ЧАСТИНА ДРУГА. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ
I. ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА
II. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
ІІІ. КУЛЬТУРА АНТИЧНОГО СВІТУ
IV. СЕРЕДНЬОВІЧНА ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА
V. СЕРЕДНЬОВІЧНА МУСУЛЬМАНСЬКА КУЛЬТУРА БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО СХОДУ
VI. ЦИВІЛІЗАЦІЇ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ
VII. КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ І РЕФОРМАЦІЇ
VIII. ФОРМУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ (XVII-XVIII ст.)
IX. XIX СТОРІЧЧЯ В ІСТОРІЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ
X. КУЛЬТУРА ЛЮДСТВА У XX СТОРІЧЧІ
I. ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА
1. Первісна епоха та її місце в історії людства.
2. Розвиток матеріальної культури та еволюція мистецтва у палеоліті, мезоліті, неоліті.
3. Культура епохи бронзи і заліза.
4. Найдавніші релігійні уявлення.
1. Первісна епоха та її місце в історії людства
Первісна епоха – це найбільший період в історії людства – від виникнення людини (близько млн. років тому) і до появи державності. У різних народів цей період тривав неоднаково, деякі навіть зараз живуть за умов первісності. Тому сучасна наука розрізняє власне первісну культуру – що існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV – початок III тисячоліття до н.е.), і традиційну первісну культуру.
Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:
– антропогенез – біологічна еволюція людини, що завершилася приблизно 40 тисяч років тому виникненням виду “людина розумна” (Homo sapiens), а також основних людських рас;
– формування мислення (або інтелекту) людини, її мови;
– розселення людства по всіх континентах;
– перехід людей від привласнюючого господарювання (мисливство, збиральництво) до відтворюючого (землеробство і скотарство);
– соціогенез – формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплемінної організації;
– поява перших світоглядних, релігійних уявлень, міфологічних систем.
Серед цих найважливіших процесів, що заклали фундамент історії людства, своє місце займає формування культури як особливої сфери людського суспільства. Причому для ранніх етапів історії різних народів характерна єдність закономірностей, спільність проявів становлення культури.
Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Будь–який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, у полюванні були з’єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові знання про звички тварин, соціальні зв’язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальне, колективне), релігійні уявлення – магічні дії по забезпеченню успіху, які, в свою чергу, включали елементи художньої культури – пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такого синкретизму характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу.
Первісну історію людства традиційно поділяють на палеоліт, мезоліт і неоліт – 2 млн. р. тому – межа III тисячоліття до н.е.; епоху бронзи – II тисячоліття до н.е.; ранній залізний вік – I тисячоліття до н.е. Використовуючи цю періодизацію, дамо загальну характеристику еволюції матеріальної культури і мистецтва первісного суспільства.
2. Розвиток матеріальної культури та еволюція мистецтва в кам’яному віці
Палеоліт. Епоха палеоліту (давній кам’яний вік) починається з початком антропогенезу, а закінчується в Х тисячолітті до н.е.
Рання людина була повільнішою і слабкішою, ніж великі хижаки, не мала такої природної зброї, як ікла та кігті. Люди навчилися компенсувати ці недоліки, використовуючи камінь, кістку, дерево. Майстри раннього палеоліту створювали гострі знаряддя, сильно б’ючи каменем об камінь. Вибиралися тверді гірські породи, частіше за все кремінь. Найдавніша з відомих на Землі – це стоянка ранніх людей, яка знайдена Льюїсом Лікі в знаменитій Олдувайській ущелині в Танзанії. Вона має вигляд скупчення каменів і кісток тварин. Вік стоянки датують двома мільйонами років.
Предки сучасної людини все більше відділялися і віддалялися від тваринного світу. Виготовлення знарядь праці, випрямлення постави, зміна ходи, спільні узгоджені дії, що вимагали сигнальної системи, м’ясна їжа вдосконалювали наших пращурів. Близько 1,5 млн. років тому з’явилося ручне рубило – своєрідний тип універсального за призначенням кам’яного знаряддя листоподібної форми. Приблизно 300–200 тисяч років тому люди оволоділи вогнем. Одним з його джерел, ймовірно, були дерева, що загорілися від блискавок. Невипадково у багатьох народів збереглися легенди про героя, що викрав небесний вогонь і подарував його людям (наприклад, грецький міф про Прометея). Спочатку вогонь тільки підтримували. На одній з палеолітичних стоянок в Китаї археологи знайшли шар попелу товщиною 6 м.
Близько 200 тис. років тому почалася льодовикова епоха. Люди опинилися в дуже жорстких природних умовах, проте виявили себе гідними їм протистояти. Найістотніші зміни належать до останньої стадії палеоліту – так званого верхнього палеоліту (ХХХV–X тисячоліття до н.е.). На цей час сформувалася людина сучасного антропологічного типу – “людина розумна” – кроманьйонець (за назвою грота Кро–Маньон у Франції – місця перших знахідок викопних останків таких людей). Люди в цей період заселили всі континенти, по деяких скелетах вже можна простежити ту чи іншу сучасну расу (європеоїди, монголоїди, негроїди).
У виготовленні кам’яних знарядь з’явилася нова техніка: від кам’яного ядрища-заготовки (нуклеусу) відколювали вузькі кам’яні відщепи. Виникла спеціалізація знарядь – ножі, скребки, пилки, наконечники. Від майстра вимагалася віртуозна точність обробки каменю: щоб виготовити кам’яний ніж, наприклад, треба було вдарити понад 250 разів.
Люди вже жили не тільки у створених природою схованках (печерах, гротах), з’явилися різні види штучного житла: вириті в землі і накриті зверху кістками мамонта; повністю побудовані з бивнів, з вогнищем у центрі; довгі, овальні, з декількома вогнищами. Дослідження житла дозволяють робити висновки про соціальний лад верхнього палеоліту. Основним осередком, очевидно, була родова община, яка нараховувала біля сотні людей. Згуртованість родового колективу доводить складне полювання на бізонів, печерних ведмедів, биків, мамонтів, вовнистих носорогів. Мисливці заганяли тварин у ями–пастки, ущелини, прірви. Під скелею біля Солютре у Франції знайдені скелети 10 тисяч диких коней. Схоже кістковище бізонів знайдене в Україні біля Амвросіївки у Донецькій області.
Виникнення мистецтва. Верхній палеоліт – це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв’язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам’яні скульптури.
Більшість вчених пов’язує появу у людини потреби передати навколишній світ художніми засобами з релігійними магічними уявленнями, виникнення яких належить до того самого часу. Етнографія знає безліч прикладів, коли заклинання, танці навколо зображень вважалися засобом впливу на реальних тварин. Так, австралійські аборигени і сьогодні вірять: якщо чоловіки намалюють або “освіжать” новим розфарбуванням зображення тварин або рослин на стінах священної печери, то справжні тварини і рослини будуть добре розмножуватися. Серед малюнків палеоліту рідко, але зустрічаються зображення людей у масках. Широко відомий так званий “Чаклун” з печери Трьох братів у Франції – напіволень-напівлюдина. Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивається з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ.
Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим прагненням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають “макарони”) і “відбитки” рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було “натуральне” мистецтво – виготовлення опудал тварин, на цій основі виникла скульптура, а вже потім – рельєф, гравюра, малюнок.
Працювали давні художники при світлі смолоскипів або світильників з мохом. Рукою чи примітивними пензлями (жмут вовни, пучок трави) наносилися сажа, мінеральні фарби. Широко застосовували охру – природну червону фарбу різних відтінків – від жовтуватого до пурпурного, її компонентами є глина і сполуки заліза або марганцю. Охру спочатку знаходили в натуральному вигляді, а пізніше стали виготовляти, перепалюючи залізняк.
Художники палеоліту зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати упевненою лінією, дотримувалися пропорції. З’явилася штриховка, суцільне розфарбування, застосування різних кольорів, що допомагало відображенню об’єму. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ляско, Фон–де–Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю. Особливістю цих розписів є те, що між реалістично зображеними фігурами окремих тварин немає композиційного зв’язку, іноді вони навіть “находять” одне на одне.
Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки–матері. Такі статуетки образно називають “палеолітичними Венерами”. Очевидно, що основна ідея цих зображень – ідея родючості, продовження роду. Вчені зв’язують їх з культом жінки–праматері в родовій общині, де спорідненість велася по материнській лінії.
В Україні досліджено багато палеолітичних пам’яток. Одна з них – стоянка біля села Мізін на Десні, поблизу Чернігова. Там знайдені фігурки, які зображають птахів, цікавий кістковий браслет, покритий складним геометричним орнаментом, жіночі статуетки.
Мезоліт. Середній кам’яний вік – мезоліт (X–VI тисячоліття до н.е.) є яскравим доказом сильного впливу природного середовища на життя і еволюцію людства. Закінчився льодовиковий період, потеплішав клімат, оновилися флора і фауна. До цього часу належить важливий технічний винахід – лук і стріли. Відповідно великі общинні об’єднання змінилися на невеликі колективи мисливців. Після танення льодовиків з’явилися великі водні простори, поширилося рибальство. Змінився характер збиральництва – його основою став збір диких злаків. В якості матеріалу для виготовлення знарядь широко використовувалася кістка. Більш ефективною була нова так звана мікролітична техніка обробки кременю: виготовлення пластин–вкладишів зовсім невеликого розміру – мікролітів. Наприклад, основу серпа робили з кістки, а лезо становили мікроліти. В мезоліті люди освоїли плавання на колодах і плотах. Почалося приручення тварин, першим прирученим був собака.
Загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігся, проте, на відміну від палеоліту, в мезолітичних розписах провідне місце належить людині, її діям. З’являються сюжетні композиції: полювання, танок тощо. Художник уже прагне передати внутрішній зміст, динаміку того, що відбувається. Це свідчить про нові завдання, які вирішувало мистецтво.
Неоліт. Останній етап кам’яного віку – неоліт (новий кам’яний вік) – охоплює орієнтовно VI – IV тисячоліття до н.е. Відбулося докорінне перетворення життя людства, пов’язане з переходом від привласнюючих форм господарювання (мисливства, рибальства і збиральництва) до відтворюючих (землеробства і скотарства). Цей процес в науці отримав назву неолітична революція.
Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердлування, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство і гончарний круг, спорудження човнів, зародження монументальної архітектури. Новими рисами позначено суспільне життя – материнську змінила батьківська родова община, виникла парна сім’я.
На цьому етапі зникли хронологічна, культурна одноманітність, у різних географічних зонах Землі розвиток пішов різними темпами і різними шляхами. У так званому “родючому півмісяці” (Єгипет, Південно–Західна Азія, узбережжя Персидської затоки) зміни відбувалися прискорено. На Півночі ж, навпаки, племена довго залишалися на тому ж самому рівні розвитку. Вже помітні дуже яскраві місцеві особливості, що дозволяють відрізнити неоліт Єгипту від неоліту Межиріччя, неоліт Європи від неоліту Сибіру. Творчість людей з розвиненим землеробством відрізнялася від творчості племен з переважним розвитком скотарства і, в свою чергу, була іншою, ніж у північних лісових областях, де основним продовжувало залишатися полювання.
Перехід в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання сприяв поглибленню знань про навколишню природу, що вело до виникнення узагальнюючих понять, уявлень про світобудову. Життя людей неоліту залежало від доброго або поганого врожаю, від гарної або поганої погоди. Люди почали замислюватися про явища природи, виникла необхідність втілити в мистецтві небо, сонце, воду, вогонь, землю. З’явилися такі символи, як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко. В неоліті реалістичні зображення майже повністю змінилися на абстрактні мотиви, втілені в орнаменті.
Люди неоліту прагнули прикрасити майже все, що їх оточувало: кераміка покривалася орнаментом, дерев’яні вироби прикрашалися різьбленням, по розфарбованих глиняних статуетках можна судити, якими були тканини. Численними були особисті прикраси: намиста, браслети, каблучки, тіло розфарбовували чи татуювали. Декоративно-прикладне мистецтво становить основну прикмету мистецтва неоліту.
Енеоліт. Приблизно в IV–III тисячоліттях до н.е. люди почали використовувати для виготовлення прикрас і знарядь перший метал – мідь. Спочатку кували чисту мідь холодною, а згодом навчилися вилучати мідь з руди шляхом плавки. Появі плавильної печі, ймовірно, передувало будівництво гончарних печей. Але мідь поступається каменю в міцності і тому витіснити його не могла. Виділяють перехідний період – енеоліт (мідно–кам’яний вік). За формами життя, типом господарства він схожий на неоліт. Енеолітичною є дуже яскрава трипільська археологічна культура на території сучасної України.
Мегаліти. Важливим і принципово новим явищем, що характеризує майже повсюдно пізній неоліт і зберігається потім в епоху бронзи, є мегалітична архітектура (мегаліт – від грецького – “великий камінь”). Це свідчить і про технічні можливості, що зросли, і про нові естетичні та ідеологічні потреби людей.
Раніше люди вже придбали певний досвід будівництва житла: напівземлянки палеоліту, глиняні будинки трипільської культури. Але ті споруди носили суто утилітарний, практичний характер, мегаліти ж пов’язані з релігійним культом. Мегалітичні споруди були декількох видів:
– менгір – вертикальний камінь, висотою іноді до 20 м; у Франції зустрічаються поля таких стовпів, що тягнуться на 2–3 км; вони були або об’єктом поклоніння, або позначали місце церемоній;
– дольмен – кам’яний ящик, найпростіший його варіант – два вертикально поставлені плоскі камені, перекриті третім; дольмени, як правило, служили місцем поховання членів роду;
– кромлех – кам’яні плити або стовпи, розташовані по колу; в Україні знайдені кургани, оточені кромлехом.
Найбільш відома і складна мегалітична споруда знаходиться в Англії, біля Стоунхенджа. Кам’яні стовпи різного розміру розташовані декількома концентричними колами. Зовнішнє кільце складене з невеликих каменів, а внутрішнє – з дуже великих менгірів, які попарно перекриті плитами. У центрі споруди лежить квадратна плита. Деякі вчені вважають, що ця споруда могла використовуватися для астрономічних спостережень, оскільки через вертикально поставлені пари каменів зручно стежити за рухом Сонця, Місяця. Тому в літературі Стоунхенджський кромлех іноді називають обсерваторією.
3. Культура епохи бронзи і заліза
Епоха бронзи (ІІ тис. до н.е.). Відкриття бронзи (сплаву олова і міді) та її поширення викликали принципові зміни в житті суспільства. Поліпшилася обробка землі, що сприяло подальшому вдосконаленню виробництва. Люди дістали можливість вести господарство однією сім’єю, в розпорядженні якої залишалися всі надлишки виробленого. Зароджувалася приватна власність, майнова диференціація. Значно розширився обмін і контакти між окремими районами. Почалися війни за оволодіння худобою, орною землею, металом. З’явилися військові керівники, виник культ вождя. Особливе ставлення до вождя як до героя зберігалося після його смерті. Саме в епоху металу входять у звичай великі поховальні споруди – кургани. Розміри курганів, кількість і якість речей, якими їх заповнювали, свідчать про статус вмерлого в суспільстві. Багато курганів епохи бронзи вивчено на території України.
Обробка металу вимагала великої майстерності і спеціалізації, тому ливарна справа, як і гончарна, а пізніше ткацька, стає самостійною галуззю. Одним з основних видів творчості стала художня обробка металів. Досить швидко людина оволоділа різними її видами: кування, лиття, карбування, гравіювання по металу. Виготовлялися найрізноманітніші металеві прикраси: браслети, каблучки, сережки, підвіски, бляшки, які нашивалися на одяг, пояси, пряжки. Особлива увага приділялася зброї. З’являються дрібні литі скульптурні зображення. Зміни в суспільному ладі підкреслює така обставина: жіночі зображення зникають, головним стає чоловічий образ. Подальшого розвитку набрала мегалітична архітектура.
Залізний вік. Для багатьох народів останній етап розвитку первісного ладу пов’язаний з появою заліза на початку I тисячоліття до н.е. Новий метал був міцнішим і значно поширенішим. Це дало змогу впроваджувати його у всі галузі виробництва, на відміну від бронзи, яку при виготовленні знарядь праці майже не використовували. Там, де раніше не виникла державність, залізний вік в суспільному ладі пов’язаний з “військовою демократією”. З’являється патріархальне рабство, міцнішають зв’язки між племенами (племінні союзи). Для цього часу характерні грабіжницькі війни. Вони сприяли розвитку військової техніки, військової організації, піднесенню військових керівників. Новим у розвитку мистецтва можна вважати появу спеціалізації, виділяються художники, співаки, розповідачі. Провідним видом творчості продовжує залишатися прикладне мистецтво.
Скіфська культура. З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найбільш цікавих для нас – скіфська культура (VII ст. до н.е. – III ст. н.е.). Скіфська культура – це культура багатьох кочових, напівкочових і землеробських племен, які жили на широкому просторі Євразії – в Північному Причорномор’ї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася велика кількість скіфських могильників і городищ. Багато відомостей про скіфів залишили античні автори, особливо Геродот. Опис скіфських племен є в одному з творів Гіппократа.
Скіфи–землероби отримували добрі врожаї пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінувалися скіфські коні. У свою чергу, греки ввозили до Скіфії вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) та інші.
За свідченням Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх верхівку ставити меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили курганні насипи значних розмірів, іноді завершуючи їх кам’яними скульптурами чоловіків-воїнів. На Полтавщині декілька десятків років ведуться розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких авторитетних фахівців, є залишками столиці Скіфії – легендарного міста Гелон.
У похованнях скіфів знаходять чудові вироби прикладного мистецтва: прикраси, парадну зброю, кінську збрую, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. В орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах побутових речей одне з головних місць займає тваринний світ, а саме: декоративні зображення тварин або окремих частин їх тіла (кіготь, дзьоб, голова). Такий напрям у прикладному мистецтві отримав назву “звіриний стиль”. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення відігравали не тільки естетичну, але й магічну роль. Скіфський звіриний стиль має свої особливості, одна з яких – об’єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги – абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає єдиний образ: завитки рогів, розташовані вздовж усієї спини тварини, підкреслюють легкість і стрімкість оленя.
Унікальні пам’ятки культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним та геологічним особливостям вода, що потрапила у внутрішньокурганний зруб, замерзла, і таким чином збереглися вироби з дерева, шкіри, хутра, тканини. Археологи змогли навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя.
З появою сарматських племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скілуром. Столицею став Неаполь Скіфський, який розташовувався на місці сучасного Симферополя. Загинуло місто у II ст. н.е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з готами.
4. Найдавніші релігійні уявлення
Походження і розвиток людської духовності є однією з найскладніших і найцікавіших наукових проблем, у розв’язанні якої беруть участь всі науки про людину. Десятки тисячоліть біологічної еволюції були також часом кристалізації людської розумності та емоційності. Людина обживала світ не тільки в прямому значенні слова, вона обживала його і своєю думкою, збагачуючи себе враженнями і знаннями, формуючи те, що називається духовною традицією. Ця традиція формувалася надзвичайно повільно, на найменше зрушення витрачалися тисячоліття, але саме в первісне мислення, в первісну духовність проникає своїм корінням весь інтелектуальний світ, вся невичерпна духовна істота сучасної людини.
Тотемізм. Перші релігійні уявлення виникають уже в палеоліті у зв’язку з особливим ставленням до тваринного світу. Надзвичайно поширеним був на території Європи своєрідний культ ведмедя (дослідники вважають, що мова йшла про печерного ведмедя). Археологам відомі численні культові сховища черепів цього викопного хижака – у Франції, Швейцарії, Австрії, а також в Україні (Іллінка Одеської області). З цього моменту можна впевнено говорити про виникнення тотемізму.
Тотемізм – віра в тварину або рослину, яку давні люди вважали предком роду, з якою зв’язували своє існування і добробут. Частіше тотем був твариною, рідше – рослиною. Тотему приписувалися надприродні можливості, йому поклонялися. Тотемізм набув значного поширення, він існував у всіх народів на первісній стадії. Племена індіанців Північної Америки під час появи там європейців носили імена своїх тотемів. У світі тотемів вживаються такі самоназви, як “люди–леопарди”, “люди–антилопи”. Ставлення до тотемних тварин буває різним. В одних народів суворо заборонено полювання на тотемну тварину і вживання її м’яса, в інших – особливий ритуал поїдання м’яса тотема.
Залишки тотемізму ми бачимо у світі фольклору. У чарівних казках тварини мають надзвичайні здібності, вони часто сильніші за людину, стають її другом, захисником. З тотемізмом пов’язані, очевидно, і перекази про “перевертнів”.
Магія. На дуже ранніх етапах історії виникають і різноманітні магічні уявлення та відповідні дії. Деякі дослідники саме в цьому вбачають специфічну і корінну відмінність первісного мислення від сучасного. Магія – дії та обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на довкілля, тварин або людину. Основою магії є уявлення про загальний зв’язок всіх речей і явищ природи, про можливість впливати на ціле через його частину, на людину або тварину – через зображення, спрямовувати хід розвитку подій, заздалегідь імітуючи їх. Наприклад, практично всі племена тропічної Африки, Австралії вірять, що володіння нігтями, волоссям, частинами одягу дає владу над людиною. Тому, якщо волосся і нігті зрізують, то їх ретельно збирають і ховають. Особливо охороняється вождь, оскільки вважається, що від його самопочуття залежить доля всього племені.
Магія за своїми цілями буває багатьох видів: лікувальна (одна із складових народної медицини – замовляння, шепотіння), шкідливоносна (насилання “причини”, “зурочення”), любовна (“причарування”), промислова (забезпечення успіху полювання), аграрна (“стимулювання” сил родючості) тощо.
Одна з найпоширеніших теорій пов’язує походження мистецтва саме з магічними ритуалами, які здійснювалися над зображеннями тварин і мали забезпечити вдале полювання. Типовим є етнографічний опис, що належить досліднику Африки Лео Фробеніусу. Його експедиція зустріла групу мисливців–пігмеїв, яка складалася з трьох чоловіків і жінки. Через нестачу провізії він звернувся з проханням убити антилопу, але був здивований, коли, в принципі погодившись, пігмеї відповіли, що сьогодні без необхідних приготувань на полювання вони не підуть. “Надто зацікавлений дізнатися, в чому ж полягають приготування цих людей, – пише Фробеніус, – я встав задовго до сходу сонця і прокрався в кущі… Вже з початком світанку чоловіки прийшли сюди, але не самі, а разом з жінкою. Вони сіли на землю, повисмикували траву на невеликій поверхні і розрівняли її руками. Потім один з чоловіків сів навприсядки і намалював щось пальцем на піску. Протягом всього цього часу чоловіки і жінка бурмотіли якесь заклинання. Далі – тиша очікування. Нарешті сонце з’явилося на горизонті, і один з чоловіків з натягнутим луком наблизився до розчищеного клаптика землі і націлив на нього лук. Минуло декілька хвилин, і промені сонця торкнулися зробленого на землі малюнка. В ту ж мить з швидкістю блискавки відбулася така сцена: жінка підвела руки, мовби для того, щоб схопити сонце, вимовляючи незрозумілі звуки, чоловік спустив стрілу, жінка закричала ще голосніше; потім чоловіки з їх зброєю стрибнули в гущавину чагарника. Жінка пішла до табору. Я, почекавши, підійшов і побачив, що на вирівняному місці була намальована антилопа, в шию якої встромилася щойно випущена стріла. Коли мисливці повернулися з антилопою, убитою в шийну вену, вони, віддавши здобич, негайно віднесли до малюнка клаптик вовни убитої антилопи і посудину, наповнену її кров’ю, а потім забрали стрілу і знищили зображення”.
Система магічних дій включає особливу обрядовість і особливі предмети – фетиші (фетиш – слово французького походження, воно означає талісман, амулет). Фетишизм – віра в надприродну силу матеріальних предметів. У стародавньої людини об’єктами поклоніння були камені (особливо незвичайних розмірів і форм), дерева (або цілі священні гаї). Форми поклоніння були різними: від принесення жертв до спричинення шкоди. В наші часи фетишизм є складовою частиною всіх розвинених релігій – поклоніння хресту і носіння натільного хреста в християнстві, священний камінь (метеоритного походження) в мечеті Кааба у мусульман і т.ін.
Виконавцями магічних обрядів поступово стають особливі люди – знахарі, чаклуни, шамани, тобто виникає шаманізм. Таким людям приписувалася здатність спілкуватися з надприродними силами, впливати на них за своїм бажанням, подорожувати у потойбічний світ. Як показують етнографічні спостереження, шамани бувають умілими гіпнотизерами, ілюзіоністами, а також і співаками, поетами, розповідачами. Можна пригадати відносно недавню газетну сенсацію, пов’язану з публікацією матеріалів про “безкровні операції” філіппінських цілителів. На російській півночі, де сильно розвинений був шаманизм, знаходилося немало “свідків” того, як шамани літали, оживляли мертвих, бачили за сотні верст, створювали своїх і чужих двійників.
Анімістичні уявлення. Перші поховання належать неандертальцям. Одна з найцікавіших для науки знахідок – поховання двох хлопчиків на річці Сунгір (північ Росії) 23 тис. років тому. Одяг похованих був багато прикрашений намистинами, списи і кинжали з бивня мамонта красиво оздоблені різьбленням. Вивчаючи поховання в горах Загра (Ірак), вчені за аналізом пилку встановили, що останки покоїлися на ложі з квітів. Якщо смерть супроводжувалася ритуалом, це означає, що вона була пов’язана з низкою відповідних уявлень. Цей комплекс уявлень отримав назву – анімізм (від латинського – “душа”).
Анімізм – віра в існування душ і духів. Анімістичні образи – це, по–перше, душі живих людей; по–друге, духи померлих пращурів (тому анімізм нерозривно пов’язаний з культом предків); по–третє, уособлення сил природи (душі озер, гаїв, вітрів тощо).
Обряд поховання у давніх людей був досить складний. Померлих ховали в заглибленнях і ямах, клали на спину, чи на бік в зігнутому положенні, іноді голови огороджували кам’яними плитами. Мертвих наряджали і клали поруч з ними посуд, знаряддя праці, їжу і різні цінні предмети. Наявність поховального інвентаря пояснюється по–різному: або люди намагалися таким чином відігнати смерть від себе, запобігти помсті померлого, або хотіли забезпечити всім необхідним для життя в потойбічному світі, або давали речі в дорогу, щоб померлий добрався до світу предків і знайшов там спокій. У більшості поховань знаходять червону охру – своїм кольором вона нагадує кров – символ життя. Вичерпного пояснення цього ритуалу поки що не існує.
Етнографи зібрали великий матеріал, що характеризує первісні уявлення про душу і потойбічний світ. Адже анімізм властивий усім народам. Ці уявлення містять картини “відлітання” душі вмерлої людини з світу живих, її мандрівок в далеку країну мертвих (в українців це – вирій), а також описи життя, що чекає душу в потойбічному світі. Як писав відомий дослідник первісності Е.Тайлор, “небагато предметів будять в умах поетів-дикунів такі сміливі і живі уявлення, як думка про майбутнє життя”.
Розташування країни духів могло бути різним – під землею, на землі, на Місяці, на зірках. Але вони чітко діляться на дві великі категорії: на думку одних – життя душі в царстві мертвих буде щасливим, а на думку інших – частина душ у потойбічному світі втішається, а частина – страждає. Більшість народів вважала, що душі померлих можуть приходити з царства тіней, відвідувати живих у сні, протегувати їм у земних справах або ж, навпаки, заважати.
Можна простежити, як разом з розвитком самої людини, ускладненням її діяльності, суспільного устрою розвивалися уявлення про навколишній світ. Імовірно, що перші магічні, тотемічні, анімістичні вірування переважають протягом усього верхнього палеоліту. Наприкінці цього періоду вони переросли у певні культи. Таким був, вірогідно, культ жінки-праматері (“палеолітичні Венери”). З виникненням землеробства і скотарства у неоліті пов’язана поява землеробських культів, поклоніння Сонцю, стихіям, виникнення певної картини світу. Поступово утвердилася трирівнева система світобудови: підземний світ – помешкання божеств, зміїв, чудовиськ, земний світ – світ людей, живої природи, небесний світ – помешкання більшості божеств і душ померлих. Три цих світи втілювали в орнаментах на неолітичній кераміці, уявлення про них залишаються й потім. Виникли стійкі міфологічні образи, що пізніше склалися в цільну міфологію.
* * *
Протягом первісної епохи внаслідок дуже тривалого біологічного розвитку самої людини, вдосконалення її матеріальної культури, розвитку видів діяльності (від мисливства і збиральництва до землеробства і скотарства), еволюції мистецтва (від перших примітивних зображень через розквіт первісного реалістичного мистецтва до складних абстрактних образів, виражених в орнаменті), ускладнення і розшарування суспільства, поглиблення уявлень про навколишній світ були закладені фундаментальні основи всієї сучасної людської культури.
II. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
1. Загальні закономірності виникнення давньосхідних цивілізацій.
2. Основні досягнення культури Стародавньої Месопотамії.
3. Давньоєгипетська культура.
4. Культура Стародавньої Індії.
5. Етапи розвитку культури Стародавнього Китаю.
1. Загальні закономірності виникнення давньосхідних цивілізацій
Однією із загальних закономірностей історичного процесу є нерівномірність його розвитку як у часі, так і в просторі. В історії людства на певних етапах окремі народи ставали носіями суспільного прогресу. До того ж на ранніх стадіях, коли людина ще сильно залежала від природи, дуже важливим був географічний чинник.
В кінці IV – III тисячолітті до н.е. творцями перших цивілізацій на Землі стали народи, які заселяли долини великих рік – Тигру, Євфрату, Нілу, Інду, Гангу, Янцзи і Хуанхе. Вирішальну роль у цьому відіграла наявність наносних родючих земель, які утворювалися завдяки періодичним розливам рік. В такій місцевості індивідуальна обробка землі неможлива. Разом з тим об’єднання зусиль селянських общин, накопичення спостережень за часом розливу рік, іригаційні роботи забезпечували дуже багаті врожаї. Навіть кам’яні, дерев’яні або мідні знаряддя дозволяли вести тут великообсягові земляні роботи і одержувати значний додатковий продукт. Отже, створювалися умови для майнового розшарування і виникнення держави. Склався особливий тип держави – східна деспотія. Її особливості зумовлені саме необхідністю створювати і підтримувати іригаційну систему: жорстка централізація влади, повне всевладдя і навіть обожнювання правителя, існування бюрократичного апарату, застосування рабської праці, але при цьому – збереження сільської общини.
Ці загальні риси мали конкретні своєрідні прояви в різних країнах Стародавнього Сходу.
2. Основні досягнення культури Стародавньої Месопотамії
Історія відкриття. Месопотамією (українською – Межиріччя або Дворіччя) називають область між ріками Тигром і Євфратом. Ця територія зараз переважно належить Іраку. Стародавня Месопотамія – історична область, де згідно з сучасними уявленнями раніше від усіх на планеті складається державність.
Дуже довго ця цивілізація залишалася практично невідомою науці. Основним джерелом знань була Біблія, де є розповіді про будівництво Вавілонської вежі, про правителя Навуходоносора і полонення євреїв, про халдеїв – мешканців Вавілона, про столицю Асірії – Ніневію – “велику блудницю”, про чаші гніву, яку сім ангелів вилили на приєвфратські землі. Опис цих місць зустрічається і у давньогрецького історика Геродота. Він захоплювався стінами Вавілона – такої ширини, що на них могли роз’їхатися дві бойові колісниці, прирахував до чудес світу “висячі сади Семіраміди”. Такі свідчення довго викликали сумніви, тому що було незрозуміло, куди могла зникнути велика цивілізація. У XIX ст. відбулися грандіозні археологічні відкриття в долинах Тигру і Євфрату. Були розкопані головні міста Месопотамії, розшифрована писемність, що дозволило досить детально реконструювати минуле Дворіччя.
Держави Стародавньої Месопотамії. Особливість найдавнішої політичної історії Месопотамії полягає в тому, що тут існувала не одна, а декілька держав, які почергово домагалися переваги в регіоні. У кінці IV – на початку III тисячоліття до н.е. на півдні Дворіччя виникли міста–держави Ур, Урук, Лагаш, об’єднані істориками збірною назвою Шумер (на ім’я народу, що жив там). Дещо пізніше сформувалося і почало завоювання царство Аккад. У III тисячолітті до н.е. велика частина Месопотамії потрапляє під владу Вавілонського царства. Потім, з XVI ст. до н.е., посилюється міць Асірії (її столиця – місто Ніневія). Після нового недовгого піднесення Вавілона в VI ст. до н.е. Межиріччя було завойоване північним сусідом – Персією (Іраном).
Культура цих держав мала певні відмінності, але чітко простежується її спадкоємність, спільні риси. Месопотамію часто називають колискою людської цивілізації. Багато що з того, що становить сучасну культуру і оточує нас в повсякденному житті, виникло саме там.
Будівництво й архітектура. У Месопотамії дуже рано (за останніми даними, раніше, ніж у Єгипті) починають будувати іригаційні споруди. Іригація мала планомірний, великомасштабний характер. Повені Євфрату бувають дуже сильними, але нечастими. Тому копалися величезні котловани, які заповнювалися водою під час повені – так створювався запас води на час посухи. Геродот описав судноплавний канал, проритий між Тигром і Євфратом.
Накопичений досвід став використовуватися в будівництві. У кінці IV тисячоліття до н.е. шумери вже будують міста. В них складаються і перші державні структури. Виникає монументальна архітектура. Під час розкопок була знайдена статуя жерця, правителя шумерського міста Лагаша на ім’я Гудеа, який жив у XXI ст. до н.е. Він зображений з планом майбутнього храму в руках. Це – свідчення одночасно високої будівельної техніки і значущості, яку правителі надавали будівельним роботам. Монументальне будівництво, як і іригація, – яскравий приклад перемоги людини над несприятливими природними умовами. Справа в тому, що в Месопотамії немає готових будівельних матеріалів – каменю, дерева. Всі гігантські споруди зводилися з глиняної цегли.
Основними монументальними будовами були храми і палаци. Храми часто розміщувалися на вершині багатоступінчастої башти – зікурату. Зікурати складалися з декількох складених суцільною цегляною кладкою платформ, розміри яких зменшувалися догори. Вважалося, що такі східці сполучають землю і небо. Храм знаходився на верхньому майданчику, піднятися до нього можна було довгими сходами і похилими підйомами. Такі процесії становили частину релігійних церемоній. “Храми–гори”, які створювалися працею селян–общинників і рабів, ставали символами всемогутності держави. Слава месопотамських будівельників відбилася в біблійній розповіді про Вавілонську вежу. До речі, при розкопках давнього Вавілона був знайдений фундамент гігантського зікурату, який, ймовірно, і був її прообразом.
Величними, як і культові споруди, були палаци правителів Шумера, Аккада, Вавілонії і особливо Асірії. Вхід до царського палацу в Ніневії був прикрашений величезними статуями божеств – крилатих людинобиків і людинолевів. На стінах залів – сюжетні рельєфи, які детально зображають життя правителя. Найбільш відомі – рельєфи, присвячені полюванню – улюбленому заняттю асірійської знаті. Звірів тримали у спеціальних вольєрах – перших попередниках сучасних зоопарків, а перед полюванням випускали. Рельєфи чудово передають динаміку, азарт погоні. Особливе враження справляють драматичні сцени загибелі тварин – левиці і лева, газелей, диких коней.
Розкопки у Вавілоні дозволили уточнити, як виглядали легендарні “висячі сади” цариці Семіраміди. Це була кам’яна будівля, яка складалася із ступінчастих терас. На кожній терасі був шар землі, де і розбивали сад. Вода вгору подавалася за допомогою лопатевого водопроводу.
Постійні війни вимагали зведення оборонних споруд. Міста Межиріччя стають справжніми фортецями. Про столицю Асірії Ніневію говорили: “Та, яка своїм сяйвом відкидає ворогів”. Зубці її стін, які досягали біля 20 м у висоту, прикрашала цегла, покрита блакитною глазур’ю із золотою блискучою смугою. Вавілон оточували чотири кільця стін. Головні ворота були присвячені богині Іштар. За наказом царя Навуходоносора до них побудували дорогу надзвичайної краси і абсолютної неприступності для можливого ворога. З двох боків здіймалися семиметрові стіни. Ця дорога була вимощена величезними плитами з білого вапняку. На кожній плиті вибито напис: “Я – Навуходоносор… Вавілонську вулицю вимостив…”. Bce, що робилося в державі, вважалося заслугою виключно її правителя.
Писемність і література. Найбільше досягнення культури Месопотамії – писемність. Раніше за всіх її створили шумери в IV тисячолітті до н.е. Спочатку з’явилося малюнкове письмо – піктографія. Поступово окремими знаками почали позначати вже не слово, а склади і звуки, а малюнки змінили свій вигляд. Для письма використовували глину – найпоширеніший природний матеріал у Дворіччі. З ретельно очищеної глини виготовляли табличку, напис наносили паличкою або металевим стержнем. За формою клиноподібних рисок писемність отримала свою назву – клинопис. Готову табличку обпалювали у спеціальних печах.
Від шумерської писемності походять клинописні системи Аккада, Вавілонії, Асірії. Свого часу мала місце цікава ситуація: коли лінгвісти розшифрували асірійський, потім вавілонський клинопис, вони передбачили відкриття ще давнішої культури. Археологи розкопали шумерські пам’ятники значно пізніше.
Зараз уже прочитано тисячі табличок найрізноманітнішого змісту: царські накази, господарські записи, учнівські зошити, наукові трактати, релігійні гімни, художні твори. В Ніневії була зроблена виключна знахідка – перша в історії людства бібліотека. Її створили за наказом асірійського царя Ашшурбаніпала. Збереглася і табличка з суворим наказом, розісланим по всій країні, збирати або переписувати глиняні таблички. Бібліотека була блискуче організована: внизу кожної таблички – повна назва книги і номер “сторінки”, ящики розміщалися на полицях відповідно до тем, у кожної полиці – номер.
У бібліотеці Ашшурбаніпала збереглася перша з відомих у світовій літературі епічна поема. Вона була створена ще шумерами і розповідає про царя міста Урук, героя Гільгамеша. Гільгамеш і його друг Енкіду здійснюють безліч подвигів. Після смерті Енкіду Гільгамеш не може примиритися з тим, що, на відміну від богів, люди не живуть вічно. Він вирушає шукати таємницю безсмертя. Пошуки приводять його до першої людини – Ут–напішті. Ут–напішті переказує Гільгамешу історію свого життя. Переклад цієї розповіді на європейські мови викликав справжню сенсацію, оскільки вона практично повністю співпадала з розповіддю про “великий потоп” у Біблії: гнів богів, споруда великого корабля, земля, покрита водою; навіть зупинка на вершині великої гори! Наприкінці своєї подорожі Гільгамеш, загубивши чарівну квітку безсмертя, розуміє: вічно живе в пам’яті нащадків той, хто здійснює добрі справи.
Образи і сюжети шумерської, вавілонської, асірійської міфології збереглися після загибелі цієї цивілізації. Наприклад, міфи про створення світу і людей з глини, про вмираючого і воскресаючого бога Тамуза. Семиденний тиждень склався в асірійців і вавілонян, які поклонялися семи головним богам. Такі приклади можна продовжувати.
Наукові знання. Завдяки розшифруванню “глиняних книг” отримано досить точні уявлення про рівень наукових знань у Межиріччі. Охоронцями вищої мудрості були жерці. Особливого значення набуло спостереження за зірками. Зіркам приписувалася магічна сила. Храми на вершинах зікуратів служили своєрідними обсерваторіями. У Вавілонії була відома вся зоряна карта, яка може бути створена без телескопа. Жерці встановили зв’язок Сонця зі знаками зодіаку. На основі астрономічних спостережень було розроблено дуже точний місячний календар. Вавілонці користувалися сонячними і водяними годинниками. Вірили у вплив зірок на долю людини, великою повагою користувалася астрологія.
Розвиненими для свого часу були і математичні знання: чотири арифметичних дії, зведення в квадрат і знаходження квадратного кореня, обчислення площі геометричних фігур. Сучасний розподіл кола на 3600 і години на 60 хвилин сходить до шістичної асіро–вавілонської системи рахунку.
Мистецтво вавілонських лікарів славилося на Сході. Їх часто запрошували в інші країни. У Вавілоні було дві медичні школи, які утримувалися державним коштом. Збереглося безліч науково–медичних табличок, складених за одним зразком. Починаються вони словами: “Якщо людина хвора…”, далі йде перелік симптомів хвороби, а потім рекомендації щодо лікування. Завершують запис слова: “Він видужає”. Цікавий звичай описує Геродот. Коли лікарі не знали, як допомогти хворому, його виносили на ринкову площу і кожний перехожий був зобов’язаний дати раду.
В цілому можна сказати, що розумова праця вже відокремилася від фізичної, але наука носила характер таємного знання.
Закони Хаммурапі. Певним підсумком розвитку політичної думки давніх стало оформлення письмових законів у Шумері, Аккаді, інших державах Месопотамії. Як цар–законодавець увійшов у світову історію Хаммурапі, який підпорядкував владі Вавілону все Дворіччя (XVIII ст. до н.е.). У Парижі, в Луврі зберігається “Стела Хаммурапі”. У її верхній частині – зображення самого царя, який одержує від Бога символи влади, а в нижній – вибиті клинописом закони. Велике місце серед них займає боргове право – позики, відсотки на борги, застава. Грошовою одиницею тоді був талант (слово, яке, змінивши значення, увійшло до сучасних мов). Регулюються сімейні стосунки: взяття шлюбу, покарання за невірність, майнові права чоловіків, успадкування, розлучення. Обумовлено, що раб – повна власність хазяїна. Судили жерці, вони могли викликати свідків, які приносили клятву. Покарання передбачалися суворі, існував смертний вирок (відсікання голови, закопування живцем у землю, саджання на кіл). Лікар за невдале лікування карався таким чином: “Якщо лікар, роблячи кому–небудь надріз бронзовим ножем, заподіє смерть цій людині або, знімаючи катаракту бронзовим ножем, пошкодить око цієї людини, то йому повинні відсікти руку”. Військо було регулярним, за службу отримували гроші і наділ землі. Вищу владу за всіма законами втілював цар.
Збільшення території держави призводило до ускладнення структури управління. В Асірії, знову ж уперше, виник чіткий розподіл на місцеві адміністративні одиниці – сатрапії. Потім його запозичила Персія.
Наведена характеристика не вичерпує перелік досягнень у галузі науки і мистецтва, які вперше з’явилися у народів Межиріччя, але вона дає уявлення про той високий рівень, якого досягла тут культура.
3. Давньоєгипетська культура
Історія вивчення. На відміну від Месопотамії, культура Стародавнього Єгипту ніколи не забувалася людством. Якщо міста Дворіччя опинилися під землею, то давньоєгипетські храми і піраміди, складені з гігантських кам’яних блоків, продовжують височіти і зараз. Як написав арабський мандрівник: “Все на світі боїться часу, але час боїться єгипетських пірамід”. Збереглися численні написи на стінах храмів, пам’ятних обелісках, статуях, в жаркому сухому кліматі не загинув навіть папірус (назва цього єгипетського матеріалу для письма походить від назви тростини, яка служила для нього сировиною). Проте уявлення про єгипетську історію довгий час залишалися вельми схематичними. Вченим ніяк не вдавалося прочитати єгипетську писемність – ієрогліфи. Її секрет, який ретельно оберігався кастами жерців і писарів, було втрачено ще в старовину. Давньогрецькі вчені намагалися пояснити значення ієрогліфів, вважаючи їх малюнковим письмом. Подібні спроби залишалися марними аж до XIX ст. Під час єгипетського походу Наполеона було знайдено і вивезено в Європу так званий “Розеттський камінь” (місце знахідки – містечко Розетта). На цьому камені однаковий текст вибито тричі: давніми ієрогліфічними письменами, потім їх більш пізнім, спрощеним варіантом і добре відомою давньогрецькою мовою. Цей напис став основою для розшифрування.
Честь відкриття секрету ієрогліфів належить французькому вченому Франсуа Шампольону. Він відмовився від припущення, що кожний ієрогліф означає ціле слово. Після багаторічних досліджень Шампольон встановив, що існують ієрогліфи декількох видів: одні позначають слова, а інші – букви або склади. Бувають випадки, коли один знак читається по-різному. У староєгипетській писемності немає голосних, немає постійного напряму письма. Здається, вже цих подробиць вистачить, щоб зрозуміти, яке складне наукове завдання вирішив Шампольон. Він по праву вважається основоположником науки єгиптології.
Виникнення єгипетської держави і періодизація історії Стародавнього Єгипту. Заселення території Єгипту відбулося в ранньому неоліті. У Х–VI тисячоліттях до н.е. на широких просторах Північної Африки кочували розрізнені племена, які займалися полюванням, збиральництвом і рибальством. У зв’язку зі зміною клімату, яка призвела до висихання саван, племена стали освоювати долину Нілу. Створення складної іригаційної системи дозволило їм перейти до високопродуктивного землеробства і тваринництва. З численних племінних союзів – номів – виникло два політичних об’єднання – Верхній і Нижній Єгипет. Вони об’єдналися на початку III тисячоліття до н. е., після багатьох воєн. Столицею єдиної держави став Мемфіс, пізніше центр перемістився у Фіви.
У давнину єгиптяни вели літочислення за правлячими династіями фараонів. З приходом нової династії відлік років починався заново. У IV ст. до н.е. єгипетський жрець–історик Манефон розподілив історію Єгипту на Стародавнє, Середнє і Нове царства. Цей розподіл лежить і в основі сучасної періодизації: Раннє царство (рубіж IV–III тисячоліття до н.е.); Давнє царство існувало протягом III тисячоліття до н.е.; Середнє – з кінця III до середини II тисячоліття до н.е., Нове – з середини до кінця II тисячоліття до н.е. Виділяють ще пізній період в I тисячолітті до н.е. (точніше – до IV ст. до н.е., коли Єгипет підкоряють війська Олександра Македонського). Таким чином, давньоєгипетська цивілізація існувала практично три тисячоліття, зберігаючи цілісність своєї оригінальної, складної і надзвичайно багатої культури.
Релігійні уявлення. Ключем до розуміння всієї культури Стародавнього Єгипту є система релігійних уявлень, відображена в міфології. Основними джерелами, за якими вивчають міфологічні уявлення, є різноманітні релігійні тексти, гімни і молитви богам, записи похоронних обрядів.
Багато богів шанувалися египтянами у вигляді тварин. Священний бик Апіс сприймався як уособлення продуктивної сили природи і родючості. Цілий культ склався навколо жука – скарабея. Йому поклонялися в храмах сонячних божеств, зображали штовхаючим перед собою сонячний диск. Під час муміфікації кам’яне зображення скарабея клали на місце серця. Це – найдавніші, пов’язані ще з тотемізмом вірування.
Поступово уявлення про зовнішній вигляд богів змінювалися. Божества стали зображатися, як правило, у вигляді людей з головами тварин, рідше – у вигляді тварин з головами людей. Наприклад, богиня Хатхор зображалася з коров’ячою головою, бог Амон – з рогами барана, бог Гор – з головою сокола. Сфінкс – божество, яке охороняє кордон пустелі, стереже Єгипет від Сету – бога смерті і гарячого спопеляючого вітру – у вигляді лева з чоловічою головою. Певні звірі і птахи стали вважатися душами богів і жили при храмах. Щоб бути визнаним втіленням божества, тварина повинна була мати особливий колір, форму плям, рогів. Після смерті священних тварин муміфікували, ховали за певним обрядом. Археологи знайшли цілі кладовища биків, кішок, крокодилів.
Вищим культом був культ сонячного божества. Єгипет називали “країною Сонця”, фараонів – “синами Сонця”. У часи Давнього царства головним божеством був бог Сонця – Ра. Захід і схід Сонця різні міфи пояснювали неоднаково. У одних небо уявлялося у вигляді корови з тілом, покритим зірками, а іноді – в образі жінки-богині, яка, зігнувшись, пальцями рук і ніг торкається землі. У такому випадку зникнення і появу Сонця пов’язували з проковтуванням світила і новим його народженням. За іншими уявленнями, Ра вдень пливе по небу в човні до західних гір. Там він пересідає в нічний човен, допливає до східних гір, звідки, витримавши битву зі своїм ворогом-змієм, знову з’являється на небі.
Кожне місто мало свого бога-заступника. У Фівах особливо шанували бога Амона. Коли за часів Середнього царства Фіви стали столицею країни, культ Амона об’єднався з головним державним культом Сонця, склався образ єдиного бога – Амона-Ра.
В епоху Нового царства був недовгий період, коли фараон Аменхотеп IV скасував усі колишні культи і ввів єдинобожжя (монотеїзм) – поклоніння всемогутньому сонячному диску – богу Атону. Своє ім’я, яке означало “Амон задоволений”, він замінив на Ехнатон (“Корисний для Атона”). Фараон зробив столицею спеціально побудоване місто Ахет-Атон. Після смерті Ехнатона жерці, проти яких і була, власне, спрямована реформа, швидко відновили шанування Амона-Ра, повернули свою владу і зробили все можливе, щоб ім’я Ехнатона було назавжди забуто. Тільки завдяки тому, що археологи знайшли столицю проклятого фараона-реформатора, його історія стала відома науці.
Дуже важливим був загальноєгипетський культ бога вмираючої і воскресаючої природи Осіріса. Міф розповідає про те, як Осіріс, коли царював, навчив людей обробляти землю і саджати сади. Але його убив брат, злий Сет, бажаючи правити сам. Сестра (і одночасно дружина) Осіріса богиня Ісіда знаходить і оплакує його тіло. Син Осіріса та Ісіди – Гор – вступає в боротьбу з Сетом. Завдяки допомозі Ісіди на суді богів Гора визнають єдиним спадкоємцем. Після перемоги Гор воскрешає батька. Однак Осіріс не бажає залишатися на землі і стає царем потойбічного світу. Цей культ був тісно пов’язаний із землеробством: сівба вважалася похоронами зерна-Осіріса, поява перших сходів – його відродженням. Гора ж порівнювали з сонячним світлом, яке дає життя (сокіл був одночасно символом і Гора, і сонця).
Найважливішою рисою давньоєгипетської релігії було обожнювання царської влади. Померлий фараон прирівнювався до Осіріса, який знаходить вічне життя. Правлячого фараона вважали живим богом, Гором у плоті, сином Ра. Такі уявлення мали реальну основу: влада фараона була абсолютною, йому підкорявся величезний бюрократичний апарат, йому належали всі землі в державі, золоті рудники і копальні срібла, в його особисте розпорядження надходили податки. Вірили, що влада фараона поширюється навіть на сили природи. Існував обряд, коли фараон кидав до Нілу папірус, в якому наказував річці розлитися.
Простим людям заборонялося вимовляти вголос не тільки ім’я фараона, але навіть його царський титул. Фараон – це алегорія, яка збереглася в Біблії (в перекладі – великий будинок, тобто – той, який живе у великому будинку). У написах ім’я фараона захищалося – обводилося особливою рамкою – картушем (до речі, цей звичай допоміг у свій час розшифрувати ієрогліфи). Фараон Нового царства Тутмос III довгі роки не міг зайняти престол, оскільки в країні правила цариця Хатшепсут, яка захопила владу шляхом змови. Коли після її смерті Тутмос став фараоном, він віддав наказ знищити всі написи і статуї на її честь. Леся Українка, що бувала в Єгипті і вивчала його культуру, використала описані уявлення як художній образ в одному з своїх віршів:
“Я, цар царів, я, сонця син могутній,
собі оцю гробницю збудував,
щоб славили народи незчисленні,
щоб тямили на всі віки потомки
Імення…” Далі в крузі збитий напис.
Дуже складними були уявлення єгиптян про смерть і потойбічний світ. Смерть та існування після неї вважали безпосереднім продовженням земного життя. Розумілося це настільки буквально, що існувало спеціальне заклинання, яке в замогильному світі відвертало смерть від людини, вже померлої на землі. До мертвих зверталися з письмовими проханнями, вони могли взяти участь у судовій справі, лікуванні хворого. Щоб забезпечити вічне існування, треба було дотримуватися безлічі спеціальних обрядів.
Єгиптяни вірили, що людина має декілька душ. Душа на ім’я Ба у вигляді птаха з людською головою в момент смерті покидає тіло. Для того щоб померлий ожив і знайшов безсмертя, Ба повинна повернутися до тіла. Звідси пішов звичай муміфікації. Ще одна душа – Ка – примарний двійник людини, який мешкав у гробниці. Ка також повинна була мати можливість відшукати свою земну оболонку, для цього в гробницю клали скульптурні зображення померлого. Взагалі для подальшого щасливого існування у померлого повинно було бути все, що він мав за життя. Людських жертвоприношень у єгипетському обряді поховання не було. У гробницю клали численні зображення родичів, слуг, рабів. Заупокійний культ пронизував і світогляд, і побут, і мистецтво єгиптян.
