ІСТОРІЯ – Український голодомор 1932 — 1933 років у світовому вимірі

Виповнюється 70 років, як в Україні сталася велика трагедія — голодомор 1932 — 1933 рр. Настав час розглянути цю подію у контексті світової історії голоду. Порівняння голодомору з найбільш відомими та масштабними голодуваннями в історії людства сприятиме більш глибокому і точному розумінню його причин, перебігу та ролі в бутті українського народу. Це – перша подібна спроба.

Мабуть, не буде помилкою стверджувати, що вся історія людства — це справжня епопея боротьби з голодом, за забезпечення населення продуктами харчування. На жаль, ця боротьба далеко не завжди увінчувалась перемогою людей.

Перший зареєстрований голод в історії людського суспільства, на думку вчених, стався в Єгипті ще 3500 р. до н.е.[1]. Великий голод із Книги Буття (“І був голод по всіх краях… І був той голод по всій поверхні землі… Голод зміцнявся по всій землі…”) мав місце у Єгипті та Палестині з 1708 до 1701 рр. до н.е.[2]. Починаючи від Різдва Христового і до 1800 р., у Європі було зафіксовано 350 випадків голодувань. Населення Англії страждало тоді від нестатку продовольства кожні десять років. У Франції голод повторювався кожні шість років, починаючи з 1000 р. і до ХІХ ст. [3]. Наступні віки не були винятком. Тільки в Індії найбільший в її історії голод 1876 — 1877 рр. забрав життя 6 млн. осіб [4]. І сьогодні, на початку ХХІ ст., у світі голодують приблизно 830 млн. людей – на Африканському континенті, в Азії, Латинській Америці, навіть в європейських країнах і Сполучених Штатах Америки [5].

Історія свідчить, що причини голоду, зазвичай, носять комплексний характер. Найчастіше голодування в тій чи іншій країні було пов’язане зі змінами у природному середовищі, насамперед із посухою, яка призводила до неврожаїв. Так було, наприклад, у Китаї в 1876 — 1878 рр.; в Індії – 1769, 1790, 1898 рр.; в Нігерії – 1968 р.[6]. Траплялося, що голод починався від неврожаю, викликаного прямо протилежним явищем — повінню. Зокрема, в 1866 р. невчасні мусонні дощі стали причиною голодування в південних індійських провінціях, внаслідок якого померло 1,5 млн. людей [7]. Інші природні катаклізми: різке похолодання, тайфуни, нашестя комах, хвороби рослин тощо — теж могли стати передумовами виникнення голоду.

Набагато рідше, але все ж таки траплялося, що голод починався внаслідок певних політичних подій чи соціальних зрушень. Ці причини могли виступати як самостійно, так і в комплексі з природно-кліматичними чинниками. Жахливий голод 1943 р. в Бенгалії, що забрав життя 1,5 млн. людей, якраз був спровокований сукупністю природних і соціально-політичних чинників. До перших належали великі зливи, тайфуни і повені, а до других — події світової війни, неправильні рішення індійського уряду і звичайнісінька людська жадібність [8]. Ще один приклад. Більше 1 млн. осіб загинуло в Африці від голоду, який досяг апогею між 1984 і 1986 рр. Причинами його були як природні явища, так і громадянські війни в Ефіопії і Судані [9].

Історія України теж рясніє фактами голоду. Тільки в давньоруських і російських джерелах Х — ХІХ ст. зареєстровано понад 350 голодівок [10]. Проте серед них немає жодної, яка була б наслідком свідомої, цілеспрямованої політики державної влади. А саме внаслідок цього розпочався страшний голод 1932 — 1933 рр. в Україні.

Нагадаємо, як це сталося.

Причинами голоду, на думку вчених, стали чинники, пов’язані з соціалістичним будівництвом у країні, а саме: примусові державні хлібозаготівлі на селі, колгоспне будівництво і розкуркулення селян. Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, зіткнулося з проблемою коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Нова економічна політика, запроваджена з 1921р., передбачала встановлення таких економічних відносин між містом і селом, які б створювали сприятливі умови для прискореного розвитку промисловості. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Провести планову перекачку коштів із аграрного сектора в індустріальний шляхом встановлення занижених цін на сільськогосподарську продукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни були набагато нижчими від ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. У 1920-х рр. звичайним явищем стали хлібозаготівельні кризи. Край НЕПові поклала криза заготівель хліба взимку 1927 –1928 рр. Із цього часу держава почала вдаватися до практики насильницьких хлібозаготівель. Офіційно їх називали хлібозаготівельним планом, хоча у документах із грифом “таємно” вживали термін “розкладка”. Отже, розкладку було введено повторно, оскільки вона вже мала місце під час громадянської війни. Це означало командно-адміністративне втручання держави у сільськогосподарське виробництво, у справи кожної селянської родини.

Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичним та моральним знущанням над селянами. За невиконання так званого твердого завдання їх позбавляли власного помешкання, худоби, землі, реманенту, господарських будівель, зерна, засобів існування взагалі. Внаслідок такої політики селяни все більше відчували брак продовольства. Вже у березні 1928 р. у листах секретарів окружкомів партії Одещини йшлося про те, що селяни “буквально голодують”. Про факти голоду говорив у листопаді 1928 р. голова ВУЦВК Г.І.Петровський на пленумі ЦК КП(б)У [11].

Селяни чинили опір, але переважно пасивний – вони почали ховати хліб. Розкладка пробуксовувала. У такій ситуації Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на індивідуальні селянські господарства, а на широку мережу колективних господарств — це відкривало можливості для необмеженого викачування сільськогосподарських продуктів і сировини з села.

Як відомо, ідея масової колективізації фактично визріла ще у грудні 1927 р., наступного року її визнали за доцільну, а восени 1929 р. вона вже йшла бурхливими темпами. Сталін назвав цей рік роком великого перелому. Його ціна – жахлива: понівечене селянське господарство, сотні тисяч депортованих, мільйони загублених… Продовольча база республіки зазнала непоправних втрат. Хлібозаготівлі, розпочаті у січні 1928 р. за розкладкою, досягли свого злочинного апогею в 1932 — 1933 рр. Валовий збір хліба в Україні у 1930 р. становив 22,9 млн. т., тоді як заготували 7,8 млн.т. (34,1%). Наступного, 1931р., зібрали 17,6 млн.т., а вивезли 6,9 млн.т. (39,2%). З валового збору 1932р., що становив 12,8 млн.т., вивезли 7 млн.т. (54,7 %) [12].

Селян залишили без хліба та інших продуктів харчування. Ось що писав, наприклад, 10 лютого 1932 р. комсомолець Пастушенко з села Полонисте Бабанського району на Вінничині у листі до самого Сталіна: “… Село виконало план на 65 %. Колгосп вивіз весь хліб до фунта всі культури… На селі щоденно гине з голоду 3-4-6 коней, нема ні зернини. Свиней було розвели 500 штук, вже подохло з голоду 184 штуки… І починають вмирати з голоду люди, пухнуть, діти кажуть “хліба, хліба”… Керують не робітники і селяни, а поміщики та буржуї, тому що робітник не буде висисати останньої крові з серця, тому що він розуміє голод і холод. Фунта соломи не дають, в хатах холод, розкуркулюють бідняків, колгоспників викидають із колгоспу за те, що хліба не дають. Зажим — не дають селянинові балакати на зборах…” [13].

Хлібозаготівельні плани радянська влада доповнила ще й планами “золотозаготівель”. Влітку 1930 р. при Наркоматі торгівлі СРСР була заснована спеціальна контора для торгівлі з іноземцями “Торгсин” (російською — “Торговля с иностранцами”). Згодом почала діяти Всеукраїнська контора “Торгсин” та її обласні філії. Магазини торгсину обслуговували іноземні представництва, запрошені для спорудження промислових об’єктів, туристів та громадян, які мешкали в СРСР та отримували грошові перекази з-за кордону. Завданням торгсинів була мобілізація іноземної валюти і побутового золота на потреби індустріалізації та держави взагалі. Дійсно, від сепня 1931 р. до початку 1932 р. торгсини обслуговували переважно іноземців. Проте з весни 1932р. до торгсинів ринули громадяни СРСР — уряд дозволив їм користуватися цією системою. Тож гнані голодом робітники і селяни понесли так зване “побутове золото” — сімейні реліквії, обручки, хрести, сережки, щоб врятуватися від голодної смерті. Людей нахабно обманювали: обважували, занижували оцінки золота і примушували на отримані гроші купувати продукти з високими націнками. Держава забрала хліб у селян, морила голодом мільйони людей, а тих, хто вижив, змушувала купувати його за золото. Торгсини проіснували до лютого 1936 р. Вони втратили своє значення після скасування у 1935 р. карткової системи, яка теж упродовж голодного лихоліття не дозволяла селянам придбати вільно хлібопродукти у містах [14].

До чинників голодомору слід віднести й паспортизацію радянського суспільства, запроваджену саме в апогей голоду в Україні. Паспортизацію населення розпочали 27 грудня 1932 р., згідно з постановою ЦВК та РНК СРСР “Про становлення єдиної паспортної системи Союзу РСР та обов’язкову прописку паспортів”. Усі громадяни країни віком від 16 років, які постійно мешкали у містах, робітничих селищах, працювали на транспорті та новобудовах, у радгоспах, зобов’язані були одержати паспорт. Він був єдиним документом, що засвідчував особу паспортизованої зони, решта посвідчень не визнавалася за документ. Колгоспники, за певним винятком, не мали офіційного права на отримання паспорта. Колгоспникам видавали паспорти лише на рік, якщо вони укладали угоду з фабриками, заводами чи будівельними конторами новобудов, а також мали відповідну довідку правління колгоспу. Таким чином, голодні селяни не могли шукати порятунку в інших місцях: безпаспортного селянина міліція повертала до колгоспу або ж запроторювала до концтаборів ГУЛАГу. Лише 28 серпня 1974 р. було передбачене впровадження паспорта нового зразка для всіх громадян [15].

Отже, немає ніякого сумніву, що голодомор 1932 –1933 рр. став наслідком державної політики, спрямованої на будівництво в країні нового суспільного ладу — соціалізму. А це означає, що він належить до тих небагатьох голодувань в історії людства, які були зумовлені суспільно-політичними чинниками.

