Територія, яка належить українському народові, починаючи від доби найстаршого
кам’яного віку — палеоліту — й до наших часів, школи не залишалася пусткою.
“Покоління людей виростали одне по одному. Над краєм пролітали хуртовини воєн, але
покоління від поколінь переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх своїм
нащадкам. Культурна тяглість на укращських землях не переривалася ніде, ніколи.” Так
характеризує історичний процес йа території України один із видатніших археологів
України, проф. І Петро Курінний.
КАМ’ЯНИЙ ВІК
Палеоліт
Біля 600 000 років тому значна частина України була вкрита льодовиками. Перше
зледеніння не досягло меж України, але друге своєю південною межею пройшло недалеко
від Полісся та Чернігівіцини. Трете зледеніння захопило вже значну частину України.
Льодовики дійшли до підніжжя Карпат. Два величезних язики І спускалися до Дніпра, до
Кременчука, та до Дону, устя Хопра та Медведиці.
Льодова маса поволі посувалася на південь, проходячи від 3 до 5 км. на рік, в
залежності від рельєфу місцевости. Величезні камені виривала вона з землі, відривала від
гірських масивів і несла з собою, вигладжуючи їх по дорозі. Такими каменями, валунами,
позначився кінець льодовика. У Києві, наприклад, лежить великий-валун із Фінляндії,
менші валуни зустрічаються на полях Катеринославщини. В селі Сухі Горби на
Лубенщині залишилися брили червоного граніту.
Коли льодовики танули, на поверхні землі, звільненій від льоду, зароджувалося
життя: з’являлися фльора та фавна. Вони не були подібні до сучасних. Ліси кедрів, ялин,
смерек, сосен вкрили територію України. Сибірський носоріг, печерний ведмідь, печерний
лев, мамут, бізон, слон-тригонтерій, гігантський олень — це головні представники фавни
тих часів. Тоді ж на території України з’явилась і людина.
Існування ліодини доводять рештки самої людини та знаряддя, примітивно
зроблені з каменю. Ця доба має назву “доби каменя”. Найдавніша називається
“давньокам’яною добою”, або палеолітичною. (Ця назва походить від грецьких слів:
“палеос” — давній та “літос” — камінь.)
Довгий час у науці панувала думка, мовляв, в Україні людина з’явилася значно
пізніше, ніж у Західній Евроігі, і що в Україні не було Італеоліту. Тому перша знахідка
палеолітичних знарядь разом із кістками мамутів, викрита на території України в 1871 р.
Ф. 1. Камінським біля села Гонців на Полтавщині, справила велике враження в наукових
колах. Після того на території України було зроблено багато знахідок того ж роду.
Пам’ятки палеолітичної доби знаходять здебільшого у так званих “стоянках”-
“сгійбишах”, де людина перебувала більш-менш довгий час, та у “майстернях” — місцях,
де був відповідний до вимог техніки людини камінь. З нього людина виробляла свої
знаряддя й залишала уламки каменя.
Палеоліт поділяється на кілька періодів, які позначаються за назвами тих
місцевостей, де вперше було їх знайдено. Найдавніша палеолітична доба — Шельська
характеризується масивними мигдалевидними кам’яними ручними рубилаши. Датується
вона приблизно 200 000 років до Хр., коли, між періодами двох зледенінь, було в Европі
тепло. Деякі археологи, як от 1. Г. Шовкопляс, Я. Пастернак, відносять до Шельської доби
знахідки біля с. Лука-Врублевська в Подністров’ї Інші археологи, серед них В.
Щербаківський, А. Л. Монгайт та інші, ставляться скептично до цього і вважають речі
Луки-Врублевської пізнішої доби. Аналогічні речі знайдено на півдні Англії, на верхів’ях
Рони, Райну, Дунаю.
Більше матеріялів (і певнішого характеру) про людність України стосуються
наступної доби — Ашельської. Вона збігається з наступом на Україну льодовика.
Підсоння змінюється, зникають теплолюбні тварини, людина шукає захисту від холоду в
печерах, гротах. Вона полює на звірів, м’ясо яких споживає, а з шкір робить одяг. До цієї
доби на Україні належать стоянки на Дніпрі, в урочищах Круглий, Ненаситець, у с.
Буремка, на Сулі. Наступна доба — Муст’єрська, що датується біля 100 000 років до Р. X.,
припадає на найбільше зледеніння в Україні, 3 тварин живуть мамути, шерстисті
носороги, зубри, дикі коні, північні олені, ведмеді, гієни тощо. До цієї доби стосується вже
багато пам’яток перебування людини в Україні.
В. М. Щербаківський вважав, що людина з’явилася в Україні тільки за
Муст’єрської доби.” Територія, де перебувала людина, дуже обширна: на південь від
Пинських болот, басейну Десни, до Сіверського Дінця. Пам’ятки перебування людини
знайдено в Чернігівщині (біля Деркуль), на Дніпрі (Кодак, Запоріжжя), на Волині
(Житомир), у Галичині (с. Касперівка) тощо. Вдосконалюється техніка обробки каменю,
ручні рубила замінюють конечники, скребла. Вживають також кісток тварин як голок,
вил.
До цієї доби належить найбільше відкриття, яке зробило будь-коли людство:
вміння здобувати вогонь. Людина користувалася з нього для огрівання й освітлення
житла, для печення та варення їжі. Глиняного посуду ще не було, і людина
використовувала для варення черепи тварин. До цієї доби належать житла людини в
землянках. Так, у Києві на Кирилівській вулиці знайшрв археолог В. В. Хвойка селище з
землянками та рештками 70 мамутів.
Решток людини цієї доби не знайдено в Україні, але у Криму, в печері Кіїк-Коба,
серед крем’яних знарядь муст’єрського типу та кісток тварин знайдено такі рештки; руку
та кістки дитини. Типом ця людина належить до “неандертальського”, названого так за
річкою Неандер, у Німеччині, де вперше було знайдено її череп. Неандертальська людина
була невелика на зріст, присадкувата, з низькочолим черепом, великими надбрівними
дугами. Можливо, вона ще не володіла розчленованою мовою.
Але ця неандертальська людина вже відчувала існування вищої сили, що керує
життям, і намагалася привернути до себе її увагу та прихильність. Так постали складні
магічні заходи. До цієї доби стосуються й початки вірувань у мітичних предків людини,
“тотеми”. Таким предком могли бути тварини, рослини, камені тощо. Пережитки цих
тотемічних уявлень збереглися до наших часів у мистецтві, в байках, казках, піснях.
За цієї доби вперше констатовано ритуальні поховання мерців, здебільшого в
самих селищах. При покійниках ставили їжу та різне знаряддя.
Пізній палеоліт поділяється теж на три доби; Оріньякську, Со-Яютрейську та
Мадленську. За час пізнього палеоліту людність зайняла вже широкі простори в Европі:
Францію, Еспанію, Баварію, Бельгію, Саксонію, Чехію, Білорусь, Україну, Крим, Кавказ.
На півночі — фінські землі: верхів’я Волги, Перміцину до Уралу. В той же час
“намічається різниця культур південної та північної Европи: на півночі не було культур
Солютрейської та Мадленської, які дали такі цікаві пам’ятки на півдні. На базі
Оріньякської культури — першої форми пізнього палеоліту — розвивалася т. зв. Сві-
дерська культура (названа від села Свідра Велька, біля Варшави), яку можна вважати
основою балтонордійської культури.
В Україні дуже багато знахідок пізнішого палеоліту (епохи: Оріньякська,
Солютрейська, Мадленська). Крім гротів та печер, людина мешкає в житлах типу куреня.
Стіни їхні обставлено кістками мамугів — іклами та лопатками — і вкрито шкурами
тварин. Найвидатніші з знахідок: Деркул у басейні Сіверного Дінця, Пушкарі на
Новгород-Сіверщині, Чулагів на Десні, Колесниково на Сівер. Дінтр, Старий Кодак біля
Катеринослава, Гонці на Удаю, Мізин на Новгород-Сіверщині, Кирилівська в Києві,
Довгоничі біля Овруча, Фастів, Дубова Балка тощо.
Починаючи з Муст’єрської доби, як сказано вище, в пам’ятках палеоліту знаходять
багато вказівок на існування віри людини у вищу силу, на бажання ії привернути їй
допомогу різними “вотивівіми” знаками й зображеннями та магічними причаровуван-
ніиоі. З цим пов’язані переважно пам’ятки мистецтва, яких було дуже багато. Так, були
фігурки жінок (Гонці), тварин, пташок, малюнки та різьблення на стінах (напр., с.
Озаринці на Поділлі, Кам’яна могила біля Мелітополя, різьба на мамутових іклах
Кирилівської стоянки в Києві, пташки та орнаменти браслетів, меандром у Мізині на
Новгород-Сіверщині тощо).
Взагалі Мізинська стоянка, досліджена Ф. К. Вовком, Л. X. Чи-каленком та
іншими видатними археологами, дає дуже багато. Серед величезного числа виробів з
каменю та кости заслуговують на особливу увагу фігурки пташок, вкриті геометричним
орнаментом, браслети з ікол мамута й інші різьблені речі. На них — найстарший в історії
мистецтва орнамент меандра, але поставлений похило, навкоси. До Мадленської культури
належить чимало мистецьких виробів, наприклад, у Костенках знайдено 43 статуетки.