Мистецтво. Роль мистецтва у Стародавньому Єгипті була абсолютно іншою, ніж у сучасній культурі. На відміну від скороминущого земного життя, мистецтво було носієм буття вічного, головним засобом забезпечення безсмертя. Тому праця художників вважалася священнодією. Вони займали високе соціальне становище, часто були жерцями. Написи прославляють їх: “я спорудив…”, “я виконав роботи прекрасні…”. На відміну від Месопотамії, в історії збереглися імена єгипетських майстрів. Першу піраміду побудував Імхотеп. Він був і архітектором, і математиком, і лікарем. Слава про його мудрість дісталася давніх греків, які ототожнювали Імхотепа з богом цілительства Асклепієм. Разом з тим, свобода індивідуальної творчості була обмеженою, художник насамперед був охоронцем священних традицій. Три тисячоліття мистецтво Єгипту зберігало єдність художнього стилю.
У Єгипті вже на початку III тисячоліття до н.е. складається монументальна архітектура. Причому майже не збереглося громадських будівель, проте безліч – поховальних споруд і храмів.
Першою поховальною спорудою, для якої камінь став основним будівельним матеріалом, була ступінчаста піраміда фараона Джосера (Давнє царство), зведена під керівництвом Імхотепа. Під пірамідою вирубана скельна гробниця неймовірно складного планування (11 паралельних коридорів з усілякими приміщеннями). Вражає вміння каменотесів орієнтуватися в глибині скелі.
Згодом почали будувати геометрично правильні піраміди, які у Давньому царстві були основною формою царських поховань. Поблизу сучасного Каїра, в Гізі, розміщені найбільші з них – піраміди Хеопса, Хефрена і Мікеріна. Піраміда Хеопса досі залишається найбільшою з кам’яних споруд світу. Піраміди оточені храмами. У заупокійний комплекс Хефрена, крім піраміди і храму, входить гігантська фігура Сфінкса (хоч існує припущення, що Сфінкс побудований задовго до появи перших пірамід). Деякі фахівці вважають, що часом на споруді пірамід працювала майже половина працездатного населення Єгипту (це було можливим тому, що на зрошуваних нільських землях вдавалося отримувати врожаї, в яких додатковий продукт складав до 80%).
З виникненням економічних і політичних труднощів піраміди “зменшилися” за розмірами, а потім змінилися на скельні гробниці і гробниці в “Долині мертвих”. Більшість з них була пограбована ще у старовину, тому в 1920–1922 рр. великою подією в єгиптології стало відкриття археологом Говардом Картером незайманої гробниці фараона Нового царства Тутанхамона.
У часи Нового царства були споруджені найзнаменитіші храмові комплекси – храми Амона-Ра в Карнакі і Луксорі, недалеко від Фів. Від Луксора до Карнака веде пряма двокілометрова дорога – алея сфінксів. Ансамбль храмів дуже складний, будувалися вони протягом століть. Найхарактерніша деталь – безліч величезних колон (в одному із залів Карнака їх 144). Стовбур деяких можуть обхопити тільки п’ять чоловік. Колони стилізовано зображають нільські рослини і дерева, їх капітелі виконані у вигляді закритих або розпущених квіток лотоса, листя пальми (капітель – верхня, прикрашена частина колони).
Ще одна справжня перлина давньоєгипетської архітектури – скельний храм фараона Рамзеса II в Абу-Сімбеле. Біля входу в храм чотири двадцятиметрових фігури зображають самого фараона і головних богів. Храм всередині не має штучного освітлення. Він орієнтований таким чином, що один раз на рік – в день приходу Рамзеса II на престол – сонячне проміння досягає головного святилища, освітлює обличчя статуй Рамзеса і Амона, а також вибитий на стіні текст мирної угоди з хеттами, перемогу над якими здобув фараон. Вже в наш час, коли будували дамбу на Нілі, храм в Абу-Сімбеле потрапив у зону повного затоплення. Техніка ХХ ст. дозволила перенести величезну споруду (правда, частинами) на безпечне місце.
Як і архітектура, образотворче мистецтво втілює ідею постійності, вічності. Воно підкорялося суворим канонам (у перекладі з грецької слово канон означає правило). Чітко визначені були типи статуй: стоячі – фігура напружено випрямлена, ліва нога робить крок уперед, руки опущені і притиснуті до тіла; сидячі – руки покладені на коліна або одна рука зігнута в лікті, спина випрямлена, погляд спрямований в далечінь. Протягом Давнього, Середнього і Нового царств численні статуї божеств, фараонів, жерців повторювали ці пози.
Особливий канон існував для зображення фігур на площині – рельєфів, фресок, малюнків на папірусі. Голова і ноги зображалися в профіль, а торс і очі – в анфас. Вся фігура окреслювалася однією лінією. Розміри зображень передавали ієрархію: чим значнішим вважався об’єкт, тим більшим він зображався. Найбільший – фараон (рівний богам), потім – члени його родини, найменші – раби. Теми композицій були різними – придворне життя, релігійні церемонії, побутові сцени. Часто зображали тварин, причому реалістично. Колірна гама фресок і розфарбованих рельєфів – поєднання жовтих і коричневих тонів із зеленими і блакитними. Ці кольори відповідали землі, рослинам, отже життю і небу.
Згідно з віруваннями одна з душ померлого – Ка – повинна була “поселитися” в його зображенні. Щоб Ка “впізнала” свою матеріальну оболонку, стали виготовляти посмертні гіпсові маски. Так зародилося портретне мистецтво Єгипту. Один з найзнаменитіших жіночих скульптурних образів у всьому світовому мистецтві – портрет Нефертіті, дружини фараона-реформатора Ехнатона. При розкопках Ахет-Атона була знайдена майстерня скульптора Тутмеса, а в ній – портрети членів царської родини. Зображення цариці Нефертіті у високому головному уборі звичайно відтворюють у профіль, при цьому не видно, що робота над зображенням другого ока не закінчена. Одні дослідники пояснюють цю обставину раптово перерваною роботою (в майстерні всюди – сліди погрому), інші – наміром художника, який не захотів, щоб його твір замурували в гробницю (в іншому місці вмістище Ка не могло знаходитися).
Наукові знання. В процесі спостережень за природою, господарської діяльності, політичного життя накопичувався досвід. Господарювання в долині Нілу взагалі неможливе без певних наукових знань, тому вони перетворювалися на своєрідний важіль політичної влади. Виникнувши з практичних потреб, наукові знання утаємничувалися й охоронялися жрецькою кастою. Розвиток астрономії диктувався потребою обчислювати періоди розливу Нілу. Було помічено, що розлив співпадав з появою на світанку, після довгої перерви, яскравої зірки Сіріус. Завдяки цьому, власне, ставав можливим ритуал, коли фараон “командував” розливом.
Єгипетські жерці розробили надзвичайно точний для свого часу сонячний календар. Спочатку діяв календар, який складався з 360 днів. Коли жерці уточнили тривалість року, було вигадано міф про те, що боги подарували народу Єгипту декілька днів, які були оголошені святковими. У пізньому періоді навіть виник проект введення високосних років, але він не здійснився. Саме в Єгипті розділили добу на 24 години.
Розробляється десятерична система рахунку. Єгиптяни оперували простими дробами з чисельником 1, уміли обчислювати довжину кола і площу круга. Звичай муміфікації сприяв розвитку анатомічних знань (для порівняння – в Месопотамії препарування трупів було заборонене державою). Існували лікарі різних спеціальностей – окулісти, дантисти, хірурги.
При храмах діяли закриті учбові заклади – “будинки життя”. Школи писарів (а ці посади, як правило, передавалися спадкоємцю) створювалися при дворі фараона, при храмах і великих державних установах. Основні предмети – читання, письмо і лічба. Навчання грамоті полягало в заучуванні ієрогліфів, читанні текстів і письмових вправах. Тексти для письма (як правило, для переписування) добиралися з таким розрахунком, щоб їх зміст був повчальним, сприяв усвідомленню майбутнім писарем своєї місії. Одне з найвідоміших повчань свідчить: “Зверни ж серце твоє до книг… немає нічого вищого за книгу”.
Після походів Олександра Македонського замкнена єгипетська культурна традиція перервалася, але порівняно з іншими цивілізаціями Стародавнього Сходу через греків культурні досягнення Єгипту мали найбільший вплив на зовнішній світ.
4. Культура Стародавньої Індії
Географічні умови та періодизація історії. Одним з перших осередків людської цивілізації, нарівні з Єгиптом і Месопотамією, була і Стародавня Індія. Півострів Індостан – це своєрідний субконтинент, відокремлений від іншої Азії ланцюгом гір і гірських хребтів, він омивається водами Індійського океану, Аравійського моря і Бенгальської затоки. Незважаючи на ці природні перешкоди, вже в старовину він був одним з найзаселеніших регіонів планети.
Центрами цивілізацій, ставали басейни рік (Інд, Ганг і особливо притоки Інду – П’ятиріччя, або Пенджаб), де місцеві мешканці раніше почали займатися землеробством. Саме в Індії вперше стали вирощувати бавовну, рис, цукрову тростину (саме слово “цукор” походить від санскритського “сакхарі” – тростинний цукор), були приручені зебу (горбатий бик), слони.
В історії і культурі Стародавньої Індії можна виділити декілька періодів. Появу перших великих держав, створених, як вважають, дравидськими племенами, відносять до III тисячоліття до н.е. Їм на зміну приходить “арійська цивілізація”, пов’язана з появою на північному заході Індії, а потім і на більшій частині півострова індоєвропейських племен, що називали себе “аріями” (“благородні”, “з хорошої сім”ї”). У цей час (приблизно XV–VI ст. до н.е.) виникає спочатку декілька окремих держав, а з VI ст. до н.е. починає посилюватися одна з них – Магадха, що знаходилася в долині Гангу. Один з її царів – Чандрагупта, засновник династії Маур’їв, у IV ст. до н.е. вперше в історії Індії об’єднав її в єдину державу – імперію Маур’їв (IV – II ст. до н.е.). Наступний період починається з підкорення північної частини Індії кушанами, вихідцями з Середньої Азії, – панування Кушанської династії (I – III ст. до н.е.). Нового загальноіндійського об’єднання вдалося досягнути династії Гуптів у IV – VI ст. н.е.
Харапська цивілізація. До середини XIX ст. світ нічого не знав про найдавнішу цивілізацію в долині Інду, вважаючи, що культуру в Індію принесли арії. Однак випадкове відкриття англійського генерала Каннінгема в районі села Хараппа (штат Пенджаб), який знайшов цікаві печатки з абсолютно невідомими до того написами, примусила переглянути цю точку зору і почати з 20–х років XX ст. планомірні розкопки.
Були знайдені великі міста – Хараппа, Мохенджо-Даро, Калібанган та ін. Вони будувалися за схожими проектами і складалися з “цитаделі” (“верхнього” міста) і “нижнього” міста з житловими спорудами. Будівлі зводилися з обпаленої цегли, зв’язуючим матеріалом був мулкий або гіпсовий розчин. Вулиці перетиналися суворо перпендикулярно, на перехрестях кути будівель закруглялися, щоб не перешкоджати рухові. Будинки не мали прикрас і вікон, що виходять на вулицю. Жителі цих давніх міст були дуже консервативними. Розташування вулиць не мінялося століттями, а нові будинки зводилися на місці старих. У всіх містах була система каналізації, причому здійснювалося як водопостачання, так і відведення стічних вод. Нічого подібного в інших державах того часу ще не зустрічалося. Існували також громадські купальні, які служили для ритуального обмивання.
Ремісники навчилися добре обробляти метали – мідь, олово, бронзу, золото, срібло, але при цьому абсолютно не знали заліза. Про існування торгівлі свідчать знахідки гирь і вимірювальної лінійки.
Археологи знаходять багато статуеток з глини, м’яких порід каменю. Особливу увагу фахівців привернула бронзова статуетка оголеної танцівниці і скульптурне зображення чоловіка з бородою, який умовно іменується “жерцем”.
Дуже своєрідними є печатки-амулети із зображеннями людей, богів і тварин і, найголовніше, із зразками писемності. Вона не була алфавітною і складалася з малюнків (піктограм). Рядки розташовувалися горизонтально і включали до 8 знаків. Писали справа наліво. Розшифрування цих написів поки ще не завершено. З малюнків на печатках можна робити висновки і про певний зв’язок релігії жителів Хараппи з пізнішими релігійними віруваннями Індії (наприклад, зображення богів у позі йоги).
Релігійні вчення. Літературна традиція. В середині II тисячоліття до н.е. культура Хараппи занепадає з остаточно не з’ясованих причин. Одна з них – проникнення в Індію з півночі арійських племен, які були знайомі з залізом і досить швидко перейшли до осідлого землеробського способу життя.
Характерним явищем для суспільного устрою давніх арійців були варни – своєрідні стани, які почали складатися у них ще до переселення на Індостан. На кінець II тисячоліття до н.е. остаточно склалася доктрина про 4 варни, кожна з яких була створена з тієї чи іншої частини тіла першолюдини Пуруші (або в наступній традиції Праджапаті, втілення бога Брахми): брахмани (жерці) – з вуст; кшатрії (знать, воїни) – з плечей; вайш’ї (землероби, ремісники, торговці) – зі стегон; шудри (низи суспільства – слуги, бідняки, переселенці) – зі ступенів ніг.
Арійські закони забороняли шлюби поза варнами, не допускали їх змішування і не дозволяли навіть доторкатися до людей, які стоять поза варнами, – прибиральників сміття, могильників, катів. Вони так і називалися – “недоторкані”.
Навіть в сучасній Індії джерелом мудрості вважаються “Веди” – збірники священних гімнів на честь арійських богів. Відомі 4 таких збірники. Найдавніший з них – “Рігведа” – належить до III, а частково і до кінця VI тисячоліття до н.е. і складається з 10 книг і 1028 гімнів. Пізніше були складені “Самаведа” та “Яджурведа”, які включають співи і жертовні формули. Остання – “Атхарваведа” – містить магічні формули. До ведичної літератури належать також різні коментарі до Веди, написані пізніше.
Ведична література дає нам уявлення про релігію давніх аріїв. Вони вважали, що Всесвіт складається з трьох світів: неба, повітря і землі. І боги, відповідно, ділилися на 3 групи. На початку I тисячоліття до н.е. на основі ведизму і вірувань доарійського населення виникає брахманізм. Згідно з ним лише брахмани могли виконувати релігійні обряди і вчити людей релігії. На зміну старим ведичним богам – Варуні, Індрі, Сур’ї – приходять нові: Брахма вважається творцем світу, Вішну – його охоронцем, а Шива – руйнівником.
Одночасно виникає вчення про міграцію душ (сансара – “блукання”, “переродження”), про “дхарму” – закон, моральний порядок, і про “карму” – діяння людини, що визначають її становище. Сюди ж примикає й уявлення про “мокшу” – стан “ненароджуваності і невмирання”. Всі ці релігійно–філософські переконання знайдуть потім своє відображення в буддизмі та індуїзмі.
Брахманізм склав легенди про подвиги героїв Крішни і Рами, які покладено в основу епічних поем – “Махабхарати” і “Рамаяни”. Перша з них (“Велика війна нащадків Бхарати”) була складена мудрецем і співаком В’ясою і містить 18 книг, які включають в себе 107 тисяч двовіршів. Це у 8 разів більше, ніж обсяг “Іліади” і “Одіссеї”. Сюжетом епосу є боротьба за владу нащадків легендарного Бхарати – Пандавів і Кауравів. Але “Махабхарата” – не тільки літературний твір, вона є також законоповчальним трактатом і священною книгою. Особливо це стосується шостої її частини, названої “Бхагавадгіта” (“Пісня (гімн) бога”), яка являє собою повчання Крішни.
“Рамаяна” (“Сказання про Раму”) за розмірами поступається “Махабхараті”, але відрізняється більшою гармонією й образністю. В основі сюжету лежить історія життя Рами – ідеального сина та ідеального правителя, його любов до Сіти, її викрадення царем ракшасів (демонів), перемога Рами і його воцаріння у рідному місті. Обидві поеми стали національним надбанням індійського народу, невичерпним джерелом сюжетів і образів для літератури і мистецтва.
Починаючи з VI ст. до н.е. в побуті поширюються нові твори брахманістів – Сутри і Шастри – своєрідні трактати з різних галузей знань. З’являються збірники законів, найбільш відомий з яких – “Закони Ману”. Виникають перші філософські школи: санкх’я, йога, ньяя, вайшешика, міманса та веданта, найбільш войовничою з яких була остання. У V – IV ст. до н.е. брахман Ланіні створює єдину літературну мову – санскрит (“очищений”, на відміну від “пракритів” – розмовних мов), який став мовою міжіндійського спілкування.
VI ст. до н.е. пов’язане в історії Індії з появою нових вірувань – джайнізму і буддизму. Термін “джайнізм” походить від слова “джайна” – переможець (мається на увазі переможець над кругообігом перероджень). Його фундатор Махавіра жив у VI ст. до н.е. В основі вчення – шлях звільнення від сансари через дотримання “трьох скарбів” джайнізму: “правильного знання”, “правильного бачення” і “правильної поведінки”. Махавіра заповів своїм послідовникам аскетизм і ахімсу (неспричинення шкоди всім живим істотам як умова порятунку душі).
Виникнення буддизму – однієї з сучасних світових релігій – пов’язують з ім’ям Сіддхартхи Гаутами (563–483 рр. до н.е.), який у 28 років покинув дім батька–раджи і 7 років перебував у мандрах, поки на нього не зійшло Просвітлення і він не став Буддою (“Просвітленим”). Будда відкрив чотири “благородні істини” про те, що життя є страждання, причиною яких є людські бажання, пристрасті, прагнення життя і що вихід з цього – угамування всіх пристрастей. Головна мета людини – досягнення “нірвани”, стану, коли людина назавжди виключається з процесу перевтілень. і зливається з духовною “божественною” першоосновою світу. Таким чином, порятунок був можливий для кожної людини незалежно від її походження через самовдосконалення і без будь-яких посередників (наприклад, брахманів). Найвищого піднесення буддизм досягає за Ашоки – третього імператора з династії Маур’їв (268–232 рр. до н.е.). Він скликав буддійський собор, де були затверджені канонічні основи буддизму. Завдяки його зусиллям буддизм вийшов за кордони Індії.
З часу підкорення Північної Індії Кушанською імперією (I ст. н.е.) відбуваються серйозні зміни в індійському суспільстві. На основі системи варн починає складатися кастова система. Касти (в Індії – джаті) – замкнені групи населення зі своїми звичаями і законами. Члени “джаті” жили в одній місцевості, займалися однорідною діяльністю, мали свою адміністрацію, систему взаємодопомоги, загальну касу. Спілкування між членами різних каст обмежувалося.
У Кушанську епоху оформлюється новий напрям буддизму – махаяна, де Будда стає богом , а також з’являється культ бодхисаттв – святих, які досягли рівня Будди, але тимчасово відмовилися увійти в нірвану з співчуття до людства. Буддизм у цей час підкоряє Китай та Індокитай, трохи пізніше досягає Кореї. Починаючи з IV ст. н.е. поширюється релігійна освіта. У V ст. цар Кармагупта з династії Гуптів відкрив найвідоміший буддійський університет – монастир Наланда у Північному Біхарі. Пізніше з’явилися університети в Таксилі та Аджанті.
У боротьбі з буддизмом починає формуватися новий тип брахманізму – індуїзм. Основу вчення склала “Бхагавадгіта”. Виходячи з того, що кожне божество – це втілення верховного бога (як Рама або Крішна були втіленням бога Вішну), індуїзм дозволяв будь-які культи і вірування, виявляючи при цьому ще більшу терпимість, ніж буддизм. Головні боги індуїзму – Шива, Вішну і богиня Шакті – були також втіленнями вищого божества – Брахми, який сидить на троні у вічній медитації на вершині Гімалаїв.
Таким чином у ході стародавньої історії Індії оформилися основні релігійні вчення: на основі ведичної традиції – брахманізм, який трансформувався в індуїзм; джайнізм; буддизм. Мистецтво. Всі ці релігії впливали не тільки на літературну традицію, але й на архітектуру та образотворче мистецтво.
Спочатку арійські племена використовували для будівництва майже виключно дерево. Кам’яні палаци замість дерев’яних споруд стали зводитися за царювання Ашоки з династії Маур’їв. Відомий його палац в Паталіпутрі – столиці Магадхи. Повсюдно ставилися стамбхи – кам’яні стовпи з буддійською символікою або зображенням тварин і висіченими на них написами (наприклад, Левова капітель з Сарнатха, зведена на місці першої проповіді Будди, яка стала гербом сучасної Індії). У цей же час з’являються і перші ступи – культові споруди напівсферичної форми, що зберігають реліквії, пов’язані з Буддою. За переказом, Ашока звів 84000 ступ.
Прекрасні архітектурні пам’ятники дійшли до наших днів з часів Кушанської імперії. Це передусім чайт’ї – печерні храми, наприклад, печерні комплекси в Карлі і Еллорі. Унікальний храм в Кайласі поєднав образи і мотиви з індуїзму, джайнізму і буддизму. Найвідоміший скельний храмовий комплекс знаходиться в Аджанті. Її печерні храми зберегли багатобарвні фрески. Реалістичні і в той же час стилізовані розписи покривають все: і стіни, і стелю, і колони.
До Кушанської епохи Будда зображався тільки у вигляді символів, тепер з’являються його зображення у вигляді людини. Його часто оточують бодхисаттви, як, наприклад, на стелі з Катри (II ст. н.е.).
Найпоширенішим напрямом у мистецтві цього часу стає гандхарське (на ім’я місцевості Гандхара на північному заході Індії). Воно поєднало в собі традиції середньоазіатської, іранської, індійської та елліністичної культури. Прикладами можуть служити статуї Будди з Хоті-Мардану і з Тахт-і-Бахі. Зображення в гуптському мистецтві стають більш вишуканими і чуттєвими. Будда зі знаменитої статуї з Сарнатха IV ст. трактується як ідеальна людина, яка досягла нірвани.
Взагалі імператори з династії Гуптів протегували художній творчості. На основі стародавнього виду театрального мистецтва – пантоміми – виникає драматургія. При дворі Чандрагупти II (380–415 рр.) жили кращі поети того часу. Найбільш відомий з них Калідаса (353–420 рр.). До нас дійшли три його драми, найбільш довершеною з яких є “Шакунтала”. Існував і народний театр, що поєднував музику і пластику танцю. Індійці дуже полюбляли різні ігри. Одна з них – чатуранга (шатрандж) – дійшла і до нас у вигляді сучасних шахів.
Досягають високого рівня наукові знання. Однією із загадок для сучасних вчених залишається нержавіюча залізна колона в Делі. Математики вже знали квадратні і кубічні корені. Астрономи встановили, що Земля обертається навколо своєї осі і що Місяць переймає своє світло у Сонця. За часів Середньовіччя ці знання, як і індійські цифри, запозичили араби.
Стародавня Індія збагатила світову культуру, вона вплинула на сусідні країни, особливо на Південно-Східну Азію. Буддизм став світовою релігією.
5. Етапи розвитку культури Стародавнього Китаю
Періодизація. З більшою підставою, ніж про будь–яку культуру, можна говорити про культурну єдність, своєрідність і замкненість культури, яка сформувалася в Стародавньому Китаї і майже без змін проіснувала аж до ХVII ст. н.е. Основні періоди (епохи) в історії Стародавнього Китаю традиційно носять назви династій і царств:
Шан (або Інь) – XVI – XI ст. до н.е.
Чжоу і Чжанго – XI – III ст. до н.е.
Цінь – 221 – 207 рр. до н.е.
Хань – 206 – 220 рр. до н.е.
Період Шан (Інь). Найдавніші племена на території Китаю селилися, як і в інших давньосхідних цивілізаціях, у долинах великих рік, головною з яких була Хуанхе. Одне з цих племен, яке себе називало Шан (сусіди дали йому ім’я Інь), змогло ближче до середини II тисячоліття до н.е. створити першу державу. Саме в цей період починають закладатися основи Давньокитайської культури. Було винайдено шовкопрядіння, бронзоливарну справу, ієрогліфічну писемність, зародилися основи містобудування.
Правителі держави – вани (князі) – одночасно вважалися верховними жерцями. При їх дворі працювали вчені, які вели літописи, спостерігали небесні явища, добре знали історичні події минулого. Велика увага приділялася астрономії. Була встановлена тривалість місяця з 29,5 дня і сонячного року з 366 днів. У календарі були чітко визначені сезони року. Місяць поділявся на декади – повний складався з 30 днів, неповний – з 29.
Іньська писемність з’являється в досить розвиненому вигляді, що дає можливість відносити її виникнення до більш раннього періоду. Найдавнішими є гадальні написи XIV – XI ст. до н.е. Існувало понад 3,5 тис. ієрогліфів, 2,5 тис. з яких збереглися і до наших днів. Для письма використовували гладку поверхню панцирів черепах і кісток тварин, а також довгі тонкі дерев’яні або бамбукові планки, які з’єднувалися потім шнурком або ременем.
Найдавніші твори китайського мистецтва датуються III тисячоліттям до н.е. Вони представлені в основному керамікою, виготовленою на гончарному крузі. В епоху Інь поширюються бронзові предмети. Найчастіше зустрічається бронзовий посуд для жертвоприношення з рельєфною поверхнею і зображеннями тварин.
Значну роль у житті шанського суспільства відігравала релігія. У всіх явищах природи давні китайці бачили волю духів і богів. Вони порівнювали з божествами грім, вітер, дощ тощо. Існував також культ предків. Верховним божеством вважали Небо, яке уявляли у вигляді кола, землю зображали у вигляді квадрата, в центрі якого поміщали свою батьківщину. Тому свою країну вони і назвали Піднебесною або Серединним царством.
Період Чжоу і Чжанго. У XI ст. до н.е. державу Шан завоювали племена Чжоу. Недовгий розквіт змінився роздробленістю і міжусобними війнами – епохою Чжанго – “Ворогуючих царств” (V – III ст. до н.е.).
Безперервні війни сприяють нагромадженню військового досвіду. Фундатором військової теорії вважається Сунь Цзи. Його “Трактат про військове мистецтво” став каноном військової науки свого часу і досі вважається класикою військово–стратегічної думки.
В епоху Чжоу продовжився бурхливий розвиток астрономії. З’явилися нові прилади для визначення координат небесних світил – армілярні сфери. За 600 років до н.е. було введено сонячно–місячний календар. На 350 р. до н.е. вченим стало відомо, що тривалість сонячного року – 365,25 доби, а місячного – 295 діб. Знаки 12 тварин служили для позначення “земних гілок” циклу в 600 років. У IV ст. до н.е. вченим Ші Шенєм було складено перший у світовій історії зоряний каталог, що включав 800 світил. Починаючи з 240 р. до н.е. точно відмічалася кожна поява комети, відомої зараз під назвою Галея.
Значними були досягнення давньокитайських медиків. Частина їх методів лікування не втратила своєї актуальності за наших часів: голкотерапія, пульсова діагностика, припікання тощо.
У періоди Чжоу і Чжанго формується китайська філософія. Виникають матеріалістичні переконання, в основі яких лежали уявлення про п’ять першоелементів (“стихій”) природи: води, вогню, металу, дерева, землі. Одночасно відбувається становлення головних принципів вчення про протилежні і взаємопов’язані сили Інь і Ян, дія яких розглядалася як причина руху і мінливості в природі. Це знаходить своє втілення в стародавньому літературному пам’ятнику Китаю – “Книзі перемін” (XII – VI ст. до н.е.).
У VI – V ст. до н.е. зароджуються даосизм і конфуціанство. Засновником даосизму вважається мудрець Лао–цзи. У центрі його вчення – поняття Дао (“Шлях”), якому підлеглий весь світ і яке є основою та джерелом всього сущого. Весь Всесвіт має своє Дао і перебуває у постійному русі, в постійній зміні, підкоряючись природній необхідності. Поведінка людини також повинна керуватися природними законами, вона не повинна втручатися у природний плин життя, інакше це призведе до хаосу. Засуджуючи багатство, розкіш, знатність, виступаючи проти жорстокості і свавілля, насильства і воєн, Лао–цзи, проте, проповідував відмову від боротьби, висував теорію “недіяння”, ненасильницького споглядання.
Конфуціанство виникло як етико–політичне вчення і надалі набуло значного поширення. Основоположник вчення Кун Фу–цзи (551 – 479 рр. до н.е.) вважав вічним встановлений Небом порядок, закликав шанувати традиції в сім’ї і державі, ставлячи понад усе виховання людини. Він розробив цілу систему правил і норм поведінки людини – Ритуал, згідно з яким треба шанувати предків, поважати старших, прагнути до внутрішнього самовдосконалення. Покірність молодших старшим і народу володарям вводилася у вічний і непорушний закон. Будь-які докорінні зміни засуджувалися. Конфуціанське вчення здобуло популярність серед родової знаті, яка не бажала змін у суспільстві. Проте імператори династії Цінь досить жорстоко боролися проти нього, і тільки у Шаньській імперії конфуціанство стало офіційною державною ідеологією (і було такою до початку ХХ ст.!).
До літератури чжоуського періоду належать названа вище “Книга перемін”, а також “Книга пісень” – пам’ятник найдавнішої народної поезії, до якої входить 305 поетичних творів, і “Книга історії” – збірник офіційних документів та описів історичних подій. Всі вони визначили подальший розвиток літератури і поезії.
Це стосується і творчості Цюй Юаня (340 – 278 рр. до н.е.). Він походив зі знатного аристократичного роду, але конфліктував з придворними сановниками, що і відбилося на його поезії. Багато його творів мають сатиричний характер. Цюй вважається основоположником літературної поезії і по праву називається першим видатним поетом Китаю.
У період Чжоу значно розширюється коло ремесел, з’являється безліч предметів декоративно–прикладного мистецтва, створених висококваліфікованими майстрами: бронзові дзеркала, вироби з нефриту, лакові вироби тощо. Виробництво лаку, до речі, в той час було відоме тільки в Китаї. В цей же час у Китаї ведеться розробка родовищ руд заліза, міді, олова. Тут вперше починають видобуток соляних розчинів за допомогою свердловин, які бурять на глибину до 900 м.
Музичне мистецтво спочатку виконувало ритуальні функції. В чжоуський період пісні і танці відокремлюються, удосконалюються техніка музичної гри і музичні інструменти. Китайці казали: “Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна на це”.
Період Цінь. У недовгий період правління династії Цінь припинилися міжусобні війни, Китай об’єднався. Імператор Цінь Ші–Хуанді розпочав грандіозне будівництво: були прокладені нові дороги, прориті канали, столиця імперії Сяньян обнесена могутніми мурами. Але головне будівництво розгорнулося на півночі, де Китай постійно діймали кочові племена. Щоб обмежити їх проникнення на територію Ціньської імперії, почалося зведення знаменитої Великої Китайської стіни. Роботи велися протягом 10 років безперервно – і вдень, і вночі. В цілому на спорудженні стіни працювало близько 2 млн. людей. Загальна довжина її становила майже 4 тис. км, кожні 60–100 метрів над стіною здіймаються вежі. Висота стіни досягала 10 метрів, а ширина була така, що по ній вільно могли проїхати 5–6 вершників.
З розмахом будувалася і гробниця Цінь Ші–Хуанді. Вона оточена двома рядами високих стін, які створюють в плані квадрат (символ землі). На відстані півтора кілометра від гробниці прориті одинадцять підземних тунелів, де розташовувалося “військо”, виліплене з глини. Кожний воїн був виконаний у натуральну величину і наділений індивідуальними рисами.
Династія Хань. Новий розквіт культури і мистецтва Китаю починається з утвердженням династії Хань. Масштабні гідротехнічні роботи, будівництво палаців, храмів, гробниць вимагали значних математичних знань. У I ст. н.е. було створено трактат “Математика в десяти розділах”, який узагальнив знання в цій галузі за декілька віків. Тут уперше зустрічаються від’ємні числа і даються правила операцій над ними.
Новий крок уперед робить астрономія. У 27 р. до н.е. було зроблено перший запис про спостереження сонячних плям. Найвидатніший астроном старовини Чжан Хен (78 – 139 рр. н.е.) зумів нарахувати 2,5 тис. зірок, розташованих в 124 сузір’ях. Він створив перший у світі небесний глобус, що відтворював рух небесних тіл, винайшов перший сейсмограф.
Тоді ж з’явився компас, що мав вигляд ложки, яка лежить на металевій пластині і вказує ручкою на північ. Набули поширення зубчате колесо і водяний млин.
Китайці цього періоду були чудовими будівельниками і архітекторами. Зведення будівель на 2–3 і більше поверхів з багатоярусним дахом, критим кольоровою черепицею, було звичайною справою. Подібний тип будівель увійшов в архітектурну традицію і зберігся в Китаї на довгий час.
Ханьське образотворче мистецтво різко відрізнялося від символічного мистецтва минулих періодів. Для нього характерне більш реалістичне трактування сюжету й образів. Винятковий інтерес являють скульптурні рельєфи з Шаньдуна і Сичуані, знайдені в могильних склепах. Тут, крім релігійних і міфологічних сюжетів, зображені побутові сцени.
Триває прогрес писемності. Замість загостреної палички, яка служила для письма лаком на бамбукових і дерев’яних планках, почали використовувати волосяний пензель. На рубежі нашої ери в Китаї була винайдена туш, а потім стали користуватися графітом. Нарешті, в І ст. н.е. китайці винайшли папір. Традиція приписує честь його винаходу євнуху імператорського палацу Цай Луню. З II ст. н.е. папір набуває великого поширення, остаточно витісняючи бамбукові планки і шовк. До Європи він потрапить лише у Середньовіччі.
Імператори протегували літературі і мистецтву. При імператорському дворі була створена багата бібліотека, організована Музична палата, де збиралися і оброблялися народні мелодії та пісні. Діяльність Музичної палати заклала основи нової традиції ліричної поезії.
Сима Цянь (145 – 86 рр. до н.е.) вважається батьком китайської історичної науки і одночасно класиком китайської прози. Його “Історичні записки” складаються з 130 розділів і викладають історію Китаю з найдавніших часів. Досить сказати, що всі подальші китайські історичні праці будувалися за їх зразком, у тому числі і праця іншого ханьського історика – Бань Гу. Його твір “Історія Старшої династії Хань” охоплює 230 років, починаючи від першого ханьського імператора.
Картина культурного життя Ханьської імперії буде не повною, якщо не сказати про проникнення до Китаю буддизму. Він вніс новий струмінь у розвиток китайської філософії і сильно вплинув на китайську культуру. З’явилися буддійські монастирі, скельні ансамблі. Але буддизм набирає тут нової форми – чань–буддизму (пізніше в Японії він став називатися дзен–буддизмом). Однак особливого розвитку все це набуде вже в рамках Середньовіччя.
Таким чином, культуру Китаю відрізняло не тільки різноманіття, але й велика життєстійкість. Вона змогла увібрати і перетворити всі зовнішні культурні впливи. Китайська писемність стала основою для писемності Кореї, Японії, В’єтнаму. Шовк, компас, папір, туш, порох вперше були винайдені в Китаї. Але слід зазначити, що досягнення китайської культури стали відомими на Заході значно пізніше.
* * *
Загальна характеристика найдавніших на Землі цивілізацій Сходу – Месопотамії, Єгипту, Індії і Китаю – показує, що вони мали як спільні риси, так і значну своєрідність. До спільних рис можна віднести надзвичайну роль держави (насамперед в особі верховного правителя) в усіх сферах життя, відокремлення розумової праці від фізичної, накопичення чималих наукових знань – поки без виділення науки в самостійну сферу, провідне місце монументальної архітектури в мистецтві, а в ній – схильність до гігантських форм. Відмінності культури Стародавньої Месопотамії в тому, що тут основні елементи цивілізації (міста, писемність, держава) виникають раніше. У Єгипті ж внаслідок більшої захищеності країни, а звідси – більшої стабільності і тривалості існування її культури – всі ці елементи набувають повнішого і закінченого вигляду. До особливостей давньоіндійської культури можна віднести значний розвиток та складність релігійно–філософської думки, етико–політичних та естетичних вчень. У Китаї давня культурна традиція, не перериваючись, була продовжена в середні віки.
ІІІ. КУЛЬТУРА АНТИЧНОГО СВІТУ
1. Значення античної культури для світової цивілізації.
2. Культура Стародавньої Греції.
3. Культура Стародавнього Риму.
1. Значення античної культури для світової цивілізації
У розумінні сучасної науки античність – це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму – від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець III–II тисячоліття до н.е.) і до падіння Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V ст. н.е.). Відповідно існують поняття античної філософії, античного мистецтва, античної літератури і т.п. Буквальний переклад слова “античний” з латинської – “стародавній”. В Європі в епоху Відродження увійшло в моду колекціонування предметів старовини, їх стали називати “антиками”. Пізніше у Франції виникло вже власне поняття “античність” – для позначення всіх ранніх форм мистецтва. В міру поглиблення досліджень зміст терміна звузився.
Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури – освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.
Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою.
2. Культура Стародавньої Греції
Кріто–мікенська (егейська) культура. Ранній етап історії Стародавньої Греції носить назву кріто–мікенський або егейський. У кінці III–II тисячоліття до н.е. перші держави виникають в басейні Егейського моря – на острові Кріт і півострові Пелопонес (місто Мікени). Це були держави ранньомонархічного типу з розвинутим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони схожі на давньосхідні деспотії.
Мікени відкрив Г. Шліман після своїх сенсаційних розкопок в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою. Поштовхом для початку досліджень англійського археолога А.Еванса на Кріті послужили сюжети багатьох грецьких міфів: про великого майстра Дедала, який побудував для крітського царя палац-лабіринт, про героя Тесея, який переміг мешканця лабіринту Мінотавра і знайшов шлях за допомогою “нитки Аріадни”.
У кінці III – на початку II тисячоліття до н.е. наймогутнішим було Крітське царство, яке займало виключне географічне положення і володіло сильним флотом. Крітські майстри обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли гарний керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомим є парадний посуд з “морськими” сюжетами.
Вражає царський палац у Кноссі. План цієї багатоповерхової споруди справді нагадує лабіринт. Багато приміщень, сполучених складною системою переходів, коридорів, сходів, не мали зовнішніх вікон і освітлювалися через спеціальні світлові шахти. У палаці діяла система вентиляції і водопостачання. Стіни прикрашали чудові фрески, найзнаменитіша з яких – “Парижанка”. Так А.Еванс назвав зображення молодої гарно вбраної жінки з темним волоссям. Палац був центром не тільки політичного, але й релігійного життя. Існує гіпотеза, що будова палацу якось пов’язана з уявленнями про потойбічний світ. Багато знахідок вказують на те, що в релігійних уявленнях центральним був культ бика. Дах палацу прикрашали монументальні стилізовані зображення рогів, у вигляді голови бика виготовляли ритуальний посуд, на одній з фресок зображена гра акробатів з биком. Кносс був зруйнований, і Кріт втратив своє панівне становище в середині II тисячоліття до н.е. внаслідок невстановленої катастрофи – чи то землетрусу (що супроводжувався виверженнями вулкана), чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиць.
Після цього центром ранньої грецької цивілізації стало місто Мікени, де жили греки-ахейці. Його оточували могутні оборонні мури з величезних, грубих кам’яних блоків. Головні ворота – Левові – прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. Г. Шліман знайшов також “золоту усипальницю” мікенських царів – розташовані по колу підземні споруди з купольним перекриттям. У кінці II тисячоліття до н.е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII ст. до н.е. греки-ахейці були витіснені племенами греків-дорійців, які переселилися з півночі Балканського півострова. Останні стояли на нижчому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців спричинило занепад міст і політичного життя, втрату ранньогрецької писемності.
Основні періоди історії Стародавньої Греції. Історія Стародавньої Греції після дорійського вторгнення, образно кажучи, починається заново. Знову відбувається розклад первісних відносин і формування державності. Цей період свого роду “глухих часів”, що тривав приблизно з ХI по IХ ст. до н.е., називають гомерівським, оскільки він відомий насамперед з поем Гомера “Іліада” та “Одіссея”.
Наступний великий період – полісний (VIII – IV ст. до н.е.): державність сформувалася у вигляді полісів – міст-держав переважно з республіканським ладом. Крім того, розгорнулася грецька колонізація в Середземномор’ї і Північному Причорномор’ї, де греки заснували численні міста-колонії (на території сучасної України – Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Феодосія, ін.). Треба враховувати, що назва “Стародавня Греція” (у греків – Еллада) означає не єдину державу, а незалежні поліси, які мали спільну мову, релігію, культурні традиції, політичні і торговельні зв’язки. Проявом такої спільності були, наприклад, Олімпійські ігри.
В межах полісного періоду виділяють архаїчний етап, коли відбувається поступове складання основних форм давньогрецької культури, і класичний етап – час найвищого піднесення – V–IV ст. до н.е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги в греко-персидських війнах були Афіни. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту вони досягли, коли на чолі держави стояв видатний політичний діяч, демократ Перікл.
Новий етап в історії країн Східного Середземномор’я – етап еллінізму – починається з походів Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) і закінчується завоюванням елліністичних держав Римом (у I ст. до н.е. останнім був захоплений Єгипет). Македонія, яка завоювала Грецію, повністю сприйняла її культуру, і після походів Олександра Македонського давньогрецька культура поширилася у підкорених східних країнах. У свою чергу, ці народи були носіями власної багатої традиції і самі впливали на античну культуру.
Протягом усіх періодів давньогрецької історії зберігалися спільні риси і спадкоємність розвитку культури. Тому можна дати загальну характеристику основних сфер давньогрецької культури.
Міфологія. Поєднувальну, формотворчу роль для розвитку культури відігравала міфологія. Вона почала складатися ще в кріто–мікенський період. Прадавніми були божества, які втілювали сили природи. Від союзу Геї – землі і Урану – неба з’явилися титани, старшим був Океан, молодшим – Крон. Діти Крона – боги на чолі з Зевсом – в жорстрокій боротьбі з титанами здобули перемогу і розподілили владу над світом. Громовержець Зевс став царем богів і людей, Посейдон – морів, джерел і вод, Аїд – похмурого підземного царства.
Гора Олімп вважалася оселею дванадцяти верховних богів на чолі з Зевсом. Гера – дружина Зевса – була покровителькою шлюбу і сім’ї, одна сестра Зевса – Деметра – богинею родючості, інша – Гестія – покровителькою вогнища. Улюблена дочка Зевса Афіна шанувалася як богиня військової мудрості і мудрості взагалі, вона протегувала знанням і ремеслам. Згідно з міфом Афіна з’явилася з голови Зевса в повному бойовому обладунку – в шоломі і панцирі. Богом війни був син Зевса і Гери Арес. Гермес – спочатку бог скотарства і пастухів, пізніше шанувався як вісник олімпійських богів, заступник мандрівників, купців, бог торгівлі, винахідник міри і пастушої флейти. Артеміда спочатку була богинею родючості і покровителькою тварин і полювання, богинею Місяця, пізніше вона стала покровителькою жіночої цнотливості і охоронницею породіль. Аполлон – брат Артеміди, божество сонячного світла, освіти, медицини, мистецтва, яке втілюється його супутницями – дев’ятьма музами. Ще одна дочка Зевса – Афродіта, яка народилася з піни морської біля острова Кіпр, богиня кохання і краси. Чоловіком Афродіти був бог-коваль Гефест. Діоніс – найвеселіший з богів, покровитель виноградарів і виноробів, йому присвячувалися бучні свята в кінці сільськогосподарського року. Крім олімпійських, існувала безліч інших (переважно – місцевих, локальних) богів, які мали свої функції.
Боги в уявленні греків виглядали як люди, мали людські бажання, думки, почуття, навіть людські вади і недоліки. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них за красою, розумом і могутністю. Особливе місце займає міф про титана Прометея – захисника людей від свавілля богів. Прометей викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на вічні муки.
Крім міфів про богів, існували легенди про героїв, найулюбленішим з яких був Геракл, що здійснив дванадцять великих подвигів. Міфи і легенди про богів та героїв складалися в цикли.
Паралельно з міфологією розвивалася культова практика – жертвоприношення і молитви, які проходили в храмах. Кожне місто мало бога-заступника. Афіна вважалася покровителькою Афін. Олімпія була центром поклоніння Зевсу, якому і присвячувалися тут спортивні змагання. Місце головного святилища Аполлона – Дельфи, де знаходилися відмічений особливим каменем центр (“пуп”) Землі.і знаменитий оракул (оракул – місце в святилищі, де отримували відповідь божества на поставлене питання, або це пророцтво божества).
Людяні, гармонійні образи грецької міфології стали грунтом для розвитку мистецтва. Міфологія давніх греків справила вирішальний вплив на формування давньоримської міфології і релігії, в епоху Відродження вона була активно включена в європейський культурний процес. Досі до неї не слабшає і науковий, і пізнавальний, і естетичний інтерес.
Наука. В давньогрецькій міфології відчувається прагнення дати всеосяжну картину світу, знайти пояснення всьому сущому. На іншому світоглядному рівні ці пошуки продовжили вчені Стародавньої Еллади. Саме в античній культурі наука вперше в людській історії виділяється в самостійну сферу, і можна говорити не просто про накопичення наукових знань (що перебували в руках жерців), а про розвиток професійної науки.
Особливе значення має антична філософія. У Стародавній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне розв’язання основні філософські проблеми. Однією з найважливіших рис давньогрецької філософії є космологізм – розробка питань про походження Всесвіту, про природу людини.
Першим грецьким філософом, астрономом і математиком традиція вважає Фалеса Мілетського. Його ім’я починає список “семи мудреців”, йому приписують багато відомих висловів: “Пізнай самого себе”, “Найбільший за все простір, тому що він все в собі містить”, “Сильніша за все необхідність, бо вона має над всім владу”, “Наймудрішим є час, бо він все відкриває”. Першоосновою всього сущого Фалес вважав воду – “розумну і божественну”. Фалес стоїть біля джерел деміфологізації світу: Зевса він вважав світовим розумом, богів – діючими в світі силами. Фалес став засновником стихійно–матеріалістичної школи філософії.
До матеріалістичної традиції належить атомістична концепція будови світу Демокріта (від “атомос” – неподільний). В становленні діалектики важливу роль відіграв Геракліт, у постановці і глибокій розробці соціально-етичних проблем – Сократ. Його учень Платон став основоположником філософської школи об’єктивного ідеалізму, одним з найвпливовіших філософів усіх часів. Арістотель – найзнаменитіший з енциклопедичних розумів в історії людства, в своєму вченні спробував з’єднати сильні сторони поглядів Демокріта і Платона. Його вчення суттєвим чином вплинуло на філософські напрями Середньовіччя і Нового часу.
Відмітною рисою філософських творів елліністичного часу є посилення уваги до окремої людини і її проблем. Філософія Епікура своє завдання бачила у звільненні людини від страху перед смертю і долею, він заперечував втручання богів у життя природи і людини, доводив матеріальність душі. Життєвим ідеалом філософської школи стоїцизму були незворушність і спокій, які повинна зберігати людина на противагу мінливому світу. Основними чеснотами стоїки вважали розуміння (тобто знання того, що є добро і зло), мужність і справедливість. Особливої популярності стоїцизм набуде у Стародавньому Римі.
Історична наука Стародавньої Греції передусім асоціюється з ім’ям Геродота. Він багато подорожував: відвідав Малу Азію, Єгипет, Фінікію, різні міста балканської Греції, узбережжя Чорного моря. Головна праця Геродота – “Історія”, присвячена найважливішій політичній події грецької історії – греко-персидським війнам. Незважаючи на те, що “Історія” не завжди відрізняється цілісністю і науковістю, факти, які наводяться в ній, переважно достовірні. Праця Геродота має велике значення для вивчення минулого народів, які жили на території сучасної України. Саме Геродоту належить перший в античній літературі систематичний опис життя і побуту скіфів.
Досить рано почали узагальнюватися медичні знання. Верховним покровителем медицини, богом–цілителем вважався один з олімпійських богів – Аполлон. Богом власне медицини став Асклепій, причому багато вчених зараз вважають, що у цього міфологічного персонажа був історичний прообраз, реальний майстерний лікар. У Греції склалося декілька наукових медичних шкіл, найзнаменитіші – Кнідська (місто Кнід) і Коська (острів Кос). Представником останньої був Гіппократ, який жив у класичну епоху. Його ідеї про причини хвороб, про чотири темпераменти, про роль прогнозу при лікуванні, про морально-етичні вимоги до лікаря справили винятковий вплив на подальший розвиток медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є моральним кодексом лікарів усього світу.
Епохою успішного розвитку науки був еллінізм. Для цього етапу характерна поява нових наукових центрів, особливо в еліністичних державах на Сході. Найбільшим науковим центром елліністичного світу була Александрія Єгипетська з її Мусейоном (“Дім Муз”) і бібліотекою, яка нараховувала більше півмільйона книг. Сюди приїжджали працювати видатні вчені, поети, художники з усього Середземномор’я.
Синтезом накопичених на той час математичних знань можна вважати працю “Елементи” (або “Начала”) Евкліда, який жив в Александрії. Викладені тут постулати й аксіоми, дедуктивний метод доказів служили протягом століть основою геометрії. З ім’ям Архімеда із міста Сіракузи пов’язане відкриття одного з основних законів гідростатики, початок лічби нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. Помітно просунулося вивчення людини. Герофіл Халкедонський виявив нерви і встановив їх зв’язок з мозком, він же висловив припущення, що з мозком пов’язані розумові здібності людини. Ерасістрат вивчав анатомію серця. Це дуже неповний перелік успіхів давньогрецької науки.
Освіта. З розвитком античної духовної культури поступово виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання й освіти, унікальна для свого часу. Саме поліси Еллади вперше в історії поставили завдання давати освіту дітям усього вільного населення (мова йшла насамперед про хлопчиків). Причому увага зверталася як на придбання наукових знань, так і на фізичний розвиток, на засвоєння морального кодексу вільного громадянина. Існували приватні і державні навчальні заклади. На структурі освіти позначалися політичні відмінності між полісами. В Афінах – місті з демократичним республіканським ладом – сформувалася така система навчання. Після домашнього виховання хлопчики з семи років вчилися в початковій школі, яка називалася дидаксалейон (від грецького – “дидактикос” – повчальний). Тут вивчали грамоту, літературу починаючи з Гомера, музику, арифметику, малювання. Більш поглиблене вивчення цих предметів з доповненням основ астрономії і філософії продовжувалося в граматичних школах (у віці від 12 до 15 років). Навчання фізичній культурі велося одночасно у спеціальному комплексі – палестрі. Всі ці типи навчальних закладів в Афінах належали приватним особам. Юнаки 16–18 років завершували загальну освіту в гімнасії. Тут були такі предмети: риторика, етика, логіка, географія, а також гімнастика. Про гімнасії дбала держава, для них зводилися монументальні будівлі. Багаті люди вважали за честь зайняти виборну посаду керівника гімнасії, незважаючи на те, що вона вимагала великих особистих витрат. Гімнасії були центрами наукового життя поліса. В Афінах прославилася Академія, де бесіди зі своїми учнями вів Платон і Лікей, заснований Арістотелем. Після гімнасії можна було стати ефебом – учнем вищого навчального закладу, який в полісну епоху був військовим, а в елліністичну докорінно змінився і став цивільним. Своєрідною формою вищої освіти можна вважати гуртки, що створювалися навколо великих вчених.
У Спарті контроль держави над розвитком особистості був досить жорстким. За переказами, новонароджених оглядали члени герусії (міської ради старійшин) і відбирали тільки здорових дітей. Кволих і хворобливих скидали в провалля Тайгетського хребта. Існувала система державного шкільного навчання, обов’язкова для кожного спартіата від 8 до 20 років. Вчилися в школах, на відміну від Афін, і хлопчики, і дівчатка.
Література. З міфологією, її сюжетами й образами пов’язаний дуже ранній початок давньогрецької літературної традиції. Розвиток окремих сфер культури не завжди відбувається рівномірно. Так, у Стародавній Греції вершини поетичної творчості були досягнуті набагато раніше, ніж склалися класична наука, освіта і мистецтво.
Приблизно у VIII ст. до н.е. Гомер склав свої великі епічні поеми “Іліаду” й “Одіссею”. Більшість вчених вважає, що Гомер жив у Малій Азії і був рапсодом – так називали поетів, які виступали з декламацією своїх віршів. Важко сказати, коли ці поеми були записані. Існує точка зору, що перші записи з’явилися ще за життя Гомера. На думку інших, це сталося пізніше – у VI ст. до н.е. Обидві версії співвідносяться з історією грецької писемності. Алфавіт (фонетичне письмо) був запозичений греками у фінікійців саме у VIII ст. до н.е. Греки тоді навіть писали, як фінікійці: справа наліво і без голосних. В VI ст. до н.е. грецьке письмо набуло вже звичного для нас вигляду.