Факти свідчать, що масштаби голоду можуть бути різними – все залежить від кількості його жертв та інших наслідків. Відомо, наприклад, що голод 1972 р. у басейні ріки Ганг в Індії забрав 800 людських життів [16]. У 1069 р. в північних графствах Англії голодною смертю померло понад 50 тис. чол. [17]. У Нігерії з 1968 до 1973 рр. — 100 тис. [18]. У 125 р. до н.е. сарана знищила всі посіви в Нумідії та Киренаїці, що призвело до загибелі 800 тис. мешканців [19]. А в Північній Кореї протягом 1997 — 1999 рр. від голоду загинуло вже понад 2 млн. громадян [20]. Але найбільше людей гинуло в багатонаселених країнах. В Індії на протязі 1790 — 1791 рр. голодною смертю померло більше мільйона людей; в 1866 р. у південних провінціях – Бенгалії, Оріссі та Біхарі — 1,5 млн. чол.; за 1769 –1770рр. — 3 млн., протягом 1876 — 1877 рр. — 6 млн. людей [21]. У Китаї, в провінції Хунань, за 1942 — 1943 рр. від голоду загинуло майже 3 млн. китайців, а в 1876 — 1878 рр. у північних та центральних районах країни — від 9,5 млн.(за урядовими джерелами) до 13 млн. чол. (за даними місіонерів) [22]. Цей Великий Китайський голод, як його називають дослідники, до цього дня залишається найжорстокішим голодом в історії людства.

Як виглядає на цьому тлі український голодомор 1932 –1933 рр.?

Встановити абсолютну кількість померлих під час того чи іншого голоду неможливо — точної статистики немає. Дослідники обмежуються приблизними підрахунками. Тому стосовно загальної кількості жертв катастрофи початку 1930-х рр. у літературі можна зустріти декілька версій – від 3 млн. до 10 млн. чол. Найбільш вірогідними, на наш погляд, є підрахунки С.В. Кульчицького. Ще 1990р. з’явилися його розрахунки щодо жертв голодомору, вперше побудовані на аналізі даних демографічної статистики. З того часу ніяких серйозних заперечень щодо них у науковців не виникало. Отже, на думку вченого, загальне число загиблих від голоду в 1932 — 1933 рр. становить 3 — 3,5 млн. осіб [23]. Це ставить голодомор на рівні найбільших за масштабами голодувань, яких зазнало людство за час свого існування.

До цього слід додати, що голодомор ретельно приховувався партійними та радянськими органами. Адже він свідчив про антинародні методи комуністичного будівництва. Публічна згадка про нього в сталінські часи кваліфікувалася як антирадянська дія, варта ув’язнення до концтабору. Та й у післясталінську епоху в радянському суспільстві добре знали, про що можна говорити вголос, а чого не варто згадувати.

Уряди західних країн у першій половині 1930-х рр. теж орієнтувалися в тому, що відбувалося в СРСР, але у відносинах зі сталінським керівництвом керувалися виключно власними національними інтересами — тому не реагували на голод.

Тільки у другій половині 1980-х рр., більше, ніж через півстоліття, правда про трагедію голодомору стала в СРСР загальновідомою [24 ] і відіграла роль політичної бомби, яка разом з іншими здобутками горбачовської політики “гласності” підірвала зсередини тоталітарну радянську систему. Подібного у світовій історії знайти важко. Ця обставина надає голоду 1932 — 1933 рр. рідкісного характеру серед схожих в інших країнах.

Дослідники голоду початку 1930-х рр., щоб з’ясувати його причини, суть і наслідки, використовують різні за своїм значенням терміни: “голод”, “голодомор”, “людомор”, “голодне лихоліття”, “великий голод”, “катастрофа”, “велика трагедія” тощо. Проте найбільш точним, на думку вчених, є “голод — геноцид”. Тоді в Україні, вважають науковці, було вчинено саме акт геноциду.

Термін “геноцид” з’явився після Другої світової війни. Як категорія міжнародного права, він означає будь-які свідомі дії, спрямовані на повне або часткове знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Його складовими є також вбивство членів групи, заподіяння тілесних чи психічних ушкоджень, навмисне створення несприятливих умов життя, розраховане на фізичне винищення групи, насильницьке переміщення дітей однієї групи до іншої.

Дехто з істориків називає трагічні події 1932 — 1933 рр. геноцидом проти селянства України, тобто вбивством українських селян штучним голодом, наводячи незаперечні факти загибелі величезної кількості сільських мешканців. Водночас наводяться приклади масових випадків так званого “самосуду” над селянами, до яких вдавалися активісти сільських рад, уповноважені з хлібозаготівель, окремі члени районних органів радянської влади [25].

Разом із тим інші дослідники, зокрема С.В.Кульчицький, вважають, що голод–геноцид 1932 — 1933 рр. мав не тільки соціально-класову, але й національну спрямованість. Наводяться аргументовані дані, що восени 1932 р. в Україні та на Кубані, де, за даними перепису 1926р., мешкало понад 900 тис. українців (62% всього населення), у селян, які не виконали хлібозаготівельний план, тобто у переважної більшості селянських господарств, держава конфіскувала не тільки все зерно — основний продукт харчування, але й незернові продовольчі продукти тривалого зберігання — сало, картоплю, цибулю, буряки тощо. Внаслідок цього селяни залишилися без будь-якої їжі. Подібної конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах Радянського Союзу, охоплених голодуванням, не спостерігалося [26]. Показово, що постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р. торкалася і проблеми українізації на Північному Кавказі. Українізація майже половини районів Північного Кавказу була різко засуджена, а всі її здобутки були ліквідовані [27].

Отже, голодомор 1932 — 1933 рр. був проявом геноциду соціально-класового та національного характеру.

Про подібні штучні голоди–геноциди у світовому масштабі відомо мало. У цьому відношенні голодне лихоліття початку 1930-х рр. в Україні можна порівняти хіба що з голодуванням 1944 –1945 рр. у Західній Голландії. Його причиною стала цілеспрямована політика фашистських окупантів із вивезення з цієї країни всіх запасів продовольства і переважної більшості сільгосппродуктів, що вироблялися в Голландії. Внаслідок цього за два роки від голоду тут померли 10 тис. чол. [28]. Слід також згадати, що наприкінці 1970-х рр. політика геноциду режиму червоних кхмерів у Кампучії з масовою депортацією міського населення в сільську місцевість без забезпечення його продовольством та житлом призвела до загибелі від голоду як мінімум одного мільйона людей [29]. До цього маємо додати і той факт, що в 1941–1944 рр. на окупованій території України фашисти, застосовуючи політику геноциду проти місцевого населення, широко використовували й можливості голоду. За неповними даними, тільки у Харкові від голоду й виснаження загинули 110–120 тис. чол. [30].

Є ще один важливий аспект, який виділяє український голодомор 1932 — 1933 рр. серед інших голодувань в історії людства і надає йому особливого значення. Це — історія його вивчення. Важко сказати, чи є ще в історії голод, дослідження якого було б таким запізнілим, непослідовним, сповненим драматизму і політичних пристрастей.

Вже зазначалося, що трагедія голодомору замовчувалася партійно-радянським керівництвом СРСР, яке розуміло, що воно скоїло. Свідки голоду теж мовчали, оскільки боялися переслідувань. У Кримінальному кодексі УРСР зберігалася стаття 62 (антирадянська агітація і пропаганда), що загрожувала великими неприємностями.

Пріоритет у дослідженні проблематики голодомору належить зарубіжній історіографії, зокрема, історикам української діаспори. Починаючи з другої половини 1932 р., вони одержали можливість ефективно користуватися джерелами, що проникли на Захід, і без перепон публікувати свої праці. Серед емігрантів, які опинилися в країнах Заходу після Другої світової війни, було багато свідків і жертв голодомору. Ось чому за кордоном з’явилося чимало книг, складених за їх спогадами і виданих українськими громадськими організаціями. Своєю ґрунтовністю, на думку вчених, виділяються дві: “Чорні справи Кремля: біла книга” (Детройт і Торонто. — Т.1. — 1953; т.2. – 1955) і “Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищення Москвою українського селянства” (Нью–Йорк, 1963) [31]. Українська діаспора використовувала кожну річницю голодомору, щоб правда про нього стала надбанням широкої громадськості. Увага до голодомору значно посилилася напередодні його 50-ї річниці. У 1983 р. в Університеті Квебека у Канаді було проведено наукову конференцію, присвячену ключовим проблемам голодомору. Результати її роботи знайшли відображення у книзі. В 1984 р. американський історик Л.Герец почав збирати свідчення у людей, які пережили голодомор. У Канадському дослідницькому центрі з українського голоду в Торонто було підготовлено науково-популярний фільм “Жнива відчаю”. Наприкінці 1986 р. в Лондоні з’явилася книга англійського дослідника Р.Конквеста “Жнива скорботи” . Нарешті, в 1985 р. при Конгресі США було утворено спеціальну комісію з конгресменів і представників громадськості, яка за два роки повинна була з’ясувати причини голодомору. Комісія створила дослідницьку групу з шести українознавців, яку очолив співробітник Українського дослідницького інституту Гарвардського університету Джеймс Мейс [32].

Події 1932 — 1933 рр. поступово стали привертати увагу істориків, політологів, журналістів у Радянському Союзі. Восени 1986 р. ЦК Компартії України вимушений був створити власну комісію. Втім, її робота зійшла нанівець. Тим часом почали позначатися перші результати горбачовської перебудови. У газеті “Літературна Україна” 16 липня 1987 р. були надруковані матеріали, в яких згадувалось про голодомор. У жовтні 1987 р. відомий історик — аграрник В.П.Данилов заявив у газеті “Советская Россия”, що в 1933 р. голод забрав величезну кількість життів. У грудневому номері журналу “Огонек” уперше розповідалося про репресований Всесоюзний перепис населення 1937 р. і теж згадувався голод.

