Поразка національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. зумовила новий етап політичного і теріторіального розколу українського народу, вкотре підірвавши вікові мрії українців про об’єднання в межах єдиної національної держави.
Більша частина українських земель під назвою “Українська Соціалістична Радянська Республіка” була підпорядкована Москві та ввійшла до складу Радянського Союзу, поступово втрачаючи риси державного суверенітету. Доля Радянської України в 20-30-ті рр. XX ст. Була неразривно пов’язана з історією радянського суспільства, що переживалона той час суперечливі та кардинальні зміни в усіх сферах життя. Наприкінці 20-х років в умовах здійснення сталінських соціально-економічних реформ більшовицьку партію було остаточно відкинуто тактику компромісу міжринкового та централізованого (державного) … , скасовано деякий лібералізм і … у духовній … .
30-ті роки стали найтрагічнішою сторінкою в повітній історії України, що в цей час виступила своєрідним випробувальним полігоном для експерементів сталінського тоталітарного режиму, зазнавши тяжких і драматичних демографічних, соціально-економічних і духовних втрат.
Не менш скрутна доля спіткала і західноукраїнське населення, що в міжвольовий час (1921-1939рр) опинилися під владою Польщі, Румуніі, Чехословаччини, ставши об’єктом жорсткого соціально-економічного та національно-політичного гралення.
Висвітлення соціально-екологічного та політичного, духовного буття українського народу В 20-30-ті рр. XX ст. Завжди привертало увагу дослідників, знайшовши втілення в багаточисленних манографіях, статтях, матеріалах конференцій, особливо в радянські часи. Але радянська історіографія, що характерезувалася надмірним суб’єктивізмом і комуністичною заідеологізованістю, створила черговий міф щодо “первічноі доби перших п’ятирічних планів, промислових новобудов і успіхів колгоспного будівництва” завжди потребувала критичного аналізу та наукової невипереджувальної оцінки.
1. Кордони України та її адміністративно-територіальний устрій.
Напередодні першої світової війни українські землі входили до складу двох імперій: Австро-Угорської та Російської. Зазнавши поразки, Австро-Угорська імперія розпалася. В політичному хаосі 1918 – 1920 рр. Закарпатська Україна опинилася у складі новостворенної Чехословацької держави, Північна Буковина та придунайські землі – Південна Бесарабія (Ізмаільський, Хотинський, Аккерманський повіти) під владою Румунії.
На теріторіі Східної Галичини – Львівське, Тернопільске, Станіславське воєводства в жовтні 1918р. була проголошена Західно-Українська Народна Республіка ( ЗУНР), визвольні змагання якої закінчилися поразкою. В результаті чого вона опинилася під владою Польщі.
Пізніше у 1920 р., коли радянська Росія фактично зазнала поразки у війні з Польшею, згідно Різького мирного договору 1921 р., більшовикам довелось поступитися на користь Польщі північно-західними землями України (Західна Волинь, Полісся, Холмшина). Тим самим західні кордони України (УСРР) стабілізувалися на лінії р. Збруч – на захід від м. Ямпіль – на схід від м. Острог і далі по сучасному кордону Рівненської та Житомирської областей. У цих кордонах Україна знаходилася до вересня1939р. У вересні 1939р. після того як Червона Армія увійшла до західних українських земель,і ці землі опинилися у складі Радянської України, західні кордони України стали проходити по річкам Західний Буг та Сян (крім Холмщини, Підляшья, Посянья та Лемківщіни, які за пропозицією Сталіна відійшли до Німеччини, після її окупаціі Польщі). В червні 1940р. частини Червоної Армії вступили в Чернівці, Хотин і Аккерман, коли вони вийшли на нові кордони з Румунією. Після воз’єднання в складі Української РСР, Західної України, Північної Буковини, трьох повітів Бесарабіі в складі СРСР населення республіки збільшилося на 8,8 млн. чоловік і складало майже 41,7 млн. мешканців, а її теріторія розширилася до 565тис.км2 .
На протязі 20-30рр. XXст. неодноразово змінювався і адміністративно-територіальний устрій України. Зокрема, в 1923р. замість повітів були утворені округи і райони. У 1925р. були ліквідовані губернії внаслідок чого був здійснений перехід на триланкову систему територіального поділу та управління: центр-округ-район. У 1930р. з метою спрощення керівництва були ліквідовані округи. Натомість районів значно збільшилось, їх було утворено понад 500. Система управління стала дволанковою центр-район. Проте вона виявилася неефективною. Практично було неможливо охопити безпосереднім керівництвом таку кількість районів за умов, коли центр прибрав до рук максимум повноважень. Тому в 1932р. знову повернулися до триланкової структури управління, утворивши нову ланку адміністративно-територіального поділу – область. Спочатку їх було сформовано 6: Харківська, Київська, Вінницька, Дніпропетровська, Одеська, Чернігівська. Протягом 1937 – п.п.1939рр. утворено було ще 9 областей :Житомирська, Миколаївська, Полтавська, Кам’янець-Подільська, Сталінська, Ворошиловградська, Запорізька, Кіровоградська, Сумська. Таким чином їх стало вже 15.
В 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва.
В грудні 1939р. в Західній Україні після вступу до цього регіону частин Червоної Армії ( вересень 1939р.), у відповідності до радянсько-німецького пакту ( Молотов – Ріббентроп ), було утворено ще 6 областей : Волинська, Рівненьська, Тернопільська, Львівська, Дрогобицька, Станіславська. Кількість областей збільшилась до 21, а після того як в серпні 1940р. Північна Буковина і західноукраїнське Причерномор’є утворили в складі УРСР відповідно Чернівецьку та Аккерманську (з грудня 1940р.Ізмаілську)області їх стало 23.
В тому ж році зі складу УРСР вийшла Молдавська АРСР, яка знаходилась у складі України с 1924 року.
2. УСРР в умовах нової економічної політики
Змушене відмовлення від “воєнного комунізму” органічно взаємозалежний з рішеннями Х з’їзду РКП/б/, що відбувся в березні 1921р.
Цей з’їзд, як і попередні фетишизував ліквідацію “воєнного комунізму” як велику політичну перемогу. Він проголосив скасування продовольчої розверстки продовольчим податком. Це було першим і найголовнішим кроком до нової економічної політики.
