Гадаю, важко не погодитися з тією реальністю, що громадянський мир, який згідно з суто рекламними констатаціями речників виконавчої влади так безроздільно й однозначно панує в Україні, насправді є на сьогодні лише балансом, проте достатньо нестабільним, багатьох внутрішніх протистоянь. І однією з ключових у внутрішньоукраїнських протистояннях була й залишається проблема мови. Особисто для мене, котрий саме мову має за інструмент своєї взаємодії чи, докладніше, своєї гри з рештою світу, це, безумовно, моя проблема. Саме в цьому просторі — функціонування мови, її вживання, всіх її коливань і вібрацій, а часом її ж імперативності, її диктату — я прагну бути якнайчутливішим.
Найпоширеніший — як в Україні, так і за її межами — стереотип щодо нашої мовної ситуації полягає в дещо застарілому уявленні про український білінгвізм. Історично склалося (до речі, як багато всього в нас нібито пояснюється цією формулою!), так от, історично склалося, що Захід нібито розмовляє майже виключно українською, а на Сході в різних співвідношеннях співіснують дві (чи навіть три) мови — українська й “суржик” переважно на селах, російська й “суржик” — переважно у містах.
Насправді ж останнє десятиліття внесло до такого розподілу досить поважні зміни. Парадокс у тому, що саме це десятиліття почалося з юридичного утвердження за українською мовою статусу державної. Це означало, що надалі вона дістає потужний імпульс для розвитку в усіх царинах і на всіх рівнях, поступово витісняючи мову російську ж, “мову вчорашнього дня”. Фактично ж сталося дещо протилежне — саме за останні десять років (а з них найбільшою мірою за вісім років незалежності) українська мова втратила дуже багато своїх позицій у суспільному вимірі.
Причин цього, напевно, зо два десятки, це, власне, цілий комплекс причин і наслідків. Проте головна з них, на мою думку, суто психологічна: непривабливий вигляд власної держави в очах більшості громадян. Відтак перестає притягувати і мова цієї держави, себто державна мова. Тим більше що ніхто з боку державців особливо й не змушує до неї звертатися. Можливо, в ім’я того ж таки вельми ефемерною громадянського миру, а швидше за все просто з млявості — не знаю.
Реальна мовна ситуація України на зламі століть виглядає так. Фактичний українсько-російський білінгвізм існує вже тільки на Заході. Російської мови в Галичині хоч і відчутно менше, ніж української, проте жоден з її носіїв не має ніяких проблем із користуванням нею. Можна цілком спокійно жити у Львові чи Франківську, розмовляючи з дня в день виключно російською. Важко уявити собі дзеркальне відображення цього явища, наприклад, у Донецьку або Криму. Відчайдух, який заповзявся би там принципово розмовляти тільки українською, змушений був би жити серед суцільних стресів. Не сумніваюся, що це був би вельми цікавий матеріал для соціо-лінгвістичних камікадзе, вельми цікавий і досить гіркий. Отже, “галицькі націоналісти” виявляються значно толерантнішими (а швидше за все просто байдужішими) від “інтернаціоналістів” Сходу чи Півдня.
Схід України на сьогодні вже не білінгвістичний, він російськомовний, причому фонетично ця російська мова втрачає дедалі більше територіально-українських ознак (те, з чого люблять посміятися московсько-одеські сатирики і що в Москві називають “южным акцентом”, як, наприклад, славнозвісне фрикативне “г”). Нині київська, дніпропетровська, полтавська і черкаська молодь говорить уже цілком уніфікованою російською, з усіма характерними лексичними прикрасами і сленґовими новаціями. Само по собі це було б не так і погано, якби ця молодь говорила не тільки по-російськи.
А що ж “суржик”, де він, цей милий покруч, химерний мішанець, кровозмісне дитя білінгвізму? А він там, де йому й належить бути — там, де й сам білінгвізм. Тобто вже не на Сході, а на Заході. Так, саме “суржиком” нині спілкується значна частина західноукраїнської людності, включно зі “свідомими галичанами”. При цьому він справді зникає на Сході — разом із “неперспективними” селами, містечками та вимираючими в них дідами й бабами.