2 листопада 1987 р. М.С.Горбачов виступив у Кремлі з доповіддю, присвяченою 70-річчю Жовтневої революції, але про голод 1932 — 1933 рр. в ній не згадав. На той час Комісія Конгресу США з українського голодомору почала знайомити світову громадськість із першими результатами своєї роботи. Тому В.В.Щербицький, який 25 грудня 1987 р. виступив із доповіддю на честь 70-річчя утворення радянської України, вимушений був сказати про голод, адже він лютував саме в Україні. Так уперше за 55 років член політбюро ЦК КПРС порушив сталінське табу і вимовив це слово — ГОЛОД. З цього часу історики дістали можливість вивчати і публікувати відповідні документи. “Український історичний журнал” опублікував статтю С.В.Кульчицького “До оцінки становища в сільському господарстві УСРР у 1931 –1933 рр.” (1988, No3). У 1989 р. побачила світ його брошура “1933: Трагедія голоду”, а в 1991 р. — серйозна монографія “Ціна великого перелому”. Група вчених Інституту історії партії при ЦК Компартії України на чолі з Р.Я.Пирогом розшукала в партійних архівах сенсаційні документи стосовно голодомору. Відбулося бурхливе засідання політбюро ЦК Компартії України, на якому обговорювалася можливість їх оприлюднення. Як наслідок, восени 1990 р. з’явився збірник “Голод 1932 — 1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів”, який одразу став бібліографічним раритетом. У 1991 р. видавництво “Радянський письменник” надрукувало книгу спогадів людей, які пережили голод, під назвою “33-й: голод: Народна Книга — Меморіал”. Її упорядники — В.А. Маняк і його дружина Л.Б. Коваленко. У видавництві “Наукова думка” у 1992 і 1993 рр. двічі друкувався збірник документів із Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (упорядники — Г.М.Михайличенко і Є.П. Шаталіна) [33].

Плідно працювала комісія Конгресу США з українського голодомору. У 1988 р. вийшов друком її заключний рапорт Конгресу. Термін діяльності комісії було продовжено до вересня 1990 р. Її матеріали “Международная комиссия по расследованию голода на Украине 1932 — 1933 годов: Итоговый отчет, 1990г.” (Київ, 1992) дійшли й до України. У 1993 р. копії документів комісії Конгресу були передані Верховній Раді України. Це – десятки томів, сотні касет, цінних свідчень, дипломатичного листування [34].

Поступово дослідження голодомору 1932 — 1933 рр. стали в Україні повсюдними. Вагому роль у їх активізації відіграє Асоціація дослідників голоду–геноциду 1932 — 1933 рр. в Україні, заснована вже згадуваними В.А.Маняком і Л.Б.Коваленко. Нині її очолює Л.Г.Лук’яненко. На разі голодомор перестав вважатися “білою плямою” в історії. Не тільки за кордоном, але і в Україні є вже багато публікацій із приводу цього. З’явилися перші ґрунтовні узагальнюючі роботи (Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні 1921 — 1923, 1932 — 1933, 1946 — 1947: Злочини проти народу. — 2-е вид., допов. — К.; Нью-Йорк, 2000). Стали регулярними наукові конференції, присвячені голодомору.

Указом Президента Л.Д. Кучми від 26 листопада 1998 р. “Про встановлення Дня Пам’яті жертв голодомору” цю подію вирішено відзначати щорічно четвертої суботи листопада. Все більш актуальною справою стає фіксація згадок очевидців голодомору. У зв’язку з цим Президент України 13 березня 2002 р. видав указ “Про створення літопису народної пам’яті”. Вийшла з друку книга “Голодомор в Україні 1932 — 1933 рр.: Бібліографічний покажчик”, яку підготували Одеська державна наукова бібліотека, Інститут історії України НАН України та Фундація українознавчих студій Австралії [35].

Як не дивно, але своєрідність українського голодомору у світовому вимірі полягає і в тому, що він до цього часу залишається не тільки науковою, але й політичною проблемою. У незалежній Україні все ще знаходяться люди, які твердять, що голодомору не було, або ж закликають не надавати цьому фактові занадто великої уваги. У нас ще й досі немає Музею-Меморіалу багатомільйонним жертвам геноциду 1932 — 1933 рр. Держава не надає ніякої фінансової допомоги Асоціації дослідників голодоморів в Україні, що змушує її весь час звертатися за допомогою до громадян та організацій. Це ж факт, що найґрунтовніші публікації про голодомор виходять у нашій країні лише завдяки фінансуванню їх М.П.Коцем — членом Ради Асоціації дослідників голодоморів в Україні, представником Ради Асоціації у США (діаспорі). Доводиться з жалем констатувати, що тема українського голодомору не дуже популярна в сучасній Російській Федерації, зокрема серед російських істориків. Про це свідчать хоча б підручники з історії Росії для вищих навчальних закладів цієї країни. Зазвичай, про голод 1932 — 1933 рр. у масштабі всього СРСР вони містять дуже загальну, стислу інформацію, лише констатуючи, що голод був і в Україні [36]. У деяких підручниках немає навіть згадки про цей голод у Радянському Союзі, а також про голодування та смерті людей у 1921 — 1923 і 1946 — 1947 рр.[37].

Можливо, причина цього полягає в тому, що популяризація таких аспектів недавнього минулого є поживною речовиною для сепаратизму, що роз’їдає сьогодні Російську Федерацію. Але ж історія не повинна бути служницею політики. Трагічні уроки минулого мусять вчити і єднати людство, слугувати надійним дороговказом для молодого покоління, яке вступає у життя.

Таким чином, голодомор 1932 — 1933 рр. в Україні належить до небагатьох відомих в історії людства штучних голодів-геноцидів. Проте за своїми масштабами і наслідками український голодомор виділяється навіть серед йому подібних. Це не лише злочин тоталітарного комуністичного режиму, але й одна з найбільших людських трагедій, ганебний історичний акт для людської цивілізації. Важко знайти в історії голод, який би так довго замовчувався, а його вивчення було б таким запізнілим і наповненим політичними пристрастями. Український голодомор є одним з визначальних чинників міжнародного життя ХХ ст., оскільки тісно пов’язаний із історією радянської тоталітарної системи, яка довгі роки впливала на розвиток подій у всьому світі. І сьогодні проблема голодомору 1932 — 1933 рр. позначається на політичному житті України та на її стосунках із іншими державами. Історія українського голодомору надзвичайно повчальна й актуальна, особливо для тих країн, що виходять на шлях самостійного розвитку. Це — попередження політичним силам, які для реалізації своїх політичних амбіцій не зупиняються ні перед чим.

Література

1. Дэвис Ли. Природные катастрофы. В 2 томах; Т.1. — Смоленск: Русич, 1996. — С.131.

2. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. — К.: Видання місійського товариства “Нове життя” Україна, Кемпус Крусейд фор Крайст, 1992. –С.45.

3. Сто великих катастроф ХХ века. Автор — составитель Кудрявцев А. — М.: Мартин, 2000. — С.17.

4. Дэвис Ли. Природные катастрофы.; Т.1. — С.139.

5. Арсеенко А. В поисках формулы продовольственной безопасности.// Зеркало недели. — 2000. — 14 октября; Приходько О. Количество голодающих не уменьшается.// Зеркало недели. — 2001. — 10 февраля.

6. Дэвис Ли. Природные катастрофы. Т.1. — С.136 –137, 140, 151, 160.

7. Там само. — С.138.

8. Там само. — С.142.

9. Там само. — С.172.

10. Борисенков Е.П., Пасецкий В.М. Тысячелетняя летопись необычайных явлений природы. — М.: Мысль, 1988. — С.500.

11. Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні 1921 — 1923, 1932 –1933, 1946 — 1947: Злочини проти народу. — 2-е вид., допов. — К., Нью-Йорк: Вид-во М.П. Коць, 2000. — С.86.

12. Там само. — С.94.

13. Колективізація і голод на Україні. 1929 — 1933: Збірник документів і матеріалів. — К.: Наукова думка, 1992. — С.414 –415.

14. Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні 1921 — 1923, 1932 –1933, 1946 — 1947: Злочини проти народу. — 2000. — С.94 — 100.

15. Там само. — С.100 — 104.

16. Дэвис Ли. Природные катастрофы. Т.1. — С.146.

17. Там само. — С.124.

18. Там само. — С.160.

19. 100 великих катастроф. Авторы — составители: Н.А. Ионина, М.Н. Кубеев. — М.: Вече, 2000. — С.150 — 151.

20. Кучерук Д. Корейское воссоединеие — начало новой эпохи?.. // Зеркало недели. — 2000. — 30 сентября.

21. Дэвис Ли. Природные катастрофы. Т.1. — С.136 — 139.

22. Сто великих катастроф ХХ века. — С.25; Дэвис Ли. Природные катастрофы. Т.1. — С.151.

23. Кульчицкий С. Сколько нас погибло от голодомора 1933 года? // Зеркало недели. — 2002. — 23 ноября.

24. Кульчицький С. Проблема голоду 1932 — 1933 рр. та її місце в суспільно-політичному житті України кінця 80-х — початку 90-х рр. // Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків: Міжнародна наук.-теорет. конф., Київ, 28 листопада 1998 р.: Матеріали. — Київ — Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000. — С.27 — 45.

25. Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні 1921 — 1923, 1932 –1933, 1946 — 1947: Злочини проти народу. — 2000 — С.107 — 113.

26. Кульчицкий С. Сколько нас погибло от голодомора 1933 года? // Зеркало недели. — 2002. — 23 ноября.

27. Новітня історія України (1900 – 2000): Підручник. — К.: Вища школа, 2000. — С.273.

28. 100 великих катастроф ХХ века. 2000. — С. 28 — 31.

29. Там само. — С.17.

30. Першина Т.С. Фашистский геноцид на Украине. 1941 — 1944. — К.: Наукова думка, 1985. — С. 40, 92.

31. Кульчицький С. Проблема голоду 1932 — 1933 рр. та її місце в суспільно-політичному житті України кінця 80-х — початку 90-х рр. — С.34.

32. Там само. — С.38.

33. Там само. — С.42.

34. Бараневич Л. Щоб правда історії була відтворена. // Голос України. — 1993. — 17 вересня.

35. Веселова А. Книга об украинской Голгофе: ключ к познанию и исследованию. // Зеркало недели. — 2002. — 13 июля.