Поеми пов’язані з народним героїчним епосом, присвяченим Троянській війні, в якому переплелися і реальні історичні події (військовий похід греків–ахейців на Трою, яку вони називали Іліон), і фантастичні сюжети (“яблуко розбрату” як причина війни, участь богів у конфлікті, “троянський кінь”). Проте Гомер не переказує міфи, а створює художні образи, малює внутрішній світ героїв, зіткнення характерів. “Іліада” присвячена одному епізоду останнього, десятого, року війни – гніву наймогутнішого і найхоробрішого з грецьких воїнів Ахілла, який образився на ватажка греків, мікенського царя Агамемнона. Ахілл відмовляється брати участь у битві, троянці прориваються до кораблів, гине кращий друг Ахілла – Патрокл. Ахілл змінює рішення, вступає у двобій з головним захисником Трої – сином царя Пріама Гектором – і вбиває його. Приголомшує сцена зустрічі Ахілла з Пріамом, коли цар, цілуючи руки переможця, просить віддати йому тіло сина для поховання з усіма почестями.
“Одіссея” – інша за композицією і сюжетом. Вона розповідає про довгий, повний неймовірних казкових пригод шлях додому одного з головних учасників війни – царя острова Ітака, хитромудрого Одіссея.
Точну й образну оцінку значення “Іліади” та “Одіссеї” дав середньовічний візантійський письменник: “Подібно до того, як, за висловом Гомера, всі ріки і потоки беруть свій початок з Океану, так джерелом будь-якого мистецтва слова є Гомер”. Греки не просто любили гомерівські поеми, а схилялися перед ними. Їх знали напам’ять, багато разів переписували. Вони стали основою виховання й освіти.
Продовжив епічну традицію Гомера Гесіод. У поемі “Теогонія” він виклав міфологічні уявлення про походження богів і будову світу. У “Трудах і днях” уперше ввів в епічну поему особисті оцінки, опис обставин власного життя. Надалі в Греції набрала розвитку лірична поезія. Нам відомі імена поетеси Сапфо (сапфічна строфа – особливий віршований розмір), Анакреонта (анакреонтика – лірика, що оспівує радість життя і мирські насолоди), однак вірші цих та інших давньогрецьких авторів збереглися лише фрагментарно. Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія.
Театр. Походження театру пов’язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса. Учасники ритуальних процесій зображали почет Діоніса, одягали козячі шкури, співали і танцювали (слово “трагедія” в перекладі з грецького – “пісня козлів”). Про історичне коріння театру свідчить обов’язкова участь у давньогрецьких трагедіях хору, з яким спочатку вів діалоги один актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Поєднання з літературною традицією в класичну епоху перетворило театр з релігійних, народних вистав на самостійний вид мистецтва.
Театральні вистави стали невід’ємною складовою державних свят – Діонісій і Ліней. Для них будували грандіозні кам’яні театри, розраховані на тисячі глядачів (збереглися театр Діоніса в Афінах, амфітеатр в Епідаврі). Керівники міста знаходили хорега (людину, яка забезпечувала фінансування), за жеребом визначали порядок показу комедій, трагедій. Бідні люди отримували гроші на вхідний квиток. Акторами були тільки чоловіки, вони грали в особливих масках. Постановником був сам поет. Після закінчення вистав, які тривали декілька днів з ранку до вечора, спеціальні судді визначали кращих, вручали призи.
Найуславленішими драматургами є трагіки Есхіл, Софокл і Евріпід. На превеликий жаль, більшість драматичних творів втрачено. Повністю збереглося лише сім п’єс Есхіла (написав 90 п’єс, 13 разів перемагав у драматургічних змаганнях), сім – Софокла (написано 123 трагедії, з них перемогли – 24), трохи більше – 17 – Евріпіда (108 п’єс, 4 перемоги)
Есхіл в історичній п’єсі “Перси” прославляє перемогу греків у війні з загарбниками, в якій, до речі, сам брав участь. Інші п’єси написані за міфологічними сюжетами. Автори досить вільно інтерпретували їх, виражали власні погляди. Есхіл у трагедії “Прометей прикутий” захоплюється мужністю і волелюбністю титана.
Софокл привніс психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в “Антігоні” головна героїня приносить себе у жертву, але виконує етичний обов’язок: всупереч забороні царя ховає загиблого брата. Саме в цій трагедії звучить хор зі знаменитим рефреном: “Багато в світі сил великих, але сильнішого за людину немає в природі нічого”.
Евріпід, молодший з трьох великих драматургів, жив уже в епоху кризи, громадянських воєн, зовнішньої небезпеки, яка наростала з боку Македонії. Все це і дістало відображення в його творчості (“Медея”, “Іполіт”). Арістотель називав Евріпіда “найтрагічнішим з поетів”.
Майстром комедії заслужено вважається Арістофан (“Хмари”, “Оси”, “Жаби”). Драматичні твори давніх греків досі залишаються в репертуарі багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.
Важливе місце в житті еллінів займала музика. Існували спеціальні колегії (об’єднання) співаків, музикантів, танцюристів. Музика була одноголосною, хор співав в унісон. Поширеними музичними інструментами були ліра та флейта.
Архітектура. В давньогрецьких полісах розвивається система регулярного планування міст, з прямокутною мережею вулиць, площею – центром торговельного та суспільного життя. Культовим та архітектурно–композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя – високої й укріпленої частини міста.
Елліни виробили абсолютно інший, ніж давньосхідні цивілізації, тип храму – відкритий, світлий. Він прославляв людину, а не викликав страх. Характерно, що в архітектурі присутнє людське метричне начало. Математичний аналіз пропорцій храмів довів, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним у плані, з усіх боків оточеним колонадою. Дах будували двосхилим. Трикутні площини, які утворювалися з фасадів – фронтони, – як правило, прикрашалися скульптурами.
Характерною рисою грецької архітектури є чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери (“ордер” – у перекладі з грецького “порядок”) – вони розрізнюються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративною прикрасою. Дорійський та іонічний стилі виникли в полісний період. Найошатніший – корінфський ордер – з’явився у часи еллінізму.
Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський Акрополь. Він був споруджений у другій половині V ст. до н.е., у період найбільшої могутності Афін. Скеля Акрополя, яка на 150 м височить над рівнем моря, здавна була фортецею, а потім місцем розташування головних культових споруд. Однак під час персидського нападу древні храми зазнали руйнування. Після перемоги Перікл став ініціатором грандіозної реконструкції Акрополя. Роботами керував особистий друг Перікла – видатний скульптор Фідій.
Характерна риса цього комплексу – надзвичайна гармонійність, яка пояснюється єдністю задуму і швидкістю будівництва (близько 40 років). Парадний вхід до Акрополя – Пропілеї – зведено архітектором Мнесіклом. Пізніше перед ними на штучно збільшеному виступі скелі було побудовано невеликий храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої) – символ того, що богиня перемоги ніколи не покине місто.
Головний храм Акрополя – біломармуровий Парфенон – храм Афіни Парфенос (Афіни-Діви). Його архітектори Іктін і Каллікрат задумали і спроектували будівлю настільки пропорційно, що вона, безумовно, виділяється як найвеличніша споруда комплексу, проте своїми розмірами не “тисне” на інші. У старовину в центрі Акрополя на постаменті в золотому обладунку вивищувалася грандіозна фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельки) роботи Фідія.
Ерехтейон – храм, присвячений Посейдону, який за міфом сперечався з Афіною за право протегувати місту. Найвідоміший у цьому храмі портик каріатид. Портиком називають відкриту з одного боку галерею, що спирається на колони, а в Ерехтейоні колони замінені шістьма мармуровими фігурами дівчат–каріатид. Ми і зараз можемо повторити слідом за римським істориком Плутархом, який писав про споруди Акрополя: “…їх вічна новизна врятувала їх від дотику часу”.
Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але більше уваги стало приділятися громадському будівництву – архітектурі театрів, гімназій, палаців еллінських правителів. До цього часу належить споруда таких прославлених “чудес світу”, як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі і Фароський маяк на вході в Александрійську гавань.
Образотворче мистецтво. Улюбленим видом мистецтва еллінів була скульптура. Статуї богів ставилися в храмах і на міських майданах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам.
Оволодіння, дуже поступове, досконалістю у цьому виді мистецтва сходить до архаїчних часів. Археологами знайдено десятки дуже схожих одна на одну архаїчних статуй двох типів: так звані куроси – статуї оголених юнаків і кори – жіночі статуї. Ці фігури виглядають ще дуже скуто, можна побачити поки тільки спроби передати живий рух.
Шедеври скульптури, якими не перестає захоплюватися людство, дала світу епоха давньогрецької класики. Сучасниками були великі майстри Фідій, Мирон, Поліклет. Фідія називали “творцем богів”. До нас його головні роботи не дійшли, судити про них ми можемо лише із захоплених описів та посередніх копій. Статуя Зевса, облицьована золотом і слоновою кісткою, в головному храмі Зевса в Олімпії була віднесена сучасниками до семи чудес світу. Він же створив видатні барельєфи і скульптури Парфенона, в тому числі головну статую – Афіни Парфенос (Афіни-Діви).
Мирон досяг висот у прагненні передати в скульптурному зображенні рух людини. У його знаменитому “Дискоболі” вперше в мистецтві вирішено завдання передачі моменту переходу від одного руху до іншого, подолано статичність. У той же час відповідно до загального естетичного ідеалу обличчя атлета скульптор зображає абсолютно спокійним.
Поліклету належить цикл статуй атлетів – переможців Олімпійських ігор. Найбільш знаменита фігура – “Доріфор” (юнак зі списом). Поліклет теоретично узагальнив досвід своєї майстерності в трактаті “Канон”.
Найславетнішим творцем жіночих скульптурних образів був Пракситель. Його “Афродіта Кнідська” має безліч наслідувань. До цієї традиції належить і знаменита “Афродіта Мілоська” невідомого майстра. Пропорційність класичних скульптур стала зразком для майстрів багатьох епох.
Епоха завоювань Олександра Македонського, подальшого краху його імперії, сповнена пристрастей, злетів і падінь людських доль, цілих держав, привнесла нову атмосферу в мистецтво. Якщо порівнювати скульптури епохи еллінізму з попереднім, класичним періодом, то їх вигляд втратив незворушність, спокій. Художників стали цікавити душевні пориви людей, їх стан у трагічні моменти (наприклад, скульптурна група “Лаокоон”). З’являються скульптурні портрети, які передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Лісіппа (до нас дійшов скульптурний портрет Олександра Македонського). Успіхи науки розширили технічні можливості мистецтва. Одне з “семи чудес” світу – Родоський колос, що являв собою бронзову статую бога сонця Геліоса (висота колоса була близько 35 м).
Живописні твори (фрески, картини) не збереглися, але судити про їх рівень дає можливість чудовий вазовий живопис. З удосконаленням керамічної технології зростав і художній рівень: для архаїки характерний так званий чорнофігурний стиль зображення (малювалися темні фігури на світлому фоні), у класичну епоху з’явився червонофігурний стиль, який зробив зображення більш реалістичними.
З політичною і воєнною поразкою Греції та елліністичних держав від Римської держави антична культурна традиція не перервалася, почався її новий етап.
3. Культура Стародавнього Риму
Культура Стародавнього Риму – другий етап античної культури. Вплив культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву. Давньогрецький історик, автор фундаментальної 40–томної “Загальної історії” Полібій, який прожив у Римі 16 років, підкреслив одну з особливостей давньоримської культури: “Римляни, виявляється, можуть краще за всякий інший народ змінити свої звички і запозичити корисне”. Але в той же час римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також привносила власні національні риси – практицизм, дисциплінованість, дотримання суворої системи. Найбільші завойовники старовини – римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їх культурні досягнення, але при цьому зберігали й свої “домашні” звичаї. Динамізм римської культури – така ж істотна її особливість, як і традиціоналізм. Взаємодія цих двох начал обумовила і її життєздатність, і величезну роль для подальшої культурної історії Європи, особливо Західної.
Періодизація. Періоди в розвитку давньоримської культури дуже чітко відповідають трьом основним етапам у політичній історії: царському, періоду республіки і періоду імперії.
Традиційно починають відлік історії Стародавнього Риму з VIII ст. до н.е., від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом в 753 р. до н.е. До VI ст. до н.е. Рим являв собою поліс на чолі з царями. Великий культурний вплив справляли на римлян сусідні народи, особливо загадкові етруски (неясне походження цього народу, бо залишається незрозумілою його писемність). У них римляни запозичили більшість літер свого алфавіту, прийоми будівництва, деякі обряди (наприклад, гладіаторські бої). Символ Риму – бронзова статуя вовчиці – виконана етруським майстром. Етруською була остання з царських династій.
Після вигнання царя влада переходить до народних зборів, які обирали сенат і двох консулів. У період республіки (VI–I ст. до н.е.) Рим підкорив всю Італію, переміг Карфаген і завоював Грецію. Греки стають вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру домінує: вивчається грецька філософія, література, знання грецької мови стає обов’язковим для освіченої людини, копіюються грецькі скульптури.
Внутрішня криза республіканського ладу, перетворення армії на професійну, зміна ролі воєначальників спричиняють громадянські війни. Гай Юлій Цезар проголосив себе імператором. Після вбивства Цезаря і запеклої боротьби до влади прийшов його племінник Октавіан Август. Його правління починає період імперії (I ст. до н.е. – V ст. н.е). Накопичений культурний потенціал, політична стабільність, величезні матеріальні багатства обумовлюють піднесення римської культури. Завойовані східні народи також роблять свій внесок до культури Риму, особливо їх вплив відчувається в релігійній сфері. Рим довго не знає воєнних невдач, але внутрішні протиріччя ослабляють його, в кінці IV ст. н.е. відбувається поділ Римської імперії на Західну і Східну. У 476 р. Рим був зруйнований варварами, і цю подію вважають кінцем історії Стародавнього Риму та стародавньої історії взагалі.
Релігія. Релігія римлян найдавнішого часу базувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів – охоронців і заступників місць, дій, станів. До них належали генії (добрі духи, що охороняли людину протягом її життя), пенати (охоронці і заступники рідної оселі, а потім – усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів – “повернутися до рідних пенатів”, тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Цим божествам приносилися жертви, їм присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення приділялося різного роду ворожінням (за летом птахів, за нутрощами тварин тощо).
Під впливом італійських племен з’явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижча верства громадян) була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградарів) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім – кохання і краси). Деякі боги шанувалися головним чином людьми одного стану або професії (крамарі шанували Меркурія, ремісники – Мінерву). У римлян не склалася власна розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбулося певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс – Юпітер, Гера – Юнона, Афіна – Мінерва, Асклепій – Ескулап тощо). Проникали в Рим і східні культи – Ісиди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри.
Характерною рисою світогляду давніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, які спершу чудом залишилися живими після змови проти їх батька і потім були вигодувані вовчицею. Починаючи з найдавніших часів передавалися розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Одна з них – про Гая Муція, прозваного Сцеволою (Лівшею). Під час облоги Риму етрусками він пробрався у ворожий табір і спробував убити царя, але був схоплений. Щоб показати ворогові стійкість духу римлян, Гай Муцій сам поклав праву руку на вогонь світильника і спалив її, не вимовивши ні звуку. Приголомшені етруски відпустили Муція і зняли облогу. Пізніше на честь воєнних перемог Риму влаштовували грандіозні тріумфи, а полководці ставали об’єктом культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу – однією з найвищих цінностей. На етапі імперії сформувався культ імператора як живого бога.
Виникнення християнства. В міру наростання загальної кризи Римської імперії настає і криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, передусім іудаїзму, платонівської і елліністичної філософії (зокрема стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія – християнство. З іудаїзму – монотеїстичної національної релігії єврейського народу – в християнство прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Заповітом – збірник давніх священних текстів. Він складався протягом І тисячоліття до н.е. і містить виклад міфологічних систем і сюжетів, історичні перекази, релігійну публіцистику і притчі, філософсько-моралістичні твори і любовну лірику, зразки релігійної містики.
Що становить зміст нової релігії – християнства? Якщо намагатися сказати стисло, то це віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у наш світ – народився, прийняв ім’я Ісус, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Священою книгою християн стала Біблія, до якої увійшли Старий Заповіт та Новий Заповіт. Новий Заповіт містить: 4 євангеліє (в перекладі з грецького “євангеліє” – блага, добра звістка) – від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, в яких описане земне життя Ісуса Христа; Діяння святих Апостолів (учнів Христа); Соборні послання святих Апостолів; Послання Апостола Павла і Откровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Досвід, втілений і зафіксований у Біблії, збагатив народну мудрість, вплинув на розвиток літератури, образотворчого мистецтва, філософської думки.
Сучасна історична наука виходить з того, що євангельські розповіді про Ісуса мають під собою безперечне історичне підгрунтя. Більшість істориків погоджуються на думці, що Ісус (який народився в 4 р. до н.е.) був реальним подвижником і проповідником, який жив в Іудеї і героїчно прийняв мученицьку смерть за віру й істину. Історичними (тобто такими, що реально існували) особистостями вважається і більшість апостолів – найближчих учнів Христа (Петро, Андрій, Іоанн, Павло і інш.). Наслідуючи приклад свого Вчителя, апостоли не повинні були володіти майном, їм не можна було залишатися на одному місці довше одного–двох днів і брати з собою в дорогу що–небудь, крім хліба.
Христос проповідував дві “найбільші заповіді в законі”, в яких зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: “…возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм…”, друга ж: “возлюби ближнього твого як самого себе; на цих двох заповідях затверджується весь закон…” (Євангеліє від Матфея. 22.37; 39–40).
Провідна у ранньому християнстві ідея рівності людей перед Богом була своєрідною формою протесту завойованих і пригноблених. Нова релігія, яка спочатку поширилася серед нижчих верств суспільства у східних провінціях, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн у римських джерелах належать до часу правління імператора Нерона (I ст. н.е.), коли їх звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихильників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз з владою. Імператор Константин I на початку IV ст. н.е. визнав християнство рівноправною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив всі язичницькі обряди, тобто християнство перетворилося на державну релігію.
Система виховання й освіти. Особливу роль у римлян відігравало сімейне виховання. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі. Справжній громадянин у римлян – це слухняний син і дисциплінований воїн. Прадавнє законодавство передбачало суворе покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням громадянської і військової доброчесності. У V ст. до н.е. з’явилися елементарні (у перекладі з латині – основні) школи, де навчалися головним чином діти вільних громадян. Предмети – латинська і грецька мови, письмо, читання і лічба. Пізніше серед знатних і заможних сімей набула поширення домашня освіта. У II ст. до н.е. виникли граматичні і риторські школи, які також були доступні тільки для дітей багатих римлян. Риторські школи були своєрідними вищими навчальними закладами (ораторське мистецтво, право, філософія, поезія). Поступово юристи–вчителі утворили досить стійкі групи, які отримали назву “кафедри”. За таким же принципом оформляються кафедри риторики і філософії, медицини й архітектури. Декілька вищих шкіл виникає у II ст. н.е. (Рим, Афіни). Студенти, які приїжджали здобувати освіту з різних частин Римської держави, об’єднувалися в земляцтва – “хори”.
У період республіки навчання було приватним, і держава в нього не втручалася. Однак у часи імперії держава почала контролювати систему освіти. Вчителі перетворилися на оплачуваних державних службовців. Відповідно до розмірів кожного міста встановлювалася кількість риторів і граматиків. Вчителі користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. н.е. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором. Така система мала і позитивні, і негативні наслідки.
Наука. Римляни зуміли освоїти і переробити накопичений наукою різних країн потенціал і, розвиваючи його, досягнути найзначніших результатів, особливо в тих галузях знань, де можливе практичне застосування наукових досягнень.
На римській філософії найсильніше позначався грецький вплив, тут не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально–етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Сенека. Він відігравав помітну політичну роль при імператорі Нероні, але закінчилася його кар’єра трагічно. Запідозривши участь Сенеки в змові, Нерон змусив філософа покінчити життя самогубством. Сенека насамперед розробляв проблеми практичної моралі: подолання страху смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Філософська розробка такого кола ідей дозволяє вважати вчення Сенеки одним з джерел християнської етики.
Помітним внеском римської науки було створення цілого ряду енциклопедичних робіт, які систематизували знання, накопичені в різних сферах. Так, основні ідеї античної матеріалістичної думки про атоми, про смертність душі, незалежність природи від волі богів викладає Тіт Лукрецій Кар у науково-просвітницькій поемі “Про природу речей”. Він, зокрема, формулює фундаментальні ідеї зв’язку руху і часу, збереження речовини (“з нічого ніщо постати не може та в цілковите ніщо повернутись”), нескінченність світу (“Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя не замикає… Визнати мусиш те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт”).
Класична праця з географії належить Страбону, який зібрав у своїй “Географії” всі існуючі відомості про країни і народи – від Британії до Індії. Птолемей, узагальнюючи астрономічні спостереження, розробив геоцентричну модель світу, згідно з якою навколо Землі, яка має форму кулі, обертаються Сонце та інші планети. Ця модель залишалася панівною до Нового часу. Головною фігурою античної медицини і незаперечним авторитетом протягом подальшого тисячоліття був Гален, який вивчав нервову систему, спинний мозок. Галену належить перша в історії науки концепція кровообігу.
З огляду на особливе ставлення римлян до своєї держави зрозуміла виняткова роль історичної науки у Стародавньому Римі. Істориками часто ставали люди, які займали високе суспільне становище і брали активну участь у політичному житті. Історичні твори належать Юлію Цезарю (“Записки про гальську війну”). Близьким до Октавіана Августа був Тіт Лівій, твори якого є майже єдиним джерелом для вивчення ранніх періодів в історії Риму. Тацит намалював картину римської історії часів імперії, приділивши значне місце варварським племенам, які нападали на Рим, згадавши серед інших і венедів (одна з назв слов’янських племен у старовину). Одним з найпопулярніших істориків світу залишається Плутарх, який обрав жанр історичного портрета. Його твори і зараз видаються великими тиражами, читаються. У “Порівняльних життєписах” він відшукує паралелі в грецькій і римській історії через розгляд біографій уславлених людей.
Виключно значущим і оригінальним внеском Стародавнього Риму в світову наукову традицію є створення юриспруденції. Римське право обов’язково входить в учбовий курс усіх сучасних вищих навчальних закладів, які готують юристів. Перші закони були письмово оформлені за часів боротьби плебеїв з патриціями в ранній республіці і втілили перемогу рівності політичних прав усіх громадян Риму. В результаті з’явилися так звані “Закони 12 таблиць”, які заклали підвалини римського законодавства. Важливий внесок у розвиток юриспруденції зробив Марк Туллій Цицерон – видатний оратор, автор праць з філософії держави, послідовний прихильник демократичного правління. Після вбивства Цезаря він намагався відтворити республіку, але марно.
У Римі діяла чітка судова система. У часи пізньої республіки та імперії, коли в закони часто вносилися зміни, виникла потреба інформувати громадян про закони, які приймалися. За Юлія Цезаря на центральну площу виставляли гіпсову дошку з повідомленнями про воєнні перемоги й урядові акти та рішення – “Щоденні відомості римського народу” (своєрідний прообраз газет). Копії розсилалися по державі у всі провінції.
Літературна традиція. Цілком особлива роль належить у світовій культурній традиції латинській мові. Масштаби римських завоювань перетворили її на мову міжнаціонального спілкування для всіх підкорених народів – від Іспанії до Межиріччя. На основі так званої “народної латини” виникло багато сучасних європейських мов: італійська, іспанська, французька, англійська. Надалі латина довго залишалася в Європі мовою літератури і науки, а в медицині не втратила цю роль і до сьогодні. Латинською ведеться католицьке богослужіння.
Особливість розвитку латини полягає в тому, що протягом тривалого часу мова ця удосконалювалася не в художній творчості, а насамперед у політичній сфері: у виступах ораторів у сенаті і на судових процесах, у законотворчості, в політичній публіцистиці. Про образність мови свідчить безліч афоризмів, які живі і зараз: “Карфаген мусить бути зруйнований” (Катон), “Прийшов, побачив, переміг” (Юлій Цезар), “Доки, Катіліна, ти будеш випробовувати наше терпіння?” (Цицерон) і багато інших. Цицерон, який вважав себе насамперед політиком, по суті був творцем латинської художньої прози. Зразковим став стиль його промов, листів, філософських творів. Своєрідне продовження цієї традиції ми бачимо вже в художній літературі: саме в Стародавньому Римі вперше з’являється прозаїчний роман. Найбільш популярним був сатиричний роман “Метаморфози, або Золотий осел” Апулея.
Поезія Стародавнього Риму не мала власної національної традиції. Вона починає активно розвиватися тільки під впливом грецької літератури, в кінці республіканського періоду. Переломну роль відіграла творчість Катулла. Її головна тема – не Римська держава, не римський народ, а особисті переживання, почуття і думки. Він створює цикл ліричних віршів, більшість з яких передає драматичні злами стосунків з жінкою, виведеною під поетичним псевдонімом Лесбія. На відміну від епічних поем, при читанні його віршів практично не відчуваєш часової дистанції.
Час правління Октавіана Августа часто називають “золотим віком” римської літератури. Сучасниками були три великих римських поети – Вергілій, Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема Вергілія “Енеїда”. Вергілій з блиском вирішив дуже важке творче завдання. Справа в тому, що “Енеїда” – це літературний епос, тобто вона не має народної усної основи, повністю створена поетом. До того ж поема відразу стала складовою частиною римської державної ідеології – поет писав на політичне замовлення імператора. Коротко зміст поеми такий. Еней – син царя Анхіза і богині Венери, один із захисників Трої, після її падіння відправляється в плавання на кораблі, довго поневіряється і зрештою, виконуючи волю богів, прибуває в Італію і стає родоначальником римського народу. Від нього ж ведеться і родовід Юліїв, до яких належав Октавіан Август. Неперевершеним вважається володіння Вергілієм виразними засобами мови. В.Брюсов писав, що “для поета читання “Енеїди” в оригіналі є суцільним рядом здивувань… перед владою людини над стихією слів”. Існує безліч перекладів поеми на сучасні мови. Можна пригадати, що початок формування сучасної української літературної мови поклала авторизована “Енеїда” Івана Котляревського.
Ліричними поетами були Горацій і Овідій. Творчість Горація пройнята розумінням ролі поета в суспільстві. Особливо чітко ці думки пролунали в оді “Пам”ятник”. До цього сюжету Горація звертався О.С.Пушкін (“Я памятник себе воздвиг нерукотворный…”), інші.
Важко склалася доля Овідія. Його збірник “Мистецтво любові” приніс йому величезну популярність і обвинувачення в аморальності. Потім він звернувся до класичних сюжетів – “Метаморфози” (“Перетворення”) – поетична переробка міфів, у сюжеті яких присутні чудові перетворення. За не зовсім зрозумілих, ймовірно політичних, причин Овідія було заслано до Причорномор’я, звідки він писав пройняті тугою “Листи з Понту” (грецька назва Чорного моря – Понт Евксинський).
У римські часи з’явилося багато новинок у книжковій справі. Крім папірусу, поширився винайдений у малоазійському місті Пергамі матеріал для письма – особливим чином оброблена шкіра – пергамент. Крім книг-сувоїв з’явилися книги–кодекси, які від сучасних книг відрізнялися тільки способом скріплення аркушів. Бібліотеки як сховища документів, книг існували вже давно, а ось бібліотеки для громадського користування виникли саме в Римі. Цікаво, що в цих бібліотеках були передбачені досить ізольовані місця для роботи, оскільки в ті часи люди читали виключно вголос.
Мистецтво. Для практичних римлян мистецтво було одним із засобів розумної організації життя, звідси – провідне місце архітектури. В архітектурі римляни об’єднали етруську і грецьку традиції, східні елементи. Римляни урізноманітнили будівельні матеріали: використали дуже міцний з’єднувальний вапняковий розчин, винайшли бетон. Римські архітектори і будівельники досконало освоїли і дуже широко використали арочну конструкцію, її розвитком стали склепіння і купол.
Центрами політичного і культурного життя в містах були форуми (буквальне значення – ринкова площа). Тут на ранніх етапах проводилися народні збори, зводилися головні храми та інші громадські споруди (більшість з них являли собою базиліки – прямокутні в плані, розподілені поперечними стінами на декілька залів, у перекладі – “царський будинок”). Всіх перевершував уже в республіканську епоху, звичайно ж, римський форум. Юлій Цезар поклав початок традиції будівництва форумів кожним новим імператором (форум Августа, форум Траяна). Частиною форумів були меморіальні споруди, які прославляли перемоги римської зброї, видатних полководців, а потім імператорів: тріумфальні арки і колони (найбільш знаменита – колона Траяна).
Як і раніше важливим було культове будівництво. На відміну від греків, римляни вміщували колонаду найчастіше тільки перед фронтальною стороною храму. Часто будували круглі в плані храми – ротонди (від латинського – кругла). Вони розробили свої варіанти дорійського, іонійського і корінфського ордерів, причому в їх використанні не було такої суворості, як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми, спочатку досить скромні, ставали все багатшими і прекраснішими.
Свого найвищого втілення архітектурна й інженерна думка Стародавнього Риму дістала в Пантеоні – храмі всіх богів, побудованому у II ст. н.е., ймовірно, Аполлодором Дамаським. Храм являє собою ротонду, вхід в яку прикрашений портиком. Купол цього храму, відлитий з бетону, в діаметрі перевищує 40 м (за розмірами він залишався в Європі неперевершеним до ХIХ ст.) Люди старовини сприймали купол як символ неба – втілення верховного бога Юпітера. У зв’язку з цим особливу роль відігравав єдиний отвір, розміщений у вищій точці купола. Стовп світла, який проникав через нього, ставав центром композиції. Периметр храму і його висота практично однакові, такі пропорції “збільшують” приміщення. У нішах навкруг залу у давнину стояли статуї богів. Дуже багатими є внутрішнє оздоблення різними сортами мармуру, яке повністю збереглося до наших днів. Уперше в світовій архітектурі в цьому храмі головна роль відведена не зовнішньому вигляду, а створенню особливої внутрішньої атмосфери.
У Стародавньому Римі створюється ряд абсолютно нових типів споруд. Це передусім амфітеатри. Найбільший – амфітеатр Флавіїв або Колізей (I ст. н.е.). Місця для 50 тисяч глядачів спиралися на конструкцію, фасад якої має вигляд триярусної аркади. Арена у формі еліпса була забезпечена складною системою підземних технічних приміщень. Важливою частиною римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але і культурними центрами, місцями зустрічей, відпочинку. В епоху імперії терми стали величезними спорудами з внутрішнім оздобленням, які не поступалися палацам. Крім приміщень з холодними і гарячими басейнами, вони включали зали для відпочинку, для фізичних вправ, а іноді й бібліотеки. У бідних міських районах уперше з’являються багатоповерхові житлові будинки – інсули.
Уславили римлян і їх технічні споруди. Мережа чудових мощених камінням доріг з’єднувала всі частини величезної держави. Найдавніша Аппієва дорога, яка вела в Рим, служить і зараз. Римляни запозичили на Сході і довели до досконалості арочну конструкцію мостів. Міста обов’язково оснащувалися складною системою водопостачання. Символом могутності і багатства Риму була протічна вода, яка струмувала в римських вуличних фонтанах. Водопроводи були як підземними, так і наземними. У наземних водопроводах – акведуках – керамічні труби клали на високу аркаду. Для брудної води будувалися підземні канали.
Свої особливості мало образотворче мистецтво. Якщо грецька скульптура прославилася насамперед узагальненими образами, які втілювали людську красу, то в Римі значного розвитку набув жанр психологічного скульптурного портрета. Його джерелами були: особливий культ родини (латиною – “фамілії”), предків у римлян, з одного боку, а з другого – нове сприйняття особистості, її ролі в історії. Мистецтво “оживило” історію, залишивши портретну галерею її головних дійових осіб: Помпея Великого, Юлія Цезаря, Цицерона, Октавіана та інших.
Фресковий живопис і мозаїка – реалістичні, з багатою колірною гамою, з передачею об’єму і глибини простору – стали відомі після розкопок міст Помпеї і Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н.е. Ця трагедія, яка принесла загибель людям, зберегла життя творам мистецтва. Розкопки тут розпочали у XVIII ст., вони тривають і зараз. Про живописні портрети дізналися після археологічних знахідок у Фаюмському оазисі в Єгипті, де склався поховальний обряд, що об’єднав східні і західні традиції. На дошках (іноді – тканинах) на восковій основі були написані портрети померлих, які вражають витонченістю, а також точністю передачі не тільки зовнішності, але й внутрішнього світу людини.
Виникнення театрального мистецтва в Римі пов’язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були міми – побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави.
Великою популярністю в Римі, особливо в період занепаду, користувалися циркові вистави, гладіаторські бої, що свідчило про деградацію театральної культури.
* * *
В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості – складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.
При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо – християнська релігія.
IV. СЕРЕДНЬОВІЧНА ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА
1. Поняття “середні віки” і “середньовічна культура”.
2. Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві.
3. Рицарська культура.
4. Народна селянська культура. Міська культура.
5. Художні стилі в західноєвропейському середньовічному мистецтві.
6. Візантійська культура.
1. Поняття “середні віки” і “середньовічна культура”
Термін “середні віки” виник в Італії у XIV-XVI ст. в колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, намагалися відродити її. “Середніми віками” вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на стародавню, середньовічну і нову. Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V ст. н.е. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV-XVI ст.), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі пов’язують не з усім періодом, а з V-XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха – Відродження, яка охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.
Оцінка середніх віків у науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження (які якраз ввели цей термін) і просвітники XVIII ст. (Дідро, Вольтер, Монтеск’є) називали їх “темними віками”, писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX ст. у наукових і, особливо, в художніх творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю виявилися загубленими багато досягнень культури, але в той же час у сферу культурного розвитку були залучені нові народи, зародилися національні культури.
Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом усього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 р. після завоювання турками-османцями її історія уривається.
Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На руїнах Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранньофеодальних монархій. Основа економіки – сільське господарство. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами – феодалами (феод – назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, які виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами та панами, і всередині класу феодалів (принцип “васал мого васала – не мій васал”). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздробленості. Пригноблені селяни не припиняли боротьбу в різних формах – від втечі в міста до великих селянських воєн і повстань. Самостійні міські комуни стають опорою королівської влади. З’являється новий клас – міська буржуазія (слово утворене від французького – міський житель, громадянин). Виділяють такі основні періоди історії середніх віків:
– раннє середньовіччя (кінець V ст. – середина XI ст.);
– феодальна роздробленість (XI-XII ст.);
– централізація держав під королівською владою (XIII-XV ст.).
2. Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві
Для середньовічної культури характерні дві ключові відмінні ознаки: корпоративність і домінуюча роль релігії та Церкви.
Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі станів (корпорацій). Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним станом було пов’язано своє коло політичних і майнових прав та обов’язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодали-землевласники), потім купці, ремісники, селяни (останні у Франції були об’єднані в “третій стан”). Чітку формулу вивів на рубежі X – XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: “.. одні моляться, інші воюють, треті працюють…”. Кожний стан був носієм відповідного типу культури.
Могутнім об’єднуючим чинником у таких умовах виступали релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького “теос” – бог).
Чим же можна пояснити таке виняткове становище релігії в середньовічному суспільстві? Одну з відповідей на це питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло в процесі боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про початкове християнство, то однією з головних ідей, які забезпечили значне поширення нової релігії, була ідея рівності людей – рівності як гріховних істот перед всемогутнім і всемилостивим Богом – але все-таки рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення християнство базується на трьох головних ідеях:
– ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви;
– ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;
– ідеї спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з’єднав в собі як божественну, так і людську природу.
У ранньому християнстві дуже сильною була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї в середні віки приходить ідея втіхи – потойбічної нагороди (відплати) за добрі або погані вчинки, тобто раю і пекла.
Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IV-V ст. у працях Августина, згодом зарахованого до лику святих. Він розробив вчення про “Божественну благодать”, згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми (“єдинорятуюча роль церкви”). Тільки церква залучає людей до Бога. Як хранительниця “Божої благодаті”, вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід історії передбачається божественним промислом, тому людина не спроможна його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба смиренно приймати як багатство, так і бідність, вони – наслідок первородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді людина повинна шукати собі опору у вірі. Звідси – постулат: “Вірую, щоб розуміти”, який проголошує пріоритет віри над розумом.
На кінець античності християнство являло розвинену світоглядну систему. Був вироблений “символ віри” – короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього увійшли догмат про “триєдиність Бога”, який єдиний і, разом з тим, складається з трьох осіб – Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа Святого, догмат про воскресіння Христа та інші.
Перші християнські общини відрізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу – духовенство, або клір (від грецького “клер” – жереб, оскільки спочатку їх вибирали за жеребом) перетворюється на сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище становище в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. У кінці IV- на початку V ст. він привласнив собі виняткове право іменуватися Папою і поступово одержав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня, вселенська.
Ще в останні сторіччя існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється в державну релігію. Папа оголосив себе “намісником Христа на Землі”. На ту ж роль претендував патріарх Константинопольський. У церкви виявилося два організаційних центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський наклали один на одного прокляття. При спільній релігії церква розкололася на західну – римсько-католицьку і східну – православну.
В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого розпаду “варварських” королівств, постійного перекроєння кордонів, феодальної роздробленості церква виявилася найбільш організованою силою, своєрідним островом “порядку в безпорядці”. Мабуть, найбільш стабільною державою Європи була Папська область – середня Італія, яка перейшла у VIII ст. під безпосереднє управління римських пап (існувала до XIX ст.). Саме для обгрунтування права на владу в цій державі була створена легенда про “Константинів дар”: ніби римський імператор Константин, переносячи столицю у Візантію, своїм наступником у Римі залишив Папу.
Політичний вплив папства поширювався на всю Європу. Дуже довго тільки Папа призначав єпископів у всі країни. Церква широко використовувала систему покарань (в тому числі стосовно правителів): “відлучення”, яке ставило людину поза церквою, “анафема” – урочисте публічне прокляття, “інтердикт” – заборона відправляти культ на цілій території та інші. Обрання Папи з XI ст. стало проходити на особливих зборах кардиналів (від латинського “головний”, найвища після Папи Римського духовна особа в католицькій церкві) без найменшої можливості втручання світської влади.
Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави виплачували “десятину” (десяту частину податків, які збиралися) на її користь. У католицькій церкві до Х ст. встановився звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Цей звичай тісно пов’язав стани феодалів і духовенства: в сім’ях феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав священиком.
Особливу роль у поширенні впливу церкви відігравали монастирі. Вони виникли в III ст. в Єгипті і являли собою спочатку поселення самітників (від грецького “монах” – самітник). Монастирі в Європі стають і великими землевласниками, і центрами багатогалузевих господарств, і укріпленими фортецями, і осередками культурного життя. Перший чернечий орден організував Бенедикт Нурсійський в VI ст. Надалі орден бенедиктинців об’єднував до двох тисяч монастирів. У XII ст. у зв’язку з серією великих народних виступів виникає нова течія в чернецтві. Франціск Асізський в Італії і Домінік в Іспанії майже одночасно виступають з проповіддю бідності, відмови від власності, поваги до простої праці. Головним для священика вони вважали не урочисте богослужіння, а проповідь в мандрівках серед простих людей. Такі погляди дістали дуже широку підтримку. Рим офіційно визнав францісканців і домініканців – ордени жебракуючих ченців-проповідників.
Треба врахувати ще одну причину впливовості церкви, особливо в ранньому середньовіччі. Це – загальний культурний занепад, виродження античної культури, які настали після V ст. Руйнувалися політичні, культурні зв’язки, більшість населення стала аграрною. Письменність перетворюється на рідкість. На зміну класичної приходить вульгарна (народна) латина. У таких умовах саме церква виступає охоронцем античної культурної спадщини. Священики виявляються найбільш освіченими людьми. Адже і серед правителів тоді письменні люди були відносною рідкістю. Наприклад, Карл Великий – творець величезної імперії, герой переказів і легенд – поважав освіченість, знав латину, грецьку, цікавився літературою. Але… писати він не вмів. Його біограф розповідає, що імператор возив “на постелі під подушкою дощечки і листочки, щоб у вільний час привчити руку виводити букви. Але мало мав успіху”.
При монастирях організовувалися скрипторії – спеціальні майстерні для переписування книг. Рукописні книги виготовлялися з пергаменту – особливим чином обробленої телячої або овечої шкіри. Для виготовлення однієї Біблії великого формату було потрібно 300 овечих шкур, на її виконання йшло 2-3 роки. Коштували такі книги, природно, неймовірно дорого. При монастирях же звичайно існували бібліотеки. Крім Біблії, переписувалися книги християнських богословів, житія святих, уцілілі античні твори (без такого переписування до нас ці твори просто не дійшли б). Тут же складаються хроніки – описи поточних подій за роками.
Школи протягом раннього середньовіччя відкривалися тільки при церквах і монастирях. Поступово складається шкільна програма. Вона не мінялася потім віками. До неї входили “сім вільних мистецтв”: три вступні дисципліни – “тривіум” – граматика, риторика (оволодіння ораторським мистецтвом), діалектика (тобто формальна логіка); чотири дисципліни вищого циклу – “квадріум” – арифметика, геометрія, астрономія, музика.
3. Рицарська культура
Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного рицаря в обладунку. Рицарі – професійні воїни – являли собою корпорацію, членів якої об’єднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особистісні ідеали. Рицарська культура складається у феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники – носії гучних титулів. Ці найродовитіші і найблагородніші рицарі стояли на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Рицарі нижчі за рангом служили в цих дружинах зі своїми загонами, з’являючись на перший поклик володаря. На нижніх рівнях рицарської ієрархії стояли безземельні рицарі, все надбання яких містилось у військовій виучці і зброї. Багато хто з них мандрував, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцем, а нерідко і просто промишляв розбоєм.
Військова справа була прерогативою феодалів, і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах “грубих мужиків”. Часто заборонялися носіння зброї і верхова їзда “базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам”. Бували випадки, коли рицарі відмовлялися брати участь у битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.
Згідно з поширеними в рицарському середовищі уявленнями, справжній рицар повинен був походити із знатного роду. Поважаючий себе рицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася спадково, в рідких випадках в рицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися з розвитком міст – цей привілей стали все частіше купувати.
У різних країнах існували схожі системи виховання рицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю – насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при рицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в рицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена рицарським “мистецтвам”. Майбутнього рицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним рицаря.
У рицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний рицар зобов’язаний мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і привабливим. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від рицаря вимагалася фізична сила, інакше він просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60-80 кг. Обладунки починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.
Від рицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато рицарів були в постійному пошуку можливостей для цього. “Раз тут війна, я тут залишуся”, – говорить рицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні рицарські турніри. У XI-XIII ст. виробилися правила рицарських двобоїв. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом наперевіс. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і рицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання – імітацію битви двох загонів. Рицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з рицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій почато “не за правилами”.
Серед рицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно рицарської поведінки. Під час війни між франками і сарацинами один з кращих рицарів Карла Великого на ім’я Ожьє викликав на поєдинок рицаря сарацин. Коли ж Ожьє хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти на нього Ожьє. Під час однієї з битв у ході хрестових походів Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дін послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард посвятив сина свого суперника в рицарське достоїнство.
Вищим виявом рицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до захоплення нових земель, підтриманим католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. У 1096 р. відбувся перший з них, а в 1270 р. – останній. Під час їх проведення виникають особливі військово-релігійні організації – рицарські ордени. У 1113 р. був заснований орден іоанітів, або госпітальєрів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь Св. Іоанна для прочан). В Єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордену тамплієрів, або храмовників. Управляв орденом великий магістр, який підкорявся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, рицарі давали обітниці цнотливості і слухняності. Вони носили чернечі плащі (у госпітальєрів – червоний з білим хрестом, у храмовників – білий з червоним) поверх рицарських лат. В агресії проти слов’янських народів головну роль відігравав Тевтонський орден.
Рицарський кодекс знайшов відображення в рицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил “куртуазії”. “Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів рицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.
По всій Європі розвивається і жанр рицарського роману. Для його сюжету були обов’язкові ідеальне “рицарське” кохання, військові подвиги в ім’я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети – про рицарів “Круглого стола”, про легендарного короля бриттів Артура, рицаря Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного рицаря.
4. Народна селянська культура. Міська культура
Більшість населення середньовічної Європи складали селяни. Як співвідносилися між собою церковна, рицарська культура і культура народних мас? На це питання важко відповісти однозначно. Так, культуру феодалів буквально пронизує презирство до “мужиків”, у той же час руками останніх створюються і прикрашаються феодальні замки, храми і монастирі. Ще з варварських часів зберігаються і розвиваються народні усні епічні твори – “Пісня про Нібелунгів”, “Пісня про Роланда” – але записують й обробляють їх вже освічені люди. Серед селян, особливо з встановленням кріпосного гніту, постійно живе ненависть до гнобителів-землевласників, і в той же час користується повагою фігура рицаря – захисника християнства. У народному середовищі відбувається формування національних мов, пізніше вони витісняють латину з професійної літератури. Подібними контрастами багаті середні віки.
Селянське світосприйняття, безумовно, формувалося на основі християнського світогляду, але при цьому релігійні почуття простих людей значно відрізнялися від канонів офіційного богослов’я. Особливе співчуття викликали страждання Христа, в них бачили відгомони власної долі. Любимим, шанованим стає образ Богоматері, її вважали захисницею і заступницею. Навіть невдоволення селян своїм становищем, боротьба проти гніту осмислювалися в християнських образах. Виникали так звані “народні єресі” (єресь – релігійне вчення, яке відхиляється від офіційного, церковного). Проти таких рухів церква боролася дуже жорстоко. Одним з засобів боротьби стає інквізиція. Виникнувши в XII ст. як форма церковного суду, вона перетворилася у велику організацію і була підлегла особисто Папі римському.
Народна селянська культура послужила одним з найважливіших джерел прогресу середньовічної культури, який почався в XI ст. і виразився у формуванні міської культури. У XI ст. в Європі відбувається швидке зростання міст. Їх населення складалося з найбільш рішучих і бунтівних елементів суспільства: в міста бігли кріпаки – “повітря міста робило вільним”, міняли спосіб життя деякі збіднілі феодали. Нові види занять – торгівля, ремесло – вимагали активності, обачності, породжували раціоналістичний підхід до життя. Городяни об’єднувалися в комуни, які мали органи самоврядування. Вони й очолювали боротьбу за звільнення від феодала або монастиря, на землях яких стояло місто. Ця боротьба потребувала героїчних зусиль і зайняла чималий історичний період, але в результаті увінчалася успіхом. Міста стали опорою королівської влади в ході утворення централізованих національних держав (за винятком Італії, де переважали міста-держави).
Важливим елементом піднесення культури у XI-XIII ст. було розширення освіченості, вихід її за межі виключно духовенства. Організація міського життя диктувала потребу в письменних людях. Збільшується кількість шкіл, з’являються міські, єпископальні, а також приватні школи. Поступово виникає їх спеціалізація. Наприклад, в Болоньї були юридичні школи, в Солерно – медичні, визнаним центром філософії вважався Париж.
Якісно новий етап у розвитку системи освіти – виникнення вищих навчальних закладів. У XII-XIII ст. виникають університети (від латинського “універсум”- загальність, сукупність). Перші з них з’явилися в Італії. Багато в чому типова організація Паризького університету. Він отримав королівську грамоту в 1200 р. До його складу входили викладачі, учні, а також книгопродавці, посильні, аптекарі, навіть шинкарі. Викладачі об’єднувалися в особливі організації – факультети (від латинського “здатність”, тобто здатність викладати який-небудь предмет). У Паризькому університеті їх було чотири: один “молодший”, на якому навчали читанню, письму і вивчали “сім вільних мистецтв”, та три “старших” – медичний, юридичний і богословський. Викладачі вибирали голову факультету – декана (від латинського – десятник). Учні – студенти (від латинського “студере” – старанно навчатися) – слухали і записували лекції, брали участь у диспутах. На XV ст. в Європі було вже 60 університетів.
Пожвавлення інтелектуального життя в XI-ХIII ст. проявилося в розгортанні філософських дискусій. Хоч пануючою була теза “філософія – служниця богослов”я”, але треба враховувати, що для людей тієї епохи вона несла інше значення, ніж для нас. Адже тільки в Богові бачили вище значення всього земного. У порівнянні з багатовіковою відсутністю філософської думки це був безумовний крок уперед. Середньовічна філософія отримала узагальнене визначення – схоластика (від латинського “школа”). У схоластиці складаються і борються декілька напрямів. Однією з перших була дискусія між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали, що насправді існують лише одиничні речі, доступні відчуття, а загальні поняття – “універсалії” – тільки їх позначення. Реалісти відстоювали зворотне.
Найбільш відомим представником офіційної церковної схоластики був Хома Аквінський (1225-1274). Він істотно розвинув католицьке богослов’я, виробив загальні принципи його ставлення до природи і суспільства, що фактично збереглися до сьогоднішнього дня. При цьому він, зокрема, активно використав спадщину Арістотеля. Вчення Хоми Аквінського охопило буквально всі сторони життя. Висловлював він і економічні ідеї, наприклад, про “розумну ціну”, яка повинна відповідати кількості затраченої праці.
Все частіше звучали “вільні думки”, щоб їх відстоювати була потрібна велика особиста мужність. Тезі Августина, що панувала віками, “вірую, щоб розуміти” Пьєр Абеляр (1079-1142) протиставив тезу “розумію, щоб вірити”, утверджуючи пріоритет розуму. Його вчення було оголошене єрессю. Професор Оксфордського університету, францісканський чернець Роджер Бекон (1214-1494), відстоював важливість досвіду для отримання знань: “Уміння провадити досліди стоїть вище за всі знання і мистецтва”. За вільнодумство він був відданий церковному суду і провів в ув’язненні 14 років.
З літературних жанрів з міською культурою пов’язаний розквіт латиномовної літератури. Її яскраве явище – лірика вагантів (так називали мандрівних бідних студентів, школярів), вона відрізнялася вільнодумством, презирством до будь-яких, в тому числі церковних, авторитетів. Популярними були твори сатиричних жанрів народними мовами.
5. Художні стилі в західноєвропейському середньовічному мистецтві
Мистецтво раннього середньовіччя несе відбиток переходу, в ньому змішані язичницькі і християнські мотиви. З втратою античних досягнень основним стало декоративно-прикладне мистецтво.
Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з Х ст. Вже чітко простежується особливість середньовічного мистецтва – провідна роль в ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує характерні риси живопису, скульптури, є основою синтезу мистецтв.
Стиль західноєвропейського мистецтва Х – XII ст. отримав назву “романський”. Він виник у монументальній кам’яній архітектурі, а в той час всі кам’яні споруди називалися римськими (Roma – Рим), на відміну від варварських – дерев’яних. На формування нового стилю вплинули і рівень будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися), і реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів, безперервні війни).
Найбільш характерними для романського мистецтва типами споруд є замок (укріплене житло феодала) і храм, який зовнішнім виглядом також нагадує фортецю. Основою планування романського храму стала римська базиліка – велике прямокутне приміщення, розділене поперечними перегородками на декілька залів – нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку споруджували з дерева, але часті пожежі примусили перейти до будівництва кам’яних склепінь. Перекривати великі площі не вміли, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь – у зовнішньому вигляді будівлі чітко простежується її конструкція і внутрішня будова. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в XI ст. найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства – резиденція ордену бенедиктинців на півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи, коли романські споруди абсолютно не цінувалися.
По всій Європі живим відлунням середньовіччя залишаються рицарські замки, від одних збереглися тільки живописні руїни, але немало вистояло і залишилося майже незайманими. Спочатку замок являв собою дерев’яну вежу (донжон), розділену на декілька поверхів-ярусів, оточену валом, огорожею і ровом. Вибирали неприступне, пануюче над навколишнім ландшафтом місце – гору, край урвища, острів. Коли перейшли до кам’яного будівництва, замки поступово перетворилися в складні оборонні комплекси. Головний принцип їх будови полягав у створенні послідовних перешкод для нападників. Через рів, часто заповнений водою, в замок можна було потрапити тільки через підіймальний міст. Головне укріплення являло собою декілька рядів зубчатих мурів з вежами. Обов’язково всередині замку був колодязь або створювався великий запас води на випадок облоги. На окремому дворі будували будинок для власника, церкву, господарські приміщення.
У XII-XV ст. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового укладу, технічний прогрес призвели в художній сфері до виникнення нового стилю – готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін “готика” ввели в епоху Відродження, виражаючи своє ставлення до варварської, як тоді вважали, архітектури середніх віків (готи – назва одного з варварських племен).
Найбільш яскраві готичні пам’ятники – міські споруди: ратуші і, головне, собори. У ратуші концентрувалася ділова, практична частина управління містом. Осердям же всього суспільного життя, безумовно, був собор. Крім основного призначення – проведення богослужіння – тут читалися лекції, проходили містерії – театралізовані вистави на біблійні сюжети, укладалися найбільш важливі договори. Собори будувалися на замовлення міських комун, які, як правило, не шкодували на їх зведення грошей, оскільки собор був свого роду символом, по ньому судили, яке місто. Собор часом бував таким великим, що його не могло заповнити і все населення міста. Готичний собор Паризької Богоматері панує навіть над сучасною столицею Франції, перевершуючи величчю все побудоване пізніше. Будівництво могло тривати десятиріччями, а то і сторіччями. Найбільш знаменитий довгобуд – Кельнський собор, який заклали у XIІ ст., а закінчували за старовинними кресленнями вже в XIX ст.