На підставі рішень Х з’їзду РКП/б/ Усеросійський центральний виконавчі комітети і СНК РРФСР, а на Україні – усеукраїнський центральний виконавчий комітет, СНК прийняли ряд декретів і розпоряджень, спрямованих на практичне впровадження непу. Продовольчу розверстку повинні були замінити продовольчим податком, що повинний бути до всього іншого меншого по обсягах, ніж розкладка. Суть цієї акції полягало в тім, що після виконання державного податку селянин одержував право зовсім вільно розпоряджатися результатами своєї праці. Це створювало для трудівника села економічні стимули для подальшого розвитку свого господарства, піклуватися про завтрашній день.
Однак широко розрекламований лап у 1921 р. в українське село фактично так і не прийшов. Держава саме всіляко гальмувало цей процес.
По-перше, назвавши розкладку проподатком, в Україні радянське керівництво насправді майже не зменшило. Більш того, в окремих губерніях так називаний продподаток фактично дорівнював валовому збору зернових культур. Це значить, що вилученню практично підлягало усе, що було вирощено.
По-друге, продподаток вилучався в примусовому порядку, за допомогою військових частин, що здійснювали цю місію відповідно до команд органів радянської влади на місцях.
Як і в період «воєнного комунізму» влади в селах, що не скоряються, забирали заручників, розтріпували їх, застосовували інші самі тверді форми натиску на селянство.
Таким чином, радянське керівництво, дозволивши в 1921 р. неп у центральних районах Росії, в українському селі продовжувало політику “воєнного комунізму”. Його селянство вже не могло терпіти, тому що це власне кажучи з’явилося необмеженою формою експлуатації. Це було обумовлено прагненням “викачати” з українського села якнайбільше продовольчих ресурсів сугубо силовими, перевіреними в роки війни методами. НЕП у сільську місцевість прийшов наприкінці 1921 – на початку 1922 р. Однак голод, що охопив південні райони України в 1922 р. відсунув ще на рік – дві нормалізації обстановки в сільському господарстві України.
Затягування введення непу на Україні живило антирадянське повстанство. У містах України перехід до непу особливостями в порівнянні з Росією не відрізнявся.
Наміру радянського керівництва затягти введення непу на Україні порозумівалося його намірами як можна довше користатися без яких-небудь обмежень продовольчими ресурсами у своїх інтересах. А відвертіше говорячи – користатися дійсним беззаконням в інтересах радянської держави.
3. Входження України до СРСР
Українська РСР на початку 20-х років формально була незалежною державою, однак фактичного суверенітету не мала. Як і всіма іншими республіками нею керував єдиний центр – ЦК РКП(б), що з метою всеохоплюючого контролю над ними використовував місцевий партійний апарат і керівні органи Російської Федерації. Ця залежність від московського керівництва прикривалася цілою системою двосторонніх і багатобічних договорів, що одержали назву «договірної федерації».
Договірна форма федерації була майже відкритою формою диктату російського центра у відношенні національних окраїн. Такі відносини неминуче волокли невдоволення місцевих республіканських керівних еліт у їхньому прагненні бути вільними у своїх діях від російського чиновництва, що намагалося контролювати буквально кожен їхній крок. Для нормалізації відносин між радянськими республіками ЦК РКП(б) створив спеціальну комісію на чолі з наркомом національностей І. Сталін.
Комісія спеціально розробила і виступила з проектом організації взаємин республік. Цей проект одержав назву “план автономізації”. Відповідно до цього плану радянські республіки включалися на правах автономних до складу Російської Федерації. Це означало, що ліквідувався навіть формальний суверенітет республік. Росіяни бюрократична верхівка одержувала право всеохоплюючого контролю над ресурсами, економічним потенціалом радянських республік.
План автономізації викликав справедливе невдоволення багатьох радянських і партійних працівників національних районів. В Україні проти нього активно виступав Голова Раднаркому Х. Рокоссовський. У той же час перший секретар ЦК РКП(б) Д. Мануильський потримав И.Сталіна.
Небезпечним для радянського ладу і більшовицької партії вважав сталінський план В. Ленін. Він виступав із власним проектом, що передбачав створення Союзу радянських республік, на підставі рівноправності.
Створювалися загальносоюзні органи, що здійснювали загальне керівництво Союзом. “Ми визнаємо себе рівноправними з Української РСР і ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію, – писав і неодноразово підкреслював В.Ленін.
На основі ленінського плану на 1 з’хді Рад СРСР 30 грудня 1922 р. було створено нове державне об’єднання – Союз Радянських Соціалістичних Республік. У свій час навіть йшла розмова, що документ про цей союз підписали керівники відповідних республік, але як виявилося насправді пізніше такого документа вчені знайти не удалося, у руки дослідників він не попадав.
Прийнята в 1924 р. Конституція Союзу РСР обмежила повноваження союзних республік. У тому числі, зрозуміло, і Української РСР, зокрема в питаннях керівництва сільським господарством, внутрішніми справами, юриспруденцією, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Всім іншим у повному обсязі здійснювалося керівництво із союзного центра.
По оцінці істориків і юристів СРСР був псевдофедеративною державою. Усі повноваження союзних республік буквально зводилося на немає центральним керівництвом РКП(б), що не надавало своїм республіканським парторганізаціям автономії. Влада в республіках була в руках комуністів, членом жорстко централізованої більшовицької партії – РКП(б).
Цей дискримінаційний порядок стосовно республіканських організацій не міг та й не бажав змінити і В.Ленін. Тому його заклики до рівності, до федеративних відносин між союзними республіками були несподіваними, чисто декларативними. До самих останніх днів свого існування Союз РСР був унітарною централізованою державою, фактично імперією нового типу, де усі підкорялося тільки Московському центру.
4. Індустріалізація в Україні
ХХІ з’їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію, однак на шляху його здійснення виникли великі труднощі.
3 1926 р. було проголошено першу п’ятирічку, головна задача якої полягала в тім, щоб “наздогнати і випередити капіталістичний світ” в економічних відносинах. На перше місце ставилася задача розвитку важкої промисловості: обсяг її виробництва повинний був збільшитися на 330%. Чи в цілому в 3,3 рази.
Для України перший п’ятилітній план був сприятливим з погляду промислового розвитку. Україна одержала 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 промислових підприємств, що споруджуються в СРСР, 400 приходилося на Україну. В другій і третій п’ятирічках ця частина була значно зменшена, так вважалося, що на випадок війни промислові центри України були б надзвичайно уразливі для нападу.