36. Орлов А.С., Георгиев В.А., Георгиева Н.Г., Сивохина Т.А. История России с древнейших времен до наших дней: Учебник. — М: “Проспект”, 1997. — С.394; Поцелуев В.А. История России ХХ столетия: (Основные проблемы): Учебное пособие для студентов вузов. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С.214; История России. ХХ век./ А.Н. Боханов, М.М. Горинов, В.П. Дмитренко и др. — М.: ООО “Фирма “Издательство АСТ”, 1999. — С.326; Соколов А.К. Курс советской истории. 1917 — 1940: Учебное пособие для вузов. — М.: Высшая школа, 1999. — С. 189 — 190.

37. Мунчаев Ш.М., Устинов В.М. История России: Учебник для вузов. — М.: Издательская группа ИНФРА. М — Норма, 1997. — 592с.; История Российского государства: Учебное пособие для вузов. / Под ред. проф. Ш.М. Мунчаева. — М.: ЮНИТИ — ДАНА, 2000. — 607с.

ББК 63.3 (4 укр)

Василь ПІРКО,
доктор історичних наук, професор,
Донецький національний університет

ІСТОРІЯ СЛОБІДСЬКОГО КОЗАЦТВА В ТОПОГРАФІЧНОМУ ОПИСІ ХАРКІВСЬКОГО НАМІСНИЦТВА І.О. ПЕРЕВЕРЗЄВА

Історія українського козацтва, яка з різних причин у попередній період мало привертала увагу дослідників, за останні роки стає предметом всебічного вивчення. В свою чергу це вимагає введення до наукового обігу нових джерел та більш глибокого вивчення уже відомих. До останніх можна віднести “Топографічний опис Харківського намісництва” І.О.Переверзєва (? — 1794) — випускника Харківського колегіуму, викладача Воронезької духовної семінарії, після 1780 р. директора народних училищ у Харкові (до того ж і автора маловідомої праці “Краткие правила российского правописания из разных грамматик выбранные и по свойству украинского диалекта для употребления малороссиянами дополненные в Харькове”. — М., 1782). Опис був опублікований у Москві під характерною для того часу назвою “Топографическое описание Харьковского наместничества с историческим предуведомлением о бывших в сей стране переменах, взятым к объяснению деяний и хронологии из “Татарской истории” Баядур-Хана-Абулгадзи, “Российской истории” князя Щербатова, “Начертания европейской истории” Готтфрида Ахенвалла и “Политической истории” Самуила Пуффендорфа”.- М.1788).

Якщо авторство першої праці не викликало ні в кого сумнівів, то з легкої руки М.Черняєва [3,601-602] відносно другої майже протягом останнього століття в літературі велась дискусія. І лише з публікацією в 1991 р. описів Харківського намісництва кінця ХVIII ст.остаточно розвіяно всі сумніви та домисли [2,7], і перед нами постає в особі І.Переверзєва допитливий дослідник Слобожанщини, зокрема історик, етнограф, економіст і мовознавець.

За структурою і змістом праця І.Переверзєва складається з двох частин: історичної довідки про територію, яка з 1780 р. склала Харківське намісництво, та самого опису намісництва. Оскільки перша частина за своїм змістом нагадує аналогічну частину “Топографічного опису Чернігівського намісництва” О.Шафонського, то більшість дослідників схильні були вважати, що твір останнього й послужив зразком для Переверзєва [1,133-134]. Однак порівняння змісту та часу подання до друку опису Харківського намісництва не дозволяє погодитися з такою думкою дослідників. На підставі цих прикмет можна дійти висновку, що І.Переверзєва наштовхнуло на створення опису Харківського намісництва складення наприкінці 1777 р. опису Воронезької губернії, в якій до 1780 р. він працював. Очевидно, відкриття восени 1780 р. Харківського намісництва й спонукало І.Переверзєва взятися за роботу. Публікація в Москві наприкінці 1787 — на початку 1788 рр. опису в тій же самій “Компанії типографій”, в якій у 1782 і 1788 рр. друкувалася перша його книга “Краткия правила”, підкреслює можливість складення опису за дорученням генерал-губернатора Воронезького та Харківського намісніцтв В.Чорткова. Але останньому могла не вподобатися за змістом саме перша частина, в якій фактично розкривається історія Слобідського козацтва, що й штовхнуло І.Переверзєва опублікувати опис анонімно, а М.Черняєву майже через 100 років на підставі записки цензора, в якій зазначається, що цензору доставив рукопис капітан М.Загоровський, висловити припущення, що останній і був автором цього твору, а не І.Переверзєв. Проведене ретельне обстеження всіх відомих нині описів Харківського намісництва, в тому числі й чорнових варіантів відкидає всякі домисли щодо участі М.Загоровського у складанні опису Харківського намісництва (останній служив у “Компании типографий” і протягом 1786-1787 рр. доставив на підпис цензору 8 книг, у тому числі й опис Харківського намісництва), а на цій підставі є всі можливості стверджувати, що саме І.Переверзєву належить цей твір.

Саме в першій частині найбільше проявилася особа автора як історика слобідського козацтва. В ній підкреслюється, що землі, на яких сформувалися слобідські полки, в минулому належали Давньоруській державі, складаючи південні її окраїни, котрі часто терпіли від набігів “половців та печенігів” (порядок зміни кочових племен не відповідає історичній дійсності, адже половці прийшли на зміну печенігам ). Далі автор зазначає, що в ХІІІ ст. на цю територію вдерлися татари і монголи (“мунгали”) під керівництвом Туші-Хана (очевидно, мається на увазі хан Джучі) і день 16 червня 1223 р. битви при р.Калці став початком “пагубного розорення і тривалого запустіння цього богатого” краю. Автор підкреслює, що мешканці, залишившись без князів, воєначальників і правителів, стали покидати прабатьківські місця, відходячи все далі на захід в сподіванні врятуватися від загарбників; а татари, пограбувавши міста і спустошивши землю, подалися від Дніпра на схід, підкорюючи землі, що лежали навколо Дону та Дінцю. Відтак автор зупиняється на наслідках для Русі, в тому числі й “Южной России” походів Батия — внука Ченгіз-Хана, сина Туші-Хана. Він підкреслює, що на Русі Батиєм були залишені для управління намісники та збирачі данин (“казначеи”). Після втечі в 1320 р. київського князя Станіслава до Рязані, Київ перейшов до Литви.

Литовський князь Гедемін передав Київське князівство з іншими землями Міндовгу (“Міндову”). Після смерті бездітного Станіслава руські князі позбулися права на Київське князівство, що й призвело до остаточного його відходу від “Российския державы” й до роз’єднання “единоплеменников”. Східна частина Київського князівства, тобто територія, на якій згодом поселилися слобідські полки (надто загальне визначення), майже 400 років становила “необжиту пустиню”, де від сходу та півдня татарські напади “одним тільки звірям, птицям та плазунам не могли перешкодити”. В той час попередні мешканці Київщини опинилися у складі Литви, а галицько-володимирські — у складі польської корони.

Руські князі та народ, будучи виснаженими внутрішніми міжусобицями та нападами сусідів, на вигідних умовах визнали польського короля Казимира Великого своїм королем, оскільки він “націю русинів об’єднав з поляками в один корпус держави”, зрівнявши їх у всіх правах. На цій підставі “россияне” брали участь у всіх польських державних службах. Таке становище русинів у Польщі мало місце й при наступниках Казимира Великого, в тому числі й при королях Ягелонської династії. Останній із ягелонів Сигизмунд ІІ Август знищив усі роздори, які могли б мати місце між трьома націями в Польському королівстві, прийнявши в 1563 р. у Вільнюсі Pacta conventa. Сейм в Гродно 1568 р. урочисто підтвердив ці узаконення, додавши слова: “Какого бы сообщества или исповедания кто ни был”. Накінець, на об’єднуючому сеймі у Любліні 1569 року відновлено і підтверджено ці узаконення, що проголосив про приналежність всіх християн до “єдиного братства”.

Після смерті бездітного Сигизмунда ІІ претенденти на польський трон клялись дотримуватися цих узаконень. Семиградський князь Ст. Баторій вступив на польський престол із такою ж клятвою. Оцінюючи його заслуги, І. Переверзєв пише, що Баторій “нацією русинів населив Польську Украйну і привів сформовану з них піхоту та кінноту до доброго стану, віддавши їм при Дніпрі місто Трехтимирів, де знаходився збройовий двір і ставка керівників”. Таким чином, цими словами І.Переверзєв схвалює надання українським козакам привілеїв, на які вони посилалися, добиваючись своєї автономії в рамках Російської монархії. Далі автор досліджуваної праці підкреслює, що русини з 1340 до 1650 року, тобто більше 300 років служили Польщі, “захищаючи її від набігів татарських і утримуючи турецькі кордони” (звичайно, він ідеалізує загальну політичну ситуацію в Польщі на підставі тогочасної літератури). І.Переверзєв справедливо підкреслює, що “це доленосне відділення Південної Русі від Північної, тобто Великоросії, змінило її мешканців настільки, будто появилася інша нація, звідси утворився малоросійський український (виділено нами) діалект як окрема мова слов’янського племені”. Тут же він підкреслює, що ці зміни були наслідком не лише польського, але й татарського, литовського та угорського впливів на українців. Всі ці переміни, на думку автора “Топографічного опису…”, “для росіян у Польщі не здавалися важкими. Однак спокій і дружба об’єднаних у королівстві племен проіснували недовго”. І тут досить спокійний короткий опис умов формування у складі Польсько-Литовської держави української народності переривається різким осудом несправедливого відношення до українців як польської шляхти, так і католицького духовенства. Посилення експлуатації українських селян польською шляхтою, релігійні переслідування стали причиною козацько-селянських війн на Україні.

Коротко І.Переверзєв зупиняється на основних подіях Національно-визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького, його спроб мирним шляхом вирішити як особисті, так і загальнодержавні справи. Однак незговірливість польського панства змусила Б.Хмельницького шукати собі союзників проти Польщі, зокрема в особі єдиновірного російського царя Олексія Михайловича, що дало можливість останньому подумати про повернення “своїх єдиноплемінників до співвітчизни Російської”.

За згодою російської сторони “біля 1650 року русини з Волині, Поділля і польської України” та інших місць Задніпров’я з родинами стали переходити на схід від Дніпра, в межі Російської держави й розселятися вздовж Бєлгородської лінії. “Велика ця колонія протягом короткого часу заповнилася багатолюдними селами і перегородила кримських та інших татар броди і переправи для припинення їх набігів на Росію. Ці переселенці, повернувшись добровільно на запустілу прабатьківську спадщину (підкреслено нами), склали новий в Російській державі суспільний і військовий корпус під назвою “слобідських полків”.

