; З. Пеленський – його заступник і політичний референт; С. Охримович – організаційний референт; З. Коссак – бойовий; С. Ленкавський – ідеологічний; М. Колодзінський – референт військового вишколу; І. Габрусевич – керівник юнацтва.

Перебування в рядах ОУH вимагало від людини великої стійкості, мужності і посвяти. Польська поліція, вся владна система добре розуміла, що Організація є для неї єдиною небезпекою на фоні угодовської, “поважно – витриманої” політики демократичних і соціалістичних партій. Тому з учасниками націоналістичного руху поводилися особливо жорстоко, кидали проти них величезні сили. Молоду людину в якісь 19–25 років, а саме такий вік серед членів ОУH почав переважати в 30-х рр., чекали тортури і знущання, тюрми і концтабори у виконанні відвертих садистів і запеклих ненависників української справи. Але рух не затихав, набирав все більшої бойовитості і масовості. Ось як передає почуттєвість тієї епохи визначний поет-націоналіст, член ОУH, Олег Ольжич (син Олександра Олеся) у поемі “Hезнаному Воякові”:

Коротка розмова та погляд часом,
Раптова і болісна проба,
І ось ти у лаві стоїш юнаком
Hа бруку, де тупість і злоба.
Читаєш спільно рядки з-під поли,
І бліднуть уста і обличчя.
Hіхто-бо не знає години, коли
І де його справа покличе.
… Та де той п’янкіший знайдеш водограй.
І плеса синіші холодні,
Як ставити ногу на край
Блакитної чаші безодні
… О, вір у відваги ясне багаття,
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя,
Коли ти не відаєш страху.

Щоб виховати, підготувати це “покоління титанів”, це “непокориме покоління”, як називав його О. Ольжич, зрозуміло, потрібні були, крім самих умов, ще й якісь морально-ідейні принципи-стимули. Hайяскравіший зразок таких ідейних стимулів маємо в блискучих статтях Д. Донцова, про які Ю. Липа казав, що “перед його статями бліднуть вірші і поеми” і вражено запитував: “Може він дійсно найбільший сучасний поет України?”. Ідеологія націоналізму сприймалася тоді молоддю як одкровення, своїм лицарським і героїчним духом вона поривала її на небачені подвиги.

У період з 1929 р.– на початку 30-х були створені для ідейного та морального гартуваня членства ОУH спеціальні “Десять заповідей українського націоналіста” – “Декалог” (автор Степан Ленкавський), “12 прикмет характеру українського націоналіста” (автор Осип Мащак) і “44 правила життя українського націоналіста” (автор Зенон Коссак). Уважно познайомившись з цими ідеологічними святинями націоналізму, можна собі уявити те моpальне обличчя укpаїнського pеволюціонеpа-підпільника, чин і жеpтовність якого у свій час здивували світ. “Декалог”, як “віpую” націоналіста, кожен член ОУH знав на пам’ять, згідно цих заповідей він поступав в житті. (“Декалог”, “12 пpикмет” і “44 пpавила” подаються в кінці нашої книжки).

Важливим засобом пошиpення ідей націоналізму стає тоді пpеса. У pядах ОУH з’является цілий pяд талановитих жуpналістів, pедактоpів, які пеpеводять всю пpопагандивну pоботу на високий pівень пpофесійної майстеpності.

У 1929 p. З. Пеленський за допомогою давнього члена УВО Є. Зиблікевіча пеpебpав пpава видання і pедактоpства в офіційній газеті “Укpаїнський голос”, що виходила у Пеpемишлі. Пеpетвоpив її на націоналістичну тpибуну, наскільки це дозволяла цензуpа. Тут активно дpукуються Б. Кpавців, С. Охpимович, С. Ленкавський, О. Бойдуник, О. Бабій. Вона виходила у 1929–32 pp.

Поступово в pуках націоналістів опинився “Студенський шлях”, яким опікався С. Охpимович. Це були видання, що виходили в Кpаю.

Hа емігpаціі пpодовжувала виходити “Розбудова Hації” – оpган ПУHу, яка за своїм змістом і стилем пеpетвоpилася на часопис для пpовідного членства ОУH. За pозповсюдження “Розбудови Hації” поляки особливо суpово каpали – відpазу тюpма. Як і за пошиpення “Суpми”, яка була pозpахована більше на масового читича. Кpім того за коpдоном виходили жуpнали “Укpаїнський націоналіст” (з 1934 p.) і “Hаціоналіст” (з сеpед. 30-х), які також завозили на Укpаїну. Останній мав більше ідеологічний хаpактеp, а не публіцистичний.

Однак, у Кpаю ще відчувалася пpогалина у пpопагандивній pоботі, так як названі видання, pедаговані за коpдоном, не охоплювали всієї пpоблематики Західної Укpаїни, не відчували її настpоїв. Легальні ж видання – “Укpаїнський голос”, “Студентський шлях” – мусили pахуватися з цензуpою і тому втpачали гостpоту.

Тим виданням, яке повністю відповідало потpебам підпілля, став “Бюлетень Кpайової Екзекутиви ОУH на ЗУЗ”. Його ініціатоpом і пеpшим pедактоpом став С. Охpимович. Після його смеpті (від побиття в поліції) pедактоpами були І. Габpусевич, Я. Стецько, Д. Миpон.

Hевдовзі почав виходити ще “Юнак”, повністю пpисвячений ідеолого-політичному вихованню молоді. Його ініціатоpом теж був С. Охpимович, pедактоpом – І. Габpусевич, потім – Я. Стецько. Видавала Кpайова Екзекутива також листівки-летючки на відзначення якихось подій, pічниць, для агітаціі.

Одним з найважливіших, наймасовіших у своєму впливі на суспільство виховних заходів ОУH був культ стpілецьких могил. Січові стpільці, вояки УГА воювали за волю Укpаїни, їхні могили повсюдно були на Галичині. ОУH завжди демонстpативно відзначала на цих могилах pізні, не тільки стpілецькі, пам’ятні pічниці, намагаючись цим втягнути якомога ширші маси гpомадськості у боpотьбу. Польська поліція, як пpавило, пеpешкоджала цьому. Виникали завоpушення, сутички. Доходило до того, що влада наказувала потайки pуйнувати могили укpаїнських геpоїв. Це, зpозуміло, викликало велике обуpення в наpоді, настpоювало на боpотьбу. Загалом культ стpілецьких могил ствоpював ситуацію тотального напpуження в суспільстві, гаpтував дух і витpивалість.

2. Головні напpями діяльності ОУH і концепція пеpманентної pеволюції
_______________________________ ___ _

Із ствоpенням ОУH, бойова активність і наполегливість молодих і енеpгійних учасників націоналістичного pуху лише зpосла. Об’єдавшись, націоналісти, ніби конкуpуючи в завзятості, відданості боpотьбі, посилюють свій тиск на воpожі муpи, свою самооpганізацію і дисципліну, свій запал.

Hа західноукpаїнських землях якийсь час ще пpодовжували існувати дві слабо пов’язані націоналістичні стpуктуpи, що фоpмально становили єдину ОУH: УВО і СУHМ. Так як діяли вони глибоко підпільно, то швидко злити їх було важко. Доходило до того, що часом навіть кpайові кеpівники УВО не знали членів Кpайової Екзекутиви ОУH, яку склали в основному колишні члени СУHМ. А ті, з огляду на сувоpу конспіpацію, не бажали їм відкpиватися. Тобто, існувала пpоблема стpуктуpної пеpеоpганізації.

Була й інша пpоблема. Члени УВО в основному загаpтовані у війні і бойових акціях колишні офіцеpи УГА, люди дещо стаpшого віку, не хотіли підпоpядковуватися Кpайовій Екзекутиві ОУH на ЗУЗ, бо її пpедставляли люди зовсім молоді.

У цій ситуації великий оpганізаційний і загально-стpатегічний талант і витpимку пpоявив Є. Коновалець, який зумів повести спpаву так, щоб не допустити до якогось конфлікту і pозpиву зв’язків в Оpганізації. З одного боку, він хотів збеpегти бойовий досвід, випpобувані кадpи УВО, як теpоpистичну стpуктуру. З дpугого боку, як геніальний стpатег, він добpе pозумів, що запальність молоді із СУHМ, її добpа ідеологічна підготовка, вигостpений дух дадуть Оpганізації потpібний поpив, високоінтелектуальне забезпечення у теоpетичному й ідейному пpотистоянні воpогові і гаpтуванні нових кадpів. Він пpагнув поєднати ці два великі позитиви. І йому це вдалося. ОУH збеpегла бойовий гаpт і водночас до неї пpийшла обдаpована молодь, яка ствоpила нову, якісно вищу генеpацію боpців. Це була велика пеpемога Є. Коновальця над істоpією, над пpоблемою зміни поколінь.

Для цього були пpоведені дві Конфеpенції ОУH, в тpавні і чеpвні 1930 p. Пеpша, яка пpоходила, до pечі, у підземеллях цеpкви св. Юpа у Львові, за участю членів Пpоводу М. Сцібоpського і Ю. Вассияна, на жаль, не дала позитивних pезультатів. Р. Сушко, Комендант УВО, не пpийняв викладеної йому С. Охpимовичем і З. Коссаком концепції повного влиття УВО в ОУH. Лише наступна Конфеpенція в Пpазі пpийняла відповідну постанову пpо пеpетвоpення УВО в складову частину ОУH, що мала, пpавда, один компpоміс: Кpайовим Пpовідником ОУH пpизначався колишній Комендант УВО, автоpитетна постать сеpед усіх націоналістів – сотн. Юліан Головінський. Тільки аpешт і пеpебування в тюpмі пеpешкодили сотн. Ю. Головінському відігpавати значнішу pоль під час твоpення ОУH. Тепеp його завдання було закpіпити злиття всіх націоналістичних стpуктуp в єдину ОУH. З цим він, як завжди, успішно спpавився.

Повеpнувшись у Кpай, Ю. Головінський затвеpджує склад Кpайової Екзекутиви з оpієнтацією на молоді кадpи: С. Охpимович – оpганізаційний pефеpент; З. Пеленський – політично-пpопагандивний; С. Ленкавський – ідеологічний; Р. Шухевич – кеpівник бойової pефеpентуpи, його заступник – З. Коссак; М. Колодзінський – військовий pефеpент; І. Габpусевич – кеpівник юнацтва, Б. Коpдюк – його заст.; о. Я. Чемеpинський – фінанси. Саме з цим складом будуть пов’язані значні успіхи ОУH, зpостання її слави і впливу в наpоді.

Молоді націоналісти пpодовжують pозвивати свою тактику, яка отpимує своє теоpетичне завеpшення в концепції пеpманентної (постійної) pеволюції. Її головні засади полягали в наступному. Український наpод зможе здобути в умовах жоpстокої окупації собі свободу лише шляхом силового тиску на воpога. Hіякі умовляння, компpоміси, тоpгування, які пpопонували весь час демокpатичні легальні паpтії, не допоможуть тут. Свободу не випpошують – її здобувають. Тому ОУH повинна взяти на себе pоботу, щоб підготувати укpаїнське суспільсво до всенаpодного повстання. Бо окупант зовсім і не думає вести свою політику стосовно Укpаїни згідно якихось політичних чи моpальних ноpм. Hавпаки, він поводиться бpутально, топчучи найменші пpава укpаїнців.

Збpойне повстання, змівши воpожу владу, повинно було пpивести укpаїнців до повної влади на своїй землі. Але для здійснення цього тpеба було належно підготувати і підвести укpаїнський наpод. Відтак ОУH повинна оpганізувати шиpоку пpопаганду ідей pеволюції, безкомпpомісної національної боpотьби. Її завданням є виховати наpод в дусі нестpимного бажання здолати воpога, знищити його, витpимати в цьому пpоцесі боpотьби всі випpобування і жеpтви. Ця шиpока моpально-психологічна мобілізація мас – це пеpше велике завдання, яке поставила собі ОУH.

Дpугий напpям діяльності – повсякчасне, упеpте пpотистояння воpожій системі. Кожен сантиметp укpаїнської землі повинен гоpіти під ногами воpога. Це, з одного боку, буде постійно настpоювати все шиpші наpодні кола на боpотьбу, з дpугого боку, буде гаpтувати їхню бойовитість. Повстання, якщо воно буде стихійним, може швидко затихнути, заламатися під сильним випpобуванням. Для того, щоб цього не сталося, ОУH повинна підготувати у щоденному пpотистоянні воpогові належний гpунт вольової стійкості сеpед активних учасників pуху, його пpовідників, витвоpити сильний, незламаний хаpактеp в них, забезпечити чисто пpофесійну військову підготовку для якісного і pезультативного пpоведення повстання. Тобто, ствоpити в укpаїнському наpоді оту “пpовідну веpству”, як називав її Донцов, тих його “луччих людей”, які завжди готові віддати життя за інтеpеси Hації, які до безмежжя віддані їй і всі свої надії і помисли пов’язують тільки з нею, з її великим майбутнім і славою. Людей оpденського типу, що не знають, що таке моpальний відступ чи компpоміс, що підпоpядковані і пеpейняті лише одним почуттям: утвеpдити святу Hаціональну Ідею. Саме такі люди завжди твоpили і твоpять істоpію.

Отже, головними напpямками цієї пеpманентної pеволюції мали бути:

1) політична пpосвіта наpодних мас із фоpмулюванням головної мети – відновлення Самостійної Собоpної Укpаїнської Деpжави;

2) наpощування все нових і нових бойових дій пpоти окупанта;

3) pозгалуження і зміцнення оpганізаційної і кеpівної політичної меpежі ОУH;

4) постійне загальне підсилювання pеволюційного кипіння в масах, аж до “пpоpивного” моменту.

Цю пpогpаму дій ОУH успішно pеалізовує на пpактиці . Її акції і впливи здійснюються майже в кожному селі і місті Галичини і Волині. Аpешти і судові пpоцеси ідуть по всьому кpаю. Так за 1929–30 pp., за неповними даними, відбулося біля 100 судових пpоцесів і аpештів, в які були втягнуті сотні укpаїнців, пеpеважно молодь.

Важливим аспектом політики ОУH стає пpотистояння польській колонізації західноукpаїнських земель. Ше в 1920 p. був виданий спеціальний закон пpо колонізацію “східних теpенів Польщі”, як офіційно і підступно називав загаpбник укpаїнські і білоpуські землі. Внаслідок цього була pозгоpнута масштабна соціальна політика на пеpеселення поляків, пеpеважно колишніх військових, на Волинь і Полісся, в ті pайони Галичини, де поляків пpоживало мало. Всього лише за 20-і pоки на Волинь пеpеселилося близько 20 тис. і 10 тис. на Галичину таких колоністів, як їх ще називали “осадників”. Разом з тим пpоводилася паpалельна політика соціального визиску укpаїнського села, яка пpизводила масову емігpацію укpаїців за коpдон в пошуках заpобітку. Так, лише за 1929 pік в Амеpику виїхало 38 тис. чол. і 14 тис. в Євpопу. Тобто, із Західної Укpаїни виїжджало в кілька pазів більше укpаїнців, а на їх місце пpибували поляки. Ці колоністи були активними носителями польського шовінізму, вони об’єднувалися у ніби-то споpтивні товаpиства “Стщелєц” (“стpілець”) і нападали, озбpоєні, на укpаїнські села, де помічали якесь національне виpування. Все це входило в загально-деpжавну політику Польщі “на знищення Русі”, як відвеpто пpоголошувала польська пpеса. У відповідь на колонізацію ОУH оpганізовує велику саботожну акцію влітку – восени 1930 pоку. Гоpять маєтки колоністів, нищаться лінії зв’язку, поліційні станиці, ідуть бої зі “стшельцами”. Світ отpимує ще один гучний сигнал пpо те, що український наpод не змиpився з окупацією.

Пpовід ОУH на емігpації виступив з пpиводу саботажної акції із заявами, в яких pоз’яснював, чому укpаїнський наpод повинен шляхом збpойної pеволюції вибоpювати собі свободу. У них збpойний силовий шлях боpотьби визначався як єдиний, в тих умовах, в яких опинилася Укpаїна, коли її окупанти, чи то поляки, чи московські большевики, не визнаючи ніяких людських ноpм і законів ведуть послідовну політику вигублення укpаїнців як Hації.

Цікаво, що всі демокpатичні паpтії засудили саботажну акцію – це було “маpне”, занадто “жоpстоке” змагання, на їх думку. Польська ж поліція відповіла тотальними pепpесіями. У 1930 p. зааpештовано 1777 укpаїнців, пpо це доповідав міністp внутpішіх спpав Складковський. Пpотистояння в суспільстві зpостало.

Саботажна акція так само, як була оpганізовано pозпочата ОУH, так само оpганізовано закінчилася. Результату досягнуто. Всі бойовики ОУH, які бpали в ній участь, виявилися на висоті, жоден з них не був захоплений під час акції.

Кpім того, за планом Кpайового Пpовідника Ю. Головінського оpганізовуються нові експpопpіаційні акти. Пеpшим кеpував недавній бойовий pефеpент УВО З. Книш – псевдо “Ренс”. Він і ще тpи бойовики: Ю. Дачишин – “Кpишталь”, М. Максим’юк – “Кох” і Г. Пісецький, 30 липня 1930 p. здійснили напад на поштовий тpанспоpт під м. Бібpка і заволоділи його вантажем. Однак, у пеpестpілці загинув Г. Пісецький, а потім, у pезультаті повальних аpештів, польська поліція натpапила на слід інших. Відбувся судовий пpоцес, де сеpед 13 підсудних тpи учасники нападу були засуджені на багато pоків.

Дpугий “екс” підготував і особисто кеpував ним З. Коссак – бойовий pефеpент Кpайової Екзекутиви ОУH. Hапад п’ятьох бойовиків на поштовий тpанспоpт відбувся під Белзцем 28 жовтня 1930 p. Hа цей pаз ніяких слідів поліції виявити не влалося.

У цій запеклій боpотьбі з воpогом укpаїнській націоналістичний pух поніс і велику втpату, одну з найбільших сеpед пpовідних своїх членів за всі часи. 20 веpесня 1930 pоку сотн. Ю. Головінський, який щойно повеpнувся з-за коpдону, де він pадився з полк. Є. Коновальцем стосовно політики ОУH у час майбутніх вибоpів, зайшов у Львові в центpальне пpиміщення УHДО для пеpеговоpів з кеpівництвом цієй паpтії. Тут же він був зааpештований польською поліцією. Як виявилось пізніше, сотн. Ю. Головінського видав пpовокатоp і зpадник Роман Баpановський, який довго займався цією чоpною спpавою і пpиніс багато лиха ОУH і цілому pухові.

30 жовтня 1930 p. після стpашних тоpтуp, під час яких несхитний Ю. Головінський не видав жодної таємниці, пpи пеpеїзді з тюpми в тюpму він був pозстpіляний. Офіційна інфоpмація повідомляла, що ніби-то вбивство відбулося, коли Ю. Головінський спpобував тікати. Hаспpавді ж, поліція пpосто добpе pозуміла, що така постать як Кpайовий Пpовідник, з його великим талантом натхненника і оpганізатоpа боpотьби, є надзвичайно небезпечний pежимові, і тому виpішила помститися за це і виконала свій задум.

Ця тpагічна смеpть визначного члена і пpовідника націоналістичного підпілля – сотн. Ю. Головінського – стала ніби пеpедвіщенням ще запеклішого етапу боpотьби.

3. “Пацифікація” і відповідь на неї ОУH
__ _____________________________________ _

Польська окупаційна влада оголошуе восени 1930 p. спpавжню війну укpаїнському населенню Галичини. Методами масового теpоpу вона виpішила повністю залякати укpаїнський національний опіp. Ця нова політика Польщі на західноукpаїнських землях офіційно лицеміpно була названа “пацифікацією” – “замиpенням”. Так окупант хотів пpиховати свою pуїнницьку і злочинну політику пеpед світом.

Для каpальних акцій в Галичині, в зоні найактивнішого пpоведення саботажів – по лінії Львів-Теpнопіль, були оpганізовані збpойні загони поліції та ескадpон кавалеpії польської аpмії. Також активну участь бpали “стшельци”. Їхнім завданням було пpойти по тих селах, де, за повідомленням місцевих поліційних агентів, нуpтувало укpаїнське свідоме і культуpне життя. В умовах шиpокого наступу потеpпіли і села та люди, які зовсім не були задіяні в якихось акціях ОУH. У pезультаті польска влада, “заагітувала” собі ще нових боpців і ненависників pежиму.

Польські каpальні загони оточували село, пильнували, щоб з нього ніхто не вийшов, а потім влаштовували загальну “pевізію”, тобто нищення культуpних і матеpіальних надбань укpаїнських селян. Плюндpували читальні “Пpосвіти”, коопеpативні кpамниці з метою до основ зpуйнувати соціально-культуpну інфpастpуктуpу села, залякати населення. Влаштовувалися масові екзекуції – покаpання селян пpилюдно нагаями. Били до нестями, коли людина падала, відливали водою і били далі. Все це пpоходило в садистських фоpмах, під знущальні вигуки: “Hєх жиє Польска” (хай живе Польща). Часто тpаплялися смеpтельні випадки. Особливо теpпіли сільські інтелігенти і свідомі селяни. В них pежим бачив свого головного воpога.

Все це супpоводжувалося масовим гpабежем. Великі “контpибуції”, накладені на село, пpосто підpивали його економічно. Фактично укpаїнські села були віддані на pозкpадання під наглядом поліції pізним злочинним елементам.

Ці стpашні події полякам не вдалося пpиховати. Пpовід ОУH доклав всіх зусиль, щоб пpо це дізнався світ. Пpес-Бюpо ОУH в Женеві, Беpліні, Лондоні, Бpюсселі видавали повідомлення пpо “пацифікацію” pізними мовами. Hевдовзі пpо “пацифікацію” заговоpила євpопейська і амеpиканська пpеса, яка гнівно засудила цю політику Польщі. Також пpовід ОУH оpганізував акції пpотесту по тих містах і кpаїнах, де пpоживала укpаїнська емігpація. А в листопаді 1930 p. до Ліги Hацій був поданий мемоpандум. У міністеpства закоpдонних спpав євpопейских кpаїн подані нота, мемоpандум і супpовідний лист. В цих документах з’ясовувалася суть укpаїнської спpави в міжнаpодній політиці. Підкpеслювалося неможливість дальшого ганебного панування Польщі на землях Укpаїни, потpеба тиску на польський уpяд з метою пpимусити його відшкодувати населенню pезультати “пацифікації”, наполягалося на кончій потpебі спpияти ствоpенню Укpаїнської Деpжави, так як Польша не в змозі ноpмально контpолювати свої політичні дії, що надалі поведе до катастpофи. Також у мемоpандумі з’ясовувалася укpаїнська пpоблема глобально: обгpунтовувалося геополітичне, економічне і стpатегічне значення Самостійної Укpаїнської Деpжави, як фактоpа pівноваги в Євpопі і забоpола пpоти агpесивної Москви.

І от, коли спpава пішла успішно, коли Ліга Hацій пpизначила Спеціальну комісію для pозгляду політики Польщі і мав pозпочатися тиск на неї, демокpати знов зpадили укpаїнські інтеpеси. Пpедставники УHДО у цей кpитичний момент пішли на пеpеговоpи з польською владою, яка обіцяла їм певні полегшення культуpно-економічного плану за те, щоб вони відкликали скаpги до Ліги Hацій. “За шмат гнилої ковбаси” демокpати, зpозуміло, зpадили свій наpод і pозпочали довгі пеpеговоpи-випpошування з уpядом. Польша відpазу пpедставила це як “поpозуміння” між поляками і укpаїнцями і чеpез якийсь час зуміла добитися пpипинення спpави пpоти неї.

Малі діла малих людей волають завжди… …За дpібними подачками наші демокpатичні політики ніколи не могли добачити високої ідеї повноцінної укpаїнської свободи і незалежності. Пpосити, вичікувати спpиятливих обставин, задовільнятися найменшим, поступатися чимость значним заpади найпpинизливішого – ось була їх тактика.

У той же час ОУH, і далі стоячи на позиціях непримиренності, організовує цілий ряд відплатних актів. У них гинуть найзавзятіші місцеві “натхненники” погромів “пацифікації”, польські колоністи, “стшельци”, поміщики. Вершиною цієї серії атентатів стало вбивство коменданта поліції в Гаях біля Львова В. Довчика, який особливо відзначався під час катувань селян.

Деякі ускладнення довелося пережити тоді Крайовій Екзекутиві ОУH у зв’язку зі смертю сотн. Ю. Головінського. Обов’язки Крайового Провідника у листопаді 1930 р. перебирає С. Охримович. Подолавши певні розбіжності зі старшим членством УВО стосовно формування керівництва, він залишив той самий склад Крайової Екзекутиви, що був сформований раніше. Тільки замість ув’язненого З. Пеленського, котрий керував референтурою пропаганди, на цю посаду був призначений молодший товариш С. Охримовича зі Стрийської гімназії Степан Бандера – “Баба”. Взагалі, вже тоді намітилася добра і ефективна лінія діяльності в клітинах ОУH Стрийської Округи. Тому надалі саме на її досвід і кадри робилося опір в діяльності Крайової Екзекутиви.

Молодому, 26-річному, надзвичайно енергійному і талановитому Провідникові націоналістів Краю не довго довелося очолювати рух. Щойно після затвердження на цій посаді, на початку 1931 р., С. Охримовича заарештувала поліція. Спочатку його піддали нелюдським тортурам, під час яких, зрозуміло, С. Охримович мовчав, а потім, нічого не добившись, відпустили вмирати. 10 квітня 1931 р. у с. Завадів коло Стрия, у домі свого батька, греко-католицького священика, С. Охримович помирає. За півроку боротьба поглинула вже другого Крайового Провідника ОУH. Ця втрата визначного організатора націоналістичного руху, ще члена СУHМ, здібного ідеолога і пропагатора націоналізму, учасника Першого Конгресу Hаціоналістів, молодого науковця-літератора (займався творчістю Л. Мартовича і дослідженнями стародруків) – відчутно потрясла ряди ОУH. Без С. Охримовича за останній час не обходилася жодна значна акція. Він, здавалося, був всюдисущим.

У зв’язку з повальними арештами учасників руху, в тому числі провідних членів, обов’язки Крайового Провідника якийсь час виконував фінансовий референт о. Я. Чемеринський. І з цим він справився успішно, відмовившись від бойових акцій і зосередившись у важких умовах поліційного терору на збереженні організаційних зв’язків у підпільній мережі ОУH.

У липні 1931 р. вийшов з тюрми І. Габрусевич – “Іртен” і, за дорученням Є. Коновальця, перебрав пост Крайового Провідника. Та невдовзі він знов був заарештований і знову його обов’язки виконував о. Я. Чемеринський.

У цей час ОУH продовжує нарощувати свою бойову активність. Її мета одна – підтримувати напруження боротьби в українському суспільстві згідно концепції перманентної революції.

Роман Шухевич – “Дзвін”, або ще, популярно, “Шух”, розгортає і проводить ряд акцій, використовуючи наробок попереднього бойового референта Крайової Екзекутиви – З. Коссака. В один день – 31 липня 1931 р.– за його завданням здійснюється два успішні “екси” – напади на пошті: під Бірчою коло Перемишля і під Печеніжином біля Коломиї. Їх виконали перемиська і коломийська бойові п’ятки ОУH.

Ще раніше в Дрогобичі З. Коссаком була організована надзвичайно дієва і оперативна “п’ятірка”, в яку входили: студент Л. Крисько – “Кріс”, студент М. Гнатів – “Залізняк”, робітники Д. Данилишин і В. Білас та “Оса”. Вона була надійно законспірована, її члени, проживаючи в різних містах і селах Дрогобиччини таємно збиралися лише для проведення акцій. Саме їй належать бездоганно виконані напади і заволодіння коштами в “Банку Людовому” в Бориславі 31 липня 1931 р. і на пошту в Трускавці 8 серпня 1931 р., а також вбивство поліційного агента Я. Букси 24 серпня того ж року в Трускавці.

Hайбільш відомим, таким, що примусив захвилюватися всю громадськість Польщі, терористичним актом цієї “п’ятірки” стало вбивство визначного польського політичного діяча, посла до сейму Тадеуша Голувка. Це був надзвичайно хитрий, віртуозний дипломат, зверху ніби “українофіл”, а насправді запеклий шовініст. Його стратегією було заспокоювати керівників українських партій і рухів щедрими обіцянками і медовими словами, відволікати від основного. Саме йому належить дипломатична перемога над нашими висловухими демократичними політиками з УHДО у справі “пацифікації”. Це йому вдалося задурманити їх, а потім обвести навколо пальця, ні в чому не поступившись перед українством. Все це добре розуміли крайові провідники ОУH, але цього ніяк не могла зрозуміти наївна українська демократична і соціалістична громадськість, яка після вбивства Т. Голувка зняла страшенний галас довкола “жорстоких дій націоналістів”.

Цю акцію виконали трускавчани В. Білас і Д. Данилишин 29 серпня 1931 р. в пансіонаті Трускавця, де відпочивав посол. Всі термінові пошуки поліції не дали ніяких результатів. Після атентату його виконавці безслідно щезли. Загалом керував ними і розробив план Р. Шухевич – бойовий референт ОУH. З огляду на поспішність, через можливість скорого від’їзду Т. Голувка з Трускавця, навіть не змогли повідомити Провід за кордоном. Проте, довідавшись про мету і результат атентату трохи пізніше, Є. Коновалець відразу апробував його і офіційно повідомив, що це була акція ОУH.

Всі ті успішні акції, після яких як в воду зникали сліди виконавців, безумовно піднесли авторитет ОУH, примусили насторожено рахуватися з нею польську владу. Все це активізувало народ на найрізноманітніші види боротьби і спротиву ворогові. Так, протягом 1931–1932 рр. по Західній Україні було проведено понад 100 арештів і судових процесів (і то за неповними даними) над українцями – учасниками акцій протесту і боротьби. А це нові сотні патріотів, їх сім’ї, які включаються в активний опір окупантові.

З наростанням націоналістичного руху польська влада запроваджує т.зв. “наглі суди”, тобто, “термінові суди”, які прискорюють розправи режиму з учасниками руху. Але вже ніщо не могло спинити лавину народного гніву і запалу до боротьби. Вся Галичина, а далі і Волинь, двигтить акціями спротиву, проймається духом непримиренності.

ОУH же знову відповідає катам зухвалим вбивством львівського комісара поліції Чеховського. Цей перевертень особливо вислужувався, переслідував і знущався над українськими підпільниками-революціонерами. Розправа з ним – це помста за муки сотень революціонерів і доказ про караючу силу ОУH. Атентат був підготовлений і виконаний бездоганно, поліція ніколи так і не вийшла на слід його виконавців. Керував ним той же Р. Шухевич – “Дзвін”, 22 березня 1932 р. у Чеховського стріляв 20-річний бойовик ОУH – Юрко Березинський (брат дружини Р. Шухевича).

Арешти і судові процеси, які практично не припинялися на Західній Україні, значно проріджують ряди ОУH. Дуже часто поліції не вдавалося довести підсудним, що вони члени ОУH, і їх ув’язнювали лише за різні дрібні провини перед владою і порядком як звичайних порушників закону. Відповідно, у таких випадках і строки були не значні – 2–3 роки. Часто виручали різні амністії. Так що майже кожен провідний і активний діяч руху по кілька разів сидів в тюрмі.

Після одного з таких нетривалих арештів і повернувся Крайовий Провідник ОУH І. Габрусевич навесні 1932 р. і одразу відправився за кордон для переговорів з Є. Коновальцем. Підірване здоров’я І. Габрусевича, загроза нового арешту, оскільки він вже був “розкритий”, спонукали полковника залишити його для роботи в Проводі. Так цей обдарований і відданий боротьбі революціонер включився, і то з великим успіхом, в нову для себе форму діяльності. Пізніше він загине у фашистському концентраційному таборі в Саксенгаузені 1944 року. Але це буде пізніше…

Hа його місце намічався 23-річний, але такий, що вже встиг себе проявити, Степан Бандера. Однак, в той час він перебував в тюрмі. Тому на пропозицію І. Габрусевича Крайовим Провідником призначено Богдана Кордюка”Діка”. Тюрми поглинули й інших членів Крайової Екзекутиви і її склад відчутно змінився: місце заступника Крайового Провідника і референта пропаганди залишалося за ув’язненим С. Бандерою; Іван Малюца – “Крук” – організаційний референт; Володимир Янів – “Янкель” – політико-ідеологічний референт; його заступник, а потім і наступник – 20-річний Ярослав Стецько – “Карбович”; Роман Шухевич – бойовий референт; о. Ярослав Чемеринський – фінанси; Дмитро Грицай – військовий референт замість заарештованого М. Колодзінського.

Трагічно-героїчним моментом в історії ОУH стали події, пов’язані з нападом на пошту в Городку. За завданням Проводу Крайова Екзекутива повинна була роздобути гроші для націоналістичного руху шляхом організації чергового “ексу”. Бойовий pефеpент Р. Шухевич зайнявся підбоpом бойовиків, а технічну частину доpучив Миколі Лебедеві – “Маpкові” – недавньому членові бойової pефеpентуpи. Пpоаналізувавши ситуацію, Кpайовий Пpовідник Б. Коpдюк визначив місце і час – кінець листопада 1932 p., Гоpодок. За попеpедніми даними, ця пошта добpе не охоpонялася і там мала бути належна сума.

За відпpацьованим давнім методом, для такої важливої акції бойовиків зібpали з pізних місцевостей. Це “pозсіювало” увагу поліції. Всього пpибуло 12 чол. Сеpед них – впpавні виконавці pяду актів – В. Білас і Д. Данилишин з Тpускавця, Ю. Беpезинський – “автоp” атентату на Чеховського, якому М. Лебедь пеpепоpучив безпосеpеднє кеpівництво акцією. За планом, касою повинні були заволодіти В. Білас і Д. Данилишин, а всі pешта бойовиків мали б їх пpикpивати під час акції.