Від цієї доби залишилися поховання й рештки людини. Це вже це
неандертальська примітивна людина, а людина кроманьйонського типу, яка мало
відрізняється від сучасного європейця. Вона трималася просто, вертикально, руки ії
рухалися вільно. Вона володіла мовою.
Підбиваючи підсумки, треба сказати, що за доби палеоліту населення України
мало багато спільного з населеяням Західньої європи — південної Франції, Піренеїв,
Швайцарії, Баварії: і антропологічним типом, і технікою знарядь, і побутом, і мистецтвом,
і релігійними поглядами. З другого боку, можна спостерігати чимало рис, які з палеоліту
збереглися в мистецтві України (порівняти орнаменти Мізиня з українськими вишивками
тощо). “Культурна єдність з 100 тисяч років до Р. X.— найкращий довід европейського
походження культури і фізичного типу українського народу”, — пише проф. П.
Курінний.” З другого боку, важливе те, що з палеоліту оформлюється дві групи
європейських культур: одна охоплювала північну Німеччину, Польщу, північні землі
Східньої Европи, друга розгорталася на південних землях Европи від Піренеїв, південної
Франції, Швайцарії, Чехії, Білоруси, України. Так з палеоліту зароджується розподіл
культур північно-нордійської та південної — кельтсько-дунайсько-української.
Мезоліт
Палеоліт відділяє від неоліту — новокам’яної доби — мезолітична доба. Вона
припадає на перші тисячоліття після останнього зледеніння. Населення цієї доби жило
переважно полюванням з лука на дрібних тварин та птахів і риболовецтаом. Відповідно до
цього змінився характер кам’яних знарядь, їх робили дуже дрібними — “мікролітами” —
для насаджування на стріли, для вставляння у списи, гарпуни.
Найбільш характеристична для України Свідерська культура. М. Рудинський
вважає, що аналогічна культура мікролітів знайдена ним у багатьох місцях України: біля
с. Смячки, коло Охтирки, по течії Тетерева, на Новгород-Сіверщині, в Миргородському
повіті на Полтавщині (біля с. Яреськи та Шишаки), на Прип’яті. Л. Са-вицький знайшов
мікроліт на Волині.
Великий інтерес мають знайдені в 1936 р. та 1938 р. петрогліфи в
Мелітоігільському районі, біля с. Терпінне — коло Озівського моря. Там на скелях
знайдено декілька сов, видряпаних рисунків тварин — биків, коней, хижаків, мамута — та
рисунків лінійно-геометричного характеру. Біля с. Терпінне багато мікролітів. Усе разом
дас можливість, писав В. Щербаківський, казати про “безперервність життя мезолітіків від
палеоліту до неоліту. З другого боку, ця знахідка свідчить про зв’язок із Свідерською
культурою. В. Щербаківський робить висновок, що життя не припинялося на Україні від
палеоліту до неоліту.
Неоліт
Життя первісної людини змінялося дуже поволі. Минали тисячоліття, а людство
жило так само, як і раніш. Якась невелика зміна у техніці кам’яних знарядь вважається
археологами за дату та ознаку еволюції культури.
Біля І3 000 років тому на Україні можна відзначити ряд нових винаходів та
досягнень, які в цілому остільки важливі, що дають можливість вважати цей час новою
добою, неолітом, себто новокам’яною добою (“неос” — новий, “літос” — камінь).
Не тільки техніка кам’яних знарядь дає підстави відокремити нову добу від
попередньої. Зміни полягали в зовнішніх умовах життя. Змінився клімат, льодовики
відступили на північ, підсоння на Україні стало м’якше, тепліше. Північна фльора
наблизилася до сучасної. Змінилася й фавна. Мамугів, тригонтеріїв, печерних левів,
бізонів замінили ведмеді, вовки, лисиці, олені, тури, дикі коні, дикі кабани, кози, зайці,
ховрахи.
У зв’язку з зміною зовнішніх умов змінився побут людини. Вона не мала потреби,
як раніш, ховатися в печерах. З’являються наземні будівлі — халупи. Здебільшого вони не
стояли окремо, а з них складалися села. Про великі села свідчать рештки будівель та
цвинтарі.
Головними ознаками в галузі виробництва з каменю бути: пиляння, шліфуванця
та свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент
знарядь. З’являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі,
наконечники списів. Велике значення мало винайдення лука з стрілами Його широко
вживали — знаходять силу стрілок різних форм. Полювання на диких тварин було довгий
час головним заняттям людини і джерелом її існування. За допомогою лука з стрілами,
різного роду пасток, сильців людина полювала на оленів, диких коней, вовків, зайців. У
повноводних річках було багато риби, і рибальство було дуже поширене. Вживали для
рибальства сіток, неводів, кидали гарпуни, ловили вудками, вживали замість гачків
малюсіньких кам’яних платівок.
Біля 6-7 тисяч років тому людина почала виробляти посуд з глини. Спочатку
посуд робили з грубими стінками. Згодом посудові надають гарних форм, прикрашають
орнаментами. На вогких ще стінках посуду паличками, кістками, навіть пальцями
виводять різні орнаменти: смужки, ялинки, хрести. Ганчарство внесло велике полегшення
в побут людини. Вона могла варити їжу, зберігати воду.
За неолітичної доби людина опанувала ткацтво. З’являються перші примітивні
варстати, виробляють тканину з вовни, з волокнуватих рослин, спочатку типу рогож, а
потім дедалі більше вдосконалені. Відбитки тканини зберігаються на глиняному посуді —
як орнамент.
Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свійською
твариною був собака. Пізніше було приручено корову, свиню, овечку. Скотарство стало
значною галуззю господарства.
Наприкінці неоліту людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю,
великими патиками, сіяти, жати кам’яними серааіаи. Зерно мололи кам’яними
зернотерками. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Уся хліборобська праця лежала на жінках.
За неолітичної доби відомо чимало будівель на плотах, на озерах та річках, а
також на палях, які вбивали в дно річок та озер. На них будували мости з халупами. Такі
будівлі відомі на Поліссі, на Волині, на Поділлі.
За часів неоліту почали споруджувати човни. З великого стовбура дерева
випалювали середину, вигладжували її сокирами з каменю, залишаючи одну-дві
перегородки. Такого човна знайдено біля с. Сабатинівки, на р. Возі. Цими човнами можна
було випливати на середину великих річок та озер для рибальства, а також робити більші
рейси річками, які набули значення водяних шляхів, що сполучали різні племена.
З цього часу в житті людини починається нова ера: вона виходить за межі
території, де мешкає. Поволі зникають межі між окремими племенами, починаються
зв’язки між віддаленими країнами. Зароджується обмін, починаються впливи різних
культур.
В Україні знаходять вироби з кам’яних порід, яких нема в тій місцевості. Так —
смугнастий камінь з Волині, обседіян з Вірменії або Карпат на Наддніпрянській Україні.
За цей час можна спостерігати на Україні культурні впливи різних країн. Вони
виявляються у формах знарядь, у типах їх.
За часів неоліту можна констатувати, що Україна мата більше зв’язків з
культурними країнами Сходу (Месопотамією, Кавказом, Малою Азією), ніж з ближчими
сусідами на півночі. Так, Східня Европа вже тоді поділялася на дві частини: південну —
майбутню Україну та північну — майбутню Московію, які перебували під різними
впливами і утворювали окремі культури.
Шириться мистецтво, але в ньому зникають реалістичні відображення тварин,
мабуть у зв’язку з тим, що полювання на диких тварин перестало відігравати таку велику
ролю, як то було за часів палеоліту.
Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жінки,
жіночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покійника часто скорчують,
навіть зв’язують. Його посипають червоною вохрою, що символізувало трупоспалення. З
покійником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках — усе, що йому потрібно на тому
світі. Людина неоліту вірила в те, що життя людини не припиняється з смертю на землі.
Люди неоліту жили родовими групами, об’єднаними особою жінки-матері, бо
діти, з-за відсутности постійних шлюбів, не знали батьків, і спорідгієння велося за
розрахунком зв’язків з матір’ю. Так утворився лад, в якому жінці належало першенство в
житті групи: матріярхат. Матріярхат відбився на релігійних уявленнях, на культі богині-
матері. Взагалі за неоліту зайшло так багато змін у побуті людини та в її фізичній будові,
що антропологи припускають появу нової раси в Европі і, зокрема, в Україні. Раса, яка
змінила неандертальську, кроманьйонська.
У 8-6 тисячоліттях до Р. X. стає помітною балто-білорусько-українська єдність на
тлі дальшого розвитку Бвропи. Виявилася вона в культурі неоліту ямково-гребінчастого
стилю. Назва цієї культури походить від характеристичного для неї посуду,
орнаментованого відтисками гребінців або патичків, обмотаних шнурками. Носії цієї
культури жили великими селищами на узгір’ях, біля води. В Україні відомо багато
поселень із цього часу (біля Погорілого на Чернігівщині, Міньєвки на Ізюмщині, Зоранки
на Волині, Кам’яні могили на Маріюпільщині тощо). У Західній Европі їм відповідали
селища типу “к’оккенмеддінгів”: так називаються купи харчових покидьків, переважно з
кісток спожитих риб, мушлів тощо. Кераміка ямково-гребінчастого стилю стала основою
слов’янського стилю кераміки.
