Територію Східної Європи кроманьйонці почали заселяти 15 – 12 тис. літ тому, коли закінчився останній період зледеніння. Льодовик поступово відходив на північ, а на його місці утворювалася прильодовикова тундрова зона, південніше розвивалася лісова рослинність. Звільнені від льодовика землі поступово заселялися людиною, котра вже знала лук і стріли, тому могла полювати не тільки методом загону на великих ссавців, які на той час вже почали зникати, але і на менших – оленів, лосів, медведів, косуль, зайців. Перехід до полювання на дрібних тварин був підготовлений розвитком знарядь праці, в першу чергу метальної зброї, в кінці палеолітичної епохи (Формозов А.А., 1959, 68). Загальний напрямок руху груп перших мисливців в Європі був з заходу на схід. Це були люди палеолітичних культур фінальної стадії типу Мадлен (XV – X тис. до н.е). Центр цієї культури лежав в Південно-Західній Франції та Східній Іспанії (Брей У., Трамп Д., 1990). Найважливішим продуктом харчування цих людей був північний олень. На початку голоцену (XI – X тис. до н.е.), в аллереді, який ознаменувався відносним потеплінням, зміни природних умов викликали на думку Шумкіна кризу спеціалізованого господарства населення Центральної Європи, яке складалося з мисливців двох представницьких угруповань (аренсбурзька і свідерська культури). (Шумкин В.Я., 1990, 10).
З появою цих мисливців на території Східної Європи починається мезолітичний період, який в цілому співпадає з переходом в історії Землі від льодовикової епохи плейстоцена до геологічної сучасності голоцену. Вважається, що мезоліт тривав в Східній Європі з IX до VI тис. до н.е. (Археология Украинской ССР). До початку мезоліту, тобто біля 15 тис. років тому загальна кількість населенні Землі складала лише кілька мільйонів людей, а до початку неоліту (VII тис. до н.е.) – біля 10 мільйонів. (Козлов В.И., 1982, 12). Переважна частина населення скупчувалася тоді в Південній та Східній Азії, Африці та Південній Європі, а величезні простори північної половини Євразії залишалися майже повністю безлюдними. З потеплінням в аллереді (верхня границя – початок IX тис. до н.е.) на території Східної Європи іде збільшення ролі деревинних формацій. На цей час в цих місцях вже з’являються карликові берези, а потім і справжні деревовидні, зустрічаються і соснові ліси (Хотинский Н.А., 1977, 57). Йдучи за північним оленем, який в процесі таяння льодовика відходив далі на північ, громади мисливців прильодовикової Європи просунулися із заходу до території сучасної Польщі, а з півдня або південного заходу – до Білорусії і Литви. Тут розвинулися дві пізньопалеолитично-мезолітичні культури – свідерська та дещо північніше від неї – мадленська. Свідерська культура в IX – VIII тис. до н.е. концентрувалася в районі Литви, займаючи частину Польщі, Білорусію (німанська і посожська культурні групи), на півдні сягала Карпат, а деякі її елементи зустрічаються навіть в Криму. Східна границя цієї культури сягала верхів’їв Дніпра і Волги (Римантене Р.К., 1971, 70; Кольцов Л.В., 1977, 119; Мейнандер К.Ф., 1974). Причиною формування на цих територіях осередку мезолітичних культур можна пояснити не тільки прильодовиковою зоною, якої тримався північний олень, але і наявністю сировини для виготовлення знарядь праці і зброї для полювання. Як вказує Є.Г.Калечиц, територія Білорусії дуже багата на легкодоступні поклади кременевої сировини, особливо в межах Білоруського Подніпров’я (Калечиц Е.Г., 1984, 16).