З метою підняття ентузіазму трудящих, використовувалися всілякі методи, серед них масові виробничі змагання, що особливо популяризувалися після публікацій у газеті “Правда” (січень 1929р.) статті В. Леніна “Як організувати змагання”. Ініціатором такого змагання з’явилося керівництво шахт “Центральна” і “Артемвігілля”. Навесні у виробничому змаганні, що одержала назва «соціалістичне» брало участь 2 млн. робітників, з них – 310 тис. на Україні.
У тім же 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийняте рішення про те, щоб який би те ні було ціною прискорити розвиток машинобудування й інших галузей важкої промисловості. Тон цим зусиллям задав Сталін у мові в 1933 р., у якій сказав, що “ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти ця відстань за 10 років, чи ми це зробимо, чи нас зімнуть”.
За виконання плану бороли заводи, міста, республіки. Працівникам, що досягали найбільшої продуктивності, привласнювалися звання Героя Соціалістичної Праці, практикувалися інші форми стимулювання. До тих же, хто працював з меншим ентузіазмом, застосовувалися примусові міри. Запізнення на роботу, прогули були кримінально карним.
Однак, незважаючи на всі зусилля, вже в 1930 р. стало ясно, що неймовірні темпи себе не виправдали. Ентузіазм не підкріплювався посиленням ефектів праці.
Планами передбачалося на 1930-1931 р. 45% приросту промисловості. Це було майже в три рази більш того, що у свій час пропонував Л. Троцький, обвинувачений у «надіндустриалізації».
УРСР, як і інші республіки, зовсім не мала економічної самостійності. Політику штурмівщини продовжували, спираючи на абсолютно нереальні цифри. Тому, коли підводилися підсумки першої п’ятирічки в 1933 р. політбюро ЦК ВКП/б/ заборонило усім відомствам публікувати цифрові дані з цього приводу. Україні запропонували сформульовані И. Сталін узагальнюючі цифри щодо випуску валової продукції, на підставі яких п’ятирічка була виконана за чотири роки і три місяці. Насправді ж знизилися з 23, 7% у 1929 р. до 5% у 1933 р., і п’ятилітній план по багатьох показниками виявився невиконаним.
Політика штурмівщини провалилася, однак помітних позитивних результатів усе-таки було досягнуто. Так, у травні 1932 р. видав енергію Дніпрогес, діяли Криворізька, Київська, Харківська електростанції. У Донбасі було введено в дію 53 нові шахти, на металургійних підприємствах України споруджено 12 доменних печей. Були введені в експлуатацію заводи Дніпроспецьсталь у Запорожжя і тракторний завод у Харкові.
Одночасно різко знизився рівень життя-черги, продкарточки, дефіцит саме необхідного, життя в бараках. У цих умовах почалася друга п’ятирічка, розрахована на 1933 – 1937 р. XII з’їзд КП(б)У в січні 1934 р. намітив перспективи розвитку України в другій п’ятирічці, що була фактично черговим етапом індустріалізації.
В перші роки п’ятирічки почали давати продукцію гіганти металургії: Запорожсталь, Азовсталь, Криворіжсталь. Пущені в експлуатацію Краматорський машинобудівної, Луганський паровозобудівний заводи, Макіївський, Дніпродзержинський і інші металургійні підприємства. Швидко розвивалася легка і харчова промисловість, хоча вона і не відповідала темпам розвитку важкої промисловості. Індустріальна сила України була орієнтована на переробку сировини і виготовлення машин, а не на задоволення повсякденних потреб людини.
В роки другої п’ятирічки продовжувалося соцзмагання в промисловості. Найбільш відомим було починання А. Стаханова, вахтера шахти “Центральна”. Стаханов нарубав за зміну 102 тонни вугілля, що в 14, 5 рази перевищувало норму. На залізничних магістралях відомим новатором став П. Кривоносий.
Досягнення передовиків-новаторів були основою для перегляду норм виробітку працівників. Норми виробітку збільшуються на 35-45%, що нерідко викликало невдоволення працівників. Друга п’ятирічка, як і перша, була виконана достроково, але це не відповідало дійсності. Насправді п’ятирічка була заповнена на 70-77%.
У цілому ж за роки перших п’ятирічок у надзвичайно тяжких умовах тоталітарного режиму трудівники України створили могутню індустріальну базу. Вона і вивела республіку на рівень справді економічно розвитих країн світу.
5. Колективізація в Україні та її наслідки. Голодомор 1932 – 1933 р.р.
Перехід до суцільної колективізації з метою “підхльостування” індустріалізації країни, офіційно проголошений у листопаду 1929 року Постановою Пленуму ЦК ВКП/б/об здійсненні в самі короткі рядки колективізації в Україні, почався в її степових регіонах ще до весняної посівної кампанії 1930 року. Узагалі ж у республіці цей процес здійснювався до осені 1930 року.
З метою зломити антиколективізаційну тенденцію і відповідно настрою в тім змісті селянства, Постановою Пленуму ЦК ВКП(б) “Про міри в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30 січня 1929 року) на Україні розкуркулюється 200 тис. селянських господарств. Але бажаних результатів це не дало, хлібозаготівельні плани не виконувалися. Протягом січня – листопада 1930 року селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба. За цей період 1931 – 380 млн., а з липня по жовтень 1932 р.- 132 млн. пудів.
30 жовтня 1932 р., найбільш наближений у И. Сталіну голова хлібозаготівельної комісії В. Молотів на політбюро ЦК ВКП/б/У проінформував українських керівників про зменшення зобов’язань для неї на 70 млн. пудів. Було визначено для України план в обсязі 282 млн. пудів, у тому числі для селянського сектора – 261 млн. пудів. Таким чином, із селян було потрібно взяти зерна стільки, скільки вже було заготовлено з липня по жовтень.
До виконання плану хлібозаготівель надзвичайна комісія на чолі з тим же В. Молотовим перевела Україну на блокадне положення: райони, що не виконували план, заносилися на “чорну” дошку: їх охоплювали навколо військами, не поставляли ніяких товарів і т.д. до виконання планів хлібозаготівель. Це прирікало людей на повну смерть, адже з обложених районів заборонялося виїжджати навіть у сусідні райони. У селян цих районів працівники ГПУ відбирали не тільки залишки зерна, але й інше продовольство: сухарі, картоплю, буряк, капусту, соління, сало і т.д., що було придбано навіть в інших районах. Здійснювалися такі конфіскації навіть у потягах, на дорогах і ін. місцях.