Далі автор “Топографічного опису…” подає коротку характеристику Бєлгородської лінії, називає збудовані на ній та за нею міста, характеризує умови формування слобідських полків і надання їм привілеїв за несення прикордонної служби. Він підкреслює, що не тільки за охорону південних рубежів слобідським полкам надавалися широкі привілеї, але й за їх позицію, зайняту відносно українських гетьманів І.Виговського, І.Брюховецького, П.Дорошенка (в тексті — Дороска). Основні привілеї трьом слобідським полкам — Харківському, Сумському та Охтирському було надано царською грамотою від 23 квітня 1669 року. Острогозький полк отримав таку грмоту 11 жовтня 1670 року. Ізюмському полку, який формувався в процесі будівництва Ізюмської лінії в 1679-1681 роках, грамота була надана лише 17 лютого 1682 року. В описі подаються тексти грамот і описуються усі засвідчуючі їх елементи — печатки, підписи. Автор “Топографічного опису…” підкреслює, що з початку свого поселення слобідські полки знаходились у віданні Посольського приказу, потім — Бєлгородського розряду і Бєлгордської губернії, а з 1732 року — спеціальної Слобідської комісії, котра знаходилася в м. Сумах.

Після цього І.Переверзєв зупиняється на характеристиці адміністративного устрою полків, перелічуючи всі штатні посади полкових і сотенних канцелярій із зазначенням їх функціональних обов’язків. Також звертається увага на те, що за розпорядженням Єлизавети Петрівни в 1757 році із числа слобідських козаків було сформовано Слобідський гусарський полк, який утримувувався за рахунок коштів, що поступали від козацьких підпомічників і поміщицьких селян.

Далі в описі подаються відомості про адміністративну реформу 1765 року й створення замість слобідських полків Слобідсько-Української губернії, яка в 1780 році була переіменована в Харківське намісництво, урочисто відкрите 29 жовтня. Перелічивши повіти намісництва, І.Переверзєв детально зупинився на харатеристиці його природних умов, що складали, на думку автора, основну передумову різнопланової діяльності населення краю. Ця характеристика займає майже 1/8 тексту опису.

І.Переверзєв коротко зупиняється на описі побуту та звичаїв місцевого населення. Розпочинається ця характеристика з порівняння способу життя “українських мешканців” зі способом життя “великоросіян”. Саме в цій частині опису в найбільшій мірі демонструються на конкретних прикладах положення автора про відмінності українців від росіян, зазначені напочатку опису. У зв’язку з цим дозволимо собі її зацитувати: “Например, селение великороссийское в выгодном положении, т.е. при реке, и, кроме сразмерного количества лесной дачи, удовольствовано пространным полем. Тут все поля засеяны, а гумны наполнены хлебом; дворовая и всякого звания городьба, а паче хоромное строение деланы из строевого выгоднаго лесу. Все сие хорошо и похвально, однако малое количество в таковом селении…скота, что убавляет цену хозяйственного их прибытка; а склонность к крепкому строению и другия злоупотребления выгубляют скоро леса и приближают селение к скудости. С первого взору неубыточное кажется дело лычная обувъ, но она много отнимает у людей времени, а больше опустошает лесов…Построит мужик из самого хорошего лесу избу, закоптит всю дымом, она потеет и скоро сгниет; клети, сараи и заборы тож из лучшего дерева делает, в чем мог бы обойтись одним хворостом; а сады и овощные огороды поставлять в число домашних нужд и выгод не удобно увериться его мысли. Но сие разумеется только о таких жителях, которые образу жизни южных россиян (українців — В.П.) ни мало не причастны; понеже ныне великороссияне, живущие в соседстве с черкасскими селениями, при сохранении пространного свего хлебопашества начали успешно подражать своим соседям в прочих родах домоводства…

Селение ж украинское на подобном местоположении и при равных земли выгодах состоящие, отменной кажет вид: здесь между пахотным полем видно несколько запущенных и долговременно неоранных облогов. В самом селении на гумнах посредственное только количество хлеба, притом хворостяные повети, коморы и всякая горотьба, малого иждевения стоящие ворота с первого взгляда влагают нам великороссиянам догадку о скудости селения и о небрежении жильцов; но с другой стороны покрытые сеном луговые сеножати и облоги оправдают пред всяким род их хозяйства, обремененные пастбища великорослым…скотом наращают цену к имуществу жилища; кладовые, коморы, скотные сараи и горотьба, деланные из хвороста, доказывают, что они строятся для защиты только от воздушных перемен и зверей, а крепкая и дорогая горотьба была бы в сем деле для хозяев убыточна. Белые, чистые и светлые избы, или хаты, возращенные сады, разведенные овощные огороды свидетельствуют о обряде жизни, отличающем их от других инообразного поведения людей. В сем-то заключается симпатия, или сокровенная склонность, с приятностью ощущаемая и признаваемая проезжающими или квартирующими в сих селениях” [2,36]. Скоріш за все ці протиставлення росіян і українців і не сподобались генерал-губернатору В.Чорткову та визначили подальшу долю опису І.Переверзєва.

Характеризуючи моральні якості українського населення, І.Переверзєв відзначає: “Дух европейской людскости, отчужденный азиатской дикости, питает внутренние чувства каким-то услаждением; дух любочестия, превратясь в наследное качество жителей, предупреждает рабские низриновения и поползновения; послушен гласу властей самопреклонно без рабства. Дух общего соревнования препинает стези деспотизма и монополии” [2,36]. Тим самим він підкреслює, що різниця між українцями та росіянами, які заселяли Слобідську Україну в процесі її формування, склалася протягом довгого часу їх відокремленого проживання в різних історичних умовах і проявлялася не лише в способі ведення господарства, але й в моральних якостях людей, їх особистих взаємостосунках, а також і відношенні до влади.

Таким чином, праця І.Переверзєва — це перше дослідження, в якому подається коротка історія українських слобідських полків. Тому не дивно, що вона мала великий вплив, як і “Історія русів”, на діячів українського національного відродження кінця ХVIII — початку ХІХ ст., зокрема Слобожанщини. Не втратила вона своєї наукової цінності й нині не лише з точки зору різнопланового фактичного матеріалу про слобідські полки, починаючи з часу їх формування й до ліквідації в 1765 р., але й як пам’ятка, перш за все, історико-політичної думки одного з представників просвітництва кінця XVIII ст.

література

1. Литвиненко М.А. Джерела історії України XVIII ст.- Харків, 1970.

2. Описи Харківського намісництва кінця ХVIII ст.- К., 1991.

3. Черняев Н. Справка об авторе “Топографического описания Харьковского наместничества” // Киев. Старина.- 1886.- Кн.2.

ББК 63.3 (4 укр)

Надія Темірова,
кандидат історичних наук, доцент,
Донецький національний університет

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ КНЯЗЯ МИКОЛИ ЖЕВАХОВА

Розмаїття світосприйняття особливо помітне у зламні моменти. Навіть у межах однієї соціальної групи присутня широка палітра суспільно-політичних поглядів. Не виняток поміщицький стан. На межі ХІХ-ХХ ст. тут чимало прибічників консервативного, ліберального, радикального світогляду. Микола Давидович Жевахов — типовий представник консервативного поміщицтва. Типовий за походженням, світоглядом, способом життя, почуттям патріотизму до Російської імперії, нарешті — за долею.

Достатньо колоритна й водночас типова для свого часу й свого кола постать Миколи Жевахова практично не відома читачеві. Джерелом висвітлення його життєвого шляху стали документи фонду Жевахових, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві у м.Києві, спогади М.Д.Жевахова, опубліковані в Росії на початку 1990-х років, та матеріали до його біографії, розміщені на одному з електронних сайтів.

Жевахови — давній рід, який відділився від старовинного грузинського княжого роду Джавахашвілі. У 1738 р. князь Шио (Семен) вийшов із Грузії з власним військом у свиті грузинського царя Вахтанга, прийняв підданство Росії і поступив на російську службу. На території України в Полтавській губернії в м.Беліках отримав маєток. Він і започаткував російську гілку цього роду, який став іменуватись Жевахови. Його син Спиридон Семенович після виходу у відставку в чині майора служив у земському суді Чернігівського намісництва, потім — предводителем дворянства Прилуцького повіту. Був одружений на онуці Данила Апостола. Більшість чоловіків цього роду зробили військову кар’єру. Так, брати Семен, Філіп, Петро, Іван Семеновичі брали участь у Вітчизняній війні 1812 р. Філіп Іванович, Євген Євстафович воювали під час Кримської кампанії тощо [1].

Князь Давид Дмитрович, колезький радник, мешкав у своєму маєтку Линовиці Пирятинського повіту на Полтавщині і служив по виборах дворянства. 24 грудня 1874 р. у нього народились два сини Володимир і Микола, котрі залишили помітний слід у вітчизняній історії ХХ ст. Крім двох синів-первістків, було ще дві дочки: Любов 1876 року народження та Варвара 1879 року. Дитинство Миколи й Володимира Жевахових пройшло в родовому маєтку Линовиці і в Києві, де у їхньої матері був власний будинок на Сретенській вулиці. Брати отримали прекрасну освіту: навчались у 2-й Київській гімназії, потім у Колегії Павла Галагана і, нарешті, на юридичному факультеті університету Св. Володимира в Києві.

Володимир Давидович на початку ХХ ст. працював чиновником для особливих доручень при київському губернаторі, згодом — київському, подільському, волинському генерал-губернаторі. Він був членом кількох громадських об’єднань і чимало зробив для охорони пам’яток старовини. За гетьмана Скоропадського працював чиновником при МВС. У 1924р. постригся у ченці [1, арк. 1-94].