Якого антропологічного типу були автохтони Європи встановити непросто. Тут тільки треба звернути увагу на одну особливість. У більшості людей земної кулі волосся темне, і лише на північному заході Європи переважають люди зі світлими очима та білявим або рудим волоссям. (Харрисон Дж., 1968, 188). Світлопігментований європеоїдний тип в Східній Європі переважає серед населення Прибалтики, серед мордви-ерзі та серед комі-зирян (Марк К.Ю., 1965, 29, 30; Марк К., 1975, 13). Світле волосся успадковується приблизно як рецесивна ознака, контрольована одним геном, хоча інколи він проявляється у гетерозігот (Харрисон Дж., 1968, 190). Тому світловолосе і блакитнооке населення могло зберігтися тільки в регіоні свого первісного поширення. Таким чином, можна припустити, що носіями свідерських традицій були люди нордичного типу, які просунулися аж до Волги. Правда, Алексеев припускає можливість посвітлення північних європеоїдів внаслідок переходу рецесивних генів у гомозіготний стан. Певне значення могли також мати адаптивні властивості світлої пігментації в умовах зниженої інсоляції (Алексеев В.П., 1974, 209-210). Але оскільки подібні процеси не мали місця на півночі Канади, то і в Європі їх імовірність дуже мала.
Коли європейці відкрили Канарські острови у XIV ст., вони знайшли їх заселеними високими на зріст, блакитноокими, світловолосими людьми з квадратовими обличчями, котрі жили переважно в печерах, випасали худобу, дещо займалися рільництвом, металів не знали. Назвали їх гуанчі. Це були рештки етносу, котрий ще незадовго до проникнення фінікійців заселяв Північну Африку (Kramer Walter, 1972, 50-51). Гуанчі формою обличчя нагадують кроманьонців. Мова гуанчів споріднена з берберською, котра належить до семіто-хамітської сім’ї.
Згідно з Чекановським (Czekanowski Jan, 1957) Львівська математична школа на базі краніологічного матеріалу встановила математичний закон розподілу основних чотирьох європейських рас та їх гибридів першого ступеня, які разом дали десять морфологічних типів :
1. нордичний (довгоголовий, вузьколиций, світловолосі)
2. середземноморський (довгоголовий, низьколиций, темноволосий)
3. арменоїдний (короткоголовий, вузьколиций, темноволосий)
4. лапоноїдний (короткоголовий, низьколиций, темноволосий)
5. північнозахідний (гибрид нордичного і середземноморського)
6. динарський (гибрид нордичного та арменоїдного)
7. субнордичний (гибрид нордичного і лапоноїдного)
8. літоральний (гибрид середземноморського і арменоїдного)
9. сублапоноїдний (гибрид середземноморського і лапоноїдного)
10. альпійський (гибрид арменоїдного з лапоноїдним).
Як бачимо нордичний тип відрізняється вузьколицістю, в той час як гуанчі мали квадратові обличчя. Таким чином, припустити поширення нордичного расового типу з Африки в мезоліті можна при умові досить швидких темпів граціації під впливом екологічних умов і культурного розвитку, що виглядає досить сумнівним. Отже, скорш за все, люди нордичної локальної раси дійсно були автохтонами Західної і Центральної Європи ще з часів верхнього палеоліту, тому що мало би пройти досить часу для того, щоб сформувалися деякі зміни в антропологічних ознаках, які відрізняють кроманьонців і нордійців.
Інша хвиля мандрівних збирачів-мисливців монголоїдного антропологичного типу йшла в Східну Європу зі сходу. Ошибкіна вважає, що міграція монголоїдного населення почалася в мезоліті (Ошибкина С.В., 1990, 119), але Алексеєв припускає можливість початку поширення представників азійської гілки в західному напрямку ще в епоху верхнього палеоліту (Алексеев В.П., 1974, 197). Очевидно західна і східна хвилі могли зустрітися ще до початку часів мезоліту в районі Ками і Чусової, на схід від яких кремінний інвентар був зовсім іншого типу, без наконечників стріл з пластинок. Від метисації низьколицих людей монголоїдного типу з людьми нордичної локальної раси міг утворитися особливий лапоноїдний тип, походження якого досі антропологами переконливо не пояснене. Гіпотезі походження лапоноїдів від метисації монголоїдів з нордійцями у мезоліті суперечать деякі факти, зокрема результати аналізу численної епіпалеолітичної знахідки черепів в Баварії, який дає такі результати : нордичний елемент – 14,4 %, лапоноїдний – 54,2 %, середземноморський – 31,4 %. (Czekanowski Jan, 1957, 30). За даними антропологічних досліджень верхньопалеолітичних поселень біля Костенок на Дону тут теж мешкали представники всіх основних расових груп Європи (История СССР, 27). На підставі подібних фактів робиться висновок, що основи сучасного стану антропологічних стосунків на європейському континенті склалися вже в ту епоху (Czekanowski Jan, 1957, 30). Тоді слід було б визнати, що існує можливість того, що лапоноїдний тип є автохтонно європейським з часів верхнього палеоліту або в ті ж часи він утворився від метисації з нордійцями.