Отже, “суржик” крокує на захід, супроводжуючи великий похід великої, могутньої російської мови. Українській же відступати нікуди — не до Польщі ж і не до Словаччини з Угорщиною!
Як один із тих, котрі вважаються письменниками (нехай моє ім’я просто NN), я іноді пишаюся тим, що упродовж останніх п’яти — шести років здобув на Сході України деяку кількість зацікавлених абсолютно російськомовних читачів, які саме з моїх творів уперше в житті почали читати українською. Але я ще ніколи — зараз уперше — не задумувався над тим, скількох абсолютно українськомовних читачів я щодня втрачаю тут, на Заході, — тільки через те, що вони вже перестають мене розуміти. Моя гра з мовою й мовами перетворюється у гру в одні ворота і я не впевнений, чи ці ворота часом не мої.
Мене загалом тішать курйози, мені до вподоби анекдоти з життя і я вдячний Творцеві цього світу, що, крім усього іншого, створив його таким смішним. Тому коли український міністр оборони під час прес-конференції вдається до вислову “я декілька здивован”, вважаючи, що він таким чином переклав з російської “я несколько удивлен”, то я загалом тішуся — це непоганий курйоз для витонченого в мовних жартах товариства. Щойно згодом я починаю журитись іншим: ну добре, міністр оборони він на те й військовий, але де реакція, де шум, ґвалт, регіт, де ядучі журналісти, де високолоба опозиція?
Люмпенізація в Україні — це не тільки “базар — вокзал”, сірість фізіономій, стрижені голови і спортивні китайські штани. Це ще й примітивна русифікація, мова з двох сотень слів, такий собі російський “піджин”. Зрештою, це мова найшанованіших у нашому суспільстві людей — бандитських авторитетів, зірок поп-музики, спортсменів, усіх цих чемпіонів світу з більярду й кік-боксингу, мова нуворишів, перепрошую олігархів. Для досягнення своїх вершин у суспільстві українська мова їм не знадобилася, міркують собі пересічні українці. То навіщо вона нам?
Якщо так піде і далі (і тут я починаю залякувати не стільки вас, скільки самого себе), то цілком реальною мені здається перспектива майже тотального зникнення української мови з повсякденного життєвого функціонування вже за одне — два покоління.
Проте цілком реальною залишається і протилежна перспектива. Я справді не знаю суми всіх факторів, від яких це залежить. А може, взагалі ніщо від нічого не залежить? Бо Україна — це країна бароко. Тут усе страшенно заплутане, вельми неоднозначне, а в той же час настільки взаємопов’язане, що будь-які взаємопов’язаності втрачають сенс, і нестійких тенденцій аж ніяк не менше, ніж стійких. Виграє київське “Динамо” у московського “Спартака” — і патріотизму більшає навіть на рівні вживання української мови. Подорожчає горілка чи бензин — і патріотизму відповідно меншає.
Запропонований щойно вашій увазі фрагмент походить із більшого тексту, написаного в листопаді минулого року, між першим і другим турами президентських виборів в Україні, на замовлення польської “Газети Виборчої” і присвяченого проблемі можливої (чи так само — неможливої) дезінтегріції України.
З того часу минуло п’ять місяців, упродовж яких навколо і всередині мовної ситуації в нашому суспільстві фактично нічого не змінилося (зрештою, змінитися й не могло). Нічого — за винятком появи двох-трьох обговорюваних документів, які й спричинили частково цю нашу сьогоднішню зустріч. Спробую ж викласти деякі свої думки з цього приводу, розвиваючи, заперечуючи і частково коментуючи написане в листопаді.
1. Найперше, що, на мою думку, варто зробити — це поставити справу ясно і відверто: не “і, і”, а “або — або”. Не “і українська, і російська мови в Україні”, а “або українська — або російська”.