Основний прибуток Володимира й Миколи Жевахових надходив від нерухомості і становив у 1916 р. 14,5 тис. руб.: за проданий хліб зі 110 дес. виручили 8,5 тис. руб; за віддачі 4 дес. під буряки — 4,8 тис.; від віддачі в оренду будинків — 1,2 тис. Структура витрат була наступною: найбільше, 8,5 тис. руб. припало на заробітну платню строковим робітникам; утримання реманенту та робочої худоби — 3 тис.; утримання адміністрації (управитель, ключник, наглядачі) та обробка бурякової плантації на 14 дес. — по 2,1 тис. руб.; наступна стаття видатків — земські збори — 1164 руб. 82 коп. Причому землеробство мало збитковий характер, а оренда — прибутковий. Щороку, окрім земських сплачувалися губернські, станові та державні податки, разом — 820 руб. У загальному підсумку видатки перевищили прибутки на 6,4 тис. руб. [2, арк. 1-4 ]. Отже, господарство було збитковим.

Микола Давидович у 1898 р., закінчивши курс університету з дипломом другого ступеня, поступив на державну службу. Спочатку своєї кар’єри він займав різні дрібні чиновницькі посади в Київській судовій палаті та в канцелярії Київського генерал-губернатора. Однак уже в молоді роки зрозумів, що рутинна канцелярська робота — не його стезя. І в травні 1902 р. князь Жевахов зайняв копітку посаду земського начальника в рідних місцях. У такому виборі служби проявилась притаманна інтелігенції того часу ідеалізація простого народу. Три роки служби земським начальником не були втраченим часом. Жевахов досконально вивчив потреби села і міг про них досить компетентно розмірковувати. Головним підсумком служби став реалізм у поглядах на мужика. У князя Жевахова сформувалось тверезе уявлення про простий народ, яке не мало нічого спільного ні із зневагою, ні з ідеалізацією. Сам Жевахов так характеризував свої погляди. З одного боку, “повільно і поступово, настирно і завзято перетворювався в моїх очах “народ-богоносець на … жорстоку масу”. Однак, з іншого боку, “…були й такі, яких ніде не було і ніде не можна було знайти, люди неосяжної моральної чистоти й величі духу”.

У бутність земським начальником Микола Давидович вперше спробував себе на поприщі політичного публіциста. В 1904 р. на сторінках консервативного журналу “Гражданин”, який видавався князем В.П.Мещерським, друкувались його “Письма земского начальника”. Характеризуючи сучасну йому політичну практику відносно селянства, він зробив невтішний висновок: “Ми збилися з дороги — це ясно”. У своїй діяльності земський начальник Жевахов намагався знайти правильний шлях розвитку — православний. Чимало уваги він приділяв духовній освіченості селянства. Він виступив ініціатором і керівником будівництва сільських храмів, організував збір пожертв, сам особисто чимало жертвував власних грошей на богоугодну справу. У 1914 р. ця його діяльність була відзначена наданням офіційного благословення Св. Синоду з врученням грамоти.

Іншою турботою Жевахова на посту земського начальника була народна освіта. В одній зі своїх праць він писав: “Мета будь-якої школи… полягає не в тому лише, щоб розширити розумовий колозір учня й дати йому корисні для життя знання, але перш за все в тому, щоб навчити його користуватися цими знаннями в інтересах збільшення загальної суми Добра й Правди у житті”.

Наприкінці квітня 1905 р. князь М.Д.Жевахов був причислений для подальшої служби до Державної канцелярії у відділ зводу законів. Він перебрався до Петербурга. Після завершення книги про білгородського чудотворця Святителя Іоасафа М.Жевахов 18 березня 1910 р. мав аудієнцію у імператора. Зближенню останнього з Жеваховим заважали недоброзичливі придворні, боячись підпускати щиро віруючого аристократа до царя.

У цей час Микола Давидович часто виїздив із Петербурга, що було пов’язано зі збором матеріалів про білгородського чудотворця Святителя Іоасафа. Це не сприяло просуненню по службі в державній канцелярії. Жевахов був переведений на посаду помічника статс-секретаря Державної Ради. Це був тупик кар’єри — посада не обіцяла ніякого просунення по службі. Крім того, пригнічував рутинний характер роботи. Виникли думки про чернецтво. Жевахов став товаришем голови братства Святителя Іоасафа. Завдяки цьому він познайомився з віруючими представниками столичного товариства. У травні 1909 р. його прийняли в дійсні члени старійшої чорносотенної організації, свого роду мозкового центру монархічного руху “Русское Собрание”. Однак нічим особливим на цьому поприщі М.О. Жевахов себе не проявив. Атмосфера столиці тисла.

У 1910 році Микола Давидович здійснив паломницьку мандрівку в італійське місто Барі, де покояться мощі Миколи Чудотворця. Вдруге відвідати це місто довелося за дорученням Імператорського Палестинського православного товариства, яке його відрядило для придбання земельної ділянки для будівлі храму. Він став членом Барградського комітету при Палестинському товаристві для збору пожертв на будівництво. У 1914 р. за організацію будівництва храму князю Жевахову було пожалуване звання камер-юнкера Височайшого Двору.

Влітку 1914 р. розпочалась світова війна, яка застала М.Жевахова в Барі. Йому доручили доставити на фронт дві ікони (Володимирський образ Цариці Небесної та Пісчанський образ Богородиці), які необхідно було пронести по лінії фронту, що наче б то повинно було сприяти порятунку Росії. Після цього він зустрівся з Миколою ІІ. Його неприємно здивували приближені до імператора люди своєю недалекоглядністю [3].

Після поїздки Жевахова у Ставку почали активно циркулювати небезпідставні чутки про призначення його товаришем обер-прокурора Синода. Імператриця після особистого знайомства з М.Жеваховим побачила в ньому людину, яка мала необхідні якості для державного чиновника: щиру віру, тверді монархічні переконання й компетентність у справах церкви. Тому цариця почала докладати зусилля для призначення Жевахова товаришем обер-прокурора. Зробити це було не так просто, оскільки перешкоджали не тільки формальні обставини: він був чиновником п’ятого класу, а посада товариша обер-прокурора відповідала в “Табело про ранги” третьому, тобто довелося б порушити встановлений порядок. Крім того, як тільки стало відомо про бажання імператора призначити Жевахова, проти нього почалася кампанія брехні й наклепу з боку придворних кіл і ліберальної преси. Жевахов тут же потрапив у коло “распутинців”, “представників темних сил”. Недоброзичливці оцінювали його поїздку у Ставку як спробу “зробити кар’єру на релігії”. Слухи й плітки навколо свого імені обтяжували Жевахова. У вересні 1916р. імператор підписав наказ Сенату: “Помічнику статс-секретаря Державної Ради понад штат, у званні камер-юнкера Двора Нашого статському раднику князю Жевахову Всемилостивіше наказуємо бути виконуючим посаду товариша обер-прокурора Св. Синоду, із залишенням у придворному званні”. Обер-прокурором був призначений М.П.Раєв, із яким Жевахов зійшовся в поглядах на державні завдання. Микола Давидович із ентузіазмом узявся за нову справу. У грудні 1916 р. Жевахов нагороджений орденом Св. Володимира 4-го ступеня, до якого його представляли ще за три роки до цього. 1 січня 1917р. йому було пожалуване звання камергера Височайшого Двору і наданий чин дійсного статського радника.

На початку 1917 р. він перебував у інспекційній поїздці на Кавказі. Повернувшись до столиці 24 лютого, застав перші ознаки революційного заворушення. У своїх спогадах він зазначає, що на пропозицію сховатися відповів, що “народ, може бути, скоро одумається, і все піде знову, як і раніше”. 1 березня 1917 р. за наказом Керенського Жевахов був заарештований і до 5 березня перебував в ув’язненні в так званому міністерському павільйоні Державної думи, як товариш міністра “попереднього режиму”. Потім Жевахов жив то у маєтку сестри під Петербургом, то у матері в Києві, то в маєтку у брата Володимира в Полтавській губернії. Йому навіть вдалося виклопотати собі пенсію від Тимчасового уряду за свою 18-річну державну службу.

Восени 1917 р. Микола Давидович зупинився в Києві. На його очах змінювалась влада: Центральна Рада; більшовицькі загони Муравйова, які залили кров’ю Київ; гетьман Павло Скоропадський; петлюрівці. Через місяць петлюрівців витіснили з Києва більшовики. Настали страшні півроку чекістських злодіянь, перед якими померкнув терор петлюрівців. У ці страшні місяці Жевахов із братом переховувалися в Скиту Пречистої Богородиці. На киян звалилася репресивна машина ЧК: загинули кузен Жевахова, один із керівників київського Клубу російських націоналістів професор П.Я.Армашевський, двоюрідний брат Д.В.Жевахов. Будинок Жевахових був розгромлений.

Пережите й побачене після відходу більшовиків стало страшною травмою для Миколи Давидовича. Він не вірив у міць денікінської влади, і, як скоро з’ясувалося, достатньо обґрунтовано. Тому він вирішив виїхати на південь – спочатку до Харкова, потім, рятуючись від більшовиків, до Ростова. Під час пересунень в південній Росії Жевахова кілька разів грабували. У середині січня Жевахов приїхав до Новоросійська, а звідти відправився до Константинополя. Мандрівка була не з легких. Пароплав тримали на рейді Константинополя, а потім Салонік, не дозволяючи сходити на берег. Після тривалого очікування подали потяг, який привіз його у Сербію. Для князя Миколи Давидовича Жевахова розпочалось емігрантське життя.

Він опинився без будь-яких засобів до існування. З репутацією “распутинця” й “реакціонера” Микола Давидович не міг розраховувати на допомогу не тільки ліберальних, але й консервативних кіл еміграції. До вересня 1920 р. він жив у Сербії. На якийсь час він зупинився у графа В.Бобринського. Микола Давидович виступив одним із ініціаторів створення російсько-сербського товариства. Воно було відкрите 20 липня 1920 р., Жевахова обрали головою. У промові на урочистому відкритті товариства він спробував позначити нові завдання для об’єднання слов’янства.

Коло тих людей, з якими спілкувався в еміграції Микола Давидович Жевахов, було невеликим. Серед них — достатньо примітні особистості як от відомий авіаконструктор і промисловик І.І.Сікорський. Жевахов був його кумом. Знайомством із Жеваховим І.Сікорський зобов’язаний своєму батькові, відомому вченому й педагогу, націоналісту й монархісту за переконанням.