Можливість заселення Східної Європи у палеоліті людьми середземноморської локальної раси очевидно треба виключити, хоча українські вчені виділяють в населенні України часів мезоліту три типи, один з яких вузьколиций давньосередземноморський (Археология Украинской ССР, 1985, 107). Але цей тип, здається, нечислений, судячи за висновками Гохмана, і як він міг потрапити на Україну, невідомо. В басейні середнього Дунаю не було виявлено жодних слідів мезолітичного населення, котре вело би своє походження від мисливців палеоліту (Чайлд Гордон, 1952, 137). Якщо врахувати, що на території континентальної Греції не виявлено жодних слідів палеолітичних збирачів, а першою культурою була неолітична землеробська Сескло, занесена зовні, (Там же, 93; Сафронов В.А., 1989, 45), то тоді заселення України у мезоліті через Балкани не відбувалося. Очевидно згаданий середземноморський тип репрезентує якусь випадкову групу збирачів-мисливців, які потрапили на Україну якимось складним шляхом. Можливо, дністровсько-прикарпатську область і далі частково південь України заселила окрема хвиля поселенців цього антропологічного типу, яка у післяльодовиковий період прийшла сюди із заходу, просуваючись північніше від Карпат, але здебільшого тут переважало автохтонне населення, яке замешкувало ці території з часів верхнього палеоліту і утворювало окрему групу з числа пізньопалеолітичних культур. Кінець-кінцем, ці люди не могли бути середземноморського типу ще і тому, що цей тип і тепер практично не поширений в Східній Європі (Алексеєв В.П., 1974, Карта поширення рас). Людьми середземноморського типу, носіями мікролітичної техніки тарденуазької традиції, могли бути хіба пізніші переселенці з Африки, про котрих писав Чайльд Гордон. Певно, це вони стали основою для формування іберійського етносу, який складали пізніше власне ібери, лігури, турдетани, аквітанці, лузитани та інші народи, котрі заселяли південну частину Західної Європи. Щоправда, Чекановський вважав, ніби експансія середземноморського елементу почалася лише в неоліті, що суперечить ним же самим поданим результатам аналізу баварської знахідки черепів (Czekanowski Jan, 1957, 31).
Хвилеподібно заселялася і Україна (Археология Украинской ССР, 1985, 107). Звичайно, що серед цих хвиль могли бути і середземноморці, але в широкій масі вони Східної Європи не досягли, а їх тарденуазька техніка обробки кременю спочатку поширювалася шляхом запозичення серед автохтонного населення, а далі – шляхом розселення його в зоні циркумполярних культур.