Єдність балто-білорусько-українська не була тривка. Вона розпалася на три
комплекси. Але на Україні від цієї групи почалася Трипільська культура, найцікавіша в ії
історії.
ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА
Кінець неоліту на всій території України характеризується надзвичайно багатою,
блискучою культурою хліборобів.
Перші знахідки цієї культури було зроблено відомим київським археологом В.
Хвойкою иа початку XX ст. в селі Трипіллі, недалеко від Кивва. Назва “Трипільська
культура” залишилася до наших часів за цією культурою, не зважаючи на те, що межі її
поширюються, за сучасними дослідженнями, від Слобідської України до Словаччини, від
Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова.
На всій території України, починаючи від VI тисячоліття до 1 тисячоліття перед Р.
Х” утворилася культура, яка на всьому свовму протязі мала цілким виразні риси.
Людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної
форми. Чотирисхилий дах спирався на стовпи. Сгіни дерев’яні, обмащені з обох боків
глиною. Підлогу робили з дерев’яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, іноді
обпаленою. Розміри цих будівель були різні —від 6 до 150 кв. метрів. Стіни бували
розписані.
Житла будували залезкно від місцевих умов: де був ліс — з плах, обмазаних
глиною, де вакувало лісу — з глиняних вальків або т. зв. саману. На Одещині — з каменю-
вапняку. Житла були здебільшого багатокамерні. У Халепї, наприклад, переважали
чотирикімнатні. Нерідко вони були розписані темночервоними фарбами. Крім багатьох
селищ, розкопаних на Україні, знайдено кілька глиняних моделів, так званих “хаток”
(Сушківці, Володимирівка, Попудні), які доповнюють уявлення про ці будівлі. Вони мали
всередині грубу, лави, Пляк хаток нагадує пізніші українські хати, так само, як нагадує їх
самий характер будови: дерев’яні, обмащені глиною, стіни. Крім житлових будинків, у
селах були будівлі ритуального призначення так звані “точки”.
Виявляється, що Трипільська культура була пов’язана з цією величезною своїм
значенням в історії людства, першою европейською і в той же час світовою культурою.
Відкриття й вивчення Трипільської культури викликало багато гіпотез щодо її
походження та характеру. Професор Штерн назвав цю культуру “домікенською” і вважав,
що вона ся-арша, ніж Мікенська або Егейська культура. Пересуваючивь до Геллади, вона,
мовляв, підсилила основи Егейської культури.
Нові досліди показують, що ці культури чужі одна одній, а хронологічно
Трипільська культура не молоддю від них. Проф. Н. П. Курінний пише, що “чим більше
ми заулиблюемось в досліди над трипільською культурою, тим більшє виявляється виток,
які сполучають цю культуру з культурою еллади. будівлі типу мегарона тут і там, культ
матері й мужа-пастуха” керамічних форм, мітологій, пластичних і орнамеитальвик
мофивів — пояснюють їх генетічні зв’язки”.
На Україні Трипільська культура збереглась у пережитках і залишила по собі
виразні сліди. Український народ зберіг свою етнічну спорідненість із старожитною
людністю Пра-України. До останніх часів сільські жінки й молодиці розмальовують хати,
комини, печі тощо. У килимарстві, ганчарстві, дереворізьбі, вишивках, нисанках — дуже
багато геометричних та рослинних орнаментів (званих по-народному циганською
вулицею, безконечником, кривулькою, кучериками, троєчками, гачками тощо), які
виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної діб на Україні. На Лемківщіяи,
наприклад, ще й до цього часу зберігся спосіб розмальовувати хата (рівнобіжне до
покладеного в стінах дерева з горизотазніними омурами, що сягає, очевидно, до дуже
давніх часів).
Згодом неоліт України характеризується низкою різних культур, пов’язаних з
певними територіями, які мали свої властиві прикмети в кераміці, різних знаряддях. Так,
на Полтавщині жило населення, яке залишило “гребінцеву” кераміку, на Волині та в
Галичині утворилася “надбузька” культура, на Закарпатті — носії “буківської” культури
тощо, в надчорноморських степах — “ямна” культура, і ця назва походить від звичаю
ховати небіжчиків в ямах. Одночасно, наприкінці 111 тисячоліття до Р. X., з’явилися носії
“лінійно-стрічкової” кераміки, пов’язаної з Мізинською та Трипільською культурою. Ця
культура цікава тим, що зв’язує неоліт Волині та Галичини з центральною Европою:
Моравією, Угорщиною, Німеччиною.
Добу неоліту 1, зокрема, Трипільську культуру новіші дослідники пов’язують з
українським народом. В. М. Щербаківський писав, лцо жадного переселення слов’ян не
було. Слов’яни-українці жили в Україні від доби неоліту. “Гадаємо, що історія України
починається з иалеоліту… що всі послідовні великі культури на Україні являють собою
етапи, щаблі формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу.
Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та
епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях
нашого народу.”
З усього, що подано вище, можна зробити висновки, пише В. В. Мавродін,
мовляв, український народ був автохтоном на тій території, де застала його історія.
Антропологи встановили, що на території історичного слов’янства за перших віків нашої
ери були в основному поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і за епохи пізнього
неоліту.
ВІК МІДІ ТА БРОНЗИ
Перший метал, який почали вживати на Україні, була мідь. Перші вироби —
невеликі сокири або долота — знаходили вже в пам’ятках Трипільської культури, але це
було дуже рідко.
Приблизно біля ІІІ тисячоліття до нашої ери на території Европи з’являються нові
наседенці: народ, який опанував усю ту територію, де розгорталася Трипільська культура.
Цей народ з культурного погляду стояв нижче від трипільців. Він неребував у стадії
скотарства і ще не знав рільництва, але був міцніший, войовничіший, ніж трипільці. Він
подолав Ех і приніс із собою вміння обробляти мідь.
На території Донеччини, в районах Луганська, Бахмута, були родовища міді. Там
археологи відкрили рештки первісних шахт, печей для топлення міді у вигляді глибоких
ям у землі, викладених глиною. Знаходять також матриці, в яких виливали різні предмети
з міді: наконечники списів, стрілки, сокири, ножі, прикраси.
Металеві вироби дуже поволі завойовували місце у вжитку людини. Вони були
дорогі, їх важко було виробляти. Тому довгий час, разом з металевими виробами, вживали
також кам’яні, при чому на форми кам’яних сокир та наконечників списів впливали форми
металевих, і найкращі зразки кам’яних знарядь з’являються якраз за часів початку
вживання металів.
Чиста мідь не тривка, тому дуже рано до неї почали додавати оливо, і цей стоп
зветься бронзою. Бронза дуже добрий, ковкий метал.
Нове населення, з яким прийшли мідь та бронза на Україну, принесло з собою
нові форми поховань. Своїх мерців воно ховало у скорченому положенні, часто у великих
кам’яних склепах, катакомбах. Здебільшого їх посипали червоною вохрою. Над могилами
насипали високі кургани. Для цієї Культури характеристична кераміка:. невеликі глечики,
прикрашені “шнуровим” орнаментом.
Пам’ятки цієї культури пов’язують Україну з передньою Азією, Кавказом, а також
з Егейською культурою та Західньою Европою: аналогічні пам’ятки знаходять в Італії, на
островах Середземного моря, в Еспанії.
За доби міді та бронзи ще яскравіше намічається різниця культурних впливів, під
якими перебували південна та північна частини Східньої Европи. У той час, як у північній
частині, в районах Поволжя, намічалися міцні культурні шляхи, які вели на Урал, у Сибір,
де розвивалася могутня мідяна та бронзова культура, — південна частина, територія
України, перебувала під постійним впливом інших осередків: передньоазійських,
кавказьких та західньоевропейських, ближче — угорського. Це яскраво позначилося, між
іншим, на формах бронзових сокир: на північних землях панував сибірський “кельт”, на
південних — сокира з довгим обухом, характеристична для Месопотамії та Малої Азії.
З кінцем бронзового віку на Україні пов’язане місцеве виробництво бронзи та
висока ливарна техніка її. Помічається кілька культур, які мали свої прикмети:
Білогрудівська (біля Умані), Висоцька (на Львівщині, Тернопільщині, Рівенщині),
Верхнедністровська (верхнє Подністров’я). Вони характеризуються скотарсько-
хліборобським побутом і зв’язками з Італією, Наддунайщиною, Сибіром.
Кимерійці
На цю добу припадає поява на Україні того першого народу, ім’я якого збережено
історією. Це кимерійці, яких описав у V ст. Геродот.
Земля кимерійців лежала від Карпат та гирл Дунаю до Кубані. Хронологічно
культура кимерійців датується 1500 до 700 р. до Р. X. Кимерійці мали укріплені городища
(Немирово, Волковці, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків
і мали некрополі (с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні обряди.
Збереглися стели — статуї із зображенням людей (с. Волковці біля Кам’янця-
Подільського, с. Білогрудівка б. Умані, Білозерка на Херсонщині).
Кимерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи
та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Вони були першим народом, який мав царів,
їхні царі були племінними ватажками (могила царя біля с. М. Лепетиха, Херсонщина).
Вони мали культурні зв’язки з Кавказом, Закавказзям, Малою Азією, Шлезьком,
Гальштадтом. Геродот писав, що кимерійці прийшли з Азії. Сучасні археологи доводять
інше. Дослідник Вілогрудівської культури П. П. Курінний вважає, що ве з Азії могли
прийти вони, а з середньої Наддніпрянщини, їхня культура вредовження Трипільської,
пристосованої до умов табунного скотарства. Перехід частини осілого населення до
табунного скотарстаа штовхав їх на південь, зокрема із Запоріжжя.
ЗАЛІЗНИЙ ВІК
Біля Х століття до Р. X. в Евроігі входить у вжиток залізо і витискає дорожчу
бронзу. Старіший період цієї доби має назву “Гальштадтського” — за місцем Гальштадт в
Австрії, де було вперше знайдено пам’ятки її. Проф. Д. В. Антонович вважав, що залізо
прийшло до Европи з Передньої Азії і, правдоподабно, шляхом через Україну. Тому
можливо, що на Україні залізо з’явилося трохи раніш, ніж у центральній Европі.
На початку залізного віку, в VII ст. до Р. X., на північному-чорноморському
узбережі почали засновувати свої квлонії греки. Ці колонії були тісно зв’язані з
метрополіями, від ящек вони відділилися. Вони мали такий самий політичний лад, брали
участь у гімнастичних змаганнях.
З колоній метрополій одержували продукти – не вистачало в Греції, рибу. За їхнім
посередництвом провадили торгівлю з сусідніми країнами. Згодом вони завели багаті
міста.
Еллінська колонізація поширювалася й далі. Наприклад, у Лубеніфгаі знайдено
рештки грецьких храмів — Аікмпюна, Артеміди.
Серед грецьких колоній перше місце належить Ольвії. Вона лежала на правому
березі Бога, коло с. Парутвя. Засаували Ольвію колонісіи з мКяа Мілета, яие само було
грецьною иолонівю на березі Малої Азії. Ольвія була великим містом. Роаавоаини
виявили рештки міста: майдани, бруковані вулиці, мури, що оточували місто, великі
театри, храми, стадіони, громадські га хихлові будинки. В Ольвії найбільше поважали
богів Аполлона, Дюмтру, Кібелу — жінку, “магір богів”.
Ольвія стала значним культурйим освредівом. У ній були вчені, письменники,
була розвинена місцева іфоміжловісп. Місто славилося керамічними та ювелірними
виробами. Віфобляли також зброю.
Подібно до інших чорноморських нолоній, Ольвія карбувала власну монету. Вова
цровадила у значних розмірах торгівлю з сусідніми народами, скуповувала у них хліб,
рибу, рабів і надсилала все це до Греції. З свого боку Ольвія іфодавала еугідам вина,
матерії, мистецької промисловости — золоті те орібні, посуд, прикраси, зброю.
Добре досліджений також Херсонес. У нмму знайдено широкі бруковані вулиці,
майдани, цистерни для дощової води, каналізаційні рури, водогін. Збереглися рештки
храмів, жиаяових будинків і причанея. На вулицях стояли стели, невфізми — урадові дек-
крете, висічені на мармурових плитах. Серед них мармурова илита з написом: “Присяга
громадян на вірнісіь конвімстуціі своєї держави” (І-П ст. до Р. X.).
Грецькі иолонй відіграли велику ролго в ісіорй населення України, поширюючи
серед нього високу культуру Геллади.
Скити
Тік навівали греки племена, які жили на території України, на північ від грецьких
колоній. Скити у VIII ст. підкорили інші племена, що ревіте жили на Україні.
Під назвою скитів розуміють усе населеная України. Геродот був в Ольвії, бачив
там скитів і писав, що скити прийшли з Азії і вигнали кимерійців. Якби це було так, ми
мали б на Україні від VII ст. нову культуру, яка знищила б культуру народів-
попередників. Насправді того не було. Культура часів скитських в основному залишилася
кимерійською. Відбувається не боротьба народів, а диференціяція суспільства,
утворюються казкові багатства родів табунників і струнка система патріярхального
династичного права. Виділюються могутні, багаті царі.”
Скити поділяються на чотири племена. Над р. Богом жили скити-скотарі, між
Богом та Дніпром — скити-хлібороби, на південь від них — скити-кочовики, між Дніпром
та Доном — скити царські, Скити-скотарі випасали худобу, перекочовували зі своїми
стадами з місця на місце, в залежності від пасовиськ. Скити-хлібороби жили осіло, сіяли
пшеницю, просо, ячмінь, коноплі, цибулю, часник. Продукти скотарського та
хліборобського господарства вони продавали грецьким колоніям,
Крім сіл, відомі скитські міста-городища, оточені валами. Деякі з них, як от
Мотронинське, Пастирське, Немирівське, Більське, відомі з часів кимерійців, були
великих розмірів, їх оточували вали та глибокі рови.
У скитів було широко розвинене ганчарство: вони виробляли прекрасний
різноманітний посуд, за зразками грецького. Мали простий глиняйий посуд, часто
величезного розміру, високий, стрункий, так звані “амфори” — в них зберігали воду,
зерно. Був також прекрасний різноманітної форми посуд, прикрашений, за зразком
грецького, сценами з грецького побуту, мітології, вкритий блискучою поливою.
Скитський посуд, подібно до грецького, виробляли вже на ганчарному колі. В ті часи
греки виробляли також і металеві речі: залізну зброю, мечі, кинджали, різні стріли для
луків, переважно трикутної форми.
Скити підтримували торговельні зносини з грецькими колоніями, постачали їм
продукти свого господарства і діставали від греків вино, посуд, прикраси, зброю. Таким
чином, до скитських степів потрапляли високомистецькі вироби грецької індустрії, вироби
з золота, срібла. В них можна відзначити дві групи: одні з них прикрашені сценами з
грецького побуту, мітології, другі — сценами з побуту скитів, безперечно зроблені для
скитів. Завдяки цим пам’яткам ми можемо яскраво уявити зовнішність, одяг, побут скитів.
Серед таких виробів треба згадати мистецькі вази, знайдені в Куль-Обському та
Чортомлицькому курганах, у кургані Солоха та інших. Чоловіки носили короткі каптани,
підперезані шкіряним поясом, штани, які заправляли в короткі шкіряні чоботи, шапки з
повсті. Жінки носили довгі суйгі з поясами, на головах гостроверхі шапки з довгими
покривалами.
Скити мали антропоморфні вірування, в яких поєднали старі вірування
хліборобської трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливами
грецької мітології.
Скити вірили в позагробове життя. Своїх мерців вони ховали в могилах, при
бідних клали горщик з їжею, злиденний інвентар, кам’яні речі. Багатих ховали у глибоких
могилах у формі будинку, над ними насипали високі кургани та одягали їх у розкішний
одяг, з золотими оздобами, клали коштовну зброю, посуд. Забивали й ховали разом з
мерцем жінку, коней.
Осередком, серцем царської Скитії був басейн р. Конки, де лежало місто Геррас.
Взагалі по берегах Дніпра було надзвичайно багато могил. У 80-х роках XIX ст. Д. 1.
Самоквасов нараховував до 500 могил, що стояли купами й поодинці, і всі вони, як писав
М. 1. Ростовцев, являли собою цілість.
Завдяки цим могилам ми маємо найкращі пам’ятки скитської доби, в якій грецька
культура об’єдналася з місцевою та східніми впливами. Проф. П. П. Курінний робить такі
важливі висновки щодо скитської культури:
Поховання скитів, скорчене ігід курганами, має аналогію з похованням трипільців
та кимерійців ігід курганами, а видатних осіб скити палили на вогні (с. Верем’я та
Щербанівка — трипільських часів, Білотрудівка — кимерійських). Обидва обряди
переходять до антів і сягають слов’янських дохристиянських часів на Київщині та
Чернігівщині.
Скити продовжують розробку трипільської мітології в образах фантастичного
звіринного стилю і передають її через антослов’ян селу: це образи матері-богині, пастуха
Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо.
Скити користуються всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Цікавий
“слов’янський” горщик, оздоблений “гребінцевим” орнаментом. Початок його — ямково-
гребінцевий стиль, який був провідною формою в трипільській, кимерійській, скитській та
анто-слов’янській культурі і е національною формою пцсуду. Ще виразніше традиційний
зв’язок дає наша хата з її піччю. Від Скитії маємо знамениті білі штани й сорочку, чоботи,
шпичасту козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.
БОСПОРСЬКА ДЕРЖАВА
Року 512 до Р. X. скитські землі були зруйновані перським царем Даріем.
Використали ослаблення скитів греки-іонійці, які в 511 р. до Р. X. розбудували велику
колонію — Пантікапею, при Боспорі Кимерійському, на місці, де тепер стоїть Керч.
Пантікапея своро розбагатіла й стала новим центром культури не тільки для
Чорномор’я, але проміння ії впливів спостерігається й у Сибіру, ва Закарпатті, в Угорщині.