Застосовуючи таку безмежну жорстокість молотовська комісія з листопада 1932 р. по лютий 1933 р. додатково “заготовила” в Україні всього 104,6 шт. пудів зерна. Загальна ж кількість хліба, вилученого державою з врожаю 1932 р., склало 260, 7 млн. пудів. На початку 1933р. в Україні практично ніяких хлібних запасів не залишилося. У такий спосіб держава застосувала до українського народу такі акції, що свідомо і цілеспрямовано були спрямовані на повільне фізичне знищення селянства. Жорстока і нещаслива доля українського селянства була закрита завісою мовчання. Люди вмирали цілими родинами, селами, трупи валялися по дорогах, на вокзалах. Мали місце неодиничні випадки людожерства, трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, відвозили їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях, особливо багато – на вокзалам.
В страшні роки голодомору (1932-1933 р.) в Україні загинуло понад 10 млн. чоловік, насамперед селян. Одночасно проведена колективізація і голод змінили соціальний склад села: було цілком знищене куркульство як клас, постраждало багато селян середнього статку, сформувалося зовні єдине соціальне середовище – колгоспне селянство. Вихідцями із села поповнювався робітничий клас.
Насильницька колективізація з одночасним жахливішим голодом привела до руйнування продуктивних сил села України, викликала глибоку кризу сільського господарства і змусила уряд рішучим образом змінити свою політику щодо села. Було зовсім очевидним, що такої подальшої жорстокої міри, що держава застосовувала стосовно села, яких не застосовувалося до інших соціальних шарів, абсолютно безперспективно, вони вели в тупик, до цілковитої деградації села. Уряд центра змушений було перейти від найжорстокіших примусових заходів і масових репресій до скасування продрозгорстки, установленню твердих планів хлібозаготівель. Частково відновлюються ринкові відносини, звертається увага на поліпшення на селі торгівлі товарами промислового виробництва. Одночасно починаються міри до організаційного і матеріально – технічному зміцненню молодого колгоспного виробництва, матеріальному стимулюванню результатів праці. Оплата його виробляється тільки натуральною сільськогосподарською продукцією: зерном, овочами, виноградом і фруктами (де вони вирощувалися).
Одночасна держава вживало заходів до посилення репресивного апарата буквально всіх рівнів. От ці останні міри потім досить активно виявлять себе при застосуванні подальших репресій трудівників села, особливо сільської інтелігенції.
6. Утвердження в Україні сталінського тоталітарного режиму. Політичні репресії
Ліквідація елементів ринкової економіки і проголошення курсу на державний розвиток промисловості, насильницьку суцільну колективізацію села виступили наприкінці 20-х років своєрідним соціально-економічним фундаментом кардинальних політичних змін у Радянському Союзі, Україні.
В умовах перманентної “надзвичайної ситуації” зростання психологічного напруження в суспільстві для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що остаточно сформувався в СРСР у 30-ті роки.
Його головними ознаками виступали: безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат, бюрократизація суспільного життя, утворення однопартійної диктатури, монополізація влади більшовиками, формування командно-адміністративної економіки з одужуванням усіх засобів виробництва, політичне відчуження громадян від управління державою, тотальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя, запровадження масового терору, репресій проти громадян.
Збереження і зміщення системи одноосібної влади Й. Сталіна продовжували поступову активізацію насильницьких дій, створювали атмосферу страху та абсолютної покори.
Беззаконня сталінської тоталітарної доби не обминули і території Радянської України, що виступила в цей час своєрідним місцем полювання репресивної каральної машини ВКП(б). У довоєнний період, починаючи з 1928р., Україною прокотилися три хвилі масових репресій і перша (1928-1931рр.) – шахитська справа та боротьба з “шкідниками” у промисловості, розкуркулення, депортації, друга (1932-1936рр.) – штучне посилення та організація смертоносного голодомору, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова, третя (1936-1938 рр.) – доба “Великого терору”.
Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід’ємною частиною сталінського тоталітарного режиму, мав на меті три головних завдання: ліквідувати організовану опозицію на індивідуальне інакомислення в партії та країні, забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою, тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.
Першим об’єктом тиску з боку комуиністичної номенклатури ще за ліберальної доби непу стали представники української на- ціональної інтелігенції, фундатори політики “українізації, що були звинувачені в буржуазному націонал-ухильництві” (див, вище). Кінець цього ідеологічного цькування в 1928 р. співпадає з початком пошуку “винних” у вугільній промисловості Донбасу Сфабрикований ДПУтак званий “Шахтинський процес”, на якому група інженерно-технічних працівників Донбасу була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкідництві, започаткував фізичні каральні репресії проти громадян. Ці антиправові та жорстокі санкції повинні були відвернути увагу від некомпетентного втручання партійно-господарських структур у економіку в умовах штучного форсування індустріалізації, перекласти провину за падіння виробничих показників, зрив планових завдань, аварії на підприємствах на так званих “ворогів”, “буржуазних наймитів”. Жупел класових ворогів – “противників соціалізму” став зручною знахідкою сталінських репресивно-каральних органів, започаткувавши наступну низку політичних процесів.
Наприкінці 20-х рр. органи ДПУ приступають до фізичного знищення української науковоїтворчої інтелігенції, учасників Української національної революції. У червні 1929 р. у Харкові було розстріляно колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, які були звинувачені в організації таємного терористичного підпілля. З метою штучно розпалити боротьбу проти “націоналістичних” настроїв у 1929-1930рр. каральні органи сфальсифікували процес над неіснуючою “Спілкою визволення України” (СВУ). Основними звинуваченими стали відомі українські вчені, письменники, політичні діячі колишньої УНР, що брали активну: участь в українському національно-культурному відродженні. Серед них були віце-президент ВУАН, заступник голови Центральної ради в 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський, що був міністром закордонних справ УНР, колишній голова уряду УНР В. Чехівський. У березні – квітні 1930 р. у Харкові закінчився судовий процес над 45 членами “СВУ”, що були засуджені до різних строків тюремного ув ‘язнення. Згодом більшість з них рішенням так званих сталінських “трійок” було розстріляно.
