Знаковою фазою Української національної революції середини XVII століття стала Переяславська угода, котра стала початком того, що довгий час було прийнято називати “воз’єднанням України з Росією”. Якщо Богдан Хмельницький звернувся за підтримкою у своїй війні з Річчю Посполитою до московського царя і більшій частині гетьманського оточення це видалося цілком природнім і виправданим кроком, це мало бути зумовлено подіями, що передували Хмельничині. І насамперед – неабияким впливом Москви на “українні креси” Речі Посполитої на лівому березі Дніпра.
Стосунки Польсько-Литовської держави і Московії в 30-40-х роках XVII століття після серії воєн між ними навіть в мирний період перебували в “підвішеному” стані. Правда, Москва не втручалася у внутрішні справи Речі Посполитої безпосередньо – принаймні про око. Однак, відзначає російський історик В.Соловйов, саме тоді, коли в 1637-38 рр. задніпровську Україну, насамперед, Вишневеччину, струсонула серія козацько-хлопських виступів, “козаки дивляться за лівий берег Дніпра, на Московську сторону, як на безпечне укриття в разі невдачі”(1).
До посилення московського впливу в “українних” землях Речі Посполитої спричинилися практично ті ж самі фактори, що викликали козацько-хлопські повстання. Перший – вимушене введення гетьманом Ст.Конецпольським коронних військ на “лежі” до козацьких осель на Лівобережжя після Шведської війни (1629 р.). Вимушене, оскільки в уряді не знайшлося грошей аби після війни розрахуватися з жовнірами – так само, як і, до речі, з козаками, котрі в сенсі платні опинилося в однаковому обділеному становищі. З тією різницею, що деякі козаки, навербовані лише на час війни, були виписані з реєстру і приречені “на поворот до безправного становища панського підданого”(2). Ст.Конецпольський, напевно відчував, що вирішувати проблему платні, крім нього самого, ніхто в уряді не буде. Тому й збув злих і голодних жовнірів подалі від коронних земель у край “ціліший й багатший”. Таким краєм була Східна Україна – осередок козаччини.
Неважко зрозуміти, що жовніри, котрим держава не заплатила за кров, пролиту в обороні її інтересів, готові були взяти своє будь-що і в кого завгодно. Розміщуючи своїх незаплачених вояків у домах нереєстрових козаків, котрих Куруківська “ординація” 1625 року позбавляла станових привілеїв, Ст.Конецпольський спровокував низку конфліктів між ними. Більш-менш стійка польсько-українська рівновага, до встановлення якої стільки зусиль доклав коронний стражник Стефан Хмєлєцкий, залишений урядом Речі Посполитої для нагляду за виконанням “ординації”, була понівечена безповоротно(3) Але й жовніри (не кажучи вже про самого коронного гетьмана) виявилися в даному випадку заручниками ситуації. Власна держава їх просто “підставила”, зіштовхнувши їх лобом з іншими своїми захисниками – українським козацтвом.