Таким чином, залишається дві можливості для вирішення антропологічної загадки аборигенів Східної Європи – вони були або тільки нордичного типу, або крім нордійців тут мешкали люди і лапоноїдного типу. Люди лапоноїдного типу з характерним ввігнутим носом, низьким обличчям, світлими очима і темнорусявим волоссям абсолютно неподібні до будь-якого расового типу, поширеного в Європі, Африці чи на Близькому Сході. Так само важко припустити їх спорідненість з кроманьонцями з їх масивним носом і грубими рисами обличчя (Всемирная история, т.1 рис. між ст 48-49, Елинек Ян, 1985, рис. 149). Відрізняються вони кольором очей та волосся і від монголоїдів. На відміну від лапоноїдів для людей нордичного типу можна знайти генетичних родичів у Африці (гуанчі). В такому випадку слід припустити, що аборигенами цілої Європи були світлопігментовані кроманьонці. В Східній Європі черепи так званих “східних кроманьонців” були знайдені в Криму в печерах вздовж річки Чорної (Возгрин В.Е., 1992, 17; Гохман И.И., 1966), в кримському гроті Шан-Коба, біля с.Василівка недалеко від Дніпропетровська (Пелещишин М., Підкова І., 1995, 9). З кроманьонцями, очевидно, генетично пов’язаний протоєвропеоїдний тип, а лапоноїди є, дійсно, пізнішим продуктом метисації людей цього типу з монголоїдами, що з усіх точок зору видається досить реальним. Перемішавшись з протоєвропейцями в якомусь з ізольованих регіонів Східної Європи, певна група монголоїдів, яка проникла сюди, рухаючись з Азії вздовж південної границі льодовика, утворила тут з часом стійку локальну антропологічну расу, котра вже в ранній післяльодовиковий період поширилася мало не по всій Європі.
Свого часу А.А.Формозов виділив на території Східної Європи часів мезоліту три етнокультурні області – південну, західноросійську і середньоросійську (Формозов А.А., 1959, 71). Характерна рисою південних мезолітичних стоянок він вважав зброю геометричних форм. Такі форми мали поширення в Криму, на Кавказі, в районі Дніпровських порогів, на середній Донщині. Західний кордон області проходив десь між Дніпром і Дністром, на сході – між Волгою і Уралом. На півдні кавказькі стоянки з геометричними фігурами змикаються з аналогічними пам’ятниками в Ірані. Північна границя проходила через середній Сіверський Донець і околиці Полтави. Для середньоросійської області характерні стоянки з наконечниками з ножевидних пластинок. Район поширення – басейни Оки, верхньої Волги, Десни, Білорусія та Литва. Ці стоянки змикаються з польськими стоянками свідерської культури, однак повної тотожності тут нема, тому Формозов розділяє цілу цю область на дві групи – “західноросійську” і окську (як це припускав свого часу П.П.Єфименко). При цьому тільки у західної групи, яка включає стоянки Литви і Білорусії, можна знайти багато спільного з мезолітом Польщі (Там же, 75-77). Границі центральноросійської та західноросійської культурних областей були неясні. Пізніше Формозов відмовився від свого тричленого поділу, бо геометричні знаряддя виявилися також широко поширеними в Європі і він визнав, що “мезоліт, який характерезувався геометричними знаряддями, – явище не настільки вузько територіальне” (Формозов А.А., 1977, 59). Таким чином, не стало підстав для виділення окремої південної етнокультурної області.
З іншого боку, Ошибкіна вважає, що на півночі Східної Європи в середньому мезоліті виявляються два великих культурних регіони. Західний регіон (Кольській півострів, Карелія, Східне Прионежжя) був освоєний населенням, яке прийшло із Північної Європи і частково з Російської рівнини. Про заселення східного регіону (басейни Сухони, Північної Двини, Вичегди, Печори) відомості обмежені, а антропологічні дані відсутні. Ці два регіони відповідають, на думку Ошибкіної, двом етнокультурним утворенням давнини, всередині яких складалися культури і групи стоянок відповідно племінним утворенням з певною територією (Ошибкина С.В., 1990, 125). Отже, загальну територію Східної Європи часів мезоліту в цілому можна грубо поділити на дві етнокультурні зони – невелику північно-східну та велику південно-західно-південну, границя між якими дуже нечітка. Такий поділ відповідав би двом найдавнішим расовим типам Східної Європи (нордійці і лапоноїди).
Відповідно до двох расових типів у Східній Європі на початку мезоліту мали би існувати дві групи палеоєвропейських мов, границя між якими спочатку відповідала межам поширень цих типів. Міграції могли привести до невідповідності антропологічних і мовних границь, але можна припустити, що дві давні палеоєвропейські мови (західна – мова нордійців і східна – мова лапоноїдів) зберігалися на протилежних кінцях Східної Європи за часів мезоліту в більш-менш чистому вигляді.