Після процесу над “СВУ” в республіці було “відкрито” цілу мережу “ворожих контрреволюційних організаціТй”. Серед них “Український національний центр”, “Українська військова організація”. Репресії цього періоду не обминули і релігійне життя: у січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна православна церква. Ліквідуючи найосвіченішу, інтелектуальну верству населення України, комуністичний режим позбавляв народ історичної самосвідомості, прагнув зробити його слухняним.
Масштабного характеру на межі 20-30-х років репресії набули і серед соціальних низів, насамперед серед численної верстви українського населення – селянства. Проведення насильницької суцільної колективізації супроводжувалося фізичним знищенням десятків тисяч селянських родин, звинувачених у “куркульському саботажі”. Другий період масових сталінських злочинів супроводжувався вже тотальним знищенням українського селянства, що зазнало бага-томільйонних жертв під час штучно організованого голоду 1932-1933 рр. Голодомор збігся у часі з каральними акціями проти партійно-господарських кадрів республіки, що обвинувачувалися в “націонал-ухильництві”. У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який разом з головою ДНУ УСРР В. Балицьким розгорнув масовий терор, “партійну чистку”. 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством звинувачений в націоналістичному ухилі М. Скрипник. 13 травня того ж року також трагічно обірвав своє життя М. Хвильовий. Заарештовано О. Шумського та десятки комуністів, що поклало край сподіванням на продовження політики українізації.
Кульмінацією другої хвилі сталінських репресій стали події після вбивства С. Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Втрата вірогідного суперника в боротьбі за владу виявилася надзвичайно своєчасною для Генерального секретаря ЦК ВКП(б). Він дістав підставу для розгортання масового фізичного терору проти “ворогів народу”. Сталін шляхом страху і насильництва остаточно утверджував свою абсолютну політичну владу. В країні було знято навіть декоративні залишки юриспруденції й організовано Надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду СРСР (“трійки”) як органи позасудових репресій. Українське республіканське керівництво на чолі з С. Косіором, П. Постишевим та іншими заходилося ретельно вичищати Україну від “терористичних формувань”. У грудні 1934 р. було розгромлено “Український центр білогвардійців-терористів”, в 1935 р. відбулися процеси над міфічними “Всеукраїнським боротьбистським центром”, “Націоналістично-терористичним центром”, “Блоком українських терористичних груп”, “Троцькістсько-націоналістичним терористичним блоком”. У 1936 р. були сфабриковані справи “Українського троцькістського центру”, “Соціал-демократичної партії України”.
Уступна й остання напередодні другої світової війни хвиля масових репресій офіційно розпочалася після пленуму ЦК ВКП(б) у лютому – березні 1937 р. і дістала назву “єжовщина” (за прізвищем наркома НКВС М. Єжова). Так званий “великий терор” 1937-1938 рр. був спрямований проти усіх соціальних верств населення країни, в тому числі проти пар-тійно-державно-господарської номенклатури, військових командирів. Сталін намагався таким чином позбутися небажаних свідків свого кривавого шляху до лідерства, винищити “стару партійну гвардію” і розчистити місце новій бюрократії, щоб була вдячною і покірливою запорукою його необмеженої влади.
Україна постраждала від цього “полювання на відьом” більше, ніж інші республіки. Служіння Сталіну вірою і правдою впродовж багатьох років не врятувало місцеве партійно-державне керівництво. Серед репресованих були організатори Компартії України Е. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведєв, колишні голови українського уряду X. Раковський, В. Чубар, П. Любченко (загинув за загадкових обставин). З 62 членів ЦК КП(б)У, яких було обрано XIII з’їздом комуністів республіки в червні 1937 р., були звинувачені у ворожій діяльності 55 чоловік. З 11 членів політбю-ро ЦК КП(б)У було репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро – 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи одного з головних організаторів попередніх репресій – С. Косіора.
Об’єктом звинувачень у цей час став командний склад армії: в 1937 р. було репресовано офіцерські кадри Київського і Харківського військових округів на чолі з командуючими І. Якіром і І. Дубовим. Більшість керівних армійських посад довелося заміщати людьми, які не встигли здобути навіть початкової військової освіти, що негативно позначилося на боєготовності Червоної армії напередодні другої світової війни. Тотальний терор в 3 0-х рр. торкнувся усіх верств населення і супроводжувався насадженням в суспільстві атмосфери страху і підозрілості, моральним стражданням людей, яких спонукали займатися доносом, наклепницькими заявами, ідеологічним тавруванням на сторінках газет, журналів, книг, зборах і мітингах.
Фізичне, духовне, моральне знищення населення власної країни наприкінці 20-х – у 30-ті роки сталінським режимом поставило його на рівень найжорстокіших і найкривавіших у світовій історії і суттєво вплинуло на подальшу долю радянського суспільства, українського народу.
7. Українська культура у 20-30-ті р.р. Політика українізації. “Розстріляне відродження”
Розмах національно – визвольної боротьби в національних районах у 1917 – 1920 р. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів, без неодмінного обліку цих обставин доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цих обставин будувалася політика коренезації, що після XII з’їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх без винятку радянських республіках, а в Україні придбала форми українізації.
Українізація означала виховання кадрів із представників корінної національності. Крім цього, впровадження в практичну діяльність партійного, радянського і господарського апарата рідного для населення мови, розширення мережі шкіл і інших навчальних закладів, де навчання повинне вестися рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення при цьому мало і те, що керували ключовим у долі українізації Наркоматом утворення в 20-і роки переконані прихильники національного відродження – Г. Гринько, А. Шумський і Н. Скрипник. Переважне більшість співробітників Наркомату також володіли українською мовою, на ньому велася відповідна документація.
Із самого початку українізація зштовхнулася з опором партійного і державного апарата. Більш того, згідно з офіційними даними уряду УРСР на початку 20-х років органи радянської влади в Україні в абсолютній більшості обслуговували російські чи російськомовні чиновники. Багато хто з них зовсім не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою “петлюрівщині” і всіляко як тільки могли саботували її здійснення. З великими утрудненнями в другій половині 20-х років удалося перевести на діловодство українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Надзвичайно повільно здійснювалася українізація партійного апарата, що повинний би в рішенні цих проблем задавати тон. Вся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України в першій половині 20-х років проводилася російською мовою.