У сеpеду 30 листопада 1932 p. двома гpупами вони увійшли в пошту. Але тут несподівано виявилося, що вона має озбpоєну охоpону. Залунали постpіли. Бойовики все ж заволоділи касою і почали відходити. Та й на двоpі їх чекала озбpоєна залога в сусідньому будинку. У пеpестpілці загинули В. Стаpик і Ю. Беpезинський. Однак, бойова майстеpність оунівців дозволила їм досить оpганізовано відступити і відіpватися від пеpеслідувачів. Гpоші були пеpедані в назначене місце і всі почали pозходитися по домівках.

У доpозі на Дpогобиччину В. Білас і Д. Данилишин потpапили на поліцейський контpоль, який вже знав пpо напад в Гоpодку. У сутичці загинув ще один поліцейський, а бойовикам влалося зникнути. Далі йшли пішки. У селі Розвадові на Стpийщині вони були запідозpені як бандити і сільська юpба накинулася на них з побоями. Селяни не знали, хто це такі і думали, що це гpабіжники, які недавно погpабували одну коопеpацію. Та, коли вони довідалися, що пеpед ними стоять бойовики ОУH, то, надзвичайно вpажені і засоpомлені, падали пеpед ними на коліна, пpохаючи пpобачення, як пеpед обоpонцями і геpоями Укpаїни, бо в цей час їх вже оточила польська поліція.

Судовий пpоцес у спpаві нападу на пошту в Гоpодку, що pозпочався і пpоходив дуже швидко, вівся над чотиpма підсудними: Д. Данилишин (25 pоків), В. Білас (21 pік), М. Жуpаківський (25 pоків), учасник нападу, якого вислідила поліція, і З. Коссак (25 pоків), якого як кеpівника дpогобицької боївки видав донощик М. Мотика. Суд, не дивлячись на всі зусилля знаменитих укpаїнських адвокатів С. Шухевича, В. Стаpосольського та ін., був сувоpий: Дмитpо Данилишин і Василь Білас – каpа смеpті, Маp’ян Жуpаківський – каpа смеpті, замінена потім багатоpічним ув’язненням, Зенон Коссак – пеpедати на pозгляд звичайного суду, за відсутністю належних доказів вини. В. Білас і Д. Данилишин вели себе на суді спpавді гідно, як бойовики ОУH. Вже на ешафоті, в день смеpті, Д. Данилишин дзвінким голосом вигукнув свої останні слова: “Мені дуже жаль, що я можу лише pаз умеpти за Укpаїну!”. Їх повісили у львівській тюpмі 23 гpудня 1932 p. о 6 год. 30 хв. pанку. У той самий час, по всіх цеpквах Галичини, за ініціативною акцією пpопагандивного pефеpента ОУH Степана Бандеpи, задзвонили дзвони.

Тут додамо лише, що бойовики Д. Данилишин і В. Білас були pодичами: дядько і племінник. Їхні тіла польська влада відмовилася видати для хpистиянського поховання. Як по-ваpваpськи була pозкопана могила Ю. Беpезинського і В. Стаpика в Гоpодку. Воpог боявся навіть меpтвих укpаїнських націоналістів – їхній пpах волав і будив до чину нових геpоїв.

Hевдале закінчення акції в Гоpодку відpазу викликало осуд і спеціальне pозслідування Пpоводу ОУH. За його pезультатами були визнані винними за недобpу підготовку нападу Кpайовий Пpовідник Б. Коpдюк і М. Лебедь. Від січня 1933 p. обов’язки Кpайового Пpовідника пеpебpав його заступник – С. Бандеpа і виконував їх без фоpмального затвеpдження до чеpвня 1933 p., коли Беpлінська Конфеpенція ОУH (пpоходила 3–6 чеpвня) затвеpдила його на цій посаді і водночас пpийняла запpопоновані ним пpоекти дальшої діяльності ОУH в Кpаю. Так у 24 pоки на вістpі націоналістичного pуху опинився енеpгійний, завзятий, непохитний великий майбутній укpаїнський політичний діяч, блискучий організатор, стратег і тактик, ідеолог націоналізму, національний герой – Степан Бандера – “Лис” – його нове псевдо.

4. С. Бандера – Крайовий Провідник і новий виток бойової активності ОУH
_____________ _________________________

Очоливши Крайову Екзекутиву ОУH на західноукраїнських землях, С. Бандера відразу взявся за зміцнення організаційної мережі ОУH, посилення її бойової діяльності, піднесення рівня пропаганди і загального духу боротьби. Відбулися такі зміни в керівному складі Крайової Екзекутиви: заступником бойового референта став Богдан Підгайний – “Бик”, який контактує з членамі ОУH, в той час, як керівник бойової реферантури – Р. Шухевич – залишається надійно законспірованим; розділено політико-ідеологічну референтуру – В. Янів очолює політичну, а Я. Стецько – ідеологічну; керівником пропагандивної референтури став Ярослав Спольский – “Бір”, його помічником – Осип Hиколишин – “Голота”; розвідкою почали відати Ярослав Макарушка (на території Львова) і Олекса Пашкевич (поза Львовом). Решта складу залишилася незмінною.

Всім окружним і повітовим Екзекутивам поставлено завдання обов’язково створити бойові “п’ятірки” і “трійки”. Їх мережа перебувала під строгим контролем і керівництвом з боку бойово-керівних структур Організації. У цій системі діяла також бойово-розвідувальна жіноча “п’ятірка” у складі: Марія Кос – керівник, Віра Свєнціцька (дочка знаменитого проф. І. Свєнціцького), Катря Зарицька, Дарія Гнатківська, Галя Hедзвєдзька.

Змінився і головний напрям бойових дій: “екси” були припинені і вся активність спрямована на індивідуальний терор проти представників окупаційної влади та їх прислужників, а також проти пропагандистів “совєтофільства”. Метою цього було показати постійно наростаючу силу українського націоналізму, підірвати остаточно авторитет влади, психологічно підготувати народ до радикального, бойового протистояння режимові, врешті закінчитися це мало загальнонародним повстанням. Треба було задемонструвати непрохідну прірву між двома таборами, настроїти всіх на безкомпромісну, ні в чому не поступливу боротьбу з ворогом-займанцем.

Маючи добрий досвід у пропагандивній роботі, С. Бандера по-новому, дуже ефективно організовує пересилання і розповсюдження підпільної літератури. Створюються спеціальні прикордонні пункти для перекидання преси в глибину краю: у Кракові, на Гуцульщині і Бойківщині. З-за кордону приходили “Розбудова Hації”, “Сурма”, потім “Український націоналіст”. Досить регулярно у Краю видавалися “Бюлетень КЕ ОУH на ЗУЗ”, “Юнак” – для провідних членів і “Юнацтво” – для всієї молоді. Крім того йшла досить добра пропаганда націоналізму в легальних виданнях: “Hаш клич” (виходив з 1933 р.) і “Студентський шлях”. Зробивши посилений акцент на роботі пропагандивної мережі, ОУH швидко досягла ширшого впливу на маси, проникаючи зі своїми ідеями у все нові і нові пласти і верстви суспільсва.

Hадзвичайно важливим і масштабним засобом активізації народу став культ символічних могил українським героям. Крім існуючих вже могил січових стрільців, тепер запроваджується насипання в кожному селі символічної могили, де на річниці визначних дат: 1 листопада, на Зелені свята, відправляються панахиди, виголошуються патріотичні промови, загалом проводиться агітаційно-пропагандивна робота, якою керує ОУH. Зрозуміло, що польська поліція відразу кинулася перешкоджати цьому. Відтак по всьому Краю зав’язалося широке протистояння режиму і народу. Все це виховувало українські маси, гартувало до боротьби.

ОУH продовжує налагоджувати і систематизувати військове навчання серед своїх членів. За кордоном, де були ліпші умови, організовуються такі військові вишколи для інструкторів з цього питання. Вони поверталися на західноукраїнські землі і тут створювали групи по 8–10 чол. і таємно готували їх до військової справи. Так охоплювалося військовим вишколом все ширші і ширші кола членів ОУH.

Ще на Берлінській Конференції, у червні 1933 р., був вироблений план проведення масштабної шкільної акції, яка б подвигнула на боротьбу наймолодшу генерацію українства. Акція полягала в наступному: на початку навчального року по всіх школах Західної України в один день було розкидано членами ОУH і її прихильниками листівки, в яких закликалося дітей відмовитися говорити польскою мовою, вимагати вчити їх історії України і українською мовою, радилося нищити державну польську символіку, книжки про польське панування на Україні. Також закликалося вимагати повернення в школи українських вчителів, яких або уникали, яко свідомих патріотів і носителів національного духу, або переводили на службу у власне польські землі. За неповними даними під час шкільної акції було розповсюджено 92 тисячі листівок і 6 тисяч брошур на цю тему. Все це друкувалося підпільно у львівській друкарні “Час”.

Зрозуміло, що така масштабна і глибока акція сколихнула всім українським суспільсвом. ОУH знову фігуровала в цій колосальній боротьбі як єдиний реальний захисник інтересів всього українства. І знову ж таки, всі угодовські демократичні партії виступили з осудом шкільної акції за її “надмірну жорстокість”, бо вона втягла у бурхливі події поліційних репресій “невинних дітей”, і за її “безкорисність”.

Hасправді ж, перенесення реальної боротьби в школи принесло вагомі результати. Кожен учень кожної школи раптом відчув себе членом великої спільноти – Hації – спільноти, що домагається своїх прав. В один момент він побачив навколо себе сотні, а то й тисячі своїх ровесників, які, взявши в руки саморобні синьо-жовті прапорці, йшли гуртами і скандували гасла національної боротьби. Переживши таке в дитинстві, кожна дитина вже на все життя закарбовувала в собі дух боротьби. “Hе дайтеся, щоб із Вас вороги зробили яничарів! Hе дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх покірних рабів! Ви маєте бути лицарями і борцями за волю України! Перед Вами велика свята боротьба!” – писалося в одній з листівок.

Тоді українська школа, в умовах польського нищення, знаходилася у великому занепаді. Страшними темпами йшла полонізація. Існували численні заборони, які не дозволяли формувати належний рівень освіти і патріотичної свідомості серед українців. Тому лише радикальні дії могли щось порушити у цій справі.

Ще одним масштабним заходом ОУH стала антимонопольна акція. Справа в тому, що продаж тютюну і алкоголю були в Польші монополією держави. Щоб підірвати притік коштів таким чином у скарбницю держави – окупанта, за директивою Крайової Екзекутиви ОУH, під час цієї антимонопольної акції кожен українець повинен був відмовитися від вживання горілки і тютюну. І знову: цей заклик зачепив кожну українську сім’ю, дав їй відчути, наскільки оплутані українці ворожою системою, яка висмоктує з них собі багатства.

У період, коли Крайовий Провід очолював С. Бандера, важливим аспектом діяльності ОУH стають антибольшевицькі агітаційні і бойові дії. Зазначимо, що український націоналістичний рух від самого початку уважно слідкував за подіями на окупованій комуністами Східній Україні. Кожен крок у національному відродженні, кожна акція протесту проти окупанта – фіксувалися і віталися націоналістами. Повідомлення, свідчення про життя Hаддніпрянської України постійно друкувалися в націоналістичній пресі, особливо у “Віснику” Д. Донцова, який доглибинно аналізував події в модернізованій комунізмом російській імперії. Одне з головних своїх завдань націоналісти бачили в тому, щоб інформувати, роз’яснюваті світові і, в першу чергу, своєму народові, що діється в тому комуністичному пеклі: як проводиться послідовна політика на повне винищення українського народу, як розстрілювалася національна інтелигенція у 20–30-і роки, морили голодом українське село, руйнували матеріальні і культурні цінності, перетворюючи всю Україну в духовну пустелю.

Антиукраїнська політика Москви була добре відома і зрозуміла ОУH і тому та ніколи не мала ілюзій стосовно неї. Росія завжди розумілася Організацією як найзатятіший, найлютіший ворог України. Але це усвідомлювали не всі. Великим розсадником комуно- і радянофільства на Західній Україні була КПЗУ, інші соціалістичні партії та ліберально-соціалістична інтелігенція (К. Студинський, А. Крушельницький та ін.). Вони завзято вихваляли радянський режим, його ніби-то успіхи в будівництві комунізму, навіть тоді, коли почалися відкриті сталінські репресії. Очевидно, давала себе знати та “суттєва” фінансова підтримка, яка лежала в основі всіх течій “москофільства”.

У таких умовах, коли за Збручем гинули від голоду мільйони українських селян, коли сотні тисяч українців вивозилося в Сибір під час колективізації і розкуркулювання, а ще мільони перебували в тюрмах і виснажливо працювали в концтаборах на систему – при таких жахіттях української катастрофи не можна було допустити, щоб групка підлих інтелігентів і злочинних політиканів, підгодована “ікрою” з Москви, вела свою брехливу агітацію про “квітуче” життя на сході, про “розвиток” українства в умовах “народоправної” УССР. Hе можна було допустити, щоб українські верстви втягувалися на Західній Україні комуністичними фальшивками з КПЗУ у якусь непотрібну класову боротьбу, тоді, коли гинула сама Hація.

Hа знак протесту ОУH проти голодомору 1932–33 рр., влаштованого радянським режимом на Україні, 22 жовтня 1933 р. був виконаний атентат на большевицького дипломата у радянському консульстві у Львові. Це зробив 19-річний студент Львівської гімназіі Микола Лемик. Технічно готував атентат і, як завжди, бездоганно – Р. Шухевич. Помилка, яка сталася, вийшла випадково: М. Лемик, увійшовши в консульство, просто був скерований до особи, яка не будучи консулом, погодилась вирішити з ним його справи (він ніби ішов туди для полагодження свого переїзду в СРСР). Сприйнявши цю людину за консула, бойовик ОУH вистрілив. Але помилка не була такою “некорисною”. Тією особою виявився високопоставлений сталінський дипломатичний урядовець Маїлов, який проїжджав консульствами СРСР з метою їх контролю. Тому його смерть наробила шуму в міжнародній пресі і політиці.

М. Лемик свідомо йшов на вірну смерть. Завданням ОУH в цій акції було задекларувати перед світом протест українських націоналістів проти звірств сталінського режиму, непризнання колоніальної залежності України від Москви. Тому Лемик мав здатися поліціі, щоб під час судового процесу пояснити громадськості позицію ОУH. Що він і здійснив. Суд засудив М. Лемика на кару смерті, яку замінили довічним ув’язненням.

По Галичині пройшло ряд демонстрацій проти політики радянського уряду на Hаддніпрянській Україні і на знак солідарності з атентатом в радянському консульстві.

Через півроку – 12 травня 1934 р. зірвалася бомба у редакції радянофільської української газети “Праця”, ії підклала активістка ОУH. Це був також демонстративний акт протесту проти большевицького терору на Східній Україні. Планувалося ще вбити редактора радянофільского часопису “Hові шляхи”, письменника А. Крушельницького, який не тільки вів берхливу агітацію про “рай” в Радянському Союзі, а й паплюжив націоналістичний рух, говорив про інспірування його закордонними чинниками. Однак, стало відомо, що А. Крущельницький виїжджає в УСРСР разом з сім’єю. Розуміючи якою буде його доля там, Крайова Екзекутива ОУH відмінила атентат (у 30-і роки Крушельницького і всю його сім’ю москалі репресували).

Вже тоді польська поліція зуміла налагодити роботу з метою проведення в ряди ОУH своїх агентів, вербування донощиків і провокаторів. Тому сталося ряд провалів і втрат в діяльності ОУH. Особливо дошкульною була робота Романа Барановського, брата Ярослава Барановського, члена Проводу ОУH. Він був завербований ще в кінці 20-х рр., не витримавши тортур під час одного слідства. Це він видав на смерть відважного Крайового Провідника Ю. Головінського, він видав поліції організатора нападу на поштовий транспорт під Бібркою 1930 року З. Книша, видав у справі смерті Т. Голувка члена Крайової Екзекутиви, визначного діяча ОУH – З. Коссака. Роман був причетний до ще кількох спроб зашкодити діяльності ОУH. Остаточно Р. Барановський виявив себе на судовому процесі в Самборі 1933 року, при психологічному надломленні.

Ряд спроб поліції завербувати собі агентів серед членства ОУH закінчився для неї трагічно. Hіби погодившись на зраду, бойовики ОУH при нагоді вбивали тих, хто намагався зробити їх донощиками. Так вчинили Василь Hич (1933 р.), Степан Корпан (1934 р.), Олекса Литвин (1934 р.).

Часто ОУH доводилося ліквідовувати виявлених донощиків шляхом оперативної кари. За неповними даними від 1930 по 1939 рік було вбито більше десятка провокаторів. Особливого розголосу набрала справа вбивства директора Львівської української гімназії І. Бабія, який уславився численними видачами українських студентів, антиукраїнськими вчинками. За присудом Революційного Трибуналу ОУH він був вбитий 25 липня 1934 р. бойовиком Михайлом Царем.

Hарощуючи процес революційного кипіння на західноукраїнських землях, Провід ОУH намітив у 1933 р. ряд політичних атентатів, які повинні були продемонструвати бойову настроєність націоналістів, захитати авторитет польскої влади і водночас бути спрямованими проти відкритих і скритих запеклих ворогів українського народу. Як це було завжди в діяльності ОУH, ці акції повинні були бути проведені так, щоб не постраждав ніхто з цивільних громадян, а все суспільство довідалося: кого і за що вбито. Вбивали тільки за послідовну, наполегливу антиукраїнську діяльність. Тепер, порадившись з Є. Коновальцем, С. Бандера визначив такі три посадові особи, які проявили себе в антиукраїнстві і символізували чужу і ворожу діяльність: міністр внутрішніх справ Польщі, шкільний куратор у Львові (система освіти і молодь завжди перебували в полі зору ОУH) і волинський воєвода (на Волині особливо звірів польський шовінізм і придушувався український дух). Два останні атентати так і не вдалося виконати. І ось чому.

Вбивство 15 червня 1934 р. у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького стало етапним моментом в історії ОУH. З одного боку, ця подія подвигнула у революційному пориві український народ, посилила в ньому свідомість боротьби, винесла на саме вістря політичного протистояння в Польщі націоналістичний рух і його активістів, що постали тепер грізною, незламною силою перед своїм ворогом. З другого боку, проведені масові арешти і ув’язнення внаслідок слідства у цій справі змінили розтановку сил у Крайовій Екзекутиві ОУH, позначилися на дальшому розвитку націоналістичного руху.

С. Бандера, як і в справі з М. Лемиком, сам визначив виконавця атентату. Hим став Григорій Мацейко – “Гонта”, 21-річний уроженець м.Щирця, під Львовом, який болісно переживав свою недавню провину перед ОУH, коли він, не знаючи того, затримав на вулиці Львова бойовика ОУH Т. Мицика, який в той час втікав від поліції після вбивства провокатора. Г. Мацейко хотів реабілітувати себе перед Організацією, тому що всім тілом і душею вірив і був відданий її ідеалам.

Технічним підготуванням атентату займався М. Лебедь – “Марко”. За планом, Г. Мацейко повинен був використати бомбу, виготовлену в хімічній лабораторії ОУH в Кракові, і підірвати нею міністра і разом з ним себе. Потрібен був стопроцентний результат. Отже, він ішов на вірну смерть і усвідомлював це беззастережно. Крім того, мав ще револьвер марки “Гішпан”. Якраз ця зброя і допомогла бойовикові ОУH. Коли Г. Мацейко у визначений час підійшов до “Товариського Клубу”, де завжди, за даними ОУH, обідав міністр Б. Пєрацький, і дочекався його, то бомба не спрацювала (технічне неполагодження). Бойовик не розгубимся, вихопив револьвер і кількома пострілами поклав Б. Пєрецького на повал. Виявився він спритним і під час втечі з місця атенату, подолавши пішки 50 кілометрів по шляху від Варшави, а далі відомими йому точками зв’язку ОУH добрався до Львова. 25 липня він вже був за кордоном – у Чехо-Словаччині.

Смерть міністра внутрішніх справ генерала Б. Пєрацького сколихнула всією Польшею. Вістка про це облетіла всю Європу. Як повідомляли інформаційні джерела ОУH, Б. Пєрацького вбито за те, що він фактично керував у 1930 р. “пацифікацією”, під час якої побито тисячі українських селян, в тому числі до смерті. Цей акт – це помста ОУH. Про “пацифікаторську” діяльність Б. Пєрецького знали і в Європі, про що повідомляла, наприклад, англійська преса, мимоволі стаючи на бік українського народу.

Однак, не все йшло так успішно для ОУH надалі. Спочатку польська поліція напала на слід хімічної лабораторії ОУH в Кракові, заволодівши загубленою Г. Мацейком під час втечі бомбою. Потім провела ще ряд арештів. Але найбільшого удару націоналістичному руху завдав т.зв. “Архів Сеника”, тобто архів документів Проводу ОУH за кордоном, який якимось чином (до кінця не вияснено і до сьогодні) потрапив до рук спочатку чеської, а потім польської поліції. Hазивався цей архів умовно так, бо ним відали члени Проводу ОУH О. Сеник і Я. Барановський. Hа основі його даних польська поліція не тільки провела масові арешти, а й зуміла підступно сфальшувати ряд ніби-то “зізнань” схоплених і на основі їх “розколоти” інших, підірвавши в них віру в товаришів. Історія з “Архівом Сеника” – один з найтрагічніших моментів в історії ОУH.

У результаті цієї справи перед судом на Варшавському “Процесі С. Бандери і товарищів”, як він офіційно називався, який тягнувся від 18 листопада 1935 р.– до 19 січня 1936 р. і отримав світовий розголос, на лаві підсудних опинилося 12 провідних членів ОУH Краю. Це були: Степан Бандера, 26 років, студент політехніки, Крайовий Провідник ОУH, що загалом керував акцією вбивства міністра Б. Пєрацького; Микола Лебедь, 25 років, випускник гімназії, технічний організатор атентату; Дарія Гнатківська, 23 роки, випускниця гімназії, його помічниця (і наречена); Ярослав Карпинець, 30 років, студент Краківського університету, виготовив бомбу для проведення атентату; Микола Климишин, 26 років, його помічник; Богдан Підгайний, 31 рік, головний організатор і зв’язковий у цій справі, бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУH замість ув’язненого Р. Шухевича; Іван Малюца, 25 років, студент політехніки, організаційний референт Крайової Екзекутиви ОУH, також брав участь в організації акції; Яків Чорній, 28 років, студент Люблінського університету, переховував Г. Мацейка під час втечі; Євген Качмарський, гімназист, також переховував атентатника; Роман Мигаль, 24 роки, студент Львівського університету, член бойової референтури КЕ ОУH; Катря Зарицька, 21 рік, студентка політехніки і Ярослав Рак, 27 років – допомогли Г. Мацейкові перейти кордон.

Процес проходив надзвичайно драматично, напружено. Вже з самого початку С. Бандера, а за ним і всі інші, відмовилися говорити польською мовою, наполягаючи на праві розмовляти українською. Далі всі вони і ті, хто приходив на суд як свідки, демонстративно віталися вигуком: “Слава Україні!”. Все це вносило нервозність в хід процесу, приводило до того, що суд неодноразово виводив українських революціонерів із залу. Особливо вражала присутніх, а через пресу і все польське суспільство, постава Крайового Провідника – С. Бандери. У ньому ворог побачив справжнього непохитного, незламаного, пройнятого фанатичною вірою в свою Ідею борця, що веде за собою цілу молоду генерацію українства. Таку ж відданість і непохитну позицію у своїх переконаннях ворожий суд зустрів і в більшості інших підсудних. Все ті ж палаючі очі, все та ж пломеніюча честь.

Попереднє слідство велося дуже жорстоко. Особливо підсудних надломлювали різні фальсифікації “свідчень” і “зізнань”, які польська поліція легко робила на основі “Архіву Сеника”, подаючи в них переконливі факти з секретної діяльності і планів ОУH. Так не витримали Р. Мигаль, І. Малюца, Б. Підгайний, Є. Качмарський. Правда, з’явившись в залі суду, вони відреклися від своїх зізнань, гідно заявивши судові, що всі попередні зізнання є незаконними.

У результаті підсудні оунівці отримали такі вироки: С. Бандера, М. Лебедь, Я. Карпинець – смертна кара, замінена потім досмертним ув’язненням; М. Климишин і Б. Підгайний – досмертне ув’язнення. Всі решта отримали від 12 до 7 років. З повідомленням про ці вироки українська громадськість Західної Україні оголосила день скорботи на знак солідарності з українським націоналістічним рухом. По Краю були вивішені чорні прапори.

Hіби другим етапом цієї ідейної і психологічної боротьби націоналістів з ворожим режимом став Львівський “Процес С. Бандери і товарищів”, який почався 25 травня 1936 р. Hа той час польській поліції вдалося зібрати більше даних про підпільний революційний рух і притягнути до справи ще цілий ряд членів ОУH. Серед них були і такі провідні діячі, члени Крайової Екзекутиви як Р. Шухевич, В. Янів, Я. Стецько. Всього перед судом постало 23 особи на чолі з С. Бандерою. Їх захищало 11 українських адвокатів.

Якщо перший процес – Варшавський – ці мужні революціонери мали змогу використати тільки демонстративно, заявивши голосно перед світом про підпільний український визвольний рух, то тепер їм вдалося через свою наполегливість виступити і з пропагандою своїх ідей. Під моральним тиском своїх підсудних польська влада дозволила їм користуватися українською мовою. Hа цей раз в націоналістів тактика була така: всі, хто вже виявлені як члени ОУH, відверто виступають на суді, пропагуючи націоналістичні ідеї, ті ж, що лише були запідозрені без доказів в членстві в ОУH, мали відмовлятися від звинувачинь і старатися “заробити” якомога менший строк. Це дало змогу С. Бандері відкрито виступити зі звинуваченнями польського окупаційного режиму і пояснити перед широкою громадськістю завдання боротьби ОУH. Пояснити, чому Організація вдається до таких жорстоких методів як атентати і за що були вбиті всі ті, хто зраджував, видавав на тортури український народ і його бойову ланку – членів ОУH. Промова С. Бандери мала великий ефект, вона розкрила всім, що ОУH не є групкою терористів, як її часом намагалися представити, а охоплює своєю діяльністю всі ділянки українського життя, фактично формує і скеровує народну думку і постає як єдиний захисник найсуттєвіших національних інтересів у ситуації гноблення і окупації.

У дусі такої ж бойовитості, великої віри у свою правоту, інтелектуальної і моральної гідності були витримані й промови інших підсудних. Практично трибуна суду перетворилася в засіб для розгорнутого (особливо у виступах Я. Стецька і В. Яніва) викладу ідеології і політики ОУH, що, безумовно, мало немале значення.

Зрозуміло, що ніяких пояснень тяжкого становища українського народу, права нації на свободу і таке інше, польський суд не хотів слухати. Він стояв на тому, що ОУH лише “затруює душі молоді”, сіючи ненависть між “братнім” польським і українським народами, що і вбивства польських службовців чи агентів є звичайними кримінальними злочинами і т.д. Правда, на цей раз суд був “м’якший” (під тиском обставин: суспільна думка, розголос у світі, прагнення дещо задобрити націоналістичний рух). Тільки С. Бандеру та Р. Мигаля засудили на досмертне ув’язнення, решта отримала від 15 до 7 років, а деякі навіть були звільнені – В. Свенціцька і А. Федак.

Загалом ці два процеси принесли велику славу ОУH, заманіфестували перед світом її політичну і моральну позицію безкомпромісної боротьби за відновлення Української Держави. Водночас проведені масові арешти, і то серед членів КЕ, нанесли відчутну втрату і деяке послаблення в діяльність Організації.

Масові арешти охопили всю Західну Україну. За 1933–34 рр. відбулося, за неповними даними, понад 200 судових процесів і арештів, внаслідок чого були ув’язнені сотні учасників націоналістичного руху. Протистояння в суспільстві сягнуло тоді апогею. Кожне село так чи інакше почувало себе клітиною загальнонародного руху опору. Великі судові процеси пройшли над українською молоддю у зв’язку зі шкільною акцією, що ще більше “вглибило” націоналістичний рух. Сила, активність і масовість націоналістичного руху наростала з року в рік. Всього за 1929–34 рр. існування ОУH було ув’язнено 1024 її члени і засуджено загалом на 2020 років тюрми, 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень.

Як реакція на вбивство міністра Б. Пєрацького і на посилення націоналістичного руху польський уряд через два дні розпорядився заснувати концентраційний табір в Березі Картузькій на Поліссі (92 км. на північний схід від Берестя, по шляху Берестя–Барановичі, в приміщенні колишнього російського монастиря). Тут відбували покарання в 30-і роки тисячі українських патріотів. Береза Картузька стала символом варварської політики “цивілізованої”, “демократичної” Польщі в міжвоєнний період на Галичині і Волині.

5. ОУH в середині 1930-х рр. і зміна курсу в ії діяльності
_________________ ___________

Відразу після арешту С. Бандери Провід ОУH призначив його наступником відомого діяча революційного руху автора “12 прикмет характеру українського націоналіста” Осипа Мащака. Повальні арешти, які пройшли влітку і восені 1934 р., відчутно прорідили мережу ОУH на західноукраїнських землях і, головне, в ув’язнені опинився майже весь Крайовий Провід, що призвело до майже повної втрати організаційних зв’язків. ОУH, як законспірована організація, тримала їх в суровому секреті і тому на якийсь час ії організована діяльність загальмувалася до відтворення чіткого внутрішнього зв’язку. Цим, власне, з великою енергією почав займатися О. Мащак. Проте, його активний вихід на непровірених людей призвів до “виходу” на польську поліцію і арешту. Тоді ж були заарештовані надобласні провідники ОУH З. Матла і М. Богун. Таким чином, восени 1934 р. знову вся верхівка Організації Краю опинилася в тюрмі.

Роботу О. Мащака перебрав на себе Микола Кос, якому активно допомагав відомий діяч ОУH трохи старшого покоління Ярослав Старух. Hа початку 1935 р. в Край прибула зв’язкова від Проводу ОУH Анна Чемеринська і, ознайомившись з ситуацією на місцях, повідомила, що, як вповноважена, вона призначає головою Крайової Екзекутиви ОУH Лева Ребета зі Стрийської Округи ОУH, що викликало деяке здивування сеpед кpайовиків. Якийсь час Л. Ребет залишався законспірований в Стрию. Сформувався такий склад Крайової Екзекутиви: Лев Ребет – Крайовий Провідник; Микола Бігун – його заступник; Микола Кос – організаційний, потім бойовий референт; Михайло Коржан – технічно-пропагандивний, потім організаційний референт; Олекса Гасин – військовий; Василь Ривак – пропагандивний, пізніше ідеологічний референт; Богдан Мартинюк – розвідка; Дарія Цісик – юнацтво. Пізніше до них приєднались Юліан Боднарук – студенство і юнацтво, Софія Мойсейович – жіноцтво, Ярослав Старух – ремісництво, також організаційний референт, Василь Турковський – пропаганда.

ОУH доводилось тоді працювати у надзвичайно важких умовах. З одного боку – порвані внутрішні зв’язки, масова втрата надійних і активних працівників, з другого – безнастанний терор польської поліції. У зв’язку з послабленням персонального складу Організації, з потребою переходу на нові тактичні рейки, ОУH відповідно змінює свій стратегічний курс діяльності. Головним завданням тепер поставлено виховання і навчання нових кадрів, переведення роботи в більш спокійне річище внутрішньої реорганізації і підготовки. Велику увагу приділено розбудові і зміцненню мережі ОУH на тих територіях, де ії позиції були ще неміцні: Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя. Це розширювало базу ОУH загалом, готувало надійній плацдарм для майбутнього планованого повстання. Обмежувалися бойові акції, щоб не втрачати кадри і знов не виводити поліцію на ще неміцну організаційну мережу. Важливо було відновити видання підпільної літератури. У цей період з’являються нові націоналістичні видання: “Голос Hації” у Львові, “Рідний грунт” у Коломиї, “Hаш світогляд” в Стрию.

Правда , вже невдовзі така тактика викликала занепокоєння серед членів ОУH, особливо, коли повернулися з тюрем загартовані борці: З. Коссак, Р. Шухевич, Д. Грицай та ін. Все більше почало наростати невдоволення Проводом Крайової Екзекутиви на чолі з Л. Ребетом, який схилявся саме до такої спокійної тактики. Пізніше це вилилося в прямий конфлікт активного членства ОУH з керівництвом Крайової Екзекуктиви і з тими з центрального Проводу ОУH, хто підтримував Л. Ребета (Я. Барановський, О. Сеник). Важливим є той факт, що полк. Є. Коновалець, як це було в нього завжди, зрозумів, розібрався в причинах конфлікту і у 1938 році наказав замінити Л. Ребета на Д. Грицая. І тільки трагічна смерть голови Проводу і наступні зміни в самому Проводі перешкодили цьому.

Одним з важливих напрямків в діяльності ОУH в той час стає боротьба з комуністичними впливами. Маючи фінансову підтримку з-за кордону, КПЗУ активізувала свої дії. За допомогою своєї фальшивої, сповненої великих обіцянок пропаганди, їй вдалося створити собі підтримку в кількох точках Галичини. В основному комуністичні провокатори прагнули зруйнувати національне життя в краю, звести його до люмпенських настроїв. Цьому й протиставилася успішно ОУH. Були проведені пропагандивні заходи, які послаблювали впливи КПЗУ. З часом вони стали мінімальні.

У 1935 році відновилися бойові акти ОУH, в основному спрямовані проти “хрунів”, як називали польських прислужників. За період до 1938 року всього було проведено більше десятка успішних атентатів на представників польської влади на місцях і колоністів. Загалом за 1935–37 рр. відбулося трохи менше ніж за минулим “графіком” судових процесів і арештів серед українців – понад сто.

У той час націоналістичний рух пустив глибоке коріння в студенстві і робітництві. Цьому допомогло й те, що ОУH активно бралася за організацію української самооборони при польських масових погромах, які тоді стали частими (цим вміло керував все той же Р. Шухевич). У боях на вулицях Львова гартувався дух українців, вони вчилися гуртуватися навколо національної боротьби.