На початку 1921 р. Жевахов здійснив поїздку до Німеччини. Через рік за порадами берлінських друзів відвідав Мюнхен, де познайомився з лідерами німецьких правих. Він був захоплений піднесенням національного руху в Німеччині. Жевахов відзначав, що росіяни “зробили, безсумнівно, велику послугу німцям відносно пробудження їхньої національної правосвідомості” [4]. Про останні роки життя князя М.Д.Жевахова нічого не відомо.

Микола Давидович Жевахов — автор близько трьох десятків праць. Переважна частина їх — невеликі статті. Належачи до державних діячів, яких називали “реакціонерами”, Микола Давидович не виправдовувався і не відмовлявся від цієї характеристики. Однак він намагався внести ясність у поняття “прогресист” і “реакціонер”. В одному зі своїх нарисів він писав: “Слово “прогрес” вигадане не тільки безрелігійними людьми, але і людьми, які бажали в зародку знищити релігію і віру, а прізвисько “реакціонер” отримали всі ті люди, які дотримувалися заповітів Христа й тому вели боротьбу з усім, що руйнувало устої Церкви й держави й приховувалось під маскою “прогресу”. У цьому відношенні “реакціонерами” були всі кращі, всі духовно освічені люди…”.

Особливе місце у творчій спадщині Миколи Жевахова посідають його спогади. Це — не тільки документ епохи, але й роздуми над побаченим і пережитим. Найжахливішим фактом дійсності, стверджував Жевахов, є припинення пошуків людством містичного початку у природі навколишніх явищ. Це свідчить про те, що “люди втратили свій зв’язок з джерелом усього Сущого — Богом, який створив природу й керує її законами”. У спогадах Жевахов намагався реалістично зображувати внутрішнє становище Російської імперії напередодні революції. Він порівнює Росію з божевільнею, “в якій були заперті і хворі, і здорові, де люди не розуміли один одного, не мали спільної мови, де билися між собою, завдаючи ударів і винним, і невинним”. Жевахов, який знав чиновницький апарат зсередини, відзначав, що “до часу приходу революції ледь не в кожному департаменті кожного міністерства перебувало уже 90% революціонерів, які підтримувались Думою й пресою, боротися з якими можна було тільки кулеметами… Але для цих заходів не було людей”. Таке становище виникло не одразу, “механізм російського державного апарату був розхитаний ще задовго до революції 1917р. Проте зіпсованість державної машини ніде не проявлялася з такою наочністю, як у верхах”. Жевахов, який спілкувався з народом і любив його, писав: “Ніхто не був і до Бога ближче, як цей сірий народ, такий віруючий, такий смиренний, задоволений своєю долею і невимогливий”. Однак у спогадах Жевахова чимало прикладів озвіріння народу: розправи над офіцерами, поміщиками, знущання над священиками та багато іншого.

Спостереження над життям приводили князя Жевахова до тривожних очікувань і грізних передчуттів. Було очевидно, що стара Росія котилась у безодню; але в це ніхто не вірив. І навіть відверті песимісти, все ж, були переконані в тому, що, в кінці кінців, “все нормалізується”. До таких песимістів відносився і сам князь Микола Жевахов. Він бачив витоки бід і напастей, що впали на Росію (та й на все людство) в тому, “що світосприйняття всього людства відірвалось від своєї релігійної основи, що … дух часу перемагає дух вічності, що втрачена віра у безсмертя й загробне життя”. А значить, цілком логічно підсумував Жевахов, вихід із такого становища може бути тільки один: “Треба повернутися й повернути життя до його релігійного центру, до її джерела — Бога. Тоді все стане ясним і зрозумілим;… тоді іншими стануть наші ідеали, одухотвориться життя, люди перестануть розмовляти різними мовами”.

Непривабливо зображуючи духовний стан російського народу, Микола Давидович Жевахов рішуче відмітав будь-які спроби відшукати коріння революції в особливостях характеру російської людини. Глибоко проникаючи в природу й витоки зла, він писав: “Твердження, що “більшовики блискуче зуміли розгнуздати всі згубні й злочинні начала, які дрімали в душі російського народу” правильне, але слід зауважити, що ці начала притаманні не тільки душі російського народу, але і будь-якій іншій душі і, до того ж, навіть без співвідношення до рівня її “освіти”. Традиції поколінь, світське виховання, звичаї, середовище, освіта — здатні були тільки до деякої міри залякувати звіра в людині, але не приборкувати, тим менше вбивати його. Убивала цього звіра тільки святість, а приборкувала — влада, призначенням якої була боротьба із злом і служіння добру. Там же, де влада бездіяла чи її призначенням була боротьба з добром і служіння злу, там звірячі начала, закладені в природі людини, не тільки прокидалися, але й культивувалися”. Жевахов відзначав, що катастрофа, яка охопила Росію, мала духовну природу: “І де б ми не шукали причин великого горя, що впало на Росію, де б не шукали слідів цих злочинів, які б надзвичайні комісії не збирали і в яких би архівах не рилися, але знайдемо ми ці причини тільки в одному місці — у Біблії”.

Жевахов намагався з’ясувати умови здійснення революцій, провідні сили революційних процесів. Суть його концепції коротко можна сформулювати наступним чином: революції — найважливіший засіб, який використовує ворог роду людського для боротьби з Рятівником людства руками людей. Обов’язкова умова будь-якої революції — зростання безвір’я, що власне й створює ґрунт для успіху революційної агітації. На його думку головним двигуном революційних процесів виступає єврейство: “Невсипущий ворог, який обрав єврейство своїм знаряддям, тільки використав уже готовий ґрунт, народжений безвір’ям”. Тому він стверджував, що “єврейство за суттю своєю є “збірний Антихрист”, “армія сатани”, “джерело світового зла”.

Не з усіма поглядами князя Жевахова можна погодитись. Він був щиро віруючою людиною, через що двигуном будь-якої революції вважав єврейство: “…кожна революція знаменує собою лише боротьбу жидівства з християнством”. Тому він стверджував, що “нема завдання важливішого й терміновішого, ніж ідейне розвінчання єврейства, яке зняло б з нього ореол “обраності” [4]. Жевахов шукав союзників для боротьби з “жидівством”. І знайшов їх у німецькому нацизмі. Психологічні основи таких поглядів зрозумілі — після розгрому й безволля Росії його зачарував опір німців. У середині 30-х років Жевахов не міг як слід розгледіти суть німецького нацизму. Але тепер це достатньо добре відомо. Сподівання на фашизм мало і політичне підґрунтя. Жевахов продемонстрував помилку, характерну для російської правої еміграції – не знаходячи власних сил для звільнення від політичних авантюристів, праві сподівались на зовнішнє вторгнення.

Князю Миколі Давидовичу Жевахову довелося стати самовидцем “страшних літ Росії”. На його думку, відбувалося “велике гріхопадіння російського народу”. У народі він шукав силу, яка зможе зупинити Росію, що падала в безодню, але не знаходив її. Звідси — покладення надії на зовнішнє вторгнення, на допомогу німців у поваленні більшовицького іга. Як більшість емігрантів із Росії, Жевахов наївно вірив у тимчасовість більшовистського режиму й швидке відродження “старої Росії”. У цьому проявився глибокий патріотизм князя Жевахова, для якого Російська імперія була батьківщиною.

література

1. Центральний державний історичний архів України в м.Києві, ф.260, оп.1, спр. 121.

2. Там само, спр.36.

3. Воспоминания товариша обер-прокурора Св. Синода князя Н.Д. Жевахова. — М.: Родник, 1993.

4. Voskres.ru

ББК 63.3 (4 укр-4 дон) 5

Ганна Гедьо,
кандидат історичних наук, доцент,
Маріупольський гуманітарний інститут

Формування складу грецького населення Приазов’я кінця ХVIII — середини ХІХ ст. за матеріалами діловодчої документації

Серед багатьох питань історії приазовських греків найменш дослідженою і дотепер дискусійною залишається проблема їхнього влаштування в Азовській губернії після виходу з Криму. Матеріали місцевих органів влади дозволяють пролити світло на це питання.

Всі державні установи в процесі діяльності не тільки послуговувались актовими регулюючо-правовими документами, а й самі створювали численну кількість ділової документації, зокрема такі її підвиди, як журнали засідань різних колегіальних органів, довідки комісій, службові листи, запити, донесення, рапорти, скарги, реєстри.

Найчисельнішими та різноплановими за інформацією є матеріали діловодства місцевих органів влади. Серед них за формою надання виділяються ордери — документи, які писались від вищої інстанції нижчій. Велике значення в джерелознавстві історії маріупольських греків мають ордери Новоросійського генерал-губернатора Г.О. Потьомкіна щодо управління губернією, ордери та розпорядження Азовської губернської канцелярії. Основна частина їх міститься у фондах “ВУА” Російського державного військово-історичного архіву (далі РДВІА) і фонді Внутрішнього управління Російського державного архіву давніх актів (далі РДАДА).

Листування, в якому одним із учасників виступала офіційна особа, також представляє собою діловодчу документацію. Для того, щоб на основі діючого законодавства вирішити свою проблему, приватна особа зверталася з письмовою заявою в установу, яка представляла державну владу і в якій служили посадовці, наділені владними повноваженнями. В ході розгляду конкретної проблеми виникало листування органів влади, а також листування офіційних осіб з заявником. Всі ці документи носять офіційний характер. Вони складають специфічну документальну систему, котра виділилася з загальної маси матеріалів листування.

Матеріали листування офіційних осіб дозволяють простежити за причинами та процесом переселення греків із Криму до Азовської губернії. Вони особливо цінні, адже глибше розкривають світогляд автора, його ставлення до тих чи інших подій, без прикрас зображують факти. В них відображено не лише особисте життя, а й життя людей, з якими був пов’язаний автор, суспільні відносини.

У 1778 р. християнське населення Криму було виведене до Азовської губернії. Умови, на яких переселенці погоджувалися переселитися до Росії, своєчасно уряд не виконав. Причиною були непідготовленість місцевої адміністрації до влаштування декількох десятків тисяч колоністів, відсутність передбачливості і розпорядливості, недбалість, а іноді і несумлінність представників уряду.

30 жовтня 1778 р. Азовський губернатор В. Чертков повідомляв Г. Потьомкіну, що кримські християни прибули до його губернії, а митрополит Ігнатій прибув 24 жовтня 1778 р. [1].