Фактор другий – упосліджене становище православ’я і релігійна нетерпимість, котра набула особливого розмаху в Речі Посполитій за часів правління учня і послідовника ієзуїтів Сігізмунда ІІІ і немовби передавалася у спадок у шляхетсько-католицькому загалі навіть після його смерті. Тому згадане вище введення жовнірів на “лежі” навіювало думки про нібито силове впровадження унії та католицтва в козацьких краях(4), а із соціальним претекстом козацько-хлопських заворушень тісно поєднався “претекст ламання віри”, котрим козаки згодом користувалися для підбиття на свій бік якнайбільше випищиків, поспольства й хлопства(5)
Не менш важливою була і третя обставина – незгода між ліберально-реформаторською і консервативною течією в руському православ’ї, уособлюваними відповідно Петром Могилою (з 1627 року – архімандритом Києво-Печерської лаври) і Ісайєю Копинським, який до 1632 року обіймав митрополичу кафедру в Києві(6)
Конфлікт ідейний доповнювався конфліктом кар’єрним: обидва діячі претендували в 1631 році на посаду митрополита київського. Однак спочатку поталанило І.Копинському, оскільки він як один з чотирьох єпископів напівлегально відновленої в 1620 р. гетьманом П.Сагайдачним православної ієрархії користувався підтримкою козаків як “людина Сагайдачного” навіть після його смерті. Те, що силовий фактор в особі козаків зіграв вирішальну роль у настановленні Ісайї митрополитом, підтверджує відписка від 29 вересня 1631 р. севського воєводи Степана Стрешнєва(7) в Разрядний приказ, в якій міститься розповідь ченців Новгород-Сіверського Спаського монастиря про репресії поляків проти козаків за те, що ті без їх, поляків, відома поставили на місце покійного Іова Борецького “владыку Лубенского Исаия”. “И ныне де, государь, в Киеве только за крестьянскую (християнську. – Ю.Р.) веру стоит адин лубенский владыка Исайя, и козаков запорозких наговаривает, чтоб они стояли крепко за крестьянскую веру”. Не задовольняючись цим, І.Копинський, користаючи з несприйняття широким православним загалом реформаторських починань П.Могили, ославив свого конкурента за межами Києва як таємного католика. “А в печерском де, государь, монастыре архимандрит киевский, и тот поддаетца к ляхом в лядскую ж веру, и стоит против козаков заодно с ляхами”, читаємо далі у тій же “відписці” Стрешнєва(8)
Зазначимо, що обидва церковні діячі підтримували нормальні внутрішньо-конфесійні стосунки з Московським царством. Але П.Могила навряд чи був вигідний Москві. По-перше, він залишався лояльним щодо Речі Посполитої, яка надала йому польсько-литовське шляхетство (індигенат) після вигнання роду Симеона Могили з Молдавії. По-друге, відновивши втрачені православними Речі Посполитої після Берестейської унії права(9) і перевівши православну ієрархію на легальний стан завдяки повному оновленню її складу (замість “немічних старців, висвячених з легкої руки П.Сагайдачного”, були поставлені люди… “енергійні, діяльні, сильні своїми зв’язками”(10), Петро Могила пішов далі – він виношував плани створення Київського православного патріархату в Речі Посполитій, пов’язаного з Константинополем лише формальним підпорядкуванням. Ідея ця користувалася підтримкою з боку як православної духовної й світської еліти, так і короля, котрому потрібно було зменшити вплив Москви на своїх руських підданих. Кандидатура П.Могили на патріарха цілком їх влаштовувала. Ревний поборник “благочестя” – і ворог Москви (якось на запитання Андрія Борецького, брата покійного митрополита, про ставлення до ідеї союзу Русі з Москвою, П.Могила відповів: „За одну таку думку треба на палю садовити”(11)); оборонець прав народу руського – і недвозначний противник козацької сваволі(12) “Ім’я П.Могили як будучого патріарха ходило по устах”, пише М.Грушевський. Причому навесні 1638 року, незадовго до повстання Я.Острянина, волинський воєвода Сангушко вже навіть поспішив відписати І.Копинському про призначення П.Могили патріархом руським як про буцімто вже доконаний факт” (13)
Вплив Москви, який так хотіли зменшити король Володислав IV і П.Могила, уособлював не хто інший, як І.Копинський, чиє більш ніж активне москвофільство, як вважають М.Грушевський(14) і Д.Дорошенко(15) було вже загальновідомим. Грамота Ісайї від 4 грудня 1622 року московському патріархові Філарету(16) містить цікаві деталі, на які досі чомусь не зверталася увага. Мало того, що єпископ Ісайя відпускав реверанси московському цареві як “прибежищу и пристанищу” упосліджених у Речі Посполитій “схизматиків”, – він відкритим текстом іменував Філарета “Патріархом Великої і Малої Росії”, тобто визнавав юрисдикцію і зверхність московського патріархату над православним середовищем в Речі Посполитій, “скромно” відводячи собі при цьому, як видно з підпису, роль “єпископа і екзарха Малої Росії”. Чи крився за цією титулатурою проект конфесійного підпорядкування Русі Москві? Автор цього не виключає. Так, на великій козацькій раді 28 вересня 1632 року в Корсуні, як свідчив один з учасників ради, козак Іван Павлов, в центрі уваги опинилися листи від митрополита Ісайї Копинського в яких він закликав козаків триматися православ’я, а в разі продовження релігійних утисків обіцяв козакам клопотатися на найвищому рівні щодо їхнього московського підданства – “потому в раде и приговорили, чтобы бить челом государю”(17).