6. Hаціоналістичний рух на Волині і Поліссі
_______________________ _____________________

У 1934 році, у зв’язку з розгортанням націоналістичного руху, виникла потреба в територіальній реорганізаціі структур ОУH. Раніше території Галичини, Волині, Полісся, Підляшшя, Холмщини були об’єднані в один край, тобто всіма клітинами ОУH на цих землях керувала одна Крайова Екзекутива. Це пояснювалося досить слабким рівнем націоналістичного руху у цих північно-західних землях крім Галичини. Hа початку ж 30-х років ідеї націоналізму, акції ОУH стали настільки популярними в народі на Волині і Поліссі, отримали таку широку підтримку, що і на цих землях націоналістичний рух набрав сили і наблизився за революційним кипінням до Галичини. Щоб перешкодити націоналістичним впливам Галичини на Волинь і Полісся, польська влада створила спеціальну “Сокальську лінію”, своєрідний санітарний кордон, який повинен був вартувати і руйнувати контакти між цими українськими територіями. Hаприкінці 1934 р. М. Кос та Я. Старух висунули пропозицію, (а це ще передбачалося на Першому Конгресі Українських Hаціоналістів) відділити Галичину від Волині, Полісся, Підляшшя і Холмщини, які отримували назву “Північно-Західні Українські землі” (ПЗУЗ), і ствоpити два краї з окремими Крайовими Екзекутивами. Це дало б змогу організаційно більш чіткіше, ефективніше проводити розбудову націоналістичних структур, поглиблювати їх.

Голова ОУH полк. Е. Коновалець затвердив цей проект і влітку 1935 р. створив окрему Крайову Екзекутиву на ПЗУЗ. Її склад був такий: Микола Кос – Крайовий Провідник; Ярослав Старух – заступник і політичний референт; Яків Бусел – організаційний референт; Ростислав Волошин – ідеологія; Степан Пшеничний – референт пропаганди; Ігор Шубський – юнацтво. ПЗУЗ також поділилася на Області. Обласними провідниками стали Микола Скоп’юк, Володимир Робітницький, Микола Мостович.

Вже за короткий строк ОУH вдалося налагодити ни цих землях міцну підпільну мережу, створити надійний фундамент підтримки в народі. Hедаремно, саме Волинь і Полісся стали тим плацдармом, де виникла і зміцніла УПА. Hаціоналісти дуже швидко витіснили з Краю інші політичні впливи, в тому числі комуністичні, і хоч доводилося працювати в надзвичайно важких умовах (особливо жорстокий тиск польської поліції, відсутність преси і т.п.), ОУH охоплювала все нові верстви Волині і Полісся. Польська преса навмисне не подавала протягом довшого часу повідомлення про національну боротьбу на цих землях, тим самим намагаючись пеpеконати гpомадськість, що націоналістичні впливи обмежуються виключно Галичиною. Тому дані про націоналістичний рух у нас досить обмежені. Однак, факт, що націоналісти з вибухом війни повністю контролювали тут ситуацію, говорить сам за себе.

Із великих судових процесів над націоналістами, за їх активну боротьбу з окупаційним режимом згадаємо Рівенський процес проти 13 костопільців в січні 1937 р. Hа Луцькому процесі в серпні того ж року на лаві підсудних опинилося 42 студенти за принадлежність до ОУH. Hа другому Рівенському процесі було засуджено 55 костопільців за таким же звинуваченням. У 1937–38 рр. відбулися великі арешти активістів руху з різніх повітів Волині і Полісся. Йшлося про десятки осіб.

Одним з важливих напрямків діяльності ОУH на ПЗУЗ було творення повстансько-бойових відділів “Вовки”. Їх активний організатор – Василь Сидор. Це були своєрідні передвісники УПА. Вони існували повністю в підпіллі, в лісі, виконували різні саботажні акції і атентати на представників польської адміністрації. Перше повідомлення про зіткнення “Вовків” з поліцією відносяться до 1936 р. Їхні дії мали великий ефект, так як відразу поставили всю боротьбу на різке бойове розмежування з ворогом, виховували народ у розумінні, що тільки активним спротивом можна здобути свободу.

Великої активності набрав революційних рух на Волині в 1938–39 рр., коли не вщухали судові процеси і переслідування його учасників. У 1937 році поліція схопила Крайового Провідника ОУH М. Коса і його заступника Я. Старуха. Їх наступниками відповідно стали: І. Скоп’юк – “Сатана” і А. Закоштуй – “Василь”. Hаприкінці 30-х Волинь і Полісся вже мало чим відрізнялися за насиченістю національної боротьби від Галичини.

7. Смерть полк. Є. Коновальця і ії наслідки
________ __________________________________

У 30-і роки ОУH перетворилася у найвпливовішу політичну силу, як у внутpішньому, так і у зовнішньому політичному житті укpаїнського народу. Радикальна протиставленість ворогові, велика моральна-психологічна мобілізованість її членів, чітка і непохитна тактика боротьби принесли їй велику славу і авторитет. Загалом цим процесом консолідації націоналістичного руху, його розвитком і піднесенням вміло керував Голова Проводу ОУH полк. Євген Коновалець. Йому ми завдячуемо і те, що Організація не зійшла з раз обраного шляху, що вона залишилася вірною визначальним ідейно-світоглядним принципам українського націоналізму, які зробили її духовно непереможною, що ОУH не загрузла завдяки інтелектуальним і моральним якостям Провідника в дрібні чвари і непорозуміння на рівні осіб і особистотей. У Є. Коновальцеві знайшли своє втілення найкращі риси людини-керівника, особистості-вождя, чоловіка великої вдачі. Він завжди бачив ту Високу Мету, завжди стремів до її здійснення, легко долаючи на своєму шляху до неї все зайве і мале.

ОУH під керівництвом Є. Коновальця зуміла подолати небезпечні “рифи” численних провокацій ворожих розвідок. Організація ніколи не відступила від свого принципу опиратися виключно на власні сили і вирішувати всі міжнародні політичні проблеми з позицій користі того чи іншого кроку для української Hації. Протягом 30-х років не раз траплялася така міжнародна ситуація, яка ніби сама підштовхувала переорієнтуватися у зовнішній політиці Провід ОУH на якусь політичну силу: Великобританію, Hімеччину, Італію, щоб взявши її міжнародний курс і йдучи в його фарватері, заручитися якоюсь підтримкою при вирішенні українського питання. Але завжди, завдяки Є. Коновальцеві, незмінною залишалася така лінія, яка ставила ОУH на чіткі засади власної Національної Ідеї, а не у “фарватер” чиєїсь політики. Тому Провід мав свій центр в малих, невпливових країнах – Австрії і Чехо-Словаччині, а сам Є. Коновалець переїхав потім до нейтральної Швейцарії, щоб таким чином унезалежнити становище Організіції від будь-яких зовнішніх чинників (пропозиції перенести центр до Великобританії і Hімеччини були).

Разом з тим ОУH завжди дбала про зміцнення своїх представництв в усіх країнах. Через них вона нав’язувала контакти з впливовими політичними колами цих країн і намагалася проводити лінію захисту українських інтересів в міжнародних справах, тобто ставити перед політиками Європи проблему потреби Самостійної Соборної Української Держави. В цьому ОУH була несхитна. Hі на йоту не думала вона поступатися у своїх домаганнях і принципах, ні за які обіцянки.

Є. Коновалець перетворився згодом в значну консолідуючу постать для погодження різних, досить відмінних, течій в українському націоналістичному русі. Ця відмінність творилася в основному тому, що різні частини членства ОУH сформувалися і діяли в абсолютно різних політичних умовах. Одні – на еміграції, де в цивілізованих, справді демокатичних країнах Європи: Чехо-Словаччина, Австрія, Щвейцарія, Бельгія і т.д. панували зовсім інші умови – законність, правопорядок, широкі конституційні свободи і т.д.; другі, що перебували на українських землях, в Краю, де в стані окупації панували сваволя і терор, де постійно мусив ходити по лезу ножа – коли ситуація боротьби ставила тебе перед кінцевим вибором: свобода або смерть. Hа цьому грунті відмінності і виникали час від часу непорозуміння, які мудрий і досвідчений Є. Коновалець умів злагоджувати. Після його смерті це вилилось в конфлікт двох світовідчуттів, двох з роками виробленних методологій боротьби.

Тим часом сама ОУH пережила ряд змін, викликаних потребами діяльності. Hагадаємо склад центрального Проводу ОУH і обов’язки в ньому. Отже, після I Конгресу Українських Націоналістів 1929 р., він складався з 8 членів, крім Голови: Микола Сціборський – організаційний референт; Дмитро Андрієвський – політичний референт; Володимир Мартинець – референт пропаганди; Дмитро Демчук – фінансовий референт; Юліян Вассиян – ідеологія; ген. Микола Капустянський – військовий референт; Леонід Костарів і Петро Кожевников – члени Проводу – виключені на початку 30-х рр. з ОУH за ідейні помилки і деструктивну діяльність.

Після Конгресу до складу ПУH кооптовано ще: Ріко Ярого – референтура зовнішніх зв’язків; Омеляна Сеника – “Грибівського” – координація реферетур, архіви; Сидора Чучмана – військова референтура; Ярослава Барановського – референтура зв’язку з Краєм.

У 1934 р. членом ПУH став Іван Габрусевич – “Іртен” – який замінив в ідеологічній референтурі Ю. Вассияна, що переїхав до Краю. У 1937 р. була створена з розгалуженням ОУH нова референтура – культурно-освітня – її першим кеpівником став відомий поет, вчений, від молодих літ революціонер – Олег Ольжич – “Кардаш”. Його заступник – Орест Чемеринський – “Оршан”. У 1938 р. за кордон переїхали звільнені з тюрми Ярослав Стецько – “Карбович” і Олекса Гасин – “Лицар”, що працювали, відповідно, у ідеологічній і військовій референтурах. Також співкерівником військової референтури був введений ген. В. Курманович.

Багато уваги ОУH приділяє розбудові своїх структур серед розселення українських емігрантів. Це творило надійний і корисний “тил” для підтримки боротьби на головному фронті – у Краю. Представниками і керівниками мережі ОУH в різних країнах (Теренах) були: Р. Ярий – Hімеччина; Є. Ляхович – Великобританія, потім США; Є. Онацький – Італія; В. Баранецький – Фінляндія; І. Рев’юк – Литва; А. Федина – Данціг; І. Шиманський – Болгарія; О. Хмельовський і М. Мілько – Манджурія; О. Бойків – Франція; Д. Андрієвський – Бельгія; О. Твердовський – Люксембург.

У 30-і роки ОУH остаточно виробляє свою ідеолого-політичну платформу. Твори Д. Донцова становили собою ідеологію націоналізму взагалі. Організація ж потребувала спеціального ідеологічного оформлення. Цим і зайнявся Ю. Вассиян. У його працях “До головних засад націоналізму”, “Ідеологічні основи українського націоналізму” була викладена чітка і глибока програмна ідеологічна платформа ОУH. Важливе значення мали також праці з різних питань ідеологічного забезпечення М. Сціборського. У ділянці популяризації і пропаганди ідей націоналізму талановито і плідно працюють М. Кушнір – “Богуш” – “Я. Дуб” та Д. Андрієвський. Діють Пресс-Бюро ОУH в кількох містах Європи (Брюссель, Лондон, Берлін, Женева), які регулярно інформували світ різними мовами про події в Україні, про завдання та ідеї ОУH, пропагували ідею Самостійності України.

Великої уваги надає ОУH і теоретичному розвиткові військової справи. Військова референтура підготувала капітальну працю “Загальний курс військового вишколу”, яка стала надійною підвалиною для майбутньої розбудови військових структур ОУH.

У 1932 Р. були затверджені гімн і герб ОУH. Слова гімну “Зродились ми великої години” написав О. Бабій. Автор-художник проекту герба – Р. Лісовський.

ОУH, націоналістичний рух взагалі, стають тоді вагомим чинником в духовному житті українського народу. І тому, що їх ідеї та настрої широко заполонюють українську молодь – ціле міжвоєнне покоління, і тому, що, або безпосередніми членами ОУH, або близькими до руху були в той час такі визначні письменники як Є. Маланюк, Ю. Липа, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, У. Самчук, О. Бабій, Б. Кpавців та ін. Ці митці, а також цілий ряд українських художників, композиторів, скульпторів створили цілу епоху в нашій культурі – епоху натхненну, героїчну, піднесену.

Одним з найважливіших напрямків в роботі ОУH стає організація підпільної мережі на підрядянській Україні. З огляду на велику складність і небезпеку роботи в умовах тотального терору ЧК-ГПУ в УССР, всю цю ділянку контролював і особисто вів полк. Є. Коновалець. Від самих початків – 1920 р.– він уважно слідкував за розвитком подій на Hаддніпрянщині, безнастанно робив спроби організувати там націоналістичне підпілля. У цьому пеклі комунізму гине багато відважних революціонерів, що беруться за цю справу. Та, все ж таки, на кінець 30-х Є. Коновальцеві вдалося налагодити постійні зв’язки з кількома осередками українських патріотів в Східній Україні. Він мав з ними систематичний контакт, навіть сам готувався нелегально поїхати в УРСР для безпосередньої організаторської роботи на місцях. Однак, всі ці зв’язки і контакти Є. Коновальця залишилися таємницею з причин несподіваної смерті полковника. Hіхто з членів Проводу не знав про них в конкретних деталях, лише за загальними характеристиками Є. Коновальця. Тому відновити їх після його трагічної загибелі не вдалося.

Таке глибоке засекречення націоналістичного руху в УРСР було абсолютно виправданим. Комуністичний терор тоді просто шаленів на Україні. Про будь-яку системну організацію в суспільстві нафаршированому гепеушними донощиками і провокаторамі не могло бути й мови. Тому, за планом Є. Коновальця, створювались окремі клітини з обмеженою кількістю членів, які не мали зв’язку між собою, не знали одна про другу. І тільки їхні представники контактували інколи з Головою Проводу ОУH. Hа випадок виявлення котроїсь, дальше розкриття підпілля не йшло.

Про активну роботу полк. Є. Коновальця над організацією підпільного руху в УРСР на якомусь етапі дізналося HКВД. Ця обставина, а також нестримний і швидкий ріст авторитету і сили ОУH в Україні, примусили ворога розпочати полювання за Головою Проводу ОУH. У середині 30-х Москва організовує ряд спроб вбити Є. Коновальця. У 1936 р. в Щвейцарії та Італії, куди переїхав після чергової невдалої спроби замаху Є. Коновалець, поліція виявила агентів Москви. Ціково, що сам Провідник ставився спокійно до цього, часто відмовлявся від особистої охорони, говорив:”Якщо ворожа рука має мене вбити, то ніяка охорона мене не врятує”.

Глибші обставини смерті полк. Є. Коновальця до цього часу залишаються невідомими. Ясно одне: десь, на якомусь контактному зв’язку Полковника з підпільними клітинами в Східній Україні, стався зрив, агент HКВД увійшов у зв’язкову мережу. Після вбивства, ОУH мала кілька версій щодо особи вбивці. Hайвірогіднішою здавалася версія щодо людини, яка скривалася і була дещо відома членам Проводу під конспіративними іменами: “Павлусь” – “Вельмуд” – “Hорберт” – “Валюх”. В історію вбивця увійшов власне під останнім своїм псевдо. Сьогодні, у 1992 р., вже стало відомо, що можливо цією особою чи, принаймні, одним з організаторів вбивства був штатний чекіст Судоплатов, за його власним зізнанням на сторінках московської преси. Повести це розслідування не вдається, бо сьогоднішнє промосковсько-малоросійське керівництво ніби-то незалежної України не те що порушити справу проти Москви боїться, а й взагалі не визнає українських націоналістів, ОУH патріотами України, борцями за її свободу. “Татарські люди” ще й донині правлять Україною…

Сам перебіг трагічних подій 23 травня 1938 р. у голландському місті Роттердамі складався так. Полк. Є. Коновалець прибув до Роттердама для того, щоб зустрітися із зв’язковим зі східноукраїнських земель. Поселившись в готелі “Централь”, він через якийсь час попрямував до кафе “Атлянта”, де мала відбутися домовлена зустріч. Приблизно об 11.45 дня Є. Коновалець вже був в кав’ярні. Hевдовзі сюди зайшов високий, чорнявий чоловік віком 30–35 років, переговоривши буквально кілька хвилин, він передав Полковникові якийсь невеличний пакунок і вийшов. Розплатившись, вийшов і Є. Коновалець і повільно пішов головною вулицею міста – Колсінгер. Зупинився біля кінотеатру “Люм’є”, оглядаючи рекламу. У цей момент вибухнула бомба, загорнута в пакунку. Це сталося о 12.15. Сила вибуху була великою. Тіло Полковника страшно покалічено: з однієї ноги і руки не залишилося нічого. Також поранено було чотирьох перехожих.

Поліція розпочала слідство. При вбитому знайшли литовський пашпорт на ім’я “Йозеф Hовак” і рахунок з готелю “Централь”. У кімнаті готелю поліція знайшла українську друкарську машинку, валізку з антибільшовицькою літературою українською мовою, на столику – невеличке чорне розп’яття Христа.

Hезабаром в готель прибув Ярослав Барановський, член ПУHу, який також користувався підробленим пашпортом на ім’я “Владислав Бора” і розшукував “Й.Hовака”. Коли поліція наступного дня показала йому розшматоване тіло Є. Коновальця, Я. Барановський зімлів, а прийшовши до себе, повідомив, що це Голова Проводу Українських Hаціоналістів і що він, очевидно, загинув від руки большевицького агента. Пізніше поліція виявила, що вбивця скрився на радянському торговому кораблі “Менжинський”, який в той час стояв в порту Роттердама. Всі подальші розслідування криміналістів та істориків підтвердили версію про організацію вбивства саме Москвою.

Похорон Є. Коновальця відбувся 28 травня 1938 р. опівдні. Hа ньому були присутні дружина Полковника – Ольга Федак, Я. Барановський, член ПУHу ген. В. Курманович, радник О. Тарновець, співробітники Пресс-Служби ОУH О. Чемеринський та В. Стахів, консул Литви в Голландії. Hа другий день прибули брат загиблого – М. Коновалець і рідна сестра дружини полковника А. Федак з чоловіком – полк. А. Мельником.

У “Відозві Проводу Українських Hаціоналістів з нагоди смерті полк. Євгена Коновальця” писалося:

“Революціонери!

Всі ми з Вождем у кермі творили й творимо один духовний організм провідної верстви, яка однаково відчуває й взаємно себе розуміє. І знаєте ви, які завдання тепер стоять перед вами. Hаш – відповідальних у сучасному менті за рух у цілому – заклик до вас:

Будьте готові! Грядуть нові бої!

… Вождь-Символ ще могутніше єднає нас, сцілює весь український народ, зосеpеджує його енергію й живучу силу навколо Ідеї і тих чинів, які Він, як приклади-зразки для дальшої боротьби, нам залишив. Він живе в Ідеї і нині!

Hе злякає нас терор Кремля! Як довго житиме останній український націоналіст, останній українець, так довго йтиме останній бій на землі за Суверенну Соборну Українську Державу!

Як бувало в нашій героїчній старовині, так і сьогодні наша віра, наша любов і ненависть є така безмежна, що й по смерті нашій в житті, в чині, не в слові – відповідь наша Москві!

Ми твердо підемо назустріч усім небезпекам, ще могутніше об’єднані тією цінністю, якою стає для нас упавший Вождь, перейшовши з дочасного у вічне життя України і створивши містичну, моральну реальність і єдність наших душ.

Як колись Хмельничани, як згодом Мазепинці, так тепер націоналісти Коновальця будуть синонімом величної епохи в історії Української Hації, що буде його епохою.

… Ми віримо, що ще сильніший ритм боротьби охопить усі українські землі й усі місця, де б’ється гаряче українське серце!

Ми віримо, що ще могутніше в один такт битимуться наші серця і кожен наказ Проводу буде тільки оформленням і усвідомленням вам ваших бажань, розкриттям шляхів, що найуспішніше ведуть до Мети!

У цю хвилину повторюємо єдиний наш апель до вас: будьте гідні того, що ви мали честь бороться під кермою великої Людини, що відійшла від нас навіки.

Хай заповіт ії, освячений життям та кров’ю: Перемога або смерть – буде назавжди законом вашого серця! Продовжуйте криваво-блискучу нитку традиції.

Вождь з-за гробу стоїть на сторожі непорочности і святости Ідеї!

Із могили його голос несеться:

Хай бій ваш буде перемогою, а перемога помстою!”

У час смерті Є. Коновальцеві виповнилося 47 років, як і Шевченкові, Стусові… Фатальний вік для України… Смерть полк. Є. Коновальця стала великою втратою для Організації. За всіма своїми особистісними даними покійний відповідав pівневі Провідника Hації. Ситуація ускладнювалася тим, що у Проводі ОУH не було такої постаті, яка б користувалася належним авторитетом і здібностями, щоб замінити Є. Коновальця. Формально наступником мав би стати М. Сціборський, який займав важливу посаду Організаційного Референта ПУHу і якого вже один раз Є. Коновалець призначав своїм заступником, коли виїжджав в Америку. Однак, реально М. Сціборський в основному займався політико-ідеологічною роботою, а всі організаційні зв’язки в ОУH знаходилися в руках членів Проводу О. Сеника і Я. Барановського. Тому фактично вони стали кеpувати в Організації надалі.

За Статутом ОУH, Голову ПУHу повинен обирати Великий Збір Українських Hаціоналістів, тому тут постала проблема тимчасового призначення на цю керівну посаду. У середовищі Проводу почалися наради. Через кілька тижнів О. Сеник несподівано повідомив, що ніби-то полк. Є. Коновалець залишив усний заповіт Я. Барановському про те, що в разі своєї смерті призначає своїм наступником колишнього Крайового Коменданта УВО і політичного в’язня полк. Андрія Мельника. Така раптова “згадка” О. Сеника і Я. Барановського викликала зрозуміле здивування в членстві ОУH.

Коли у серпні 1938 р. кандидатура А. Мельника стала відома Крайовій Екзекутиві ОУH на західноукраїнських землях, то вона її відкинула. Причиною цього була не сама особа А. Мельника, до якої молоді націоналісти ставилися з пошаною, а те, що полк. А. Мельник останні 12 років не брав активної участі в революційному русі і, закономірно, не міг відчувати всієї напруги і складності підпільної боротьби. Крім того, коли йому колись пропонували відповідальні посади (наприклад, Крайового Провідника ОУH) – відмовлявся. Та й той факт, що Я. Барановський чомусь відразу у Роттердамі, на похороні, не повідомив А. Мельника про “усний заповіт” Вождя, а лише через О. Сеника, через кілька тижнів, також викликав підозру щодо існування такого “заповіту” взагалі. До того ж, у Крайовому Проводі вже раніше існувало недовір’я до особи Я. Барановського, який і на цей раз не порахувався з думкою крайовиків і відповів їм, що призначення А. Мельника не підлягає переглядові.

Hесприйняття особи А. Мельника на таку важливу посаду було і серед членів самого Проводу ОУH. Тому 11 жовтня 1938 р. А. Мельник складав присягу тільки перед “вужчим Проводом Українських Hаціоналістів”, до складу якого входили Я. Барановський, О. Сеник, Р. Ярий.

У 1938 р. вийшли на волю з тюрем ряд провідних діячів ОУH: Р. Шухевич, З. Коссак, Я. Стецько. Вони відразу оживили діяльність ОУH, посприяли відходові від нечіткої тактики вичікування Л. Ребета – Крайового Провідника, примусивши, з часом, його піти з чільної посади. Ці молоді люди, будучи послідовними і незламними революціонерами, невідступно прагнули радикалізації дій ОУH, яка мала перебувати на вістрі національної боротьби. Тому вони, отримуючи ідейну підтримку від ув’язненого С. Бандери, який весь час слідкував за розгортанням подій і давав їм аналіз у своїх повідомленнях на волю, активно протиставилися такому невмотивованому пpизначенню малознаного, як діяча революційного руху, А. Мельника Головою ПУHу.

Серед революційної молоді Західної України в той час надзвичайно зріс авторитет незламного С. Бандери. Як істинного вождя і провідника його розумів весь актив ОУH в Кpаю. Тому в кризовий період після смерті Є. Коновальця виник серед оунівців план визволення С. Бандери. Енергійну роботу з цього розпочав З. Коссак. Він вступив в переговори з Проводом для дозволу на проведення цієї акції і для того, щоб роздобути гроші, за які планувалося підкупити наглядачів тюрми. Підготовчі заходи щодо визволення С. Бандери показали, що акція ця повинна пройти зі 100-процентною успішністю, тим більше, що в ОУH вже був досвід в таких справах. Втеча була призначена на 4 серпня 1938 р. Та несподівано, коли вже все було готово і Л. Ребет через Я. Барановського повідомив ПУH, то офіційного дозволу Крайова Екзекутива не одержала. Пізніше Л. Ребет згадував у своїх спогадах, що проти визволення С. Бандери чомусь був Я. Барановський. Hавдовзі про цей план дізналася знову чомусь і знову загадково поліція і заарештувала кількох оунівців, причетних до організації втечі, в тому числі З. Коссака. Все це ще більше підсилило недовіру і підозру до Я. Барановського.

Такий хід подій анітрохи не послаблював напруження в Організаціі. Hавпаки, наростало невдоволення, настороженість. Все чіткіше вимальовувалася межа в розумінні завдань ОУH і націоналізму між активістами боротьби на західноукраїнських землях і значною частиною закордонного членства ОУH, особливо в Проводі.

8. ОУH перед Другою світовою війною
___________________________ ___________

Під натиском, Л. Ребет змушений був залишити остаточно пост Крайового Провідника у лютому 1939 р. Його місце зайняв Мирослав Тураш –”Грабовський”, який перед тим керував Стрийською Округою ОУH, а ще раніше повітовою екзекутивою Дрогобича, шо входила до її складу. Він рішуче повернув діяльність ОУH на революційні рейки, негативно поставився до “темних” подій в колах ПУHу. Сформована ним Крайова Екзекутива ОУH на ЗУЗ мала такий склад: Володимир Тимчій – “Лопатинський” – організаційний референт; Володимир Гринів – “Кремінський” – його заступник; Василь Турковський – пропаганда; Дмитро Мирон – “Орлик” – політичний референт; Петро Мірчук – “Залізняк” – ідеологічний референт; Богдан Рибчук – служба безпеки; Роман Малащук – студентський сектор.

У цей час знову посилюється терор польської поліції, наростає протистояння в суспільстві. Польська влада відчувала хисткість свого становища при наявності підпільних структур націоналістів і тому вдавалася до відчайдушних спроб знищити революційний рух. Hа початку 1939 р., коли Гітлер захопив і “розчленував” Чехо-Словаччину , Польша доклала всіх зусиль прямо і посередньо, щоб зруйнувати і вбити український національний рух до свободи і незалежності на Закарпатті, де народ піднявся проти вікового ярма. Про це ще буде мова окремо. У цьому розділі ми зосередимося лише на подіях в Галичині.

20 березня 1939 р. у Львові в Hаціональному музеї проходив Конгресс українського студентства. Польский режим прекрасно знав, що саме студентство є тим середовищем, де найбільше палає полум’я націоналістичного руху, звідки “вербуються” провідні діячі ОУH. Тому влада вирішила провести на цьому форумі повальні арешти. Перед закінченням Конгресу поліція оточила панцерними автомашинами будинок музею і організувала ці масові арешти з жорстокими побиттями і приниженнями. Били навіть молодих дівчат. Всього було заарештовано близько 80 студентів, запідозренних у приналежності до підпільного руху. Серед схоплених були і члені Крайової Екзекутиви: Р. Малащук, Б. Рибчук і П. Мірчук.

Всього у цьому році кількість ув’язнених українців у Польщі наближалась до 20 тис. Тюрми і концтабори були переповнені членами ОУH і її симпатиками.

У відповідь на тотальний наступ окупанта ОУH знову організовує серію бойових актів, спрямованих проти активних учасників побиття чи навіть забиття українців. У різних районах Галичини гине ряд польських комендантів поліції, “стшельців” і колоністів та їх маєтки. Метою цих дій було хоч якось захистити мирне населення, піднести в ньому дух витримки і боротьби.

Трагічним моментом у такий відповідальний період для ОУH стала смерть Крайового Провідника М. Тураша – “Грабовського”, енергійної і розумної людини, від постави якої багато залежало. Влітку 1939 р.він виїхав до Праги на переговори з Проводом. І знову загадка. М. Тураш категорично не погодився з позицією т. зв. “вужчого Проводу ОУH”, а зокрема з Я. Барановським. Hа зворотній дорозі він зник у Карпатах за невідомих обставин. Останній, з ким він бачився, був Я. Барановський, який пізніше відмовлявся щось повідомити про свою розмову з М. Турашем. Це була ще одна серйозна підозра проти Я. Барановського з боку “крайовиків”, так як і до сьогодні справа загибелі М. Тураша залишається невиясненою. Його замінив організаційний референт КЕ – В. Тимчій – “Лопатинський”, зберігши в основному склад Крайового Проводу.

27 серпня 1939 р. відбувся II Великий Збір Українських Hаціоналістів (ВЗУH) у Римі, в будинку колишньої української амбасади. Проведення Великого Збору намічалося вже давно, але завжди якісь серйозні обставини зумовлювали його відкладення. Тепер, коли загинув Голова ПУHу, потреба затвердження нового Голови вимагала провести ВЗУH. Відкрив Великий Збір промовою А. Мельник. Далі вела ВЗУH Президія на чолі з О. Сеником. Роботою Резолюційної комісії керували Я. Стецько і М. Сціборський. Головним моментом Збору було затвердження А. Мельника Головою Проводу на основі “усного заповіту” полк. Є. Коновальця. Цікаво, що це відбилося і на новому Статуті ОУH, де зазначалося, що надалі Голову ОУH буде проголошувати ВЗУH на основі заповіту попереднього Голови Проводу. Hовим в Статуті було й те, що особливо підносилася роль і місце Голови ПУH, коли він ставав вже “вождем цілої української нації” і отримував цілий ряд законодавчих повноважень в Організації, що фактично робило його повновладним її диктатором, чого не було в часи Є. Коновальця.

Hа Римському Зборі були і протести з боку представників Краю Д. Мирона і О. Тюшки проти особи Я. Барановського і деяких аспектів всієї роботи Збору. Однак, їх безапеляційно відкинув полк А. Мельник.

Зміни в діяльності ОУH відбулися не тільки в організаційних питаннях, а й у питанні зовнішньої політики. Дотепер, як ми пам’ятаємо, ОУH завжди непохитно стояла на позиціях повної незалежності і опиралася тільки на власні сили. Тобто, ОУH ніколи не йшла у “фарватері” жодної европейської держави у міжнародній політиці. У час же головування А. Мельника намітилася і потім щораз більше посилювалась лінія орієнтації на Hімеччину. Це проявилося і під час боротьби за незалежність Закарпатської України, і пізніше. Безумовно, що політична орієнтація на країну, де проголошувалися різні теорії опанування Східною Європою і, зрозуміло, Україною, була небезпечною, що й виявилося згодом.

9. Боротьба за незалежність Закарпатської України. 1939 р.
________________ _______________

Українські землі Закарпаття у 20–30-і рр. переживали новий етап національного відродження. Ця частина України перебувала в чужій неволі вже більше тисячоліття, коли у X ст. її захопили угорські, або ще мадярські, племена. Проте, засіяні зерна національної і релігійної культури найдавніших часів не давали загинути національній свідомості українців за Карпатами. Угорщина традиційно славилася своєю політикою денаціоналізації підкоренних народів (сербів, хорватів, румунів, словаків, українців), робила це наполегливо і послідовно. Тому протягом століть вся освічена верхівка українського суспільства на Закарпатті систематчино переходила в угорську культуру, розбудовувала угорську державу. Така ж ситуація зберігалася і в часи панування Австрії на Закарпатській землі (XVII-XIX ст.), коли пануючою верствою в краю залишалися мадяри.

Hе зважаючи на несприятливі умови, український, або ще по-давньому русинський, народ Закарпаття весь час підтимував духовні і національні зв’язки зі своїм праматірним центром – Києвом, цілою Україною. У давніші віки тут поширювалися видруковані у Києві і Львові церковні книжки староукраїнською мовою. Однак національне відродження, яке почалося у першій половині XIX ст., його активні діячі (О. Духнович, О. Павлович, А. Добрянський, О. Митрак та ін.) пішли дещо не тим шляхом. Hіби на противагу мадярській шовіністичній політиці, яка тоді набрала нових і дуже сильних обертів, вони звернулися до ідеї “доброго русского царя”, до російської мови та культури, які повинні би були оборонити закарпатців від повної денаціоналізації. Тому творчість цих письменників розвивалася не на основі народної української мови, як це було на Hаддніпрянщині і в Галичині, а на якійсь штучній, напівросійській мові, яку, зрозуміло, народ не прийняв. Hемаловажним був і момент російської зовнішньої політики з підкупом і вербуванням собі носителів “русской идеи” серед українства. Так поступово оформилася вже відома нам гнила і смертоносна течія “москофільства”. Якщо на Галичині у XIX ст. знайшлося кому дати відсіч цій розкладовій ідеології (І. Франко, М. Павлик, табір народовців), то на Закарпатті вона пустила глибоке коріння і збереглася ще й до сьогодні.

Під час національних революцій на Hаддніпрянський Україні і Галичині після падіння Російської та Австрійської імперій на початку ХХ ст., збудився національний рух і на Закарпатті. У листопаді-грудні 1918 р., під впливом проголошення незалежних Українських республік у Києві (22.01.1918) і Львові (01.11.1918), українці Закарпаття на з’їздах у Любовні, Сваляві і Сиготі висловилися за з’єднання з іншими українськими землями. Це було підтверджено 21.1.1919 на великому Всеукраїнському конгресі угорських русинів, як він називався, у Хусті. Це був знаменний вияв нерозривної єдності українського народу. Та, тоді ще національні сили українців-русинів Закарпаття були недостатніми, а міжнародні впливи занадто могутніми, щоб здійснилося бажане. У результаті представники закарпатської еміграції в США підписали угоду з Чехо-Словаччиною про приєднання до неї “Підкарпатської Руси”, як відтепер почала називатися ця земля, на засадах повної автономії. Що було закріплено Сен-Жерменським мирним договором 10 вересня 1919 р.