Вона об’єднала грецькі колонії на берегах Криму, Овівського моря, р. Кубані і стала
осередком Воспорського союзу, до якого увійшли Теодосія, Німфея, Партеніт, Фанагорія
та інші міста.
Спочатку правили обрані “архонти”, але від 438 р. до Р. X. з’являються
“базялевси”, які засновують спадкові династії. Так постала багата й могутня Воспорська
держава. Вона провадила велику торгівлю хлібом та інтими продуктами, що їх діставала
від сусідніх народів, карбувала свою монету.
У 142 році Воспорська держава підпала під владу Понтійського царя Митридата, а
пізніше — під владу Риму.
Сармати
Сучасна аркволоня значно зменшує значення сарматських племен на Україні, хоч
у 1-11 ст. нашої ери вони на деякий час підкореня частину скитів. Нової культури вони не
створили, а прийняли скитську. В IV ст. вони зруйнували Ольвію і пройшли до Дунаю.
Чужоземні письменники переносили ім’я сарматів на скитів, а Птоломвй називав уею
Скитію “Сармагією”.
Алани
Одне з сарматських племен, алани, почало відігравати визначну ролю у ІІ ст. по Р.
Х. і поступово ім’я їх витіснило ім’я сарматів. Принаймні римські історики так називали
всіх сармагів у Надчорномор’ї.
Алани утворили союз, який сягав до Аральського моря. Вони жили переважно над
Меотидою (Озівським морем), між Дніпром та Міюсом. Вони робили напади на береги
Дунаю, вдерлися на Потисея (в Угорщині). Розбиті гувами, алани поділилися вя окремі
групи. Одну з них називали ясгши чи язитами. Вовн подалися до Північного Кавказу й
стали предкаііи осетинців. Друга група оселилася в Криму.
Ґоти
У ІІІ ст. почався рух германських народів на схід. Племена, які у П ст. після .Р. X.
сиділи на берегах Висли, Одри, Лаби, рушили на південний схід. Волине плем’я готів
поділилося на дві частини. Візиготи або вестґоти прямували на Тракію, Македонію.
Територія між Богом та Дунаєм опинилися в руках вестгогів.
Друга частина ґотів — остроґоти або остґоти — осіли між Дніпром та Кубанню,
підкорили скитів і робили напади на Ольвію, Тіру, Таврію (Крим), на Меотиду. Під
навалою ґогів заломилася Боспор-ська держава, зникла Придонська Танаїда. Остготи
заснували велику державу, яка сягала берегів Дунаю. Столиця їхня була на березі Дніпра
“Данпрштадир” або “місто над Дніпром”, яке добре знають скандинавські саги. Зокрема,
поширилася готська держава за короля Германариха (350-375 й).). Серед ґотів ширилося
християнство.
Виділився своєю енергійною проповіддю християнетеа єпископ Ульфіла. Він
переклав для готів св. Письмо готсьиою мовою, і пе-реххад став першою пам’яткою цієї
мови.
Наприкінці IV сторіччя з Азії посунула на Чорноморські степи орда тюркського
народу гунів. Держава Германариха під цією навалою розпалася. Вестготи, після
короткого перебування на Валканському півострові, вирушили до Італії, здобули Рим і
посунули далі — до Франції та Еспанії. Остготи поділилися на дм групи: одна оселилася в
Криму, де довгий час існувала готська держава з головним осередком у Партенігі та
готська єпархія. Більша частина пішла на Балканський півострів, а в 403 році захопила
Італію й заснувала готське королівство з столицею в Равенні.
З перебуванням у чорноморських степах їоти “причастилися до поятійського
культурного круга”, як писав В. Щербаківський. Місцеві майстри виробляли для готів
дорогі оздоби-фібули, браслети тощо з срібла та золота, викладали їх дорогим камінним.
Робили це за традицією звіринного стилю, який дуже подобався готам. Так постав стиль,
що його неслушно називають готським, бо хоч він і був викликаний готами, але не вони
були його творцями. Згодом ґоти перенесли його на захід, де він набрав льокальних форм і
в цілому дістав назву “меровінґського” стилю.
РУХ НАРОДІВ З АЗІЇ НА УКРАЇНСЬКІ СТЕПИ
Від IV ст. по Р. X. довгий час не припинявся рух різних народів з Азії на
територію України, на чорноморські степи. Кожне з племен несло з собою руйнацію,
полон, смерть. Кожне з цих племен забирало з собою частину місцевої людности в своєму
русі на захід, і в той же час залишало своїх людей, які змішувалися з місцевими
мешканцями, асимілювалися з ними, входили як складова частина в те майбутнє
населення, яке застала історія на Україні.
Гуни
Першими прийшли з Азії тюрко-монгольські кочові племена — гуни. Після
перемоги над ґотами. в 375 р. гуни заволоділи Україною від Дону до Дунаю. Вони
зруйнували грецькі колонії на Причорномор’ї. В русі на захід гуни потягли з собою
частину ґотіб, аланів, слов’ян. У середині V ст. вони мали могутню державу, осередком
якої стала Паннонія, звідки вони робили напади на Візантію, Італію, середню Европу. За
царя Аттіли гунська імперія охоплювала величезні простори, але після його смерти (в 453
р.) розпалася. Частина гунів залишилася на берегах Дунаю, частина осіла на території
України.
Авари
В VI ст. по Хр. на Україну посунулися авари або обри, як їх називає наш літопис.
Це був кочовий народ тюркського походження. Вони пройшли через Україну, зруйнували
по дорозі аланську державу, антів, підступно захопили царя Мезамира, в 550-х роках
побили дулібів, в 562 заволоділи Добруджею, в 568 — Паннонією. Авари підкорили
слов’янські племена, зробили їх “данниками”. У війську аварів було багато слов’ян. В 626
р. слов’яни билися разом з аварами проти візантійських військ цісаря Іраклія, який розбив
аварів.
На початку VII ст. Аварська держава простягалася від Адрія-тицького моря та
Франкського королівства до Візантійської імперії. У середині VII ст. слов’яни почали
визволятися з-під влади аварів. Так звільнилися чехи та моравці під проводом князя Само.
Частина південних слов’ян опинилися ігід владою болгарів. У 796 році аварів розбив Карл
Великий. Та частина аварів, що врятувалася, втекла через Карпати до верхів’їв Висли та
Західнього Буга. Можливо, під натиском аварів рутили на схід племена радимичів та
в’ятичів, а дуліби пересунулися на верхів’я Західньої Двіни.
Болгари
Болгари, народ тюркського походження, жили над долішньою Волгою, коли у VI
ст. н. ери на Україну рушили авари. Під тиском їх болгари поділилися на дві частини:
одна подалася на захід, пройшла через Україну й осіла у східній частині Балканського
півострова, біля 680 року. Там болгари заснували міцну державу, до складу якої ввійшли
південні слов’яни. Не зважаючи на те, що переможцями були болгари, гору взяла
слов’янська культура, мова, віра. Мова слов’янська дістала назву “болгарської”.
За царювання хана Крума Болгарія стала могутньою державою. Вона підкорила
ввесь Балканський півострів від Чорного моря до Адріятицького і виросла на
небезпечного суперника Візантії. Прийняття християнства у 864 році сприяло ще
більшому культурному піднесенню Болгарії. Вона перетворилась на значний церковний
осередок для слов’янських народів.
Болгарія стала посередницею між Візантією та слов’янськими народами. Тут
перекладалися візантійські книги, зародилася й оригінальна література. Болгарія згодом
мала великий вплив на українську культуру.
Друга частина болгар подалася на північ Волгою. По дорозі вони, у УП-УІІІ ст.,
підкорили низку кочовиків сармато-аланського походження і заснували на середній Волзі
ряд невеликих князівств. Тут відбувся процес протилежний тому, що мав місце з іншими
болгарами на Балканах. Волзьким болгарам пощастило підкорити собі місцеве населення,
засимілювати його і зробити болгарську мову загальнопануючого. Зокрема зросло
значення болгарської держави у XI ст. Болгари мали три головних осередки: Великий Бул-
гар на усті Ками (він був столицею від Х ст. до монгольської навали), Біляр, у глибині
країни, на р. Малому Черемшані (тут була столиця від XII ст.) та Сувар на р. Утці, 40 км.
від Волги. У Х ст. окремі княаіветяа об’єдналися в одну державу, а в р. 922 прийняли
іслам.
Археологічні досліди виявили розвинену культуру Волзької Болгарії.
Хліборобська культура стояла дуже високо. Населення вживало плуги, мало багато
ремісників, на визначному рівні була обробка міді та валіза, існували ковалі, ливарники,
косторізи. Болгари вени торговельві стосувки з сусідніми країнами.
Хозари
На початку VII ст. хозари, народ тюркського походження, прийшли з Азії й
заснували велику державу — каганат, яка у VIII ст., під час найбільшої могутности, сягала
до Десни, Дніпра та Дагестану. Хозари підкорили багато племен: аланів, які жили по
Сіверському Дінцю, слов’янські племена, радимичів, в’ятичів, полян та сіверян. Вони
накладали данину й не втручалися в життя підкорених.