Однак якщо такий проект існував, йому не дано було здійснитися, оскільки влітку 1633 року П.Могила, який отримав від константинопольського патріарха сан митрополита київського, змусив І.Копинського зректися чину (18), а затим несподівано вирушив до козаків, куди той втік після підписання зречення. Там він пригадав І.Копинському всі його зв’язки з Москвою, звинувативши екс-митрополита у державній зраді. Відкрито підтримувати І. Копинського за таких умов, та ще й у розпал війни з Москвою, було справою ризикованою. Відправивши в козацькому обозі службу й допустивши запорожців до цілування хреста й руки, таким чином нейтралізувавши їх, П.Могила повернувся в Київ(19).
Але на цьому протистояння двох митрополитів – чинного і скинутого – не закінчилося. Ісайя продовжував опікуватися справами Мгарського, Густинського і Ладинського монастирів, які знаходилися у володіннях племінника П.Могили, князя Ієремії Корибута-Вишневецького. Там він мав неабиякий вплив, а, крім того, міг іще розраховувати на козаків, котрі були воороже налаштовані не лише до нового київського митрополита, але й до Вишневецьких в цілому, оскільки дід і батьтко Ієремії брали участь у придушенні козацьких виступів. Водночас І.Копинський закидує митрополита П.Могилу судовими позовами. У відповідь митрополит за допомогою князя Ієремії відібрав з-під опіки Ісайі Густинський і Мгарський монастирі(20).
Щоправда, як показали натупні події, антимогилівські настроі після цього у згаданих монастирях не зникли, навіть незважаючи на те, що ігумен Мгарського монастиря Калістрат був, ймовірніше за все, людиною П.Могили Але саме ченці Мгарського монастиря виготовляли порох для бунтівників під час повстання Павлюка в 1637 році. Що ж до Ладинського монастиря, то його настоятельницею була Єлизавета Летинська, рідна сестра І.Копинського. Оскільки всі три монастирі мали значний вплив на свідомість мешканців Вишневеччини, особливо на козаків з їхнім православним фундаменталізмом, скинення Ісайї з митрополитства було ними сприйняте болісно. Для них Копинський був своїм, “лубенським” владикою, фундатором православного братства (1622 рік) при лубенському Троїцькому соборі(21), а Ієремія, відповідно, – родичем переслідувача їхнього улюбленця, покатоличеним племінником свого дядька, котрий уже встиг, як згадувалося вище, набути репутацію “противника благочестя” далеко за межами Києва.
Ієремію Вишневецького й досі вважають одним з основних винуватців козацько-хлопських заворушень 1637-38 рр., до яких нібито привели спроби примусово покатоличити населення краю. Однак його “вина” полягала в тому, що він втрутився у протистояння свого дядька з І.Копинським на боці першого і взагалі був племінником П.Могили. Уся діяльність князя Ієремії на Задніпров’ї свідчить про те, що він ніяким чином не провокував релігійну ворожнечу у своїх володіннях. Так, О.Лазаревський вважає дані про будівництво І.Вишневецьким католицьких костьолів на Лівобережжі як “більш ніж сумнівні”(22)., посилаючись на відсутність у відомих йому друкованих чи письмових джерелах будь-яких даних про це. Натомість відомо, що Ієремія неодноразово обдаровував православні монастирі, особливо Мгарський. В одній з грамот, датованій 8 лютого 1636 року він писав: “Я сам, маючи повагу до отців-законників релігії грецького обряду, які в маєтності моїй, монастирі Мгарському мешкають… віддаю їм те село Мгар з пожитками, мені належачими, до вільного уживання їм на вічні часи”(23)
Зрештою, саме княжа опіка давала можливість мгарському ігуменові Калістрату, майбутньому засновнику полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, успішно відстоювати “столичну” обитель “от католического натиска ксендзов-бернардинов, и от грабительских нападений польских жовниров”(24)
1631 року, якщо визнати датування відомого листа І.Копинського до молодого князя Ієремії саме цим роком, княжич прийняв католицтво. Враховуючи вагу для Русі роду Вишневецьких, яких вважали одними з найбільш стійких у православній вірі, ця звістка не могла не стривожити козаків – натомість сприяти поширенню не тільки серед “випищиків”, але й серед реєстровців, що мешкали на Задніпров’ї, чуток про їх нібито майбутнє примусове покатоличення(25).