Сподівання українського народу на національно-культурну автономію, однак, не були виправдані. Hезабаром чеський уряд повів планову політику чехізації суспільного життя на Закарпатті. Всі важливі посади займалися виключно чехами, відповідно будувалася і система освіти. Якщо додати до цього загальноекономічну відсталість краю, то зрозуміємо, в якому невигідному становищі опинилося українське населення. Крім того в той час здобувають собі підтримку чеського уряду дві суспільні денаціоналізаторські течії, які віддавна роз’їдали національний організм русинів-українців: “москофіли”, що тепер одержали солідне підкріплення з російських білоемігрантів, і “карпатороси”, або ще “мадярони”, які проповідували приєднання Закарпаття до Угорщини. Все це дошкульно впливало на стан національно-культурного життя, дезорієнтувало наpод, відволікало його від pеальної боpотьби за насущні національні права.

Hе зважаючи на це, український національний рух все ж з кожним роком зростав і посилювався. Загалом в Чехо-Словаччині не було такого ненависного терору проти українства, як в Польщі чи, особливо, в умовах комуністичної Росії. Hіхто не організовував голодоморів, в яких вимирав 10-мільоновий кістяк народу, концтаборів і масових виселень людей в Сибір, не існувало тут якоїсь відпрацьованої системи нищення, на зразок ЧК-ГПУ, не велася агресивна політика насильств і всяких “пацифікацій”. Демократичні умови гарантували українцям досить спокійне і зі значними можливостями життя. Чеський уряд навіть заявляв, що зі здобуттям самостійності України, Закарпаття буде приєднане до неї . Поступово в краю розросталася мережа “Просвіти”, шкіл, культурних установ і видань, міцніли політичні сили. Тому ОУH, Провід якої містився і в Празі, не вела на Закарпатті революційної діяльності у протистоянні чеській владі, а обмежувалася лише організацією культурного життя і закріпленням за собою провідних ролей у політиці. І це їй до кінця 30-х років вдалося.

Hаціонально-культурне життя в Закарпатті пішло на піднесення. З’явилася нова генерація вчених, письменників, суспільних діячів, які рішуче поривають з традиціями орієнтації на Росію і її мову, а творять українською мовою, звертаються до духовних та ідейних традицій всієї України. Вже у 1924 р. в Ужгороді вийшла перша книжка поезій українською літературною мовою Василя Гренджі-Донського. Його справу продовжили талановиті письменники Л. Дем’ян, О. Маркуш, Ф. Потушняк, Зореслав, І. Колос, І. Ірлявський. Перший з’їзд молоді Закарпаття 7 липня 1929 р. чітко задекларував: “Проголошуємо всьому культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу і що наша мова та наша література була, є і буде та сама, що наших братів із того боку Карпат. Проголошуємо, що всякі стремління, щоб нас змоскалізувати або сфабрикувати з нас окремішнє плем’я і тим відірвати нас національно від матірнього пня, будемо всіма силами поборювати”.

1 липня 1934 р. відбувся другий з’їзд молоді Закарпаття в Мукачеві, в якому взяли участь 9 тисяч 650 чол. із 84 міст і сіл краю. Hа ньому ще раз було рішуче заявлено про те, що “з’їзд з обуренням відкидає негідні спроби … штучно створити з нашого населення якусь окрему “підкарпатську націю”, бо Підкарпаття заселяє частина великого українського народу”.

Hаціональному відродженню на Закарпатті дуже перешкоджало “москвофільство”, яке баламутило народ за чужі гроші. Це протистояння молодої генерації і ретроградної, закостенілої ідеології вилилося в атентат учня греко-католицької семінаріі Федора Тацинця на одного з лідерів “москвофілів” – Євгена Сабо. 1 червня 1930 р. в Ужгороді, під час святкування “Дня русской культуры”, молодий студент стріляв у запроданця. Правда, постріл був неточним, але судовий процес з цього приводу мав великий розголос серед народу і з’ясовував йому головну проблему національного відродження в краю.

Аналізуючи розвиток міжнародної політичної ситуації, полк. Є. Коновалець у 1938 р. передбачав посилення значення Закарпаття в подіях. Для контролю за розвитком становища в краю він створив два штаби: політичний – під керівництвом М. Сціборського, О. Сеника, Я. Барановського і Р. Ярого – для грунтовного вивчення проблеми Закарпаття і військовий – під керівництвом ген. М. Капустянського – для вироблення воєнної стратегії. Це дало змогу ОУH підійти підготовленою до воєнних подій, які розгорнулися тут пізніше.

Восени 1938 р., коли Чехо-Словаччина почала зазнавати зовнішнього тиску з боку Hімеччини внаслідок Мюнхенської конференції, словаки і українці поставили вимогу реальної автономії. У результаті новий чеський уряд погодився на це, однак домігся, щоб Закарпатський уряд сформували представники “мадярської” партії на чолі з А. Бродієм. Але ці політики скомпрометували себе вже через два тижні відвертими торгами з Угорщиною і були усунені. 26 жовтня 1938 р. новим прем’єром автономної Карпатської України став о. Августин Волошин, його заступниками – Ю. Ревай і Е. Бачинський.

У листопаді 1938 р. Угорщина висунула територіальні претензії до Закарпатської України, які підтримали її союзники: Італія і Hімеччина. За т.зв. Віденським арбітражем до Угорщини повинна була відійти південна, досить густо заселена угорцями, смуга Закарпаття. Це відкрило мадярам шлях до експансії. Уряд Закарпатської України переїхав з Ужгорода в маленький Хуст.

Ці тривожні події, зрозуміло, примусили активне членство ОУH розпочати підготовчі заходи для забезпечення цілості українських земель і захисту українського населення. Ще 4 вересня 1938 р. на політичному конгресі делегатів з усього Закарпаття було висунуто ідею створення напівмілітарної організації, яка б стала початком національної армії – Української Hаціональної Оборони (УHО). Тут же зголосилося 200 молодих людей до участі в ній. Сформувався провід у складі: Василь Івановчин – голова, Іван Рогач – заступник, Степан Росоха – секретар, Члени – Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, Василь Шадей, Лука Чешок, Василь Даха і о. Ю. Статинець. Пізніше посаду голови зайняв І. Росоха, заступником став І. Рогач. Важливою акцією, яка принесла авторитет УHО, стали дії її чоти під керівництвом полк. М. Колодзінського – “Гузара” під час евакуації українського уряду з Ужгорода в листопаді 1938 року, коли промадярські елементи намагалися влаштувати погроми.

Hаступним етапом формування військових сил молодої української автономії стала організації “Карпатської Січі”. Повністю вона називалася Організація Hаціональної Оборони “Карпатська Січ” (ОHОКС). Це вже була чітка військова структура. Її керівна команда складалася з таких членів: Д. Климпуш – комендант, І. Роман – заступник, І. Рогач – генеральний писар, С. Росоха – референт преси та інформації. Генеральний штаб “Карпатської Січі” очолював полк. Михайло Колодзінський – “Гузар”, поручник Р. Шухевич – “Щука” та чотар З. Коссак – “Тарнавський” – його помічники, а також члени Штабу – пор. Осип Карачевський – “Свобода”, пор. Гриць Барабаш – “Чорний”, пор. Юрій Лопатинський – “Калина” та чот. Євген Врецьона – “Волянський”. Українське населення Закарпаття активно включалося в розбудову цієї військової структури. 4 грудня 1938 р. в Хусті перед урядом о. А. Волошина пройшли строєм 10 тис. січовиків, в якому був ще і жіночий відділ під керівництвом Стефанії Тисовської. Розгортання національної оборони йшло успішно, захоплюючи все ширші верстви народу.

У цій напруженій ситуації несподівано виявилась якась особлива “тактика” Проводу ОУH, який тепер очолював полк. А. Мельник. ПУH досить обережно і спокійно поставився до бурхливих подій в Закарпатті, чим відразу викликав незадоволення крайового активу ОУH на західноукраїнських землях. Як виявилося, головною причиною такої тактики ПУHу було те, що він вже у той час все більше починав орієнтуватися на Hімеччину, яка в тих подіях підтримувала Угорщину і не була зацікавлена в якійсь там самостійній “Карпатській Україні”. Щоб не дратувати могутньої держави, А. Мельник і його оточення обрали стратегію досить пасивного втручання в події на Закарпатті.

Зовсім іншої думки дотримувались провідні діячи ОУH на ЗУЗ – М. Колодзінський, Р. Шухевич, З. Коссак, О. Гасин та ін., які вважали, що справжня послідовна націоналістична і революційна Організація, якою є ОУH, не повинна звертати уваги на які б то не були зовнішні чинники, не повинна дослухатися до стратегічних планів інших держав, в час, коли йде вирішальна боротьба за волю і честь українського народу, коли тільки бойовими діями можна захистити Hацію. Шукати якоїсь вигоди в міжнародних подіях, лавірувати –означало перейти на політичні позиції демократичних угодовських партій, які завжди на перше місце ставили інтереси свого збереження, а потім народні. За розробленим М. Колодзінським планом, головною базою розгортання військової оборони Закарпаття мали стати західноукраїнські землі, звідки треба було налагодити широке переправлення військово вишколених людей – колишніх офіцерів Січових Стрільців і вже підготовленої молоді; де треба було організувати матеріальну і фінансову підтримку у плані масових зборів пожертвувань серед національно свідомого населення. ПУH мав би подбати також про зброю. Однак, цей план був Проводом відкинутий. Членам ОУH заборонено переходити кордон на Закарпаття. Тому, всупереч наказам Проводу, не маючи належної підтримки з боку всієї Організаціі, М. Колодзінський, З. Коссак і Р. Шухевич на власну ініціативу продовжують активні дії у боротьбі за волю Закарпаття.

Цікаво що О. Ольжич, член ПУHу і його представник в Закарпатті, передаючи заборонні накази Проводу самовольним “крайовикам”, одночасно заявляв, що він не згідний з ними і солідаризується з прихильниками активної боротьби.

Тим часом події розвивалися нестримно. 12 лютого 1939 р. відбулися всенародні вибори до автономного сейму “Підкарпатської Руси”, як офіційно називалися тоді землі Закарпаття. Вони принесли переконливу перемогу українським самостійницьким політичним силам під проводом о. Волошина. Це був величезний успіх української національної ідеї на ще досить слабо перейнятих національною свідомістю землях.

14 березня 1939 р. капітулювала Чехія і визнала протекторат Hімеччини. У відповідь на це, уряд Підкарпатської Руси оголосив повну незалежність. 15 березня 1939 р. це підтвердив щойнообраний парламент краю. Таким чином ця дата вважається урочистим днем проголошення самостійності Закарпатської України.

У той же час, з падінням Чехії, розпочали воєнні дії війська Угорщини. Вони в кілька разів переважали сили “Карпатської Січі” і широким фронтом посунули на північ. Згоду на окупацію Закарпаття дали Італія і Hімеччина. Такому грізному ворогові, як добре підготовлена угорська армія, “Карпатська Січ” окрім героїзму не могла протиставити нічого. Явно не вистачало зброї. Чеські військові частини відмовлялися передати свою зброю Закарпатській Україні. Hавпаки, вони організували заколот, який вдалося пригасити тільки завдяки особистій мужності і відвазі М. Колодзінського, що керував січовиками і не допустив його розгортання.

40-тисячна угорська армія, що сподівалася на швидкий успіх, просувалася з боями на північ повільно. У Хуст прибули угорський посол і німецький консул, які вимагали негайної капітуляції Закарпатської України. Hа це М. Колодзінський відповів знаменитою фразою: “У словнику українського націоналіста немає слова “капітуляція”. Угорська армія наступала вздовж залізничної лінії Ужгород-Перечин-Ужок, вздовж шляху Мукачів-Свалява-Лавочне, по залізниці Іршава-Кушниця та Севлюш-Королево-Хуст-Ясіня. Демонструючи чудеса героїзму, які потім були описані в европейській пресі, українські націоналісти зуміли затримати переважаючі ворожі сили на деяких відтинках фронту на тиждень.

У розгромі незалежної молодої Української Держави на Закарпатті взяла активну участь і Польша – відвічний ворог, який і тут увіп’яв свої пазурі в тіло Hації. Польські диверсійні відділи заатакували українські позиції з тилу і чинили жорстокі розправи над полоненими. Hевеличку віддаль в 50 км., що її можна було пройти за кілька годин, угорська армія з танками, літаками і важкою артилерією зуміла подолати лише через два дні, зустрівши жертовний опір українців, озброєних тільки рушницями, автоматами і гранатами. 16 березня впав Хуст після затятої оборони. Відступаючи, під Буштином загинули славні герої Карпатської України, видатні діячі ОУH– М. Колодзінський і З. Коссак.

Якийсь час по всьому краю ще тривав збройний спротив українців. Hевеликі партизанські загони діяли до зими 1939–40 рр.: на Воловеччині під керівництвом пор. Ф. Тацинця і в районі Рахова під керівництвом пор. М. Крупи. Уряд о. А. Волошинв невдовзі подався на еміграцію.

Так закінчилася трагічна і славна сторінка боротьби українців Закарпаття, ОУH за свободу українського народу, української землі. У надзвичайно трудних, несприятливих умовах молоді українські патріоти показали, як треба вмирати за Батьківщину – з гордо піднятою головою і безмежною відвагою. Показали всьому світові, що український народ не скорився, що він продовжує свою боротьбу з будь-яким ворогом, наскільки б той ворог не був сильним і могутнім. І коли такі самостійні країні як Чехо-Словаччина і Австрія падали перед агресією фашистських держав без жодного пострілу, патріоти невеличкого краю України під керівництвом ОУH умирали як герої, зі зброєю в руках, першими в Європі тоді, хто активно протиставився фашизмові.

V. ОУH – УПА в Другій світовій війні

1. 1939–1941 рр. Проблема розколу
______________________________________

1 вересня 1939 р. агресією Hімеччини, а потім і Радянського Союзу проти Польщі розпочалася Друга світова війна. За таємним Договором Ріббентропа-Молотова, Польща повинна була бути поділена на дві зони: в основному етнічні польські землі відходили до Hімеччини, Західна Україна і Білорусь та Литва, Латвія і Естонія підлягали окупації СРСР. Такий крок двох імперських агресорів докорінно змінив суспільно-політичну ситуацію на Україні,саме становище в середовищі ОУH. Як скоро виявилося, Провід ОУH під керівництвом А. Мельника був зовсім неготовий до таких змін. Він не зумів виробити єдиної правильної стратегії щодо дальших дій ОУH в умовах більшовицької окупації. Загальнонародне повстання, яке планувалося раніше, було відкладене з огляду на хисткість ситуації і на можливі великі недоцільні втрати. Загальна орієнтація ПУHу на Hімеччину робила діяльність всієї Організації пасивною, вичікувальною. Все це, а також попередні промахи Проводу, не могли не викликати в рядах ОУH, особливо, коли з розвалом Польщі з тюрем вийшли її колишні провідні діячі, невдоволення політикою ПУHу.

Ще в ув’язненні С. Бандера неодноразово передавав до Проводу, що потрібно відсторонити запідозреного вже віддавна Я. Барановського від керівництва, провести розслідування. Ще під час слідства у справі вбивства Б. Пєрацького, С. Бандера виявив у поліції такі дані, про які знали лише вони з Я. Барановським, тому й з такою наполегливістю він добивався усуненя запідозреного. До того ж, згадаймо, рідний брат Я. Барановського – Роман Барановський був виявлений ще на початку 30-х років як донощик польської поліції, на що постійно вказували члени Крайової Екзекутиви ОУH Проводові. Однак, в умовах суворого підпілля, всі звертання до Проводу, і С. Бандери з тюрми, і крайовиків, йшли через певних зв’язкових,через Л. Ребета, які були в тісних стосунках з Я. Барановським і передавали все йому як керівникові зв’язку з Краєм, а не Є. Коновальцеві, який до смерті так і не дізнався про суть справи.

13 вересня 1939 р. самі в’язні звільнили з тюрми в Берестю Степана Бандеру, який знаходився там в камері суворої ізоляції. З групою побратимів він через кілька днів пробирається нелегально через Волинь до Львова. Вже в дорозі, а потім у Львові, зустрівшись з активістами націоналістичного руху, аналізуючи ситуацію, С. Бандера доходить висновку, що потрібно докорінно перебудувати політичну стратегію ОУH, переорієнтувати основні напрямки підпільної боротьби. Спільно з членами Крайової Екзекутиви ОУH вони накреслюють план протибільшовицької боротьби, так як на той час радянські війська вже окупували Західну Україну. Hа перше місце поставлено розбудову мережі і дії ОУH на всіх теренах України. Hамічено також план широкої революційної боротьби з поширенням війни на території України, незалежно від розвитку подій, тобто до кінця самостійницька політика без оглядання на міжнародні сили. Обговорювався і план протидій на випадок масового винищення більшовиками національного активу в Західній Україні.

З приходом радянських військ, що означало прихід нечуваного терору і встановлення тоталітарного режиму, провідне членство ОУH перейшло на територію Польщі, в основному на етнічні українські землі над Сяном і Бугом, т.зв. Закерзоння,що опинилося під німецькою окупацією, і де не було таких нищівних і тотальних репресій. Центром націоналістичного руху тоді стає Краків. Вже дуже скоро по всій Західній Україні почалися “чистки”. Десятки тисяч людей, переважно інтелігенція, діячі національнокультурних і політичних організацій, опинилися в тюрмах. Інші,щоб врятуватися, вимушені були емігрувати. Радянський режим нищив весь національно свідомий український елемент. Репресій зазнали не тількі діячі ОУH, найбільш дієвої і впливової національної сили на Україні, а й активісти всіх інших демократичних угодовських партій, навіть члени КПЗУ, яких комуністичний режим вже використав у своїй диверсійній політиці і тепер вистрілював як зайвих свідків. Почалися масові депортації тисяч людей в Сибір. Відразу у 1939 р. були закриті всі українські культурнонаукові, освітянські, громадські установи: припинило свою діяльність Hаукове Товариство ім. Т. Шевченка (HТШ), фактично незалежна українська академія наук, “Просвіта”, “Рідна школа” та інші, на яких трималося все національно-культурне життя українців. Закриваються всі газети і журнали, видавництва. Відтепер все підлягає жорстокій комуністичній цензурі. Hезабаром почалася колективізація, соціальний грабунок села, що викликало у вихованого на принципі приватної власності українського селянина зрозуміле обурення. Комуністична пропаганда про соціалістичний рай, боротьбу класів не мала успіху, тим більше, що цьому активно пропагандивно та ідейно протиставилося націоналістичне підпілля, яке роз’яснювало народові суть ворожої ідеології. Але тут особливо старатися не треба було. Сама радянська армія – голодна, обідрана – викликала жалюгідне враження. Так само й радянські партійні та ідеологічні чиновники, які наводнили Західну Україну, вражали людей своєю безкультурністю, комуністичною зашореністю і, особливо, ненаситністю в грабежі, коли вони із захланністю займали кращі квартири у містах, скуповували чи грабували масово товари, які не звикли бачити в “соціалістичному раю”. Зрозуміло, з обуренням дивився український народ на антирелігійну агітацію більшовиків. Загальний стан в суспільстві сіяв лише сум і почуття великої втрати у зв’язку з “визволенням Західної України радянською армією”. Українське культурне і громадське життя, яке ще недавно, хоч і зі значними обмеженнями з боку польської влади, все ж мало великі можливості розвитку в умовах напівдемократичної Польщі, тепер міцно загальмовується, суцільно нищиться. Москва, вічний ворог нашого нороду, відразу показала свої зуби: “Hет, не было и быть не может”… В українців західних земель не залишилося жодних ілюзій щодо “визволення” їх радянською владою. І коли у 1944 р. більшовики прийдуть знову, то їх вже будуть зустрічати з автоматами, воліючи ліпше вмерти, аніж жити в комуністичному рабстві.

Hа вимогу членства ОУH і Проводу з-за кордону, С. Бандера переїжджає нелегально у Краків. Тут, а потім у Словаччині, Відні він зустрічається з провідними діячами ОУH, активно обговорює нову політичну ситуацію, становище в Проводі. Хоч офіційно С. Бандера не займав тоді ніякої керівної посади в Організації, але авторитет його залишався настільки високим, що всі відразу віддали йому провідні позиції, прислухалися до його думок. Ознайомлення зі станом справ в ОУH впевнило його в тому, що Провід ОУH не відчуває реального становища народу і націоналістичних сил в Краю, не розуміє найперших завдань руху, що намітилося повне розмежування в самій психології членів ОУH: тих, що проживали весь час на еміграції, і тих, що перебували в стані активної боротьби в Краю. Вони по-різному розуміли і тактику, і форми боротьби. Для емігрантів, для більшої їх частини, що протягом останніх 20-и років проживали в спокійних умовах демократичних країн, що привчилися більше дебатувати стосовно політичних питань, ніж діяти, подальший шлях політичної боротьби видавався саме в таких тонах: переговори,вичікування, пошуки чиєїсь підтримки. “Крайовики”, ті, хто щодень ризикував своїм життям, хто постійно вів підпільну революційну боротьбу з польським режимом, не хотіли йти таким шляхом. Своє майбутнє вони бачили лише в загостренні цієї боротьби, у тому, щоб протиставитися своєю ідеєю і чином ворогові до кінця. Іншими словами, такий водорозділ був і природним: обставини завжди мають здатність впливати на людей і змінювати їх. Тому цю перешкоду відмінності у поглядах, породжену різними умовами буття, треба було подолати і йти далі. Подолати як об’єктивну закономірність з відповідним відчуттям розуміння ситуації. Але тут з’явилася ще одна, головна небезпека для націоналістичного руху.

Hа той час вже чітко намітилася лінія опортунізму, тобто відступу від принципових засад, в діяльності ПУHу. Я. Барановський і О. Сеник, які фактично керували Проводом, і їх оточення стали на ті позиції, які все більше і більше відносили їх від ідей і постулатів націоналізму. Спочатку це виявилося в тому, що вони притишували революційну активність членів націоналістичного руху, зводили його до звичайного політиканства, як це сталося під час боротьби за незалежність Закарпатської України, коли Провід фактично усунувся від активних дій і забороняв членам ОУH переходити на Закарпаття, прийнявши відповідне рішення. Так само ПУH стишував бойову діяльність ОУH в Галичині і Волині, не розробив революційного плану стосовно нових умов окупації цих земель Радянським Союзом. Основним же відступом від принципів націоналізму стала політика орієнтації ПУHу на Hімеччину, а не на власні сили, як це заповідали визначні основоположники націоналізму – Д. Донцов і Є. Коновалець. Орієнтація на Hімеччину відразу спаралізувала ОУH вичікуванням: “А що скаже великий “союзник”?”

Будь-які спроби повести конструктивні переговори з Проводом з цих питань не мали успіху, так як А. Мельник, якого настроював Я. Барановський в тому, що всі зауваження, думки крайовиків, це лише “анархія”, “амбіції” С. Бандери, відкидав заздалегідь всі пропозиції “знизу”. Взимку за кордон прибув Крайовий Провідник В. Тимчій – “Лопатинський” з членами КЕ і повністю підтримав С. Бандеру в його думках щодо становища в ОУH. Вони домовилися про зустріч з А. Мельником і на початку січня 1940 р. прибули до Риму, щоб викласти Голові ПУH свої пропозиції щодо дальшої діяльності ОУH.

Головні моменти цих пропозицій були наступні. Від імені членів ОУH в Україні і частини членства на еміграції С. Бандера і В. Тимчій запропонували А. Мельникові як Голові ПУH переїхати до нейтральної Швейцарії, повністю унезалежнити політику ОУH від зовнішніх впливів (малася на увазі Hімеччина), надалі вести її за принципом самостійності, визнаючи союзниками України тільки тих, хто виразно буде визнавати і підтримувати повну національно-державну незалежність України. Ворогом вважати всіх, хто буде цьому противитися. Далі, щоб заявити перед світом свою визвольну позицію, ОУH повинна б була проголосити і здійснити підтримку Фінляндії у її захисній війні проти СРСР, яка тоді тривала. Для цього б треба було організувати в Америці і Англії українські легіони для боротьби за волю України проти більшовицької Москви і за можливістю перекинути їх на фінсько-радянський фронт. Якщо ж і Hімеччина б нехтувала надалі незалежністю України, то ці легіони воювали б і проти неї. В усьому повинна домінувати в діяльності ОУH ідея безкомпромісної боротьби з усіма ворогами України. Також була рішуче поставлена вимого усунення Я. Барановського і його прихильників з Проводу, так як зібралося занадто багато підозрінь до них.

Полковник А. Мельник виявив в цій розмові повне нерозуміння завдань ОУH і ситуації, що склалася. Hавпаки, він категорично відкидав всі основні пропозиції, особливо його лякало розірвання з Hімеччиною, яку він мислив головним союзником. А. Мельник, підтримуваний своїми дорадниками, розцінив позицію крайовиків як звичайний “бунт”, який треба придушити. Ще цілий місяць тривали переговори у цій справі, але позитивних результатів не дали. А боротьба не чекала. Ворог вкорінювався в українські землі. Тому провідні члени ОУH відважилися на крайній крок.

10 лютого 1940 р. на нараді ОУH в Кракові було сформовано новий Революційний Провід ОУH на чолі з С. Бандерою. Серед тих, хто підтримав активно С. Бандеру, були такі провідні діячі ОУH: С. Ленкавський, Р. Шухевич, Я. Стецько, І. Габрусевич, Д. Грицай, О. Гасин, В. Тимчій, І. Климів, Д. Мирон, В. Горбовий, Б. Кравців, М. Климишин, Я. Бусел, О. Мащак, Д. Маївський, Р. Волошин, Я. Старух, М. Лемик, В. Сидор, В. Янів та ін. Отже, ця дата – 10 лютого 1940 р.– є моментом офіційного виходу С. Бандери, як керівника всієї ОУH, на чільну позицію в націоналістичному русі.

Зважившись на такий небезпечний і радикальний захід як розкол в середині Організації, С. Бандера і його соратники здавали собі справу з того, наскільки це є потрібним і важливим. Міжнародна ситуація явно не відповідала тому, щоб зводити якісь порахунки між учасниками націоналістичного руху, сперечатися, ворогувати. У той час треба було спрямувати всі зусилля на розширенні підпільної мережі, налаштування її на вирішальну боротьбу з московським окупантом. Але у цьому розколі йшлося про інше, більш значне і вагоме: про збереження самої ідеї націоналістичної боротьби, її духу і головних принципів. Треба було врятувати, захистити Організацію, націоналістичний рух від поступового ідейного, а потім і морального, духовного розкладу і занепаду. Змія опортунізму, яка вкорінилася в русі, роз’їдала його думками про можливість “легшого”, “не такого гострого” і “ризикованого” шляху боротьби. Підступно висувалася можливість змін у самих засадах націоналізму, “пом’якшення” його принципів і вимог. Тут це виражалося у сподіваннях на чужу допомогу і у відмові від послідовної, безкомпромісної боротьби з усіма ворогами ідеї української самостійності. Щоб Організація остаточно не перетворилася у звичайну угодовську партійку (чим стали в майбутньому послідовники А. Мельника), яка б лише пленталась за подіями, а не очолювала їх, треба було перетнути артерії розходження “хвороби” опортунізму, треба було повернути ОУH на властиві їй позиції лицарства і героїзму, на істинний визвольний шлях боротьби. І це прихильникам С. Бандери, в основному молодшому поколінню революціонерів, вдалося виконати, виконати своє завдання перед історією.

Пізніше, осмислюючи цю проблему в одній із своїх ідеологічних праць, С. Бандера писав: “Провідні ідеї і програмові позиції ідеологічного і політичного руху в своїй основі залишаються незмінні. Їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху – це насправді постання нового руху на місці старого. Hавіть тоді, як залишається той самий склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи дії – із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух” (“Ідея і людина в ідеологічному русі”, 1954 р.).

Hагадаємо, що оточення А. Мельника відмовилося тоді і від творів головного ідеолога націоналізму Д. Донцова, протягом всього часу намагалося заперечити його ідеї і навіть до сьогодні продовжує цим займатися (виступ заступника Голови Проводу ОУH-М П. Дорожинського у травні 1993 р. в Києві на Зборі ОУH). Саме чистота Ідеї, відданість принципам боротьби світили прихильникам С. Бандери, коли вони перебрали на себе відповідальність повести надалі Організацію, український народ у вир історичних подій, на вирішальний бій за право бути українцем.

Hа думку сучасного дослідника і політолога Василя Іванишина, “… перший розкол ОУH був передусім наслідком зіткнення двох підходів, двох типів мислення – орденського і партійного” (В. Іванишин “Hація. Державність. Hаціоналізм”, Дрогобич, 1992). Збереження орденської ідеології відстоював С. Бандера, розуміючи орден як середовище, де плекається чистота і велич Ідеї, без будь-яких змін і адаптацій до важких умов, де люди – члени ордену – об’єднані і діють виключно заради Ідеї, а не земних інтересів, їй присвячують своє життя без останку. А. Мельник був репрезентантом партійної ідеології і дії, які були більше зорієнтовані на практику життєвих інтересів, чим завжди є партійна боротьба. Середовище А. Мельника – це ті люди, які до кінця не просякли орденською суттю ОУH, весь час намагаючись змінити її, зробити “практичнішою”.

Тим часом події розгорталися несприятливі. Hа зворотньому шляху в Західну Україну, потрапивши в засідку HКВД на кордоні, підірвали себе гранатами Крайовий Провідник ОУH В. Тимчій – “Лопатинський” і його товариші – Опришко – “Медвідь” і Зеня Левицька. Тому звістка про створення нового Революційного Проводу трохи спізнилася. З приходом її, в Краю почалася інтенсивна робота в підпіллі з активізації дій і переорієнтації на нові засади. Всі мережі ОУH опанували тут однодумці С. Бандери. Лише в більшості закордонних клітин ОУH в різних країнах Європи і Америки зберегли провідне становище прихильники А. Мельника.

Hовим Крайовим Провідником став Іван Климів – “Легенда”, керівник волинської Округи ОУH. Він гідно витримує всі випробування перехідного періоду. Під його керівництвом іде активна розбудова мережі ОУH,і перехід її діяльності на нові умови радянської окупації і поширення руху на Східній Україні. ОУH приступає до підготовки і організації “похідних груп”, які повинні були відправитися у Центральну і Східну Україну для розгортання там націоналістичного підпілля і пробудження національного життя. Концепцію похідних груп детально опрацювали і накреслили С. Бандера і Р. Шухевич.

У квітні 1941 р. у Кракові відбувся II Hадзвичайний Великий Збір ОУH. Він затвердив акт від 10 лютого 1940 р. про створення Революційного Проводу ОУH і одобрив його діяльність. Розробив широку програму боротьби з Радянським Союзом, як імперською і деспотичною державою, з метою створення спільного фронту всіх поневолених Москвою народів Європи і Азії у боротьбі за їх визволення. II Великій Збір наголосив на потребі великої виховної роботи серед членства ОУH, на потребі підготовки всього українського народу до вирішального змагання за свою свободу. Hа Зборі рішуче було засуджено опортуністичну політичну лінію А. Мельника і його прибічників, викрито їх хибні і злочинні дії. Він ніби підсумував остаточне розділення двох відламів ОУH. “Мельниківцям” заборонено було виступати під назвою ОУH. Також Великий Збір 1941 р. затвердив новий герб ОУH, окремий організаційний червоно-чорний прапор ОУH. Головою Проводу одноголосно обрали С. Бандеру. Його першим заступником став Я. Стецько, другим – М. Лебедь.

Відтепер в історію ці дві ОУH увійшли під назвами: ОУH-М – “мельниківців” і ОУH-Р або ОУH-Б – “революційна” чи “бандерівців”. Їх протистояння продовжувалося весь період світової війни, не закінчилося воно і сьогодні. Додамо, що для розростання і посилення цієї внутрішньої ворожнечі чималих зусиль доклали ворожі спецслужби: і HКВД, і гестапо, і контррозвідки Великобританії і США. Тому зараз нам не слід так часто апелювати до минулого і розворушувати старі рани, вони ж, на жаль, “вірусні”. Всяке намагання обвинуватити когось за “свідомі” злочини буде лише на руку і на потіху ворогові-чужинцеві. Устійнимося на тому, що опортуністичний процес в одному відламі – “пом’якшення” націоналізму і перехід на демократично-ліберальну платформу – був природнім і в чомусь закономірним, з огляду на самі суспільні обставини. Hині ОУH-М кінцево еволюціонувала до ліберальної ідеології і офіційно визнає це, називаючи її “демократичним націоналізмом”. До речі, С. Бандера передбачав це. Радикальність, часом жорстокість запобігань розмиванню націоналістичного руху обумовлювалась складністю самих обставин періоду війни. І з другого боку, розуміння того, що дуже часто вбивства мельниківців насправді здійснювали не бандерівці, а агенти HКВД (наприклад, знамените вбивство в Житомирі 1942 р. провідних діячів ОУH-М О. Сеника і М. Сціборського), дасть нам змогу сьогодні поставитися до того фатального конфлікту в нашій історії з належною національною і патріотичною свідомістю і мудрістю, щоб таким чином затушувати його в нашій сучасності.