Як мені здається, двомовність (чи багатомовність) передбачає стабільно поділені між цими мовами сфери (територіальні, соціальні тощо). В українському випадку про такий поділ сфер між мовами (українською та російською) говорити або неможливо зовсім (жодна з мов об’єктивно не може замкнутися лише на частині суспільного буття, самообмежитися регіонально чи станово і претендує на все), або можливо тільки на рівні схем і стереотипів (“російськомовний Схід — українськомовний Захід”; “російськомовне місто — українськомовне село”; “українськомовна влада (чиновництво) — російськомовна інтелігенція” чи “російськомовна інтелігенція — українськомовна маса”).
Отже, насправді йдеться про протистояння, м’який конфлікт, чи, ще м’якше кажучи, конкуренцію двох мов в Україні. Унаслідок такої ситуації “розширення сфери застосування” однієї з них фактично означає “звуження сфери застосування” іншої. Відповідно будь-яке урядове рішення про “дальший розвиток української мови як державної” буде “утискати права” російськомовного населення. І навпаки — будь-яке урядове рішення про “захист російської мови” чи про “надання російській статусу офіційної” буде “утискати права” українськомовних.
Це протистояння і становить одну з найцікавіших інтриг найновішої української історії.
Як ця інтрига може бути розв’язана? Існує загальноєвропейська історична модель чи навіть закономірність, згідно з якою у деколонізованих європейських країнах з часом утверджувалась одна мова — так званої “титульної нації”. На жаль, Україна не пройшла цього етапу своєчасно — тоді, як і більшість “порядних людей” — упродовж кінця XIX — початку XX століть. Згадаймо при цьому хоча б сторічної давності мовні баталії між чехами і чеськими німцями про те, якою мовою слід розмовляти у всуціль німецькомовній Празі; згадаймо, що за всієї ліберальності Масарикового уряду мовна політика нової Чехо-Словаччини була сформульована настільки жорстко, що вже на початку 20-х Франц Кафка сумовито констатував свою відірваність від навколишнього мовного середовища; погодьмося, що наслідком цієї “перемоги чеськості” стала перемога культури у глобальному вимірі — передусім як перемога тенденції до різноманітності світу, а ще — перемога “слабшого” над “сильнішим”, “меншого” над “більшим”, “молодшого” над “старшим”.
У цьому сенсі Європа знає лише один виняток — деколонізованої Ірландії, де імперська мова так і залишилася панівною і де факто єдиною. Вочевидь, це пояснюється тим, що в ірландському випадку історична віддаль до “автохтонної мови” виявилася вже неподоланною. Україна — це якраз протилежний випадок, українська мова як усе щільніше заповнювана структура ще досі перебуває в процесі свого становлення, вона молода і гнучка, вона завтра може стати агресивною, вона тут і зараз. Пародіюючи Маркса, можна сказати, що вся дотеперішня історія української мови — це тільки її передісторія.
2. Протистояння двох мов в Україні є насправді одним із увиразнених проявів дещо глибшого протистояння: між новими можливостями України як нового державного утворенні та імперською інерцією. За своєю суттю проект “збереження і захисту російської мови та культури” в Україні і на всій Одній Шостій є проектом реального збереження і дальшого функціонування імперії в її найсуттєвішому вимірі (такий собі проект “Імперія-2”, послуговуючись актуальною нині знаковою системою). Єдина російська мова і спільні культурно-ментальні коди повинні цементувати в єдину цілість якомога більше населення колишніх радянських територій. Слушної історичної миті ці відрубані кусні знову позростаються — головне зберегти ностальгію за минулим і потяг до цього зрощування, а російська мова і є виразником цієї ностальгії й цього потягу.
Тим часом нові можливості України означили для неї цілком протилежний проект — радикального розриву з імперією і поступового вростання в позаросійську, “європейську” цивілізацію. Це проект достатньо божевільний (не скажу “карколомний”) як на сьогоднішню ситуацію, але тим і привабливий для нових, а власне майбутніх українських еліт, найперше — для суспільно заанґажованої української молоді. І українська мова — не тільки знак, але й засіб цього унезалежнення України, цього розриву, цього проекту. Якщо хочете, знак якісно іншого майбутнього.
Таким чином, проблема єдиної мови в майбутній Україні є дуже політичною, більше того — геополітичною, а навіть геостратегічною. І не варто вдавати, ніби йдеться про щось інше.