Викладання в партшколах, видання партійних газет і журналів також здійснювалося переважно російською мовою. В другій половині 20-х років ситуація трохи змінилася, але не на стільки, щоб її можна вважати на гарному рівні. Все-таки українізація поступово початку усе більше охоплювати найбільш важливі ланки партапарату.
Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно виявився на практичній діяльності школи. Кількість шкільних установ з викладанням у них українською мовою зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1950 р. – 85%. В інших школах викладання здійснювалося на мовах народів, що проживали в Україні: російському, грецькому, польському, німецькому, чеському, єврейському й ін.
Однак же українізацію її ініціатори зовсім не вважали самоціллю. Цей процес підкорявся надзадачі більшовицької партії – перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним з найбільш важливих і діючих засобів досягнення цієї задачі і допускалася тільки в тих рамках, у яких не суперечила інтересам і ідеологічним орієнтирам вищого державного керівництва. Але все це виявилося таки тимчасовим явищем, як про це свідчить подальший розвиток республіки
У 1933 р. починається помітний відхід від українізації активних її учасників репресують. Вони піддаються іншим переслідуванням. Радянська влада повертається на шлях русифікаторської політики, що у свій час так проводив стосовно України і її народу царат і його величезна чиновницька рать в особі міністрів, інших членів царського уряду, що вважали, що української мови не існує взагалі. Як бачимо, іноді історичні паралелі між собою перетинаються, залишаючи самий темний слід по собі.
У 1917-1920 р. Україну залишили видатні письменники, у тому числі Н.Вороной, А.Олесь, В.Самийленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, що спиралися на демократичні традиції дожовтневої української літератури, які жадібно прагнули до відновлення мистецтва, створенню художніх творів, співзвучних їхньому розумінню нової епохи. Серед них А.Досвітний, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, Н.Куліш, М.Рильський, А.Слюсаренко, В.Сосюра, П.Тичина, Н. Хвильовий і ін. Багато добутків цих письменників ввійшли в українську літературну класику досить міцно.
У 20-і роки в республіці було кілька літературно-художніх об’єднань. Серед них такі, як “Гарт”, “Плуг”, “Ланка”, Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛИТ) і т.д. Ці об’єднання охопили основну кількість наявних в Україні майстрів пера.
Важливою подією літературного життя України другої половини 20–х років була дискусія, у центрі якої був Н. Хвильовий, ідеологічний натхненник ВАПЛИТ. У дискусії мова йшла про шляхи розвитку української літератури, необхідності широкого використання досягнень європейського мистецтва, недоцільності орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза нею Н. Хвильовий не мислив, не уявляв собі українського відродження. Він проголосив сміливий, сміливий по тим часам гасло: «Геть від Москви! Даєш Європу!». Це гасло означало відсіч усьому той, що критики пізніше називали «московським комплексом».
Більшість українських письменників прийняли заклики Н.Хвилевого з непідробленим захватом. Офіційні влади оцінили їх дуже негативно, вбачаючи в них не що інше як підкоп під імперію. Пізніше виступ Н.Хвилевого з’явилося приводом для його переслідування і жорстокого гоніння.
З переходом до непу в значній мірі зріс інтерес до образотворчого мистецтва. Підсилюється увага до музичної творчості, театру. В Україні виникає цілий ряд творчих об’єднань художників. Серед них – асоціація художників Червоної Армії, члени якої проголосили своєю основною задачею правдиве зображення сучасності. Збагачували мистецтво художники блискучої, яркою школи И.Бойчука (бойчукивці). У їхній творчості в неповторному синтезі зливалися в гармонії елементи стародрукованого і візантійського живопису. Відбувається становлення прикладної художньої творчості.
У театральному мистецтві досить плідно працювали колективи, об’єднані в першому державному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченко в Києві на чолі з Л.Загоровим. Творчо виявляв себе колектив Державного драматичного театру ім. И.Я. Франко під керівництвом талановитого режисера Г.Юри. Крім цього, 1922 р. у Києві заблискала зірка театру “Березіль”, з одним з найвидатніших і талановитіших реформаторів українського театру за увесь час його існування – Лесем Курбасом. У 20-і роки його чудова творчість досягла воістину найвищого рівня.
В ці роки помітне місце в культурному житті зайняло кіно. У 1927р. будівництво Київської в той час найбільший у Європі, який пізніше буде привласнене ім’я чудового кінорежисера А.Довженко. Але в ті роки спалахує його яскрава зірка. У 1927 р. він поставив кінофільм “Звенигору”, а в 1929 р. – “Арсалан”.
У сфері музичного мистецтва на 20-і роки приходиться творчий зліт композиторів Г.Мотузки, П.Козицького, Л.Ревуцького й ін. Далеко за межами республіки була відома хорова капела “Думка” на чолі з незмінним керівником Н.Городовенком. Таким чином, 20-м рокам властиво бурхливий розвиток літератури, образотворчого мистецтва. Творчий потенціал українського мистецтва був дуже могутнім. Незважаючи на перешкоди й обмеження ідеологічного характеру, дозволив кращим його представникам досягти феноменальних висот. Ці роки ввійшли в історію як період українського національно-художнього відродження.
30-і роки на Україні безумовно ознаменовані відчутними зрушеннями в культурному житті. Вони з’явилися наслідком модернізації країни, що самим рішучої, “революційним” образом настійно проходила в роки перших п’ятирічок. Культура, так сказати, йшла слідом за перетвореннями в матеріальному виробництві, точніше – розвивалася в одному руслі, освячувалася одним пафосом рішучих “поривів” уперед по шляху соціалістичних перетворень, що розцінювалися тільки в позитивному аспекті.
Головним, визначальним явищем культурного процесу в 80-і роки з’явилася організація утворення дітей і дорослих. Наука, література і мистецтво. їхніх сферах відбувалися досить складні й одночасно суперечливі процеси. Їхня істота полягала в тім, що, з одного боку, прагнучи до створення сучасної економіки, підвищуючи рівень військової моці країни, держава і правляча партія прагнули і до розвитку культури. З іншого боку – усі прояви культурно-духовного життя строго контролювалися, уніфікувалися, наповнялися пропартійним, просталинським ідеологічним змістом. Культура була знаряддям тоталітарної системи в її спрямованості неодмінно закріпити свій усеохоплюючий контроль над суспільством, усіма народами багатонаціональної величезної держави.