Тому мабуть перша поява князя І.Вишневецького у своїх задніпровських маєтностях після набуття повноліття, котра співпала в часі зі згаданою вище козацькою радою в Корсуні (26), тобто між 12 і 13 жовтня, почалася з неприємностей – козаки відмовилися підтримати план князя йти у здобичницький похід на татар(27) . За вищезгаданих подій відмову козаків іти в похід можна витлумачити як опосередковано спровоковану митрополитом Ісайєю “реакцію у відповідь”.
Цим же, на наш погляд, можна пояснити й саботаж боку козаків стосовно Ієремії Вишневецького під час Смоленської війни. Каштелян кам’янецький Олександр Пісочинський відзначав, що козаки на війні не проявляли обіцяного ентузіазму. Навпаки, під час облоги російських міст нерідкими були їхні „сходки й розмови” з обложеними, а штурми були скоріше „імітацією бурхливої діяльності” перед очима командування. (28) Крім того мав місце факт, коли, всупереч наказу Ієремії, козаки, яких очолював Яків Острянин, пішли не під Смоленськ на допомогу королю Володиславу, а обложили Брянськ (до речі, невдало), після чого самовільно залишили театр бойових дій. Але Ієремія “за то их непослушание велел их грабить и в городы не велел их пускать”(29), відтак наживши в особі “ображеного” козацького полковника смертельного ворога, котрий через чотири роки після описуваних подій підійме на Вишневеччині заколот, відомий в історії як “повстання Острянина”.
Однак після того, як П.Могила домігся поновлення всіх прав для православної Русі, релігійних підстав для заворушень у козаків не було. Та і князь Ярема відзначався толерантністю до “грецької віри”. Цікава деталь, на яку звертає увагу М.Грушевський: з 1632 р. і до повстання Павлюка козаки у своїх зверненнях до короля й уряду Речі Посполитої фактично не висувають жодних вимог релігійного характеру(30) Але з осені 1637 року в універсалах козацьких вождів до населення знову з’являються заклики до захисту “благочестя”. “Дійшла до нас відомість певна і несумнівна, що неприятелі народу нашого християнського руського і віри нашої старожитньої грецької, себто ляхи,… ідуть на Україну за Дніпро”, писав один із поплічників Павлюка К.Скидан(31) Оскільки князь Ієремія в той час був відсутній на Задніпров’ї, то прояснити ситуацію, а тим більше – пов’язати автора бунтівних закликів було нікому.
Такий “агітпроп”, на наш погляд, міг стати єдине результатом постійної ідеологічної обробки мас з боку нелояльного православного духовенства, котру міг інспірувати єдино скинутий митрополит Ісайя Копинський на тлі поголосків про безчинства жовнірів на “лежах”
Що ж до Я.Острянина, то в 1625 році він був у складі козацької делегації на сеймі, яка піднімала питання про затвердження поставленої ще покійним гетьманом П.Сагайдачним православної ієрархії(32), на той час уже зорієнтованої її начільником, митрополитом Іовом Борецьким, на Москву. Це, в свою чергу, дає підстави вважати, що повстанням 1638 року фактично керували скинуті, або ображені лояльним щодо Варшави П.Могилою церковні діячі кола І.Копинського. На користь цього промовляють і показання ченця густинського монастиря Пафнутія, зафіксовані в “расспросных речах” путивльської “з’їжджої ізби” 5 червня 1638 року, коли в перебігу повстання Острянина уже відбувався перелом не на користь козаків. Зі слів Пафнутія довідуємося, що екс-митрополит І.Копинський іще у великий піст того ж року, тобто напередодні повстання, писав ігуменам і “братії” Мгарського й Густинського монастирів, “что де одноконечно король польский и паны радные и ляцкие арцыбискупы приговорили на сойме, что в их Польской и Литовской земли православной хрестьянской вере не быть, и хрестьянские церкви поломать, и книги русские вывесть” (33).