3. Українська влада в особах нових “гуманітарних міністрів” звернула свій погляд (здається, вперше за всі роки незалежності і вдруге після вісімдесят дев’ятого року) на проблеми функціонування державної мови. Таким чином українська влада зробила те, що повинна робити влада будь-якої держави, якщо сприймає цю державу всерйоз і зацікавлена в її існуванні — у цьому випадку вирішила зміцнити один із чинників унезалежнення, розриву з імперією, остаточного виходу з неї.
Вона сформулювала це (на рівні поки що тільки проекту) загалом бюрократично, неелегантно і нетолерантно (чого лише варта назва пропонованої творчої акції “Українській естраді — державну мову”!) — словом, вона це зробила так, як це робилося і робиться завжди і всюди — у Чехії й Болгарії, Франції та Хорватії, Швеції та Греції, Китаї та Росії, бо такий вже він є, “метод влади”, і де нам взяти найкращих у світі міністрів?
Й опоненти, а серед них і МЗС Росії, апелюють до ліберальних цінностей, європейських угод, статутів і параграфів, особливо наголошуючи на правах та свободах особистості — і роблять це так само бюрократично, неелегантно і нетолерантно, адже за найбільшим рахунком усім їм (а МЗС Росії передовсім) ідеться не про європейські хартії чи кодекси, а про “новий союзний договір”.
Якби в листопаді минулого року на президентських виборах переміг Симоненко, українська влада була б іншою — я не кажу, що ця чудова, але та була б іншою — і нині готувала б (а може вже й прийняла б) діаметрально протилежні за змістом документи з “мовного питання”. Але Симоненко не переміг. Чи факт поразки Симоненка на виборах можна трактувати, як “ущемление прав русскоязычных граждан Украины”? Значною мірою — так. Але з цього нічого не випливає. Треба було на виборах перемагати.
4. І тут з мене аж попер мій цинізм. “Треба було на виборах перемагати”. А як усе-таки з переможеною меншістю, з кожною окремою людиною, її самодостатністю? Закрити очі на всі порушення, вільні й мимовільні, в ім’я пришвидшеної “деколонізації України”? Мета виправдовує засоби?
Іншими словами — як усе-таки бути з фундаментальними правами та свободами людської одиниці, яка не хоче, ну от не хоче — і все, переходити на якусь там державну мову?
А ніяк не бути, наважуся відповісти. Терпіти, як відповів під час аналогічної дискусії з російськими інтелектуалами в Москві письменник Тарас Прохасько. Час усе розставить на свої місця, даруйте банальність.
Для початку варто погодитися з тим, що — у випадку дальшого існування Української держави — російської мови в ній об’єктивно меншатиме. Вона фактично, а не юридично, ставатиме мовою однієї з національних меншин (аж тоді варто буде згадувати про європейські хартії, а не зараз, коли в освіті, масовій інформації, масовій культурі, бізнесі, спорті, інших галузях з великим відривом домінує саме вона, російська!). Це триватиме довго, іноді за принципом “крок вперед, два кроки назад”, найчастіше — за принципом маятника — то в один бік, то в другий, але загалом красиво, поступово, спокійно і недраматично, а головне — безболісно. Але це обов’язково відбуватиметься разом із черговими змінами поколінь. Уже сьогодні на київських вулицях діти шкільного віку розмовляють між собою українською. І це аж ніяк не упереджене враження відірваного від реальності галичанина.
Якщо ж “уся ця Україна” насправді є фікцією, таким собі тимчасовим непорозумінням без внутрішньої волі до ставання собою самою і невдовзі вчергове виявиться “суб’єктом оновленої чи там об’єднаної слов’янської федерації”, то так тому й бути — українська мова зникне навіть швидше, ніж це можуть передбачати певні московські стратеги, у Галичині не стане навіть суржика, а мої поетичні переклади з Бориса Пастернака залишаться хіба що курйозним шифром для інопланетян. Особисто я категорично проти такого варіанту розвитку подій і сенс нашого зібрання вбачав би в тому, щоб йому запобігти.
Юрій Андрухович,
письменник