Головна зорова особливість готичної архітектури – спрямованість будівлі вгору. Готичні собори залишають відчуття легкості, надхмарності при своїй запаморочливій висоті. Як досягається подібний ефект? Основний технічний прийом готики – стрілчасте перекриття. У романських будівлях кам’яне склепіння даху було напівкруглим і спиралося на стіни. Щоб витримати навантаження, стіни мали бути масивними. У готичному проекті конструюється свого роду складний каркас з опорою прямо на фундамент. Таким чином, з’являється можливість зробити стіни легкими, наситити найрізноманітнішими прикрасами. У готичних соборах є безліч вікон зі складними рамами, величезні вітражі, галереї, переходи, вежі, скульптури. За зовнішнім виглядом абсолютно неможливо зрозуміти, яка внутрішня будова приміщення. Кожний з фасадів несхожий на інші. Наприклад, за фотографіями собору Паризької Богоматері, виконаними з різних боків, можна і не здогадатися, що це одна і та ж будівля.
Кожний з соборів присвячувався певній основній темі: Паризький – Богоматері, Шартрський – історії французького королівського дому. Прикраси соборів – рельєфи, скульптури, фрески, вітражі – справжня енциклопедія середньовічного світогляду і середньовічного життя. Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно переплітаються тут біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени, язичницькі мотиви, фантастичні фігури. Можна зустріти своєрідні карикатури в камені (один з рельєфів собору в Пармі зображає осла в одязі ченця, який читає проповідь вовкам). Траплялися зовсім несподівані рішення. На вежах собору в місті Лані стоять великі статуї биків – так городяни увічнили працю тварин по перевезенню каменів на будівництві. Віктор Гюго писав: “Книга архітектури не належала більше духовенству, релігії, Риму, але – уяві, поезії, народу… У цю епоху існує для думки, вираженої в камені, привілей, зовсім подібний нашій свободі друку: це свобода архітектури”.
6. Візантійська культура
Невід’ємною частиною європейського середньовіччя є історія Візантії – тисячолітньої імперії, єдиної держави, яка проіснувала всі середні віки – з IV по XV ст. У той же час її культура мала значні особливості в порівнянні із західноєвропейською. Якщо в раннє середньовіччя Захід занепадає, то колишня Східна Римська імперія продовжує процвітати (назва “Візантія” склалася від першої, грецької, назви столиці – Візантій, перейменованої пізніше на Константинополь). Культура Візантії, яка була прямою спадкоємицею Стародавньої Греції і Риму, увібрала в себе багато чого і з культур східних народів, які її населяли.
Західну Європу і Візантію об’єднує передусім спільність релігії. Розкол церкви не торкнувся основи християнства, хоч є деякі відмінності: богословські – католицька церква дотримується догмату про те, що Святий Дух сходить від Отця і від Сина, а православна – тільки від Бога-отця; православ’я заперечує віру в чистилище й інш.; культові – католицизм забороняв переклад Біблії, богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності давали всі священики, а в православ’ї використовувалися національні мови, священики мали сім’ю. На відміну від Риму, православній церкві ніколи не належала політична влада. Патріарх константинопольський по відношенню до імператора займав підлегле становище. Загалом же у Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло всеосяжного характеру: стало і філософією, і основою мистецтва, і моральною доктриною.
Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії античних традицій і християнства. Їх співвідношення виявлялося по-різному, на тому або іншому етапі одна з сторін висувалася на перший план, або навпаки – придушувалася. Ці процеси, які проходили у всіх, без винятку, сферах культури, склали принципову лінію розвитку візантійської культури. Так, у філософії жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони вивчалися, коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було канонізоване вчення Арістотеля. В ХI ст. видатний вчений Михайло Пселл навіть використав вчення Платона для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Потім верх бере догматика, навіть містика, а в останнє століття існування Візантії знову зростає популярність античних мислителів.
У Візантії збереглися центри античної науки й освіти, хоча дуже болюче позначилася втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула у вогні пожежі на початку V ст. У Константинополі вже в IХ ст. створюється Магнаврська вища школа з викладанням богослов’я і світських наук, а в ХI ст. – університет з філософським і юридичним факультетами. Зберігалися античні системи уявлень в астрономії, медицині, хімії, хоч вони весь час зазнавали критики. Про успіхи хімії говорять технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід знаменитого “грецького вогню” – запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.
Багата і візантійська історіографія. Історики жили і працювали, як правило, при дворі імператора, і їх творчість повинна була відповідати державним інтересам. Імператор Константин Багрянородний сам був автором декількох книг. Дуже цікава особистість історика Прокопія Кесарійського. Він жив у часи максимальної політичної могутності Візантії, коли правив імператор Юстиніан (VI ст.). У офіційному творі “Історія воєн Юстиніана з персами, вандалами і готами” Прокопій вихваляє імператора, детально описує його перемоги. У своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва “Таємна історія”, він висловлює абсолютно інші погляди, вважає Юстиніана вискочкою (Юстиніан походив з селянської сім’ї з Македонії і успадкував престол від свого дядька, зведеного на престол солдатами), гостро критикує його. Завдяки тісним контактам Візантії зі слов’янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків є найціннішим джерелом з вітчизняної історії.
У візантійській архітектурі знайшли своє застосування і розвиток художні і технічні ідеї античності. Візантійські архітектори в пошуках нових форм храму вирішили складне творче та інженерне завдання – об’єднали прямокутну в плані базиліку і центричний храм. Наслідком цих пошуків став найвидатніший витвір візантійської архітектури – храм Св. Софії (Софія – символ божественної мудрості) в Константинополі, побудований усього за п’ять років за наказом Юстиніана. Рідкий для середньовіччя випадок, коли нам відомі імена архітекторів – Анфімій з Трал та Ісідор з Мілета. У плані храм являє прямокутник, його центральна частина перекрита куполом, до якого примикають ще два напівкуполи. Головним же в задумі була організація внутрішнього простору храму. Надзвичайно багатий інтер’єр собору. Біля основи купола по колу розташовано сорок вікон, так що для тих людей, які перебувають внизу, частину стіни між вікнами не видно, і купол, здається, летить у повітрі. Пізніше складеться хрестово-купольне планування храмів.
На відміну від архітектури у візантійському образотворчому мистецтві доля античної спадщини була іншою. Елліністичне начало яскраво проявлялося у ранніх фресках і мозаїках – жанрові сцени, реалістичне зображення людей, правильні пропорції. Однією з вершин є мозаїки храму Св. Софії. Надалі оформлюється так званий візантійський канон, що передбачає площинне зображення, регламентовані релігійні сюжети. Сувора система існує і для розміщення сюжетів монументального живопису в храмах. Біблійна тематика стає переважаючою. Виникає особливий жанр живопису – іконопис (від грецького “ікона” – картина), в якому всі канони дотримуються дуже суворо. У нашій національній історії особлива роль належить привезеній до Києва в ХII ст. візантійській іконі, яка пізніше отримала назву “Володимирська Богоматір”.
До великих художніх висот піднялося у Візантії мистецтво оформлення книги. На книжковий живопис вся суворість канону не поширювалася. Цим пояснюється більший реалізм і виразність книжкових мініатюр, що виконувалися з великою живописною майстерністю і тонкощами (слово “мініатюра” походить від назви червоної фарби – “мініум”). Художники розробляли не тільки сюжети композицій, але і систему взаємозв’язку тексту і мініатюр, їх розташування, домагаючись художньої єдності.
Важким для образотворчого мистецтва виявився так званий “іконоборчий” період (VIII ст.), коли імператори в боротьбі проти політичного впливу церкви заборонили шанування ікон, а також будь-яких зображень Христа і святих. Прикрашати церкви дозволялося тільки декоративним орнаментом. На початку IХ ст. заборони були відмінені, але до цього часу не тільки багато ікон, але й мозаїк, фресок в Константинополі було знищено.
Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після перетворення Константинополя в столицю Османської турецької імперії вона набрала подальшого розвитку у народів Східної Європи, в тому числі українського, де поширилася разом з християнством.
* * *
З наведеної загальної характеристики середньовічної європейської культури видно, що вона не є “невдачею”, “перервою” в історії світової культури, а являє невід’ємний етап її формування і розвитку. Безумовно, культура в епоху раннього середньовіччя пережила найскладніший застійний період, коли єдиною державою, яка зберегла античну традицію, була Візантія, в Західній же Європі загубленим виявився рівень, вже досягнутий у Стародавній Греції і Римі, звузилося до мінімуму коло освічених людей, практично не розвивалися природничі науки, філософія втратила самостійність, припинилося монументальне будівництво. Однак працею і талантом багатьох народів, які увійшли в орбіту культурного розвитку і створили основи національних культур сучасних європейських держав, криза поступово була подолана. З XI ст. почали нагромаджуватися прогресивні зміни. Міська культура, розвиваючи традиції середньовічної, в той же час вже містила якісно нові елементи.
V. СЕРЕДНЬОВІЧНА МУСУЛЬМАНСЬКА КУЛЬТУРА БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО СХОДУ
1. Захід і Схід у світовій культурній традиції.
2. Пророк Мухаммад і його вчення.
3. Культура Арабського халіфату VII-X ст.
4. Культура Ірану X -XV ст.
1. Захід і Схід у світовій культурній традиції
Інтерес до Сходу в європейців завжди був великим. Древні греки захоплювалися єгипетською цивілізацією. Древні римляни говорили: “Ex Oriente lux” – “Зі Сходу – світло”. Зацікавлене ставлення до Сходу збереглося в Європі і в ранньому середньовіччі, а згодом посилилося в період хрестових походів. У Новий час колоніальні завоювання португальців, голландців, англійців і французів у Азії, розгром турків у 1683 р. під Віднем зумовили політичне й економічне домінування Заходу і в той же час пробудили суспільну думку Європи. Діячі епохи Просвітництва поклали початок серйозному вивченню “Східної проблеми”. Сформувалася ціла наука – орієнталістика, або сходознавство. Орієнталістика або сходознавство виникло у XVI-XVII ст., а сформувалося у XVIII-XIX ст.
У XVII – XIX ст. в європейських країнах навіть склалася своєрідна мода “на все східне”. Свідчення тому – поява переказів на європейські мови “Корану” і “Тисячі і однієї ночі”, “Персидські листи” Монтеск’є та історичні драми Вольтера. Похід Наполеона на Єгипет сприяв появі в європейській літературі цілого напряму, названого екзотизмом. У його рамках виник ліричний цикл великого І.В.Гете “Західно-східний диван”. “Східні вірші” В.Гюго утвердили у Франції романтичну поезію. Без східних поем – “Гяур”, “Лара”, “Корсар” – був би неповним творчий доробок Дж.Г.Байрона. В.А.Жуковський своїм зверненням до перського та індійського епосу (повість у віршах “Рустем і Зохраб”, поема “Наля і Даяманті”) укріпив романтичну поезію в Росії. В Україні до теми Сходу зверталося ряд видатних поетів та письменників: Іван Франко (численні переклади староарабських поезій, казок), Агатангел Кримський (поетична збірка в трьох частинах “Пальмове гілля”, цикл “Бейрутські оповідання”) збагатили українську літературу східними мотивами.
І все-таки в XIX ст. переважаючою в Європі була думка, сформульована знаменитим автором “Книги джунглів” англійським поетом Редьярдом Кіплінгом: “Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися”. Життя спростувало цей постулат. У наш час народи Сходу домоглися політичної незалежності від західних “цивілізаторів”, а ряд держав – і великих економічних успіхів. Їх тисячолітня культурна спадщина вливається в океан загальнолюдської культури великою повноводною рікою. У цьому потоці – могутні струмені того джерела, яке пробилося на поверхню з глибин Арабського халіфату, що охоплював в VII – X ст. територію від Піренеїв на Заході до Середньої Азії і Північної Індії на Сході.
Середньовічна культура Ближнього і Середнього Сходу зародилася і виросла на тому ж інтелектуальному ґрунті, що й культура європейських народів. Ґрунт цей був рясно удобрений попередніми цивілізаціями Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Східного Середземномор’я і греко-римською античністю. Національне сім’я молодих народів, занесене на цей ґрунт вітрами історії і бурями соціальних потрясінь, дало рясні сходи і дивні плоди. Багато з них досі живлять наш інтелект і надають невимовну естетичну насолоду своїм специфічним смаком і ароматом. Але якщо в Європі квіти її цивілізації запилювалися ідеалами християнства, то на Сході таку роль відігравав іслам – наймолодша з світових релігій.
2. Пророк Мухаммад і його вчення
Історія виникнення. Іслам виник і склався у спекотних напівпустелях і зелених оазах Аравійського півострова, заселеного кочовими й осідлими арабськими племенами. Це трапилося в двадцяті роки VII сторіччя – зовсім недавно, за історичними мірками. Пророка Мухаммада відділяють від Ісуса Христа цілих шістсот років, а від Будди і зовсім дванадцять століть.
Мухаммад, що арабською означає “той, кого хвалять” (в європейській транскрипції – Мохаммед, Мухамед, Магомед), народився в 570 р. в місті Мекка. Біля 610 р. він отримав від Аллаха (арабською – Бог Одкровення), яке і став проповідувати серед мекканців і кочовиків рідного племені. Мекка в той час була великим перевалочним пунктом на старовинному караванному торговому шляху з Індії і Візантії в Африку та Європу. Вона ж була і значним релігійним центром, в ній жили язичники, буддисти, іудеї і християни. Правда, більшість аравитян до проповіді Мухаммада вважала за краще поклонятися виключно “своїм” ідолам – родоплемінним богам, серед яких були небесні світила, джерела, дерева, скелі і навіть камені. Зокрема шанувався метеорит, що й донині зберігається як святиня в головному святилищі ісламу – в храмі Кааба.
Спочатку в проповіді Мухаммада не було нічого принципово нового в порівнянні з віровченнями іудеїв і християн. Основне положення – відкинути старих богів та ідолів і визнати тільки одного – єдиного бога Аллаха та бути безумовно покірним його волі (іслам у перекладі з арабської – покірність, присвячення себе Богу). На практиці це означало повне підкорення всіх правовірних (арабською “муслім”, звідси і друга назва ісламу – мусульманство) новому пророку. Це положення закріплювалося формулою: “Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад – пророк його”.
Проповідь Мухаммада відкидала старі родоплемінні вірування і в цьому значенні була революційною. Природно, це не могло сподобатися старій мекканскій знаті, яка побоювалася, крім іншого, втратити паломників до Кааби і пов’язані з цим прибутки. Мухаммаду і його прихильникам довелося втікати в сусіднє місто Ясріб, пізніше перейменоване на Медіну (“місто пророка”). Це переселення (хіджра) здійснилося у 622 р., і ця дата стала початком мусульманського літочислення. Тут пророку поталанило більше: на його бік незабаром перейшли кочові племена, і на 630 р. його владу визнала практично вся Аравія. З мекканською знаттю був досягнутий компроміс: та визнала нове віровчення, а Мухаммад оголосив Каабу головним святилищем ісламу, паломництво до якого (хадж) обов’язкове для кожного мусульманина хоч би раз у житті.
Догматика та обрядовість. З моменту свого виникнення іслам був тісно пов’язаний з арабською державою, яка зароджувалася. У перших своїх проповідях Мухаммад, як і інші пророки, сповіщав близькість Страшного суду й обіцяв праведникам рай з тінистими садами і прохолодними джерелами (вікова мрія мешканця пустелі), а грішникам-ідолопоклонникам – геєну вогненну, жахливішу від розжарених пісків. Однак у подальшому Мухаммад все частіше звертався до більш насущних, земних турбот. Аллах продовжував посилати пророку все нові знамення, а той з його слів роз’яснював правовірним, як їм потрібно шанувати самого пророка, як їм поводитися з іновірцями, ділити військову здобич і успадковане майно, одружуватися і розлучатися…
Іслам закріплював і освячував приватну власність, розділення мусульманської общини (умми) і всього суспільства на багатих і бідних. “Ми, – говориться в Корані, – роздаємо життєві блага в цьому дольному житті, звеличуємо одних над іншими так, що одні… тримають інших підвладними собі невільниками”. Освячуючи безумовну покору нижчих вищим і бідних багатим, іслам заохочував заняття торгівлею, але засуджував лихварство, утверджував неподільну владу чоловіка над жінкою, забороняв азартну гру, свинину й алкоголь. Як і інші релігії, він проголошував певні етичні заповіді: не убий, не кради, не обдури, будь чесним і т.п. Щоправда, стосувалися ці заповіді тільки “своїх”, правовірних, на ідолопоклонників та іновірців вони не поширювалися: на них чекав “джихад” – священна війна за віру.
Мусульмани вірили, що крім всемогутнього Аллаха існують ще ангели і джини, які, як і люди, повністю перебувають під владою Аллаха і виконують, в кінцевому підсумку, його волю. Існує божественне зумовлення – доля, фатум, бо Аллах заздалегідь визначив кожній людині її долю. Він призначив одних людей до праведного життя на Землі і майбутнього райського блаженства, тоді як інших – до беззаконня в тлінному світі і потойбічних мук. Проте в Корані, як і в Біблії, Бог багато разів іменується милостивим, всепрощаючим. Найважливіша ж якість Аллаха є його нескінченна могутність і велич.
Обрядовість ісламу зводиться в основному до: обов’язкової п’ятикратної молитви у встановлені години; обов’язкового обмивання перед молитвою і після якого-небудь забруднення; податку (закят) на користь бідних, а фактично на користь держави; щорічного посту (ураза) протягом всього місяця рамазану; вже згадуваного паломництва в Мекку. Правила ці аж ніяк не важкі, але навіть з них допускаються винятки. Наприклад, хворий може не поститись в рамазан, а відпоститись таку ж кількість днів після видужування і т.п.
Ранній іслам не визнавав посередництва між Богом і людиною і тому не створив організації типу християнської церкви. Община-умма, що формувалася спочатку навколо Мухаммада, складалася переважно з родичів, але доступ у неї був відкритий для всіх, хто приймав іслам і визнавав Мухаммада духовним і світським вождем. Тим самим в арабському суспільстві руйнувалися родові і племінні зв’язки, на зміну яким приходив розподіл його на правовірних і невірних, а всередині самої умми розподіл ішов вже за класовою ознакою – на багатих і бідних, повелителів і підданих… Главою мусульман вважався імам – буквально “людина, що стоїть попереду”, який керував колективною молитвою. Оскільки Мухаммад і його перші спадкоємці-халіфи (заступники) самі керували молитвою й одночасно очолювали общину і державу, то імам став сприйматися всіма мусульманами як носій і духовної, і світської влади. Іслам згодом розпався на ряд течій, головними з яких стали сунніти, шиїти і хариджити. Спочатку вони відрізнялися один від одного швидше політичними мотивами, а пізніше стали відрізнятися і догматичними канонами.
Таким чином, у свідомості мусульман з самого початку злилися воєдино віросповідальні і морально-правові настанови, релігія і політика, духовна і світська влада.
Причини швидкого поширення ісламу. Один з основоположних приписів раннього ісламу – обов’язок кожного мусульманина і общини загалом вести священну війну за віру – джихад (газават). Протягом восьми місяців на рік (чотири, що залишилися, вважалися “заборонними”) належало воювати з ідолопоклонниками і багатобожниками, підкоряти або винищувати невірних, захоплювати їх майно. У цьому догматі яскраво виявилися фанатизм і нетерпимість до іновірців, властивий ранньому ісламу. Прихильники інших релігій – невірні (гяури) повинні були підкоритися ісламу, в іншому випадку вони підлягали знищенню.
Звичайно, протягом століть цей догмат мусульманства зазнавав істотних змін. У наш час багато ісламських богословів і політиків трактують його як суто мирний заклик до поширення ісламу словом, як заклик до морального вдосконалення особистості. Правда, догмат про джихад дожив до нас не тільки в такому трактуванні, але і в самому примітивному його розумінні: досить пригадати Боснію, Чечню, Косово або афганських талібів.
У ранньому середньовіччі гасло джихаду найкраще відповідало інтересам арабської кочової знаті, освячувало захоплення нею чужих земель. Воно заохочувало на розбій і рядових “борців за віру”, обіцяючи в нагороду здобич тим, хто залишався живим і ласки райських гурій загиблим.
Вже за перших наступників Мухаммада, – халіфів Абу-Бекре, Омарі, Османі і Алі (632 – 661) – були захоплені Сірія, Іран, Єгипет. Завоювання продовжувалося при халіфах з роду Омейядів (661 – 750). Їм підкорилися нові великі землі: – Азербайджан, Закавказзя, Середня Азія, Афганістан, вся Північ Африки та Іспанія. Склалася величезна держава, яка європейцями пізніше була названа Арабським Халіфатом. У середині VIII ст. на хвилі народного невдоволення до влади прийшла династія Аббасидів (750 – 1258), столицею яких став Багдад. Халіфат Аббасидів проіснував до монгольського нашестя.
Оцінюючи загалом етику, обрядовість і догматику раннього ісламу як історико-культурний феномен, ми без великих зусиль виявляємо, що у цієї релігії багато загального з іудейсько-християнським світоглядом. Однак ідеологія ісламу простіша, а тому зрозуміліша для широкої маси наставляємих “на шлях істинний”.
Важливим був і соціальний чинник. Селянин і городянин, дрібний феодал або правитель великої імперської провінції, які прийняли іслам, на певний термін звільнялися від десятків податків і сотень поборів на користь свого колишнього повелителя. На перших порах завойовані і новонавернені сплачували тільки один особливий вигляд податку – закят.
Протягом багатьох сторіч в сутичках ісламу і християнства іслам майже завжди виходив переможцем. Ще в ранньому середньовіччі він витіснив християнство з Сірії, Малої Азії, Єгипту, Північної Африки та Іспанії. Багато пізніше були ісламізовані деякі народи Кавказу, а на Балканах – окремі групи болгар, македонців, боснійців і албанців, які були колись християнами. Масового ж навернення мусульман в християнство історія не знає.
Внаслідок перемог арабської шаблі і купецької проповіді синдбадів-мореплавців іслам прокотився по всій Передній Азії і Південному Середземномор’ю подібно степовій пожежі в липневу спеку. У VIII – IX ст. іслам став пануючою релігією у всіх землях Арабського халіфату – від Іспанії на заході до Середньої Азії на сході. У XI – XIII ст. він значно поширився у Північній Індії, в XIV – XVI ст. – в Індокитаї, проникнув у Золоту Орду, до народів Поволжя і Причорномор’я, а потім на Північний Кавказ і в Західний Сибір. Внаслідок цього на найширших просторах виник історичний феномен, сукупно названий мусульманською культурою. Цей термін звучить дуже загально. Напевно, можна говорити про загальну арабо-мусульманську культуру на ранній стадії її історичного розвитку. У період же з X до середини XIII ст. поряд з арабською складаються інші національні культури в ісламській ідеологічній оболонці: арабо-берберська, перська, тюркська, північноіндійська та інші.
3. Культура Арабського халіфату VII-X ст.
Культура Арабського халіфату VII – XIII ст. являла собою складне поєднання власне арабо-мусульманської культури і культур завойованих арабами народів – арамейців (Сірія), греків, персів (Іран), коптів (Єгипет), берберів (Туніс) і навіть вестготів (Іспанія). Вирішальним внеском арабів у цей сплав стала релігія ісламу – філософія та ідеологія того часу, а також класична арабська мова, яка стала мовою релігії, держави, науки і мистецтва.
Арабська культура халіфату пройшла декілька етапів свого розвитку.
Рання літературна традиція. У доісламський період головним досягненням арабської культури вважається блискуча усна поезія. Їй в історії поталанило, на відміну, скажімо, від древньоруської, до якої візантійські священики поставилися несхвально. Мусульманська культура сприйняла доісламську арабську переважно усну поезію як свою. Пізніше, у VIII – IX ст., вона була записана зі слів професіональних декламаторів-рапсодів (арабською “раві”), як у свій час древні греки через декілька сторіч після Гомера записали і відредагували “Іліаду” та “Одіссею”.
Найвідомішими зі збірників староарабської поезії є три: “Муаллакат” (“Нанизані”) – вірші семи прославлених бедуїнських поетів VI – VII ст. (Імруулькайса, Тарафи, Зухайра, Антари, Лабіди, аль Харіси ібн Хіллізи і Амр ібн Кульсума), “Хамаса” (“Доблесть”) – про військові подвиги, і величезна антологія “Кітаб аль-агані” – “Книга пісень”. З сюжетів “Книги пісень” найбільш знаменита, напевно, розповідь про трагічну любов юного поета до дівчини на ім’я Лейла. Цей цикл віршів традиційно приписується Кайсу ібн-аль-Мулавваху, який отримав прізвисько Маджнун (дослівно – “збожеволілий від кохання”). Розлучений ворогами і злим фатумом зі своєю коханою, одержимий любовною пристрастю, юнак віддаляється від людей в пустелю, де спілкується тільки з дикими звірами і, зрештою, вмирає з ім’ям коханої на вустах. До наших днів легенда про трагічну любов Лейли і Маджнуна залишається улюбленим сюжетом всіх східних літератур, які перебувають у зоні арабо-мусульманського культурного впливу. Він так само популярний на Сході, як в Європі історії Трістана та Ізольди або Ромео і Джульєтти.
Староарабська поезія була однією з основ арабської літературної мови, яка склалася у VII – VIII ст. Іншою основою став Коран (арабською “аль-куран” – “те, що читають”) – священна книга мусульман і одночасно видатний пам’ятник арабської і світової культури.
Згідно з мусульманською традицією, Коран був повідомлений Мухаммаду самим Аллахом, а вже посланець-пророк переказував його божественні сури (назва розділів Корану) єдиновірцям усно. Деякі слухачі тут же записували висловлювання і прозріння пророка. Сам Мухаммад нічого не писав, очевидно, він був неписьменним. Через вісімнадцять років після смерті пророка записи його висловлювань зібрали воєдино. Цей звід і склав священну книгу мусульман.
Коран – твір переважно поетичний, що складається з віршів і римованої, ритмічної прози. “…Численні етичні істини викладені в Корані сильною і поетичною мовою”, – відзначав О.С. Пушкін у нотатках до своїх “Подражаний Корану”. Ось один з багатих поетичних переказів першої сури Корану “Отверзаючої двері до досточтимого читання”, яку повинен знати (обов’язково арабською) кожний правовірний мусульманин:
Хвала Аллаху, Господу світів,
Бо Милостив і Милосерден Він,
Дня Судного Він Цар один!
Перед тобою ми стаємо на коліна
Допоможи, благаємо, Єдиний:
“Веди нас шляхом Ти прямим,
Що Ти обрав для тих,
Хто милістю Твоєю обдарован,
Але не тих, на кого гнів Твій впав,
І хто в невір’ї заблукав”.
Культура періоду Аббасидів. Арабська культура колосальним чином вплинула на підкорені мусульманами країни і народи, але був і зворотний вплив. Особливо це виявилось на другому етапі розвитку середньовічної арабо-мусульманської культури, після падіння Омейядів і приходу до влади в халіфаті династії Аббасидів.
Знайомство завойовників з культурою народів Східного Середземномор’я і Персії (Ірану) змінили спосіб життя і навіть зовнішній вигляд арабської аристократії, її інтереси і художні смаки. Центр культурного життя перемістився з кочовищ у резиденції халіфів та емірів. Художні засоби і прийоми поезії збагатилися, в них відчувається більше фантазії, поетичні образи стають живішими і витонченішими.
Разом з тим, зміна соціальної позиції поета перетворює його з гордого сина пустелі, вільного воїна-співця, в придворного поета, який служить за плату. Проте і серед них були надзвичайно талановиті люди. Найбільш відомий в IX ст. Абу-л-Атахія, автор релігійно-аскетичних поем. Тоді ж уславився любовною лірикою Ібн-ал-Мутазз, який увійшов у політичну історію під прізвиськом “Одноденний халіф”. Але навіть високе становище спадкоємця престолу аж ніяк не позбавляло його необхідності писати панегірики (панегірик – твір хвалебного змісту).
У перенесенні столиці халіфату за нової династії з Дамаску в Багдад позначилося зростання впливу місцевої, насамперед перської за походженням, аристократії, яка почала відтісняти арабську племінну знать. Вихідці з іранських сімей, які блискуче опанували арабську, висуваються в цей період на перший план і в поезії. З них особливої уваги заслуговує лірик Абу Нувас (756 – 813) – незалежний, глузливий і щирий. У численних усних переказах він виступає як вільнодумець, гострослів і хитрун. Дехто схильний бачити в ньому прообраз самого Ходжі Насреддіна. Вірші його про радощі і тлінність буття, про любовні втіхи і дружні застілля поклали початок багатовіковій поетичній традиції, яка була продовжена в персомовних віршах Омара Хайяма і Хафіза.
Своє завершення арабська середньовічна лірика знайшла у творчості сліпого Абу-ль-Ала аль-Мааррі (973 – 1057). Поет-філософ, він розмірковував про добро і зло, про таємницю життя і смерті. Людина універсальної за тим часом освіченості і найсуворіших моральних правил, який не пішов прислужуватися жодному із земних владик, він часом доходив до заперечення всесильності і мудрості самого Аллаха, за що й отримав прізвисько “зиндик” (єретик).
З безлічі філософських віршів, літературних і наукових творів аль-Мааррі виділяється його “Послання про прощення”, яке послужило одним з прообразів і джерел безсмертної “Божественної комедії” Данте. “Послання про прощення” – не тільки дотепна пародія на мусульманські уявлення про потойбічне життя, але й тонке висміювання земної дійсності, придворних уподобань і звичаїв. Сліпий поет духовним поглядом прозрів і соціальну трагедію народу в той смутний час, і загальну кризу мусульманської середньовічної свідомості.
В аббасидський період досягла свого розквіту й арабська проза. У ній заслуговують уваги любовно-пригодницькі побутові новели, розповіді та анекдоти (так звані маками). Варто згадати ще один жанр прози того часу – народний роман. З тих, що дійшли до наших днів, найбільш відомий “Життєпис Антара”. Його герой, бедуїнський поет-воїн, з нікчемного раба стає знаменитим полководцем, який очолює війська арабів проти армій Ірану і Візантії. Однак після всіх походів і пригод Антар незмінно повертається в рідне становище, до своєї коханої, возз’єднатися з якою йому заважають зла доля і численні вороги та суперники. Але Антар, подібно героям епосів інших народів, зрештою, долає всі перешкоди.
Між X і XV ст. на Близькому Сході склався збірник народних казок “Тисяча і одна ніч”, який згодом став всесвітньо відомим. Поряд з арабами в нього зробили свій внесок всі народи, що волею історії опинилися в складі халіфату. Блискучий знавець фольклору О.М.Горький одного разу зауважив: “Серед пам’ятників усної народної творчості “Казки Шахразади” є пам’яткою найбільш монументальною. Ці казки з вражаючою досконалістю виражають прагнення трудового народу віддатися чарівності солодких вимислів, вільній грі словом, виражають буйну силу квітучої фантазії народів Сходу – арабів, персів, індусів…” Перший переклад цих казок на французьку мову на початку XVIII ст., який складався з 12 об’ємистих томів, буквально приголомшив Європу. Згадки про ці казки можна зустріти у Жуковського і Пушкіна, Толстого і Гете, Діккенса і Гоффмана. Перші українські переклади “Тисячі і однієї ночі” вперше вийшли друком у 1905 р. і за участю І.Франка – в 1912-1913 рр. Нині казки “Тисячі і однієї ночі” входять у першу десятку найбільш поширених перекладних видань. Вони живуть і в наукових академічних виданнях, і в незліченних переказах для дітей, обробках для сцени і кіно, мультфільмах.
Образотворче мистецтво та архітектура. Як і література, образотворче мистецтво арабо-мусульманського світу несе в собі відбиток ісламу. На відміну від християнства, іслам не припускав навіть думки про можливість зовнішньої схожості Аллаха з людиною або будь-якою іншою земною істотою. Вважалося, що зображати людину або тварину – прямий шлях до ідолопоклонства. У Корані прямо говориться, що вирізати ідоли і вирізьблювати образ людини – справа диявола. У переказах про життя пророка Мухаммада стверджується, що лихо чекає на того, хто посміє зобразити живу істоту.
У зв’язку з цими уявленнями, на відміну від Європи, не зображення і не скульптура, а слово, зокрема художньо оформлене у вигляді напису або графічного символу, стало головним носієм релігійної ідеї ісламу. Живопис в халіфаті, як і в інших мусульманських країнах, не набрав розвитку, але зате орнаментальний розпис стін, порталів громадських будівель, рослинний орнамент килимів, виробів художнього ремесла досягли незвичайної досконалості. Ці орнаменти, як правило, поєднувалися зі стилізованими узорними написами – цитатами з Корану. Такі написи, які поєднувалися з геометричними, зірчастими і рослинними орнаментами, отримали в Європі назву арабесок. В ісламському світі дуже високо цінувалося мистецтво каліграфії, в якому араби досягли вражаючої майстерності і досконалості. У цьому з ними можуть порівнятися хіба що китайські та японські майстри. У пізньому середньовіччі з’явилася і книжкова мініатюра, але не стільки в арабському, скільки в персидському та індійському мистецтві.
На відміну від живопису, будівельна справа та архітектура в халіфаті досягли дуже високого рівня. Араби створили нові, до того часу невідомі типи будівель: мечеті (храми), мінарети (вежі для заклику мусульман до молитви), медресе (богословські школи різного рівня) та інші споруди. Вони ж удосконалили вже відомі типи палаців і житлових будівель, караван-сараїв.
Спочатку араби в завойованих країнах обмежувалися лише перебудовою християнських і зороастрійських храмів у будинки молитви, а в рідних напівпустелях як і раніше обмежувалися позначкою на піску місця моління (масджід) і напряму (кібла) до Мекки і Кааби. Займаючи древні міста Палестини і Сірії, перші правителі халіфату пристосовували до своїх потреб міське господарство, керуючись при цьому принципом однієї з розповідей про діяння пророка: “Найбільш некорисна річ, що пожирає багатство віруючого, – будівництво”. Від цього твердження віє древньою звичкою кочовика довго не затримуватися на одному місці. Тому в VII – VIII ст. будівлі зводилися арабами досить рідко.
Зі зростанням і зміцненням держави становище стало змінюватися. Вже в 687 – 691 рр. на місці зруйнованого римлянами храму біблійного царя Соломона була побудована знаменита мечеть Куббат ас-Сахра (“Купол скелі”). За переказами, одного разу на вершину цієї голої скелі ангели принесли Мухаммада, і він ступив на неї своєю ногою. Побудована в формі восьмигранника, увінчана куполом (звідси і її назва), прикрашена мозаїками і мармуровими колонами, вона досі вражає уяву і правовірних, і “гяурів”. Разом з сусідньою мечеттю аль-Акса мечеть Куббат ас-Сахра увійшла в третій культовий комплекс мусульман “Благородне святилище” (перший – храм Кааба в Меккі, другий – могила пророка Мухаммада в Медіны).
Ще одна прославлена споруда, “Велика мечеть”, споруджена Омейядамі в 705 -715 рр. в столиці – Дамаску. Вона була перебудована з християнської базиліки Іоанна Хрестителя, в свою чергу спорудженої на місці римського храму Юпітера, основою якому послужив фундамент капища арамейського бога Хаддада. “Велика мечеть”, щедро прикрашена інкрустаціями з мармуру, мозаїкою і позолотою капітелей її древніх колон, приголомшувала сучасників.
До IX ст. належить будівництво грандіозної мечеті в Самаррі – улюбленому місці літнього відпочинку халіфів. На жаль, до нашого часу від неї зберігся тільки унікальний мінарет аль-Мальвійя висотою 50 метрів у вигляді зрізаного конуса, із зовнішніми спіральними сходами, які ведуть на культовий майданчик. Мінарети, нарівні з куполами, – типова ознака мусульманської архітектури. Це високі і стрункі вежі, що стояли поруч з мечеттю, з яких спеціальні служителі – муедзини – виголошували заклик до молитви. У західній частині халіфату мінарети будували чотирикутної форми, в східній – звичайно круглоствольні. Мінарет аль-Мальвійя, побудований на зразок біблійного вавілонського стовпа, був одним з небагатьох винятків.
Наука. У період Халіфату величезних успіхів досягла арабська наука. Відхід від традиційного кочового способу життя і завоювання цивілізованих країн вели до засвоєння арабами передової наукової думки народів Передньої Азії і Єгипту. Сприяло цьому і те, що іслам, відрізняючись в цьому від християнства, ставився до знань як до однієї з ознак всемогутності Аллаха, як до необхідної умови розуміння і поширення істинної віри (мистецтво також вважалося одним з видів знання).
Арабська традиція набагато повніше середньовічної європейської зберегла досягнення античної науки. Центрами науки того часу були Басра, Куфа, Багдад, Александрія. Халіф ал-Мамун створив у Багдаді цілий “Будинок науки” – свого роду поєднання академії, бібліотеки, обсерваторії і колегій перекладачів. Сірійці-християни в ранній період халіфату зробили багато перекладів з грецької і сірійської (арамейської) мов на арабську. Тоді ж було виконано велику кількість перекладів на арабську мову різноманітних персидських творів.
Через посередництво персів у халіфаті стали відомі досягнення індійської науки в галузі математики й астрономії, в тому числі й праці знаменитого Аріабхати (V ст.). Базуючись на математичних досягненнях індійців, араби в 827 р. виміряли дугу меридіана і визначили розміри земної кулі. Їм же належить введення в математику тригонометричних функцій, розробка прийомів вирішення алгебраїчних рівнянь 1-го і 2-го ступеня.
Арабська наука того часу може особливо пишатися успіхами своєї теоретичної і практичної медицини. В її основу лягли праці Гіппократа і Галена. Особливого розвитку набула офтальмологія і пов’язані з нею досягнення оптики; араби робили навіть операції по видаленню катаракти. Відомим їм був і кесарів розтин.
Особливу популярність в галузі медицини отримали тоді Абу Бекр ар-Рази (помер у 925) і знаменитий Ібн Сіна (980 – 1037), якого європейці називають Авіценною. Ібн Сіна виклав свої філософські (теоретичні) знання в галузі лікувальної справи в “Книзі зцілення” і прославився у всьому світі своїм “Каноном лікарської науки”. За цією книгою вивчали медицину мало не всі європейські лікарі починаючи з XI і до кінця XVII ст.
Багато арабських вчених були енциклопедистами, які з успіхом займалися різними науками. Ібн Сіна був не тільки світилом медицини, але й філософом, поетом, хіміком. Знаменитий ал-Біруні (973 – 1050) був істориком, математиком, астрономом, географом і фізиком. Математиком, астрономом і географом був ал-Хорезмі (787 – 850).
З художньою образністю світ арабської вченості змальовується в одному з епізодів “Тисячі і однієї ночі”. “О Таваддуд, які науки ти добре знаєш?” – спитав халіф. І дівчина відповідала: “О повелитель, я знаю граматику, поезію, законознавство, тлумачення Корану і лексику, і знайома з музикою і наукою про спадщину, і лічбою, і діленням, і землемірством, і оповідями перших людей… Я вивчала науки точні, і геометрію, і філософію, і лікування, і логіку, і риторику, і висловлення, і запам”ятала багато що з богослов’я. Я була прихильна до поезії і грала на лютні, дізналася, де на ній місця звуків, і знаю, як ударяти у струни, щоб були вони в русі або в спокої… Кажучи стисло, я дійшла до того, що знають лише люди, які утвердилися в науці”.
4. Культура Ірану X -XV ст.
Середньовічна арабська культура справила безпосередній вплив на сусідні народи, особливо ті, які входили до складу халіфату. Щодо цього заслуговує особливої уваги культура Персії (Ірану) X – XV ст.
Прикладне мистецтво. У ці сторіччя Іран пережив безліч руйнівних набігів і навал. Але це не могло перешкодити значному економічному зростанню – розвитку сільського господарства, зростанню міст і торгівлі. Завдяки створенню великих зрошувальних систем стали збирати по декілька врожаїв на рік. У Хорасані, головній провінції країни, вирощували до 100 сортів винограду, розширили посіви цукрової тростини, оливи, олійних, пряних та ін. рослин, з’явилися цитрусові. Процвітало ремесло, а з ним і торгівля – внутрішня і заморська. Вивозилися парча і золоте шиття, лляні, шовкові і бавовняні тканини, шерстяні і шовкові килими, полив’яний фаянсовий посуд, зброя і шкіряні вироби. Парфюмерія – квіткові масла, парфуми й есенції з махрової троянди, фіалки, нарциса, апельсинових і фінікових квітів – вивозилася морем навіть у Китай. Найбільшими містами Ірану того часу були Шираз, Ісфахан, Рей і Нішапур. В останньому мешкало понад 200 тис. чоловік. Балх, Газна і Кабул були головними центрами караванної торгівлі з Індією. Найважливішими портами Перської затоки були Сіраф і Ормуз, звідки іранські товари йшли в Басру, порти Аравії, Індії і Китаю. Через Каспійське море перси торгували з Хорезмом, країнами Закавказзя, з хазарами і Руссю.
Іран завжди славився своїм керамічним мистецтвом, головними центрами якого були в час, що розглядається, Рей і Кашан. Тут виробляли фаянсові вироби з різьбленими орнаментами і декоративними написами. Поряд з ними масово вироблялися глеки, чаші, блюда, вази тощо з поливною глазур’ю. Вони часто розписувалися або по сирій глині (підглазурний розпис), або вже по полив’яній поверхні (надглазурний розпис). Вищим досягненням іранської кераміки став відомий з XII ст. надглазурний розпис люстром по білуватій або зеленуватій олов’яній глазурі.
Люстр – винахід середньовічної іранської алхімії – барвистий золотистий склад з металевим відблиском різних кольорів, що одержується внаслідок складного і тривалого випалення в двох печах. До складу люстра входили мідь, срібло, золото, миш’яковистий пісок та інші компоненти. Пізніше люстр, незважаючи на його дорожнечу, став застосовуватися навіть при виробництві архітектурної кераміки. Ці керамічні плитки різних форм використовували для облицювання фасадів культових і цивільних будівель. Для такого облицювання виготовлялися також кахлі з рельєфними висловами з Корану.
З прикладних мистецтв високої майстерності досяг в Ірані розпис тканин і оздоблення їх узорними вишивками з золотих і срібних ниток. Виготовлялися також орнаментовані металеві посудини, багато прикрашена зброя. Відрізнялися високими якостями й інші твори художнього ремесла – бронзові вироби з інкрустаціями з золота і срібла, шовкові і шерстяні килими різних типів, які дивували винятковою красою.
Література. У цей же час в іранських землях, паралельно з матеріальним виробництвом, процвітали науки, література і мистецтво. Освічені верстви населення, сприйнявши іслам і тимчасово навіть мову арабів, зуміли зберегти багато самобутніх рис древньої іранської традиції. Поети і вчені стали згадувати і прославляти старовину, закликали відродити минулу велич Ірану. Цей культурно-ідейний рух злився в IX – X ст. з могутніми антиарабськими і антифеодальними народними повстаннями. На їх гребені в Середній Азії і Східному Ірані (Хорасані) до влади прийшла династія Саманідів, яка вела свій родовід від древніх Сасанідів.
Саманідські монархи стали культивувати при дворі рідну мову фарсі (парсі), протиставляючи її арабській. Вона спиралася на писемну традицію Сасанідів (III – VII ст.) і відрізнялася від простонародної мови основної маси населення. Її стали називати дарі, тобто палацова. У X – XV ст. вона стала загальною літературною мовою для всіх народів Ірану. На ній написана поема “Шах-наме” – найбільший витвір класики персидської, таджицької літератури Абу-л-Касима Фірдоусі (934 – 1025). Ця книга по праву увійшла в скарбницю світової культури. На основі давньоіранського поетичного епосу і наукових праць Фірдоусі в поетичній формі виклав історію Ірану і Середньої Азії з найдавніших часів аж до арабського нашестя. “Шах-наме” просякнута пафосом героїки і патріотизму, любов’ю до батьківщини і глибокою ненавистю до арабських і тюркських поневолювачів, ліричності їй додають численні любовні епізоди. Поема прославляє іранське рицарство – дехкан. У ній з симпатією намальовано образ вождя народного повстання – Маздака. Написана прекрасною літературною мовою, вона на цілі сторіччя стала зразком для поетичних переспівів. Сам же Фірдоусі багато років провів у немилості, вимушений був тікати і цілих двадцять років провести в убогості, переховуючись від людей султана. “Правовірне” суннітське духовенство навіть відмовилося поховати його за мусульманським обрядом, звинувачуючи великого поета в єресі і прославлянні “нечестивих героїв”.
З “Шах-наме” почався справжній вибух іраномовної поезії, яка отримала визнання у всьому світі. Великим поетом XI ст. був тонкий лірик і майстер пейзажу Фаррухі, син раба. Фахр ад-дін Гургані прославився в той же час любовною поемою “Віс і Рамін”.
Поет-філософ Омар Хайям (1048 – 1123) – людина універсальної освіченості та енциклопедичних знань. Він був астрономом і співавтором найточнішого в той час календаря. Філософ і математик, Омар Хайям дав виклад рішень алгебраїчних рівнянь до 3-го ступеня включно і відкрив біном, який декілька сторіч після нього знов вивів Ньютон. Але найбільше прославили Хайяма чотиривірші – рубаї, які пройняті життєрадісністю, пафосом вільної особистості й антиклерикальним вільнодумством. Співак радощів життя, кохання і вина, Омар Хайям відомий відтоді у всьому світі. Його рубаї перекладені (і багато разів!) на всі європейські і скільки-небудь значні східні мови, надають незбагненну насолоду всім знайомим з поезією.
У Ширазі з’явився на світ і провів молоді роки геніальний персидський поет Абу Абдаллах Мушріфаддін ібн Мусліхаддін Сааді Ширазі, відомий нам як Сааді (між 1203 і 1210-1292). Сааді прожив довге і бурхливе життя, понад 100 років. Першу половину життя мандрував – то воїном, то в одягу дервіша, побував в полоні у індусів в Гуджараті і у хрестоносців в Сірії, трохи не загинув, але повернувся-таки додому. Там він, маючи життєвий досвід, написав більшість своїх творів: декілька збірників любовної лірики – газелей (вид ліричного вірша), елегію на взяття і розорення Багдада монгольським Хулагу-ханом, інші твори. Але найбільш відомими в його творчості залишаються дві книги – книги про те, як треба жити. Це “Бустан” і “Гулістан” – відповідно, “Плодовий сад” і “Сад троянд”. Сааді став відомим в Європі раніше за інших східних поетів. На Русі перші його переклади з’явилися вже на початку XVII ст. Сучасною українською мовою твори Сааді вперше з’явилися в перекладі А.Кримського (1871-1942).
Однією з найбільших заслуг Сааді перед світовою культурою є те, що він першим висунув художню концепцію гуманізму. Він задовго до європейців – Мірандоли, фон Гуттена і Рабле – вжив термін “гуманізм” (“адамійят”, тобто людяність).
Одним з видатних персидських поетів світової слави був Шамс ад-дін Мухаммад на прізвисько Гафіз або Гафез, бл. 1325 – 1389 чи 1390. Слово “гафіз” означало людину, здатну напам’ять відтворити весь Коран. Таким в молодості і був поет, чиє ім’я було витіснене псевдонімом і стало називною – народний поет, співець. Вірші Хафіза відрізняються незвичайна майстерністю форми і глибиною змісту. Краса і любов, свобода почуття, радість життя, страждання нерозділеного кохання, викриття лицемірства офіційної моралі – ось теми його газелей. Чарівна одна з легенд про нього. Одного разу у вірші він пообіцяв віддати коханій і Бухару, і Самарканд за один привітний погляд. Оскаженілий Тамерлан (Тімур) наказав схопити поета. Одягнутий в дранті, той з’явився перед володарем. “Так як ти додумався, божевільний, дарувати мої міста?” – запитав тиран. “Леле, повелитель, саме так я і дійшов до такого стану”, – показав Хафіз на своє лахміття. Дотепна відповідь врятувала йому життя.
Нарівні з літературою в Ірані розвивалося образотворче мистецтво, хоч через вплив ісламу його розвиток був ускладненим, так само, як і в Аравії. Для іранської архітектури новими і характерними стали багатогранні вежі-мавзолеї правителів і святих. Такий, наприклад, мавзолей Кабуса початку XI ст. Серед пам’ятників архітектури, які збереглися, переважають культові споруди – мечеті, медресе. Поряд з арабським типом мечеті став поширюватися і власне іранський – квадратна будівля з круглим або еліпсоподібним куполом над нею. Починаючи з XII ст. ці купольні мечеті стали поєднуватися з квадратними дворами, навколо яких йшли відкриті галереї з чотирма високими порталами і глибокими нішами. Фасади та інтер’єри прикрашалися не тільки полив’яними фаянсовими плитками і плитками з неполив’яної глини з різьбленим орнаментом, але і різьбленими орнаментами по штуку (штучному мармуру).
У XIII-XV ст. вже скрізь поширилося прикрашення стін, порталів, куполів мечетей, мавзолеїв, палаців кольоровими плитками, люстровими і рельєфними кахлями, мозаїками (мавзолей “Купол Алідів”, “Синя мечеть” в Тебрізі). На жаль, монгольське нашестя, грабіжницькі походи Тамерлана, невблаганний час мало що залишили від численних замків, палаців. Але пам’ять про них збереглася в писемних джерелах і, отже, в пам’яті людства до наших днів.
* * *
За своїм значенням для сучасної культури країн Близького і Середнього Сходу середньовіччя – основоположний період. Саме з виникнення і поширення ісламу, арабського завоювання оформилися багато сучасних культурних структур.
Якщо порівнювати середньовічну європейську культуру і культуру Близького і Середнього Сходу, то можна побачити і спільні риси. Мусульманство, як і християнство, – релігія, яка в середньовіччі була стрижнем не тільки культури. На Сході спостерігалося переплетення ще тісніше, ніж в Європі, можна навіть сказати, єдність релігії, політики, моралі, літератури, мистецтва. При такій ролі релігії як в Європі, так і на Сході відмінності у віросповіданнях привели до значних відмінностей у загальному ладі культури, які внаслідок політичних причин стали сприйматися як антагоністичні (непримиренні). І тільки в наші часи спостерігається їх примирення.
VI. ЦИВІЛІЗАЦІЇ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ
1. Особливості та основні історичні етапи розвитку доколумбової Америки.
2. Релігійні уявлення.
3. Наукові знання.
4. Писемність і література.
5. Архітектура та образотворче мистецтво.
1. Особливості та основні історичні етапи розвитку доколумбової Америки
Народи доколумбової Америки перебували в географічній ізоляції протягом декількох тисячоліть. Внаслідок цього, хоч культура і розвивалася за загальними законами, але для неї було характерне відставання у часі від основних світових цивілізацій, повільніший розвиток. Європейська колонізація фактично зруйнувала й знищила індіанські цивілізації і привела до їх забуття, що викликало необхідність заново їх відкривати.
Походження предків латиноамериканців все ще продовжує залишатися загадкою. В основному сучасні дослідники вважають, що Америка не належала до центрів антропогенезу, а її первинне населення проникло сюди ще в кінці палеоліту з Північно-Східної Азії 30-25 тис. років тому внаслідок декількох хвиль переселення. Предки американських індіанців заселили величезні простори і розпалися на велику кількість мовних сімей та ізольованих груп. У науці багато суперечок викликає питання про можливі зв’язки Америки з іншими частинами світу в доколумбовий період.
Причинами переселення до Америки могли бути зміни клімату, виснаження місцевих життєвих ресурсів, зростання чисельності населення у сприятливі кліматичні періоди.
В історії культури доколумбової Америки виділяють декілька періодів.
Палеоіндіанський період (XXV-VIII тисячоліття до н.е.). характеризується розвитком кам’яних знарядь праці від нуклеусів, скребачок, гостроконечників з односторонньою обробкою до оброблених з обох боків кременевих клинків з довершеною і ретельною віджимною ретушшю, які мають поздовжні вузькі жолобки вздовж обох поверхонь. Люди об’єднані в невеликі кочові групи з нестаціонарними (сезонними) стоянками. Займалися збиранням, полюванням спочатку на дрібних, а потім і великих тварин.
З VIII до середини II тисячоліття до н.е. – архаїчний період. Основу господарства, як і раніше, складали полювання і збирання, проте знаряддя праці удосконалювалися: використовувалося шліфування каменю, з’явилися ступи і зернотерки. Зародилося землеробство, хоча основна частина рослин залишалася у дикому стані. Була винайдена тканина, яка виготовлялася з бавовни. Небіжчиків піддавали кремації або муміфікували. З’явився оригінальний спосіб приготування гарячих страв: варити їжу у кошиках, виготовлених з дерева, кори і шкір. Такий посуд заповнювався водою, в яку дерев’яними щипцями опускали заздалегідь розжарені на вогні камені.