Хозари поєднували кочовий побут з осілими, мали хліборобство, скотарство, але
здебільшого брали участь у торгівлі широкого майї-табу. Після розгрому держави західніх
тюрків, що лежала в Семиріччі та Фергані і служила головним посередником у торгівлі
Китаю з Чорномор’ям, це посередництво перебрали хозари. Вони торгували з арабським
халіфатом, Скандинавією.
Хозари заволоділи місцевістю, де сходилися торговельні шляхи з різних країв.
Головною артерією служив Волзький шлях, що сполучав Арабський халіфат із фінськими
землями, зо Скандинавією. Хозари перебували в постійних стосунках з кавказькими
народами, з Візантією, — то ворожих, то мирних.
У VIII ст. бували випадки шлюбів між візантійськими цісарями та хозарськими
каганами, а цісар Лев IV був сином хозарської принцеси. Хозари втягнули підвладні їм
українські племена в орбіту торговельних стосунків з усім тодішнім світом. Але, крім
торговельних справ, вони мали й інший ще великий вплив. У хозарському каганата
ширилися вільно всі релігії: і юдейство, і мусульманство, і християнство, — і з цього
погляду вони теж відіграли виз-вачну ролю в поширенні християнства иа Україні.
Угри (мадяри)
У ЇХ ст. н. ери фінське племя угрів (мадярів) оселилося в сусідстві з хозарами аа
Доном. Під натиском печенігів, які рушили з Азії, угри пішли на захід. Ґрегуар висловив
думку, що вони досить довгий час мешкали між Дніпром та Богом. Константин
Порфірородний називає річку Хінгулус в країні угрів, — це на думку ІІнгул або Інгулець.
Країну угрів він називав “Лебедія”. Сліди перебування угрів у Києві — Угорське
урочище, Ольмин двір (Ольма — це Альмус, перший вождь угрів).
Г. Вернадський висунув іншу гіпотезу: головний осередок угрів був на
Слобожанщині, між р. Сіверським Дінцем та Осколом, але їхній вплив поширювався до
Києва. Перебували вони в Україні кілька сторіч.
У 862 році угри посунулися на захід і оселилися над долішнім Дунаєм. Після 896
року вони заснували свою державу в Паннонії. Під їхньою владою опинилися деякі
племена слов’ян.
В 902-904 рр. угри напали на Моравську державу, і під їхнім ударом вона впала, її
поділено на окремі князівства, які довгий час перебували під владою угрів.
У 956 році Оттон 1 Великий розгромив угрів під Лехфельдом. Після того вони
осіли в Паннонії, витиснувши звідти слов’ян.
Печеніги
У VIII ст. орди печенігів, кочових племен тюркського походження, намагалися
прорватися крізь хозарські володіння на захід, але хозари твердо обороняли свої границі.
На початку IX ст. візантійські інженери збудували фортецю Саркел для захисту каганату
від печенігів. Проте, у Х ст. частина печенігів прорвалася через каганат. Літопис відзначив
у 915 році, що “придоша печенеги первое на Русскую землю”. На цей раз вони не
залишилися на Україні, а пройшли на Дунай. Лише після розгрому хозарів Святославом
печеніги твердо оселилися в причорноморських степах.
Такі були сусіди України, з якими вона перебувала в стосунках на світанку своєї
історії, які впливали на її культуру й утворювали передумови для її дальшого розвитку.
Український народ багато дістав у спадщину від своїх попередників. То була з
економічного погляду певна традиція хліборобсько-скотарського побуту, з культурного
погляду — традиція, що зв’язувала Україну з Західньою Европою, головне — з її
південними країнами. Багато народів пройшло з Азії на захід чорноморськими степами,
але ніколи, хоч яка жахлива бувала навала, вона не винищувала всього населення. Не було
миті, коли б поривався зв’язок між старшими мешканцями та новими насельниками, між
носіями старої та нової культури. Так передавалися від одного народу до другого
господарські традиції, звичаї, культурні зв’язки, так простягалися нитки від неолітичної
трипільської культури до Української держави.
ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО ПОСЕЛЕННЯ ПРЕДКІВ УКРАЇНСЬКИХ
ПЛЕМЕН
Сучасний стан археології дає право твердити, що український народ — автохтон
своєї землі, який жив на своїй території, починаючи з неоліту. Обширну групу
неолітичних племен тисячоліть до Р. X. можна вважати за предків українців, але до цього
часу не можна сказати з певністю, від якого саме неолітичного племени вони походять.
Найясніший зв’язок між українським народом та носіями культури полів
поховань, яку датують кінцем 1 тисячоліття до Р. X.
Поля поховань доходять до нижнього Дністра (Лука-Врублевецька) на заході, а на
сході — до Полтавської та Сумської областей. Зустрічаються вони також у Молдавії.
Поля поховань викликали деякий час сумнів дослідників щодо національности
людей, які залишили їх. Перший, хто в 1901 році відкрив їх—В. В. Хвойка — в селах
Черняхів, Зарубинці, Ромашки на Київщині, відразу визнав їх слов’янськими. Сучасні
археологи (М. Ю. Брайчевський, А. Л. Монгайт та інші) твердо відносять їх до
слов’янських. Спірним залишається питання про хронологічну межу: до якого часу
існувала Черняхівська культура? В. В. Хвойка датував кінець її ІУ-У сторіччям нашої ери.
М. Ю. Брайчевський відносить кінець культури до УІ-УІІ сторіч нової ери, але це ще не
можна вважати доведеним.
Характеристичне багатство римських монет у могилах полів поховання. За
підрахунком А. Монгайта, до 1955 року знайдено біля 800 монет. Це свідчить про
торговельні зв’язки носіїв цієї культури. Про це ж свідчать і численні фібули т. зв.
“провінціяльно-римського” типу.
Важливі пам’ятки культури Зарубинецької (Зарубин, Переяславського району) та
Корчуватівської (Корчувате — недалеко від Києва, на правому березі Дніпра). Ця
культура охоплює велику площу: від басону Десни, Сейму, Сули, Псла — до притоків
Дніпра, як от Тясмин, Рось, Тетерів. У могилах знаходять рештки і трупоспалення, і
трупокладення, а також бідний інвентар: фібули, дармовіси, скляні буси, посуд гарної
техніки з блискучою поверхнею. Датуються ці могили від Ц ст. до Р. X. до П ст. по Хр.
Знайдено чимало поселень та городищ — переважно на високих берегах річок.
ПОСЕЛЕННЯ АНТІВ АБО ВЕНЕДІВ ТА ЇХНЯ ГРОМАДСЬКА І
ДЕРЖАВНА ОРГАНІЗАЦІЯ
Слов’ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від
VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей.
Дехто зв’язував їх з Балтійським узбережжям.
Ґогський історик Йордан писав, що “анти найхоробріші між ними (венедами),
живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра”, але за іншими відомостями, в
тому числі Павла Диякона, можна зробити .висновок, що в V ст. держава антів
охоплювала значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх
Варти та Одри і частини Богемії. Питання про походження антів неясне. Ф. Дворнік, Ю.
М. Левицький вважають антів одним із племен алавіх. Тмї ж думки Г. В. Вернадський та
М. О. Міллер Значна частива дослідників вважає їх за слов’ян. О. О. Шахматов вважав
авгів слов’янами, які жили на Прикарпатті, С. М. Солювйов — швденно-вахідньою
частиною східніх слов’ян, Л. Нідерле — волинянами, В. О. Ключевський — дулібами, М.
С. Грушевський — українцями. Подвіочи ці думки дослідників, М. Ю. Брайчевський
підкреслює погяяд “націоналіста” М. С. Грушевського, начебто с різниця між його
“українцями” та “дулібами” Ключевського. Сам М. Ю. Врайчевський вважає антів
продовжувачами носіїв Черняхівської, себто української культури. В. Щербаківський
вважав, що іменем “анти” називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де
інзніше бачимо українські племена. Важлива вказівка Прокопія, що анти та слов’яни
розмовляли однаковою мовою. П. Ковалевський розрізняє слов’ян, які посунулися на
Валканський півострів, та антів, від яких походять руси.
Жили анти иєваяикими поселеннями по беретах річок та озер, займалися
скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували чернахівські, але мали вони й
окремі — для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення не в кожвому селі, а спільні
— для кількох поселень. М. Ю. Врайчевський приписує ахтам т. зв. Змієві або Троякові
вали, які тягвуться на десятки кілометрів по річках Красна — Стугва, Рось — Трубіж,
Сула. Аналогічні були в Подністров’ї; вони сягали 10 метрів заввишки. Найбільше
антських речей у басейні р. Роси; лучеві фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні
бляшки — всі ці речі О. Спщия та В. Рибак” відносять до антів і всі вони згодом відбинися
в українських речах. Треба сказати, що з археологічного погляду пам’ятки авхів іце мало
досліджені.
Збереглося чимало відомостей про громядсьху та імпхичну організацію антів.