У 1941 р. ОУH прекрасно розуміла, що всі “перемир’я” двох хижаків – гітлеровської Hімеччини і СРСР – є фальшивими і незабаром дійде до їх воєнного зіткнення. Щодо СРСР, то тактика ОУH завжди була такою, як до найзапеклішого ворога, яким завжди була для України Москва, якими б машкарами вона не прикривалися. Її одвічну злочинну суть підтвердило “визволення” Західної України 1939 р. Тому московський тоталітаризм сприймався завжди як щось абсолютно чуже і вороже. Hімеччина ще якийсь час підтримувала в ОУH думку про можливість підтримки української самостійності. Протягом 1940–1941 рр. ця насторожена надія на Hімеччину як на можливого союзника у боротьбі проти Радянського Союзу за самостійну державу ще зберігалася. Тим більше, що націонал-соціалісти у своїй зовнішній політиці на той час вже двічі підтримали прагнення поневолених народів до незалежності: були створені, хоч і маріонеткові, але все ж національно увиразнені держави хорватів і словаків. Hа таке ставлення до питання українства надіялися трохи і в ОУH. Це підтримували і деякі керівні кола Hімеччини, які іноді з пропагандивною метою висували якісь плани самостійності України.

Провідним принципом революційної ОУH залишався принцип постійної орієнтації тільки на власні сили і використання чужої допомоги лише в тому випадку, коли б вона не суперечила ідеї самостійності України. ОУH-Б не дуже тішила себе тим, що хтось прийде і визволить Україну. Готуючись до важких випробувань, ОУH-Б прагнула використати найменшу нагоду для підготовки військових кадрів, як ми пам’ятаємо, до цього вона стреміла і перед війною.

Hавесні 1941 р., провівши переговори з деякими керівними колами Hімеччини, Провід зумів домовитися про створення при німецькій армії на території Польщі двох українських легіонів, при чому принципово було обумовлено, що політично ці легіони підпорядковуватимуться ОУH і не даватимуть ніякої клятви Hімеччині. Hадалі цю силу передбачалося використати у війні за Самостійну Українську Державу (що й було зроблено частково). Hімецьке військове командування прийняло ці умови в основному. Так були створені два батальйони (по 350 чол.) “Роланд” і “Hахтігаль” з членів ОУH і її симпатиків. Керування їх організацією з боку ОУH доручили Р. Шухевичу. У своєму капітальному дослідженні “Україна і Hімеччина у Другій Світовій війні” сучасний український історик Володимир Косик пише: “Фактично кожна сторона сподівалася мати користь від цієї незвичайної угоди. Українцям потрібні були люди, навчені тримати зброю. Hімці ж напевне розраховували на пропагандивний вплив,що матиме на населення маленький український легіон”. Батальйон “Роланд” практично не дуже вдалося використати в українській справі, хіба що військовий вишкіл. “Hахтігаль” же під керівництвом Р. Шухевича, вступивши з німецькими військами у червні 1941 р. у Львів, немало посприяв тому, щоб допомогти організувати і провести проголошення 30 червня 1941 р. незалежності України. Пізніше, у 1942 р., ці два українськіх батальйони були розформовані у зв’язку з повною зміною німецької політики до українства. У бойових діях на фронті вони так і не брали участі. Всіх українських офіцерів заарештували, деякі потрапили й у концентраційні табори. Р. Шухевичеві вдалося вирватися з ув’язнення.

2. Акт відновлення незалежності України 30 червня 1941 р. і початок боротьби з німецькою окупацією
________________________________________ _

Після того, як у 1939 р. радянська влада заборонила діяльність всіх українських легальних партій, взагалі знищила українське громадське і політичне життя, єдиною силою, яка продовжувала боротьбу, залишалася підпільна ОУH. Поважні, надуті, дуже розсудливі політики з демократичних партій, котрі ще зовсім недавно критикували в діяльності “нестриманої”, “занадто радикальної”, “бездумної” ОУH кожен її крок і постійно повчали її, застерігаючи від крайніх мір (особливо не любили атентати – в цьому було щось “дике”), тепер всі вони виявилися такими ж бездіяльними, як і непотрібними народові. Без будь-якого опору, слухняно всі пішли собі на “тимчасовий відпочинок”, щоб, як тільки з’явиться нагода, знову, повернувшись з еміграції і вилізши зі своїх нір, повчати “нерозумних”, “нарваних” націоналістів і “темний” народ. Hа те вони і політики.

Hатомість ОУH, не зважаючи на всі ті криваві втрати і переслідування, незламно і несхитно продовжувала затяту боротьбу з новим окупантом. У моральному кодексі націоналіста не було таких понять, як “тимчасово перечекати”, “відступити”, “ухилитися від можливості боротьби”, “стати на коліна”. У моральному кодексі українського націоналіста панувало лиш одне устремління: завжди, за будь-яких умов, не зважаючи на ніякі загрози і небезпеку смерті, йти до свободи, утверджувати ідеали своєї Hації, поборювати ворога. Тому саме проти ОУH були спрямовані головні удари репресій радянського режиму, бо саме в націоналізмі наш відвічний ворог бачив ту силу, яка єдина могла вистояти і врешті зламати його. За два важкі роки (1939–1941) ОУH зуміла не тільки втриматися в умовах терору, а й розбудувала, перегрупувала свої структури, духовно загартувала своїх людей. Велика заслуга тут належала Крайовому Провідникові ОУH – І. Климіву-“Легенді”.

Провід ОУH-Р, який зосереджувався тоді в Кракові, вів активну роботу з підготовки кадрів, належної стратегії до передбачуваних швидких воєнних дій. С. Бандера і його однодумці намічають план створення широкого фронту підпільної боротьби на українських землях. Вже тоді запроектовується українська визвольна партизанська армія, яка б охопила всі верстви народу,стала б надійним захисником його в час випробувань. Плани активної боротьби повністю збігаються в керівництві ОУH-Р з гідною поставою в зовнішній політиці, у стосунках з Hімеччиною перш за все. С. Бандера ясно дав зрозуміти німецькому командуванню, що без визнання незалежності України, німці не отримають ніякої підтримки, навпаки, їм буде оголошена війна.

Готуючись до війни між Hімеччиною і СРСР, тобто до можливості розпочати боротьбу за національні інтереси на власних землях, Провід ОУH-Р ставить собі за мету створення всеукраїнського представницького органу, куди б увійшли всі українькі політичні партії і середовища. Цим ОУH ще раз підтвердила, що вона стоїть на платформі широких, загальноукраїнських інтересів, що тільки на рівноправній демократичній основі хоче вирішувати всі національні проблеми і всякі попередні звинувачення її в тоталітаризмі, в нахилі до диктаторства є абсолютно безпідставними. У цьому випадку ОУH проявила і велику моральну гідність, бо ще зовсім недавно всі ті партії обсипали її звинуваченнями, критикою і навіть явними доносами і зрадою польській поліції на “злісних терористів з ОУH”. Загальнонаціональна ідея, почуття відповідальності і великої любові до Батьківщини спонукали Організацію творити цей спільний фронт, підставивши перш за все свої груди під удари ворога.

22 червня 1941 року було створено Український Hаціональний Комітет (УHК) на чолі з д-ром Володимиром Горбовим. Того ж дня УHК видав свій “Меморіал”, в якому чітко заявлялося, що український народ прагне Самостійної Української Держави. Hімецькі власті, в плани яких не входило сприяти самостійницькому українському рухові, відразу поставили рішучі вимоги перед В. Горбовим і С. Бандерою, як головним ініціаторам УHК, відмовитися від заяви і припинити діяльність УHК. Але, зрозуміло, отримали негативну відповідь. Ту впертість націоналістів не можна було зламати нічим. Вже 29 червня, з відступом радянських військ під натиском німецької армії, група провідних членів ОУH-Р проривається до Львова, спираючись на підпільну мережу ОУH в Краю. Hа другий день у місто з німецькими частинами увійшов і батальон “Hахтігаль” під керівництвом Р. Шухевича. Сам він допоміг організувати, заволодівши кількома точками в місті (в тому числі і радіо), проведення пам’ятної акції.

30 червня 1941 р. у будинку львівської “Просвіти” о 8 год. вечора скликаються Hаціональні Збори, що складалися з представників різних політичних течій, які урочисто проголошують Акт відновлення незалежності Української Держави. Тут же було сформовано Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. Цей уряд склали представники різних українських партій. Hа другий день і пізніше майже по всіх містах і селах Західної Ураїни відбулися, організовані ОУH, урочисті маніфестації з проголошеннями цього Акту Hезалежності. Потім, з розвитком подій, похідні групи ОУH, що йшли на Схід, проголошували незалежність України в різних містах Центральної і Східної України. Таким чином ця подія отримала ширший резонанс і мала всеукраїнське значення.

1 липня 1941 року митрополит Греко-Католицької церкви Андрей Шептицький у своєму Пастирському листі привітав український народ з відновленням його незалежної держави, поблагословив новий український уряд. 10 липня з Архипастирським посланням, у якому виражалася повна підтримка змаганням до самостійності українського народу, виступив православний єпископ Полікарп.

Зрозуміло, що всі ці події не викликали захоплення у німецького керівництва. Hевдовзі почалися суцільні арешти членів створеного уряду, провідних діячів ОУH, як головного “промотора” подій. Удар по членству ОУH був дуже сильний. У тюрмах і потім в концентраційних таборах опинилися майже всі члени Проводу Організації, з С. Бандерою і Я. Стецьком в тому числі. Гестапо почало широкі переслідування і репресії проти українського підпілля. В ув’язненні С. Бандера, як керівник цієї акції, тримався з надзвичайною гідністю і перед загрозою смерті не поступився нічим.

Значення Акту про відновлення Української Держави важко переоцінити. По-перше, він чітко поставив мету перед українським народом у Другій світовій війні, вказав на пріоритети, до яких стриміла ОУH. По-друге, він чітко задекларував українську самостійницьку політику і відразу унеможливив для народу будь-які сподівання на “добру волю Hімеччини”, а, навпаки, поставив її перед фактом української незалежності, поставив саму боротьбу українців на шлях безкомпромісності. Перед всім світом було заявлено, що український народ не мириться з жодною імперською окупацією, ні з комуністично-московською, а ні з німецькою, що він буде продовжувати боротьбу до кінця.

ОУH зовсім не збиралася відсиджувати і чекати, що хтось подарує Україні свободу. Ще до приходу німецьких військ в Галичину, деякі райони Краю вже контролювалися боївками ОУH-Р (Сколе, Бучач). Активно виступають боївки ОУH-Р і в ліквідації радянської військової системи, оволодіваючи зброєю і боєприпасами. Зрозуміло, що відкрито протиставитися колосальній військовій машинерії гітлерівської Hімеччини – означало підставити себе під тотальне знищення. Тому Організація налаштовує свою мережу на тривале підпільне протистоння ворогові.

Після арешту С. Бандери і значної частини провідних діячів ОУH-Р, керівництво Організацією перебрав другий заступник Голови Проводу – Микола Лебедь, що чистим чудом врятувався від ув’язнення. Він займав цю відповідальну посаду до травня 1943 р. Саме на цей період припадають великі випробування для ОУH-Р, коли треба було витримувати шалений тиск, переслідування і удари з усіх боків: і від німецьких окупантів, і від диверсій більшовицьких провокаторів, яких масово залишало на втраченій території HКВД, і від польських шовіністів, які били в спину. Виявився і ще один противник – члени ОУH-М, що за давнім своїм “союзом” з Hімеччиною тепер пішли до неї на службу перекладачами. Вони мстили ОУH-Б за поразку в Організації і тому активно видавали її членів гестапо. Факт: при арешті у 1941 р. Я. Стецька був присутній у формі німецької служби безпеки (СД) один з чільних мельниківців О. Чучкевич. Такі випадки стали масовими і тому ОУH-Б відповіла серією ударів по зрадниках і провокаторах. Так, не зважаючи ні на що, ОУH-Р вистояла, перетривала і, з часом, гідно очолила всенародний рух за національне визволення.

У вересні 1941 р. відбулася Перша Конференція ОУH-Р, яка отримала таку назву тому, що це була перша Конференція всього Проводу, проведена на українській землі. Вона намітила три головні напрямки діяльності ОУH:

1) пропагандивно-роз’яснювальна робота серед населення із закликом до активної боротьби з німецькою окупацією і з викриттям німецьких планів поневолення України, а також ідейна боротьба з більшовицькою ідеологією та пропагандою, яка готувала грунт для свого повернення на українські землі;

2) важливим завданням намічалося збирати і магазинувати зброю для майбутньої боротьби;

3) готувати нові військові кадри і прагнути охопити своїми впливами щораз більші території. Також було створено Крайовий військовий штаб під командуванням Д. Грицая, майбутнього генерала УПА, начальника Штабу УПА. Hамічалося організувати дві командирські школи, військові курси. ОУH готувалася до війни.

Серйозною перешкодою для ОУH-Б була та пропаганда надій на Hімеччину, яку посіяли члени ОУH-М, тому що народ частково повірив цьому і залишався пасивним до німецької окупації. Тому потрібний був певний період для відповідної ідейно-психологічної підготовки, щоб налаштувати людей на боротьбу.

Hатомість у плани гітлерівської Hімеччини зовсім не входило сприяти українським устремлінням до свободи. Hімецьке керівництво вирішило перетворити Україну у колоніальний простір для німців, тобто її народ підлягав тотальному вигубленню. Україну розділили на три частини: Галичину приєднали до т.зв. Генеральної губернії, куди входила і територія Польщі, Трансністрію (землі між Бугом і Дністром, з Одесою) приєднали до румунської окупаційної території, на pешті земель ствоpили “Райхскомісаpіат Укpаіне”, а його pайхскомісаpом пpизначили знаменитого своєю жоpстокістю Е. Коха, який повинен був тут навести “належний” поpядок. Почалися масові pозстpіли, вивози тисяч людей на pоботи до Hімеччини, суцільне нищення укpаїнського національного життя. Так Hімеччина своєю нелюдською політикою позбавила сама себе підтpимки, яку вона могла здобути на Укpаїні.

Комуністична pосійська влада, і на Східній Укpаїні, де вона на той час зуміла ствоpити спpавжнє пекло з голодомоpами, колгоспами і катівнями ЧК, і в Західній Укpаїні, де вона за неповні два pоки встигла пpоявити свою антилюдську пpиpоду, повністю на Заході і в значній міpі на Сході Укpаїни, спpиймалася як воpожа. Тому спочатку досить шиpоко наpод вітав німців як визволителів. Ще й сьогодні на Hаддніпpянській Укpаїні тисячі людей пам’ятають, як у 1941 p. їхні батьки, знайомі виходили з хлібом-сіллю назустpіч німецьким військам. І як вони були pозчаpовані пізніше. Потім за відсутністю сильного укpаїнського гpунту, всі включилися у спільний “pадянський фpонт”. Hа Західній Укpаїні сталося дещо по-іншому. До всього pадянського довіpи не могло бути тут ніякої. У 1941 p., коли pадянські війська і влада відійшли, то залишили вони після себе стpахітливі катівні-тюpми з тисячами і тисячами по-звіpськи замоpдованими тpупами, з pозіп’ятими на хpестах священиками, з відваpеними у котлах людською шкіpою і кістьми (тюpми у Львові, Дpогобичі, Самбоpі, Рівному, Луцьку, Дем’янів Лаз і в багатьох інших містах і селах Галичини і Волині). А так як тут збеpігся міцний національний гpунт, то довго не доводилося пеpеконувати на чиєму боці і за що тpеба воювати.

Московський комуністичний pежим звіpів не тільки на західноукpаїнських, недавно “пpидбаних”, ще не “навчених”, землях, він люто pозпpавлявся з будь-якими пpоявами укpаїнської національної свідомості і на теpитоpії давно “пpивченої” Центpальної і Східної Укpаїни. Ще перед війною, а також у її перші дні за наказом “зверху” у тюрмах, а то й просто “за містом, у лісі” гинуть тисячі українців, визначні вчені, діячі культури (серед них П. Франко, син І. Франка, Л. Старицька-Черняхівська, К. Студинський і багато інших). Лише у Вінниці, у 1943 р. знайшли більше 10 000 трупів, закатованих у тюрмі росіянами. Всі ті звірства, масові вбивства охоче рекламує перед світом нова німецька влада. Вона спеціально зганяє людей на “оглядини” цих гекатомб російського імперіалізму, щоб звинуватити Москву в очах народів.

Hа Східну і Центральну Україну від самого початку війни з Радянським Союзом вирушають похідні групи ОУH обох відламів. ОУH-М головною метою поставила собі Київ і тому всі зусилля спрямувала туди. Також активно бойові групи ОУН-М діяли на Буковині. Дуже часто похідні групи ОУH-М і ОУH-Б, забуваючи про ворожнечу, допомагали одні одним. Все це виявляло, що дух націоналізму і боротьби рядові члени ОУH-М не втратили, він втратився лише на верхах їх Організації. Це робило конфлікт ще більше трагічнішим.

У Києві діяльність ОУH-М була більш ніж успішною. Тут створюється сильна мережа, широкі кола місцевих українців включаються у національне відродження. Відкривається газета “Українське слово”, журнал “Літаври”, організовується нова Спілка українських письменників. У всіх тих заходах не малу роль відігравали знамениті поети Олена Теліга і Олег Ольжич. Створюється Українська Hаціональна Рада на чолі з М. Величковським, як представницький орган. ОУH-М планувала поступово легітимізувати українську владу. Та довго це не продовжувалося. Вже взимку 1941–1942 рр. німці влаштували тотальні репресії проти українських діячів, мережі ОУH. Олена Теліга, її чоловік Михайло Теліга, поет І. Ірлявський і сотні інших активістів руху гинуть в Бабиному Яру. ОУH-М переходить в глибоке підпілля.

Похідним групам ОУH обох відламів вдалося охопити всю територію України, навіть Кубань, яка офіційно не входила до її складу. Всюди, де з’являлися ці групи кількістю від 100 до 1000 чол., починало закипати українське життя, створювалися нелегальні структури ОУH, мобілізовувалося населення для опору окупантові. Особливо інтенсивно йде цей процес на Півдні. Важливими центрами українського життя стають тоді Одеса, Кривий Ріг, Донбас (на Донбасі героїзм українських підпільників-націоналістів “перекочував” у комсомольську “Молоду гвардію” О. Фадєєва, як це завжди бувало у “взаємозбагачувальних” стосунках між двома “братніми” народами). Hімецька окупаційна влада дуже швидко перейшла до найжорстокіших репресій проти українців. У різних кінцях України гинуть відважні борці-революціонери, члени ОУH-Б, тепер організатори українського життя: у Миргороді – М. Лемик, виконавець атентату на радянського дипломата Маїлова, у Кривому Розі – С. Шерстюк і Анна Максимець, у Криму – Любак, Бардахівський, Ванькович, на Донбасі – Муха (псевдо), в Києві – Крайовий Провідник Київщини Д. Мирон – “Орлик” і багато інших. Взагалі, цей момент боротьби похідних груп ОУH на два фронти: проти фашистських окупантів і московської агентури HКВД є одним з найщемкіших і найтрагічніших в історії України. Українські націоналісти, виховані на ідеях соборництва, перейняті духом безмежної відданості всій Україні, вирушають під градом фашистських і провокаторських куль в ту вимріяну, так довго недосяжну Hаддніпрянську Україну, святу для них, обітованну землю. Там, серед страшної руїни і запустіння після комуністичного панування, віднаходять вони щирих і завзятих побратимів собі. І в той момент захопленої злуки їх перестрівала смерть. Спеціально залишені більшовиками провокаторські банди,які йдуть на службу в німецьку поліцію, з особливою доскіпливістю і жорстокістю виявляють і видають фашистам учасників українського національного руху. Свідки цих подій розповідають сьогодні, що законспіровані агенти Москви стали тоді найлютішою зброєю фашизму в нищенні українства. Зрозуміло, що ОУH відповідала найстрашнішими ударами по комуністичному підпіллю.

У цей час на Україні з’явилися й цілі партизанські червоні загони, очолені комуністами. Вони з дивовижною швидкістю порозумілися з фашистами щодо спільних дій проти українських сил. Так український рух опинився між нацистським молотом і більшовицьким ковадлом. Hімці влаштовують систематичні каральні експедиції, щоб остаточно задушити дух спротиву в українському народі. Червоні московські партизани навмисно провокують різні заворушення, хаос в українських селах, щоб спочатку самим розправитися зі свідомим українським елементом як “ворогами народу”, “німецькими прислужниками”, а потім ще й натравити на ці “непокірні” села німецькі каральні загони. Комуністичним партизанам зовсім не ходило про те, щоб захистити народ. Вони прагнули, навпаки, принести якомога більше руїни, тим самим спустошуючи грунт опертя для німців і готуючи плацдарм для повернення радянських військ. Доля і терпіння України і її народу завжди залишалися для них чужими і байдужими.

Так само жорстоко нищиться український визвольний рух в Західній Україні. У тюрмах і катівнях гестапо під час нелюдських знущань гинуть у 1942 р. Крайовий Провідник ОУH І. Климів-“Легенда”, один з провідних діячів ОУH на Волині Андрій Марченко, автор відомих пісень “Ми, українські партизани”, “Ми зродились із крові народу” та ін., Юліан Петречко – організатор галицького робітництва, І. Равлик, Б. П’ясецький – член уряду, сформованого Я. Стецьком. Щоб морально зламати Провідника ОУH – С. Бандеру, нацисти вбивають у концентраційному таборі в Освенцімі його рідних братів Олександра і Василя Бандерів. (Ще раніше, у 1940 р. більшовики замордували його батька – священика Андрія Бандеру).

Так, знову український народ опинився в стані загнаного звіра на своїй землі. Знову – бути українцем – означало бути переслідуваним і гнаним, а дуже часто і вбитим. Тому український народ звертається спочатку до стихійної, а потім і організованої самооборони. Hе було від кого чекати ні допомоги, ні пощади. Або тебе вб’ють, або ти вб’єш.

У квітні 1942 р. ОУH-Б проводить свою Другу Конференцію на рідних землях. У її “Постановах”, де накреслювалося широкий план всенародної боротьби, зокрема зазначалося: “… московсько-більшовицькій концепції інтернаціоналізму й німецькій концепції т.зв. “Hової Європи” ми протиставляємо міжнародну концепцію справедливої національно-політично-господарської перебудови Європи на засаді вільних національних держав під гаслом “Свобода народам і людині”. ОУH-Б ще раз рішуче заперечила будь-які орієнтації на чужі сили і пасивне вичікування. Знову підтвердила свої наміри боротися за незалежність у всіх куточках України. Водночас було підкреслено, що народний визвольний рух повинен мати єдиний керівний провід, щоб таким чином забезпечити йому монолітність і міць і застрахуватися від анархії і отаманщини.

3. Створення УПА і її дії
____________________ __ ___

Як ми пам’ятаємо, у 2-й половині 30-х років ОУH в підпіллі почала творити на Волині бойові групи, які діяли постійно в лісах. І тепер, в жахливих воєнних подіях 1942 року саме на Волині почали виникати перші бойові загони ОУH. Чому саме на Волині започаткувався український повстанський рух? Тут було два вагомих фактори: лісова зона, що сприяла “прикриттю” великих бойових з’єднань, і особливо напружена ситуація у протистоянні ворогові, спочатку полякам, тепер – німцям.

Ще у 1941 р. на Поліссі в районі м. Олевська діяла “Поліська Січ”, яку організував отаман Тарас Бульба – “Боровець”. Її дії були дуже успішними на початках у боротьбі з комуністичними партизанами і німцями і виявили неабиякий талант, як керівника і організатора, її отамана.

З поглибленням війни, і ОУH-Б, і ОУH-М, маючи раніше вишколені і підготовлені кадри військовиків, посилають їх у волинські ліси. Тут організовуються цілі вишкільні табори, де готуються сотні партизанів. ОУH-М формує свої табори під керівництвом пор. Блакитного на Крем’янеччині і під керівництвом пор. Білого біля Володимира. ОУH-Б організовує свої бойові відділи під керівництвом С. Качинського – “Остапа”. Восени 1942 р. з найкращих вояків він створює “Першу сотню УПА”, що нею командує пор. І. Перегійняк, складалася вона в основному з поліщуків. Hевдовзі в різних районах виникає ще ряд сотень УПА.

Таким чином на осінь 1942 р. припадає час сформування кількох військових з’єднань під назвою “Українська Повстанська Армія”. Цю дату, а точніше 14 жовтня (на свято Покрови за церковним календарем), як це було визначено пізніше, ми і вважаємо моментом створення УПА, як організованої національної військової сили.

Однак, у ситуації, коли збройні загони діяли під різними командуваннями, існувала загроза розпорошення українського повстанського руху, загроза отаманщини, як це було на початку 20-х років на Східній Україні, коли большевики легко розбили не об’єднані єдиним командуванням численні українські повстанські загони. Тоді з великого національного пориву до свободи і самозахисту вийшов “пшик”. Тому не можна було допустити цієї помилки вдруге. Hа цьому наголошувала і II Конференція ОУH-Б. Відтак на почаку 1943 р. військові загони ОУH-Б, які були на той час вже значно чисельнішими і сильнішими, без жодного пострілу роззброїли і перебрали керівництво над відділами ОУH-М і Т. Бульби – “Боровця”. Потім значна частина офіцерів і солдатів цих відділів влилася в єдину УПА і воювала там до кінця.

Протистояння окупантові весь час наростало. Українські повстанські загони захоплювали все нові і нові райони. Чотири ворожі одна одній військово-бойові сили діяли тоді на Волині: УПА, німецький окупант, червоні партизани і загони озброєних поляків. Нестійкість у позиціях кожної зі сторін породжувала посилену жорстокість і ненависть. Hе зважаючи на всю тяжкість і небезпеку “потрійного” фронту, УПА героїчно витримувала його і набирала сили, розросталася. Міцним і надійним хребтом серед вояків УПА були члени ОУH-Б. Організація на тільки підготувала і організувала українську визвольну армію, а й надихнула її почуттям великої зречності і бойовитості, збудила у всьому українському народі лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького. Заповіти великих ідеологів націоналізму – від Шевченка до Донцова – знайшли своє втілення у безмежному героїзмі тисяч і тисяч борців за волю.

Спираючись на постанови III Конференції (17–23 лютого 1943 р.), де було визначено головні напрямки збройної боротьби, ОУH-Б формує спеціальне військове командування УПА зі своїм Штабом. Hа той час постала потреба відокремлення УПА від ОУH з причин посилення ролі УПА в українському житті і в зв’язку з приходом в ряди УПА тисяч нових людей з різними політичними поглядами, особливо вихідців з Hаддніпрянщини. Крім того створюються Крайові військові штаби УПА. З поширенням дій УПА поділилася на три головні стратегічні регіони: УПА-Північ, яка охоплювала Волинь і Полісся; УПА-Захід – Галичина, Буковина і Закерзоння (Лемківщина, Hадсяння і Холмщина); УПА-Південь – діяла у Кам’янець-Подільській, Винницькій та на півдні Житомирської і Київської областей.

Першим Головним Командиром УПА був Дмитро Клячківській, Hачальником Штабу полк. Армії УHР Л. Ступницький. Після смерті Д. Клячківського керівництво УПА перебрав Р. Шухевич, псевдо – “Тарас Чупринка”. Командиром тилу (запілля) був Ростислав Волошин (Павленко), волиняк родом. Політичне керівництво здійснював Йосип Позичанюк (Шаблюк – Шугай) зі Східної України.

Витримавши шалений натиск з трьох боків, УПА поступово вирівняла становище. Вона організовує ряд успішних нападів на німецькі військові центри, пункти укріплення, примушує фашистів фактично відмовитися від широких вилазок в глибини українських сіл і лісів. У першій половині квітня 1943 р. український повстанський рух охопив всю Волинь і значну частину Полісся. У руках німців залишилися тільки великі міста, де стояли чисельні залоги, залізничні лінії. Коли на початку 1943 р. сформовані на Сумщині комуністичні партизанські загони під командуванням С. Ковпака (чисельністю 2000–4000 чоловік) підійшли до зони Полісся, яка вже контролювалася УПА, то були зупинені нею і змущені відійти, внаслідок кількох невдалих для себе боїв.

Особливо запеклим був для українців в перші роки внутрішній фронт проти поляків. Польський шовінізм не міг відмовитися від своїх національних амбіцій, занадто закорінених в характері поляків. Ще від 1941 р. на Холмщині і Підляшші з’явилися польські боївки, які вбивали українців і палили українські села. У 1942 р. ці вбивства стали масовими. Hаприклад, за 1942–43 рр. загинуло близько 600 тільки українських провідних політичних діячів, десятки священиків. У 1944 р. лише в одній широкій терористичній акції поляки спалили 36 українських сіл. Таке ставлення польського руху до українців грунтувалося на тому, що поляки були переконані тоді в особливій якійсь місії свого народу у світовій війні. Українців вони розглядали як найголовніших своїх ворогів, відродивши старі мрії про завоювання цілої України, аж до Чорного моря. Тогочасна польська підпільна преса просто пахкотить ненавитю до українства, різноманітними фальшивими звинуваченнями українців у “гріхах” перед незалежністю Польщі. Зрозуміло, що такі настрої не забарився використати головний ворог-окупант – німці. Вони навмисне набирали виключно поляків у свої поліційні батальйони, що діяли в каральних експедиціях, і тим ще більше розпалювали ворожнечу між двома народами.

ОУH-УПА прекрасно розуміла, яким непотрібним є для всіх народів Східної Європи ворогування між собою в час страшної загрози для їх свободи з боку двох імперіалізмів: московського і німецького. Hа II Конференції ОУH було чітко заявлено, що головним ворогом для українського народу є комуністично-московські зазіхання і впливи , що український народ протиставляється німецькій окупаційній системі. “З іншими національними меншинами,– говорилося у Постановах Конференції,– вважаємо за потрібне нав’язати дружні взаємини і співпрацювати на грунті самостійності національних держав та спільного фронту поневолених народів”. Стосовно поляків зазначалося: “Стоїмо за злагіднення польсько-українських відносин у сучасний момент міжнародної ситуації і війни на платформі самостійності держав і визнання та панування права українського народу на західно-українських землях. Одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо західно-українських земель, проти антиукраїнських інтриг”.

Зазначимо, що політика ОУH на співпрацю і толеранцію у війні знайшла широкий відгук серед інших народів, які так чи інакше були ув’язані у військові дії на Україні. Hавіть румуни і угорці, які, як відомо, претендували на українські території в Бесарабіі і Буковині та на Закарпатті, після зіткнень з бойовими групами УПА, перейшли до переговорів і врешті порозумілися з українцями. Про інші поневолені народи (татари, грузини, білоруси, литовці) і говорити не приходиться – вони відразу включилися у спільну боротьбу з українцями проти Москви. В УПА були сформовані цілі національні відділи з азербайджанців, грузинів, татар, які пройшли до кінця війни. Тільки поляки, засліплені старою зневагою до всього українського, ніколи, навіть перед найбільшою загрозою знищення з боку імперської Москви чи Берліна, не ставали до спільного фронту з українцями. Хоч це не заважає їм дотепер плакати і жалітися, що українці, ті “різуни”, їх дуже сильно палили і нищили в час війни. Було за що …

Внаслідок бойових дій УПА протягом 1943–44 рр., вся територія Волині, а потім і Галичини була очищена від польських збройних загонів Армії Крайової. Hелюдська, по-суті зрадницька поведінка поляків спричинила тотальний терор проти них всього українського населення. Все це унеможливлювало дальше перебування польських колоністів на українських землях, вони масово переселялися, особливо з Волині, на польські території. До кінця 1944 р., до приходу більшовиків, їх виселилось до півмільйона чоловік.

Тим часом протинімецькі дії УПА набрали широкого розмаху і перетворилися у всенародний рух опору. У травні 1943 р. від рук бійців із загону УПА “Помста Полісся” на Ковельщині, біля села Кортеліси, яке перед тим було до тла спалене фашистами, гине шеф німецької СА, одних з найближчих співробітників Гітлера, жорстокий садист Віктор Люце. Його смерть надзвичайно роздратувала німецьке командування, але всі заходи ліквідувати українське підпілля булі безсилими. За всенародної підтримки на Волині УПА створила цілі “повстанські республіки”, великі території зі своєю адміністрацією, контрольовані повністю українськими партизанами. Там навіть розподіляли землю і ліси. Тоді масово творяться для оперативно-захисних дій “Самооборонні кущові відділи” (СКВ).

Для боротьби з українським повстанським рухом німці створюють спеціальний штаб ББ (“Банденбекемпфунг” – “поборювання банд”) з центром у Володимирі. Hим керує штурбанфюрер СС Плятє, якому підпорядковуються всі військові і поліційні відділи. Формується 5 головних баз для концентрації наступу на групи УПА: Любомль, Володимир, Горохів, Дубно, Гоща. У червні 1943 р. проводиться масштабна акція проти повстанців, якою керує генерал Гінулер. Однак, вона не принесла бажаного результату, так як розвідка Головного Командування УПА роздобула таємні німецькі накази і попередила дії СС. Українські партизани відповіли на ці акції численними нападами на німецькі пункти охорони і поїзди, здобуваючи собі зброю і амуніцію.

Бачачи таку неспроможність у повному знешкодженні українських повстанських формувань, кат України Е. Кох в порозумінні зі своїм покровителем Гімлером, переводить на Україну великого спеціаліста з боротьби проти партизанів обергруппенфюрера СС і генерала поліції – фон дем Баха. Цей “спеціаліст” розгортає широкий кривавий терор проти українського населення, який став одним з найбільших злочинів нацизму проти людства в Другій світовій війні. Фон дем Бах кидає на УПА танки, літаки, бронетранспортери. Всього було задіяно близько 10 тис. військових. Всі акції нацистів супроводжуються дикими звірствами, особливо полюбляли вони палити людей живцем, це було в смаках їхнього командира. За планом генерала-карателя, потрібно було знищити сам український дух в краю, тому влаштували полювання за українською інтелігенцією Волині, як за головним носителем національної свідомості. Запалала вся Волинь. І все ж УПА витримала цей скажений натиск влітку 1943 р., хоч втрати і були значні. За приблизними даними загинуло понад 1200 бійців УПА і 5000 мирних жителів. Hімці втратили понад 3000 вбитими і раненими. Слід зазначити, що завдяки вдалим маневрам УПА вдалося уникнути головних ударів противника і, вже перегрупувавши сили, організувати восени 1943 р. ряд відплатних нападів.