Період між II тисячоліттям до н.е. і I ст. н.е. отримав назву формативного або протокласичного. Він характеризується остаточним переходом до осідлого способу життя, що зумовлено появою інтенсивних форм землеробства. Споруджувалися зрошувальні канали, дамби, греблі. Осідле життя привело до винайдення і розвитку кераміки, а також до формування мистецтва скульптури, появи перших пірамід. Швидко розвивалися різні ремесла, почався активний процес класового розшарування, формування основ наукових знань. Внаслідок важливих господарських і культурних змін стала можливою масова колонізація нових земель, утворилися великі центри суспільного життя.
Подальший, так званий класичний період (I-IX ст. н.е.) характеризувався появою і розвитком ранньокласових держав. Матеріальну основу суспільств складало інтенсивне підсічно-вогневе і поливне землеробство, вирощувалися різні сорти кукурудзи, кабаків, гарбузи, томати, бавовник, тютюн тощо. У ранньокласових державах нещадно експлуатувалася основна маса населення – землероби-общинники, держави вели нескінченні війни з метою захоплення здобичі і рабів. Крім світської знаті надзвичайною могутністю відзначалися жерці. Основною політико-адміністративною одиницею були міста-держави або об’єднання міст-держав, серед яких виділялися Теотіуакан, Шочікалько, Тахін, Тікаль, Паленке, Копан та ін. Етнічний склад цих утворень практично невідомий. Значного поширення набрала деспотична форма правління і тісно пов’язане з нею обожнювання царя та царської влади. Розвивалося ремісниче виробництво. Індіанцям цього періоду були відомі золото, срібло, мідь, які піддавались складній техніці обробки для виготовлення прикрас і знарядь праці. Великого значення набули наукові знання. Мистецтво стало знаряддям соціальної боротьби.
У післякласичний період (X – початок XVI ст.) переважна більшість величезних міст-держав припинили своє існування, формувалися нові політичні і культурні центри. Утворилися царство ацтеків з центром в м. Теночтітлан (сучасне м. Мехіко), рабовласницька деспотична держава інків Тауантінсуйу, майя – тольтекська держава зі столицею Чічен-Іца, а потім Майяпан як найбільші державні утворення. Міжусобні війни привели до утворення ряду дрібних міст-держав, що ворогували між собою. Стали виразно проявлятися ознаки процесу деградації культури, який був посилений хвилею повстань та епідемій.
У кінці XV – на початку XVI ст. територія Латинської Америки стає об’єктом колоніальної експансії ряду європейських держав внаслідок великих географічних відкриттів. Колоніальні захоплення супроводжувалися пограбуванням, поневоленням і винищуванням корінного населення, знищенням його культурних цінностей. Намагаючись зміцнити своє панування на захоплених землях, колонізатори посилено насаджували свої релігії (головним чином католицизм) і мови. Так званий період конкісти продовжився до кінця XVIII – першої чверті XIX сторіччя, коли в ході визвольної боротьби виникли національні латиноамериканські держави.
На початку XIX ст. в Європі під впливом звітів, мемуарів і щоденників відомих мореплавців та дослідників зародилася індіаністика як комплекс наук, які вивчають історію, літературу, мови, фольклор, мистецтво, етнічні особливості, соціально-економічні проблеми індіанців Америки доколумбового періоду і сучасності.
2. Релігійні уявлення
До моменту відкриття Латинської Америки Х.Колумбом існувало безліч релігійних культів (за винятком монотеїстичних), вірувань і обрядів, що склалися у різних етнічно-соціальних груп корінного населення. Значного поширення набув тотемізм, в якому у перекрученому вигляді відображалися кровнородинні зв’язки індіанської первісної общини. Як пережиток тотемізму збереглося шанування древніми перуанцями пуми, кондора, яструба, риб, осьминога, мавп, кукурудзи, картоплі тощо.
Специфічною особливістю індіанської міфології є наявність безлічі міфів про стару і нову батьківщину, зумовлених численними міграціями індіанських племен і відповідними процесами етногенезу. Такий ацтецький переказ про вихід ацтеків з міфічної батьківщини Астлан. За вказівкою бога Уїцилопочтлі, ведені своїми “пророками” ацтеки подалися у довгу мандрівку, щоб знайти нову батьківщину в тому місці, де зустрінуть орла, що сидітиме на кактусі і пожиратиме змію. Досягши через декілька поколінь мексиканської долини, вони побачили на одному з островів гірського озера Тескоко пророковані знамення і заснували Теночтітлан, який став столицею могутнього царства ацтеків. Нерідко в міфах пошуки нової батьківщини пов’язані з морським і заокеанським плаванням. У космогонічних міфах проводиться ідея про багаторазовість акту створення світу, у примітивній формі міститься концепція про всесвіт як про явище, яке виникає в певний момент і розвивається за певними законами, що сприймаються як воля богів. У багатьох індіанських народів існують міфи про будову світу. У міфології древніх майя всесвіт складається з 13 небесних і 9 підземних світів. У релігійній космології найбільш розвинених племен виникали поняття, близькі до концепції пекла і раю, існували міфи і пророцтва про кінцеву долю людства, загибель світів, царств і народів.
У міфології древніх мексиканських народів (тольтеків, ацтеків та ін.) історія ділиться на ери; кожна з ер закінчується загибеллю Сонця, Землі і людства. У міфології ацтеків під час 1-ї ери Сонцем був бог Тескатліпока, а Земля була населена гігантами. Ця ера закінчилася винищенням гігантів оцелотами. 2-а ера, коли Сонцем був бог Кецалькоатль, завершилася ураганами, які зруйнували світ, а також перетворенням людей на мавп. У кінці 3-ї ери світ і люди були знищені гігантською пожежею. Потоп зруйнував 4-й світ, перетворивши людей на риб. 5-а (сучасна) ера завершиться землетрусом, від якого загинуть Земля, Сонце, люди.
У міфологіях дістали відображення пережитки матріархату, які проявилися в значній кількості богинь і жінок-прародительок.
Дуже складний і багатий пантеон класичного періоду. Спочатку це були місцеві божества, які зі зростанням племінних і державних об’єднань поєдналися в одну генеалогічну систему. У пантеоні виділяються групи богів родючості і води, мисливські боги, божества вогню, зірок і планет, смерті, війни тощо. В кінці класичного періоду у народів Центральної Америки створюється комплекс міфів, оснований на уявленнях про необхідність регулярно підтримувати життя божеств людською кров’ю. Особливо важливе значення надавалося “годуванню” бога сонця, щоб він міг здійснювати свій щоденний шлях по небу. У 1486 р. у столиці ацтеків Теночтітлані був споруджений храм (піраміда), на вершині якого на честь бога сонця і війни Уїцилопочтлі двічі на рік здійснювалися масові людські жертвоприношення (як правило в жертву приносили військовополонених). Сцени принесення в жертву полонених зображені у “храмі розписів” культового центру майя Бонампака.
Значне поширення мали магічні обряди – як індивідуальні, так і групові. Ускладнення суспільних відносин, формування племінної структури вело до зародження культу племінного бога. При утворенні союзу племен серед богів поступово виділявся бог того племені, яке займало домінуюче становище в союзі. Цей процес піднесення богів посилився з переростанням союзів племен у державу. Протиріччя між окремими племенами, союзами племен, становлення деспотичних держав спричиняли приховане і відкрите протиставлення культу одних богів культу інших. Поступове зміцнення влади деспота породжувало спочатку слабку, а потім все помітнішу тенденцію до монотеїзму.
З переходом частини індіанців до землеробства складалася їх віра в особливих богів і духів, які протегують землеробським роботам.
Поява астральних культів викликалася прагненням індіанців дати пояснення взаємозв’язку періодичності посушливих і дощових періодів, дозрівання врожаю з розташуванням небесних світил.
Приголомшує драматизм, сконцентрований у пророцтві майя про конкісту, в якому говориться про прихід білих людей з рудими бородами як посланців білого бога, дітей Сонця. Вони прийдуть зі Сходу, “вогонь буде спалахувати на кінцях їх рук” (вогнепальна зброя), вони принесуть розпусту, будуть нагромаджувати багато каменів і колод, саджати до в`язниць, вішати на мотузках владик, їх вчення тільки про гріх.
Міфологічні сюжети дістали відображення в багатьох творах мистецтва. Частина міфів була використана європейськими колонізаторами для підкорення індіанців.
3.Наукові знання
Становлення науки у народів доколумбової Америки нерозривно пов’язане з історичним процесом їх економічного, культурного і суспільно-політичного розвитку. Окремі народи, які населяли цю територію, за глибокої давнини досягли значних успіхів у розвитку ряду галузей знань: техніка вирощування і селекції багатьох сільськогосподарських культур з використанням зрошування і природних добрив, винахід системи лічби і писемності, календаря; будівництво великих ритуальних і оборонних споруд, прокладання мощених доріг, створення іригаційних систем, видобуток і виплавка металів, ювелірна справа, суднобудування (піроги, каноє), виготовлення канатних та текстильних волокон, ткацтво та інші ремесла.
У процесі багатовікового розвитку доколумбової Америки індіанськими народами були накопичені багаті знання особливо з астрономії і математики, медицини, різноманітні практичні відомості з будівельної техніки, ковальської справи і зварювання металів, географії, метеорології, кліматології, сейсмології та ін. Розвиток цих знань був тісно пов’язаний з релігійним культом.
Календарні системи, системи літочислення були найточнішими з усіх, створених древніми цивілізаціями.
Система літочислення у древніх майя грунтувалась на математичних розрахунках і астрономічних спостереженнях, які набули втілення в оригінальному календарі. Календар майя виник, головним чином, з потреб сільського господарства. Пізніше він набув таємничого містичного характеру, перетворившись в основу релігійного культу майя. Про його точність можуть свідчити такі відомості: тривалість року, за сучасними даними, становить 365,2422 днів; древній юліанський рік – 365,2510 днів; сучасний грегоріанський рік – 365,2425 днів; рік майя – 365,2420 днів. У майя з міста Копана синодичний місяць, – період часу між однаковими фазами місяця, – становив 29,53020 дня, а з міста Паленке – 29,53086 дня. За сучасними даними, ця величина становить 29,53059 дня, тобто лежить між величинами, визначеними з Копана й Паленке. Як бачимо, давні жителі Центральної Америки користувалися календарем, за точністю адекватним сучасному.
Рік майя складався з 18 місяців по 20 днів кожний. Мовою майя періоди часу називалися: 20 днів – віналь; 18 віналей – тун; тун дорівнював 360 кінам (дням). Для вирівнювання сонячного року додавалося 5 днів – майєб (несприятливі, нещасливі). Вважалося, що в цю 5-денку “вмирає рік”, у ці дні древні майя нічого не робили, щоб не накликати на себе біду.
Тун не був останньою одиницею часу в календарі майя. При збільшенні в 20 разів починали формуватися цикли: 20 тунів – катун; 20 катунів – бактун; 20 бактунів – піктун; 20 піктунів – калабтун; 20 калабтунів – кінчильтун і т.д.
Найбільший цикл – алаутун складав 23040000000 днів або кінів (сонць). тобто 63 081 429 років, що складає близько третини галактичного року – часу, за який Сонце обертається навколо центру нашої галактики. Це найбільший період, який зафіксовано в системах відліку часу нашої цивілізації (людства). Його походження невідоме.
Всі дати мають єдину точку відліку. Її ми назвали б “рік Перший”, з якого починається відлік часу майя. За нашою хронологією, він припадає на 7 вересня 3113 р. до н.е., або ж, відповідно до іншої системи кореляції, на 13 жовтня 3373 р. до н.е. Ці дати близькі до першого року єврейського календаря, який припадає на 3761 р. до н.е.
Майя вміло поєднували 2 календарі: хааб – сонячний, що складався з 365 днів, і цолкін – релігійний, з 260 днів. При такому поєднанні складався цикл з 18890 днів (52 роки), лише по завершенні якого назва і цифра дня знову співпадали з тією ж назвою місяця. Це так, якби 15 листопада неодмінно припадало кожний раз на четвер.
Подібний календар був і в ацтеків. Різні календарні системи існували і в інших народів Давньої Америки.
Такий значний розвиток астрономічної науки не став би можливим без ідеально розробленої системи лічби. Майя створили 20-тиричну систему лічби від 0 до 19, яка дозволяла записати нескінченну безліч величин і здійснювати найскладніші підрахунки.
Глибокими були і медичні знання, особливо в галузі зуболікування і хірургії, які багато в чому перевершували знання європейських лікарів тієї епохи. За допомогою тодішнього хірургічного інструментарію проводилися складні операції аж до трепанації черепа. Індіанська фармакопея використовувала хіну, кокаїн, сік папайі та ін.
У державах майя, ацтеків, інків існували порівняно розвинені правові системи, які грунтувалися на кодексах законів. Філософські уявлення про світ і місце людини у ньому були складовою частиною духовної культури. У філософських вченнях зустрічається ідея про чотири першоелементи (вогонь, вода, земля, вітер) і поняття боротьби як причини космічних змін.
Таким чином, деякі з народів, які населяли Давню Америку, досягли значних успіхів у розвитку ряду галузей знання у доколумбовий період.
4. Писемність і література
Одним з важливих результатів процесу культурного розвитку було формування різних систем писемності у деяких народів доколумбової Америки.
Цікавим зразком примітивної “писемності” в області Анд було “вузликове письмо” – кіпу, яке являє собою шворку або палицю з прив’язаними до них відвідними різнокольоровими (кольору надавалося символічне значення) шнурками, на яких на різній відстані один від одного зав’язувалися вузлики. Іноді у вузлику закріплювався який-небудь предмет (шматочок дерева, камінь, зерно тощо). У Тауантінсуйу було значне число професійних кіпукамайок (“майстрів кіпу”). На думку одних вчених, кіпу являло собою чисто мнемонічне пристосування, на думку інших – своєрідну форму письма. За найбільш спірною концепцією, кіпу містить тексти хронік, законів і політичних творів. Існує припущення, що кіпу служило атрибутом похоронного ритуалу.
Щось схоже зустрічаємо і в Північній Америці у ірокезів – їхнє “письмо”, яке називалося “вампум”, – це стрічка, або пасок з ниток, на які нанизано кольорові черепашки, різні за формою і розміром. Траплялося, що вампум налічував по 6-7 тисяч черепашок. Нанизані на нитки мушлі утворювали хитромудрі візерунки певного змісту.
Писемність ацтеків і народів куна являє собою піктографічне (малюнкове) письмо з елементами ієрогліфики. Певної системи розташування піктограм не існувало: вони могли розташовуватися і горизонтально, і вертикально. Вперше писемність народів куна відкрита і вивчена норвезьким етнографом Е.Нордельшельдом. Піктографічним письмом записані легенди, книги рецептів народної медицини.
Система писемності у народів давньої Мексики склалася у ІІ-V ст. н.е. в ольмеків. Вона являє собою поєднання елементів піктографічного і складового письма. Неодмінним супутником запису був малюнок. Семантичне значення мали колір і розташування знаків.
Найдовершенішою системою писемності в давній Америці було ієрогліфічне письмо майя. У ньому вживалися фонетичні знаки (алфавітні і складові), ідеографічні (цілі слова) і ключові (пояснювальні значення слів, але такі, які не читаються). Всього виявлено близько 300 знаків. Мова ієрогліфічних текстів значно відрізняється від живої мови за вимовою, словником, граматикою. Ієрогліфічні тексти і написи майя досі повністю не перекладені. Перші спроби розшифрувати письмо майя належать до середини XIX ст. У середині 1950-х років великий внесок у дешифровку письма майя вніс радянський вчений Ю.В. Кнорозов, родом з Харківщини.
З виникненням писемності був тісно пов’язаний розвиток літератури. Літературна творчість індіанців древньої Америки в художній формі відображала найважливіші риси життя індіанських племен. Давнім жанром літератури були трудові (мисливські, рибальські), обрядові, а також військові пісні, які включали звернення до богів про допомогу в досягненні перемоги, переможні пісні, плачі за загиблими воїнами. Значного поширення набув жанр казки – чарівної, побутової, про тварин тощо. У деяких індіанських народів існував епос. До літературних пам’ятників належать “Аннали какчікелей”, “Родовід владик Тотонікапакана”, пророча книга “Чілам-Балам”, сакральний епос індіанців кіче “Пополь-Вух” (“Книга Порад”) та ін. Великим внеском у скарбницю світової культури є драма на мові кечуа “Апу-Ольянтай”. Одним з найбільших поетів Давньої Америки був Несуалькойотль. Лейтмотивом його творів, які дійшли до нас є роздуми про нестійкість людського існування, ідеї про безперервність руху і про відносність спокою, утвердження вічності прекрасного. До наших днів дійшли також 4 рукописи майя і значна кількість написів на каменях в руїнах міст.
Книги являли собою смугу паперу, виготовлену з рослинного волокна (часто використовувався луб фікуса) і натуральної клейкої речовини. Обидві сторони смуги покривалися білим вапном. Ієрогліфічні знаки виводилися пензликом, як чорнило використовувався сік рослин або плодів. Паперова смуга складалася гармошкою й обрамлялася обкладинкою з дерева або шкіри.
Велика кількість рукописів була знищена в епоху конкісти.
Навчання писемності здійснювалося у спеціальних школах. У ацтеків було два види шкіл: тельпочкаллі і кальмекак. Перші призначалися для простих дітей з народу, другі – для обдарованих дітей, які закінчили тельпочкаллі, і дітей знаті. Школи для простих дітей готували насамперед воїнів, тому основна увага тут приділялася фізичному вихованню і спорту. Школи для знаті готували інтелектуальну й адміністративну верхівку суспільства (жерців, астрологів, математиків, писарів, суддів), тому тут викладалися вершини наук – історія, філософія, право.
Основна частина літературних пам’яток, що збереглися, і письмових джерел індіанців доколумбової Америки ще чекають своїх дослідників і дешифрувальників.
5. Архітектура та образотворче мистецтво
Мистецтво доколумбової Америки дістало найповнішого вираження в монументальній архітектурі, яка розвивалася на території сучасної Мексики і в Центральній Америці. Архітектура обох цих областей мала багато спільних рис, зумовлених схожістю економічних, соціальних і релігійних інститутів, подібністю природних умов.
Архітектура і містобудування давньої Америки характеризуються стійкістю типів, уповільненою еволюцією композиційних, декоративних і технічних прийомів. Провідним типом були культові комплекси, які включають ступінчасті піраміди з храмом або вівтарем на верхньому майданчику, храм, палацові споруди для жерців і знаті, палаци для свят, “стадіони” для ритуальної спортивної гри, “обсерваторії” для астрономічних спостережень, а також різноманітні інженерні й оборонні споруди. Будівлі ставилися на штучних земляних платформах, складалися з сирцевої цегли (адобів), різних видів каменю, з використанням примітивного бетону і різного декоративного облицювання. Кам’яна кладка велася на глиняному розчині або по-сухому, з застосуванням шипів і металевих кріплень. Камінь оброблявся кам’яними або бронзовими знаряддями і транспортувався без допомоги коліс. Перекриття у вигляді фальш-склепіння (з поступовим напуском рядів кам’яної кладки) або дерев’яні забезпечували створення дуже обмежених внутрішніх просторів порівняно з зовнішньою масою споруди і товщиною стін. Часто будівля ділилася на два вузьких приміщення поздовжньою стіною, іноді застосовувалися квадратні або круглі стовпи і навіть атланти – стовпи у вигляді статуй воїнів. У композиції використовувалися прості геометричні форми, статичні, симетричні рішення. Традиційним було широке застосування орнаментики, скульптури і живопису. Планування комплексів і міст мало регулярний характер, орієнтувалися, звичайно, за сторонами світу. Великі міста мали мощені вулиці, зовнішній водопровід, оборонні споруди.
На території Мексики серед давніх культур важливе значення мала теотіуаканська “культура пірамід”. У священному місті Теотіуакані, спланованому з урахуванням математичних та астрономічних знань, знаходилися ступінчасті Піраміда Сонця і Піраміда Місяця, “Храм Кецалькоатля”, декорований головами пернатих змій.
Найбільшою популярністю користується архітектура майя, яка в класичний період створила на території сучасних Мексики, Гондурасу, Гватемали величні ансамблі Паленке, Тікаль, Копан та ін. В архітектурі майя особливого значення набувають внутрішні простори, а фасади і внутрішні стіни прикрашаються розписами, алебастровими рельєфами і рельєфними ієрогліфічними текстами.
У Південній Америці архітектура розвивалася вздовж вузької прибережної смуги на заході і в районі Центральних Анд. Тут вона відзначалася увагою до утилітарної сторони забудови і поширенням інженерних споруд: мощених доріг, мостів, фортець, дамб, водоймищ, каналів, гаваней, акведуків. Кам’яна кладка з полігональних (в ранніх спорудах) і горизонтальних блоків гігантської величини, пізніше з тесаного каменю правильної форми була доведена в гірських районах до віртуозності; у кладці використовувалися бронзові скріплювальні елементи. Широко застосовувалася сирцева цегла. Покрівля робилася з очерету і соломи. Рельєфи і розписи в обробці використовувалися менше, ніж на території Мексики. Найважливіші будівлі прикрашалися фризами із золотих пластин. Архітектура Південної Америки відзначалася грандіозністю масштабів, простотою великих форм і деталей, суворістю вигляду. Її основними центрами були Чан-Чан, Пачакамак, Тіауанако, Куско (столиця імперії інків); важливу роль відігравали міста-фортеці Парамонга, Мачу-Пікчу, Саксауаман та ін.
Вражає своїм багатством Коріканча (храм Сонця) – найважливіше святилище інків, яке складалося з ансамблю кам’яних будівель, оточених стіною. У головному приміщенні храму містився вівтар, розташований проти дверей так, щоб золота фігура божества і золоті пластини на стінах виблискували у промінні ранкового сонця. Поруч з храмом розташовувалися святилища Місяця, грому, зірок, райдуги-веселки. До нього примикали приміщення для жерців, слуг і так званий Золотий сад із золотими і срібними зображеннями рослин, птахів, тварин і людей. Майстерно будували індіанці і висячі мости, сплетені з ліан, які через сторіччя наштовхнули архітекторів на ідею використати анологічні металеві конструкції.
Давнє мистецтво індіанців відображає світ як активну взаємодію двох начал: життя і смерті. Мистецтво розписної і фігурної кераміки, глиняної скульптури, кам’яних статуй і наскельних розписів відображало стихію первісних, казково-фантастичних образів, які зливалися з релігійною символікою і суворою суттю людського буття.
У статуетках, а також у фігурних і розписних посудинах відтворювалися людські типи у всьому їх різноманітті, включаючи побутові, комічні і патологічні мотиви; зображенням тварин також надавалася яскрава життєва виразність.
Мистецтво індіанських народів розвивалося нерівномірно. Нерідко пришельці витісняли носіїв більш високої художньої культури. Так, на території Мексики найдавнішим було мистецтво ольмеків ( I тисячоліття до н.е.), чиї похоронні маски і величезні кам’яні голови (до 13 тонн) вражають свободою пластики, характерністю передачі етнічного типу і людяністю. Протягом приблизно двох з половиною тисячоліть процвітало найбагатше мистецтво майя, що створило життєво виразні твори дрібної пластики, вражаючий за декоративною фантазією орнамент, розвинені і складні композиції історико-побутового і ритуального значення, в ювелірних за майстерністю виконання кам’яних рельєфах. Мистецтво ацтеків відрізнялося керамікою, виробами з коштовних каменів і металів, узорним ткацтвом, виробами з пір’я, монументальна творчість була пройнята релігійними ідеями.
Важливе значення мала музика – невід’ємний елемент культових обрядів і церемоній. У розвинених племен існувала диференціація музики на “народну” і “придворну”, існували спеціальні школи підготовки професіональних музикантів. Музичний інструментарій включав велику кількість різноманітних духових і ударних інструментів, з струнних був найпростіший монохорд – музичний лук.
В обрядах і ритуальних діях містилися елементи театралізації, були побудовані великі амфітеатри, створені твори драматургії, такі як “Апу-Ольянтай” на мові кечуа, драма “Рабіналь-Ачі”.
* * *
До XVI ст. народи доколумбової Америки освоїли величезні простори континенту, досягли значних успіхів в інтенсивному землеробстві, знали багато ремесел, володіли будівельною технікою, досягли успіхів у мореплавстві, астрономії, медицині, в образотворчому мистецтві і літературі. Завдяки індіанським народам у практику світового землеробства увійшли кукурудза, картопля, квасоля, помідори, гарбуз, какао, ананас, соняшник, арахіс, ваніль. Ними був відкритий каучук. Від індіанців Європа отримала ліки від малярії – хіну. Значних успіхів досягло древнє мистецтво народів Америки. Незважаючи на значне відставання культурного процесу у часі від культурного розвитку народів Євразії, багато досягнень індіанців суттєво вплинули на культуру і мистецтво подальших поколінь.
VII. КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ І РЕФОРМАЦІЇ
1. Передумови епохи Відродження.
2. Гуманізм як ідеологія Відродження.
3. Реформація і Контрреформація.
4. Розвиток науки і техніки.
5. Італійське мистецтво.
6. Національні література і театр.
1. Передумови епохи Відродження
Епоха Відродження – період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін “Відродження” першим почав вживати Джорджо Вазарі – італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги “Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих”. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).
За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов’язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б.Р.Віппер так визначив суть Відродження: “Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини… Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс – це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися”.
Чому саме Італія стала батьківщиною цієї культури? Які ж передумови її виникнення?
В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою роль вигідне географічне положення, що зробило її головною торговою посередницею між Сходом і Європою (виникає безліч італійських торгових факторій, в тому числі і в Криму: Кафа – Феодосія, Солдайя – Судак, Балаклава). Концентрація капіталу дозволила перейти від торговельних операцій до кредитних. Італія – батьківщина банківської справи (слово “банк” походить від італійського “банко” – лава, – малася на увазі лава міняйл). Разом з тим починається корінний поворот у промисловості – з’являються мануфактури виробництво. Наприклад, у Флоренції на початку XIV ст. сукнодільчі мануфактури виробляли продукцію, вартість якої в 3 рази перевищувала весь міський бюджет, на деяких підприємствах працювало до 100 чоловік.
Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від кріпосної залежності в XIII ст. Селяни, отримуючи особисту свободу, втрачали земельний наділ. Швидко йшло розкладання цехового ладу. Ремісники, які розорилися, і селяни поповнювали нову верству – найманих робітників, що зазнавали жорстокої експлуатації (робочий день тривав 12-14 годин, за невідпрацьований аванс господар мав право покарати на ув’язнення).
Багата верхівка включала різноманітні елементи суспільства. Характерна особливість ранньої буржуазії – складна економічна база (торгові, банківські операції, мануфактура, земельна власність). Стара знать втратила свій політичний вплив. В багатьох італійських містах встановилося республіканське правління. У той же час і економічне, і політичне життя того часу характеризувалося великою нестабільністю: можна було швидко розбагатіти, але так само швидко і позбавитися всього (загибель торгових кораблів, неплатежі боржників, політичні перевороти і т.ін.). Це породжувало особливу психологію, коли гроші не накопичувалися, а витрачалися безоглядно.
Розкіш нових багатіїв обумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Діловим людям був необхідний штат службовців. У містах росла потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з’являється інтеліґенція, яка зіграла провідну роль у формуванні культури Відродження. Вона, з одного боку, безумовно, обслуговувала пануючий клас, виражала його інтереси. Але в той же час поповнювалася вихідцями з різних станів суспільства, була пов’язана з традиціями народної культури.
2. Гуманізм як ідеологія Відродження
Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.
Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам’ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.
Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея “гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм (“антропос” грецькою – людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури – всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов’ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: “Велике чудо є людина!”. У своєму трактаті “Про достоїнство людини” він писав: “Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю… Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя”.
Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації – общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов’язано. Це мало безперечно прогресивне значення.
Однак гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.
Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об’єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало.
3. Реформація і Контрреформація
Перехід від Середніх віків до Нового часу, розклад феодальних і зародження буржуазних відносин – надзвичайно складний і неоднозначний історичний період, який в різних країнах мав свої особливості. Якщо Італія в XIII ст. стала батьківщиною Відродження, то пізніше, на початку XVI ст., в Німеччині складається інший тип світогляду і, відповідно, всієї культури, що увійшов в історію як епоха Реформації.
У 1517 р. в місті Віттенберзі священик Мартін Лютер виступив з 95 тезами, безпосереднім мотивом для яких був протест проти торгівлі індульгенціями (індульгенція – свідоцтво про прощення гріхів). В основі вчення Лютера лежали дві основні ідеї. По-перше, принцип “виправдання вірою” полягає в тому, що порятунок душі досягається не виконанням церковних обрядів, а щирою особистою вірою в Бога. Для того, щоб вірувати в Бога, людині не потрібен посередник в особі церкви. Звідси витікала друга думка: кожен повинен сам осягати християнське вчення через Біблію, а не через папські декрети і постанови церковних соборів. Нове ставлення до праці відбилося в невдоволенні великою кількістю церковних свят, коли заборонялося працювати. Лютер перекладає Біблію німецькою мовою (католицька церква забороняла переклади на національні мови, що робило читання Біблії доступним лише дуже вузькому колу людей, її зміст переказували і тлумачили священики). Характерно, що гуманізм залишався світоглядом дуже вузького кола найбільш освічених людей, ідеї ж Лютера стали ідеологічним знаменом селянської війни, яка почалася в Німеччині.
Схожі думки висловлювали й інші ідеологи (наприклад, Кальвін – в Швейцарії). Ідеї Реформації швидко підхопили широкі верстви населення в різних країнах (гугеноти у Франції, пуритани в Англії). На основі цього вчення стався новий великий розкол у християнстві – від католицької відділяються протестантські церкви. Протестантськими узагальнено називають церкви, генетично пов’язані з Реформацією, вони сповідують близькі погляди, але організаційно не об’єднані. Раніше за всіх виникли лютеранство і кальвінізм. В Англії королівська влада використала ідеї Реформації для звільнення з-під папського впливу, протестантська англіканська церква стала там державною. Пізніше виникнуть протестантські секти: баптисти, адвентисти, п’ятидесятники й інші. Для протестантизму характерні простота оформлення церковних будівель і богослужіння, використання світської музики, скасування поклоніння святим, іконам. Все це дістало відповідне відображення у мистецтві.
Співвідношення Реформації і Відродження – складне теоретичне питання. Ці епохи тісно переплітаються, однак не співпадають. Вони перетинаються у часі, але якщо Ренесанс на початку XVI ст. досягає вершини, то Реформація тільки починається. Обидва явища підготовлені початком розвитку буржуазних відносин, але сам цей процес в Італії і Німеччині проходив по-різному. Італія – батьківщина папства, але в Німеччині внаслідок роздробленості країни втручання Риму у внутрішні справи відчувалося особливо боляче. І Ренесанс, і Реформація виробляють новий світогляд, але інтелектуальна, естетична творчість охоплювала вузьке коло вибраних, а релігійна форма легко сприйнялася народом. Особисті взаємовідносини гуманістів і протестантів також вельми неоднозначні. У Німеччині Лютер і гуманісти ведуть діалог, симпатизують один одному, а в Швейцарії Кальвін, який прийшов до влади, переслідує будь-яке інакомислення (за його наказом був спалений найвідоміший вчений Мігель Сервет – релігійний теоретик і лікар, який відкрив мале коло кровообігу).
Гуманізм ніс звільнення від всевладдя релігії у “сфері духу”, не торкаючись церковної організації. Реформація ж, зміцнюючи віру як таку, позбавляла церкву її політичної влади. І якщо з першим римський двір довго мирився, то проти другого негайно починається найжорстокіша, організована боротьба – Контрреформація. Почавшись, ця боротьба поширюється і на прихильників гуманістичних поглядів. Була розгорнена діяльність духовних орденів (1540 р. – заснування ордену єзуїтів Ігнатієм Лойолою), інквізиції, масове переслідування людей за обвинуваченням у чаклунстві (“полювання на відьом”). З 1559 р. складалися індекси заборонених книг, куди потрапляло багато наукових і художніх творів. Протиріччя з католицькою церквою посилювалися також у зв’язку з успіхами природничих наук, які ставили під сумнів канонічні уявлення про світобудову.
4. Розвиток науки і техніки
У тісному зв’язку з економічними потребами розвиваються в XIV-XVI ст. наука і техніка. Народжується наука в сучасному розумінні – наука як новий спосіб пізнання світу. Характерною рисою епохи стає відхід від середньовічної схоластики. Всіляко обґрунтовується необхідність вивчати природу не шляхом схоластичних міркувань, а за допомогою досвіду.
З розвитком торгівлі удосконалюється кораблебудування і морська справа. Використання компаса робить можливим тривалі плавання. Удосконалюються карти. Все це підготувало епоху Великих географічних відкриттів: 1492 р. – відкриття Америки Колумбом, 1498 р. – відкриття морського шляху до Індії Васко да Гамою, 1519-1522 рр. – кругосвітня подорож Магеллана. Ці та інші відкриття познайомили Європу з новими цивілізаціями, дали поштовх розвитку багатьох наук і в той же час змінили всю систему світової торгівлі, послужили передумовою виникнення колоніалізму.
Поява артилерії викликала зміни у військовій справі, вимагала складних математичних розрахунків, змінила систему містобудування.
Величезне значення мав винахід Йоганом Гутенбергом книгодрукування (біля 1445 р.).
Поступово нерозчленованість, характерна для древніх часів, починає змінюватися виділенням окремих галузей знань.
Великі зміни відбуваються в медицині. Ще у XIII ст. в ході конфронтації з Папою римським імператор Священної Римської імперії Фрідріх II видав указ, який дозволяв препарувати людські трупи, що раніше суворо заборонялося церквою. У 1316 р. уперше в середньовічній Європі в Болон’ї було прочитано курс лекцій з анатомії людини. Теофраст Парацельс піддав критичному перегляду ідеї древньої медицини і сприяв початку використання при лікуванні хімічних препаратів. Андреас Везалій у своєму трактаті “Про будову людського тіла” дав науковий опис всіх органів і систем, виправив багато помилкових уявлень. Знаменитий хірург Амбруаз Паре розробив методи лікування вогнепальних ран; запропонував мазьові пов’язки. Знаменитим є його афоризм: “Краще бути правим поодинці, ніж помилятися з усіма”. Багато відомих діячів епохи Відродження мали вищу медичну освіту (Франсуа Рабле, Микола Коперник, Галілео Галілей). Мали її також і видатні українські діячі науки того часу, наприклад, Юрій Котермак (Дрогобич), що у 1481-1482 рр. був ректором Болонського університету, який називали матір’ю наук у Європі.
Переворот відбувається у наукових уявленнях про будову Всесвіту. Раніше панувала система Птолемея, згідно з якою центром Всесвіту є нерухома Земля, навколо якої обертаються Сонце й інші небесні тіла. Такий погляд підтримувала церква. А.Ейнштейн писав: “Сьогодні нелегко зрозуміти, яка незалежність думки, рідкісна інтуїція і майстерне володіння астрономічними фактами були потрібні для доказу переваги геліоцентричних переконань”. Ці якості втілилися в науковій роботі Миколи Коперника. Він народився в Польщі, вчився в Італії, потім повернувся на батьківщину. Мав обширні математичні знання. У результаті тривалих астрономічних спостережень і складних розрахунків він склав дуже точні таблиці руху небесних тіл. Вони виявилися непояснювані з геоцентричних позицій. Таким чином, він довів, що Земля обертається навколо своєї осі й одночасно навколо Сонця. Земля виявилася, згідно з геліоцентричною системою, не центром Всесвіту, а рядовою планетою. Коперник виклав нові погляди в книзі, яку, побоюючись переслідування, дозволив опублікувати, лише коли йому виповнилося 70 років. Перші примірники книги побачили світ за декілька днів до його смерті.
Активним прихильником і пропагандистом нового погляду на Всесвіт став Джордано Бруно. Він приходить до висновку, що життя можливе не тільки на Землі, що Всесвіт нескінченний і складається з безлічі світів. Бруно жив у багатьох країнах Європи, виступав з лекціями в найбільших університетах. Був за доносом арештований інквізицією, вісім років провів у в’язниці, засуджений до смертної кари і спалений в Римі на площі Квітів. Про себе він писав: “Було у мені все-таки те, в чому не відмовлять мені майбутні віки, а саме: “страх смерті був чужий йому, – скажуть нащадки, – силу характеру він мав більшу, ніж будь-хто, і ставив вище за всі насолоди в житті боротьбу за істину”.
Теоретичні висновки Коперника підтвердив практичними спостереженнями Галілео Галілей. У 1609 р. він сконструював телескоп, який давав збільшення в 32 рази. Його відкриття приголомшили сучасників: місячний ландшафт, плями на Сонці, зміни освітленості Венери, супутники Юпітера. Вчення Коперника знаходилось під офіційною церковною забороною, було визнане єрессю. Незважаючи на це, Галілей пише “Діалог про дві найголовніші системи світу – Птолемеєву і Коперникову”. За це він був відданий під суд інквізиції, і хоч йому вдалося уникнути страти, до самої смерті перебував під домашнім арештом і не мав можливості займатися астрономією.
Культура Відродження складалася в умовах гострої і складної політичної боротьби: виникнення вільних міських комун в Італії, зміна республіканських форм правління тираніями, інтервенція Франції, Іспанії і Німеччини, численні селянські повстання, релігійні війни, перша буржуазна революція в Нідерландах. Все це давало практичний матеріал для теоретичних узагальнень, для розвитку політичної думки. Перу дипломата, історика, філософа і поета Нікколо Макіавеллі належить трактат “Государ”. Макіавеллі справедливо вважається засновником політичної науки Нового часу. Він закликав розглядати явища політики поза їх зв’язком з релігією та етикою. Саме він ввів у науковий обіг поняття “держава” як таке (до нього мова велася тільки про конкретні держави). Макіавеллі був переконаним республіканцем, за що зазнав арешту, тортур, але зберіг свою відданість флорентійській комуні. Він був гарячим патріотом Італії, прихильником національної єдності. У той же час, спираючись на практику сучасної йому політики, Макіавеллі вважав, що заради досягнення могутності і благополуччя держави придатні будь-які засоби – підкуп, лицемірство (формула “мета виправдовує засоби”). Звідси виникло поняття “макіавелізм” як позначення вседозволеності в політиці.
На противагу жорстокості реального суспільного життя, цілий ряд мислителів починає пошуки ідеального суспільного устрою. Виникає утопічний соціалізм. Назву новому вченню дала книга Томаса Мора “Утопія” (“утопія” в перекладі з грецького – місце, якого немає). Головною причиною бід народу автор вважав приватну власність. Роздуми про ідеальну державу продовжив Томазо Компанелла. Свою книгу “Місто Сонця” він написав у в’язниці, куди був кинутий за організацію змови проти іспанського володарювання в Італії.
Вже з середини, а особливо з кінця XVI ст. настає криза ренесансного гуманізму як світогляду певної епохи. Але загальнолюдською цінністю на всі часи залишається гуманізм як система переконань, яка просякнута любов’ю до людини, повагою до її гідності.
5. Італійське мистецтво
Символом епохи Відродження, її найвищим злетом, безумовно, є мистецтво. Ніколи в історії, навіть в Стародавній Греції мистецтво не мало такого всеосяжного значення. Насамперед у мистецтві знаходив втілення новий гуманістичний світогляд.
З інших особливостей мистецтва Ренесансу можна зазначити його світський (нецерковний) характер і активне використання наукових досягнень. Саме образотворче мистецтво послужило могутнім стимулом вивчення анатомії людського тіла. Пошук шляхів передачі глибини простору в живописі привів до відкриття законів лінійної перспективи. Основоположником нарисної геометрії є великий художник А.Дюрер. Таких прикладів можна навести безліч.
В італійському мистецтві епохи Відродження прийнято виділяти такі періоди: XIV ст. – Передвідродження (або Проторенесанс), XV ст. – раннє Відродження, кінець XV- XVI ст. – високий Ренесанс, кінець XVI – початок XVII ст. – пізнє Відродження.
Проторенесанс. Зачинателем італійського Відродження в живописі звичайно вважають Джотто (1266-1337). У своїх творах, написаних на релігійні сюжети, він починає відходити від середньовічного площинного, двомірного зображення. Застосовує світлотінь для надання фігурам об’ємності. Розташовуючи їх в декількох планах, Джотто намагався досягнути глибини зображення. Його сучасник Петрарка писав, що відчував перед витворами Джотто “захоплення, яке доходило до заціпеніння”. Найбільш чудовими є фрески в капелі дель Арена в Падуї (ця капела – невелика церковна споруда для молитов однієї сім’ї або зберігання реліквій – побудована на арені античного амфітеатру, звідки і назва). На Джотто було покладено керівництво будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія дель Фьоре. За його проектом була побудована знаменита дзвіниця, розцвічена смужками білого, зеленувато-чорного і рожевого мармуру.
Раннє Відродження. Флоренція була найбільшим культурним центром Італії того часу, у XV ст. тут розгорнулися бурхливі події. Скидається республіканський лад, встановлюється тиранія родини Медічі. Правління одного з них – Лоренцо Медічі, прозваного Пишним, відмічене неймовірним зовнішнім блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим – зростанням народного невдоволення. Народний гнів вилився у велике повстання, очолене ченцем Савонаролою, який полум’яно проповідував простоту і помірність.
Раннє Відродження пов’язане з цілою плеядою майстрів, серед яких визначальною для становлення нового мистецтва стала творчість архітектора Брунеллескі, скульптора Донателло, художника Мазаччо.
Першим майстром, який усвідомив необхідність реформ і ясно сформулював ідеї нового художнього мислення, був скульптор, і насамперед архітектор Філіппо Брунеллескі (1377-1446). Найбільшу славу принесло Брунеллескі будівництво купола собору Санта Марія дель Фьоре у Флоренції. Вже згадувалося про те, що будівництво собору почалося за півстоліття до Брунеллескі, ще Джотто спорудив дзвіницю, було закладено підмурівок основної будівлі, зведено стіни. Наслідуючи готичну традицію, собору надали восьмикутну форму. Брунеллескі змінює задум, ставить і вирішує технічно найскладніше завдання – перекриває отвір діаметром в 42 метри куполом. Це була перша після середньовіччя купольна будова в Європі. Брунеллескі створив новий архітектурний стиль, який характеризується стрункою гармонією і пропорційністю частин, впорядкованістю будови. Для розвитку живопису поворотне значення мало відкриття Брунеллескі законів лінійної перспективи.
Силою, пристрасністю і реалізмом просякнуті роботи скульптора Донателло (1386-1488). У своїй сфері мистецтва він виступив істинним новатором. Він відродив типи скульптурних зображень, які не створювалися з часів античності: круглу статую, зображення оголеної фігури, кінний пам’ятник, скульптурний портрет. Донателло звертається до популярного в епоху Відродження біблійного сюжету про Давида, простого пастуха, який переміг велетня Голіафа і став народним героєм. Він зображає оголеного Давида, який топче голову переможеного Голіафа. Зв’язок з античною традицією простежується й у кінному пам’ятнику кондотьєру Гаттамелаті (в перекладі – “Строката кішка” – прізвисько знаменитого й удачливого ватажка найманих військ) в Падуї. Кондотьєр зображений в одязі древньоримського імператора.
У живопису роль новатора належить Мазаччо, який прожив дуже коротке життя – всього 27 років. Він продовжив традиції Джотто і завершив його реформи. Його головним твором стали розписи капели Бранкаччі в церкві Санта Марія дель Карміна у Флоренції. Фрески зображують епізоди з життя святого Петра і два біблійних сюжети – “Гріхопадіння” і “Вигнання з раю”. У цих розписах дуже багато було зроблено в живопису вперше: анатомічно правильно зображено оголені тіла, за допомогою світлотіні передано їх величину, фігури представлено в природному русі, за допомогою лінійної перспективи створено глибокий простір. Уперше ж Мазаччо персонажам картин надав портретних рис своїх сучасників, зокрема замовника – Філіппо Бранкаччі.
Великою своєрідністю відзначається творчість Сандро Боттічеллі (1445-1510). Він часто звертався до античної міфології, яка нещодавно була під церковною забороною. Його твори (“Весна”, “Народження Венери”) пронизані тонкою поетичністю, вишуканістю художнього стиля. Він вважається неперевершеним майстром лінії як засобу виразності.
Високий Ренесанс. Початок XVI ст. був для Італії часом економічного занепаду, політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме в цей період, всупереч роздробленості, яка зберігалася, і міжусобним війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений розквіт мистецтва. Цей період отримав назву високе Відродження (або високий Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису (Джорджоне, Тіціан).
Засновником нового етапу розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі (1452-1519), найнезвичайніша постать в історії світової культури. Він втілив в собі ідеал людини Відродження: вмів все і у всьому був геніальним. У сфері мистецтва Леонардо був живописцем, скульптором, художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після його смерті були видані під назвою “Книга про мистецтво”. Він займався анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією, механікою, гідравлікою, математикою – цей список можна продовжувати. Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з них: ідея літального апарата важчого за повітря і парашута, конструкція баштового підйомного крану, гвинтового домкрату, роликового підшипника і ін.). Однак із скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його сміливі архітектурні проекти не були здійснені, художніх полотен до нас дійшло небагато. Пояснення криється в тому, що до всього Леонардо підходив як дослідник, сам процес вивчення, пізнання цікавив його більше кінцевого результату.
Вже в молодості Леонардо да Вінчі прийшов до думки про нерозривний зв’язок науки і мистецтва. Анатомічні дослідження художників, які раніше стосувалися правильного зовнішнього зображення людського тіла, він розповсюдив на весь організм.
Вище за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи вивчені ним закони оптики. Художники XVI ст. оволоділи перспективою, Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув мистецтво зображення своїх персонажів не на тлі, а всередині простору. Цьому відчуттю сприяла м’яка, з напівтонами, світлотінь.
Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе увагу у фресці “Тайна вечеря”, виконаній на стіні трапезної домініканського монастиря поблизу Мілана. До теми, яка трактувалася багаторазово, Леонардо підійшов по-новому, зумівши передати психологічний конфлікт, відкритий вияв сильних почуттів.
Найбільш знаменита картина Леонардо да Вінчі і, напевно, всього світового живопису – портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця Франческо дель Джокондо. “Джоконда” – принципово новий портрет, так раніше ніхто не писав. При зовнішній нерухомості моделі художник передав “життя душі”, заклавши таким чином основи психологічного портрета.
У мистецтві високого Відродження центральне місце остаточно зайняла людина. Образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної тілом і духом людини стає головним змістом мистецтва.
Рафаель Санті (1483-1520), родом з Урбіно, провів у молодості декілька років у Флоренції, багато чим зобов’язаний її мистецтву. Міркуючи про своєрідність творчості Рафаеля, відомий мистецтвознавець Б.Р.Віппер пише: “Леонардо перевершує його силою інтелекту, Мікеланджело – могутніший, Джорджоне – мелодійніший, Тіціан – барвистіший, прекрасніший. Але справа в тому, що у нього є і велика сила інтелекту, і могутня фантазія, і витонченість”. Геній Рафаеля з’єднав, синтезував творчі досягнення попередників. Вважається, що всіх своїх великих сучасників Рафаель перевершив у майстерності композиції.
У творчості Рафаеля знайшов багатогранне втілення образ Мадонни. На цю тему ним написана безліч картин, найбільш прославлена з яких – “Сикстинська Мадонна”. Картина була вівтарним образом у церкві святого Сикста монастиря Чотирьох ченців у невеликому місті П’яченце. Згодом монастир змусили продати картину правителеві Саксонії. У кінці Другої світової війни разом з іншими картинами Дрезденської галереї вона була знайдена радянськими солдатами в покинутій каменоломні і врятована.
Рим не мав власної художньої школи, проте він стає на початку XVI ст. найважливішим центром мистецтва Італії, чому сприяла політика папського двора. Велика частина творчого життя Рафаеля пройшла в Римі. Найзначнішою його роботою був розпис чотирьох станц (станці – великі кімнати, зали) папського палацу у Ватікані. Найбільш знамениті фрески Станци делла Сеньятура (зал засідань папського церковного суду). Сюжети чотирьох фресок на її стінах – алегорії різних сфер духовної діяльності людини. Пронизана духом Ренесансу фреска “Афінська школа” (апофеоз філософії). Рафаель розташовує композицію так, неначе античний портик продовжує простір кімнати. У центр він вміщує фігури Платона та Арістотеля – мислителів, які втілювали два шляхи пізнання світу – ідеалістичний і матеріалістичний. Їх оточують інші античні філософи.
Рафаель прожив усього 37 років, але здійснив дуже багато, довів до кінця великі починання, смерть перервала останню його роботу – керівництво будівництвом храму Св. Петра в Римі.
Мікеланджело Буонарроті (1475-1564) прожив довге і трагічне життя, повне великих звершень. Те, що він створив, – грандіозне і за масштабом витворів, і за силою образів. Відданий гуманістичним ідеалам, він прославляв силу і свободу людини. Мікеланджело став свідком краху цих ідеалів, знищення республіки, розгрому Риму. Головною темою його творчості стає пафос боротьби. Вчився він в рідному місті – Флоренції, але в його творчості не відчувається впливу вчителів. Мікеланджело вважав себе насамперед скульптором. Його прославила мармурова статуя “Давид”. Вазарі писав, що вона “забрала славу у всіх статуй: сучасних і античних, грецьких і римських”. Спеціальна комісія найвизначніших художників вирішила встановити цю статую перед палацом Синьорії у Флоренції, що закріпило за нею громадянське значення, зробило символом боротьби за республіку і незалежність.
У Римі Мікеланджело на замовлення Папи виконує розписи Сикстинської капели. На це пішло 4 роки роботи (площа фресок – 600 квадратних метрів). Художник використовує біблійні сюжети – створення світу, великий потоп, але творить не смиренні християнські образи, а могутні, титанічні фігури. Це – гімн людині, її красі, силі, творчому началу. Враження від живопису Мікеланджело сучасники визначали терміном, який українською звучить як “грізна велич”.
Під час повстання у Флоренції в 1527 р. (вигнання Медічі) і облоги міста Мікеланджело був на боці республіки, відав будівництвом оборонних споруд. Після поразки він був вимушений переховуватися. Як умова прощення йому була висунута вимога закінчити споруду капели Медічі. Зрозумілий трагізм створених ним в цей час скульптур (алегорії Ранку і Вечора, Дня і Ночі).
Через три десятиріччя Мікеланджело повертається в Сикстинську капелу і розписує вівтарну стіну – фреска “Страшний суд”. Він малює образ вселюдської катастрофи, що було співзвучно трагічному краху гуманістичних ідеалів, який відбувався на його очах. Цей твір викликав могутню громадську підтримку і різке засудження церкви, аж до наміру Папи знищити розпис, який все-таки побоялися здійснити і замінили наказом “одягнути” оголені фігури (декілька художників домалювали драпіровки, які вже в наш час, в ході реставрації, прибрані). З архітектурних проектів Мікеланджело найбільш грандіозний – купол собору Св.Петра в Римі.
Довше за інші райони Італії незалежність зберігала Венеція, де склалася яскрава і самобутня художня школа. Зеніт венеціанського Ренесансу – творчість Тіціана (1477-1576), який залишив величезну спадщину. Він написав безліч портретів. “Не було такої іменитої людини, володаря або знатної дами, які не були б зображені Тіціаном”, – писав Вазарі. Це був новий крок у портретному мистецтві. Тіціан створює образи складні, суперечливі, особливо в пізніх роботах. Багато художників вчилися у Тіціана майстерності зображення світла, розлитого по всій картині. Його ідеал життєрадісний, життєстверджуючий. Головна особливість живопису Тіціана – багатство колориту (“Венера”, “Любов земна” і “Любов небесна”, “Магдалина, яка кається”). Одна з останніх картин Тіціана – “Св. Себастьян” за трагізмом співзвучна останнім роботам Мікеланджело.
До кінця XVI ст. саме в живописі найвиразніше виявлялася криза епохи Відродження. Напрям в мистецтві того часу називають ман’єризм: художники копіювали технічні прийоми високого Ренесансу, повторювали образи, використовували живописні відкриття, але колишнього пафосу, сили думки, гуманістичної глибини вже не було. Все більшу роль починає відігравати зовнішня нарядність, декоративність.
Італійське мистецтво справило глибокий вплив на Німеччину (А.Дюрер), Північну Європу (П.Брейгель-старший, І.Босх), Іспанію (Ель-Греко).
6. Національні література і театр
Новою за формою і за змістом стає в цей час і література, завдяки своїм можливостям вона найповніше виразила свою епоху. Саме в епоху Відродження з’являються національні літератури (іншими словами – літературні твори національними мовами).
Італійська література. В італійській літературі на грані між старим, церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом – кінець XIII-початок XIV ст. – знаходиться творчість Данте Алігьєрі (1265-1321). Данте був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником демократичних сил. Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він і пише свою “Комедію”, яку пізніше Бокаччо назвав “Божественною комедією”, ця назва й увійшла в історію літератури. Німецький письменник ХХ ст. Стефан Цвейг дав їй таку оцінку: “Подібно крутому вододілу вона раз і назавжди розмежувала два великих потоки – середні віки і Новий час, але, як всяка гірська вершина, вона одночасно зв’язує дві культури, які на перший погляд розмежовує”. Книга написана народним тосканським наріччям, яке і легло в основу італійської літературної мови (Тоскана – область Італії, столиця якої – Флоренція). “Божественна комедія” багато в чому ще пов’язана з світоглядом католицизму, відображає середньовічну картину світу (сюжет складає фантастична подорож автора в пекло, чистилище і рай). В поемі широко використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона складається з 100 пісень, перша з яких – вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини – “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. Проте поводирі Данте вже зовсім з іншого образного ряду. У пекло і чистилище його супроводить Вергілій – римський поет і мислитель, а в рай – Беатріче, – прекрасна кохана Данте, яка дуже рано померла. Ще раніше він вже оспівав своє почуття до Беатріче в книзі “Нове життя”.
Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом з Данте є творцями італійської літературної мови.
Життя і творчість Петрарки (1304-1374) найбільш яскраво показують, яке значення мала античність для італійських гуманістів. Петрарка буквально схилявся перед античним світом, був блискучим знавцем мов, заснував науку, яка отримала пізніше назву класичної філології. Все життя займався пошуком і вивченням древніх рукописів, писав історичний твір, наслідуючи античних авторів. Однак славу у віках йому принесли не ці парадні твори, а лірична поезія, яку сам він всерйоз не сприймав. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоч навіть не був близько з нею знайомий. “Книга пісень” відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.
Обдаровання зовсім іншого плану мав Бокаччо (1313- 1375). Завдяки йому одним з провідних жанрів ренесансної літератури стає авантюрна новела. Його “Декамерон” (збірник з ста новел, звідки і назва книги) в захоплюючій, дотепній формі розгортає перед нами картину побуту і традицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство, пожадливість ченців. Коли католицька церква ввела в практику Індекси заборонених книг, “Декамерон” відразу туди потрапив. Перу Бокаччо належить перший в європейській літературі психологічний роман “Фьяметта”.
Література Німеччини, Франції, Іспанії. Німеччина – батьківщина Реформації, і німецькі письменники були тісно пов’язані з ідеями і настроями своєї країни. Головну увагу вони приділяли релігійно-філософським, морально-етичним проблемам. Причому в їх творах поєднувалися різка критика порядків, які існували, і боязнь активності народних мас. Багато про що говорять вже назви книг: “Корабель дурнів” Себастьяна Бранта, “Похвала дурості” Еразма Роттердамського, “Листи темних людей” Ульріха фон Гуттена.
Найвидатнішим представником французького гуманізму був Франсуа Рабле (1494-1553). Народився він в сім’ї адвоката, в юності поступив у монастир, потім покинув його, вивчав медицину і природничі науки, був лікарем, вів філологічні дослідження. У циклі сатиричних романів “Гаргантюа і Пантагрюель” він ввів у літературу образи, прийоми народної сміхової культури. Унікальний твір залишив Мішель де Монтень (1533-1592). Біля двадцяти років він записував свої спостереження, міркування, думки. Ці записи склали три томи афоризмів “Досліди”. Вони увібрали і дух своєї епохи, і думки “на всі часи”.
Засновником нової іспанської літератури став Мігель Сервантес (1547-1616), з чиєю творчістю пов’язане завершення перетворення кастільського діалекту на літературну мову. “Дон Кіхот”, недостатньо оцінений сучасниками, в XIX-XX ст. був оголошений одним з найбільших творінь людської думки. Задуманий як пародія на рицарські романи, “Дон Кіхот” насправді виявився глибоким, багатоплановим твором. Ідеали і цілі Дон Кіхота високі, він висловлює гуманістичні ідеї, але виглядає безглуздо, зазнає поразок. Прекрасні ідеї несумісні зі світом матеріальних інтересів. Роман відобразив кризу ренесансного гуманізму, ввів у мистецтво тему “донкіхотства” – вірності своїм поглядам і боротьби за них всупереч усьому.
Театр. Ренесансний театр почав свій шлях значно пізніше, ніж література й образотворче мистецтво. Середньовічні театральні жанри – містерії і фарси, залишалися основними до самого кінця XV ст. Лише в середині XVI ст. в Італії виникає перший професіональний європейський театр епохи Відродження – комедія “дель арте”, комедія масок. Спектаклі цього театру представляли акторські імпровізації на основі дуже короткого, схематичного сценарію, з вставними музичними і танцювальними номерами. Із спектакля у спектакль переходили маски-типи: слуги – Брігелла, Арлекін, Коломбіна, безглуздий і жадібний купець Панталоне, фанфарон і боягуз Капітан, говорун і тупиця Лікар. Постановки нового театру, які розгорталися на дерев’яних сценах, на площах міст, остаточно витіснили релігійні містерії.
Однак глибоко зрозуміти свою епоху, виразити її ідеали комедії масок було не під силу. Сучасний по суті театр зміг з’явитися, коли, крім нових письменників, з’явилися і нові глядачі. Новий світогляд повинен був проникнути в широкі кола народу, бо за своєю природою театр – мистецтво масове і демократичне. Це потребувало значного часу, і тільки в кінці XVI – на початку XVII ст. настає розквіт театрального мистецтва, але вже не в Італії, а в Іспанії і Англії. Так, в Англії Відродження практично не торкнулося архітектури, образотворчого мистецтва, а проявилося в літературі і театрі. Вистави користувалися бурхливим масовим успіхом. З’являються постійні театри, типу “Глобуса” в Лондоні, приватні антрепризи. Провідними театральними жанрами були драма і трагедія, які відповідали масштабу епохи.
Якщо біля джерел культури Відродження стоїть могутня фігура геніального Данте, то завершує епоху не менш велична фігура геніального В.Шекспіра (1564-1616). Оновлення театру було підготовлене багатьма джерелами: старовинні майданні видовища, народний епос, середньовічні легенди й історичні хроніки, античні драми і міфи, ренесансна література. Саме творчість Шекспіра, зібравши все воєдино, надала драматургії принципово іншого звучання. Якщо в античних драмах події обов’язково відбувалися в одному місці протягом короткого проміжку часу, то у Шекспіра події часом охоплюють все життя героя, ми спостерігаємо складний розвиток сюжету за різних обставин. У подіях беруть активну участь і другорядні герої. Абсолютно новий художній принцип покладено в основу трактування характеру головного героя. Він перестає бути втіленням якоїсь однієї риси, Шекспір малює складні, повні протиріч характери в розвитку. Шекспір відкинув жорсткий розподіл на жанри, він сміливо з’єднує в своїх п’єсах і серйозне, і смішне. Бідність декорацій сучасного йому театру він заповнив багатством, образністю мови, діалогів.
Творчість Шекспіра почалася створенням серії історичних драм (“Річард II”, “Генріх IV”, “Король Джон”, інш.), в яких він відмовляється від парадності, схематизму в трактуванні історії, потім були написані його комедії – “Багато шуму з нічого”, “Дванадцята ніч”, характерна особливість яких – доброта, людяність, повна відсутність сатири. Шекспір створює знамениті трагедії: “Гамлет”, “Ромео і Джульєтта”, “Отелло”, “Макбет”, “Король Лір”, “Антоній і Клеопатра”. У кожній з них життя головних героїв обривається, однак головна драма – не в фізичній смерті. Шекспір розмірковує про те, що приводить до такого фіналу: крах життєвих ідеалів, зіткнення з жорстокістю світу, зрада власним принципам чи помилковість цих принципів. При тому, що його п’єси створювалися для конкретної трупи театру “Глобус”, коли враховувалися навіть особистісні риси акторів, їх кількість, Шекспір піднявся до загальнолюдських узагальнень, охопив безліч життєвих психологічних колізій. Часова дистанція тільки збільшує популярність драматургії Шекспіра.
* * *
Епоха Відродження і Реформації в історії світової культури має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану:
– на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм;
– в науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація у науці;
– об’єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою;
– утворюються сучасні національні європейські літератури і професіональний театр;
– унікальним є історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори.
VIII. ФОРМУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ (XVII-XVIII ст.)
1. Історичні умови та особливості розвитку культури у XVII-XVIII ст.
2. Революція в природознавстві. Раціоналізм.
3. Новий погляд на суспільство. Епоха Просвітництва.
4. Характеристика художніх стилів XVII-XVIII ст.
1. Історичні умови та особливості розвитку культури в XVII-XVIII ст.
Кінець середніх віків і початок Нового часу охопила епоха Відродження і Реформації, перехідна за своєю природою. Оформлення й поширення культури власне Нового часу припадає на XVII-XVIII ст. Цей період знаходиться між революціями: його відкривають революції в Нідерландах (перемогла в 1608 р.) і Англії (почалася в 1640 р.), а завершують війна за незалежність англійських колоній в Америці (1775-1783 рр.) і Французька революція (1789-1793 рр.).
Упродовж цих двох віків остаточно утверджуються національні держави. При збереженні загальних закономірностей, взаємовпливу, певної моди чітко окреслюється культура кожної країни. Неповторна своєрідність пов’язана з національною мовою, традиціями, історією, а також з економічним, політичним устроєм. Найбільший вплив на європейський культурний процес в цей час справляють, кожна по-своєму, дві країни – Англія і Франція. Англійська буржуазія, утвердившись в економіці, раніше починає політичну боротьбу. Після перемоги ж швидко йде на компроміс, встановлюється конституційна монархія (владу короля обмежує парламент). Франція – країна класичного абсолютизму (абсолютизм – необмежена монархія). Його вершина – остання третина XVII ст., роки правління “короля-сонця” Людовіка XIV, автора знаменитої формули: “Держава – це я”. У XVIII ст. королівська влада перетворюється на реакційну силу. При зростаючій економічній кризі і невдоволенні народу дворянство продовжує зберігати зовнішній блиск. Не менш відомий афоризм фаворитки Людовіка XV маркізи Помпадур: “Після нас – хоч потоп”.
Ці історичні особливості знайшли своє відображення у сфері культури. В Англії раніше складаються прогресивні буржуазні політичні і філософські погляди, але повнішого розвитку і рішучого вираження набувають вони у Франції в ході ідеологічного протистояння з абсолютизмом. Саме Франція стає класичною країною Просвітництва, звідси його ідеї розповсюджуються по всій Європі. У Франції головну увагу приділяють соціальним теоріям, етичним концепціям, в Англії ж розробляється класична політична економія.
Розвиток культури у XVII ст. і розвиток культури у XVIII ст. має свої особливості. У сучасників та у науці більш пізнього періоду невипадково не склалося узагальненого визначення культури XVII ст. Наприклад, початок цього сторіччя в Англії багато в чому ще пов’язаний з Ренесансом, а в Італії Відродження вже пішло в минуле, в Швейцарії домінує Реформація. Головна межа культурного процесу – нестійкість, дуже швидкі зміни. З XVIII же сторіччям пов’язана досить суцільна історико-культурна епоха – епоха Просвітництва. Причому, що характерно, такою її усвідомлювали вже сучасники: термін використали самі просвітники. У XVII ст. увагу активно мислячих людей було насамперед зосереджено на науковому поясненні явищ природи, у XVIII ст. – на проблемі суспільного устрою.
2. Революція в природознавстві. Раціоналізм
Розвиток природознавства в XVII ст. продовжує традиції Відродження. Власне, на відміну від мистецтва, тут практично неможливо провести чітку межу між епохами.
Завершується розробка геліоцентричної системи в астрономії, почата М.Коперником. Німецький астроном І.Кеплер встановив, що планети рухаються по еліпсах і що швидкість руху планет збільшується по мірі наближення до Сонця. Своє відкриття він сформулював у вигляді законів, які носять його ім’я. В кінці століття про геоцентричну систему всерйоз ніхто вже і не говорив.
Англійський медик В.Гарвей, який працював в Італії, відкриває велике коло кровообігу і створює суцільну теорію кровообігу – основу подальшого розвитку фізіології людини.
Винаходиться і застосовується в дослідженнях мікроскоп. З його допомогою А.Левенгук відкриває мікроорганізми, в тому числі бактерії, М.Мальпігі вивчає будову шкіри, легень, нирок, тим самим створює мікроскопічну анатомію.
У математиці оформляється, по суті, сучасна знакова система (до цього дії описувалися громіздкими фразами), складаються перші логарифмічні таблиці.
Переворот у фізиці пов’язаний насамперед з ім’ям Галілео Галілея. Після видатних відкриттів (винахід телескопа, фізична природа Місяця, супутники Юпітера) судом інквізиції йому було заборонено займатися астрономією. Тоді Галілей зацікавився питанням про вільне падіння тіл. Хрестоматійною стала розповідь його біографа: Галілей скидав кулі різної ваги з високої вежі і вимірював час падіння, потім повторив виміри в дерев’яному жолобі. За отриманими результатами було складене рівняння рівномірно прискореного падіння. У сучасного науковця це не викликає здивування, для свого ж часу Галілей застосував абсолютно новий підхід: планування і проведення експерименту, а потім математичну обробку результатів.
Значні досягнення, отримані природничими науками, викликали необхідність і одночасно створювали можливість їх філософського осмислення. Протягом всього середньовіччя головним джерелом пізнання проголошувалися віра і божественне прозріння, в схоластиці панував метод формально-логічних доказів, непорушність авторитетів. Філософське обґрунтування нових методів у науці пов’язане передусім з двома іменами – англійця Френсіса Бекона (1561-1626) і француза Рене Декарта (1596- 1650).
Ф.Бекон обґрунтував емпіричний метод вивчення природи (від грецького – дослідний). Основа істинного знання – тільки досвід. Вчений зобов’язаний виконати спостереження, перевірити їх точність, а потім шляхом узагальнення (індукції) цих спостережень робити загальні висновки. О.І.Герцен так оцінив історичну роль цього мислителя: “…явилася людина, яка сказала своїм сучасникам: “Подивіться вниз: подивіться на цю природу, від якої ви силитеся відлетіти кудись; зійдіть з вежі, на яку піднялися і звідки нічого не бачите; підійдіть ближче до світу явищ – вивчіть його”.
Філософська система Р.Декарта інша, він – родоначальник раціоналізму (від грецького – розум). Декарт був видатним математиком, основоположником аналітичної геометрії (до речі, саме він ввів в алгебрі звичні для нас позначення невідомих – х, у, z). Головним у пізнанні він вважав не досвід, а розум – раціональний, суворе логічне міркування. Зразком для всіх наук Декарт вважав математику з її суворими доказами. В ясності і чіткості думки, а не в практиці Декарт бачив критерій істини, головний шлях до якої – наукова гіпотеза. Знамениті його вислови: “Мислю – значить існую”, “У всьому сумнівайся”. Декарт вважав навколишній світ, який складається з постійно рухомих найдрібніших часток, матеріальним.
Найбільших результатів досягали вчені, які з’єднували експеримент і наукову гіпотезу, спостереження і математичне узагальнення. Такий підхід відзначає класичний труд І.Ньютона (1630-1677) “Математичні начала натуральної філософії”. Закон всесвітнього тяжіння, закони руху пояснювали всі попередні відкриття в астрономії, фізиці, механіці, зводили їх в струнку систему. Ньютон і, незалежно від нього, Г.Лейбніц відкривають диференціальне та інтегральне числення.
Спираючись на такий фундамент, природознавство у XVIII ст. швидко просувалося вперед. Вражає навіть неповний перелік зроблених відкриттів. Х.Гюйгенс створює хвильову теорію світла. Р.Бойль і Е.Маріотт відкривають головний закон теорії газів. Ш.Кулон ставить експерименти в галузі електростатики. А.Вольта конструює першу електричну батарею. А.Лавуазьє пояснює природу горіння і окиснення, складає перший перелік хімічних елементів. К.Лінней розробляє класифікацію рослин. Додамо: І.Гізель, ректор Києво-Могилянської академії, в 40-х роках XVII ст. формулює, а у XVIII ст. А.Лавуазьє та М.Ломоносов експериментально доводять принцип збереження матерії і руху. Все нові і нові сфери освоюються наукою.
Взагалі можна сказати, що найважливішим підсумком розвитку дослідного природознавства і математики став переворот у всьому світогляді. Вже в кінці XVII ст. торжествує раціоналістична картина світу. Під природою розуміють все суще, включаючи людину. У ній все підпорядковано загальним закономірностям. Ці закономірності, що загалом не змінюються, можуть бути пізнані людським розумом, виражені в математичних законах. Такий світогляд визначають як механіко-матеріалістичний.
Зближення науки і практичних потреб людини, яке намітилося ще в епоху Відродження, в кінці XVIII ст. виходить на якісно новий рівень. Так, якщо раніше медицина вирішувала завдання ефективного лікування, то створена Е.Дженнером вакцина проти віспи дозволяла взагалі уникнути хвороби. Наукові відкриття, втілені в техніці, починають використовуватися у виробництві. Винахід механічної прядильної машини і ткацького верстата поставив питання про універсальний двигун. У 1784 р. була запатентована парова машина Д.Уатта. Причому Уатт відразу ж зрозумів значення свого винаходу для всієї промисловості, а не для приватних цілей. Англія, таким чином, відкриває еру промислового перевороту.
3. Новий погляд на суспільство. Епоха Просвітництва
Перемога нових методів у природознавстві, нового погляду на природу примушувала задуматися над роллю самої людини, людського суспільства. Філософія, як ніколи, приковує суспільну увагу, стає символом століття. Загальним для просвітників було схиляння перед людським розумом, віра в його перетворюючу силу. У звільненні від неуцтва бачився шлях до справедливого суспільства. Про те, яким же буде це справедливе суспільство, які методи допустимі в боротьбі за нього, висловлювалися різні погляди – від цілком помірних до найбільш радикальних.
Основу політичних переконань Просвітництва склала теорія так званого “природного права”. Вона була розроблена в XVII ст. англійськими мислителями Т.Гоббсом і Дж.Локком. Центральне поняття їх теорії – поняття “природи людини”. Кожна людина від природи володіє незмінними “природними” правами. Насамперед це – право на власність і свободу. На ранніх стадіях історії люди жили відповідно до цих прав, тобто існував “природний порядок”. Гоббс вважав, що це був час війни “всіх проти всіх”, оскільки люди – егоїстичні, заздрісні. Локк же думав, що природний стан був свого роду “золотим віком”, який він протиставляв сучасності. Громадське суспільство і його основний елемент – держава – створюються шляхом “суспільного договору”. Люди добровільно передають турботу про дотримання своїх “природних прав” державі. При цьому зберігається “народний суверенітет”, народ має право змінити державу, якщо вона не виконує свої обов’язки. Повстання проти тирана буде законним. Рушійна сила прогресу – розум: якщо всі зрозуміють необхідність “природного порядку” – він настане. У порівнянні з віками панування доктрини “божественного походження” королівської влади, її одвічності, незмінності такий раціоналістичний підхід був величезним кроком уперед. Ідеї про природні права, рівність людей від природи, про народний суверенітет, про договірне походження держави – в різних поєднаннях, з різними висновками – зустрічаються у всіх просвітників.
До числа ініціаторів просвітницького руху у Франції належить Вольтер. Він відіграв виняткову, в багатьох випадках першорядну роль. Історія його життя і діяльності являє неначе концентроване відображення віку Просвітництва з усіма його етапами і протиріччями.
Франсуа Марі Аруе (1694-1778), який увійшов в історію під ім’ям Вольтер, народився в сім’ї, що належала до третього стану. Його батько піднявся до становища нотаріуса, мав високопоставлену клієнтуру, дав сину добру освіту. Зв’язки батька, обдарованість, яка рано виявилася, принесли Вольтеру популярність в аристократичних колах. Однак досить швидко його сатирична поезія стала викликати і невдоволення: одинадцять місяців він провів у Бастілії, пізніше один з ображених вельмож наказав побити його палицями, після чого за розпорядженням уряду Вольтер був висланий до Англії. Перебування в Англії розширило його науковий кругозір, познайомило з іншим політичним устроєм. З Англії він привозить “Філософські листи”, які порівнюють англійські і французькі порядки, не на користь останніх. Тираж був арештований і спалений. Сам Вольтер, справедливо побоюючись подальшого переслідування, покинув Париж. Лише незадовго до смерті він повернувся в столицю, де був зустрінутий як тріумфатор.
Спадщина Вольтера величезна: вірші, повісті, романи, п’єси, наукові праці. Література для нього була знаряддям боротьби за краще майбутнє. Кожний твір підкоряється головному завданню – звільненню людського розуму від тяжіючого над ним неуцтва. Центральне місце в цій просвітницькій пропаганді займає боротьба проти забобонів, пов’язаних з релігією і церквою. У боротьбі з церквою Вольтер не шкодував ані часу, ані сил. Він аналізував і зіставляв історичні джерела християнського вчення, виявляв його внутрішні логічні протиріччя, яскравими, часом грубими мазками зображав злочини церкви – інквізицію, релігійні війни, суди над “єретиками”, нетерпимість і жорстокість. Його улюбленою і вигостреною зброєю була насмішка – тонка, уїдлива, знищувальна. Щоб сьогодні краще зрозуміти крайню різкість Вольтера в його антицерковній полеміці, потрібно враховувати, що більшість з памфлетів написані як прямий відгук на серію релігійних юридичних процесів, які закінчувалися смертними вироками.
Проте Вольтер не був атеїстом. З розумності навколишнього світу він робив висновок про існування його розумного творця. Він вважав, що “якби Бога не було, його треба було б вигадати” – як стримуюче начало і для низів суспільства, і для правителів. Ось декілька висловлювань, що розкривають його позицію: “Атеїст бідний і лютий, який вірить в безкарність, буде дурень, якщо не уб”є вас, щоб привласнити ваші гроші. Чернь стане ордою розбійників”; “Я хочу, щоб государі і їх міністри вірили в Бога, який карає і прощає. Без цієї вузди вони будуть представлятися мені тваринами, які прагнуть крові”.
Справедливе суспільство бачилося Вольтеру таким, в основі якого лежать принципи рівності, свободи і необмеженої приватної власності. Рівність розумілася насамперед як відсутність станових привілеїв, майнова нерівність не тільки не заперечувалася, але вважалася неминучою і необхідною для суспільства. Що стосується форми політичного управління, то тут дуже показова еволюція поглядів Вольтера. Тривалий час він найкращою для здійснення реформ (проти революції він категорично заперечував) вважав “освічену монархію” (можна пригадати його листування з Катериною II). Дуже високо оцінював політичний устрій в Англії. Розвиток же подій у Франції розвіяв надії на освіченого монарха, він виразно побачив назрівання революційної кризи.
При всьому багатстві і різноманітності політичних тем, які піднімалися у творах Вольтера, вони все-таки не містять стрункої, цілісної політичної теорії. Родоначальником конституційної думки у Франції вважається Монтеск’є, він був найбільш авторитетним політичним мислителем для опозиційних кіл XVIII ст.
Шарль Луї де Монтеск’є (1689-1755) належав до багатої і впливової сім’ї півдня Франції, в двадцять сім років він вже зайняв пост президента парламенту в Бордо. Після десяти років служби пішов з поста і три роки провів у подорожах по Європі, збираючи матеріал про політичне і громадське життя різних країн. Повернувшись, займався господарством, вів світське життя, але – головне – не переривав наукових досліджень. Основна праця Монтеськ’є – “Дух законів”, яка вийшла друком в 1748 р. анонімно в Женеві, підводила підсумок його багаторічним роздумам. Книга являє собою збірник афоризмів. У передмові Монтеск’є пише, що його завдання – в поясненні існуючих у різних народів порядків. У цих різноманітних порядках виявляються загальні закони, які і повинен осягнути дослідник. Таким чином, Монтеск’є дуже чітко сформулював ідею загальної закономірності, значно випереджаючи свій час.
Головне у вченні Монтеск’є – розрізнення трьох форм державного управління: деспотії, основою якої є страх, монархії, основаної на певних законах, і республіки, що стоїть на доброчесності. Визнаючи теоретично переваги республіки, зводячи в ідеал англійський парламентський лад, Монтеск’є вважав, що на практиці республіка здійсненна тільки в малих країнах. Деспотія характерна для величезних держав на Сході. Для Франції більш придатною оголошувалася монархія, правда, з конституційними обмеженнями. У кожній державі є три види влади: влада законодавча, виконавча і судова. Якщо вони сполучені в одній особі, це – характерна риса деспотії. У вільній державі влади повинні бути розділені. Монтеск’є визначає основи нового, буржуазного правопорядку: релігійна терпимість, свобода слова, друку, обмежене народне представництво.
В історії розвитку й особливо пропаганди нової ідеології одне з найвизначніших місць належить авторам “Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел”. Провідну роль в її виданні зіграв видатний французький філософ-матеріаліст XVIII ст. Дені Дідро (1713-1780). Він зумів згуртувати групу однодумців, в умовах переслідування уряду (двічі накладалася заборона) здійснити грандіозне видання – 28 томів за 21 рік.
Дідро походив з сім’ї власника ремісничої майстерні в невеликому містечку. Він закінчив єзуїтський коледж, заробляв уроками, переказами, займався самоосвітою. Перші ж опубліковані ним роботи виявили оригінальний, самобутній філософський підхід. Авторитет і вплив Дідро зростали в міру виходу в світ томів “Енциклопедії”.
“Енциклопедія” була одночасно довідковим, науковим і полемічним виданням. Новим була підкреслена вже в назві увага до праці, до техніки. Дідро сам вивчав питання технології, а деякі статті написані майстрами, кваліфікованими робітниками. Але головний відгук мали, безумовно, ті статті “Енциклопедії”, які були присвячені суспільно-політичним питанням. Автори стояли на раціоналістичних позиціях, загалом дотримувалися теорії “природного права”. Власне, сам задум “Енциклопедії” – наочне втілення ідеї поширення знань як головного засобу перевлаштування суспільства. Симпатії авторів – на стороні республіканського ладу і, особливо, обмеженої монархії, рішуче засуджується абсолютизм. Вся гамма ідей “Енциклопедії”, весь конкретний матеріал підводив читачів до думки про необхідність політичної перебудови в країні, але самі автори такий висновок відкрито не формулювали.
Буржуазний лад в економіці Франції XVIII ст. відвоював значні позиції, і вже тоді поступово ставало ясно, що нові відносини несуть не тільки звільнення від феодальних пут. Для дрібних власників в місті, для селян він був пов’язаний з розоренням, перетворенням в найманих робітників. Настрій цих соціальних верств відобразила течія, яку прийнято називати зрівняльною. Її прихильники поєднували дуже різку критику феодалізму з критикою буржуазних порядків, хоч сам буржуазний вибір не відкидали. Вони закликали зробити новий лад більш справедливим, за допомогою спеціальних заходів запобігти зростаючій нерівності.
Найбільш впливовим ідеологом зрівняльного напряму був Жан Жак Руссо (1712-1778). Він народився в Женеві в протестантській небагатій сім’ї. Ще хлопчиком був відданий в учні до майстра, втік від нього, потім роки пройшли в пошуках роботи, зміні професій, занять, місця проживання, релігії. У літературу він прийшов зі складним життєвим досвідом. Коли Руссо вперше привернув до себе увагу твором на конкурсну тему, він працював технічним співробітником у видавництві “Енциклопедії”. Ключовою працею для розуміння переконань Руссо є його “Міркування про походження й основи нерівності між людьми”. Відштовхуючись від загальної для просвітників теорії “природного права”, Руссо висловлює ряд абсолютно нових думок. Його попередники вважали, що нерівність людей виникає вже при “природному порядку”, як наслідок природних відмінностей між окремими людьми. Руссо ж підкреслює, що природна нерівність була незначною, а головна, соціальна нерівність виникла пізніше. Пов’язана вона з появою земельної приватної власності, яка зовсім не була одвічною. Суперечність між природними правами рівності і правом приватної власності приводить до майнового розшарування, війни багатих і бідних. У таких умовах потребою, насамперед багатих, стає держава як орган охорони приватної власності. Багаті за допомогою обману умовили бідних укласти відповідний договір. Руссо пише: “Істинним фундатором громадського суспільства був той, хто перший обгородив ділянку землі, вирішив сказати: “це моє” і знайшов досить простих людей, щоб йому повірили. Від скількох злочинів, воєн і вбивств, від скількох бід і жахів позбавив би рід людський той, хто, знищивши огорожу і засипавши рів, крикнув би своїм ближнім: “Не слухайте краще цього облудника, ви загинули, якщо здатні забути, що плоди землі належать всім, а земля – нікому!”.
Крім теорій, які відображали весь спектр буржуазних підходів, значного розвитку набирає комуністична течія. Найбільш ранній і своєрідний комуністичний твір XVIII ст. – “Заповіт” Жана Мельє (1664-1729). Він виступає проти приватної власності: “зло, прийняте й узаконене майже у всьому світі, полягає в тому, що люди присвоюють собі в приватну власність блага і багатства землі, тоді як всі повинні були б володіти ними спільно на рівних правах і користуватися ними так само на однаковому становищі і спільно”. Сам будучи сільським священиком, Мельє міркує як атеїст. Він відкритим текстом закликає до насильницького повалення влади: “…скиньте всюди ці трони несправедливості і нещастя…”. Хоч “Заповіт” не був опублікований, він розійшовся по країні в списках і зіграв свою роль у передреволюційному бродінні розумів.
У руслі ідей Просвітництва розвивалася нова наука – політична економія. У Франції її першими представниками були прихильники школи фізіократів. Вони послідовно висували буржуазний ідеал суспільства, основаного на приватній власності і найманій праці, були прихильниками вільного підприємництва, невтручання уряду в економіку.
Більше уваги питанням економіки приділяли англійські вчені, саме тут складається класична політична економія. Адам Сміт розглядав капіталістичне господарство як “природний” економічний устрій і, подібно фізіократам, вимагав скасування будь-яких обмежень приватної ініціативи. Головним науковим досягненням Сміта є трудова теорія вартості, яку він розвинув у боротьбі проти довільного регулювання цін урядом. Він публікує своє “Дослідження про природу і причини багатства народів”, в якому проголошує працю джерелом вартості. Він ідеалізовано вирішував проблему співвідношення приватного і суспільного інтересу: “Домагаючись особистого збагачення, люди часто набагато більше працюють на благо суспільства, ніж якби вони прямо шукали цього блага”. У реальному житті такої гармонії не було і немає.
Формування нової ідеології, значне поширення ідей про “природні права”, “громадський договір”, рівність були однією з передумов революції, яка насувалася. Її неминучість відчувалася передовими людьми. “Ми наближаємося до стану кризи і до віку революції”, – писав Руссо в своєму романі “Еміль”.
17 червня 1789 р. депутати від третього стану проголосили Національними зборами Генеральні штати, які Людовік XVI зізвав, сподіваючись знайти компроміс.. 14 липня розгорається народне повстання в Парижі, 26 серпня була прийнята Декларація прав людини і громадянина, яка увібрала в себе основні ідеї Просвітництва: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах”, “природними і невід”ємними правами людини” є “свобода, власність, безпека й опір пригнобленню”, джерелом всякої влади може бути тільки нація.
4. Характеристика художніх стилів XVII-XVIII ст.
Мистецтво і література XVII-XVIII ст. кожної з європейських країн відзначаються неповторною своєрідністю. Але саме в цей час завдяки розширенню кола освічених людей, інтеліґентів між ними складаються певні контакти, налагоджуються культурні зв’язки. Якщо в минулі епохи на виникнення і зміну художніх стилів ішли століття, то тепер це відбувається набагато швидше: у першій половині XVII ст. панує стиль бароко, у другій половині – класицизм, в першій половині XVIII ст. – рококо (генетично пов’язаний з бароко), у другій половині – в дещо іншій формі – повертається класицизм. Зупинимося на цих провідних художніх стилях детальніше на прикладі архітектури.
Архітектура. Точне походження терміна бароко невідоме. Його починають вживати у XVIII ст. з дещо зневажливою інтонацією (переклад з італійської – “неправильний” або “химерний”). Цей стиль прямо перекликався із способом життя королівських дворів, особливо французького, що диктувало європейську моду: поєднання нескінченних свят, постійних розваг і суворого етикету, жорсткої регламентації. У той же час зі світовідчуття зникає стабільність, міцність, властива минулим епохам.
Архітектура бароко широко використовує відкриті Ренесансом технічні прийоми, але з іншою метою. Це надзвичайно парадний, пишний, декоративний стиль. Для нього характерні просторовий розмах, велика кількість архітектурних деталей, переважання зігнутих ліній, дуже складних композицій. Бароко відрізняє контрастність, панування яскравих кольорів, велика кількість позолоти. Такі риси дуже яскраво виявилися в обрисах Зимового палацу Б.Растреллі в Петербурзі.
Цей стиль активно використовував синтез мистецтв – поєднання в єдиному ідейно-художньому задумі різних видів мистецтва. Починають проектуватися не тільки будівлі самі по собі, а й цілі ансамблі. Один з найбільш уславлених – ансамбль площі перед побудованим раніше собором Св. Петра в Римі, яку, за задумом Л.Берніні, оточили масштабною колонадою, а в центрі поставили величезний давньоєгипетський обеліск. В архітектурний задум включається навколишнє середовище, особливого звучання набуває паркове мистецтво. Виникає архітектура фонтанів – садових, міських. Безліч фонтанів у стилі бароко є в Римі, з них найбільш знаменитий фонтан Треві. У позаміській резиденції російських імператорів – Петергофі – фонтани є стрижнем усього палацово-паркового ансамблю.
Велику роль починають відігравати інтер’єри: світла підлога, кришталеві люстри, драпіровки, ліпні прикраси. Живопис і скульптура втрачають самостійну роль, стають частиною декору. Дуже поширені так звані ілюзорні плафони – по-особливому розписана стеля, – що зображають, як правило, небо в поєднанні з багатофігурною композицією. Подібний ефект ілюзії використовують і в архітектурі. Найвідоміший італійський архітектор і скульптор бароко Л.Берніні так спроектував сходи у Ватіканському палаці, що вони знизу сприймаються набагато довшими, ніж є насправді. Коли на верхньому майданчику з’являється Папа римський, його фігура здається несподівано великою і величною.
Внутрішньо складним стилем був класицизм. Центральна ідея класицизму – в руслі раціоналістичної філософії – ідея розумності, впорядкованості, “правильності”. З одного боку, ця ідея широко використовувалася для обґрунтування необхідності абсолютизму: держава на чолі з монархом трактувалася як втілення розуму, який обмежує людські вади. Але, з іншого боку, той самий раціоналізм був філософською основою розвитку передової науки, фундаментом буржуазної ідеології. У XVII ст. провідною була перша тенденція. У Франції класицизм стає офіційним стилем, спеціальні вказівки даються кардиналом Рішельє, потім Людовіком XIV. Створюються спеціальні організації, покликані стежити за розвитком літератури, мистецтва. У 1634 р. це – Французька академія, переважно філологічна, пізніше – Академія живопису і скульптури, Академія наук.
Класичний зразок архітектури класицизму – королівський палацовий комплекс у Версалі. До нього входять палац, парк, безліч споруд. Суворе планування, геометрична організованість і палацу, і парку, симетричність визначають його вигляд. Навіть деревам і кущам надано форму геометричних фігур. Такий тип отримав назву французького, регулярного парку.
На початку XVIII ст. провідним стає стиль рококо (термін походить від назви декоративної прикраси у вигляді раковини). Цей стиль пов’язаний з бароко, але позбавлений його розмаху. Стиль рококо декоративний, несе риси витонченості, чуттєвості. Рококо не припускає прямих ліній, використовує ніжні кольори – рожевий, блакитний, сірий. Він асоціюється з визначенням “галантний вік”. Аристократія остаточно відходить від участі у практичному житті, замикається у своєму штучному світі. Особливо послідовно рококо проводиться в оформленні інтер’єрів. Улюблені матеріали – перламутр і порцеляна, яка в Європі стала відома і увійшла в моду тільки у XVIII ст. Витвором мистецтва стає навіть зовнішність людини.
У той же час все більшої сили набирає інша течія в культурі, яка походить від третього стану, – лінія буржуазної опозиції абсолютизму. У другій половині XVIII ст. знову утверджується класицизм, але його внутрішній зміст міняється. На перший план тепер висувається демократична складова. Основні ідеї – єдиної національної державності, патріотизму, громадського обов’язку – виявляються співзвучні пафосу Просвітництва. Витонченості рококо протиставляється суворість і простота древніх. Демократичний устрій грецьких полісів і республіканського Риму були проголошені зразком “справедливого ладу”. Особливо посилилося захоплення античністю після розкопок давньоримських міст Помпеї і Геракуланума, які загинули під час виверження Везувія. Найбільший знавець і пропагандист античного мистецтва історик І.Вінкельман писав: “Єдиний шлях для нас стати великими, а якщо можливо, і неповторними, – це наслідувати древніх”. В архітектурі широко використовуються ідея античних портиків та колони грецьких ордерів. Новою в парковому мистецтві була поява англійських ландшафтних парків, які імітують природний ліс. До класицизму другої половини XVIII ст. застосовують терміни просвітницький класицизм, неокласицизм.
В умовах зміни стилів то в залежності від них, то відносно автономно розвивалися інші види художньої творчості.
Музика. Свідомість епохи бароко з її контрастами, нестійкістю є найбільш співзвучною музичному мистецтву, відкриває нову епоху в його розвитку. Вперше в історії культури музика починає відігравати таку самостійну роль. Розширюється коло музичних інструментів, особливою повагою користуються майстри, які їх виготовляють. І в наші дні неперевершеними вважаються скрипкові інструменти – творіння рук знаменитих Страдіварі, Гварнері. Навіть орган звучить вже не тільки під час богослужіння, але й на концертах. Для органа написані прославлені твори І.С.Баха, за життя великого композитора в повній мірі не оцінені.
У руслі бароко з характерною для нього умовністю і поширенням синтезу мистецтв виникає новий музичний жанр – опера, який висунув на перший план красу мелодії. Зароджується він в Італії, але швидко поширюється по всій Європі.
Класицизм з його ідеєю порядку, єдності цілого і його частин, гармонії і суворих пропорцій з особливою силою виявив себе в інструментальній музиці. Провідною в Європі стала віденська музична школа. Основою її завоювань стає принцип симфонізму – особливої якості розвитку музичної думки, коли нова ідея народжується поступово, в перетворенні початкового образу, головна тема породжує побічну, яка контрастує з головною. Саме такий підхід втілився в новому жанрі – симфонії. Вінчала музичне мистецтво XVIII ст. і готувала новий прорив творчість великого Вольфганга Амадея Моцарта: опери “Весілля Фігаро”, “Дон Жуан”, “Чарівна флейта”, три симфонії, трагічний “Реквієм”, роботу над яким обірвала смерть композитора.
Образотворче мистецтво. Характерні риси бароко можна побачити в творчості великого фландрського художника П.Рубенса (Фландрія – сучасна Бельгія). Його відзначала фантастична живописна майстерність, яка відкрила перед образотворчим мистецтвом нові перспективи. Улюбленими були сюжети античних міфів. Художник користувався величезною популярністю, яка принесла йому матеріальне благополуччя, оскільки тоді у великій моді були парадні портрети.
Інакше склалася доля голландця Рембранта ван Рейна. Зі зростанням майстерності в його картинах головним стає психологічна глибина, реалізм. Якщо початком його творчого шляху став колективний портрет на замовлення “Анатомія лікаря Тулпа”, що приніс популярність, то завершальним – трагічне полотно “Повернення блудного сина”. Причому чим масштабнішими ставали роботи Рембранта, тим більше він втрачав популярність серед сучасників.
Славу іспанського живопису складає творчість Дієго Веласкеса. У своїх портретах, парадних за формою, Веласкес завжди приділяв головну увагу внутрішньому світу персонажа. Коли Папа Іннокентій Х побачив свій портрет, назвав його “дуже правдивим”. Революційною для суворо католицької Іспанії була картина Веласкеса “Венера перед дзеркалом”.
Театр. У XVII ст. розгорталася творчість великих драматургів – П.Корнеля, Ж.Расіна, Ж.Мольєра. Театр часів класицизму відзначає ряд характерних рис. Жанри в ньому поділялися на “високі” і “низькі”. Твори “високого” жанру – трагедії – мали бути написані обов’язково віршами. Наказувалося використовувати піднесені вирази, застосовувати алегорії, образи міфології. Класична п’єса будувалася на основі трьох єдностей: єдність часу, місця і сюжету (одна сюжетна лінія розвивалася без зміни декорацій, події повинні відбуватися протягом доби). Як писали члени Французької академії в одному з своїх висновків: “Ніщо безладне і плутане взагалі не може нікому подобатися”. У центрі уваги трагедії знаходився конфлікт між обов’язком і почуттям, причому обов’язок повинен перемогти. Коли Корнель у своїй трагедії “Сід” відступив від цього правила (головна героїня погоджується на шлюб з коханим, хоч він убив на дуелі її батька – тобто верх взяло почуття), за вказівкою Рішельє п’єса була винесена на обговорення академії, сюжет визнали неправильним. При таких зовнішніх формах п’єси головну увагу і Корнель, і Расін зосереджували на внутрішньому світі, переживаннях персонажів. Писалися довгі монологи, які вимагали особливого мистецтва декламації. Актори стали спеціально працювати над роллю, обговорювати задум з автором. Зростають їх загальна культура, знання.
Правила, такі суворі для “високих” жанрів, не поширювалися на “низький” жанр – комедію. Вона була вільна від умовності, неминуче властивої трагедіям класицизму, її героями могли бути прості люди, які говорили повсякденною простою мовою. Великий комедіограф Жан Батист Мольєр з’єднав народну традицію та інтелектуальність, громадянськість. Майже через три століття його “Тартюф”, “Міщанин-дворянин” не сходять зі сцен театрів усього світу. Ще далі від замкненості театру часів класицизму пішов Пьєр Огюстен Бомарше в “Севільському цирюльнику” і особливо “Одруженні Фігаро”. У вуста своїх комедійних героїв він вклав монологи, які засуджували аристократію і провіщали революційну епоху.
Класицизм став художньою мовою французького Просвітництва. Майже всі найбільші мислителі займалися і художньою творчістю. П’єси, повісті писав Вольтер, вже згадувалися романи Руссо. Фундатором нового жанру – художньої критики – став Дідро.
Разом з тим, в літературі, особливо англійській, все сильніше простежуються реалістичні тенденції: “Робінзон Крузо” Д.Дефо, політичні сатири Дж.Свіфта. Жанр знаменитого твору Г.Філдінга “Історія Тома Джонса, знайди” визначають як просвітницький реалістичний роман. Як реакція на надмірну розсудливість класицизму в кінці століття складається новий напрям – сентементалізм, для якого характерною була підвищена увага до почуттів, переживань, “життя душі”.
* * *
XVII-XVIII ст. були вирішальними у формуванні культури Нового часу, що тісно пов’язано з виходом на історичну арену нового класу – буржуазії. Її економічне утвердження, політична боротьба супроводжувалися складанням нового світогляду. Завдяки численним відкриттям видатних вчених стався переворот у поглядах на природу, утвердилася матеріалістична картина світу. Було поставлене питання про справедливий устрій людського суспільства. Відповідь на нього шукали блискучі мислителі епохи Просвітництва. Ускладнюються форми художньої творчості. Якщо в середні віки єдність європейської культури була наслідком її нерозвиненості, то тепер виникають умови для єдності культурного процесу вже на іншому якісному рівні. Перераховані культурні процеси були однією з передумов буржуазних революцій в Англії, а особливо у Франції.
IX. XIX СТОРІЧЧЯ В ІСТОРІЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ
1. Історичні умови розвитку та особливості культури XIX ст.
2. Промисловий переворот. Наука.
3. Нова система освіти.
4. “Золотий вік” світової літератури.
5. Образотворче мистецтво та архітектура Європи й США кінця XVIII – початку ХХ сторіччя.
6. Музика, театр. Народження кіно.
1. Історичні умови розвитку та особливості культури XIX ст.
Прискорення історичного процесу приводить у XIX ст. до нового якісного стрибка в порівнянні з початковим періодом Нового часу. Європа пересіла з кінного диліжанса в “Східний експрес”, з парусника на пароплав і на кінець сторіччя підійшла до того, щоб літати в повітрі і плавати під водою. Телеграф зв’язав європейські країни і США з найвіддаленішими куточками планети. Наука проникла углиб речовини і в таємницю еволюції живої матерії. То був вік науково-технічного перевороту і бурхливих соціальних потрясінь, але разом з тим – найбільших гуманістичних і естетичних завоювань та утопічних помилок розуму.
Мінявся сам вигляд світу. Величні собори, розкішні палацові резиденції, більш скромні “дворянські гнізда”, невеликі поселення ремісників перетворилися в прекрасні, але все ж пам’ятники феодальної епохи, що назавжди пішла в минуле. Носіями нового стали великі промислові міста з їх заводами і фабриками, залізничними вокзалами і лініями метро, особняками багатіїв і нетрищами, доходними будинками і будиночками бідняків, публічними бібліотеками, музеями і комерційними видовищними закладами – театрами, танцзалами, концертними естрадами.
Рівень досягнень і їх роль в сучасній системі цінностей відображає вже той факт, що при характеристиці XIX ст. часто використовують термін “класичний”: це вік класичного капіталізму (вільної конкуренції), класичної філософії, класичного природознавства, класичної літератури і музики…
Хронологічні межі культурного феномена XIX ст. ширші, ніж календарні. Початок новим культурним процесам поклала Французька революція 1789-1793 рр. Що ж до завершення епохи, то рубежем став початок Першої світової війни в 1914 р.
Ідеї свободи, рівності і братерства, проголошені якобінцями, створили сприятливу атмосферу для боротьби за демократичні перетворення у всьому світі. Минуле сторіччя стало часом буржуазних революцій. В одній Франції їх було декілька: в 1830, 1848, 1870 рр. У 1848 -1849 рр. революціями була охоплена вся Європа. Їх головний результат – становлення буржуазної демократії в більшості європейських країн. Гострота соціальних протиріч, напруження політичних пристрастей було пов’язане не тільки з протиборством буржуазії і дворянства, але і з боротьбою пролетаріату проти буржуазії. Паризька комуна 1871 р. стала першою пролетарською революцією.
Утвердження буржуазних відносин у найбільших країнах, схожість соціально-економічного і суспільно-політичного ладу, складання світового ринку, активні ділові, дипломатичні, революційні, культурні зв’язки, новий рівень засобів комунікації обумовлювали виникнення тенденції зближення культур.
У той же час найістотнішим чинником, який суттєво вплинув на розвиток світової культури, став могутній національно-визвольний рух: боротьба проти нашестя Наполеона в Іспанії і Росії, проти гніту австрійських Габсбургів в Італії та Угорщині, проти османського ярма в Греції і Болгарії, проти російського царизму в Польщі і на Кавказі, об’єднання Німеччини. Дуже різний за складом і цілями у різних країнах цей рух веде до того, що вчені, письменники і художники звертаються у своїй творчості до історичного минулого і культурних традицій власних народів. Усвідомлення кожною нацією своєї значущості, розвиток почуття національної гідності визначав прагнення людей науки і мистецтва вийти на світовий рівень, іти в ногу з часом.
У загальній картині історії XIX ст. існують і взаємодіють тенденції розвитку національних культур і складання загальнолюдської, світової культури.
Наслідки утвердження капіталістичного виробництва і капіталістичних відносин були неоднозначними для культури. З одного боку, імпульс для розвитку отримала наука, оскільки виникла пряма економічна зацікавленість в застосуванні у виробництві відкриттів, винаходів, більш численною стала інтеліґенція, зростало міське населення. З іншого ж боку, машинне виробництво створило клас найманих робітників-пролетарів, звело до мінімуму гуманістичний чинник у праці, посилило відчуження працівника від процесу і продукту праці, протистояло світу ідеалів і духовних цінностей.
У своїх основах культура XIX ст. спиралася на ідеї і погляди, вироблені в епоху Просвітництва. Це – насамперед гуманізм, що піднявся до розуміння цінності кожної людини як особистості, її права на вільний розвиток, раціоналізм і, особливо, – сцієнтизм (від латинського “сцієнція” – наука), який абсолютизував роль і можливості науки в житті суспільства, а також євроцентризм, що оцінював всі цивілізації крізь призму переваги європейського зразка для всіх інших культур.
2. Промисловий переворот.Наука
Промисловий переворот і головні технічні винаходи. Протягом ХІХ ст. високо розвинулася взаємодія науки і техніки з виробництвом. Розвиток промисловості і сільського господарства підштовхував науку до вивчення нових проблем, а в свою чергу на основі наукових відкриттів створювалися нові засоби виробництва.
З особливою силою такий взаємовплив виявився в ході промислового перевороту. Його початковим моментом прийнято вважати винахід і широке застосування робочих машин у текстильному виробництві, що практично співпало за часом зі створенням англійським інженером Джеймсом Уаттом універсальної парової машини. Незабаром парові машини стали масово застосовуватися й у всіх галузях виробництва.
Справжній переворот у промисловості настав тоді, коли виник паровий молот і точні універсальні металорізальні верстати, тобто коли машини стали виробляти машини, виникло машинне виробництво. У зв’язку з цим різко зріс попит на метал і необхідне для його виробництва вугілля. Незабаром деревне вугілля у виробництві металу було замінене кам’яним. Недаремно ХІХ сторіччя пізніше назвали “віком пари, вугілля і металу”, хоч в кінці його вже почалося промислове застосування електрики.
Застосування парових машин на транспорті значно збільшило можливості зв’язку і комунікацій, спілкування людей. Американський винахідник Р.Фултон в 1807 р. побудував перше річкове судно з паровим двигуном, яке розвивало швидкість близько 9-10 км на годину. Вже в 40-х роках ХІХ ст. стали будувати кораблі із залізним корпусом. Між Європою й Америкою, Англією та Індією, Австралією встановлюється регулярне океанське пароплавне сполучення, яке прискорилося після будівництва Суецького каналу (1869 р.). Шлях з Європи в Америку, який вимагав на початку століття цілого місяця, в кінці його скоротився до 7-8 днів.
Англійський інженер Дж.Стефенсон в 1829 р. створив паровоз із символічною назвою “Ракета”. Він набирав швидкість до 38 км на годину і пересував вагони вагою до 90 т. Конструкція “Ракети” була настільки вдалою, що принципово не мінялася аж до середини ХХ ст., коли паровози поступилися місцем тепловозам й електровозам.
Паралельно з масовим транспортом (залізничним, морським, річковим, міським – трамваєм, метро) з’явився і транспорт індивідуального користування. У середині століття з’явився велосипед з педалями, а після введення у практику в 80-і роки ХІХ ст. пневматичних гумових шин він набув майже сучасного вигляду. Винахід же двигуна внутрішнього згоряння привів до виникнення принципово нового виду транспорту – автомобільного. У 1885-1886 рр. німецькі інженери Г.Даймлер і К.Бенц сконструювали перші зразки автомобілів, а вже в 90-і роки в ряді країн Європи й Америки почалося їх промислове виробництво. Попит на автомобілі стрімко зростав, тому не дивно, що саме на автомобільних заводах Генрі Форда в США був застосований конвеєр.
На рубежі XIX і ХХ ст. здійснилася мрія людини про політ над Землею. Спочатку з’явилися літальні апарати легші за повітря – дирижаблі, але незабаром вони були витіснені літаками (аеропланами). У 1903 р. американські авіаконструктори брати Уїлбер і Орвілл Райт встановили на літаку легкий і компактний бензиновий двигун і здійснили перший в світі повітряний політ тривалістю 59 секунд.
Застосування двигунів внутрішнього згоряння й електрики зробило реальністю ще одну фантастичну ідею – підводне плавання. Підводні човни стали будувати в останні роки XIX ст., передусім в Німеччині з військовою метою.
Крім розвитку транспорту, який зблизив людей, країни і континенти, корінним чином змінилися і засоби зв’язку та інформації.
У середині ХІХ ст. телеграф уже з’єднував дротяним зв’язком Європу з Америкою та Азією, забезпечуючи небувалу раніше швидкість передачі інформації. У кінці 70-х років А.Беллом було винайдено, а Т.Едісоном вдосконалено телефон. Завдання створення безкабельного зв’язку (радіо) було вирішено російським вченим О.С.Поповим, який у травні 1895 р. продемонстрував перший у світі радіоприймач. У 1897 р. італієць Г.Марконі отримав патент на винахід аналогічного радіоприймача. Історія цієї суперечки про пріоритет винаходу цікава і з точки зору того, що багато відкриттів робилися в різних країнах одночасно або майже одночасно. Ще один яскравий приклад майже одночасного відкриття – так звані “Х-промені”, які сьогодні називають рентгенівськими, близько 1895 р. паралельно відкрили видатні фізики – український І.Пулюй та німецький В.Рентген і навіть в кінці ХХ ст. в західній пресі точиться суперечка про пріоритет цього відкриття, а в англомовному світі уникають назви “рентгенівський”, називаючи виялені промені X-ray.
Поява друкарських і набірних машин у поліграфії абсолютно змінила роль і становище періодичної преси в суспільстві. Саме в ХIХ ст. газета, яка виникла в ХVII ст., із засобу задоволення цікавості придворних кіл стала засобом масової інформації, пульсом часу і віддзеркаленням громадської думки. Але тоді ж виразно виявилася залежність друку від влади. Хрестоматійним прикладом стали заголовки паризьких газет, які повідомляли про просування Наполеона до Парижа під час його повторного приходу до влади після втечі з острова Ельба: “Корсиканське чудовисько зірвалося з ланцюга і висадилося в бухті Жуан”; – “Людоїд іде до Грасса”, “Узурпатор увійшов до Гренобля”, “Бонапарт зайняв Ліон”, “Наполеон наближається до Фонтенбло”, нарешті, “Сьогодні Його Імператорська Величність прибуде в свій вірний Париж”.