Прокошй Кесарійський писав, що слов’янами та антами не править хтось один, але здавна
упроияє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але
за часів загальної небезпеки вони обирали царя (“тех”), авторитет якого визнавав весь
народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союз для боротьби з
остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для ангів: лотрапили до
полону (ули забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза, відзначився в
боротьбі з аварами в 550-их роках. Відомі імена деяких царів. Так, були Ардагаст,
Мусокій. Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському
побережжі.
Характер об’єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську
державу за племінний союз. Ключевський називав Й “Дулібський союз”. Інші бачать
короткотермінове об’єднання для боротьби з ворогом (Бож — з готами, Мезамир — з
аварами і т. д.).
У всякому разі, факт об’єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба
предків українського народу створити державне об’єднання з організованим військом та
участю населення у політичному житті.
Держава антів протривала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона
впала під навалою аварів.
РОЗМІЩЕННЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН
Одночасно з антами починають вживати назву слов’ян. Вони разом з гунами
посуваються на захід. У ІІІ-УІ ст. ст. західні та південні слов’яни опанували вже ті землі,
на яких застала їх історія, а в VII ст. назва “анти” остаточно зникає, її заміняє ім’я слов’ян.
В V ст. слов’яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять
Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов’ян, Візантія
будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте, вона не була в
силах зупинити рух слов’ян. У 40—50-х роках VI. ст. слов’яни починають оселятися за
Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на
захід, слов’яни приходять у рух і подаються на північ, на захід. Частина їх осідає в смузі
лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на
горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже
зайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді,
населення мовою, народністю — рідні брати “малоросіян”. Звідти на північний схід
сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У
ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських
слов’ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра — “Десна”, себто
“права”. Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б
назвати Гї “правою”.
“Повість временних літ” подас перелік слов’янських племен так, як вони жили в
XI столітті. “Се бо токмо словенеск язьік в Руси, поляне: деревляне, ноугородци,
полочане, дретовичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же вельшяне”. Кількома
рядками вище читаємо: “Поляном же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода
словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне;
радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, — Радим, а другий Вятко, — й
приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим
по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й
радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньше вельшяне, а улучи й тиверци
седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви.”
В іншому місці “Повість” каже так: усі племена мали своє княжіння — “в полях, а
в деревлях своє, а дреговичи своє) а словене своє в Новегороде, а другое на Полоте
полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й на верх Двиньі й на верх
Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них”.
У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни,
сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жани та волиняни, уличі, тиверці та
хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський
(словени та в’ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі — по Десні та Сейму, поляни — по
середньому Дніпру, деревляни — по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині — дуліби або
бужани, “де нині волиняни”, на долішньому Возі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по
р. Возі, та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад
Дністром та Богом, а тиверці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут
літопис має на увазі білих хорватів, в XI ст. входили до складу Велико-Моравської
держави і від к походять українці східньої та західньої Галичини. У той же час назви
окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст.
анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував
племе-ва — волинян, бужан, сіверян, уличів. В Х ст. Константин Порфірородний теж
перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян. Останні дві
чизви незрозумілі. У тому ж Х ст. Аль Масуді писав, що одне з племен — волінана, і
називав їхнього царя Маджака. Таким чином, ім’я слов’ян, які в VII сторіччі замінили
назву антів (останній раз слово “анти” зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його
заміняють назви окремих племен.
В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви
долішнього Дніпра — Білобережжя і частини чорноморського побережжя — “Лукомор’я”.
На долішньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешя, пізніше — Олепіки. Були
українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням
міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського
князівства. На існування значного українського населення на Чорномор’ї вказує “Повість
временних літ”. Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: “Уличи й тиверци
седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли
до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь”. Таким чином
виявляється, що від “множества” уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони
подалися на північ. На пересунення племени полян вказує пояснення “Повісти” на
походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в
лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала “Повість” — це прихід із Польщі, від ляхів,
двох братів — Радима та В’ятка з родами своїми й оселення їх — Радима на Сожу, а В’ятка
на Оці.
Серед усіг цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім
головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з
часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був
Данпртштадир готських часів. У всякому реві, від VI сторіччя тут уже було місто, як
свідчать аровеоиогічиі дослідження, а від VII от. місто це вже згадується вірменським
письменником під назвою Куяр.
ПОБУТ УКРАЇНЦЮ ПЕРЕДДВИКАВНОЇ ДОБИ
Як свідчать рештки поселень українців УІІ-УШ сторіч, жили вони здебільшого
великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев’яними стінами,
обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном
сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів.
Недалеко від поселень бували могильники з безкурган-ними могилами, з рештками
трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під
вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої
від Десятинної церкви, кінця Х століття.
Українські поселення мали укріплення — городища з високими земляними
валами та глибокими ровами. Ровміщалися вони переважно на високих берегах рік, на
рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.
По всіх українських землях залишилося багато городило у Київщині — 400, на
Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині — 100. Ці городища
були рйного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одвого еюв, інші були
укріпленим замком вождя, треті, великі, служили ввхистом для кількох осель. Городища,
однак, не тільки захищали васвлеввя гід ворогів, а й були також адміністративними
оеерздками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розіашовані на великих ріках,
відігравали значну ролю в торгівлі. У ноакному илвмінному об’єднанні були значні
городові центри: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський,
Любеч, у древлян — Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів — Бузьк, Волинь (біля
Городив), у білих хорватів — Велз, Червень.
Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани,
палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де
теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні
торговельні міста.
Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення.
Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні,
свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремвства.
Цякливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було турів, зубрів, лосів, оленів,
а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне —
бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску
відігравало значну ролю в житті. Усі ці природні багатства притягувало увагу чужоземних
купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир.
Територію українських племен перерізували важливі річкові іиихи, які зв’язували
їх з культурними країнами всього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв’язував
країни Сходу з Европою — був Волзький.
У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив
до свого кола фінські країни східньої Евройи, швкову Віярмію. В лісах північної Европи
водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра
цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Европі.
Ці хутра етали від VII ст. головним дредметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать
скарби, які складаівться З дорогоцінного східнього срібла та арабських диргемів. Диргеми
надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки За життя халіфа, при
якому їх карбовано, ІД монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери.
Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі — Китай.
Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки
Дніпра — Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьолта інші— зв’язували Дніпро з Сіверським
Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським .морем. Де волоком, де по річках, арабські купці
потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишалися великі
скарби диргемів. На острові ґотлянді знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві — кілька знахідок
по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці — 1300 диргемів, у с.
Копіївці Вінницької области — 500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено
західньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники
багато оповідали про слов’ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що
українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабський
письменник кінця УШ ст. Мохаммед бен Істак писав, що ці товари спрямовували до.
Тегерану.
Той же письменник писав, що з Каспійського моря йшов інший шлях, який
провадив на Слов’янське (Озівське) море рікою слов’ян (Дон), очевидно, на Україну.
Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля вже занепала.
Це так званий “великий шлях з варяг у греки”: з Чорного моря Дніпром, з верхів’їв Дніпра
на верхів’я Західньої Двіни, р. Ловаттю на озеро Ільмень, Волховом на озеро Нево
(Ладозьке), рікою Невою на Балтицьке море. Цей шлях зв’язував Візантію зі
Скандинавією, південь з північчю. З Візантії везли дорогоцінні тканини, вино, ювелірні
вироби, золотий посуд, приправи, овочі. Візантійська торгівля захоплювала широкі кола
українського населення. В бідних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими
прикрашали одяг, кульчики, скляні намиста тощо.
Крім “великого шляху з варяг у греки” існували інші: Двінський — від Ризької
затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німана Прип’яттю на Дніпро. В Гродні був значний
осевід якого збереглися могильники, рештки княжого палацу. Одночасно з “шляхами з
варягів у греки” існував шлях, який )етинав Україну з сходу на захід. Він ішов з
Каспійського моря ягою, волоком на Дін. Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпро
— Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, Ійін вів на захід
Прип’яттю або суходолом на Краків, Прагу. Цим шляхом везли на захід східні товари, а з
заходу — зброю, металевий посуд, полотно.
Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем, захід
— із сходом, арабів та Візантію — із Скандинавією, Індію та Китай — з імперією Карла
Великого. Короля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі.
Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили насамперед — хутра, на які був
однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Евроггі. Вони
експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на жякі солодощі та
питво, а віск — на освітлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й
“челядь” — рабів.
РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ
Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням
християнства кожне плем’я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом
творення держави відбувається об’єднання цих богів. Головні були: Дажбог, бог сонця,
Велес — бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли
наприкінці Х ст. Володимир прагнув об’єднати всі українські племена, він встановив
спільний для всіх культ Деруна.
З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського
пантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де відбувалися ритуальні
дії. Очевидно, були “капища” — на це вказують споруди з каменю біля княжого двору в
Києві. С. Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києві рештки великого храму,
неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і “культовий будинок” в Білгороді.
Наприкінці Х ст., за відомостями, мало місце нищення “капищ”. Зберемися де-не-
де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р. Збручі. Вона мала 4
обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфи жінок у хороводі та
чоловіків у молитовних позах. Звайдево статую в с. Липиці біля Рогатина, з 4 головами. У
с. Була вя Подаллі знайдено камінь з рельєфною постаттю людини з велехом. У Дрогобичі
знайдено фрагмент каменя із зебражеввіві голови та рук.