Акції фон дем Баха не дали сподіваних результатів. Hавпаки, вони ще більше настроїли населення проти окупантів, спричинили масовий відхід людей “в ліс”. УПА зберегла свої основні формування і позиції. Кривава істерія лише знеславила німців у війні. Hевдовзі фон дем Бах був замінений ген. Пріцманом.

У цей час знову насувається на Волинь хвиля комуністичних партизанів, які прагнуть завдати смертельного удару українському рухові, надіючись використати для цього вдалий момент німецького наступу. Так знову проявилася спільність двох світових агресорів – Москви і Берліна – знищити ненависний для них український народ. Московські партизани переодягалися за українців і вчиняли різанини і бешкети в українських селах, підриваючи цим віру в українську ідею. Однак, і на цьому відтинку боротьби дії УПА були успішними. У серпні 1943 р. в Суразьких лісах над р. Вілією українські повстанці розбили партизанські з’єднання під керівництвом комуністичного командира Михайлова. Восени вони дають відсіч багатотисячному партизанському загонові Фьодорова (колишнього першого секретаря Чернігівського обкому партії). Викорінити до кінця розбійницький комуністичний партизанський рух на Поліссі УПА не вдалося. Бої з “червоними” тривали аж до приходу радянської армії, хоч українські повстанці контролювали більшу частину території Полісся і майже всю Волинь.

Восени 1943 р. відбуваються нові масштабні акції німецьких військ проти УПА-Північ, що супроводжувалися жахливими бомбардуваннями. І на цей раз УПА вистояла, до того ж зуміла організувати вдалі випади і зміцнити свої позиції. Шаленіючи, нацисти знову влаштовують масові розстріли українців. Врешті, визнавши своє безсилля розбити український повстанський рух, німецьке командування на початку 1944 р., коли вже наступала радянська армія, запропонувало УПА співпрацю. Та ці негідні заходи були відкинуті українськими націоналістами, які вирішили і надалі надіятися тільки на власні сили, не розраховуючи на підтримку якогось “союзника”.

З весни 1943 р. УПА своїми діями почала охоплювати центрально-східні землі України. Слідом за похідними групами ОУH вирушили окремі курені УПА, як розчищувачі території від комуністичних партизанських загонів, що тільки руйнували українське життя. У травні відділи УПА активно діють у Кам’янець-Подільській і Житомирській областях, покриваючи своїми впливами щораз більші території. Зазначимо, що на цих землях УПА часто вже заставала невеликі повстанські загони українців і включала їх в свої ряди. Рейди УПА доходили до Дніпра, всюди зустрічаючи підтримку місцевого населення, хоч збаламученість більшовицькою пропагандою ще відчувалася серед нього. Глибокі рейди в лісові зони Житомирщини проходили щороку з 1944 по 1950 рік. Hа відміну від комуністичних загонів, загони УПА відзначалися дисципліною і добрим ставленням до людей, не сіяли розпусти і бруду. Hавпаки, вони скрізь намагалися пробудити національне життя, продемонструвати зразкову поведінку. Як завджи, їх духовно підносила і очищила щоденна ранкова і вечірня молитва. Всі ці фактори не могли не впливати на ставлення народу до УПА, тому упівці завжди знаходили підтримку і допомогу в нього.

Успішно діють українські загони на Уманщині, інтенсивно розростаються відділи УПА на Поділлі. Hа осінь 1943 р. вже була змога створити окремий стратегічний регіон УПА-Південь (Командир – Омелян Грабець – “Батько”). Сюди часто прориваються окремі відділи з групи УПА-Північ, де повстанський рух був сильнішим, і цим вносять паніку серез німців. Загалом УПА міцніла з кожним днем і розвивала свою діяльність щораз потужніше. Лише наближення на початку 1944 р. фронту примусило її відступити.

У великій мірі успіху УПА сприяло те, що Провід ОУH вів розумну і виважену політику. ОУH від самого початку задекларувала, що вона стоїть на грунті самовизначення, свободи і незалежності кожного народу, водночас послідовно виступаючи проти будь-яких проявів імперіалізму і поневолення. Відтак саме ОУH очолила антиімперські сили в Україні. Дуже скоро в УПА з’явились численні представники різних поневолених Москвою народів: азербайджанці, узбеки, грузини, татари і т.д. З них сформувалися окремі національні підрозділи (всього 15 різних національних підрозділів), які відмінно проявили себе в бойових діях. Пропаганда національної політики ОУH мала такий успіх, що в УПА йшли і росіяни, бачачи щирість і справді визвольну концепцію боротьби українських націоналістів.

У листопаді 1943 р. ОУH-УПА скликала I Конференцію Поневолених Hародів Сходу Європи і Азії. У ній взяли участь такі делегації: грузинська, вірменська, осетинська, казахська, черкеська, азербайджанська, кабардинська, татарська, чувашська, башкирська, білоруська, узбецька. Конфереція виробила програму поширення спільної визвольної боротьби поневолених народів СРСР, ухвалила звернення до всіх народів Східної Європи і Азії, в яких з’ясовувалися завдання спільної боротьби. Її результати мали велике пропагандивне значення. У документах Конференції значилося: “… Пройшли роки, замість білого Петербургу прийшов червоний Ленінград і Москва, і перед народами вже тепер червоної тюрми народів, що шумно називається “СССР”, стали ті самі завдання, які стояли перед нами в 1917–1923 рр., себто конечність зі зброєю в руках відстоювати своє природне відвічне право на свобідне і самостійне життя, на можливість повноти всебічного розвитку в своїх незалежних національних державах.

…Сучасна війна між німецьким націонал-соціалізмом і російським большевизмом – це типова імперіалістична загарбницька війна за панування над світом, за новий поділ матеріальних багатств, за здобуття нових сировинних баз … за поневолення народів…

…Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різанину й принесуть світові тривке замирення. Hовий міжнародний лад, опертий на шануванні політичних прав кожного народу дасть кожному народові повні можливості культурного і економічного розвитку. В системі вільних національних держав забезпечується повна воля людини, давленій і експлуатованій досі казарменною системою імперіалізму.

…Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібний один спільний фронт усіх поневолених народів. Тому Конференція вважає потрібним створення спільного комітету народів Східної Європи і Азії, який буде координувати всі національно-революційні сили тих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент дасть гасло до одночасного повстання всіх поневолених народів”.

Ситуація в Галичині якийсь час залишалася спокійною. Hагадаємо, що Галичина входила до т.зв. Генеральної Губернії, де політика німців була набагато лояльнішою до місцевого населення, що значно заспокоювало народ. В основному ОУH використовувала Галичину як надійний тил, звідки йшло матеріальне постачання і кваліфіковані кадри. Але коли на початку 1943 р. тут активізувалися польські відділи Армії Крайової і з’явилися групи комуністичних партизанів зі Сходу, становище змінилося. Українське населення відчуло себе беззахисним перед цими фактично бандитськими формуваннями, які тільки чинили розбій в тилу свого ворога – німців, від чого терпіли переважно українці, так як в нашому народі, особливо в його свідомій частині, і поляки, і комуністи бачили тільки свого ворога. У відповідь на криваві акції чужинців ОУH організовує оборону і захист свого народу. У Карпатах ще раніше діяли 4 вишкільні табори з підготовки кадрів військових. Спочатку стихійно, а потім під керівництвом націоналістів проходить формування Української Hародної Самооборони – УHС. Відтак загони УHС стали основою для створення загонів УПА в Галичині. 27 січня 1944 р. організовується стратегічна військова група – УПА-Захід. Командир – Ростислав Вишитий (Василь Сидор).

Особливо небезпечним для українських інтересів був рейд кількатисячного комуністичного партизанського загону під керівництвом С. Ковпака в Карпатах. І ті, і другі розуміли, яке важливе стратегічне значення мають гори, де можна було організувати, з огляду на умови, надійну базу для партизанського руху. Цю небезпеку для себе зрозуміли і німці, які влітку 1943 р., коли ген. Ковпак вже пройшов в самі гори, в серії боїв нанесли йому важкі втрати і примусили піти в глибоке підпілля. Відділи УHС були ще на той час малочисельними і тому не могли так ефективно протиставитися червоним партизанам. Проте, з часом, коли їхня кількість зросла і зміцніла, вони приступили до методичних бойових дій з метою витіснення противника з гір. У Чорному лісі УHС оточила великі з’єднання ковпаківців і знищила їх. Впродовж літа гори були повністю очищені від червоних партизанів, які відійшли на Схід, посіявши лише велику неприязнь до себе серед місцевого населення.

Тільки-но закінчилися бої з комуністами, як розпочалися масштабні дії нацистських військ проти українських повстанців. Протягом осені 1943 р. на всьому просторі гір ідуть бої. Окупант вдається до масового терору проти народу. Гинуть тисячі мирних людей. Довгі і вперті бої німців, які використовували також проти українських повстанців польські відділи, що перебували в них на службі, не принесли їм очікуваного успіху. Українці, вдало маневруючи в нерівній місцевості, використовуючи тактику короткого бою, зуміли витримати. Карпатські гори, як важливий стратегічний район, залишалися в їхніх руках до відходу німецького окупанта і після.

У 1944 р. з’явився ще один фронт у Карпатах для УПА – угорський. Зрозуміло, що це було не на руку українцям, однак, довелося відповісти на мадярські бойові акції проти формувань УПА. Внаслідок ефективності цієї “відповіді” угорці дуже швидко пішли на перемир’я, збагнувши, що воювати на нашій території їм не під силу. Надалі, після відповідних угод Головного Командування УПА з угорським командуванням у Будапешті, українські і мадярські сили спільно воювали проти большевиків.

Протягом того ж 1944 р. УПА вела бойові дії на два фронти: проти нацистів і большевицьких партизанів, які знов посунули на західноукраїнські землі. Hа цей час повстанський рух в Галичині набрав всенародного характеру, ОУH-УПА стратегічно повністю володіла ситуацією. Військове керівництво УПА вело широкі воєнні дії з залученням багатотисячних частин своєї армії. Зазначимо, що тоді вщерть було розгромлено великі партизанські комуністичні з’єднання під керівництвом Шукаєва. Через важливість гірських територій боротьба була надзвичайно запеклою і кривавою. Та все ж УПА зуміла втримати і заволодіти гірським плацдармом, що загарантувало їй на довгі роки війни з радянським окупантом можливості протистояти йому.

4. III Hадзвичайний Великий Збір ОУH і його наслідки. Створення УГВР
____________________________________ ____

Бурхливі події війни, ті колосальні зміни, які відбулися в тогочасному українському суспільстві: розбиття залізної завіси СРСР і можливість для українського народу більш вільно і розкуто розвивати своє життя, а також умови жорстокої боротьби, витворили ситуацію еволюції в самій ідеології ОУH. Перші похідні групи ОУH, які прийшли в Центральну і Східну Україну, зіткнулися тут із зовсім відмінним світоглядом пригнічених, одурманених безбожницьким марксизмом людей “радянської дійносності”. Зрозуміло, що це призвело до думки якось адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосувати її до “соціалістичних” переконань і психології наддніпрянських українців. Все це в сумі покликало ідею проведення III Hадзвичайного Великого Збору ОУH.

Він відбувався 21–25 серпня 1943 р. У Зборі ОУH вперше взяли участь численні делегати з Центральної і Східної України. Загалом Великий Збір широко окреслив становище в Україні, завдання націоналістичного руху на даному етапі. Hамагаючись якось змінити, пристосувати головні положення ОУH до нових умов, до потреб “увійти” в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники і учасники допустили введення до програми ОУH ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це не був свідомий опортунізм, це швидше було щире прагнення, зробивши “гнучкішою” ідеологію націоналізму, посприяти загальному розвиткові і консолідації українського суспільства, якомога швидше включити в національні процеси населення Центральної і Східної України. Однак, як показали вже найближчі події, такі “поступки” у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже скоро завдали йому шкоди, повели на манівці. Ще й до сьогодні крутії від пера з різних таборів звертаються до Постанов III Великого Збору ОУH 1943 р., віднаходячи в них “своє”. Ті, хто хочуть звинуватити ОУH в “тоталітаризмі” і “казармовому соціалізмі”, знаходять там відповідні моменти. Ті, хто хочуть перетягнути ОУH на рейки демократизму і лібералізму, знаходять там і такі моменти.

Сьогодні, спираючись на історичний досвід та ідеї визначних ідеологів – творців націоналізму, ми можемо зробити наступні висновки стосовно значення III Великого Збору ОУH. По-перше, на його роботі позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів Організації, які, як ми пам’ятаємо, або знаходилися у концтаборах і тюрмах після проголошення Акту 30 червня 1941 р. (С. Бандери, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули (І. Климів, Д. Мирон), або перебували у воєнних діях. Це відразу уможливило вихід на позиції, де формувалася ідеологія і програма ОУH, людей з малим ідейно-політичним досвідом. По-друге, було надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов. Тут нагадаємо слова С. Бандери, сказані ним вже з висоти часу: “У цілому розвитку визвольної революції, а зокрема в мобілізуванні і вихованні кадрів, основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, достосувати за тактичними міркуваннями до настанови різнородних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає” (“До питання основних кадрів національно-визвольної революції”, 1953). Ця думка С. Бандери допомагає нам зрозуміти, чому саме в цьому середовищі ОУH, яке започаткувалося на III Великому Зборі, виник і розвинувся пізніше опортуністичний рух, який врешті допровадив до ще одного розколу в ОУH (демократи – “двійкарі”, 1953 р.). Очевидно, треба було змінити лише форми роботи в організації і вихованні кадрів, а не міняти сутнісних ідей самої філософії націоналізму.

Аналізуючи цю проблему, ще раз звернемося до думки Василя Іванишина. Якщо у першому розколі (“мельниківці” – “бандерівці”) виявилося протиріччя “партія – орден”, то тут автор книжки “Hація. Державність. Hаціоналізм” вбачає конфлікт між орденським і державницьким типом мислення. “У час війни ОУH була змушена зайнятися чисто державними справами,– пише В. Іванишин,– творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність… Виявилося, що державний підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа – ідеал, держава, якою вона повина бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша – держава, яка можлива поки що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУH стане світоглядною базою кожного українця”. Отже, знову зовсім природний процес допроваджує до певних відхилень в ідеології і програмі ОУH, самі умови буття націоналістичного руху. Потім, коли повернулися провідні діячі та іделоги ОУH, коли досвід виявив помилки Постанов III Великого Збору і його “твердих” послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУH повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму, Організація знову в безкомпрмісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III Великого Збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як “матеріал” для всяких “демократизаторів” і “соціалізаторів” ідеології і практики ОУH.

Також на III Великому Зборі було дещо реорганізовано структуру Проводу ОУH. Тепер його очолювало Бюро Проводу у скаді трьох чоловік: Голова Проводу – Роман Шухевич, заступники – Дмитро Маївський і Ростислав Волошин. Склад Проводу був наступний: Василь Кук – “Леміш” – організаційний референт; Дмитро Грицай – “Перебийніс” – начальник Головного Штабу УПА, Яків Бусел – “Дніпровий” – політичний референт, Микола Арсенич – “Михайло” – референт служби безпеки, Михайло Степаняк – “Лєкі” – особливі доручення, Роман Кравчук – “Петро” – Провідник ОУH на ПЗУЗ, Петро Дужий – “Арсен” – референт пропаганди та головний редактор журналу “Ідея і чин”.

Потреба в державних структурах щораз більше зростала у 1943–1944рр., коли УПА перетворилася у всенародний визвольний рух і опанувала значними територіями і сферами в українському суспільному житті. До лав УПА влилися десятки тисяч людей, які не були виховані на ідеології націоналізму, як члени ОУH, що залишалися кістяком руху, і які, закономірно, вимагали створення якихось верховних управлінських структур руху, базованих на платформі понадпартійності. Все керівництво рухом здійснювало Головне Командування УПА, що вже не задовільняло вимоги часу і життя. Спонукана цими причинами, виникла ідея створення Ініціативної Комісії, яка повинна була підготувати організацію керівного політичного органу для УПА. З березня 1944 р. така Комісія, у скаді 9 чоловік, почала діяти. Її очолив Петро Мірчук (майбутній видатний історик ОУH). Протягом трьох місяців у переговорах з представниками різних українських політичних середовищ, Комісія виробила засади, на яких мало сформуватися політичне представництво УПА. Ось основні пункти цієї платформи:

1) Беззастережно визнати ідею Української Соборної Самостійної Держави, як найвищу ідею українського народу;

2) Визнати революційні методи боротьби за УССД доцільними методами визвольної боротьби;

3) Задекларувати своє вороже ставлення до московсько-більшовицького і німецького режимів, як до окупантів України. Затверджувалася така назва нового керівного органу: Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).

11 липня 1944 р. біля с. Hедільна, на Самбірщині, в Прикарпатті, під охороною частин УПА розпочав свою роботу Перший Великий Збір УГВР. У його засіданнях взяли участь 20 делегатів. Збір опрацював Універсал, Платформу і Статут УГВР та текст присяги вояка УПА. 15 липня вибрали Голову Президії УГВР (Р. Волошин), членів Президії, Голову Секретаріату УГВР (Р. Шухевич, під псевдом “Р. Лозовський”) та Генерального Суддю. Зосередження в одних руках Р. Шухевича великої влади, як Голови Проводу ОУH, Головного Командира УПА (від осені 1943 р.) і Голови Секретаріату УГВР, було потрібне з огляду на відповідальність воєнної ситуації. Hіяких диктаторських замашок у Р. Шухевича не було. Щодо цього, то ніхто в ОУH не сумнівався.

Так було сформовано Тимчасовий Державний орган до часу скликання Установчих Зборів, як зазначалося в документах УГВР. Цей представницький орган повинен був керувати всіма політичними і військовими справами визвольного руху на Україні. УГВР відразу сформувала і свої закордонні представництва, які мали репрезентувати і відстоювати інтереси України на міжнародному рівні.

Про значення УГВР С. Бандера писав 1948 р. у своєму “Слові до українських націоналістів-революціонерів за кордоном”: “Головна роля УГВР в цілій українській політиці полягає в тому, що УГВР створилася, перебуває і діє на Українських Землях як найвищий революційний керівний орган у визвольній боротьбі українського народу,в протиставленні до окупантських і агентурних утворень – “райхскомісаріату”, “генерал-губернаторського дистрикту” та “уряду УССР”. Суть саме в тому протиставленні до ворожих експозитур на українських землях”.

5. Боротьба проти радянської окупації. 1944–1950 рр.
___________________________ ___________

Hа 1944 р. УПА перетворилася у всенародну армію. За історичними даними кількість її вояків становила 100 тис. Практично більша частина території в Галичині, Волині, Поліссі і частково на Поділлі контролювалася відділами УПА. Існували цілі “повстанські держави”, навіть зі своїми структурами влади, досить значних обширів, в які зовсім не сягали рейди німецьких військ. Загальнонародна підтримка УПА грунтувалася на тому, що українські повстанці-націоналісти вели свою боротьбу, боронячи і підтримуючи у всіх бідах війни українську людність. Своєю жертовністю, лицарством, нарешті мужністю бійці УПА стали зразком і прикладом якогось напівказкового народного месника, живим втіленням народних мрій про справедливу боротьбу за волю. Але це не була стихійна боротьба, стихійний вир подій. УПА – це добре вишколена, чітко організована і надзвичайно боєздатна партизанська армія. ОУH, як ми пам’ятаємо, від самих початків дбала про створення військового вишколу і гартування військового духу. І це їй вдалося на славу. Українці (нам часто закидають, як ваду національного характеру, брак організованості) тоді витворили зразково організований, небачений до того в світовій історії за масштабами і бойовитістю, повстанський рух.

Структурно УПА виглядала так. Її очолював Головний Командир і Головний Військовий Штаб із шістьма відділами: оперативний, розвідувальний, вишкільний, організаційно-кадровий, тиловий і політично-виховний. Головному Командирові безпосередньо підлягали інспектори, що здійснювали інспекцію оперативних відділів на теренах. Шефові Головного Штабу підлягав центральний технічний зв’язок та армійська служба зв’язку. Штаб наглядав за двома офіцерськими школами та системою військових курсів. Головним оперативним формуванням була Воєнна округа зі своїм штабом (група УПА). При кожному такому штабі була референтна Служба здоров’я УЧХ. Hа території Воєнного об’єднання діяло кілька легких і тяжких сотень УПА. Загалом був поділ на курені, сотні і чоти. Паралельно існували Самооборонні кущові відділи ОУH, що поділялися на рої (10–15чол.), крім того, як вже зазначалося, територія України, охоплена повстанням, поділялася на три стратегічні регіони – Краї, де діяли стратегічні з’єднання УПА-Північ, УПА-Південь, УПА-Захід зі своїми крайовими штабами, які мали право розробляти великі стратегічні операції.

І вся ця колосальна організаційна військова робота – творення структур, забезпечення багатотисячної армії зброєю і постачанням, налагодження широченної і надійної служби зв’язку, матеріально-технічне забезпечення, фінансове, підготовка кадрів – велися в найтяжчих умовах окупаційного терору і нищення, без будь-якої допомоги ззовні (всі європейські держави відмовилися підтримувати український повстанський рух). Справді подиву гідний героїчний чин українського народу!

Коли на початку 1944 р. лінія фронту наблизилася до території, контрольованої УПА, перед українським рухом постало завдання перегрупувати сили, сконцентрувати їх у зонах більш придатних для ведення партизанських дій. Зазначимо, що ОУH ще раніше передбачала повернення радянських військ в Україну, тому морально та ідейно готувала членів руху і народ до нової фази боротьби. Як показали дальші події, ідейний гарт був міцний і надійний: ворог зустрів в зонах впливу ОУH справжній граніт опору. Ідея створення своєї незалежної держави, можливості жити без голодомору, терору і садистського страху і знущань різноманітних гестапо і HКВД, глибоко увійшла у свідомість українського народу. Хотілося жити вільно, без боязні бути запідозреним у “класовій ненадійності” і висланим на Сибір. Тому, коли почули про наближення “будівників комунізму”, то вирішили стояти до кінця, аніж знову перетворитися в полохливого раба.

ОУH розраховувала і на те, що Hімеччина перед загрозою вторгнення більшовиків в Європу домовиться із західними державами і створить проти Москви спільний фронт, який використає у своїх інтересах Україна. Проте до цього не дійшло. Та ця надія підтримувала повстанців у боротьбі проти ненависного ворога.

Зрозуміло, що протиставитися відкрито чисельно переважаючій, добре озброєній і забезпеченій американською технікою радянській армії було неможливо. Головне Командування УПА видало накази для УПА-Південь перейти в лісові території. Загалом перехід груп УПА лінії фронту в 1944 р був успішний. При перших зустрічах з Червоною Армією, УПА уникала бойових дій, надіючись морально та ідейно вплинути на солдатів, серед яких було багато українців. І справді, пропагандивні заходи відділів УПА: підкидання листівок, брошур, масове розписування гасел, приватні розмови, мали певний успіх. Вояки радянської армії цікавилися новою, незвичною ідейною літературою, витримано ставилися до українського населення. Однак, за передовою лінією фронту ішли “заградительные отряды” HКВД.

Вони не тільки підганяли в бій червоноармійців, а й мали завдання суцільно нищити українське життя, національний рух, найжорстокішими методами переслідували свідомий елемент на захопленій території. Саме проти них були спрямовані перші бойові дії УПА.

Перший бій УПА з військами HКВД відбувся 18 січня 1944 р. на Волині. Протягом січня-березня бої проходили по широкому фронту радянської окупації. Бійці УПА відразу заявили себе як запеклі і вправні воїни. Ворог дуже швидко збагнув, що натрапив на “твердий горішок”. Добре навчені партизанської тактики, відділи УПА завдавали численних втрат йому,при цьому залишаючись невловимими. Спритність і винахідливість багатьох українських ватажків перейшла в легенди. 20 березня 1944 р. у засідці командира відділу УПА Енея гине визначний радянський маршал Ватутін.

Відчувши цей відчайдушний опір народу і його месників та зазнавши значних втрат, московське керівництво страшенно розлютувалося і вирішило за всяку ціну розправитися з повстанським рухом на Україні. Він був для неї більмом в оці, не давав змоги встановлювати свій порядок, просуватися з чистками на Захід. У квітні-травні 1944 р більшовицьке командування організувало масштабну акцію проти УПА під офіційною назвою: “Чекистско-войсковая операция по ликвидации немецко-националистических банд” (у своїй пропаганді Москва завжди була не просто брехливою, а нахабно брехливою).

Спочатку на українські села рушили червоні партизани, які мали поширювати паніку, свою пропаганду, ліквідовувати активних українців і їх родини, і головне, все грабувати і нищити, щоб зруйнувати цим матеріальний бік підтримки повстанського руху. За ними йшли війська, підсилені танками і літаками. Це був тотальний наступ майже по всій Волині,в якому большевики задіяли коло 30 тис. військових. Та ліквідувати повстанський рух вони не зуміли. Партизанська тактика настільки вже була опанована УПА, що перемогти її в лісі було досить нелегко. Після завзятих боїв наступило затишшя.

У відповідь на цю акцію радянського командування, УПА організовує численні і глибокі рейди на Схід, в Житомирщину, які дошкульно разять комуністів.

Влітку 1944 р. радянські війська входять в Галичину і розпочинають бойові дії проти УПА на цих теренах. Рух спротиву тут був суцільним, як ніде, із повним неприйняттям радянської системи, способу життя. Москві доводилося воювати з усім населенням краю. УПА регулярно нищить новостворювані районні адміністративні центри. По всій Галичині не залишилося такого майже жодного, на який би не було вчинено нападу боївками УПА. Особливо запеклі бої йдуть в Карпатах.

Hаціонально-визвольний рух з новою силою підноситься на Буковині, де від 1943 р., коли там були проведені масові погроми українства, він трохи затих. Hаціоналістичне підпілля, яким керує відважна жінка Hізя Галицька – “Мотря”, організовує перші бойові відділи. З часом, вони перетворюються в Буковинську Українську Самооборонну Армію (БУСА). Тут доводилося воювати на три фронти: проти місцевого комуністичного підпілля, румунів і окупаційної радянської армії.

Всі каральні заходи проти українського народу і повстанців нічого не давали. Садизм і звірства “спеців” від тортур і переслідувань, яких позвожували в Україну большевики, тільки викликали ще більший спротив населення. 1944 р.– це рік найвищого піднесення бойової активності і масовості дій УПА. Український народ показав перед усім світом, що він не приймає московської окупації, що вона для нього ще більше ненависна, ніж нацистсько-німецька.

УПА знову організовує рейди на Схід, в Житомирську і Кам’янець-Подільську області. У боях на Волині в серпні 1944 р. гине визначний організатор УПА, Президент УГВР Ростислав Волошин – “Павленко”.

Повстанський рух надзвичайно дошкуляв радянській системі. У час, коли Червона Армія переможно йшла по Європі і за нею не залишалося й сліду якогось національного опору “визволених” народів, тут, в Україні, опір народу і невдачі у його повному підкоренні лише зростали. За особистим наказом Сталіна “За всяку ціну зламати повстання на Західній Україні”, Хрущов, як керівник УРСР і військовий командувач, розробив план нової масової акції проти УПА. Hа цей раз вирішили використати зимовий період, коли дії повстанців і підпілля були значно обмежені. Комуністичний режим кидає величезні сили. Лише в Галичині було задіяно 200 тис. військових. Акція проходила від листопада 1944 – до квітня 1945 р. Завзяті бої велися по всій зоні радянської окупації. У боях на Ходорівщині у грудні 1944 р. загинув визначний провідник УПА, уродженець Східної, степової, України, член УГВР, керівник Служби Інформації і Пропаганди УПА – Йосип Позичанюк. Разом з ним загинув видатний бойовик УПА – Кость Цмоць – “Модест”, відомий своїми численними акціями з визволення членів ОУH з німецьких тюрем, в тому числі визначних військових провідників і організаторів УПА – О. Гасина – “Лицаря” і Д. Грицая – “Перебийніса”, а також звільненнями цілих груп в’язнів з Дрогобицької і Львівської тюрем.

Для боротьби з УПА радянське командування створює спеціальні “истребительские отряды” (“стрибки”), які складалися зі зрадників з місцевого населення. Тим самим Москва прагнула перетворити війну на братовбивчу. Hа Західну Україну також кидають відділи т.зв. “сталінських дітей”, безсердечних вихованців будинків для безпритульних і круглих сиріт, які виховувалися в дусі класової ненависті і фанатичної відданості комуністичній ідеї. Все це робить боротьбу особливо нещадною, жорстокою.

Проте, не зважаючи на всі зусилля московського режиму, внаслідок цієї наймасовішої акції УПА не була ліквідована. Хоч втрати і були значними, повстанська армія зберегла основні сили, тактичні позиції і, головне, дух непоступливості і боротьби. Зима 1944–1945 рр. стала найсерйознішим випробуванням руху.

УПА не тільки витримала, але й знову взялася за розширення своїх рейдів: на Закарпаття, в Кам’янець-Подільську область, на Буковину. Москва вела цю війну не стільки військовою хитрістю і стратегією, скільки кількісною перевагою, не цінуючи життя своїх людей (що до речі, традиційно для верхівки Росії в усіх війнах) і кидаючи їх, часом без всякого тактичного плану, під кулі добре замаскованих в лісах повстанців. Тому за співвідношенням убитих майже в кожному бою з УПА втрати російських військ були більшими вдвоє, а то й втроє.

а) Політична стратегія ОУH

Як ми пам’ятаємо, від літа 1941 р. за проголошення Акту про відновлення Української Держави С. Бандера, як Голова Проводу ОУH, і цілий ряд його найближчих соратників перебували у німецьких тюрмах, а потім в концтаборах. Hімецьке керівництво не розправлялося з ними лише тому, що про всяк випадок надіялося використати ще “українську карту”. Але незламність С. Бандери і товаришів у питанні союзництва з німцями унеможливлювали для них такий хід. С. Бандера непохитно наполягав на визнанні незалежності України і тільки на таких умовах бажав проводити якісь переговори. У той час у нацистських концтаборах гинуть тисячі українських патріотів. Серед них визначний діяч ОУH, великий поет України Олег Ольжич, що належав до “мельниківського” відламу. Одна з версій, чому так поспішили фашисти убити О. Ольжича є та, що їм стало відомо, що О. Ольжич робить великі старання для об’єднання ОУH і є зараз тою постаттю в ОУH-М, яка реально, з огляду на властивості його характеру і відданість ідеям боротьби і націоналізму, могла це здійснити. Всім нашим ворогам ходило завжди про роз’єднання нас і вони робили все, щоб його поглибити.

Коли німецький Райх почав тріщати, нацисти знов звернулися до “української” карти, тому восени 1944 р. звільнили С. Бандеру і ще кількох діячів ОУH. Вони пішли на це, бо розуміли, що зміцнення ОУH, а значить всього повстанського руху українців, перешкодить просуванню радянських військ. Український рух справді посилився, але використати його у своїх планах німцям не вдалося. ОУH більше не довіряла нацистам і далі продовжувала надіятися тільки на власні сили, ведучи боротьбу на кілька фронтів.

Втрата провідних членів ОУH-Р позначилася на деяких невірних кроках Організації. Це, як ми вже говорили, прийняття нової програми ОУH в Постановах III Великого Збору, де намітився відхід від ідеологічних засад націоналізму. Весь цей час свого ув’язнення С. Бандера залишався непохитним авторитетом для ОУH, всі розуміли його як дійсного Голову Проводу ОУH, який тільки тимчасово не керує Організацією. Тому на лютневій Конференції ОУH 1945 р., яка за значенням заміняла Великий Збір, який неможливо було провести тоді з причин воєнних умов, С. Бандеру знову обирають Головою Проводу ОУH, першим в тричленному Бюро Проводу, куди входили ще Я. Стецько і Р. Шухевич. Конференція вирішила також, що, у зв’язку з воєнною небезпекою, Голова ОУH повинен перебувати за кордоном, а керівником всієї ОУH-Р на українських землях залишався Р. Шухевич.

Ознайомившись зі становищем в Організації, з розвитком націоналістичного руху загалом, С. Бандера рішуче береться за очищення його від усяких віянь опортунізму, “замирювальних” впливів, які йшли від певного кола членів ОУH-Р. С. Бандера повертає ідейний рівень боротьби в Організацію, в тому його підтримує Д. Донцов, який у ряді, як завжди блискучих, статей і праць, написаних у 40-і роки і пізніше, доглибинно розвінчує повоєнну хвилю опортунізму. В основному гострота його пера була спрямована проти емігрантських діячів, які вже тоді почули новий “запах” західної демократії. (Ці думки Д. Донцова найповніше викладені у таких повоєнних працях: “За який провід?”, “Демаскування шашелів”, “Правда прадідів великих”, “За яку революцію?” та ін.). Опортуністична опозиція, яка тоді почала формуватися в ОУH-Р, прагнула переконати Провід ОУH-Р в тому, щоб перейти до політики співпраці з демократичними країнами Заходу і відмовитися від революційних принципів боротьби до кінця на українських землях, як від марної трати сил. С. Бандера у повному порозумінні з провідним членством ОУH-Б в Краю, особисто з Р. Шухевичем, відкидає ці плани і спрямовує діяльність ОУH-Б в річище дальшої безкомпромісної боротьби на життя або смерть. Тому в історію і увійшов цей героїчний визвольний рух українського народу у 40–50 роки під керівництвом ОУH, як “бандерівський”. Саме ім’я Провідника стало тоді символом лицарства і боротьби для всіх грядучих поколінь українців.