Якщо в освітній і науковій сферах, незважаючи на складності, усі таки відбувся відчутний прогрес, то в літературі і мистецтві ситуація була трохи іншою. 30-і роки з’явилися найтрагічнішими, найважчими в новітній історії. Постановою ЦК ВКП(б) минулого ліквідовані літературно-художні суспільні об’єднання. Замість цього в 1934 р. створюється єдиний союз письменників. З тих пір літературний процес потрапив під твердий контроль партійно-державних чиновників.
30-і роки проходили під знаком жорстоких переслідувань діячів національної культури, наступального гоніння на них. Діячів культури неодмінно зараховували до складу сфабрикованих органами ГПУ різного роду “контрреволюційних організацій”. Заарештовується поет і драматург Н. Ялової. Його друг письменник Н. Хвильовий у результаті цькування і гонінь покінчило життя самогубством. У результаті абсурдного, бездоказового обвинувачення репресовані С. Слюсаренко, А.Досвітний, відомий гуморист О. Вишня.
У 1934 р. розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Бурового й ін. З 193 членів і кандидатів у члени Союзу радянських письменників України, що були прийняті в його ряди під час першого письменницького з’їзду було репресовано 97 чіл. У цілому в 20-30-і роки жертвами жорстоких репресій в Україні стали близько 500 письменників. Якщо революційні і 20-і роки XX ст. ввійшли в історію культури України як період її відродження, то 30-і дослідники дуже влучно назвали “розстріляним відродженням”.
Ті ж з письменників, що залишилися в живих, змушені минулому без найменшого натяку на критику зображувати минуле і сьогодення, оспівувати більшовицьку партію й особисто И. Сталіна. Але, проте, навіть у цих неймовірно складних соціально – економічних умовах письменники республіки зуміли зберегти яскраве і самобутнє українське художнє слово, а також сильний потенціал можливості для відродження літератури в майбутньому. Адже письменники наступного років при підготовці художніх творів спиралися на самобутній талант майстрів пера, що пішли з життя, 30-х років.
8. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Особливості їх політичного та соціально-економічного розвитку
Період між війнами (1921-1939 р.) у Західній Україні відзначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні шари населення. Політичні режими, що існували в країнах, до складу яких входили західні українські землі (Польща, Чехословакія, Румунія), допускали можливість, до відомого ступеня, волі політичної діяльності, тому політична боротьба яскраво проявилася в діяльності партій.
Найбільшою політичною партією на підконтрольній Польщі території Західної України було Українське націонал-демократичне об’єднання (УНДО) – партія центристського напрямку. Вона орієнтувалася на одержання Україною незалежності без терористичних актів, на її демократичний розвиток. В другій половині 30-х років УНДО у відношенні польської влади проводило угодовську політику. Другий по впливі в Галичині була Радикальна партія, що прагнула об’єднати принцип демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Незалежність радикали вважали необхідною передумовою земельної й іншої реформ.
Частина західноукраїнського суспільства схилялася до об’єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. Її інтереси виражала Компартія Західної України (КПЗУ), що була складовою частиною Компартії Польщі. Введення в Радянській Україні непу і процес українізації сприяли посиленню авторитету КПЗУ, впливу її на маси. Пізніше, коли почалися масова колективізація, голодомор, репресії, вплив КПЗУ істотний упало. Окремі члени КПЗУ виступали проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. Це було однієї з причин розпуску КПЗУ, рішення про цій прийняв Комінтерн у 1938 р., тобто напередодні другої світової війни, що діяв за вказівкою керівництва ЦК ВКП(б). Частина західноукраїнських комуністів була викликана в СРСР і репресована.
Переважна більшість населення Західної України після поразки у визвольному русі початок зневірятися в традиційні цінності західної демократії і надію за допомогою західних країн, домогтися незалежності України. Серед політиків, особливо молодих, зростало нетерпіння, схильність до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, включаючи терор. З їхньою участю в 1923 р. у Відні на з’їзд офіцерського об’єднання Української військової організації радикальних студентських груп була створена організація українських націоналістів (ОУН). Керівником. ОУН до 1938 р. був Е. Коновалець, а після його убивства агентами НКВД – А.Мірошник. Ідеологічною основою ОУН був “інтегральний націоналізм”, що розробив Д. Донцов як теоретик українського націоналізму.
Напередодні 1939 р. в ОУН було 20 тис. членів. СУП використовувала різні форми і методи боротьби. Найдійовішими вважалися акти саботажу, терору, експропріації. Після убивства оуновцями і 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пероцького були арештовані майбутні лідери ОУН – С. Бандера і Н. Лебідь.
У Закарпаття, що входило до складу Чехословакії, політичне життя мало свої особливості. Української партії, яка б діяла самостійно, так не було. Політичні групи Закарпаття перебували під “дахом” близьких їм політичних партій. Одночасно вони схилялися до визначених національно-культурних традицій, що історично склалися в краї: русофільства (його прихильники вважали, що карпатоукраїнці – це частина російського населення, що денаціоналізувалася під впливом визначених історичних умов); русинства (плин, що вважало жителів краю окремим слов’янським народом); українофільства. Але український плин було самим впливової, тому що глибоко відбивало настрої і традиції українців Закарпаття.
На окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і суспільних об’єднань. Вони діяли нелегально і напівпідпільно. Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була цілком заборонена, свої організації зберегли тільки лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.
Сигуранца (політична поліція) жорстоко переслідувала навіть самі незначні прояви націоналістичного руху, до населення українського походження і влади і тим більше поліцейські структури відносилися дискримінаційно.
Таким чином, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства були такі головні питання, як визначення шляхів національного звільнення України, створення української незалежної держави, твердження справедливого суспільно-економічного ладу. Усі ці питання були сподіваннями не тільки політичних партій і об’єднань, українського населення, але і всього народу краю.
9. Карпатська Україна.
Окупація Закарпаття хортиською Угорщіною
Закарпатська Україна після закінчення першої світової війни знаходилася в складі Чехословакії. У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпаття різко змінився. У результаті Мюнхенської змови західних держав з Гітлером почався розділ Чехословакії. Влада центрального уряду Праги була номінальною. Словаччина одержала автономію в рамках Чехословацької республіки. З’явилася можливість надати самоврядування також і Закарпаттю, про що уряд барився цілих 20 років.