Таким чином, І.Копинський, що називається, вчасно і вдало кинув палаючий гніт у сухе сіно. Враховуючи ж давні контакти І.Копинського з козацтвом, можна сміливо припустити, що й тоді, навесні 1638 року, вони могли настільки порозумітися, аби по гарячих слідах павлюківської “ребелії” скоординувати спільні зусилля проти представника інтересів П.Могили на Задніпров’ї – князя Ієремії Вишневецького.
Отже, козацькі заворушення другої половини 30-х років XVII ст. були, на наш погляд, не чимось іншим як наслідком підводних течій в протилежних таборах руського “благочестивого” духовенства. Що ж до козаків, то ті виявилися лише сліпими пішаками у грі Ісайї Кописького, метою якого було повернення втрачених після скинення П.Могилою позицій, але найлоговніше – зрив планів створення самостійного Київського патріархату, а не виключено що й канонічне підпорядкування Русі Москві.
Література
- С.М. Соловьев. “История России с древнейших времен”. Изд-во соц.-экон. лит., М., 1961, кн.V, т. 9-10, ст. 451.
- М.Грушевський. “Історія України-Руси”. К., “Наукова думка”, 1995, т.VIII, ч.І, ст. 66
- Там же, ст.66-67.
- Там же, ст.99.
- Там же.
- А.Жуковський. “Петро Могила і питання єдності церков”. К., “Мистецтво”, 1997, ст.90-91.
- “Воссоединение Украины с Россией”. Сборник документов. Изд. АН СССР, М., 1954, т.I, док.№68, ст.118-119.
- Там же, док.№74, ст. 127-129.
- Жуковський, там же, ст.79.
- С.Голубєв. Цитовано за: Жуковський, там же, ст.83.
- A.Jablonowski. “Akademia Kijowsko-Mohylanska. Zarys historyczny”. Kraków, 1899-1900, st.129.
- A.Jablonowski. “Historya Rusi Poludniowej do upadku Rzeczypospolitej Polskiej”. Kraków, Akad.Umejetnosci, 1912, st.226.
- Грушевський, там же, ч.ІІ, ст.109.
- Там же, ч.І, ст. 169.
- Д.Дорошенко.“Нарис історії України”, Варшава, 1932, т.І, ст. 221.
- “Воссоединение…”, там же, док.№15, ст. 27-28.
- Там же, док.№74, ст.129.
- Грушевський, там же, ч.І, ст. 186.
- Там же, ст.187.
- Жуковський, там же, ст.89.
- А.Лазаревский. “Лубенщина и князья Вишневецкие”. “Киевская старина”, 1896, №2, ст.223.
- Там же, №3, ст.334-338.
- Цитовано за: М.Астряб. “Лубенский Мгарский Свято-Преображенский монастырь”. “Труды Полтавской ученой архивной комиссии” под ред.И.Ф.Павловского. Вып.13. Полтава, 1915, ст.38. Переклад автора.
- Астряб, там же, ст.46.
- “Воссоединение…”, там же, док.№65, ст.114.
- Там же, док.№74, ст.129.
- Там же.
- W.Tomkiewicz. „Jeremi Wisniowiecki”. Wydawnictwo ksiazek szkolnych, Warszawa, 1933, st.14.
- Лазаревський, там же, №2, ст.213.
- Грушевський, там же, ч.І, ст.220.
- Там же, ст.259.
- В.Щербак. “Яків Острянин”. “Український історичний журнал”, №6, 1997, ст.71.
- “Воссоединение…”, там же, док.№133, ст.222.