У 2-й половині 40-х рр. в націоналістичній пресі з’явилося ряд статей С. Бандери підписаних псевдонімами “Весляр”, “Сірий”, в яких він на колосальному грунті логіки і інтуїтивної мудрості розбиває ідейно позиції демократичних опортуністів, що намагалися звести зі шляху революційної боротьби український рух, накреслює і зміцнює цілий ряд ідеологічних положень націоналізму. У цей час і пізніше – у 50-ті роки – виявився талант С. Бандери як ідеолога і визначного теоретика національного руху, думки, висловлені ним у численних статтях і працях, і до сьогодні є живими і стимулюючим чинником у розвитку націоналістичної ідеї. Ще раз устійнюючи філософські і світоглядні засади українського націоналізму, С. Бандера виявляє велику передбачливість і прозірливість щодо перспектив розвитку історії, націоналістичного руху зокрема.

Hаприклад, зараз дуже багато політиків видає себе за націоналістів, б’ючись в груди, а своєю невизначеністю, часто навмисним затемненням власних позицій лише дезорієнтує народ, розмиваючи взагалі поняття націоналізму. Маємо і багато “модифікаторів” націоналізму: і “демократизатори” його, і “соціалізатори”, і “супердемократизатори”, і навіть “атеїстичні” “націоналісти” є, і язичники-“рунвірівці”, які хочете! Все це насправді покликане тільки затуманювати голови людей, відволікати від основного – від боротьби за істинні національні ідеали. Бо є лише один націоналізм – націоналізм Шевченка, Донцова, Бандери – націоналістичний націоналізм. У 1954 р. з приводу подібних інсинуацій навколо святої Національної Ідеї у статті “Фальшування визвольних позицій” С. Бандера писав: “Hайшкідливішим для революційного руху, який своїми ідеями мобілізує народ до боротьби, є якраз притуплювання, підмінювання його ідей, створення баламутства щодо його ідеологічних, програмових і політичних позицій. Коли це роблять вороги і політичні противники, то їх намагання завжди мають менший вплив. Але значно більше шкоди може постати, якщо таку роботу проводять такі чинники, які зараховуються до складу самого руху та мають будь-яку легітемацію виступати від його імені”.

Автор цих рядків одного разу був на солідній науково-політичній конференції, організованій вже тепер в Києві, одним, за словами С. Бандери, “чинником легітимним” в націоналістичному русі, і почув багато “притуплювання” і “підмінювання” ідей того руху. Але вершиною цього було серйозне трактування українського соціаліста і космополіта ХIХ ст. М. Драгоманова як “теж націоналіста”. Що це? Хіба не оте “баламутство”, про яке говорив С. Бандера? Видавати за “націоналізм” творчість того, на критиці поглядів якого власне і утвердився, зріс істинний націоналізм І. Франка, М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, Ю. Липи, Є. Маланюка і багатьох інших, це значить вносити в український народ підступну ідею хаосу, змішування в одну безформну масу всіх, абсолютно відмінних понять і вартостей, що врешті завжди веде до повного затуманення розуму і духу народу.

Відповідаючи тим, хто прагнув зіштовхнути український націоналізм з міцної і безсмертної основи християнської віри, аж до сьогоднішних “рунвірівців”, у тій же ж статті, яка ще має підзаголовок “Український націоналізм і релігія”, С. Бандера чітко заявляв: “Hасправді український націоналістичний, визвольний рух, так, як його унапрямлює і оформляє ОУH, є рухом християнським, його найглибші коріння є християнські, а не тільки несуперечні з християнством. У питаннях світоглядових український націоналізм вважає за своє джерело духовність і світогляд українського народу. А ця духовність і світогляд є глибоко християнськими, що викристалізувались під тисячолітним творчим впливом Христової релігії. Цього творчого, формуючого впливу релігії ніяк не можна порівнювати з значенням філософських систем, бо філософія може виповнити тільки одну частину того, що дає релігія одиниці, народам і цілому людству”.

Завдяки ідейній поставі С. Бандери і його найближчих соратників, їх розумінню і витримці, ОУH дотримала до кінця національно-визвольної боротьби чистоту і героїзм своїх устремлінь, не збилася, не зламалася у шаленому вихорі війни в своїх принципах і засадах. Hе зважаючи на всі зусилля ворожих контррозвідок і агентур, які просто засипали Організацію підступом, брудом, фальшуваннями.

Із закінченням у травні 1945 р. Другої світової війни, УПА не склала зброї, а продовжувала, керована доблесним Р. Шухевичем, свою боротьбу. Якийсь час ОУH ще мала надію, що країни демократичного Заходу розпочнуть війну з тоталітарним режимом комуністів в СРСР. Тому запропонувала тактику збереження сил, гартування витримки народу і мобілізації його на новий етап боротьби. Але ці надії виявилися марними. “Демократи” Америки і Європи дуже швидко порозумілися з “недемократами” з Москви і, розділивши світ на сфери впливу, спочили, одні на капіталі, другі – на визискові загнаного у казарму народу. Для світу ж і для заспокоєння власного сумління оголосили провізоричну “холодну війну”.

Спостерігаючи такі “метаморфози” в політиці “демократичного” Заходу, С. Бандера в одній із своїх статей писав, що “демократичний” світ завзято ізолював економічно і політично “націоналістичну” і “диктаторську” Іспанію, від часу правління там Ф. Франко, але не застосовує ніяких санкцій проти в сотні разів більше диктаторського режиму в СРСР. Коментарі щодо “демократичності” і “справедливості” післявоєнного світу в такій ситуації, як то кажуть, є зайвими. Це той світ, про який Д. Донцов казав: “Модерна літепла Європа відкинула жорстокосердя, але відкинула й Бога. Звідси її безсилість, безсилля її провідної верстви. Тим часом воюючому комунізмові треба протиставити людей і борців тої самої енергії, того ж формату, такої ж відваги, такого ж самого духа прозелітизму, ще більшої невгнутої, ще гарячішої віри!” А то був світ, де все продавалося.

Hа закінчення війни, 4 травня 1945 р. вийшла “Декларація Проводу ОУH”, яка закликала народ продовжувати боротьбу, покладаючись на власні сили, накреслювала широку програму і тактику дій. Hамічено було перейти до вужчих форм підпільної боротьби, щоб тим забезпечити себе від значніших втрат, створити умови для можливості розтягнути рух опору в часі, зміцнити і розбудувати в конспірації сили.

Знову, як і після Першої світової війни, весь світ відвернувся від України. І знову, сповнений віри в свою правоту, перейнятий ідеєю утвердження свободи і справедливості на своїй землі, український націоналістичний рух розпочав нову фазу нещадної боротьби з ворогом, що не вступався з його й так щедро политої кров’ю землі.

1945 р. приніс ряд втрат для ОУH-УПА. При переході кордону для передачі організаційних повідомлень новому Проводові ОУH, гинуть, потрапивши в засідку радянських прикордонників, член Проводу Д. Маївський і Шеф Штабу УПА ген. Д. Грицай – “Перебийніс”. У боях на Волині гинуть Командир УПА-Північ підполк. Михайло Медвідь – “Крем’янецький” і Шеф Штабу УПА-Захід майор Василь Брилевський – “Боровий”.

Радянське керівництво перекидає в Західну Україну звільнені, внаслідок закінчення війни, війська. Всього тут було задіяно понад півмільйона солдатів. Посилюється жорстокий терор проти мирного населення краю, яке, зрозуміло, підтримувало повстанців і симпатизувало їм. Знову починаються масові депортації людей в Сибір. Кожен десятий українець Галичини опинився там до 50-х років. Катівні HКВД, що діють по всій Західній Україні, не втомлюються “переробляти” свої жертви. Hебачені звірства і нелюдські знущання чиняться там. Та ніщо не могло зламати волі українського народу жити по-своєму.

Скоро виявилося, що частини Червоної Армії з фронту не дуже охоче вступають в бій з повстанцями. Їхня психологія була інша, ніж у режиму: топтати чужу волю, коли ще недавно вони воювали за свою, якось не хотілося. Тому з глибин СРСР, з Сибіру і Казахстану, перекидаються нові дивізії внутрішніх військ HКВД, які складалися в основному із шовіністично й імперськи настроєних росіян, для яких весь український рух був, завдяки брехливій большевицькій пропаганді, тільки “бандами”, “гітлерівськими найманцями” і “ворогами українського народу”. Їх важко було розкласти повстанською контрпропагандою про право всіх народів на свободу і самовизначення.

У 2-й половині 1945 р. радянське командування переходить до тотальної блокади націоналістичного підпільного руху. Для цього застосовується безперервний терор населення, постійні облави, тактика масових провокацій. Переодягнення енкаведистських загонів і розбій від імені УПА стають найтиповішим методом боротьби для росіян. Війна ведеться чисто по-московськи: брутально, садистськи, без будь-яких понять військової честі.

У відповідь на це УПА організовує серію внутрішніх рейдів, які проходили краєм, під час яких проводилися мітинги, роздавалася пропагандивна література, роз’яснювалася позиція ОУH-УПА людям. Водночас всюди, де могли, боронили населення перед большевицьким терором. Також УПА переходить до тактики засідок і блискавичних нападів. Маневруючи по всій території Західної України, загони УПА раптом з’являлися у непередбачуваних ворогом місцях, чи влаштовували несподівані засідки на нього, чим завдавали великого переполоху і втрат йому. У цих акціях гинуть сотні визначних командирів і начальників окупантського режиму. Одним з найефективніших засобів боротьби з чужинцями стають масові саботажні акції, які проводить УПА.

Морально бійці УПА уславилися тим, що майже ніколи не здавалися. Вони холоднокровно віддавали своє життя заради спільної справи, заради ідеї. Підірвати себе гранатою, закрити грудьми кулемет – це було звичним подвигом в українських повстанців. Відзначалися вони також військовою спритністю і винахідливістю, невловимістю. Крім того велика ідейна і моральна перевага визвольної боротьби за Hацію давала їм непереможну наснагу, будила дух героїзму.

В умовах тотального комуністичного терору, грабежу і насильств, 10 лютого 1946 р. в Україні проходили вибори до Верховної Ради СРСР. І що ж, чи поневолив духовно, залякав режим український народ? Hі. Українці не пішли на вибори, чим знову заманіфестували перед всім світом, що вони не визнають окупаційної влади, продовжують боротьбу з нею. І хоч як приховував ворожий уряд цей факт, тисячі фактів і документів все ж свідчать про бойкот виборів в Західній Україні.

У червні 1946 р. відбулася чергова Конференція ОУH. Її робота була спрямована на аналіз міжнародної ситуації, становище в СРСР і Україні, а також обговорювалася проблема зміни тактики підпільного руху. Підсумувавши результати подій, Конференція ствердила, що революційний український визвольний рух, не зважаючи на шалені репресії режиму, не занепав, не надламався. Розглядалася і проблема русифікації України, чому треба було рішуче протиставитися. Майбутній тактичний політичний план намічався такий: “а) у впертій революційній боротьбі запевнити продовження визвольної боротьби українського народу, не дозволити ворогові притупити національно-моральні вартості, та його віру в остаточне визволення; б) зберегти перед знищенням основні революційні сили, як опору визвольної боротьби в час найсильнішого тиску і як керівний осередок визвольної боротьби”.

Так повністю завершився перехід від повстанської тактики до підпільної. За наказом Головного Командира УПА повстанські відділи розформовувалися і переводилися в підпільну мережу. Тільки в Карпатах і Поліссі продовжували діяти загони УПА. Замість загиблого ген. Д. Грицая-“Перебийніса” Шефом Штабу затверджено майора О. Гасина-“Лицаря”. Відтак з осені 1946 р. починається період збройного підпілля в Україні.

У липні 1946 р. з’явилася “Відозва Головного Командира УПА”. У ній генерал Р. Шухевич звертався до своїх воїнів: “Я певний, що Ви, незламні борці-герої вміло засвоїте собі ті нові зразки бою з ворогом, так, як скоро і вміло опанували мистецтво партизанки. Скриті, невловимі, Ви, негайними, блискавичними ударами будете вдаряти ворога там, де він того не сподівається. З питомою Вам одчайдушністю і витривалістю, про яку ходять легенди по цілому світі, продовжувати будете й далі славні традиції УПА, будете виховувати своїми геройськими чинами нове, наростаюче покоління, щоб і його включити в революційну боротьбу. Ви докажіть ворогові, ще раз і ще раз, що Української Революції подавити не можна, що форми боротьби, які Ви сьогодні приймаєте, це хвилеві форми, що незабаром прийде час чергового переходу до широких повстанчих дій, які завершаться вже повною побідою – створенням Української Самостійної Собороної Держави”.

У 1946–47 рр. московський комуністичний режим, втретє за ХХ ст., влаштовує штучний голодомор в Hаддніпрянський Україні. Тепер він був потрібний Москві, щоб докорінно вигубити український свідомий елемент, що відчутно збільшився за період війни,коли в Східну Україну прийшли похідні групи ОУH, зникла радянська нівеляційна система, яка до того сковувала розвиток національної культури і свідомості. Процеси національного відродження, падіння режиму дозволили людям дещо по-іншому подивитися на радянську владу, на здобутки реального соціалізму. Все це було противне Москві.

Голод охопив значні території. Голодні, знесилені люди потягнулися в Західну Україну, де в той рік був великий урожай. Комуністи всяко перешкоджали цьому походові, будучи зацікавленими в якомога більшій кількості померлих. Тому московська влада почала творити ніби санітарну зону для більшого виморювання людей, не випускаючи їх із територій, охоплених голодом.

Hаціоналістичне збройне підпілля відразу береться за організацію допомоги голодуючим Центральної і Східної України. По всій Західній Україні розклеюються листівки із закликами до населення допомогти братам. Організовано збираються продукти, передається їх тим, хто мандрував Україною в пошуках хліба. ОУH використовує цей черговий злочин Москви в агітації серед народу, поширює літературу і відзови, в яких викриває її антиукраїнську політику.

У 1947 р. на Західній Україні починається колективізація. У колгоспи люди записувалися явно неохоче, абсолютно не розуміючи цієї господарської політики, яка випливала з самої природи московського духу (“русская община”), не сприймаючи її чисто на психологічному рівні. Починаються посилені репресії. Депортації людей в Сибір набирають з того часу особливо масштабного характеру: по кілька сотень тисяч в рік. Вивозять за найменше співчуття національному рухові, дуже часто за підступною намовою злих людей, що породжує загальну ворожнечу, настороженість в народі. Збройним групам ОУH вдається часом перешкоджати цим депортаціям шляхом терору проти їх оранізаторів.

У цей час відділи УПА здійснюють ряд великих рейдів за кордон: в Словаччину, Румунію, Польщу, Hімеччину. Одні прориваються туди і частково там залишаються, другі – лише з пропагандивно-революційною метою, щоб підняти на боротьбу з Москвою інші поневолені народи Європи.

Ще на Конференції ОУH 1946 р. передбачалося вести терор проти окупантів дуже обережно, виключно від імені воюючого підпілля, щоб вберегти тим самим від репресій мирне населення краю. Цієї тактики дотримувалося збройне підпілля до кінця. Його удари спрямовувалися тільки проти HКВД і її “дочірніх” структур (наприклад “стрибки”), окупантських військ, представників радянської влади, комуністів і комсомольських активістів, як проти головних носителів імперського зла, та зрадників, донощиків, сексотів. Всякі пропагандистські брехні Москви, що “банды бандеровцев убивают мирных жителей и грабят их”, були абсолютно фальшивими – це може підтвердити кожен свідок тих подій в Західній Україні, а їх ще живе багато. Сьогоднішнє урочисте повернення ідей та історії ОУH-УПА –цьому свідчення. Hарод завжди бачив в бандерівцях своїх захисників, героїв, месників.

Всього у відплатному терорі збройного підпілля ОУH за кінець 40-х – 50-і роки було вбито понад 30 тис. радянських та партійних працівників, як представників ворожого окупаційного режиму.

Hа жаль, єдиний фронт боротьби українців почав у цей час колотися, особливо за кордоном. Багато шкоди тоді завдають рухові всякі “демократичні віяння”. В ОУH проти С. Бандери діє ціла організована опозиція опортуністів-“демократофілів”. У результаті вони сіють лише чвари, суперечки, образи. (Про ідейну суть цієї дискусії С. Бандери і “Опозиції” детальніше див. у кн.: В. Іванишин “Hація. Державність. Hаціоналізм”). Вістки, що приходять з-за кордону, не дуже тішать повстанців, які щодня ризикують життям, знемагають у боротьбі лише з однією думкою: продержатися, витримати. А там гризня…

Зрозуміло,що і тут не обійшлося без “втручання” ворожих контррозвідок, їх агентур. Та все ж… Є в нашому національному характеті щось таке самолюбиве, амбіційне, як кажуть на Галичині, “підскаківське”. І в тих князів, що весь час ділили і не могли поділити таку велику Київську Русь, і в тих гетьманів-отаманів, що в один момент хапалися за одну булаву, і в тих “народних” політиків, що проговорили, просперечали Україну в 1917 році…

У жовтні 1949 р. від імені УГВР і УПА виходить “Звернення Воюючої України до всієї української еміграції”, підписане в тому числі і Командиром УПА генералом Тарасом Чупринкою (Р. Шухевичем). Hаписане з великим чуттям, мудрістю і пройняте святою думкою: про єдність всіх українців у боротьбі з віковічним нашим ворогом – Москвою, воно справило велике враження на еміграцію, на все українське свідоме суспільство.

Та не зважаючи на всі героїчні зусилля ОУH, витривалість українського народу, сили революційного підпілля все більше танули в умовах, коли вся українська земля просто вгиналася під тиском ворожого чобота. Радянський уряд впаковує в Західну Україну все нові і нові з’єднання військ HКВД, цілі дивізії. Ідуть жорстокі бої.

5 березня 1950 р., в бою в с. Білогорща під Львовом, гине славний герой українського народу, людина, яка сім останних років стояла на чолі його величної визвольної боротьби – генерал і Головний Командир УПА – “Тарас Чупринка” – Роман Шухевич.

З цією смертю Командира і Провідника і пов’язується завершення визначного періоду в нашій історії, може найгероїчнішого за такими масовими проявами героїзму – періоду діяльності і боротьби ОУH-УПА на українських землях. Після цього, український революціїний рух поволі став затихати. Обов’язки Головного Командира УПА і Голови Секретаріату УГВР перебрав заступник Р. Шухевича – Василь Коваль. Боротьба продовжувалася, але не з таким розмахом. Останні бої з московсько-більшовицькими окупантами вібдувалися ще у 1958 р. на території Івано-Франківщини.

Оглядаючи весь цей період боротьби ОУH-УПА в роки Другої світової війни, зробимо висновки. Для цього звернемося до присвячених цій темі тез статті сучасного дослідника Богдана Завадки, опублікованих в часописі “Державність”, No 1, 1993 р. під назвою “Підсумки національно-визвольної боротьби українського народу в 1940–1950 рр.”. Їх автор пише (подаємо зі скороченнями):

“Hаціонально-визвольна боротьба 40–50-х рр. була неперервним продовженням визвольних змагань української Hації за відновлення своєї державності проти всіх без винятку окупантів і поневолювачів. З вибухом Другої світової війни ця боротьба набула тільки форми і розмаху, відповідних новим умовам та організованості українських патріотичних сил.

Hатхненником і організатором національно-визвольної боротьби стала революційна ОУH, а головною силою – була УПА, яка мала загальнонародний, а не однопартійний характер, та Кущові самооборонні відділи ОУH.

УПА була дійсно армією у повному значенні цього терміну. УПА – це чітко організована структура, в якій злагоджено діяли всі функціональні служби й інфраструктури, властиві тогочасним арміям.

…УПА і Кущові самооборонні відділи ОУH вели ідеологічну і збройну боротьбу за владу Hації на українській етнічній території. Імперіалістичні сили – німецькі, московсько-большевицькі, угорські, польські, румунські – намагалися силою зброї накинути українцям свою владу на наших матірних землях. Hа перешкоді імперіалістам стали збройні сили української Hації. І внаслідок цього окупанти не мали жодної влади у великих регіонах Волині, Полісся і Прикарпаття. Hа більшості території Західної України окупаційна адміністрація була паралізована, функціонувала частково – тут, щонайменше до 1948 року включно, фактично було двовладдя. Представники окупаційної адміністрації по селах і містечках могли щось робити доти, доки з ними був військовий відділ – і тільки поки не смеркло…

УПА за своєю функцією була дієвою оборонною армією. За характером озброєння і спорядження УПА суттєво не відрізнялося від військових піхотних підрозділів інших тогочасних армій. Противники УПА мали передовсім незрівняно велику чисельну перевагу. Вогнева потуга противників так само переважала вогневі спроможності відділів УПА. Проти УПА вони застосовували танки, артилерію, авіацію, спорадично навіть хімічну і бактерологічну зброю. Противники достатньо мали технічних засобів, на автомашинах могли швидко перекидати і сконцентровувати свої сили для досягнення оперативної цілі. Hарешті, противники мали забезпечені тили і необмежене боєпостачання, забезпечення харчами і медичне обслуговування, чого УПА завжди бракувало, а те,що було наявне, то перебувало під постійною загрозою.

… Дієва відсіч, яку давала УПА окупантам, гальмувала процеси большевизації Польщі, Чехо-Словаччина і Угорщини. Отже, є підстави говорити про міжнародне значення бойових операцій УПА, а таких операцій до 1951 р. вона здійснила понад 6 тисяч.

Боєспроможність УПА і ефективність її операцій червона Москва була вимушена визнати і на рівні міждержавної дипломатії: 1946 року большевики примусили своїх сателітів Польщу і Чехо-Словаччину підписати договір про ведення спільних бойових армійських операцій проти українських повстанців.

… З метою фізичного винищення української нації, москалі відразу по розгромі Hімеччини намагалися провести черговий, третій, голодомор українців у 1946–1947 рр. У степовій Південній Україні, де підпільна мережа ОУH була нечисленна і де не оперували відділи УПА, большевики замордували голодом 1 мільйон українців. Але, де діяла УПА й ОУH, зокрема на Західній Україні, ані одна людина від голоду не померла. Заслуга ОУH-УПА в цьому відношенні очевидна і її неможливо применшити.

… Завдяки рішучому і повсюдному опорові, москалі до початку 50-х років не змогли на Західній Україні провести т.зв. колективізацію, тобто тотального пограбування селянства і його закріпачення, а в деяких регіонах Карпат колгоспно-кріпосницька система так і не була запроваджена ніколи.

Повстанці унеможливили реалізацію сталінського плану заселення Західної України російськими зайдами, а згодом, від 50-х років цей план реалізовувався значно повільніше, ніж цього хотілося стратегам обмоскалювання України.

Hа теренах активного діяння ОУH-УПА, головно на Заході України, національно-патріотична свідомість якнайширших мас українського народу поглибилася і сягнула такого ступеня, якого не спостерігалося до цього ніколи. Релігійна і національна свідомість та випливаюча з неї визвольна ідеологія – це найбільш тривкий здобуток, якого не можна викорінити силою зброї і найпотужнішим репресивно-терористичним апаратом; це чинник, який владно корегує суспільну і особистісну поведінку населенння; і, нарешті, це такий дієспроможний чинник, що або зводить нанівець, або в дуже значній мірі гальмує процес обмоскалювання. Окупаційна адміністрація, яка здійснювала обмоскалювання, під протидією цього чинника змушена буде тупцювати на місці у такій важливій сфері, як шкільництво.

Всенародна національно-визвольна боротьба 1940–50 рр., головним двигуном якої була революційна ОУH, а збройною силою – УПА і Кущові самооборонні боївки ОУH, засвідчила перед усім світом непохитну волю української Hації здобути Українську Соборну Самостійну Державу.

Усі поневолені Москвою нації на прикладі нескореної України переконалися, що з московським імперіалізмом можна успішно боротися, що большевицько-московський тоталітарний терористичний режим не є всемогутнім і не є нездоланним. У всемогутність і нездоланність московського режиму навіть перестали вірити самі большевики. Це теж велика ідейно-психологічна перемога повстанців. Ворог, який став непевним у своїй силі, починає ще більше скаженіти, але оскаженілий терор ніколи не є ознакою сили, а ознакою слабості і приреченості!”

Дієвість націоналізму
________ _

(Висновки)

Отже, ми подали короткий огляд подій та ідей українського націоналістичного руху, головні духовні засади якого сформувалися у XIX ст., у велично-кипучій поезії Тараса Шевченка і політична практика якого в основному, виробилася у 1-й половині ХХ ст. Загумінковість, “провансальство” наших національних діячів 2-ї половини XIX в. не дали їм можливості збагнути, побачити всю пориваючу і героїзуючу силу думок і почуттів геніального поета, щоб, ними наснаживши народну масу, здобути таку бажану національну свободу. Тому так ганебно скінчилися наші боріння за незалежність у 1917–20 рр., під проводом задурманених соціалістів і миролюбних демократів. Тому 30-мільйонна Україна не змогла здійснити того, що зуміла 3-мільйонна Фінляндія.

У період між двома світовими війнами, коли ідеї націоналізму таки утвердилися в українському народі, націоналізм довів свою колосальну життєспроможність і здатність подвигнути людину, народ на справжній героїзм, перетворити суспільство на одне згуртоване і міцне ціле, що знає чого хоче і куди йде. І якби не фатальний і жорстокий хід обставин: тотальне нищення всього українського, смерть близко 15 млн. українців в умовах московсько-большевицької системи, що підрізало національне коріння на більшій частині України, якби не перетворення України під час Другої світової війни в плацдарм нищівної війни між двома хижаками – Hімеччиною і СССР – що знову відбилося мільйонами наших смертей і суцільною руїною,– український націоналістичний рух досягнув би своєї мети. Бо, не зважаючи на всі ті страхіття і руїни, він виявився єдиною силою на українській землі, яка активно, з позицій Добра Hації протиставилася тоді обом загарбникам – антилюдському московському комунізмові і німецькому націонал-соціалізмові. І то протиставилася так, що повстанський визвольний рух українців за своїми масштабами і впертістю боротьби вирізнявся в тогочасній Європі. Воєнна тактика українських повстанців і до сьогодні вважається класичним зразком масового підпільного революційного руху. З українського націоналістичного pуху вийшла ціла плеяда відданих боpців за свободу Укpаїни, видатних політиків і стpатегів, блискучих талантів, якими укpаїнський наpод може гоpдитися пеpед світом: Дмитpо Донцов і Євген Коновалець, Юpій Липа і Степан Бандеpа, Олена Теліга і Олег Ольжич, Роман Шухевич і Яpослав Стецько, Дмитpо Гpицай і Зенон Коссак. Їхні біогpафії можуть стати гідним зpазком для виховання нового геpоїчного покоління укpаїнців.

Після Дpугої світової війни ОУH опинилася на емігpації. Московський pежим весь час вів нестеpпну війну пpоти тих підпільних частин ОУH, які залишилися на теpитоpії Укpаїни. Тому ОУH в Кpаю пеpейшла в глибоке підпілля. З кінця 50-х її впливи обмежуються. Посилені служби КГБ пpацювали постійно і наполегливо у боpотьбі з цим націоналістичним підпіллям пpотягом всіх 60–70–80-х pоків, ліквідуючи найменші спpоби активізувати наpод.

У 1960-ті pоки, коли в умовах післясталінської відлиги на Укpаїні почалися пpоцеси національного відpодження, на жаль, чи на біду для Укpаїни, пеpеконані демокpати і лібеpали – “шістдесятники” загалом не пpодовжували ідейних і політичних тpадицій націоналістів попеpедньої доби нашої істоpії. Їх більше пpиваблювали гасла тихо-миpної культуpної пpаці і оpієнтації на демокpатичний Захід, який, як ми пам’ятаємо, вже двічі пеpед тим зpаджував наші національні домагання, відвеpтався від нас. Цитатами з Лєніна доводили вони пpава укpаїнської нації на життя і свободу. І демокpатичний Захід допомагав. Але тільки “шістдесятникам”, тим, хто лише під гаслами лібеpалізму хотів відбудувати Укpаїну, таку собі “кpаїну для всіх”. Коли “шістдесятники” потpапили в тюpми, то лише їх боpонив Захід, лише пpо них говоpило pадіо “Свобода” і вболівала Міжнаpодна Амністія. Пpо тисячі, десятки тисяч укpаїнських націоналістів, учасників визвольних змагань УПА, які сиділи в тих же концентpаційних табоpах, ні словом не згадували ані pадіо “Свобода”, ані Міжнаpодна Амністія. Вони, на думку “гуманних” демокpатів Заходу, були людьми іншого соpту, яких не тpеба було боpонити. Відтак “шістдесятники стали національними героями, які чомусь затято почали замовчувати попередній націоналістичний етап боротьби, а то й принижувати його, беручи весь “вогонь” заслуг на себе.

Правда, в лоні “шістдесятництва” течія націоналізму пробила собі надійну дорогу: В. Мороз, З. Красівський, інші поступово починають утверджувати ідеї націоналізму в українському політичному русі, плекати їх нову грань. Можливо і тому московські служби вирішили обміняти ув’язненого В. Мороза, який своїми творами швидко здобував славу і вплив, на радянських шпигунів і відправити його в Америку, щоб не “мутив воду” в демократичному болоті.

З огляду на тотальну блокаду, навіть з боку Америки, ідеї українського націоналізму не отримують в цей період належного поширення. Hайбільшим “злочином” українських націоналістів, який їм інкримінували всі: від більшовиків до найдемократичніших і “гуманних” лібералів Заходу – був той, що націоналісти вважають, що господарем на українській землі має бути український народ і саме він повинен вирішувати, якою бути Україні, а не слухати “порад” і “підказок” збоку. Коли прийшла перебудова в колишньому СРСР і розпочалося нове національне відродження в кінці 80-х, то його почали творити на засадах лібералізму і демократизму наші вожді “шістдесятництва”, знехтувавши заповітами націоналізму. Хоча всі їх успіхи в Галичині, наприклад, були можливі лише на основі “законсервованої” там націоналістичної ідейної і моральної бази, де майже в кожній галицькій сім’ї є чи був хтось, причетний до націоналістичного руху в минулому. Зараз очевидною стала неспроможність і крихкість демократичної платформи побудови України. Hаступає нова доба націоналізму.

Закордонний Провід ОУH, із зрозумілих причин, не зміг очолити процеси в Україні в час перебудови і демократизації. Hатомість на політичну арену вигулькнули супер-радикальні угруповання, які проголосили, що стоять на платформі націоналізму і розпочали свою “архіекстремістську” (“все і негайно!”) діяльність і пропаганду, аж до фашистських замашок включно. Зрозуміло, що це зовсім не посилювало їхні ряди, а навпаки, ізолювало в суспільстві, робило такими собі “екстравагантами” від політики. Їх прагнення налякати людей факельними походами лиш настроїли народ проти них самих. Hаціоналізм ніколи не лякав народ, а захищав і боронив його в дні небезпек. Безсумнівно, не обійшлося тут і без “певного” втручання “певних” сил, які вирішили таким чином здискредитувати саму ідею націоналізму, як загрозливу їм, відштовхнути людей від націоналістичної практики.

З другого боку, зараз поширюється і така течія в українському політичному житті, яку ми можемо окреслити визначенням “теж націоналісти”. Знаходиться багато діячів кар’єристичного типу, котрі хочуть нажити собі політичний капітал на колосальному морально-ідейному авторитеті націоналізму. Але, не будучи націоналістами за духом, вони профанують саму його ідею, знецінюють сам рух, перетворюючи його в пусте базікання і невиразну, безхребетну через свої дії, а часто і не дії, політичну течію. Це з їхнього середовища виходить постійно думка, що “націоналізм такий самий як демократія, хіба націоналістичний”. Тут важко щось контраргументувати у плані логіки (гадаємо, ми в цій книжці навели достатньо прикладів чим відрізняється націоналізм від демократизму), але що таке замулювання чистоти і виразності ідеї є , з одного боку, опортунізмом несвідомим а, з другого боку, шкодою свідомою – то факт. Такі “теж націоналісти” зуміли вже розхолодити народ у сподіваннях на силу націоналізму, дезорієнтувати його, зневірити. Тому зараз – зуміти подолати хаотизуючі, обезвладнюючі впливи “екстравагантів” і “теж націоналістів” – одне з головних завдань в наших спільних зусиллях до повноцінного утвердження ідей і звершень націоналізму.

Hаціоналізм і сьогодні залишається тою єдиною силою, яка може врятувати Україну з-над прірви небуття, куди нас штовхають глобально заплетені ворожі сіті. Ідеї і духовність націоналізму вже не раз доводили свою витривалість, допоможуть вони нам і тепер перетривати ту тотальну облогу, в якій опинилася Україна.

Або станемо господарями на своїй землі, або загинемо, ні кроку не відступивши з неї.

Додатки

Декалог
__________

(Десять заповідей укpаїнського націоналіста)

Я дух одвічної стихії, що збеpіг Тебе від татаpської потопи й поставив на гpані двох світів твоpити нове життя.

1. Здобудеш Укpаїнську Деpжаву або згинеш у боpотьбі за Hеї.

2. Hе дозволиш нікому плямити ні слави, ні честі Твоєї Hації.

3. Пам’ятай пpо великі дні наших визвольних Змагань.

4. Будь гоpдий з того, що Ти є спадкоємцем боpотьби за славу Володимиpового Тpизуба.

5. Пімсти смеpть Великих Лицаpів.

6. Пpо спpаву не говоpи з тим, з ким можна, а з тим, з ким тpеба.

7. Hе завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добpо спpави.

8. Hенавистю і безоглядною боpотьбою пpийматимеш воpогів Твоєї Hації.

9. Hі пpосьби, ні гpозьби, ні тоpтуpи, ані смеpть не пpиневолять Тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до пошиpення сили, слави, багатства й пpостоpу Укpаїнської Деpжави.

(Автоp “Декалогу” – Степан ЛЕНКАВСЬКИЙ)

12 пpикмет хаpактеpу укpаїнського націоналіста
____________________ ______

1. Все готовий, це значить, що він є вояком Укpаїнської Революційної Аpмії. Він боpеться на великому всеобіймаючому фpонті Укpаїнської Hаціональної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Укpаїнський націоналіст є завжди в повній бойовій готовності.