У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в ріаних
формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою різних божеств:
польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та іішіі живуть,мовляв, у річках, болотах,
у лісах і мовкуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв’язку з
таким погаидом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов’язані зі змінами
весни, літа, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів:
коЛяди, щедрування, “маелениця”, весяянки, гагілки, Купала тощо. У цих ємних
відбивається втаровинний хліборобський та скотарський повут.
Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На
козковому відчувалася присутність предків, “дідів”, зокрема під час народин, весілля,
смерти.
Існувала віра в життя після смерти. Мерців палили або погребали, з ними
покладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки,
іноді дуже високі — кургани. За рік улаштовували тризну на могилі з великою учтою.
Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки — багато з них
перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були й пристосовані
до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових,
сезонових, пов’язаних з різними видами праці.
Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність,
ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним,
спільним життям з веселою, радісною природою України і відчували її ласку.
ПЕРШІ СПРОБИ ДЕРЖАВНОГО ОВ’ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ
Історія застає слов’ян у стадії розкладу родового ладу племен. Провід у племенах
налевкав людям, представникам визначних родів, що здобуяи своєю діяльністю. Вони
збиралися на “віча” — ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та
миру. На випадок війни вони обирали вождя-князя, а згодом князі залишалися на мирні
часи. Проте, влада їхня, необмвяввяа під час айіяи, за мирних часів була обмежена вічем.
Прокоігій писав, що слов’янами Іінтаіві “не править один муж, але здавна живуть вони
громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно”.
Рівні джерела зберегли імена пердих князів українських пле-тв, які намагалися
об’єднати під своєю владою більші частини. Так, у 380-х роках антський князь Вож або
Боз воював ґотів, які напали на антів. Його самого, його синів та Готи взяли в полон і
стратили. Але держава ангів заліавітафя. Ібк 480-558 роками ця держава здобуває характер
військової ортавадії. У ній формується керівна група з воєначальників, людей, з яких
складається рада. Сила держави антів примушує Вйвшпію рахуватися з нею. Вона
простягається від Дунаю до Дону. Ця держава загинула під навалою аварів. Цар Меаамир
у 550-х рівах був убитий, а людність не захотіла коритися аварам і свою землю.
Друга велика держава посталю на Волині. Аль-Масуді писав так: “З цих племен
одне в старовину мало владу, його царя звали Маджак, а саме плем’я звалося Валінана”.
Цьому цареві, як могутньому, корились інші племена.
“Ми застаємо у східніх слов’ян на Карпатах у VI ст. великий воєнний союз, який
можна поставити на початку нашої історії: вона почалася з VI сторіччя на північно-східніх
схилах і передгір’ях Карпат.”
Довгий час після того ми не бачимо спроб заснувати державу, яка об’єднувала б
різні племена. Навпаки, бачимо багато племінних князів. Дуже цікаве оповідання
“Повісти временних літ” про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та
Хоривом. Пам’ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір — Щека-вищ та
Хоревиці. Легенду цю записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він
оповідав про заснування Києва — Куара в землі “полунян” (полян) Куаром, Ментеєм і
Хореаном. Зберіг літопис згадку про те, як “Кий княжаше в роде своем”, їздив до
Царгорода і “якоже сказають… велику честь приял от царя”. В легенді цій е зернятка
правди, бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремі міста, які були об’єднані
лише за княжої доби.
Поляни не були єдиним племенем, що мало князів. У Х ст. був племінний князь у
деревлян Мал, якого вони хотіли одружити з Ольгою після смерти Ігоря в 945 році. Посли
деревлян казали їй, мовляв, “напій князи добри суть, иже распасли суть Деревську
землю”, — протиставляючи їх іншим князям. Неясно згадує “Повість” про Тура, князя
туровського. Очевидно, племінними князями були Радим та В’ятко, які вивели радимичів
та в’ятичів “з ляхи”. Найдовше зберігалися племінні князі у в’ятичів: ще Володимир
Мономах ходив на князя в’ятичів Ходоту.
Можливо, що всі ті князі, яких перелічено в договорі з греками Ігоря (серед яких
немало слов’янських: Предолав, Володислав, Улеб), — були теж племінними князями.
У ЇХ ст. згадується в різних джерелах про якесь об’єднання “ру-сів” на північних
берегах Чорного моря. Так, у житії св. Степана Сурожсьтого, біля 800 р., е оповідання про
напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його
Дружини на християнство. Оповідання це дуже неповне, але вельми важливе. Ім’я князя
— слов’янське, і це дає підстави вважати, що оті “руси” були слов’янами, себто
українцями, зі своїм племінним князем.
На початку ЇХ ст., за перших десятиріч його, у житії св. Юрія Амастридського є
згадка теж про “руського” князя, який напав на Апастриду й охристився. Можна
припустити, що обидва князі виходили з якогось не названого осередку на берегах
Чорного або Озівського моря.
Звичайно, всі наведені факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих
князів, а головне — метою літописів було показати єдність князівської династії, яку.
намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій
меті. Важливо те, що з-поміж усіх згаданих вище спроб об’єднати племена в єдину
державу, з одного боку, і існування місцевих князів, з другого, — більш-менш міцна
держава виникла тільки у полян, а осередком її став Київ. Виникла вона на території, яка
вже не раз ставала важливим осередком життя, силою різних умов, сприятливих для
життя, господарства, торгівлі. За доби, яка передувала постанню Київської держави — у
УІІ-УПІ вв. — Придніпров’я переживало надзвичайне економічне піднесення у зв’язку з
розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабами. У VII ст. на Придніпров’ї місцеві майстри
виробляють речі високої вартости: посуд, зброю, прикраси, в яких засвоюються й
перетоплюються чужоземні впливи, і твориться своя культура.
НАЗВА “РУСЬ”
У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення
південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву “Русь”. З бігом часу вона
дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників.
Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу
не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез.
Головні з них такі: слово “Русь” —фінського походження (В. Татіщев, 1739 р.),
хозарського — (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров,
1860), єврейського (Варац, 1810), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві:
варязька та українська.
Варязька теорія базується на припущенні, що “руссю” фіни називали одае з
племен норманів-шведів. Нормани у УПІ-ІХ ст. ст. почали походи ва узбережжя Західньої
Европи. Вони жорстоко руйнували оковщі, але іноді осідали й засновували держави. Так
було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом — в Англії. У той же чїю орийшли вони
до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну
й там заснували державу.
Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 р.
подав назви Дніпрових порогів — “руські” і “слов’янські”. Перші близькі до
північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє “русів” і слов’ян.
Другий аргумент той, що фіни називали шведів “Кооіві” — непереконливий, бо
тяжко припустити, щоб для назви скандинавів^ варягів користалися б терміном з фінської
мови, М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, які багато
знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля.
Навпаки, існує багато підстав для того, щоб вважати назву “Русь” місцевого
походження. Арабські письменники знали “Русь”. Ібн-Даста, географ і подорожник Х ст.,
цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про “Русію”. У
“Словнику тюркських мов” Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано
мапу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них — слов’яни.
У цьому розміщенні важливе відокремлення слов’ян новгородських від русів-українців.
Дуже цікаві відомості сповіщає “псевдо-Захарій”, сирійський письменник. У
нього е виписка з сирійського документу 555 року про “Русь”: це, мовляв, “рослий,
могутній нарід”, який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто
приблизно у Придніпров’ї.
Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 р. в “Книзі
шляхів та держав”, якою користалися протягом 200 років, що “руси — плем’я з слов’ян”.
Автор книги 983 р. “Країни світу”, в якій він використовував джерела ЇХ ст.,
неперевершений щодо точности, описував країну Русь так: “Від неї на схід — печеніги, на
південь — Дунай, на захід — слов’яни, на північ — пустеля. Південна й південносхідня
межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону.”
Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не
ототожнювали й візантійські. Патріярх.Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860
році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре.
Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять . підтвердження в
топоніміці України. Назви притоки Дніпра — Рось, притоки Роси — Росава, Осколу —
Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви “Русь”, “Рос” вживали
виключно для позначення України.
За пізніших часів термін “Русь” стосували переважно до Київського князівства, і
він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІП ст. літописи строго
відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. “Поїхати на Русь”
означало по-їхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: “йде
архиепископ Новгородский Нифонт в Русь”, себто в Київ. Року 1165 Новгородський
літопис (третій), зазначає ще точніше: “ходи игумен Юрьевский (новгородського
манастиря) . . . в Русь, в Киев град”.
Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис
нотував: “йде князь Святослав .. . с половцьі поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль
ратью”. Року 1155 пише Іпатіївський літопис: “Юрий Володимирович… йде из Суздаля в
Русь й приде Києву”. Ще характеристичніший вираз того ж літопису стосовно столиці
Суздальської землі — Володимира: до Володимира приходили купці “из Царгорода, й от
иниХ стран, из Русской земли й аче Латинии”. Руська земля поставлена між Царгородом і
латинським заходом.
Термін “Русь” непоширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава
охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні у
топоніміці Прикарпаття та Закарпаття.