Міжнародне наукове співробітництво. Збільшення можливостей і прискорення обміну різного роду інформацією, нарівні з розвитком промислового виробництва і створенням матеріального фундамента прикладних наук, вельми сприятливо позначилося на формуванні єдиної світової науки з експериментальною базою і теоретичними узагальненнями. У ХІХ ст. вперше виникла особлива система обміну інформацією і взаємодії вчених різних країн.
Крім державних національних академій створюються численні незалежні наукові товариства й установи. Вони часто випускали періодичні видання, наукові записки, які надавали свої сторінки найбільш видатним вченим різних держав. Вчені стали збиратися для обміну думками і результатами наукових досліджень на міжнародні з’їзди, симпозіуми і конгреси. Останні часто приурочувалися до міжнародних промислових виставок, які стали також однією з найважливіших подій культурного життя. Їх метою було пожвавлення торгівлі, промисловості, але в той же час вони ставали оглядом розвитку світової науки, досягнень техніки, мистецтва і культури.
Почали здійснюватися міжнародні наукові проекти. Наприклад, на астрономічному конгресі 1887 р. було прийнято рішення про складання каталогу зірок. У цій роботі взяли участь 18 астрофізичних обсерваторій різних країн. У результаті було зареєстровано біля двох мільйонів зірок.
Практика концентрації матеріальних ресурсів у міжнародному масштабі застосовувалася не раз: у Англії при Кембріджському університеті була організована фізична лабораторія імені Г. Кавендіша, славетний “розсадник геніїв”, яку послідовно очолювали Д.Максвелл, Дж.Томпсон, Е.Резерфорд, Радієвий інститут у Франції, інститут Рентгена у Мюнхені, Імперський фізико-технічний інститут в Берліні.
Надзвичайно важливим моментом стало повсюдне поширення єдиної системи мір і ваг, думка про необхідність якої виникла ще під час Французької революції. Система базувалася на десятичному принципі. В основу її було покладено нову одиницю довжини – метр (від грецького “метрон” – міра). За одиницю площі приймався ар, рівний 100 м2, рідкі і сипучі тіла стали вимірюватися у літрах (1 дм3), вага – в кілограмах (вага 1 л води). У 1872 р. у Севрі, поблизу Парижу, було створене Міжнародне бюро мір та ваги. Цією системою зараз користується абсолютна більшість країн і народів світу.
Основні наукові відкриття. Наука у XIX ст. продовжує сприйматися як класична система знань, як єдина система наук, основні ідеї і принципи якої вважаються остаточно встановленими і непорушними. Відбувається диференціація окремих галузей наукових знань на більш вузькі спеціальні галузі (наприклад, у самостійні науки виділяються експериментальна психологія, соціологія, культурологія) і в той же час – інтеграція наук (саме в цей час виникає астрофізика, біохімія, фізична хімія, геохімія), оформляється і нова галузь знань – технічні науки.
Протягом сторіччя було зроблено нечувану раніше кількість відкриттів, а на основі накопиченого експериментального, аналітичного матеріалу розроблено узагальнюючі теорії.
У рамках класичної фізики з’явилися нові галузі – термодинаміка і вчення про електрику, покликані до життя розвитком техніки. Французький фізик С.Карно вивчив закономірності перетворення теплової енергії в механічну, заклавши тим самим основи теплотехніки. А згодом німецький дослідник Ю.Майєр, англієць Дж.Джоуль і німець Г. Гельмгольц завершили обґрунтування закону збереження і перетворення енергії (термін “енергія” ввів у 60-і рр. XIX ст. У.Томпсон). Отже, було встановлено, що всі види енергії – механічна, теплова, електрична і магнітна – переходять одна в одну.
Відкриття в 1831 р. англійцем М.Фарадеєм явища електромагнітної індукції, яке спиралося на дослідження датського фізика Х.Ерстеда і француза А.Ампера, дозволило згодом створити магнітоелектричні генератори й електродвигуни. Їх праці заклали основи майбутньої електротехніки.
Великим досягненням науки XIX ст. була висунута англійським вченим Д.Максвеллом електромагнітна теорія світла (1865 р.), яка узагальнила досліди і теоретичні висновки багатьох фізиків різних країн у галузях електромагнетизму, термодинаміки й оптики. Д.Максвелл прийшов до думки про єдність і взаємозв’язок електричних і магнітних полів, створив на цій основі теорію електромагнітного поля, згідно з якою, виникнувши в будь-якій частині простору, електромагнітне поле поширюватиметься в ньому з швидкістю, яка дорівнює швидкості світла. Таким чином він встановив зв’язок світлових явищ з електромагнетизмом. Уперше на практиці спостерігати поширення електромагнітних хвиль вдалося німецькому фізику Г. Герцу. Парадоксально, але він вважав, що електромагнітні хвилі не будуть мати практичного застосування. А вже через декілька років О.С.Попов застосував їх для передачі першої в світі радіограми. Вона складалася всього з двох слів: “Генріх Герц”.
Подальшим кроком у вивченні будови матерії стало відкриття першої елементарної частки – електрона. У 1878 р. голландський фізик Г. Лоренц почав розробляти електронну теорію речовини і надав теорії електромагнетизму довершеного математичного вигляду.
Узагальненням усього попереднього розвитку хімії стало відкриття російським вченим Д.І.Менделєєвим періодичного закону хімічних елементів. Він довів, що властивості елементів і простих і складних сполук, що утворюються ними, стоять у періодичній залежності від їх атомної ваги. Періодичний закон вказував шлях до планомірних пошуків ще невідкритих хімічних елементів.
XIX ст. стало часом торжества еволюційної теорії. Ч.Дарвін, узагальнивши ідеї Ж.Ламарка про залежність еволюції організмів від пристосованості їх до навколишнього середовища, Ч.Лайєля про утворення земних шарів в залежності від діяльності сил природи, клітинну теорію Т.Шванна і М.Шлейдена і власні багаторічні дослідження, у 1859 р. видав працю “Походження видів шляхом природного відбору”, у якій виклав висновки про те, що види рослин і тварин не постійні, а мінливі, що сучасний тваринний світ сформувався внаслідок тривалого процесу розвитку. Правда, про причини мінливості видів Дарвін, з його слів, висунув лише “здогадливі” припущення. Ці причини вдалося розгадати австрійському досліднику Г. Менделю, який сформулював закони спадковості. У 1871 р. Дарвін випустив книгу “Походження людини і статевий відбір”, де висунув і обґрунтував гіпотезу про походження людини від мавпоподібного предка. Вчення Дарвіна справило приголомшуюче враження на суспільну свідомість.
У XIX ст. публікуються також численні узагальнюючі праці із всесвітньої історії, історії країн і народів, історії мистецтва та історії філософії. Такі мислителі, як Гегель, Конт, Спенсер, Маркс і Енгельс, намагаються побудувати всеосяжні філософські і соціальні системи.
Про зміну характеру взаємовідносин науки і практики також яскраво свідчить історія всесвітньо відомого Пастерівського інституту в Парижі. Все почалося з того, що на замовлення французьких виноробів, які зазнавали великих збитків від хвороб вина, молодий блискучий вчений Луї Пастер (дві докторські дисертації з фізики і хімії) почав вивчати процеси бродіння. Незабаром він довів, що бродіння є результатом життєдіяльності мікробів. Пастер став основоположником нової науки – мікробіології, зробив революцію у медицині. Він виявив збудників багатьох інфекційних захворювань, дав пояснення імунітету і розробив метод застосування запобіжного щеплення. Його відкриття були настільки важливі, що на кошти, зібрані за міжнародною підпискою, був створений інститут.
На кінець XIX ст. в суспільній свідомості складається переконання, що картина світу в загальних рисах вже досить ясно встановлена наукою, що подальший розвиток наукового знання покликаний лише уточнювати контури цієї картини і розкривати нечисленні “білі плями”, які залишилися в ній. Коли в 1889 р. майбутній геніальний фізик-теоретик, основоположник квантової фізики, Макс Планк вирішив працювати у галузі теоретичної фізики, його вчитель сказав йому: “Юначе, навіщо ви губите своє майбутнє? Адже теоретична фізика закінчена. Можна лише обчислювати окремі випадки. Але чи варто віддавати такій справі своє життя?” Насправді ж класична наука XIX ст. стала не вінцем пізнання, а підмурівком нового революційного прориву.
У 1895 р. німецький вчений В.Рентген відкрив промені, які зараз носять його ім’я. Услід за ним французькі вчені А.Беккерель, Пьєр і Марія Кюрі відкрили явище радіоактивного розпаду, а англійський фізик Е.Резерфорд встановив, що при розпаді радіоактивних елементів виділяються альфа, бета і гамма-промені, а потім він разом з Содді запропонував загальну теорію радіоактивності. Світ був приголомшений: неподільності атома прийшов кінець, залишилося лише заглянути у нього й уявити собі його будову. Незабаром тим же Резерфордом була запропонована, а датчанином Н.Бором уточнена “планетарна” модель атома.
І, нарешті, класичні уявлення людства про час і простір були зруйновані теорією відносності Альберта Ейнштейна.
Такі ж прориви на рубежі віків сталися і в пізнанні людиною самої себе. Американський біолог Т.Морган, спираючись на забуті праці Г. Менделя, сформулював закони спадковості. Працями Г. Менделя і Т.Моргана були закладені основи науки генетики, яка нині тріумфально крокує по країнах і континентах.
Найбільші досягнення у галузі фізіології пов’язані з ім’ям І.П.Павлова, який спирався у своїй науковій діяльності на праці І.М.Сєченова. У 1903 р. на конгресі медиків у Мадриді він робить своє перше повідомлення про теорію умовних рефлексів. Його дослідження вищої нервової діяльності (другої сигнальної системи, типів нервової системи, локалізації функцій, системності роботи великих півкуль кори головного мозку та ін.) зіграли велику роль у розвитку фізіології, медицини, психології й педагогіки.
3. Нова система освіти
В останню чверть XIX ст. бурхливий розвиток науки і техніки породив у передових промислових країнах потребу у кваліфікованих кадрах, як інженерних, так і робітничих. Суспільство поступово починає усвідомлювати необхідність письменності для широких верств населення.
Під впливом ідей французьких просвітителів, передових педагогів-демократів І.Песталоцці і А.Дістервега, під тиском трудящих у найбільших країнах Європи в шкільній справі сталися вельми значні зміни. Вони торкнулися передусім елементарної, початкової школи, відбилися і на вищій освіті. Початкова освіта, яка протягом сторіч перебувала у віданні церкви, переходить до управління державою, хоч вплив релігії залишається значним. В Англії створення системи державної освіти було закладено законом 1870 р., за яким початкові школи переставали бути віросповідними. Незабаром держава стала виплачувати спеціальні грошові субсидії тим школам, які не брали плати за навчання з батьків учнів. У 1880 р. початкова освіта в Англії стала обов’язковою, а в 1891 р. – безкоштовною.
В об’єднаній Німеччині закон 1872 р. про народну школу дещо розширив викладання реальних предметів і активізував у ній методи навчання. Цим же законом католицька церква була відчужена від керівництва шкільною справою. Звичайно, мова йшла не про скасування релігійного навчання і виховання, просто католицькі кола вважалися опозиційними до правлячої протестантської династії Гогенцоллернів.
У Франції безкоштовна й обов’язкова освіта для всіх дітей віком від 6 до 13 років була введена законами 1881 і 1882 рр. Цими ж законами відмінялося викладання у школі закону Божого, але для релігійного навчання виділявся один день на тиждень, вільний від занять.
Проте значна частина дорослого населення навіть у великих країнах залишалася неписьменною. Наприклад, в Росії закон про обов’язкову початкову освіту був прийнятий лише при радянській владі. У США безкоштовна, хоч і не обов’язкова початкова освіта існувала вже в кінці XIX ст. майже у всіх штатах, але масово неписьменним було “кольорове” населення і значна частина нових емігрантів.
Середня школа в європейських країнах протягом майже всього XIX ст. не зазнала радикальних змін. Єдиним повноправним типом середньої школи залишалася школа класична, гуманітарна: гімназії в Німеччині і Росії, ліцеї і коледжі у Франції, граматичні школи в Англії. В останній чверті сторіччя важко, але пробивало собі дорогу вивчення дисциплін природничого циклу – фізики, хімії, біології та інших. Запекла полеміка розгорнулася у США та європейських країнах з питання викладання біології, особливо теорії Дарвіна про походження видів. Уже це наближало школу до потреб реального життя, сприяло донесенню до масової свідомості елементів наукових уявлень про процеси, які відбуваються в природі.
Розширилася на кінець сторіччя мережа вищих учбових закладів, передусім інженерно-технічних. У підготовці наукових кадрів велику роль починають відігравати науково-дослідні центри і лабораторії, які вперше з’явилися у ХІХ ст. – як приватні, так і державні, наприклад, вже згадуваний Пастерівський інститут у Парижі.
У зв’язку з розвитком триступеневої системи освіти став швидко зростати шар наукової, інженерно-технічної, гуманітарної (вчителі, лікарі) інтеліґенції. Прагнення до подолання неуцтва й оволодіння знаннями охопило досить широкі верстви населення. Ніколи в минулому не створювалося так багато різноманітних шкіл для дорослих, різних курсів, не читалося стільки популярних лекцій. Здійснюються енергійні кроки для розвитку жіночої освіти.
4. “Золотий вік” світової літератури
Нове місце літератури у суспільстві. XIX ст. – час бурхливого розвитку всіх сфер художньої культури, при цьому їх співвідношення і роль зазнали істотних змін. На перший план висувається література, XIX сторіччя називають її “золотим віком” – як за сузір’ям імен у всіх жанрах, так і за різко зростаючим впливом на суспільство. Завдяки технічному прогресу в поліграфії, збільшенню тиражів і здешевленню друкарської продукції вона стала доступною досить широким верствам населення. З іншого боку, розвиток освіти і підвищення рівня письменності підвищили попит на книгу. Якщо ще на початку сторіччя вона була доступна лише вузькому прошарку аристократії і дуже багатих підприємців, то на кінець сторіччя вона з’явилася в оселі кожної письменної людини. Змінився і сам письменник, його суспільне становище. Літераторство перетворилося у професію, у автора з’явилася можливість пером заробляти на життя. Бурхливі події початку сторіччя залучили письменників в гущу подій. Ф.Стендаль воював в армії Наполеона, Д.Байрон брав участь в грецькому повстанні проти турок, Ш.Петефі загинув, воюючи проти карателів Миколи I, Л.М.Толстой обороняв Севастополь, Е.Золя активно втрутився у справу Дрейфуса… Літератор починає усвідомлювати, як ніколи раніше, свою відповідальність за виховання суспільства. Тема “поет і громадянин” проходить червоною ниткою не тільки в творчості О.Пушкіна та М.Некрасова…
Як і у всій культурі XIX ст., в літературі відбувається не тільки бурхливий розвиток національних літератур, але й формування світової літератури. Цьому особливо сприяв розвиток художнього перекладу. Про те, що складається всесвітня література, яка не належить окремим націям, а всьому людству, говорили вже сучасники. Так, у поетичній мініатюрі під символічною назвою “Світова література” (1827 р.) І.В.Гете наголошував: “Нехай всі народи світу, живучи під одним небом, втішаються радістю загальних скарбів!”
Розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни чотирьох основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму і декадансу. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли вираження у всіх видах мистецтва, але насамперед – в літературі.
Класицизм. Класицизм з його антифеодальним духом і пафосом республіканської громадянськості панував у культурі в революційні роки і перше десятиріччя XIX ст. (пізніше він не зник, але переродився в консервативний напрямок). Він продовжував спиратися на античні традиції, ідеологічну спадщину і зовнішні форми римської демократії. Характерною його рисою була непорушність певних естетичних норм, в уявленнях чітко розмежовувалося піднесене і низьке, прекрасне і потворне. Рішуче виключалося змішання різнорідних елементів – трагічного і комічного, пафосу і гумору, значного і незначного. Переважали сюжети, в яких втілювалася ідея необхідності підпорядкування індивідуальних, особистих інтересів інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху.
Останнім яскравим злетом класицизму на рубежі сторіч був веймарський класицизм (за назвою міста Веймар – столиці крихітної німецької держави), представлений двома великими іменами – Іоганна Вольфганга Гете і Фрідріха Шіллера. Вони бачили завдання мистецтва в тому, щоб підносити душу, піднімати людину над убозтвом навколишнього світу. П’єси Шіллера “Розбійники”, “Підступність і кохання” і особливо пізні драми “Марія Стюарт”, “Вільгельм Телль” сповнені героїчного пафосу.
Гете використав сюжет середньовічної німецької легенди про життя, безбожні діяння вченого-чорнокнижника і чародія Фауста, який ціною союзу з дияволом повернув собі молодість і пізнав заповітні таїни природи. У фіналі геніальної трагедії “Фауст”, яку О.Пушкін охарактеризував як “найвеличніше творіння поетичного духу”, як гімн, звучать слова:
Життя роки
Минули недаремно; ясний предо мною
Кінцевий висновок мудрості земної:
Лише той гідний життя й свободи,
Хто кожний день іде за них на бій!
Романтизм. Гостре неприйняття реакції і прози життя, які запанували в суспільстві, породили у 20-і роки романтичний бунт молодого покоління. Романтизм як такий — не просто художній стиль, подібний класицизму або бароко. Романтизм – суспільний і культурний рух, який охопив багато країн Європи і найрізноманітніші сфери – від філософії і політичної економіки до моди на костюми і зачіски. При цьому всіх романтиків об’єднувало одне: “ненависть до дійсності, пекуча потреба тікати від неї” (зі слів англійського письменника С.Моема).
Романтична література рішуче відмовляється від культу розуму, який проповідувався Просвітництвом і класицизмом. Романтики висували нових героїв – самотніх бунтівників, індивідуалістів, непримиренно ворожих своєму середовищу, які йшли за нестримними стихійними поривами пристрастей, зневажали всіляку холодну розсудливість. Сюжетами творів частіше за все обиралися виняткові події, романтичні герої діяли або в умовах фантастично зображеного середньовіччя, або в екзотичних заморських краях, далеких від буржуазної цивілізації. “Незвичайні герої у незвичайних обставинах” – так можна охарактеризувати основний принцип романтичного мистецтва.
Особливу роль у становленні романтичної концепції особистості зіграло життя Наполеона, високо піднесеного долею і нею ж кинутого у безодню. “Він світу був чужий. Все в ньому було таємницею, день піднесення – і падіння година!” – писав М.Лермонтов. Про “загадку” цієї феноменальної особистості розмірковували також Байрон, Пушкін, Гейне, Гюго, Скотт.
Романтизму найближчою є поезія. Саме в жанрі романтичної поеми він досяг свого розквіту, оскільки в ній, крім діючого персонажа, присутній і ліричний герой, авторське “я”. Найбільш яскраво поєднання героїв з особистістю автора виявилося у творчості видатного англійського поета Джорджа Байрона. З самого початку своєї творчої і суспільної діяльності він закликав до боротьби – і в ліричних віршах, і в політичній промові на захист луддитів (рух руйнівників машин) у палаті лордів. У ліро-епічній поемі “Паломництво Чайльд Гарольда” він викривав реакцію, прославляв боротьбу народів Іспанії, Італії, Греції. У цьому розчарованому в світському товаристві герої, в центральних образах однойменних східних поем Гяурові, Корсарові легко пізнати, зі слів В.Белінського, “колосальну, горду і непохитну особистість” самого поета. Подібні герої захоплювали уяву сучасників, які бачили в них борців за звільнення людської особистості. Завдяки цьому виникло своєрідне явище у суспільних настроях, яке отримало назву “байронізм”.
Духом революційної романтики в російській літературі пройнята поезія молодого О.Пушкіна, М.Лермонтова, в польській – А.Міцкевича, в угорській – Ш.Петефі, в німецькій – Г.Гейне, у французькій – В.Гюго.
Великим художнім відкриттям романтизму став історичний роман, основоположником якого був Вальтер Скотт. У романах В.Скотта, “шотландського чародія”, як називали його сучасники, минуле ожило, заграло яскравими фарбами. У своїх романах “Айвенго”, “Квентін Дорвард”, “Роб Рой” та інших він геніально показав зв’язок долі окремої особи з історичною долею народа. Епоха романтизму відмічена багатьма блискучими витворами історичного жанру: В.Гюго (романи “Собор Паризької Богоматері”, “93-й рік”), А.Дюма (“Королева Марго”, “Три мушкетери”) та інших. Молодий північноамериканський романтизм гідно представили романи Ф.Купера (“Останній з могікан”, “Слідопит”, “Звіробій”), знаменита “Пісня про Гайавату” Г.Лонгфелло.
Реалізм. У 40-і роки XIX ст. впливовою течією стає реалізм. Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Як і романтизм, реалізм критикував дійсність, але при цьому він виходив з самої дійсності, в ній же і намагався виявити шляхи наближення до ідеалу. На відміну від романтичного героя, герой критичного реалізму може бути аристократом, каторжником, банкіром, поміщиком, дрібним чиновником, але він завжди – типовий герой у типових обставинах.
Реалізм XIX ст., на відміну від епохи Ренесансу і Просвітництва, за визначенням О.М.Горького, є передусім реалізмом критичним. Головна його тема – викриття буржуазного ладу і його моралі, пороків сучасного письменнику суспільства. Ч.Діккенс, У.Теккерей, Ф.Стендаль, О.Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людини від людини.
Найважливіша риса реалізму – психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Прикладом тут може служити “кар”єра” Жюльєна Сореля з роману Стендаля “Червоне і чорне”, який переживав трагічний конфлікт честолюбства і честі; психологічна драма Анни Кареніної з однойменного роману Л.М.Толстого, яка розривалася між почуттям і мораллю станового суспільства. Людський характер розкривається представниками критичного реалізму в органічному зв’язку з середовищем, з соціальними обставинами і життєвими колізіями. Головним жанром реалістичної літератури XIX ст. відповідно стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідає завданню об’єктивного художнього відтворення дійсності.
Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою “Людська комедія”. Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя його епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення.
Блискучі зразки соціального роману дали Ф.Стендаль (“Червоне і чорне”), Г.Флобер (“Мадам Боварі”), Гі де Мопассан (“Життя”) у Франції, Ч.Діккенс (“Домбі й син”, “Девід Копперфілд”), У.Теккерей (“Ярмарок пихи”) в Англії. У Росії до реалізму прийшов О.С.Пушкін, який “романтизму віддав честь”, за ним – М.В.Гоголь, Л.М.Толстой, Ф.М.Достоєвський, А.П.Чехов.
Декаданс. У 80-і роки ХІХ ст. кризові суспільні явища дістали своєрідне відображення в літературі. Заявила про себе нова течія, яка отримала назву декадентство, або декаданс (в перекладі з французького – занепад). У 1886-1889 рр. у Парижі видавався журнал “Декадент”, в якому друкувалися поети Ш.Бодлер, А.Рембо, П.Верлен. Декаданс не був чимось єдиним і розпадався на ряд напрямів: натуралізм, символізм, проповідь “чистого мистецтва”. Їх об’єднувала опозиція до загальноприйнятої “міщанської моралі”, настрій безнадійності, втоми і відчаю, переконаності в занепаді і загибелі культури.
Ідейним главою і теоретиком натуралізму напряму став Е.Золя, автор двадцятитомної епопеї “Ругон-Маккари”, його послідовниками – брати Гонкури, Г.Гауптман. Вони підходили до життя як вчені-експериментатори і виходили з положення, що доля, воля і духовний світ людини повністю залежать від соціального середовища, побуту, спадковості і фізіології. У натуралізмі риси відвертого декадансу поєднувалися з соціально-критичними, демократичними і соціалістичними тенденціями.
Символізм як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя, але коріння його заглиблюється в творчість великого французького поета Шарля Бодлера, який опублікував в 1857 р. поетичний збірник “Квіти зла”, в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборюваності зла, естетизацією пороків великого міста. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Туга і страждання – тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси – відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути “таємниці світу”. Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає “до повної свободи особистості”. Його представники – П.Верлен, А.Рембо, М.Метерлінк, О.Блок, А.Білий – стверджували, що пряме зображення реальності, побуту є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні життя, не торкаючись його суті.
Близькі до символістів й представники напряму, які проповідували самоцінність художньої творчості, її незалежність від соціальних умов життя, від політики і суспільних рухів. Мабуть, найбільш талановитим представником цього напряму “мистецтва для мистецтва” на Заході можна вважати англійського письменника і поета Оскара Уайльда, який прославився романом “Портрет Доріана Грея”.
Поряд зі згаданим історичним романом XIX ст. привнесло в літературу й інші нові жанри: детектив і фантастику. Біля джерел першого з них стоять Едгар По (“Вбивство на вулиці Морг”, “Золотий жук”) і Артур Конан-Дойль, який першим увів до літератури нового героя – детектива-любителя. Родоначальниками жанру фантастики стали Жюль Верн і Герберт Уеллс. Відбувається відособлення дитячої літератури.
5. Образотворче мистецтво та архітектура Європи і США кінця XVIII – початку ХХ сторіччя
Новий соціальний статус мистецтва. У XIX ст. народився новий тип діяча мистецтва – “вільний художник”. Цей термін стосується не тільки живописців, але й усіх осіб творчої праці – скульпторів, музикантів, артистів. Майстер, який з часів Відродження працював за приватними замовленнями і був частиною прислуги аристократичного двору, тепер отримав можливість орієнтуватися на набагато ширшу й демократичнішу аудиторію. Самі діячі мистецтва набули тепер іншого соціального статусу, інтелектуального рівня, змінились психологічно і навіть зовні. Майстри мистецтв ставали інтеліґенцією у сучасному розумінні цього слова. Їх відрізняла не тільки освіченість, відданість ідеалам мистецтва, внутрішня незалежність, але й розвинена громадянська самосвідомість. Для кращих і найталановитіших з них вільнолюбність була не красивою фразою, а життєвим переконанням.
Однак, одержавши “свободу творчості”, вони одночасно втратили і свою, хоч і мінімальну, матеріальну забезпеченість. Долю мистецтва стали визначати комерційні закони. (“продаваність”). Смаки буржуа, які диктували тепер моду, разюче відрізнялися від рафінованого аристократичного смаку, були примітивними, а часто й просто віддавали вульгарністю. Новому, передовому доводилося долати не тільки аристократичні примхи, але й самовпевненість і грубість господаря гаманця. Образ художника, що гинув від голоду в мансарді, але не бажав йти на компроміс, який широко увійшов в той час в світову літературу, був навіяний реальним життям.
Однак поступово у буржуазному суспільстві збільшувалася питома вага освіченого прошарку, попередника сучасного “середнього” класу. Такі люди починають заповнювати художні виставки, концерти, театри, музеї, бібліотеки, які стали доступними. Перед діячами культури виникає нове завдання – просвіщати публіку, впливати на її смаки. З’являються перші газети і журнали, присвячені мистецтву, а з ними неординарного значення набуває художня критика.
Завдяки розвитку засобів зв’язку всесвітні центри мистецтва – Париж, Рим, Відень – стали доступні творчим особистостям різних країн. Видатні ж композитори, виконавці, актори починають відвідувати країни Європи, говорячи сучасною мовою, з гастролями.
Образотворче мистецтво. В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.
У роки Великої французької революції та імперії Наполеона розцвів талант видатного представника класицизму Жака Луї Давида. У його творчості античні традиції, раціоналізм, властиві класицизму, органічно злилися з політичними реаліями, що дозволяє говорити про революційний характер творчості Давида. Як заклик до революційної боротьби проти деспотизму була сприйнята французькою громадськістю його картина на сюжет римської історії “Присяга Гораціїв” (1784 р.). Кращим же твором Давида вважається картина “Смерть Марата” (1793 р.), написана під безпосереднім враженням від події. Трагізм сюжету, простота і лаконізм композиції, стриманість кольору і скульптурність – риси класицизму – роблять цю картину справжнім пам’ятником героям революції. У період правління Наполеона Давид написав декілька парадних портретів імператора (той призначив його “першим живописцем імперії”). Помер він в Бельгії, куди вимушений був емігрувати після реставрації монархії Бурбонів.
Класицизм, який трансформувався в академізм, тобто напрям, офіційно визнаний академіями мистецтв, проіснував усе XIX ст., але залишився на узбіччі магістральних шляхів розвитку образотворчого мистецтва.
Найбільш масштабною фігурою у живописі на рубежі XVIII- XIX ст. був іспанський художник і гравер Ф.Гойя, який повернув живопису своєї країни її минулу велич. Перші великі роботи його просякнуті любов’ю до життя, в них переважають світлі, веселі фарби. Але в 1792 р. Гойя важко захворів (він оглух і майже осліп), що позначилося і на творчості, зробивши її гостро трагічною. Гойєю створені приголомшуючі картини про героїчну боротьбу іспанського народу проти французьких окупантів (“Повстання 2 травня 1808 року в Мадриді”, “Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року”), серії офортів (гравюр на металі) “Капричос” (“Фантазія, гра уяви”), “Діспаратес” (“Божевілля”), “Лихоліття війни”. Ці серії відмічені найскладнішою образністю, багатим філософським підтекстом і справжнім новаторським баченням. Творчість Ф.Гойя мала величезне значення як для формування європейського романтизму, так і для становлення реалізму, з якими і пов’язані головні здобутки європейського живопису XIX ст.
Найзначнішим явищем романтизму виявився живопис Ежена Делакруа. У 1824 р. він виставляє в Салоні (щорічні виставки, які влаштовуються академією мистецтва у Квадратному салоні Лувра, звідки і походить назва як самих виставок, так і офіційно визнаного напряму в мистецтві – салонне мистецтво) свою картину “Різня на Хіосі”, сюжетом якої послужив справжній епізод визвольної війни грецького народу проти турецьких поневолювачів, які вбили в 1821 р. на цьому острові понад 40 тисяч чоловік. Чітка громадянська позиція Делакруа, незвичайна свіжість живопису і життєвість образів викликали поляризацію думок серед глядачів і знавців – бурхливе захоплення з одного боку (“Він – полум”яний геній!”) і хвилю обурення з іншого (“Це різня живопису”).
Найбільш відома картина Делакруа “Свобода на барикадах” також написана по слідах реальної події і викликала такі ж суперечки. Конкретному епізоду вуличних боїв революції 1830 р. художник надав символічного і тому позачасового звучання. Свободу на картині втілює француженка з трикольоровим революційним знаменом. Вона поривчасто обернулася до тих, кого кличе за собою на бій, і вся фігура її – героїчний порив. Слідом за нею грізною хвилею рухаються повстанці: майстрові і буржуа, дорослі і діти – символи основних сил революції. Колір, барвисті плями, їх гармонійна єдність стають основою живопису, кольором же створюється і певний настрій. Живописна система Е.Делакруа являла новий крок у розвитку образотворчого мистецтва.
Піднесення реалізму як художнього методу почалося у графіці. Велику роль зіграла тут творчість Оноре Дом’є, чиє мистецтво вважається спорідненим з реалізмом самого О.Бальзака. Дом’є завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля-буржуа Луї Філіппа і правлячу буржуазну верхівку Франції. Його карикатури друкувалися в періодичних виданнях і розповсюджувалися окремими відтисками. Коли літографія (різновид гравюри) “Гаргантюа” – карикатура на Луї Філіппа, який заковтує золото і “віддає” навзамін ордени і чини – була виставлена у вітрині, біля неї збиралися натовпи народу. За неї художник був засуджений на 6 місяців в’язниці і великий штраф. У 1834 р. О.Дом’є створив кращі свої літографії: “Законодавче черево”, “Всі ми люди, обіймемось!”, “Цього можна відпустити на волю”. У них він дав колективний портрет палати депутатів, викрив бездарність, жадібність і жорстокість з лицемірством влади заможних. Він же створив зображення кривавої розправи влади з робітниками – “Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року”, яке було пронизане глибоким трагізмом. Заборона в 1835 р. політичної карикатури змусила Дом’є обмежитися побутовою сатирою.
Позиції реалізму в живописі в середині сторіччя зміцнив Гюстав Курбе. Навколо його творчості і теоретичних робіт розгорнулися бурхливі суперечки. Так були сприйняті і “Каменярі”, і “Похорон в Орнані”. На першій картині фігури старого і молодого робітника, вся колірна гама полотна створюють враження сумного, безрадісного життя, заповненого одноманітною, втомливою працею. На іншій картині зображене “товариство” невеликого провінційного містечка Орнан – батьківщини художника – під час поховання на місцевому кладовищі. Контраст урочистості траурної церемонії і нікчемності людських пристрастей навіть перед обличчям смерті викликав і у критики, і у публіки бурю протестів, що зробило Курбе “знехтуваним”: в 1875 р. його картини не були прийняті на Всесвітню виставку. Тоді художник поруч з виставкою на свої власні кошти звів скромне приміщення, назвав його “Павільйон реалізму” і розмістив у ньому 40 робіт, зокрема програмну картину “Майстерня художника”. У каталозі до виставки Курбе дав таке обґрунтування принципів реалізму в мистецтві: “Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи… бути не тільки художником, але й людиною, одним словом – творити живе мистецтво – таким є моє завдання”. Він став членом Паризької комуни, а після її розгрому був вимушений емігрувати до Швейцарії.
Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, стає основним у художників-реалістів, розвиваються також пейзаж і портрет.
У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії. Величезний внесок у нього зробили російські “передвижники” – учасники демократичного об’єднання “Товариства пересувних художніх виставок”, створеного в 1871 р. І.М.Крамськой, І.Є.Репін, В.І.Суриков, В.Г.Перов, О.К.Саврасов, І.І.Шишкін, І.І.Левітан, А.І.Куїнджі збагатили образотворче реалістичне мистецтво психологізмом, майстерністю соціального узагальнення і поетизацією рідної природи.
В останній третині сторіччя на грані реалізму і декадансу з’являється новий напрям – імпресіонізм (від французького “імпресіон” – враження). Імпресіонізм зайняв в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух охопив лише 12 років і 8 виставок.
Точкою відліку послужила творчість Едуарда Мане. Його картини “Сніданок на траві” й “Олімпія” стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не прилучився. За рік до смерті в 1882 р. він написав одну з найбільш довершених своїх картин – “Бар у Фолі-Бержер”.
Як ансамбль художників, які захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе у 1874 р., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Група включала в себе Клода Моне, Огюста Ренуара, Каміля Піссаро, Альфреда Сіслея, Едгара Дега, Берту Морізо. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне “Враження. Схід сонця” і дало назву творчості цих художників.
Імпресіоністи запропонували нове бачення світу і нові принципи живопису. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення – фотографії). З’явилася свіжість і безпосередність в зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі – на пленері, завдяки чому у своїх пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, багатства фарб природи, передати рух повітря.
Імпресіоністи ввели і нову живописну техніку, відмовилися від змішаних кольорів, почали писати чистими яскравими фарбами, густо наносячи їх окремими мазками (при сприйнятті, оптично змішуючись, для глядача вони давали потрібний тон).
Живописне завоювання імпресіоністів стало основою творчості і було підняте на нову висоту постімпресіоністами – так умовно називають художників, розквіт творчості яких настав після і на основі досягнень імпресіонізму. Це були Поль Сезанн, Вінсент Ван Гог, Поль Гоген. Вони вже не були однодумцями, але кожний з них шукав художні засоби і можливості для створення нового мистецтва, для пізнання не зовнішньої, а істинної суті речей. Своїм мистецтвом і життям вони заперечували буржуазний спосіб життя (відмовився від свого середовища син банкіра Сезанн, удачливий комерсант Гоген залишив кар’єру і сім’ю заради живопису і виїхав на Таїті, кинув проповідницьку діяльність Ван Гог). Не знайшовши гармонії в сучасному суспільстві, художники звернулися до природи, але прагнули відобразити вже не мить, а вічність. Творчість Сезанна, Ван Гога і Гогена справила великий вплив на весь подальший розвиток художньої культури.
Європейська скульптура на початку XIX ст. зазнала короткого періоду піднесення, пов’язаного з творчістю італійського скульптора Антоніо Канови і датського – Бертеля Торвальдсена, представників класицизму в скульптурі. Але вже в 20-і роки піднесення змінилося занепадом і застоєм. Романтизм привніс у скульптуру інтерес до особистості – у всіх європейських столицях встановлюються численні пам’ятники великим людям як минулого, так і теперішнього часу. Але загалом скульптура, яка майже повністю залежала від офіційних смаків, значно відставала від живопису. Повернув скульптурі її високе призначення в кінці століття великий французький майстер Огюст Роден, який став всесвітньо відомим ще за життя. Його мистецтво являє собою сплав різних тенденцій. Група “Громадяни міста Кале” є вищим досягненням реалістичної скульптури, в “Мислителі” можна відчути спорідненість з символізмом, а такі поетичні роботи, як “Поцілунок”, “Вічна весна”, зближують його з імпресіоністами.
Архітектура. Архітектура першої половини XIX ст. пережила свій розквіт у рамках класицизму. У цей час у Парижі, Лондоні, Берліні, Санкт-Петербурзі з’являються численні архітектурні ансамблі, які додали головним європейським столицям характерного вигляду.
У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від французького імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму. Будівлі і споруди в стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф.Шальгрен) – кращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка прекрасно проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає знаменита скульптурна композиція – рельєф Ф.Рюда “Марсельєза”. Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.
З Франції класицизм і його різновид ампір поширилися у Росії, де досягли вершини в архітектурі Петербурга.
Образ міста на Неві склався саме у першій половині XIX ст., коли виникли основні його обриси у формі тризубця та численні комплекси: Васильєвського острову (арх. Тома де Томон), Адміралтейства (арх. А.Захаров) та Казанського собору (арх. А.Н.Вороніхін).
Вищим здобутком класицизму в Росії стали роботи зодчого К.Россі, який завершив створення ансамблів Палацової площі дугою й аркою будівлі Головного штабу і Сенатської площі – будовами Сенату і Синоду. В другій чверті сторіччя в Петербурзі був побудований за проектом архітектора О.Монферрана грандіозний Ісаакіївський собор.
Завдяки посередництву французьких містобудівників класицизм став поширюватися навіть у США, де став першим національним стилем під назвою “грецьке відродження”. У цьому стилі в Вашингтоні був зведений Капітолій – будівля конгресу США, і Білий дім – резиденція президентів.
Що ж до романтизму, то він не створив власної школи архітектури, хоч його вплив вельми помітний у декількох “історичних стилях”: неоготиці, неоренесансі, романсько-візантійському стилі, необароко, які набули поширення в першій половині сторіччя. У неоготичному стилі побудований ансамбль англійського парламенту в Лондоні, вплив візантійського стилю відчувається в куполах знаменитої паризької церкви Сакре-Кер, в неоруському стилі (будівлі, споруджені в цьому стилі, містять риси, які беруть початок у давньоруській архітектурі, орнаменти, які запозичені з народної вишивки або відтворюють у камені різьблення по дереву) зведені будівлі, які остаточно оформили Красну площу у Москві, – Історичний музей і Верхні торгові ряди (нині – ГУМ).
До середини XIX ст. відкритим у світовій архітектурі залишалося питання про новий стиль. Звернення до старовини підготувало появу еклектизму (від грецького “еклектикос” – той, що вибирає) – архітектурної практики, основаної на змішуванні різних стилів. Еклектизм був, з одного боку, вираженням смаку буржуа, який використав пишний псевдоісторичний декор як свого роду рекламу, а з іншого – вираженням певних світоглядних поглядів європейця тих часів, який вважав свою цивілізацію зразковою, свою епоху – вершиною історії і не сумнівався, що має право розпоряджатися спадщиною інших віків і культур. Прикладом таких споруд можуть служити будівля паризького театру “Гранд-опера” і помпезний берлінський рейхстаг.
Міцніючий капіталізм і технічний прогрес поставили нові завдання перед архітектурою і особливо містобудуванням. Бурхливо росли міста, в яких з’явилися нові типи будівель: заводи, фабрики, вокзали, універсальні магазини, виставочні павільйони, нові типи видовищних споруд (цирки, театри). Поряд з особняками великої буржуазії будувалися багатоповерхові доходні будинки з квартирами, які здавалися у найм, бараки і казарми для робітників. З’явився міський громадський транспорт.
Першим містом, яке зазнало перебудови, став Париж. Незабаром після революції 1848 р. почалася реконструкція міста вузьких заплутаних середньовічних вулочок, зручних для будівництва барикад, у місто широких прямих авеню і кільцевих бульварів, які згодом стали знаменитими. Вони зв’язали центр і передмістя в єдине ціле. Незабаром за зразком французької столиці стали перебудовуватися Берлін, Відень та інші європейські столиці. Невід’ємною їх частиною стають громадські парки.
Значно просунулася будівельна техніка, стали широко застосовуватися нові матеріали (чавун, сталь, в кінці століття – залізобетон) і нові прийоми та методи будівництва. Але конструкції, створені на основі промислової технології, вважалися дуже грубими і негідними стати основою нового архітектурного стилю. Їх використовували поки що тільки при будівництві мостів, вокзалів, критих ринків, у спорудах всесвітніх промислових виставок. Першим прикладом застосування збірних конструкцій в будівництві став “Кришталевий палац” у Лондоні, споруджений для першої Всесвітньої промислової виставки 1851 р. Унікальною для XIX ст. спорудою була Ейфелева вежа у Парижі – висотна інженерно-технічна споруда, яка складається з гратчастих металевих конструкцій. І все ж основна маса будівель продовжувала оформлятися у традиційних архітектурних формах. Таким чином, на кінець XIX ст. між технічною і художньою сторонами архітектури виникають своєрідні “ножиці”, які з плином часу стали розходитися все більше і більше. Спроба подолати це розходження була зроблена новим напрямом в архітектурі, який отримав назву модерн (французькою – “сучасний”). Представники цього стилю в архітектурі використали нові технічні і конструктивні засоби, вільне, частіше асиметричне планування і сучасні матеріали в обробці фасадів і інтер’єрів будівель (кераміка, поливні кахлі) для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель і споруд.
У рамках модерну кінця XIX ст. у США виникла так звана чікагська школа архітектури, найбільш помітною фігурою якої став Луїс Саллівен, який запропонував тип висотної офісної будівлі з мінімумом декору – хмарочос. Модерн, так би мовити, завершив творчі пошуки будівельників XIX ст. і став сходинкою до архітектури сторіччя ХХ-го.
6.Музика, театр. Народження кіно
Музика. “Нова ера в музиці” починається на рубежі епох класицизму і романтизму. Пов’язана вона з титанічною творчістю Людвіга ван Бетховена. Вона охопила мало не всі форми і жанри музики, загальновизнаною ж вершиною стали дев’ять симфоній, кожна з яких — це цілий художній світ. Сучасник Французької революції, палко захоплений її першими кроками, рішучий противник бонапартизму, музикант філософського складу, який нескінченно розширив виразні засоби музики, композитор трагічного світовідчуття, Бетховен був оцінений і піднятий на щит романтиками, хоч сам він розходився з їх естетичними переконаннями. У Бетховені втілилися кращі риси всієї музичної культури, яка передувала йому, і разом з тим його творчість – поворотний пункт у музиці.
Що ж до романтичного напряму, то він виявився на рідкість багатим видатними обдарованнями. Франц Шуберт і Роберт Шуман, Гектор Берліоз і Ріхард Вагнер, Ференц Ліст і Фредерік Шопен, багато інших композиторів – гордість національних культур і всієї світової музичної культури. З романтизмом у музику прийшли емоційна виразність, фантастична вигадка, казково-поетична образність, нерідко запозичена з фольклору. Найяскравіше явище в музиці романтизму – панування лірико-психологічного начала. Суть кожного музичного романтичного твору – “лірична сповідь”. Саме тому найважливішого значення набули різні малі форми, які наповнилися серйозним і глибоким змістом – фортепіанна п’єса, інструментальна мініатюра, романс (Шуман, Шопен, Ліст). Нові тенденції вплинули і на симфонізм (Берліоз, Ліст).
Музика стала активніше, ніж раніше, взаємодіяти з літературою. Це зумовило появу програмних музичних творів, в назву або основу яких було покладено літературний твір. “Оновлення музики через зв”язок з поезією”, – так сформулював цю ситуацію Ліст. Наприклад, творець програмних симфоній французький композитор Гектор Берліоз давав своїм творам такі назви: “Фантастична симфонія”, “Траурно-тріумфальна симфонія”, “Гарольд в Італії” (за поемою Байрона), “Ромео і Джульєтта” (за трагедією Шекспіра). Безліч музичних творів пов’язана з “Фаустом” Гете: “Сцени з “Фауста” Шумана, “Перша Вальпургієва ніч” Мендельсона, “Засудження Фауста” Берліоза, опера “Фауст” Гуно.
Розширюється музична освіта, відкриваються консерваторії, з’являються музичні газети і журнали, цілі музичні видавництва. Велику роль у пропаганді серйозної музики відіграла просвітницька діяльність самих композиторів XIX ст. Вони нерідко виступали зі словом про музику, пояснюючи її зміст, прагнучи залучити до неї якомога більше число слухачів. Статті і книги Р.Шумана, Г. Берліоза, Ф.Ліста, Р.Вагнера допомагають і сьогодні розібратися у складному світі музичних ідей.
Багато нового виникло і в музичних театрах Європи. На цей час опера давно встигла увійти у масову свідомість європейців. Але новаторство в цьому жанрі зустрічало значні труднощі: величезні кошти, необхідні для постановки будь-якої опери, рутина, що глибоко врослася в середовище виконавців, ризик невдачі виконання у непідготовленій аудиторії. Справжнім реформатором оперного мистецтва виступив німецький композитор Ріхард Вагнер – творець опери-драми, в якій здійснив синтез філософсько-поетичного і музичного начал (героїчна опера-сага “Кільце Нібелунгів”). Музичний театр Вагнера і його наступників Верді, Мусоргського і Чайковського, Гуно і Бізе ознаменував собою вершину розвитку опери XIX ст. Опери “Трубадур”, “Аїда”, “Травіата”, “Ріголетто”, “Дон Карлос”, “Отелло” Дж.Верді, “Фауст”, “Ромео і Джульєтта” Ш.Гуно, “Кармен” Ж.Бізе, “Чіо-Чіо-Сан”, “Богема” і “Тоска” Д.Пуччіні, “Євгеній Онєгін” і “Пікова дама” П.І.Чайковського, “Князь Ігор” О.П.Бородіна, “Борис Годунов” М.П. Мусоргського та інші опери XIX ст. майже повністю формують репертуар сучасних оперних театрів.
Музика XIX ст. невіддільна від балету, причому балету класичного. Романтизм привніс в нього єдність музики, драматичної дії і танцю. У цей час виробився новий танцювальний стиль, оснований на легкому та надзвичайно пластичному польоті рухів та техніці танцю на пальцях (Марія Тальоні – перша балерина, яка стала на пуанти). Реформу балету здійснив російський композитор П.І.Чайковський. У нього музика з допоміжного елемента перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагативши його сюжет і задаючи зміст хореографії. “Лебедине озеро”, “Спляча красуня”, “Лускунчик”, поставлені чудовим хореографом Маріусом Петіпа, стали перлиною світової культури. Чайковський же став першим російським композитором, який здобув європейське і світове визнання.
Справжнім тріумфом російського оперно-балетного мистецтва на світовій сцені стали знамениті Російські сезони в Парижі, які з 1909 р. щорічно влаштовував видатний російський театральний діяч С.П.Дягілєв.
Буржуазне XIX ст. дало початок і музично-сценічним жанрам, головною рисою яких стала розважальність. Оперета – веселий спектакль, де музичні номери чергуються з дотепними діалогами, перемежовуються репліками героїв. Вивели цей жанр на рівень справжнього мистецтва оперети Жака Оффенбаха і Іоганна Штрауса-сина, останній прославився ще і як “король вальсу”. Втіленням нового смаку минулого сторіччя стала й естрада – різного роду рев’ю і шоу, музика численних ресторанів і кабаре, символом якої став канкан.
Якщо нижня хронологічна межа “музичного XIX сторіччя” ясно окреслена Французькою революцією, то його верхній рубіж вимальовується далеко не так чітко. Так, наприклад, Шоста симфонія П.І.Чайковського – вершина художніх устремлінь “лірико-психологічної епохи” у сфері інструментальної музики – буквально співпадає за часом з “Післяполудневим відпочинком фавна” Клода Дебюссі, який відкрив епоху імпресіонізму в музиці. Перше виконання “Прометея” О.М.Скрябіна зі світловим оформленням – квінтесенція грандіозних філософських концепцій минулого сторіччя – випередило лише на чотири роки балет Д.Мійо “Бик на даху” – втілений виклик піднесеному в мистецтві й уславлення веселощів низів. Може здатися неймовірним, що С.В.Рахманінов, чия творчість спиралася на романтичні традиції, був ровесником А.Шенберга, родоначальника атональної музики.
Театр. У XIX ст. народився якісно новий драматичний театр. Вільна конкуренція буржуазного суспільства покликала до життя численні приватні театри, столичні і провінційні, які орієнтувалися на масового глядача. Такими були паризькі “театри бульварів”, “малі” театри Великого Лондона. Багато з них розорялися, але окремі ставали центрами демократичної театральної культури.
З утвердженням романтизму в репертуарі театрів сталися корінні зміни. П’єси В.Гюго, О.Дюма, П.Меріме у Франції, Л.Тіка в Німеччині, Дж.Байрона і П.Шеллі в Англії брали гору над традиційним репертуаром класицизму. Крім того, нарівні з постановками нових романтичних п’єс зіграло свою роль і переосмислення в романтичному дусі п’єс В.Шекспіра, Ф.Шіллера та І.В.Гете.
Романтичний театр надзвичайно збільшив силу впливу на глядача, в чому була величезна заслуга цілого покоління чудових акторів. Вони принесли на сцену вільну мову замість пануючої раніше мелодекламації, схвильований виразний жест замість статичних поз. У Франції блискуче виступали Марк Дорваль, Фредерік Леметр і Еліза Рашель. Вражаючою життєвістю і реалізмом відзначалася гра легендарної Сари Бернар. У Лондоні на сцені володарював Едмунд Кін – актор, в мистецтві якого відчувалася глибока духовна близькість з Байроном. Серед його сценічних робіт найбільша слава випала на його романтичне трактування образів Гамлета і Отелло. Кін був легендою за життя, легендою стала і його смерть на сцені.
Однак поступово головною фігурою в театрі стає не актор, навіть найгеніальніший, а режисер, який створював художньо цілісні твори на сцені. Він повинен був не тільки відпрацьовувати мізансцени з акторами, але й співпрацювати з музикантами і художниками-оформлювачами. З таких режисерів в той час виділявся Людвіг Кронек зі знаменитого німецького Мейнінгенського театру. У своїх постановках він прагнув до ансамблевості у постановці п’єс, тобто єдності, узгодженості акторської гри, історичної правдивості декорацій, ретельної продуманості світлових і звукових ефектів. Особливо жвавими і різноманітними були у нього масові сцени. Театр все більше стає синтетичним видом мистецтва.
Що ж до зачинателя сучасного нам “режисерського” театру, то ним вважається Андре Антуан, який створив у Парижі в 1887 р. “Вільний театр” – власне студійний, напівзакритий, відвідувати який могли лише особи, які купили абонементи на весь сезон. Це дозволяло режисеру обійти цензуру і відкривало більше можливостей для вибору п’єс для театрального репертуару. Він боровся за правдивий показ на сцені сучасного життя. Найповніше нові принципи в театральному мистецтві втілилися у творчості створеного в Росії в 1898 р. Московського художнього театру – дітища К.С.Станіславського, В.І.Немировича-Данченка, А.П.Чехова, О.М.Горького і цілої плеяди прекрасних акторів.
Кіно. У XIX ст. в Європі, у Франції, народився новий вид мистецтва, який стрімко завойовував собі наймасовішу глядацьку аудиторію, – мистецтво кіно. Кіно – дитя часу, яке поєднувало в собі науково-технічний прогрес з творчими пошуками діячів мистецтва. Винахід в 1859 р. Л.Даггером фотографії, геніальна здогадка братів Огюста і Луї Люм’єрів, які з’єднали фотографічну плівку з проекційним ліхтарем, привели в 1895 р. до появи кіно. Незалежно від них механік Одеського університету Й.А.Тимченко на два роки раніше створює кінетоскоп і 9 січня 1894 р. на ІХ з’їзді російських природодослідників і лікарів, що відбувався у Москві, здійснює за його допомогою перший у світі кіносеанс (глядачі побачили на екрані кавалеристів та метальників списів у русі). Попри те, що учасники з’їзду гідно оцінили винахід і передали його до Політехнічного музею у Москві, офіційні кола досить прохолодно поставилися до “живої фотографії”, яку винайшов геніальний український винахідник. Відома заява Миколи ІІ з цього приводу: “Все це нісенітниці, жодного значення таким дрібницям надавати не варто…”.