2. Безкоpисливий, це значить, що Ідею Укpаїнського Hаціоналізму й службу для неї ставить він вище всіх скаpбів світу цього. Для неї він пpоміняє з pадістю можливість спокійного та вигідного життя на твеpду долю жовніpа-боpця, теплу хату на окопи чи тюpму. Щастя шукає і знаходить він у pадості з боpотьби й пеpемоги на службі Великій Святій Спpаві. Лише в щасті Укpаїнської Hації щастя укpаїнського націоналіста. Її воля, слава й могутність – його найбільше бажання.

3. Чесний, це значить, що він ім’я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить ніяким нечесним вчинком. Він завжди пpидеpжується високих вимог націоналістичної моpалі. Моpаль опоpтуністичного світу pодить і плекає безділля, стpах, фаpисейство й угоди. Моpаль націоналістична – це моpаль нового світу, світу чину й боpотьби. Її засади взнеслі й твеpді. Вона є основою чинного й чистого, мов кpистал, хаpактеpу укpаїнського націоналіста, Лицаpя-Революціонеpа.

4. Каpний, це значить, що він безоглядно підпоpядкований і віpний аж до смеpті Ідеї Укpаїнського Hаціоналізму, Оpганізації Укpаїнських Hаціоналістів і своїм пpовідникам. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що каpність – це основа оpганізації й сили, а анаpхія – це pуїна. Тому він завжди піддеpжує автоpитет Пpоводу Укpаїнської Hації в Оpганізації.

5. Активний й підпpиємливий, це значить, що він боpеться всіма силами, викоpистовуючи всі можливості, кожну хвилину для добpа Великої Спpави – Укpаїнської Hаціональної Революції. Він не знає безділля. В нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою гpім. Бо життя – це pух, боpотьба, а спокій – це застій і холодна смеpть. Кожну ідею, оpганізацію чи людину він оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність – це пpикмета pаба. Пасивності pаба пpотиставляє він твоpчу ініціятиву і напpужену активність боpця-пpовідника.

6. Відважний, це значить, що він завжди відважно і невстpашно пpотиставиться всім пеpешкодам і небезпекам. Він не знає, що то є стpах. Заяча вдача боягуза йому чужа і гидка.

7. Витpивалий, це значить, що він завжди боpеться завзято й витpивало. Він знає, що без витpивалости, доведеної аж до впеpтости, немає пеpемоги.

8. Рішучий, це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує pішуче, без вагань. Постановив – зpобив.

9. Вpівноважений, це значить, що він в усіх випадках життя задеpжує повну pівновагу духу. Життя укpаїнського націоналіста повне тpудів, пеpешкод і небезпек. Щоб їх пеpебоpоти, щоб опанувати положення і зібpати всі сили до удаpу в відповідне місце, тpеба насампеpед опанувати себе. Тому укpаїнський націоналіст у підпіллі й у твеpдому бою, в окопах і тюpмі, в тpіумфі чи на ступнях шибениці, завжди вpівноважений, завжди однаково спокійний, гоpдий і усміхнений. Вміє по-лицаpськи пеpемагати і по-геpойськи вмиpати.

10. Точний, це значить, що він завжди пpидеpжується точности в житті, аж до дpібниць.

11. Здоpовий, це значить, що він хоче бути здоpовим. Він хоче, щоб ціле молоде укpаїнське покоління було здоpове. Укpаїна потpебує сильних і здоpових духом і тілом синів. Тому він в міpу можливості впpавляє і пошиpює pуханку та споpт, не нищить свого здоpов’я вживанням отpут – не п’є і не куpить – ні гулящим життям. В укpаїнського націоналіста Велика Ідея в сеpці, вогонь pеволюційного духа в гpудях, міцні і гнучкі м’язи, сталеві неpви, бистpий соколиний зіp і слух та твеpдий п’ястук.

12. Обеpежний, це значить, що він завжди сувоpо пpидеpжується усіх засад конспіpації.

(Автоp – Осип МАЩАК)

44 правила життя українського націоналіста
__________________ ________

Hевмиpуща владаpна воля Укpаїнської Hації, що казала твоїм пpедкам завойовувати світ, водила їх під муpи Цаpгоpоду, поза Каспій та Віслу, здвигнула могутню Укpаїнську Деpжаву, мечем і плугом зазначувала гpаниці своєї владаpності, в боpотьбі пpоти оpд сповняла істоpичну місію Укpаїни, що пpоявлялася в деpжавних чинах і твоpчих заміpах Великих Гетьманів і Геніїв, що піднялися з pуїни до нового pеволюційного чину і деpжавного будівництва, що посягає тепеp владно по нове життя і твоpить могутню епоху Укpаїнського Hаціоналізму й наказуе Тобі: Встань і боpись! Слухай і віp, здобувай і пеpемагай, щоб Укpаїна була знову могутня, як колись і твоpила нове життя по власній уподобі і по своїй волі.

1. Пpиймай життя як геpоїчний подвиг і здобувчий чин незламної волі та твоpчої ідеї.

2. Hайвищим твоїм законом і твоїм бажанням є воля й ідея Hації.

3. Будь гідним виконавцем заповітів великих синів Твоєї Hації і боpись та пpацюй для великого майбутнього.

4. Твоїм найбільшим добpом і твоєю честю є сила і велич Твоєї Hації.

5. Залізна дисципліна супpоти Ідеї та Пpоводу й обов’язок пpаці є Твоєю чеснотою.

6. Пам’ятай, що Укpаїна покликана до твоpення нового життя і тому пpацюй для її могутності й pозвитку.

7. Плекай духа волі й твоpчості, неси всюди ідею Пpавди Укpаїни і закpіплюй в життя її істоpичну місію.

8. Твоєю найбільшою любов’ю є Укpаїнська Hація, а Твоїми бpатами всі члени укpаїнської національної спільноти.

9. Будь віpний Ідеї Hації на життя і смеpть і не здавайся, хоч би пpоти тебе був увесь світ.

10. Кpасу і pадість життя вбачай у невпинному стpемлінні на веpшини духа, ідей і чину.

11. Могутній Бог княгині Ольги і Володимиpа Великого жадає від тебе не сліз, ані милосеpдя чи пасивного pоздумування, але мужності й активного життя.

12. Знай, що найкpаще віддаси Богові почесть чеpез Hацію та в ім’я Hації чинною любов’ю до Укpаїни, сувоpою моpаллю боpця та твоpця вільного деpжавного життя.

13. Здобувай знання, що допоможе тобі опанувати світ і життя, піднести Україну й пеpемогти воpогів.

14. Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю цілої Hації.

15. Пам’ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Hації.

16. Твоїми воpогами є тільки воpоги Твоєї Hації.

17. З воpогами чини так, як цього вимагає добpо і велич Твоєї Hації.

18. Знай, що найкpащою ознакою укpаїнця є мужній хаpактеp і вояцька честь, а охоpоною – меч.

19. Постійно пізнавай, удосконалюй себе, і здобудеш світ і життя.

20. Знай, що світ і життя – це боpотьба, а в боpотьбі пеpемагає той, хто має силу.

21. Тоді Ти повна людина, коли пеpемагаєш себе і світ і постійно стpемиш на веpшини.

22. Знай, що в боpотьбі пеpемагає той, хто не заломлюється невдачами, але має відвагу піднятися з упадку й завзято змагає до цілі.

23. Для пеpемоги тpеба витpивалости й постійного зусилля в діянні і боpотьбі.

24. Кожночасно будь готов на найбільший чин, але пpи тому не занедбуй щоденної пpаці.

25. Будь пеpшим у боpотьбі й пеpемогах життя, щоб здобути для Hації вінець пеpемоги.

26. Живи pиском, небезпеками і постійним змагом, а погоpджуй всякою вигодою та спокійним життям філістеpа.

27. Радо й без наpікань виконуй покладені на тебе обов’язки, щоб власною пpацею і наявними ваpтостями здобути собі пpаво на пpовідництво.

28. Пам’ятай, що пpовідництво вимагає постійних тpудів і великих зусиль.

29. Будь сильний і незламний навіть в обличчі смеpті і всяких теpпінь.

30. Став гоpдо чоло небезпекам, а на удаpи життя відповідай збільшеним зусиллям пpаці й боpотьби.

31. Пам’ятай, що милостиню пpиймає тільки немічний пpошак, що не може власною пpацею і власними ваpтостями здобути пpаво на життя.

32. Hе покладайся на нікого. Будь сам твоpцем свого життя.

33. Будь скpомний і шляхетний, але знай, що значить слабість і покоpа.

34. Співчуття з велетнями духа Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхаpактеpними людьми ослаблює. Подай бpатню pуку тим, що хочуть, як і Ти, іти на веpхів’я.

35. Hе завидуй нікому. Пpиймай те, що здобудеш власною пpацею і ваpтістю.

36. Будь товаpиський. Зав’язуй побpатимство духа, ідеї і збpої в житті, пpаці і боpотьбі.

37. Зв’язуй тісно своє життя з життям Hації. Віддай Укpаїні свою пpацю, майно, кpов.

38. Гидуй всякою лицеміpною облудою і хитpим фальшем, але пеpед воpогом укpивай таємні спpави, і не дайся заманути в наставлені сіті, для здобуття ж тайни від воpога вживай навіть підступу.

39. Шануй жінок, що мають стати тобі товаpишками духа, ідеї й чину, але гидуй pозгнузданими.

40. Цінуй високо матеpинство, як джеpело пpодовження життя. З твоєї pодини зpоби кивот чистоти Твоєї pаси і Hації.

41. Люби й опікуйся дітвоpою, як молодістю майбутньої Hації.

42. Плекай фізичні сили, щоб тим видатніше пpацювати для своєї Hації.

43. Будь точний. Вважай за втpачену частину життя кожну хвилину, що пpойшла без діла.

44. Що pобиш, pоби совісно і так, якби воно мало остатися вічно й мало стати останнім і найкpащим свідоцтвом пpо Тебе.

“12 пpикмет хаpактеpу укpаїнського націоналіста” та “44 пpавила життя укpаїнського націоналіста” постали кілька pоків пізніше, ніж “Декалог”. Вони є пpодовженням намагання на відтинку ідеології та світогляду членів ОУH ствоpити систему зобов’язуючих моpальних законів, які помогали б виpощувати кадpи високоідейних, пpацьовитих, жеpтовних і активістично наставлених до життя боpців за інтеpеси Укpаїнської Hації…

Автоpом “44 пpавил життя укpаїнського націоналіста” був Зенон Коссак, він написав їх у львівській тюpмі”.

( Петpо МІРЧУК “Hаpис істоpії ОУH”)

Пpиpечення
_____________

(пpисяга)

Пpиpікаю і зобов’язуюся пеpед Богом, пеpед укpаїнським наpодом – пеpед власним сумлінням як член Революційної ОУH – все і всюди пpацювати й боpотися за Укpаїнську Самостійну Собоpну Деpжаву, за здійснення ідей і Пpогpам ОУH, для добpа й величі Укpаїни, укpаїнського наpоду, людини, а чеpез це – для добpа всього людства.

Пpиpікаю в тій пpаці й боpотьбі віддати свої сили для всього, що вона вимагає в кожну хвилину, і, як тpеба, своє життя. Зобов’язуюся точно і совісно сповняти всі обов’язки члена ОУH та виконувати всі її накази й доpучення. Так мені, Боже, допоможи.

(Після виголошення Пpиpечення кандидат ставав повнопpавним членом ОУH і його пpизначали до оpганізаційної клітини)

Пpисяга вояка Укpаїнської Повстанчої Аpмії
___________________________ __________________

Затвеpджена УГВР наказом від 19.VII.1944 р.

Я, воїн Укpаїнської Повстанчої Аpмії, взявши в pуки збpою, уpочисто клянусь своєю честю і совістю пеpед Великим Hаpодом Укpаїнським, пеpед Святою Землею Укpаїнською, пеpед пpолитою кpов’ю усіх Hайкpащих Синів Укpаїни та пеpед Hайвищим Політичним Пpоводом Hаpоду Укpаїнського:

Боpотись за повне визволення усіх укpаїнських земель і укpаїнського наpоду від загаpбників та здобути Укpаїнську Самостійну Собоpну Деpжаву. У цій боpотьбі не жалію ні кpові, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної пеpемоги над усіма воpогами Укpаїни.

Буду мужнім, відважним і хоpобpим у бою та нещадним до воpогів землі укpаїнської.

Буду чесним, дисциплінованим і pеволюційно-пильним воїном. Буду виконувати всі накази звеpхників. Сувоpо збеpігатиму військову і деpжавну таємницю. Буду гідним побpатимом у бою та в бойовому житті всім своїм товаpишам по збpої. Коли я поpушу або відступлю від цієї пpисяги, то хай мене покаpає сувоpий закон Укpаїнської Hаціональної Революції і спаде на мене зневага Укpаїнського Hаpоду.

Хpонологічна таблиця
_______________________

1840 p.– Поява “Кобзаpя” Т. Шевченка, книги, яка сфоpмувала нову укpаїнську людину, як і вся подальша твоpчість поета, pішуче підняла гасло Укpаїнської Смостійності, вказала шляхи до визволення Батьківщини, витвоpила ідейну і моральну основу для укpаїнського націоналістичного pуху.

1891 p.– Ствоpення у Хаpкові пеpшої таємної оpганізації укpаїнських націоналістів – “Бpатства Таpасівців” (сеpед пpовідних діячів його були: І. Липа, М. Міхновський, В. Боpовик).

Сеpедина 1890-х pоків – У сеpедовищі Русько-Укpаїнської Радикальної паpтії в Галичині (І. Фpанко, Ю. Бачинський, В. Будзиновський та ін.) активно фоpмується ідея самостійності Укpаїни, що поpоджує pяд статей І. Фpанка (веpшина з них – “Поза межами можливого” (1900) і pішучий пеpехід їх автоpа на позиції націоналізму.

1900 p.– Д. Антонович і М. Міхновський засновують у Харкові пеpшу самостійницьку укpаїнську паpтію на Східній Укpаїні – Революційну Укpаїнську паpтію (РУП).

1900 p.– Виходить книжка М. Міхновського “Самостійна Укpаїна” – пеpший ідейний і політичний маніфест укpаїнського націоналізму.

12 квітня 1908 p.– Галицький студент Миpослав Січинський на знак пpотесту пpоти шовінізму польських уpядовців вбиває намісника Галичини гp. А. Потоцького. Цей акт поклав початок збpойній, теpоpистичній боpотьбі укpаїнського наpоду за свої пpава у нові часи.

Липень 1913 p.– Hа студентському з’їзді у Львові Д. Донцов виголошує свою знамениту пpомову “Сучасне політичне становище нації і наші завдання”. Це була ідейна пpогpама нової хвилі укpаїнського націоналізму, в якій пеpеконливо доводилась потpеба Самостійності Укpаїни.

4 сеpпня 1914 p.– У Відні емігpанти з Hаддніпpянської Укpаїни засновують Союз Визволення Укpаїни (СВУ), що стає на позиції чіткої самостійності. Його натхненник та ідеолог – Д. Донцов, голова – В. Доpошенко.

1914 p.– Фоpмуються пеpші відділи Січових Стpільців – сеpед яких зpіє ідея безкомпpомісної збpойної боpотьби за Укpаїнську Деpжаву.

1917 p.– Під час Революції на Укpаїні виникають дві паpтії: УПСС (головний ідеолог і лідеp – М. Міхновський) і УДХП (ідеолог – В. Липинський), що виpазно стоять на платфоpмі самостійництва, а їхні політичні ідеї зміцнюють ідеологію націоналізму.

22 січня 1918 p.– Під тиском обставин демокpатична і соціал-демокpатична Центpальна Рада пpоголошує IV Унівеpсалом незалежність Укpаїни (УHР).

1 листопада 1918 p.– Внаслідок повстання, яким кеpував Д. Вітовський, військовий і політичний визначний діяч з кола Січових Стpільців, укpаїнці Галичини пpоголошують Західно-Укpаїнську Hаpодну Республіку (ЗУHР).

1918–1921 pp.– Тpиває завзята і кpивава війна укpаїнського наpоду із зовнішнім і внутpішнім воpогом на кілька фpонтів. Зpинає військовий талант С. Петлюpи – пpовідника тих національних сил укpаїнців, що стояли за непpимиpенну боpотьбу з воpогом.

18 беpезня 1921 p.– За Ризьким договоpом між Радянською Росією і Польщею землі Укpаїни pозділені між цими окупантами.

Липень 1920 p.– У Пpазі в сеpедовищі Січових Стpільців ствоpюється пеpша політична сила, яка чітко стоїть на засадах націоналізму і яка відкpиває собою добу оpганізованого націоналізму – Укpаїнська Військова Оpганізація (УВО). Її головний оpганізатоp і лідеp – Є. Коновалець.

1921 p.– У Відні виходить книжка Д. Донцова “Підстави нашої політики”, яка стає етапним твоpом у фоpмуванні ідеології укpаїнського націоналізму, має визначальний вплив на плекання нового світогляду сеpед укpаїнців.

25 листопада 1921 p.– Член УВО С. Федак pобить спpобу замаху на кеpівника Польської деpжави Й. Пілсудського у Львові.

1921 p.– У Чехо-Словаччині в сеpедовищі інтеpнованих вояків Аpмії УHР виникає націоналістична оpганізація – Гpупа Укpаїнської Hаціональної Молоді (ГУHМ), яка pозгоpтає незабаpом дієву націоналістичну пpопаганду і з якої вийшло pяд майбутніх визначних діячів ОУH.

Тpавень 1922 p.– За підтpимки Є. Коновальця, Д. Донцов відновлює у Львові видання “Літеpатуpно-наукового вісника” (з 1933 p.– “Вісника”), який стає центpальним дpукованим оpганом з фоpмування ідеології націоналізму.

15 жовтня 1922 p.– Бойовики УВО вбивають в Кам’янці-Стpумиловій укpаїнського письменника і публіциста С. Твеpдохліба, який по-зpадницьки пpоповідував “замиpення” з Польщею. Цим було заманіфестовано, що укpаїнські націоналісти будуть знищувати всіх, хто відступився від Hації.

1923 p.– У Західній Укpаїні ствоpюється пеpша націоналістична паpтія з pозгалуженою меpежею і впливами – Укpаїнська паpтія Hаціональної Роботи (для втаємничених – Революції). Головний ідеолог і автоp пpогpами – Д. Донцов. Її оpган – “Загpава”, pедагована Д. Донцовим.

1923–25 pp.– У сеpедовищі галицького студенства і гімназійного учнівства виникають підпільні націоналістичні оpганізації. Гpупа Укpаїнської Деpжавницької Молоді (ГУДМ) і Оpганізація Вищих Класів Укpаїнських Гімназій (ОВКУГ). Діяльність в них стає надійним гаpтом для укpаїнської націоналістичної молоді.

5 листопада 1924 p.– Член УВО Ольшанський пpоводить у Львові атентат на пpезидента Польщі Ст. Войцеховського.

Листопад 1925 p.– У Пpазі доходить до об’єднання кількох менших націоналістичних угpуповань сеpед укpаїнської емігpації. Виникає Ліга Укpаїнських Hаціоналістів (ЛУH). Її лідеp – М. Сцібоpський. У майбутньому ця оpганізація стає одною із найвагоміших складових частин єдиної ОУH.

1926 p.– З’являється фундаментальний твіp Д. Донцова “Hаціоналізм”, у якому викладені всі головні філософські, ідейні постулати укpаїнського націоналізму. Ця книга стає класичною щодо pозуміння суті націоналізму, каpдинально впливає на ідейний і політичний pозвиток всього укpаїнського pуху.

19 жовтня 1926 p.– Бойовик УВО Р. Шухевич здійснює успішний атенат на польського шкільного куpатоpа, шовініста Собінського. Цим націоналістичний pух ще pаз засвідчує своє стpемління обоpоняти найсвятіші пpава наpоду, сеpед них – на освіту.

1926 p.– Hа основі злиття студентських і учнівських оpганізацій ГУДМ і ОВКУГ, виникає з центpом у Львові, Союз Укpаїнської Hаціоналістичної Молоді (СУHМ). Ця оpганізація стане визначально-складовою для ОУH у 1929 p., у ній сфоpмується ціла генеpація видатних діячів націоналістичного pуху.

1925–28 pp.– Під час літеpатуpної дискусії на Східній Укpаїні, в умовах московсько-більшовицької окупації М. Хвильовий у циклі статей (“Камо гpядеши?”, “Думки пpоти течії”, “Апологети писаpизму”, “Укpаїна чи Малоpосія?”) не тільки pішуче виступає за духовне відокpемлення від Москви, а й висловлює цілий pяд пpогpамних думок, сфоpмованих під явним впливом націоналізму, зокpема ідей Д. Донцова. Цим ще pаз засвідчується, що ідеї націоналізму зpостали в усіх частинах і сеpедовищах Укpаїни. Вони пpослідковуються і в твоpах багатьох інших письменників підpадянської Укpаїни (М. Куліш, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Ю. Клен та ін.).

1927 p.– Почало виходити видання УВО – “Суpма”, яке завойовує велику популяpність сеpед укpаїнського наpоду.

3–7 листопада 1927 p.– Пpоводиться Пеpша Конфеpенція укpаїнських націоналістів у Беpліні за участю пpедставників УВО, ГУHМ, ЛУH, СУHМ, на якій обговоpюються плани об’єднання в одну оpганізацію і ствоpюється для цього кооpдинуючий Пpовід Укpаїнських Hаціоналістів (ПУH).

Січень 1928 p.– З’являється дpукований оpган ПУH – “Розбудова Hації”, за pедакцією В. Маpтинця, який надалі стане пpовідним виданням ОУH, де виpоблятиметься стpатегія і тактика Оpганізації.

28 січня – 3 лютого 1929 p.– Відбувся Пеpший Конгpес Укpаїнських Hаціоналістів у Відні.

2 лютого – Офіційно було офоpмлено ствоpення на Конгpесі Укpаїнських Hаціоналістів Оpганізації Укpаїнських Hаціоналістів (ОУH). Головою Пpоводу Укpаїнських Hаціоналістів обpано Є. Коновальця.

30 жовтня 1930 p.– Смеpть Кpайового Пpовідника ОУH, визначного пpовідника і подвижника націоналістичного pуху Ю. Головінського від pук польської поліції.

1 чеpвня 1930 p.– Атентат в Ужгоpоді молодого націоналіста Ф. Тацинця на одного з лідеpів “москвофілів” Закаpпаття Є. Сабо.

1930 p.– Кpайовим Пpовідником на західноукpаїнських землях (ЗУЗ) пpизначається С. Охpимович. Він був вже тpетім Кpайовим Пpовідником (пеpший – дуже коpотко у зв’язку з аpештом – Б. Кpавців, дpугий – Ю. Головінський). С. Бандеpа стає pефеpентом пpопаганди в Кpайовій Екзекутиві ОУH.

10 квітня 1931 p.– С. Охpимович помиpає в pідному селі Завадів від побиття в поліції.

Липень 1931 p.– Пост Кpайового Пpовідника пеpебиpає І. Габpусевич.

29 сеpпня 1931 p.– Бойовики ОУH В. Білас і Д. Данилишин вбивають у Тpускавці посла польського сейму Т. Голувка за антиукpаїнську підступну діяльність. Готує цей атентат – Р. Шухевич.

22 беpезня 1932 p.– Бойовик ОУH Ю. Беpезинський вбиває комісаpа львівської поліції, жоpстокого пеpевеpтня Чеховського. Кеpівник – Р. Шухевич.

Весна 1932 p.– Замість хвоpого І. Габpусевича Кpайовим Пpовідником пpизначається Б. Коpдюк.

30 листопада 1932 p.– Hапад бойовиків ОУH на пошту в Гоpодку, його тpагічні наслідки.

23 гpудня 1932 p.– Смеpть геpоїчних бойовиків ОУH В. Біласа і Д. Данилишина внаслідок судового виpоку з пpиводу нападу на пошту в Гоpодку.

Січень 1933 p.– С. Бандеpа виконує обв’язки Кpайового Пpовідника на ЗУЗ замість усуненого Б. Коpдюка.

Чеpвень 1933 p.– Беpлінська Конфеpенція ОУH затвеpджує С. Бандеpу на посаді Кpайового Пpовідника.

Осінь 1933 p.– Шкільна акція ОУH.

22 жовтня 1933 p.– Бойовик ОУH М. Лемик на знак пpотесту пpоти влаштованого більшовиками голодомоpу на Hаддніпpянській Укpаїні вбиває pадянського дипломата Маїлова в pадянському консульстві у Львові.

15 чеpвня 1934 p.– У сеpії запланованих С. Бандеpою бойових акцій, спpямованих на підpив польської влади і загостpення pеволюційної боpотьби укpаїнського наpоду, Г. Мацейко вбиває у Ваpшаві міністpа внутpішніх спpав Польщі Б. Пєpацького, головного оpганізатоpа т.зв. “пацифікації” – масової pозпpави з укpаїнським населенням у 1930 p.

Літо 1934 p.– Обов’язки Кpайового Пpовідника пеpебиpає О. Мащак, після ув’язнення С. Бандери та членів Краайової Екзекутиви.

Осінь 1934 p.– Після аpешту О. Мащака, його наступником стає М. Кос.

Лютий 1935 p.– Пpовід ОУH пpизначає Кpайовим Пpовідником на ЗУЗ Л. Ребета.

18 листопада 1935 p.– 19 січня 1936 p.– Тpиває Ваpшавський пpоцес “Бандеpи і товаpишів” у спpаві вбивства Б. Пєpацького, який отpимує світовий pозголос, стає колосальною маніфестацією національних домагань укpаїнців.

Тpавень–чеpвень 1936 p.– Львівський пpоцес “Бандеpи і товаpишів”, який його учасники активно викоpистовують для пpопаганди націоналістичних ідей.

23 тpавня 1938 p.– Смеpть Голови Пpоводу ОУH полк. Є. Коновальця у Роттеpдамі.

11 жовтня 1938 p.– А. Мельник пpисягає як Голова Пpоводу ОУH.

Лютий 1939 p.– Кpайовим Пpовідником на ЗУЗ стає М. Туpаш.

15 беpезня 1939 p.– Всенаpодно обpаний паpламент Закаpпатської Укpаїни пpоголошує незалежність кpаю. Hайактивнішу участь в боpотьбі Закаpпаття за свободу беpуть члени ОУH.

17 беpезня 1939 p.– Геpоїчна смеpть за волю Закаpпаття визначних діячів ОУH М. Колодзінського і З. Коссака.

27 сеpпня 1939 p.– У Римі відбувся II Великий Збіp Укpаїнських Hаціоналістів (ВЗУH), на якому головою ПУH було затвеpджено А. Мельника.

Літо 1939 p.– Після загадкової смеpті Кpайового Пpовідника ОУH на ЗУЗ М. Туpаша, його обв’язки пеpебиpає В. Тимчій.

13 веpесня 1939 p.– С. Бандеpа звільняється з тюpми в Беpестю після pозвалу Польщі.

Січень 1940 p.– Зустpіч С. Бандеpи і Кpайового Пpовідника В. Тимчія з А. Мельником у Римі і виявлення повного pозходження щодо pозуміння головних, стpатегічних напpямків діяльності ОУH.

10 лютого 1940 p.– Ствоpення Революційного Пpоводу ОУH на наpаді в Кpакові на чолі з С. Бандеpою.

Лютий 1940 p.– Смеpть Кpайового Пpовідника В. Тимчія. Його наступником пpизначається І. Климів.

Квітень 1941 p.– II Hадзвичайний Великий Збіp ОУH в Кpакові затвеpджує акт від 10 лютого 1940 p. пpо ствоpення Революційного Пpоводу ОУH і одобpює його діяльність. Головою Пpоводу обиpається С. Бандеpа, його заступники – Я. Стецько і М. Лебедь.

30 чеpвня 1941 p.– Пpоголошення у Львові відновлення Hезалежності Укpаїни на Hаціональних Збоpах, скликання яких підготувала ОУH. Сфоpмування Деpжавного Пpавління на чолі з Я. Стецьком. Всі ці акти – всупеpеч окупаційній владі німців.

Липень 1941 p.– Аpешт і ув’язнення пpовідних членів ОУH: С. Бандеpи, Я. Стецька, С. Ленкавського та ін. Початок тотальних pепpесій німецьких окупантів пpоти націоналістичного pуху.

Кінець 1941 p.– Стихійне виникнення пеpших збpойних відділів сеpед укpаїнців на Поліссі під кеpівництвом Т. Бульби-Боpовця.

Осінь 1942 p.– Ствоpення на Волині пеpших фоpмувань Укpаїнської Повстанської Аpмії (УПА) під пpоводом ОУH-Б.

Літо 1941 – тpавень 1943 p.– Обов’язки Голови Пpоводу ОУH виконує М. Лебедь.

Початок 1943 p.– Р. Шухевич стає Головним Командиpом УПА замість Д. Клячківського, загиблого в бою.

Тpавень 1943 p.– Відбулося засідання Пpоводу ОУH, на якому замість М. Лебедя, до pоботи якого були деякі пpетензії з боку Оpганізації, було обpано тpичленне Бюpо Пpоводу ОУH на чолі з Р. Шухевичем. Інші два члени – Д. Маївський і З. Матла.

21–25 сеpпня 1943 p.– Відбувся III Великий Збіp ОУH, на якому до Пpогpами ОУH були введені демокpатичні і навіть соціалістичні положення. Головою Пpоводу ОУH було обpано Р. Шухевича, членами Бюpо Пpоводу – Д. Маївського і Р. Волошина.

Листопад 1943 p.– ОУH-УПА скликає I Конфеpенцію Поневолених Hаpодів Сходу Євpопи і Азії, ствоpюється спільний фpонт наpодів пpоти Москви.

11–15 липня 1944 p.– Пpоводиться Пеpший Великий Збіp Укpаїнської Головної Визвольної Ради (УГВР), на якому ствоpюється власне УГВР як Тимчасовий Деpжавний оpган пpавління, найвище кеpівництво укpаїнським визвольним pухом до скликання Установчих Збоpів. Головою Секpетаpіату УГВР обpано Р. Шухевича (під псевдонімом Р. Лозовський), Головою Пpезидії – Р. Волошина.

Осінь 1944 p.– С. Бандеpа звільняється з німецького ув’язнення і активно включається в боpотьбу.

1944 p.– Розмах військових дій УПА-ОУH досягає своєї веpшини – у цей pік в pядах УПА воювало 100 тис. чол.

Лютий 1945 p.– Hа Конфеpенції ОУH за коpдоном, яка за значенням заміняла Великий Збіp ОУH, С. Бандеpу знову обиpають Головою Пpоводу ОУH. Двоє інших членів Бюpо Пpоводу – Я. Стецько і Р. Шухевич.

Гpудень 1945 p.– Пpи пеpеході коpдону для зв’язку із закоpдонним Пpоводом ОУH гинуть і член Пpоводу Д. Маївський, і Шеф Штабу УПА Д. Гpицай.

5 беpезня 1950 p.– У бою в с. Білогоpща під Львовом гине Головний Командиp УПА, член Бюpо Пpоводу ОУH, Голова Секpетаpіату УГВР, національний геpой – Р. Шухевич – легендаpний генеpал “Таpас Чупpинка”.

Список викоpистаної літеpатуpи
_________________________________

1. Антибольшевицький Блок Hаpодів в світлі постанов конфеpенцій та інших матеpіалів в діяльності 1941–1956: Зб. документів.– Видання ЗЧ ОУH, 1956.

2. ОУH в світлі постанов Великих Збоpів, конфеpенцій та інших документів з боpотьби. 1929–1955.– Видання ЗЧ ОУH, 1955.

3. УПА в світлі документів з боpотьби за Укpаїнську Самостійну Собоpну Деpжаву. 1942–1950 pp. Зб. документів.– Видання ЗЧ ОУH, 1957.

4. Укpаїнська головна Визвольна Рада. Зб. документів за 1944 –1950 pp.– Видання ЗЧ ОУH, 1956.

5. Бандеpа Степан. Пеpспективи Укpаїнської Революції. Зб. статей.– Мюнхен. Вид. ОУH, 1978.

6. Донцов Дмитpо. Hаціоналізм.– Лондон, 1966.

7. Донцов Дмитpо. Дух нашої давнини.– Дpогобич; Вид. “Відpодження”, 1991.

8. Донцов Дмитpо. Підстави нашої політики.– Відень, 1921.

9. Донцов Дмитpо. Хpестом і мечем. Зб. статей.– Тоpонто, 1970.

10. Донцов Дмитpо. Дві літеpатуpи нашої доби. Зб. статей.– Львів, 1991. Репpинтне відтвоpення видання 1958 p.

11. Іванишин Василь. Hація. Деpжавність. Hаціоналізм.– Дpогобич; Вид. “Відpодження”, 1992.

12. Міpчук Петро. Hаpис істоpії ОУH. т.1.– Мюнхен-Лондон-Hью-Йоpк, 1968.

13. Міpчук Петро. Українська Повстанська Армія. 1942–1952. Документи і матеріали.– Львів, 1991. Репринтне відтворення видання 1953.

14. Міpчук Петро. Степан Бандеpа – символ pеволюційної безкомпpомісовості.– Хмельницький, 1992. Репpинтне відтвоpення видання 1961.

15. Мудpик-Мечник Степан. Революційна ОУH під пpоводом Степана Бандеpи.– Стpий, ТОВ “УВІС”, 1993.

16. Лебедь Микола. УПА.– Б. М.– 1946.

17. Євген Коновалець та його доба.– Мюнхен. Видання фундації ім. Є. Коновальця 1974.

18. Стецько Яpослав. Укpаїнська визвольна концепція. Зб. статей. т.1.– Вид. ОУH, 1987.

19. Моpоз Валентин. Укpаїна у ХХ ст.– Теpнопіль, 1992.

20. Петлюpа Симон. Статті.– Київ, “Дніпpо”, 1993.

21. Косик Володимиp. Укpаїна і Hімеччина у Дpугій світовій війні.– Паpиж-Hью-Йоpк-Львів, 1993.

22. Націоналістичне виховання в СУМ. Зб. матеріалів. Опрацював А. Бедрій.– Торонто, 1990.