В остаточному підсумку 11 жовтня 1938 р. Закарпаття одержало автономію. Автономну адміністрацію краю спочатку очолили русофіли, але, скомпрометовані всієї попередньою політикою в суспільстві вони підтримки не одержали. До такого повороту подій були готові українофіли, лідер яких Августин Волошин очолив новий крайовий кабінет. У Закарпаття почалася побудова автономної української держави. З ініціативи А. Волошина в січні 1933 р. була утворена політична організація закарпатського населення. Ця організація стояла на платформі державотворення і мала назву «Українське національне об’єднання» (УНО). Дане об’єднання очолило процес державного будівництва в Закарпаття. На 13 лютого 1939 р. були призначені вибори в парламент-сейм Карпатської України. Вибори в сейм завершилися блискучою перемогою прихильників суверенітету Закарпаття – за них проголосувало 92% усіх виборців, що брали участь у виборчій акції.
15 березня 1939 р. на засіданні Сейму з ініціативи УНО була проголошена самостійність Закарпатської України. Сейм прийняв закон, що містив такі пункти:
1. Карпатська Україна – незалежна держава.
2. Назва держави – КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.
3.Карпатська Україна – республіка на чолі з президентом, обраним сеймом Карпатської України.
4.Державною мовою Карпатської України є українська мова.
5.Кольору державного прапора Карпатської України – синій і жовтий. Президентом Карпатської України став Августин Волошин. Це рішення приймалося під гуркіт снарядів, що рвуть: 14 березня угорські війська вторглись у Закарпаття й окупували його. Ще раніш вони захопили частину краю, змусивши уряд провести засідання в Хусті. Воєнізована організація, утворена для захисту краю – Карпатська Січ, незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення переважаючих сил супротивника. Закарпаття виявилося в міжнародній ізоляції.
З відкритою ворожістю відносилося до нього сталінське керівництво СРСР, вбачаючи в цьому негативний приклад і вогнище українського «самостійництва». У своїй мові на ХУІІІ з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. И.Сталін з неприхованим знущанням і сарказмом говорив про прагнення Карпатської України домогтися самостійності і почати справа звільнення всієї України. “Комашка, що хоче приєднати до себе слона”, – такими словами характеризував він карпатоукраїнців.
Закарпатська Україна була окупована Угорщиною, що активно підтримувала фашистська Німеччина. А.Волошин разом з урядом змушений бути емігрувати. Незважаючи на морок окупації, що знову опустився на Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало нездоланне прагнення українського народу до утворення власної держави, його неприборкану готовність до жертв в ім’я досягнення цієї бажаної світлої мети.
10. Включення західноукраїнських земель до складу УРСР . “Родянізація”
1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася друга світова війна. На той час між СРСР і Німеччиною був укладений Пакт про ненапад, секретним протоколом, по якому передбачалася передача східних польських територій Союзу РСР.
17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті німецькими військами, частини Червоної Армії перейшли польсько-радянську границю в Західній Україні і Західній Білорусії. Перевага радянських військ бути досить значним, до того ж вступ частин Червоної Армії в західні регіони, що перебувають у юрисдикції Польщі, було несподіваним, і польські війська були деморалізовані, не в змозі чинити опір. Уночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхав у Румунію, видавши наказ фронтовим командирам не вступати з більшовицькими частинами в бій і відвести польські частини до румунської границі.
Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону Армію. Цьому сприяло, зокрема, то обставину, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько-радянської границі прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли злість на цивільному українському населенні, не зупиняючи навіть перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення досконале нічого не знало про таємні договори між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала визначений психологічний ефект. Треба мати на увазі, що західні українці здавна гаряче прагнули до об’єднання зі своїми східноукраїнськими братами, а ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала переважну більшість українців.
Щоб узаконити радянський режим у Західній Україні, під рішучим контролем нової влади були здійснені вибори в Народні Збори. Вибори проводилися по безальтернативному списку кандидатів і насправді були виборами без вибору. Наприкінці жовтня 1933 р. Народні Збори прийняли Декларацію про возз’єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. У листопаду відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР. Вони прийняли закони про включення Західної України до складу Союзу РСР і возз’єднанні її з Української РСР.
У червні 1940 р. уряд СРСР зажадало від Румунії відвести війська з Бесарабії, а також частини Північної Буковини, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки з боку Німеччини, уряд Румунії прийняло рішучий ультиматум Союзу РСР і Північна Буковина і Придунайські українські землі відійшли до УРСР.
Акцією приєднання західноукраїнських земель до СРСР почався процес їх наполегливої советизації, тобто ламання у всіх сферах життя відповідно до виробленого за роки радянської влади зразком і організації функціонування суспільних процесів по аналогу в Союзі РСР.
Окремі заходи радянської влади викликали в народу задоволення й одержували його позитивну оцінку. До числа таких заходів відносилися: розширення мережі шкіл і турбота про оволодіння утворення не тільки молоддю, але і дорослим населенням, поліпшення медичного обслуговування, переселення частини жителів міст у добре обладнані квартири й ін.
Однак незабаром населення відчуло і негативні наслідки діяльності нової влади. Радянські війська принесли в Західну Україну репресивний режим, що удосконалювався на Наддніпрянщині протягом цілих двох десятиліть. У краї почався масовий жорстокий терор, жертвами якого виявилися як окремий обличчя, так і цілі групи населення. Заарештовували діячів політичних партій і громадських організацій, власників підприємств, чиновників, священиків, відставних військових, багатих селян – усіх тих, кого вважали супротивниками колективізації. Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні і Західній Білорусії в 1939 – 1940 р. арештовано і вислано в Сибір більш 10% населення. Нерідко жертвами репресій були поляки, однак не уникали такої долі і сотні тисяч українців.
Об’єднання всіх українських земель у складі Української РСР мало, поза всяким сумнівом, велике позитивне значення. Уперше за багато сторіч своєї історії українці об’єдналися в одній єдиній державі. Але принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тім, що його майбутнє на інтеграції в Радянський Союз, а саме в створенні незалежної соборної держави. Ці обставини міцно закріплені де – юрі в умовах незалежності.
Післямова
Хронологія найважливіших подій