28 грудня 1895 р. в Парижі на бульварі Капуцинів у приміщенні “Гранд кафе” було організовано перший у світі публічний кіносеанс. Глядачі столиці Франції побачили свій перший фільм – вихід робітників з фабрики. Саме цю подію прийнято вважати датою народження кінематографа. Розробивши свій оригінальний пристрій, фірма “Люм’єр” швидко поставила справу кіно “на потік”. Дві з перших кінокартин “Прибуття поїзда” і “Политий поливальщик” настільки приголомшили людей, що вже через декілька тижнів апарат і фільми Люм’єрів з’явилися і публічно демонструвалися у Римі, Відні, Берліні, Москві, Петербурзі, а також в Одесі, а потім потрапили до Єгипту, Австралії, США. У всіх країнах світу з’явилися сінематографи, ілюзіони, кінотеатри, а через рік-два в більшості європейських країн починають знімати власні фільми. Але як вид мистецтва кіно все ж належить ХХ ст.
* * *
Здобутки XIX ст. у всіх сферах культури виявилися колосальними. Цей період вражаючий за гармонійністю розвитку і величезними результатами творчої діяльності людини у найрізноманітніших сферах. Тенденції, закладені епохою Відродження, досягли зрілості, і люди в повному обсязі відчули їх наслідки.
У всій складності і, як тоді здавалося, повноті склалася наукова картина світу.
Змінилося становище науки в суспільстві, її досягнення стали прямо й усвідомлено впливати на рівень виробництва, всього життя. У масову, а в найбільш розвинених країнах загальну перетворилася письменність.
Регулярними стають міжнародні наукові, літературні, художні контакти, тим самим закладаються основи світової науки, світового мистецтва.
В художню творчість прийшли величезна стильова, жанрова різноманітність. Причому всіх великих майстрів при їх яскравій індивідуальності об’єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Виправдалася пророча думка Стендаля: “XIX сторіччя буде відрізнятися від попередніх віків точним і полум’яним зображенням людського серця”.
У надрах культури XIX ст. почалися принципово нові наукові відкриття, були розроблені філософські системи, висунені соціальні теорії, зародилися художні явища, які визначать характер вже наступної епохи.
Світлі гасла свободи, рівності і братерства, проголошені Французькою революцією на початку епохи, успіхи в розвитку культури, які множилися з кожним роком, породжували надії на швидке розв’язання людством всіх соціальних, політичних проблем. Однак цього не сталося, і на рубежі XIX-XX ст. серед творчої, наукової інтелігенції стали переважати похмурі, песимістичні і радикальні революційні настрої. Можна пригадати слова героїні видатного французького письменника XIX ст. Гі де Мопассана, які завершують один з його програмних творів: “Ось бачите, яке воно – життя: не таке гарне, та й не так вже й погане, як думається”.
X. КУЛЬТУРА ЛЮДСТВА У XX СТОРІЧЧІ
1. Особливості розвитку культури у ХХ ст.
2. Наука та її досягнення
3. Художня культура
4. Доба кінематографа
5. Масова культура
1. Особливості розвитку культури у ХХ ст.
Багато чого в культурі ХХ ст. робить її зовсім іншою в порівнянні з усією попередньою історією людства. З небаченою силою проявилася закономірність прискорення історичного процесу. Перестають відігравати попередню роль простори і відстані, а протягом життя лише одного покоління відбуваються зміни такої глибини і значущості, що вони змінюють і образ світу, і спосіб мислення. Якщо останні 50 тис. років існування людства виміряти числом поколінь (тривалість життя покоління умовно приймемо за 62 роки, хоча у давнину людині було відведено строк у 2-2,5 раза менший), то всього одержимо близько 800 таких поколінь. З них 650 провели своє життя у печерах. Тільки протягом 70 останніх поколінь став можливим більш тісний зв’язок між людьми завдяки писемності. Лише протягом життя останніх шести поколінь ми познайомилися з друкованим словом, а при чотирьох – навчилися досить точно вимірювати час. Лише останні два користуємося електромотором. А переважна більшість всіх матеріальних цінностей, з якими ми маємо справу у повсякденному житті, була вперше створена протягом життя сучасного покоління. Відзначимо, що при збереженні нинішніх глобальних демографічних тенденцій років через 40-50 кількість людей, які живуть на землі, вперше в історії перевищить кількість усіх померлих разом взятих. І це не фантастичне припущення – в Індії і Китаї в кінці ХХ ст. вже проживає по мільярду чоловік.
Світ культури ускладнився і розширився. Людині стали підвладні небачені раніше види енергії. Породжені людиною техніка і технології вирішальним чином визначають умови людського існування, змінюючи ландшафт і клімат. Створюються нові види мистецтва. Зовсім не випадково сучасну західну цивілізацію іменують техногенною (тобто породженою технікою, вирішальним чином залежною від технологічного базису, умов і способів людської діяльності).
Розвиток культури відбувався у дуже складному глобальному політичному контексті: дві світові війни, виникнення і крах тоталітарних режимів, розкол світу на дві суспільні системи і багаторічне військово-політичне протистояння між ними (“холодна війна”), криза і крах соціалістичного ладу, розпад держав з багатовіковою історією (на початку століття – Австро-Угорщини, у кінці – Радянського Союзу), формування “третього світу” з його проблемами, існування вогнищ багаторічних військових конфліктів. Все це не могло не викликати драматичні (а часто – катастрофічні) потрясіння.
Століття підійшло до свого завершення, чого не можна сказати про ті тенденції, які спостерігаються в різних сферах культури. Відкритих питань і проблем, що чекають свого вирішення, на сьогоднішній день набагато більше, ніж на початку сторіччя.
2. Наука та її досягнення
ХХ ст. характеризується проникненням науки не тільки у виробництво, але її зростаючим впливом на всі без винятку сторони життя людини, аж до побуту. Прориви в галузі наукового пізнання у ХХ ст. настільки грандіозні, що наука стає дійовою економічною силою, важливим чинником суспільно-політичного процесу, стратегічним військовим ресурсом. Так, великі відкриття в галузі фізики (А. Ейнштейн, Н. Бор, Е. Резерфорд та інші) дозволили отримувати і використовувати ядерну енергію. Вражаюча магія відкритої Ейнштейном формули Е = mс2 – це не тільки тріумф людського генія, але й тривожна ознака атомного бомбардування (6 і 9 серпня 1945 р. американська авіація скинула атомні бомби на японські міста Хіросіму і Нагасакі), Чорнобильської катастрофи. Не випадково в середині століття А. Ейнштейн став (разом з англійським філософом Б. Расселом) автором знаменитого “Маніфесту”, який проголосив заклик відмовитися від попереднього погляду на світ, від колишніх способів з’ясовувати між собою відносини.
Протягом сторіччя наукове знання, розвиваючись, зазнавало істотних змін. Поряд з диференціацією, що поглиблюється, відбувається ще глибший процес інтеграції наук. Не академічні правила, як в XIX ст., а відкриття глибинних зв’язків і закономірностей перетворює їх на цілісну взаємообумовлену теоретичну систему. Людина осягає таємниці мікросвіту (П’єр і Марія Кюрі, Макс Планк, Нільс Бор та ін.), відкриває структуру ДНК (доповідь Д. Уотсона і Ф. Кріка оприлюднена у 1953 р.), проникає в таємниці походження Всесвіту, всієї світобудови (блискучі роботи видатного космолога сучасності С. Хокінга).
Важливі відкриття відбувалися в медицині і фармацевтиці. У 1910 р. П. Ерліх відкриває перший антибіотик – салварсан, який був успішно використаний при лікуванні сифілісу. У 1921 в. Ф.Бантінг і Ч.Бест уперше отримали інсулін (синтезувати його навчилися тільки в 1965 р.). У 1928 р. видатний шотландський бактеріолог А.Флемінг відкрив пеніцилін. У 1958 р. Я.Дональд проводить свої новаторські дослідження в галузі ультразвукової діагностики. У 1933 р. першу трансплантацію нирки від людини до людини здійснює в Харкові проф. В.Вороний, великий внесок у трансплантацію нирки вніс Д.Мюррей. У 1967 р. Крістіан Барнард у Кейптауні (ПАР) проводить першу успішну операцію по пересадженню серця людині.
У 1957 р. почалася космічна ера. В СРСР конструкторським бюро під керівництвом С.Корольова був створений і успішно запущений на орбіту перший штучний супутник Землі. Ця подія, що приголомшила світ, показала, яким неухильним є прогрес у повітроплаванні. На початку століття політ аэроплана сприймався як дивовижне видовище. У 1903 р. Орвілл Райт (син священика) здійснив перший політ на літальному апараті, важчому за повітря (аероплані), сталося це в Кітті Хок (Північна Кароліна, США). У тому ж році калузький вчитель Костянтин Ціолковський публікує перші роботи, де розглядає практичні аспекти аеронавтики. У 1909 р. Луї Блеріо перелітає (за 36 хвилин) Ла-Манш, в 1927 р. Карл Ліндберг здійснює перший безпосадочний переліт через Атлантику. Перший світовий рекорд швидкості з екіпажем (три чоловіки) – 111 км за годину встановлює 29 грудня 1911 р. І.Сікорський поблизу Києва. У 1939 р. І.Сікорський винаходить гелікоптер.
А 12 квітня 1961 р. здійснив за 89 хвилин виток навколо Землі й успішно повернувся на Землю радянський космічний корабель “Восток-1” з людиною на борту – Юрієм Гагаріним. Незабутньою подією для всіх землян була перша посадка на Місяці – 20 липня 1969 р. американські астронавти Нейл Армстронг і Едвін Олдрін здійснили прогулянку по місячній поверхні. Шістсот мільйонів телеглядачів безпосередньо “були присутніми” при цій події. Тепер на орбіті тривалий час працюють орбітальні космічні станції, пілотовані космічні польоти перестали бути рідкістю, хоча і досі вимагають від космонавтів мужності.
Епохальну революцію в засобах комунікації викликала поява в 1946 р. телебачення. Винайдене В.Зворикіним – американським вченим російського походження (ним же винайдений, до речі, і електронний мікроскоп) – телебачення зайняло провідне місце серед засобів масової інформації, засобів реклами, інструментів політики. Сьогодні без телевізійного екрана неможливо уявити ані економіку, ані культуру. Величезну роль відіграє телебачення й у політичному житті. Вперше теледебати відіграли вирішальну роль під час виборчої кампанії 1960 р. у США, коли Джон Кеннеді видався американцям більш привабливим, ніж його опонент – Річард Ніксон.
З середини сторіччя починає свій відлік інформаційна ера. Вважається, що перша ЕОМ (електронно-обчислювальна машина) – “Марк” – була створена у 1937 р. Говардом Хейкеном з Гарвардського університету (фірма IBM почала серійне виробництво цієї машини). У 1945 р. в Університеті Пенсильванії (США) був створений перший комп’ютер – електронно-обчислювальна машина ENIAC (абревіатура англійських слів – “electronic numerator, integrator, analyser and computer” – обчислювач, інтегратор, аналізатор і комп’ютер). Він, як і “Марк”, працював на електронних лампах, важив 30 тонн і виконував 5 тис. операцій за секунду. З 1947 р. почали випускатися транзистори, застосування яких дозволило почати створення комп’ютерів більш надійних і в той же час доступних фірмам і корпораціям. Інтегральна мікросхема, винайдена в 1960 р. Кілбі і Нойсом, а також мікропроцесор (створений в 1971 р. Хоффом) дозволяють досягти нових успіхів у підвищенні продуктивності комп’ютерів та їх компактності. Виникнення комп’ютерів (спочатку – електронних лічильних пристроїв) привело до кардинальних змін у розумінні орієнтирів і пріоритетів як економічного, так і розвитку взагалі. Відбувається те, що багатьма філософами і соціологами іменується “інформаційна революція”,- перехід до принципово нового, постіндустріального (або, знову ж, “інформаційного”) суспільства. Світ, пов’язаний воєдино комп’ютерними мережами (типу глобальної мережі Інтернет), дійсно починає являти собою єдиний організм, де на обмін новітніми даними потрібно усього декілька хвилин, декілька легких натиснень клавіш.
Комп’ютерні моделі стали сьогодні необхідною основою складних управлінських рішень, чинником стратегічного планування – як у бізнесі, так і в політиці. Комп’ютери змагаються з людиною за потужністю і витонченістю інтелекту (програма “Deep blue” навіть виграла невеликий матч у екс-чемпіона світу з шахів Гаррі Каспарова – при цьому останню партію славетний чемпіон програв усього за 19 ходів!). Комп’ютерна грамотність все більше стає аналогом грамотності як такої, мало не замінюючи собою останню. Це не безпідставно викликає занепокоєність у прихильників “класичної освіченості”: чи не принесуть комп’ютери шкоду людині, позбавивши здатності просто думати, думати своєю власною головою?! А поки засоби комп’ютерної технології удосконалюються, на одному лазерному диску вміщуються вже скарби величезних музеїв, бібліотек, фонотек, архівосховищ. Сьогодні людство активно працює над створенням штучного інтелекту.
Сучасна суспільна думка все глибше й міцніше утверджується в усвідомленні глибинного зв’язку природного і соціального. Розуміння розвитку суспільства в нерозривному зв’язку з розвитком біосфери було запропоноване першим президентом Академії наук В.І.Вернадським, який був першим президентом академії наук України. Він розробив вчення про “ноосферу” як закономірний процес природно-історичного розвитку людини. У роботі “Декілька слів про ноосферу” (1944 р.) ним була дана така оцінка подіям: “… в історії нашої планети настав критичний момент величезного для людини значення, що підготовлювався мільйонами, вірніше мільярдами років, що глибоко проник в мільйони людських поколінь”.
Сьогодні вже для всіх очевидний цілий комплекс глобальних проблем, від вирішення яких залежить майбутнє:
– негативний вплив на природне середовище, погіршення екологічних умов життя людей, різке, і не завжди виправдане, збільшення витрачання природних ресурсів;
– посилення нерівномірності у рівнях соціально-економічного розвитку між промислово розвиненими і країнами, що розвиваються (20% жителів Землі користуються 80% прибутків; велика група країн, до якої тепер потрапила й Україна, вимушена брати величезні позики, причому дуже часто нові позики йдуть на виплату відсотків за попередні, з 1984 р. виплати країн “третього світу” по відсотках вже перевищили позики);
– створення зброї масового знищення (відмінність ядерної зброї від усієї попередньої полягає в тому, що вона навіть без прямого застосування, фактом свого існування, вже несе небезпеку); безперервні військові конфлікти (для порівняння такі дані: у XVII ст. у війнах загинуло 3,3 млн. чоловік, в XVIII ст. вже 5,4 млн., в ХІХ ст. – 5,7 млн., а тільки дві світові війни у ХХ ст. забрали понад 80 млн. життів.
Таким чином, науковий розвиток і пов’язаний з ним прогрес матеріальної культури у XX ст. зумовили багаторазове посилення єдності людської культури в масштабах всієї планети, а також поєднання двох протилежних тенденцій – з одного боку, зросли можливості людини, а з іншого – людина стала своїм власним заручником.
3. Художня культура
Загальні особливості. Картина художнього життя XX ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникає безліч нових жанрів – або завдяки новим технічним можливостям (кінематограф – більше ста років тому, комп’ютерна графіка – в наші дні), або внаслідок іншого переломлення традиційних (наприклад, концептуальне мистецтво, коли в картинах зображення заміняють написи). Вже не можна знайти минулої стильової єдності, відмічається як традиціоналізм, так і нестримне новаторство. Надзвичайно поширюється синтез мистецтв.
Серйозні дискусії пов’язані з трактуванням місця й ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. У XIX ст. серед творчих людей сильними були прагнення своїм мистецтвом змінити життя на краще і віра в те, що це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві, глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. У мистецтві виникає тенденція перетворення його на елітарне (мистецтво для обраних, посвячених).
XVII – XVIII ст. пройшли під знаком раціоналізму, віри у всемогутність розуму людини, у XIX ст. посилюється увага до почуттів, емоцій. У XX ст. в центрі знаходиться сфера несвідомого. Надзвичайно істотну роль у виникненні нових художніх течій відіграла теорія психоаналізу 3.Фрейда. Йому належить сама постановка питання про те, що підсвідомість бере участь у визначенні поведінки людини. Основу підсвідомого, за Фрейдом, складають сексуальні інстинкти (при цьому під “сексуальним” Фрейд розумів всю гамму позитивних почуттів). Вони ж зумовлюють більшість дій людини. З сексуальних конфліктів у глибинах психіки Фрейд виводить мораль, мистецтво, релігію. Пізніше неофрейдизм збереже його основну логіку, оцінку ірраціональних мотивів у вчинках людини, але усуне абсолютизацію сексуальних мотивів. Ось, наприклад, як описує творчий процес художник Андре Массон. Він вважає, що треба: 1) звільнити свідомість від раціональних зв’язків, досягнути стану, близького до трансу; 2) повністю підкоритися неконтрольованим позарозумовим імпульсам; 3) працювати по можливості швидко, не затримуючись для осмислення зробленого.
Якщо в кінці століття глобальні проблеми, які загрожують самому існуванню людства, очевидні всім, то відповідні настрої в мистецтві виникли ще на межі XIX-XX ст. Серед художньої інтеліґенції набирає популярності філософія Ф.Ніцше з його недосказаністю, відкиданням традиційних цінностей, включаючи християнство, переконаністю у власній обраності (характерний підзаголовок його книги “Як говорив Заратустра” – “Книга для всіх і ні для кого”). Показовим є феноменальний успіх книги О.Шпенглера “Захід Європи”, пронизаної песимізмом стосовно майбутнього цивілізації. Після Першої світової війни і з новою силою під час і після Другої у світоглядному центрі творчості багатьох великих майстрів опинилася філософія екзистенціалізму. Екзистенція – людське існування як єдність зовнішнього світу і внутрішніх переживань, але осягнути себе людина може тільки в пограничних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть).
Модернізм і постмодернізм. На початку XX ст. в сфері художньої творчості – в літературі, архітектурі, живописі, музиці, театральному мистецтві – виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном “модернізм” (модерн – новий). У цьому терміні немає спроби вичленити яку-небудь спільну рису – очевидні різноманітність і різноплановість майстрів. Об’єднує їх насамперед авангардизм – розрив з визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно різними були, з одного боку, цілі, а з іншого – тон і спрямованість протесту.
Особливо цінується вироблення власного, ні на кого не схожого образу, що пов’язано зі зміною загальних естетичних настанов. Якщо раніше головною естетичною категорією було прекрасне, все мистецтво попереднього сторіччя пронизане гуманізмом, то тепер популярною категорією стає потворне, ідеал цілісної людської особистості зникає, що часом веде до підриву фундаментальних основ творчості (наприклад, образотворче мистецтво відмовляється від зображувальності, образності). Головною цінністю визнається внутрішній світ художника, право без обмежень вибирати способи вираження своїх переживань, асоціацій.
Другу половину ХХ ст. в мистецтві визначають як постмодернізм. Термін також досить широкий. Епоха постмодернізму так само далека від єдності, як і модернізм. Збереглися прихильники авангардизму першої половини сторіччя, який сам перетворився на класику. Не припиняється подальше новаторство. У той же час повернувся ряд історичних традицій. Для багатьох пошук нових форм перестав бути самоціллю, а перетворився просто в один з виразних засобів.
Образотворче мистецтво. Образотворче мистецтво стало сферою, де на початку століття найбільш наочно проявився розрив з традицією, художній пошук і новаторство. Щоб скласти про них уявлення, зупинимося на характеристиці деяких з нових напрямів.
Сюрреалізм (“сюр” в перекладі з французької – понад, над) особливої популярності набув завдяки видатному іспанцеві Сальвадору Далі (1904 -1989). Прихильники цього напряму вважали, що раціональне збагнення дійсності не може слугувати джерелом творчості, і проголосили основою істинного мистецтва сферу підсвідомого: інстинкти, інтуїцію. Улюбленим прийомом сюрреалістів стало відображення сновидінь і галюцинацій, в яких наочніше усього розкривається підсвідомість. При цьому реальні логічні зв’язки замінювалися довільними асоціаціями самого художника. Картини Далі – це, як правило, химерні комбінації блискучо в живописному відношенні написаних компонентів. Сюжети часом безглузді, часом химерні, несподіване використання алегоричних образів. Наприклад, у полотні “Розп”яття”, звертаючись до біблійного сюжету, який писали до нього тисячі художників, Далі обирає такий ракурс, якого не було ні у кого. Художнику не були чужі гострі соціальні мотиви. Причому часто самоцінним стає вже назва картини. Одним з символів сторіччя вважають відому роботу “Передчуття громадянської війни”. Через всю творчість Далі проходить образ Гали – його дружини Олени Дьяконової (наприклад, “Атомна Леда”).
Абстракціонізм свідомо відкинув художній образ. Мистецтво саме по собі є реальність, вважають абстракціоністи, тому завдання художника – не наслідувати навколишню дійсність, а конструювати її за допомогою вільної імпровізації. У Росії й Україні на початку століття завдяки яскравим майстрам – Казимиру Малевичу і Василеві Кандінському набув поширення варіант абстракціонізму – супрематизм, в якому основу композиції картин складали геометричні фігури. “Чорний квадрат” Малевича визнається у певному розумінні програмним твором.
Розквіт абстракціонізму припадає на 50-і роки, коли живопис і скульптура такого роду стали загальновизнані, увійшли у побут “середнього” європейця й американця. Вперше значний самостійний центр образотворчого мистецтва складається у США, американські майстри зайняли провідне місце в абстрактному експресіонізмі. Його основоположник Джексон Поллок (1912-1956) стверджував, що важливий не результат, а сам процес творчості і згадки про нього, що залишилися на полотні. Він відмовився від традиційної живописної техніки: розташувавши полотно на підлозі, художник розбризкував фарби з банок.
Одним з варіантів абстракціонізму стало також оптичне мистецтво (оп-арт), засноване французом угорського походження Віктором Вазарелі. Ключовий елемент оп-арту – ритмічне чергування фігур або ліній одного кольору, що створює ілюзію руху. Композиції Вазарелі у 70-і роки використовувалися в архітектурі передмістя Парижа як декоративне опорядження будинків.
Модерністські художники ще на початку століття стали використовувати як виразні засоби реальні предмети побуту, афіші, газети, рекламу. Ці та інші подібні предмети, вирвані з свого звичайного оточення, служили для створення довільних, звичайно дуже несподіваних і химерних комбінацій. Цей прийом склав суть поп-арту, який виник в кінці 50-х років в Англії і потім поширився в інших західних країнах. Найбільшу популярність у сфері поп-арту мали американці Джаспер Джонс і Роберт Раушенберг. Дж. Джонс першим з поп-художників удостоївся персональної виставки, де продемонстрував зображення американського прапора, букв алфавіту, цифр і мішеней для стрільби з лука. Завдяки Р.Раушенбергу поп-арт отримав міжнародне визнання. Раушенберг так сформулював свій творчий принцип: “Пара чоловічих шкарпеток не менше придатна для створення твору живопису, ніж дерев”яний підрамник, цвяхи, скипідар, олія і полотно”. Найзнаменитіша робота Р.Раушенберга – опудало козла з надітою на нього автомобільною шиною.
Як це бувало і в попередні епохи, найвизначніші майстри підіймалися над вузькістю одного напряму. Тривале творче життя великого художника і скульптора Пабло Пікассо (1881-1973) – один з символів мистецтва ХХ ст. Його творчість завжди була багатоплановою. В одних роботах Пікассо наближався до сюрреалізму, в інших помітний вплив абстракціонізму. Художник експериментував з палітрою, роблячи який-небудь колір домінуючим. Найбільш відомі післявоєнні роботи художника виконані в реалістично-романтичній манері. Таким є малюнок “Голуб” (1947), що став емблемою миротворчого руху. Широкої популярності набула скульптура “Людина з ягням”, що втілила в собі ідею захисника, доброго пастиря, яка має витоки з християнства. Ця скульптура встановлена на площі невеликого південнофранцузького містечка Валларіса перед “Храмом миру”. Одним з найбільш пронизливих втілень в мистецтві жахів війни і протесту проти воєнного безумства стала картина Пікассо “Герніка”. Її сюжет пов’язаний з подіями громадянської війни в Іспанії, коли під час нальоту німецької авіації повністю було знищене місто Герніка, за декілька годин загинули тисячі людей.
Архітектура. Переворот, який відбувся в ХХ ст. в архітектурі, полягає не просто у появі нових форм, застосуванні нових матеріалів. Змінилася вся концепція цього виду творчості. Досі при проектуванні на першому плані стояли завдання естетичні, світоглядні, тепер же головним призначенням архітектури стає найбільш раціональне вирішення практичних, функціональних завдань. Така зміна систем цінностей сталася не відразу.
В архітектурі, як і в живописі, літературі, музиці, пошуки нового стилю почалися на рубежі століть у рамках модернізму. Спочатку вони були вираженням ідейного протесту проти колишніх форм і відстоюванням права на індивідуальну творчість. Авангардизм полягав у чисто зовнішньому спрощенні форм, відмові від традиційних декоративних прикрас, матеріалів.
Справжня архітектурна революція пов’язана з оформленням у 20-і роки функціоналізму у якості провідного напряму. Він утвердив такий основний принцип: “форма іде за функцією”. Ключовою фігурою, чия творчість визначила магістральні шляхи розвитку будівництва у ХХ ст., став архітектор надзвичайної інтелектуальної і художньої сили – Ле Корбюз’є. Він народився у Швейцарії, але жив і працював в основному у Парижі. У своїх численних яскравих теоретичних роботах він сформулював принципи функціоналістської архітектури: 1) колони, що підіймають будинок над землею; 2) сад на даху; 3) вільний план; 4) горизонтальне вікно; 5) вільний навісний фасад. Ле Корбюз’є розробив і застосував революційний принцип у техніці будівництва: він всю систему каркасу споруди звів до двох елементів – опори і перекриття. Таким чином, для внутрішнього планування відкривався повний простір. Це рішення також розкривало широкі можливості для масового будівництва. Фахівці оцінюють значення цього відкриття таким чином: “Принцип відділення несучої конструкції від планувального рішення належить до найглибших змін, які ХХ сторіччя привнесло в архітектуру”.
Функціоналізм виявився настільки співзвучним і з новими естетичними запитами, і з новими технологічними можливостями, що став основою міжнародного стилю, який оформився на кінець 20-х років. У його рамках органічно розкрилися можливості будівельного матеріалу сторіччя – залізобетону. Певна національна своєрідність, відмінності архітектурних шкіл існують в межах міжнародного стилю. Він був типовим для американської архітектури Нью-Йорк з його хмарочосами, зосередженими на Манхеттені. Найбільш знамениті адміністративні будівлі – це Емпайр Стейт Білдінг (398 м висотою) і комплекс хмарочосів Рокфеллер-центр.
У Радянському Союзі отримав популярність близький по духу напрям – конструктивізм (тобто конструкція – основа усього архітектурного рішення). У деяких спорудах того часу простежувалося поєднання конструктивізму і класичної традиції (наприклад – мавзолей В.І.Леніна, побудований за проектом О.В.Щусева).
У другій половині сторіччя зростає взаємозв’язок архітектури і містобудування загалом. З’являються збірні, пневматичні конструкції, синтетичні матеріали. На зміну традиційним художнім ремеслам прийшов дизайн. Дуже багато прихильників знаходить собі техніцизм, особливо при будівництві багатоповерхових будівель, але він все одно не домінує, а співіснує з безліччю різних шкіл і напрямів, в тому числі тих, які відроджують традиційні стилі (наприклад, класицизм).
Примушує задуматися над перспективами архітектури у наступному сторіччі такий факт. За опитуванням архітекторів – учасників дуже престижної будівельної виставки у Лас-Вегасі у 1999 р., були названі 10 найвидатніших споруд ХХ ст. Більшість споруд, які потрапили до списку, виділяються не своїми естетичними перевагами, а масштабами і складністю конструкцій. На першому місці виявився Євротунель під протокою Ла-Манш. Були також названі Панамський канал, федеральна система автомобільних доріг США, Асуанська дамба, міст через протоку Золоті ворота у Сан-Франціско. Єдиний виняток становила будівля Опери в Сіднеї.
Література. Література ХХ ст. буквально пронизана контрастами. Нестримні експерименти – і дбайливе збереження традицій, поява принципово нових жанрів; і розвиток всіх, раніше вироблених літературною історією, високе розуміння призначення письменника; і тотальна комерціалізація. У цьому розмаїтті можна виділити такі домінантні тенденції.
Передусім, на відміну від живопису, скульптури й архітектури, у літературному процесі значимість колишніх досягнень – реалізму, психологізму, соціального аналізу – не тільки не згасала, але ніколи не виходила на другий план. В одному ряду з шедеврами соціально-психологічної романістики XIX ст. стоять “Жан-Крістоф” Ромена Роллана у Франції, “Будденброки” Томаса Манна у Німеччині, “Сага про Форсайтів” Джона Голсуорсі в Англії, “Тихий Дон” Михайла Шолохова в Росії. Найширшу панораму життя американського півдня Сполучених Штатів у циклі романів дав один з найбільших романістів сторіччя У. Фолкнер. Філігранно і дбайливо використовували слово видатні російські письменники І.О.Бунін, К.Г.Паустовський, В.В.Набоков (причому Набоков, який значну частину життя прожив у США, став і визнаним класиком американської літератури).
Багато письменників продовжувало традицію активної участі в громадській діяльності. Особливо широкий відгук дістав антифашистський і антивоєнний рух. Р.Роллан, який багато років прожив у Швейцарії, повернувся до рідної Франції в найнебезпечніший момент наближення фашистської загрози, поет А.Мальро став активним учасником руху Опору. Ернест Хемінгуей, Мате Залка, Джордж Оруелл, Михайло Кольцов воювали на боці республіканської Іспанії. Томас Манн емігрував після приходу Гітлера до влади в Швейцарію і очолив там антифашистський комітет. Військовими кореспондентами було багато радянських письменників, І.Еренбурга за його публіцистику Гітлер оголосив особистим ворогом “третього рейху”. У роки “холодної війни” письменники не раз збирали конгреси на захист миру.
Поглиблення і розвитку набула історична романістика. Неважко помітити, що письменники зверталися до цього жанру, насамперед намагаючись знайти в історії відповіді на життєві питання. Такі пошуки вони поєднували з суворою науковістю, з ретельним відтворенням епохи, яка описувалась. Такими є “Боги жадають” Анатоля Франса, “Петро Перший” Олексія Толстого. Основне місце зайняли історичні романи в творчості великого німецького письменника Ліона Фейхтвангера (“Єврей Зюс”, “Іспанська балада” та інші).
З новацій, що з’явилися, насамперед потрібно назвати стилістичні. Складається думка, що некваплива, розмірена проза, мелодійні віршовані розміри минулого не відповідають темпам нового сторіччя. Замість них приходять вірші без рим і розміру. У російській поезії яскравим прикладом новаторських пошуків може послужити творчість В.Маяковського. Згодом загальновизнаною стала і знайшла безліч продовжувачів скупа за зовнішніми проявами, відмінна стислістю фраз, “телеграфна” манера американського письменника Е.Хемінгуея.
Характерний для модернізму розрив з традиціями ми бачимо у створенні так званої літератури “потоку свідомості”. Початок їй поклав роман англійського письменника ірландського походження Джеймса Джойса “Улісс”, в якому чітко простежується вплив психоаналітичних ідей Фрейда. Роман без героя, без звичної фабули розробляє у французькій літературі Марсель Пруст (епопея “В пошуках втраченого часу”). Швейцарський письменник німецького походження Герман Гессе представляє психологічну, філософську прозу (повість “Степовий вовк”, роман “Гра в бісер”), звертається до складного світу релігійних вчень Сходу (“Сіддхартха”). Глибинні, таємні основи повсякденності – включаючи всю невичерпність потворного – зробив об’єктом своєї творчості американець Генрі Міллер (романи “Сексус”, “Тропік Раку”). Видатні французькі філософи-екзистенціалісти А.Камю і Ж.-П.Сартр були також видатними літераторами.
Для ряду письменників реалістичні образи здавалися недостатніми для сучасного масштабу, коли сама дійсність часом видавалася ірреальною. У новій якості повертається до літератури романтизм. У західній літературі головним романтиком сторіччя, безсумнівно, був Антуан де Сент-Екзюпері (“Маленький принц”, “Земля людей”), який загинув у повітряному бою з фашистами. Слід згадати і видатного романіста М.А.Булгакова (роман “Майстер і Маргарита”, повісті “Собаче серце”, “Театральний роман” та інш.).
Викликані світовими війнами, хвилею революцій, насильства і тоталітаризму песимістичні настрої вилилися у виникнення нового жанру – антиутопії. На відміну від літературних утопій минулого, що змальовували образи бажаного, ідеального суспільного ладу, антиутопії являли собою застереження – лякаючий образ можливого страшного майбутнього. Яскраві зразки антиутопій – твори Джорджа Оруелла (“1984”), Євгена Замятіна (“Ми”), Андрія Платонова (“Котлован”, “Чевенгур”), Олдоса Хакслі (“О, цей дивний світ!”). У ХХ ст. виникає і набуває досить значного поширення література абсурду (переважно у вигляді театру абсурду). Визначними представниками цієї течії були румунський письменник Е.Іонеско, ірландець С.Беккет, російський поет Д. Хармс (Ювачев). До глибоких прозаїків епохи належить австрійський письменник Франц Кафка, який геніально зобразив пронизливу абсурдність сучасної бюрократії, згасання і зникнення людини і людяності (романи “Процес”, “Замок”, тощо).
Прямий зв’язок з успіхами науки простежується у запаморочливій популярності жанру наукової фантастики, який зародився у XIX ст. Фантасти намагалися осмислити морально-етичні наслідки науково-технічного прогресу, ставили в своїх творах проблеми, які згодом починали непокоїти все людство. Великим мислителем-фантастом був Герберт Уеллс (повісті “Острів лікаря Моро”, “Війна світів”, “Машина часу”, “Людина-невидимка”). Блискучі зразки соціальної фантастики належать перу чеха Карела Чапека (“Війна саламандр”, “R.U.R.”, “Фабрика абсолюту”). Як представник соціальної фантастики увійшов у літературу й основоположник радянської наукової фантастики Олександр Беляєв (“Людина-амфібія”, “Вічний хліб”, “Голова професора Доуеля”). Для середини 50-х – початку 60-х рр. найголовніший інтерес складали перспективи підкорення космосу (твори Артура Кларка, Рея Бредбері), забарвлені світлом утопічних очікувань (“Туманність Андромеди” та інші твори Івана Єфремова). Пізніше фантасти стали використовувати можливості жанру для дослідження етики, біоетики і навіть роботоетики. Багато з проблем, які передбачили у своїй творчості Айзек Азімов і Станіслав Лем про статус і межі штучного розуму, можливості і небезпеки розвитку робототехніки, стали сьогодні реальністю. Реалії сьогоднішнього комп’ютерного світу перевершують навіть уяву фантастів. Фантастика як жанр літератури все частіше поєднується з антиутопією, показуючи людству перспективи можливого саморуйнування на шляху “прогресу”.
Завдяки сучасним засобам комунікації, перетворенню літературного перекладу на рівноправну галузь творчості, все більш витонченій поліграфічній технології зв’язки в масштабах світової літератури весь час зміцнюються. У той же час в її рамках існують і колишні національні центри, складаються нові.
Яскравим явищем у світовому літературному процесі другої половини сторіччя стала латиноамериканська література. На основі іспанської літератури і місцевого багатонаціонального фольклору (індіанців, африканців, європейців) виріс заворожуючий образний світ, самобутні характери книг Хорхе Луїса Борхеса, Хуліо Кортасара (Аргентина), Жоржі Амаду (Бразилія), Габріеля Гарсіа Маркеса (Колумбія).
Окремо слід зупинитися на феномені радянської літератури. XX ст. відкрилося “срібною добою” російської літератури з цілим розсипом поетичних імен. Революція і громадянська війна змінили, але не перервали літературний процес. 20-і роки відмічені сплеском, вибухом літературного життя. Ситуація серйозно змінилася після концентрації всієї влади в руках Сталіна на межі 20-30-х років. Багато письменників було репресовано. Правлячий режим добре розумів ідеологічну і виховну роль літератури, у 1934 р. працівники літератури були об’єднані у Спілку письменників СРСР. На державному рівні головним методом літературної творчості був проголошений соціалістичний реалізм. На відміну від Західної Європи, в радянській літературі аж до 80-х років традиціоналізм став магістральним напрямом розвитку. В його рамках у прямій або непрямій згоді з пануючою ідеологією було створено чимало видатних творів. А ось літературне новаторство було можливе тільки при роботі “у шухляду”, публікації в “самвидаві” або за кордоном.
Театр і музика. Що стосується театру, то за свою попередню історію він пройшов складний шлях від дуже умовного дійства до постановок, які мали разючу життєвість. У ХХ ст. революційність побачили якраз у зворотному: у максимальній театральності, що розуміється як умовність, використанні різких виразних засобів. У 20-і роки одночасно в Москві розгорнулася творчість видатних режисерів-новаторів. Свій театр організував В.Мейєрхольд, який радикально оновлював виразні засоби, навіть використав прийоми російського балагану, залучав публіку до сценічної дії. Є.Вахтангов висунув лозунг “фантастичного реалізму”. А.Таїров був прихильником крайніх сценічних форм, противником напівтонів.
Ще одна відмінність від інших видів мистецтва пов’язана з тим, що театральне мистецтво більш залежне від держави, схильне до політичного впливу. Тут немає компромісного варіанта “відкласти видання”, не можна ховатися за повною умовністю живописних образів.
Однією з найзначніших особистостей, які формували театр ХХ ст., був німецький драматург, письменник, режисер і теоретик Бертольд Брехт. Він розвивав інтелектуальний напрям. Прихильник соціалістичних ідей, він почав свою творчість “Тригрошовою оперою”, поставленою режисером Е.Піскатором, основоположником політичного театру (пізніше влада організувала банкрутство його театру). У часи фашизму Брехт був вимушений емігрувати, після війни очолив у Німецькій Демократичній Республіці знаменитий театр “Берлінер ансамбль”. Брехт виробив особливий вид драми – параболу – розгорнену багатими подіями притчу, повну конфліктів глобального характеру (“Мама Кураж і її діти”, “Життя Галілея”, “Добра людина з Сезуана”, інші).
Музика зазнавала процесів, схожих з іншими видами мистецтва. З рубежу віків почався болісний пошук нової сучасної мови. Започаткував його А.Шенберг – засновник атональної музики і додекафонії (використання 12 нот).
У ХХ ст. творили істинні класики, які стали врівень з найбільшими композиторами і виконавцями всіх часів: Е.Гріг, К.Дебюссі, Д.Шостакович, І.Стравінський, Д.Гершвін, С.Прокоф’єв. Вони урізноманітнили, ускладнили виражальні засоби, їх музика гостріша, жорсткіша, химерніша, ніж у попередників. У музичні твори все частіше вриваються дисгармонія, образи зла, руйнування. На фантастичну висоту піднялося класичне виконавське мистецтво, справжніми співавторами композиторів можна вважати диригентів Г. фон Караяна, Д.Макропулоса, І.Менухіна, Є.Свєтланова.
ХХ ст. ознаменоване відкриттям і феноменально швидким поширенням нових видів і жанрів музики, музичної творчості, розрахованих на масову аудиторію. Так у 20-і рр. завойовує популярність джаз, а у 50-60-і – рок. Одним з виконавців – визнаних реформаторів популярної музики ХХ ст. – був американський співак Елвіс Преслі. Він у середині 50-х рр. завоював сцену для долі-н-роллу – синтетичного напряму, який виник зі сплаву блюзу, джазу, свінгу та інших напрямів. Його продовжувачами стали Кліфф Річард, “Енімалз”, “Роллінг Стоунз” і багато інших. Епоху в рок-музиці ХХ ст. склала група “Бітлз” – квартет у складі Д.Леннона, П.Маккартні, Д.Харрісона і Р.Старра. Почавши виступи у 1960 р., “парубки з Ліверпуля” незабаром завойовують своїми піснями всі топ-позиції престижних хіт-парадів. Хоч до кінця 60-х група розпадається, пісні “Бітлз” не втрачають свіжості і користуються досі величезною популярністю. До кінця століття виникали і зараз виникають численні напрями, різновиди популярної музики, але революційних зрушень більш не відбувалось.
4. Доба кінематографа
Характерна особливість художнього життя нашого сторіччя полягає у тому, що за своєю популярністю, впливовістю традиційні види мистецтва, і навіть література, відступили і віддали пальму першості кінематографу, який виник у самому кінці XIX ст. Вже у ХХ ст. було відкрито технічні, художні прийоми, які перетворили кіно з атракціону на мистецтво. Першим режисером, який застосував технічні трюки і монтаж для розвитку кіно, був француз Жан Мельєс (фільми “Подорож на Місяць”, “Подорож через неможливе”).
З 1908 р. починається зйомка так званих “художніх серій” – знятих на плівку театральних вистав, інсценувань літературних творів. Один з найвідоміших серіалів “Граф Монте-Крісто” був знятий у Голівуді – містечку на півдні Каліфорнії, майбутньому передмісті Лос-Анджелеса. У 1909 р. таверну на головній вулиці містечка (Сансет-бульвар) перетворили на кіностудію. Кіноіндустрія народилася на північному сході США й облаштувалася саме в Каліфорнії, де значну частину року стоїть ясна сонячна погода і можна вести зйомки практично цілий рік (з появою спеціалізованих павільйонів значення клімату, зрозуміло, зменшилося). Проходить ще десятиріччя, і кіно диференціює свої жанри, створює нові. З’являються детективи, комічні фільми, вестерни. Великою популярністю починають користуватися багатосерійні пригодницькі фільми. У 20-і роки кіно стає справді масовим мистецтвом, чому сприяла, зокрема, творчість таких відомих американських режисерів, як Д.У.Гріффіт і Т.Інс. Багатий смисловий зміст і філософська глибина зближували їх кращі твори з ідеями й образами світової художньої літератури.
У роки німого кіно почалася діяльність видатного актора і режисера, геніального коміка всіх часів Чарльза Чапліна. Почавши з трюкових комічних фільмів (і досягши в цьому жанрі неперевершених вершин), Чаплін згодом створив фільми, які увійшли до золотого фонду світового мистецтва: “Малюк”, “На плече!”, “Цирк”, “Золота лихоманка”, “Великий диктатор”. Німий кінематограф мав свої шедеври (наприклад, фільм, визнаний згодом одним з кращих фільмів всіх часів і народів,- “Броненосець “Потьомкін” радянського режисера С.М.Ейзенштейна).
Еру звукового кіно відкрила картина режисера А.Кросленда “Співак джазу” (студія “Уорнер бразерз”), знята у 1927 р. У радянському кіно першими звуковими стрічками були “Путівка в життя” (режисер Н.Екк) і “Зустрічний” (режисери С.Юткевич і Ф.Ермлер). З появою звуку і кольору кіно знаходить небачені раніше виражальні можливості. Кіно стає здатним поглинати глядача, захоплювати всю його істоту подіями, які відбуваються на екрані, – кіно не тільки “копіювало”, відображало життя – воно саме було таким життям (і навіть більш ніж просто життям) для мільйонів глядачів, даючи багатьом з них не тільки відпочинок і розвагу у години дозвілля, але також і утіху, надію, забуття. Не випадково Голівуд, де розміщуються найбільші і найвідоміші кіностудії, іменується не інакше, як “фабрика мрій”. У 1939 р. Голівуд випустив перший кольоровий фільм. Це були “Віднесені вітром” (за романом М.Мітчелл, у головних ролях Вів’єн Лі і Кларк Гейбл) – фільм, який досі не залишає глядачів байдужими.
Склався перевірений набір засобів, за допомогою яких і досі забезпечується гарантований успіх кінопродукції Голівуда (насамперед, касовий) у широких глядацьких колах: гостра, динамічна фабула, яскраві (і, як правило, нехитрі) типажі і виразна чуттєвість, яка посилюється блискучою зовнішністю акторів. Останнім часом у фільмах все більше і більше присутнє насильство. За таким “рецептом” зроблені і “Хрещений батько” (режисер Ф.Коппола), і “Титанік” (режисер Д.Камерон), і десятки інших стрічок. Це не виключає появи справжніх високохудожніх стрічок. Одним з найбільш блискучих сучасних режисерів по праву вважається Стівен Спілберг, який з однаковим успіхом працює як у пригодницькому жанрі (трилогія про Індіану Джонса, “Щелепи”, “Парк Юрського періоду”), комедії (“Дорога на Голівуд”), так і в серйозному жанрі (“Список Шіндлера”).
Додаткову увагу привертає щорічне визначення кращих робіт і вручення призу – “Оскара”. Сьогодні американському кінематографу належить тверде і безумовне лідерство у світовому прокаті, яке базується насамперед на фінансових і технічних можливостях.
Творчі пошуки майстрів різних країн створювали виразну мову сучасного кіномистецтва. Умінням виражати найскладніші ідеї і смислові відтінки, відображати найтонші душевні стани і пориви прославився майстер філософського кіно шведський кінорежисер Інгмар Бергман. Глибока змістовність і символічна багатоплановість відрізняли роботи талановитого українського режисера Олександра Довженка (“Земля”, “Україна у вогні”), самобутнього російського режисера Андрія Тарковського (“Андрій Рубльов”, “Дзеркало”, “Соляріс”, “Сталкер”, “Жертвоприношення” та ін.).
У період після Другої світової війни незвичайна популярність прийшла до італійського неореалістичного кінематографа, традиції якого продовжилися і згодом (Фредеріко Фелліні, Роберто Росселіні, Вітторіо де Сіка, Мікеланджело Антоніоні).
Незабаром після війни на західних кіноекранах був продемонстрований фільм “Расемон” японського режисера Акіро Куросави. Так вийшло, що це був перший азіатський фільм у західному прокаті, Куросава став одним з найвідоміших режисерів світу, а азіатський кінематограф зайняв гідне місце у світовому художньому процесі.
5. Масова культура
До числа принципово нових явищ, пов’язаних саме з ХХ ст., належить виникнення такого культурного феномена, як “масова культура”. Цей термін був введений американською соціологією і почав широко вживатися. Факт існування масової культури ніхто не заперечує, але її розуміння і ставлення до неї дуже різне. Американський соціолог Б.Розенберг пише: “Чи є масова культура мерзенністю, нешкідливим заспокійливим засобом або ж благословенням божим? Це – питання гострих дискусій, в яких ніхто не хоче поступатися… Навіть тепер, коли більшість з нас втомилася від полеміки один з одним, питання не просунулося”.
Поняття “масова культура” є частиною більш загальної концепції “масового суспільства”. Сумарне визначення масового суспільства приблизно таке. Особливості сучасного суспільства пов’язані з виникненням масового виробництва і масового споживання. Бурхливе зростання населення, особливо міського, збільшення середнього терміну життя людей змінили саму структуру раніше роз’єднаного суспільства, а розвиток засобів масової комунікації привів, уперше в історії, до його об’єднання в єдине ціле.
Тривалий час культура розпадалася на народну (традиційну) і професіональну культуру. В умовах індустріального суспільства практично повсюдно традиційна культура, пов’язана з сільським укладом, пішла в минуле. Утвердилися інші стандарти. Незрівнянно більше число людей зайняте тепер виробництвом і споживанням продуктів професіональної культури. Відразу ж виникає питання: який характер носить ця культура, які існують критерії масової культури?
Зрозуміло, що недостатньо вказати на розмір аудиторії – вона, безперечно, непропорційно виросла в порівнянні з попередніми періодами. На думку більшості соціологів, вирішальною межею у визначенні масової культури є ринкові умонастрої, які трактують мистецтво, науку, релігію як предмет споживання, підпорядкований економічним міркуванням. Саме в цьому пункті масова культура назавжди розходиться із справжньою культурою. Справжні художники зайняті внутрішнім процесом своєї роботи. Навпаки, художника з сфери масового мистецтва оцінюють за “продуктивністю”, за реакцією аудиторії і, як підсумок, за прибутком або збитком. Оцінка масового мистецтва не пов’язана з його естетичним значенням, має значення тільки ступінь впливу на аудиторію. На вивчення результатів впливу витрачаються значні кошти. 3нання ринку обов’язкове для всіх виробників масової культури. Дуже характерна її ознака – циклічність: якщо що-небудь має успіх, то тут же виготовляється серія подібної продукції.
Однак критерій комерційного успіху ще недостатній. Адже твори високого мистецтва можуть мати не тільки творчий, але й комерційний успіх. У свою чергу, працюючи в формах масової культури, художник може виразити свій час, піднятися до справжньої творчості.
В принципі, вже склалося уявлення, яке коло явищ належить до масової культури. Це та частина популярних розважальних жанрів (детективно-“поліцейських”, пригодницьких, мелодраматичних, комедійних романів, п’єс і фільмів, естрадної музики, коміксів і т.п.), яка відмічена печаттю шаблону і стереотипів, розрахована на споживче, а не самостійне, творче сприйняття. Крім того, це значна частина продукції засобів масової інформації (коли інформація втрачає об’єктивність, набуває комерційного забарвлення), певні явища в моді.
Масова культура може вбирати в себе і переробляти найрізноманітніші явища. Наприклад, рух “хіппі”, що склався як рух соціального протесту, досить швидко був увібраний масовою культурою. Або більш вузький приклад: в 1968 р. в Парижі, після великих студентських хвилювань, у продажі з’явилися прикраси у вигляді пластмасових “булижників”. У сувеніри перетворилися уламки зруйнованої в 1989 р. Берлінської стіни. Справжнє шоу було влаштоване літом 1999 р. з останнього в ХХ ст. сонячного затемнення.
Масова культура миттєво використовує всі технічні новинки. Справжнім зачинателем естетики масової культури був Голівуд. Незмірно розширила можливості маскультури поява телебачення, техніки відео. Неймовірної популярності набули так звані “мильні опери” – нескінченні телевізійні серіали. Особливо спеціалізується на них кіновиробництво країн Латинської Америки. Уперше схожі постановки з’явилися на радіо в 30-і роки, сюжет з продовженням включав і рекламу компаній, що виробляли мийні засоби, оскільки вони фінансували трансляції.
Історично з кінематографом пов’язаний такий важливий елемент масової культури, як культ зірок. Розцвів він в еру телебачення. “Створення” зірок в галузі мистецтва, особливо естрадного, спорту, моди зробилося справжньою індустрією. Ключовою фігурою тут є не сам митець, а продюсер.
Комерційне мистецтво і література з їх штампами, реклама, комікси, бульварна друкована продукція отримали узагальнене визначення – “кітч”. Це слово виникло на рубежі XIX – XX ст. в німецькому літературному середовищі як синонім вульгарних літературних виробів. Зараз воно розуміється широко – несмак взагалі, різні форми підробок під справжнє мистецтво. У Франції навіть видана своєрідна антологія “Кітч”.
Ще один негативний чинник, пов’язаний з масовою культурою, – зниження віку людей, що охоплюються впливом засобів масової пропаганди, аж до підлітків і дітей. Могутнім каналом такого впливу стала комп’ютерна гра. Впадає у вічі різниця у змісті вітчизняних та американських мультиплікаційних фільмів. Найбільш часті сюжети, наприклад, “Качиних історій”, – це або спроба збагачення, або загроза розорення. Серед молоді різних країн найпопулярнішим став складений виключно з музичних відеокліпів телевізійний канал MTV.
У рамках масової культури розгортається американська культурна експансія в масштабах всього світу. Ряд країн – Франція, Італія – намагаються на державному рівні припинити цей процес, але поки що без помітних результатів. Внаслідок певної ізольованості Радянського Союзу вітчизняна культура раніше не відчувала на собі тиску, зараз ми можемо спостерігати цей процес і в Україні.
Свою роль в посиленні впливу масової культури відіграє і позиція художньої інтеліґенції з її переважаючими елітарними настроями.
* * *
Підсумком розвитку людства на кінець XX сторіччя є культурна ситуація, яку характеризують такі процеси:
– перетворення людства у взаємопов’язану, взаємозалежну цілісність, що пов’язано з якісно новими технічними, технологічними, інформаційними, комунікативними можливостями;
– набуття глобальним розвитком яскраво виражених рис катастрофічності (наростання агресивності і насильства, поява засобів масового знищення, геноцид, світові війни, глобальні проблеми);
– різке розширення можливостей людини впливати на умови свого існування, особливо на природу, створювати і перетворювати штучно матеріально-речове середовище.
Звідси випливають характеристики сучасної художньої культури:
– уніфікація і стандартизація (принципово нові можливості поширення зумовлюють спрощення явищ культури, посилення ролі “масової культури”);
– інтернаціоналізація культурного життя, глобалізація процесів;
– виникнення нових, синтезних (синтетичних) видів творчої діяльності, нових жанрів мистецтва і способів творчого самовираження: кінематографа, дизайну, мультиплікації (анімаційного кіно), взаємопроникнення видів і жанрів мистецтва, стирання граней між стилями;
– диференціація культурних форм (поява безлічі нових стильових напрямів, прагнення представників національних культур зберегти свою самобутність).