Становище християн вже на перших порах перебування в межах Росії не відповідало тим сподіванням, якими вони були охоплені під час виходу з Криму. 13 листопада 1778 р. Азовський губернатор В. Чертков повідомляв Потьомкіна, що християни, які прибули до Азовської губернії, були розміщені на квартирах. Навесні наступного року губернська канцелярія планувала розселити їх у відведених місцях і сприяти побудові житла [2].

Про те, як саме влаштували переселенців на нових місцях, свідчить лист митрополита Ігнатія російському резидентові при кримському хані Костянтинову. Цього листа Суворов 2 травня 1779 р. надіслав Потьомкіну. В ньому митрополит змальовував скрутне становище переселенців наприкінці 1778 р. У листі зазначається, що багато людей померло в дорозі. “Христиане большую нужду имели от ненастья и не имея где жить в своих кибитках ночевали, из которых некоторые простудивши себя от голоду померли” [3].

Лист засвідчував, що на зиму греки, які вийшли з Бахчисараю, були оселені в Новоселиці (містечко на ріці Самарі, в 12 верстах на північ від Катеринослава І, нині Новомосковська). Інших розташовували в селах Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря), а частину – в Олександрівській фортеці та навколишніх селах (Матвіївка, Дубровки та ін.) по дві-три родини в одній хаті. Інші ж залишилися без даху над головою: “коим позволено всякому для себя, но без помощи, землянки делать, они лишились всего своего скота и сами с печали не знают что делать” [4].

Таким чином, питання остаточного розташування християн відкладалося до весни 1779 р. Християни відправлялися в різні населені пункти Катеринославського, Царичанського, Натальїнського, Торського повітів.

13 листопада 1778 р. Чертков повідомляв Потьомкіна, що згідно з “ведомостью” Суворова християн, котрі вийшли з Криму нараховувалося 8 200 родин. На побудову хат кожній родині потрібно було не менш 820 000 крб. Якщо ж до цієї суми додати і забезпечення переселенців продуктами харчування і насінням, то, за підрахунками Черткова, ця сума складала не менш мільйона карбованців.

Азовський губернатор повідомляв вищу владу, що у місцевої влади немає грошей ні на побудову хат для переселенців, ні на забезпечення їх продуктами харчування. Не могла місцева влада забезпечити греків і насінням для посіву на нових місцях. Прибутків губернських і митних сум Дніпровської лінії ледве вистачило на утримання переселенців протягом листопада 1778 р. [6].

В Азовську губернію вихідці з Кримського півострова привезли товару на 157 066 крб.39 коп. Митний збір становив 20 793 крб. 7 коп.7. Цієї суми ніяк не вистачало на влаштування переселенців, і того ж 13 листопада 1778 р. Чертков повідомив Потьомкіна про прохання греків прискорити побудову обіцяних домівок на відведених для цього місцях, щоб навесні вони могли розпочати їх впорядкування та зайнятися землеробством. В Азовській губернії не вистачало і будівельного матеріалу для побудови хат 8 200 християнським родинам [8].

Одержавши рапорти Черткова, новоросійський генерал-губернатор 10 грудня 1778 р. наказав визначити суму, яка потрібна на побудову хат тільки для тих, у кого не було ніякого капіталу, а також на харчування переселенців на один рік і на видачу насіння та худоби тільки для незаможних. Для цього вимагалось визначити християн на купців, міщан і селян, підрахувавши як кількість людей, що потребувала допомоги, так і заможних поселян. Також Потьомкін передбачав побудувати для переселенців 2 сільських шпиталі [9].

Чертков, отримавши цей наказ, 27 грудня 1778 р. повідомляв Потьомкіна, що такі відомості швидко зібрати не можна через те, що серед християн деяка частина дуже бідна і потребує допомоги коштами заможних переселенців. Останніх мали запевнити, що всі їхні витрати будуть повернуті в майбутньому [10].

В рапорті від 15 січня 1779 р. Азовський губернатор додавав, що грецькі і вірменські духовні особи, посилаючись на рескрипт Катерини II від 9 березня 1778 р., скаржилися на те, що в місцях розташування християни відчувають великі нестатки в харчуванні і люди просять видати усім “без изъятия” припаси і кормові гроші. Тому В. Чертков, не маючи відомостей про кількість незаможних, наказував видати усім їм гроші за грудень 1778 р. і січень 1779 р. Виплату грошей найбіднішим християнам він передбачав до отримання від Потьомкіна нової постанови відносно переселенців.

Наказ Потьомкіна Азовська губернська канцелярія виконала у лютому 1779 р. 28 лютого вона надіслала йому докладний звіт про становище кримських християн Азовської губернії. Згідно з ним найбіднішим християнським родинам, яким необхідно було побудувати “мазанки”, нараховувалося 5 513. Побудова для однієї родини невеликої селянської садиби, не враховуючи оплати праці, коштувала 65 крб. 5 коп., а для 5 513 родин – 358 620 крб. 65 коп. [11].

На харчування протягом року найбіднішим дорослим, яких нараховувалося 19 523 особи, і 5 612 малолітніх потрібно було 150 302 крб. 8 коп. Кормових грошей, із розрахунку по 3 коп. добових на кожного, а разом на 19 523 дорослих потрібно було 210 848 крб. 48 коп. Для 5 612 малолітніх, з розрахунку кожному на 1 рік по 5 крб. 40 коп., – 13 304 крб. 18 коп.

Таким чином, на провіант і кормові потрібно було 391 455 крб. 28 коп. На придбання насіння 513 родинам належало виділити 104 057 крб. 77,5 коп. на один рік. На заведення господарства “найбіднішим грекам” потрібно було 400 пар волів, 400 телег, 100 плугів, 200 голів рогатої худоби, 1 000 овець. Все це оцінювалося в 19 237 крб. 50 коп.12. Будівництво 20 грецьких церков, двох шпиталів оцінювалося в 48 300 крб. Загалом на влаштування християн Азовська губернська канцелярія вимагала 921 671 крб. 21,5 коп.13. Вона також повідомляла Потьомкіна, що митрополит Ігнатій постійно вимагає для найбідніших кормових грошей, волів, плугів, возів, а для побудови мазанок і церков — лісу та інших матеріалів і робітників. Все це належало доставити якомога скоріше, щоб заохотити греків до освоєння відведеної їм землі. Ігнатій попереджував владу: якщо в березні – на початку квітня ці вимоги не будуть виконані, то греки не зможуть оселитися ні в 1779, ні в 1780 рр. Заможні ж греки прохали владу видати їм на заведення господарства позику, яку вони зобов’язувалися сплатити за 5 наступних років [14].

Вперше переселенці з Криму були враховані в Росії у квітні 1779 р. Про це свідчить “Ведомость о числе состоящих в Азовской губернии селениев, а в оных сколько обоего пола душ и каких наций”. Згідно з нею греків, котрі вийшли з Криму і оселилися в Азовській губернії, нараховувалося 8 618 осіб чоловічої статі і 7 094 особи жіночої статі, вірмен відповідно нараховувалося 6 618 і 6 748, волохів – 86 і 76, грузинів 556 і 108, а загальна кількість християн складала 30 143 [15]. Враховуючи те, що з Криму вийшло 31 386 християн, приходимо до висновку, що втрати населення за 6 місяців склали 1 243 особи.

Вимоги митрополита Ігнатія влада своєчасно не виконала. Четвертого квітня 1779 р. він написав Черткову листа, в якому повідомляв, що до нього з’явилися грецькі депутати, котрі об’їхали всі місця аж до Кальміусу, які планувалися для заселення греками. Уповноважені прийшли до висновку: в ці місця переселятися не можна, тому що клімат там дуже суворий і місцеві жителі ледве не вимерзли; в окрузі ж Маріуполя земля непридатна, немає лісу, води; тож поселятися тут не можна.

Розчарувавшись у запропонованих для оселення місцях, греки у всіх бідах звинуватили митрополита Ігнатія: “Ваше преосвященство, ложными своими обещаниями Вы обманули нас. Мы оставили свой дом, пашни и прочие имения и осели здесь, где обещания нам все еще даете. Лучшего и по приезде нашем не только ничего не нашли, но и недостаток потерпели, и сколько людей померло. Теперь повелевают нам обитать в пустых местах, чтоб умереть от голоду со стариками, с женами и детьми своими” [16].

Ігнатій також повідомив Потьомкіна про намір грецьких уповноважених їхати до імператриці зі скаргами на їхнє становище та проханням скоріше виділити їм для поселення місця: “с Волчьей реки с окружностями оной, по р. Самаре до вершины оной, и по р. Быку, где Луганского полку селения слободы заводятся” [17].

Азовській губернській канцелярії 8 квітня 1779 р. митрополит також повідомляв про відмову греків селитися і займатися хліборобством [18]. Не одержавши ніякої відповіді, митрополит із уповноваженими від греків прибули до Азовської губернської канцелярії і заявили, що на відведених їм місцях вони селитися відмовляються, “разве связанными их повезут” [19]. Завдяки клопотанням митрополита, греки погодилися на цих місцях посіяти хліб, щоб не пропало насіння, з умовою, що їм будуть надані більш придатні місця. В іншому випадку вони відмовлялися одержувати насіння. На погрозу, що у випадку непокори проти них будуть вжиті військові сили, греки заявили, що повернуться до Криму [20].

Насправді ж, представники російського уряду сподівалися, що греки однак засіють відведені їм землі в гирлі р. Солоної, а, можливо, тут і оселяться [21].

26 квітня 1779 р. губернський товариш Герсеванов повідомляв Черткова: “Греки-хлебопашцы по выступлении из зимовых квартир, следуя через Марианопольский уезд, остановились около Матвеевки и прочих селений с требованием, чтоб те земли им отдали, а далее итить не хотят… А 25 числа сего месяца приехал архиерей и уговорил их и они до Дубровок пошли, а оттуда видно, что и архиерей далее идти не хочет, прислав сообщение, что греки не хотят назначенной им земли принимать и просят, чтоб от Михайловки до Матвеевки их посадить” [22, 23].

Враховуючи ці обставини, Герсеванов прохав у Черткова дозволу на використання військових сил проти греків, котрі залишили свої зимові квартири, дійшли до Матвіївни (нині м. Павлоград) і відмовилися рухатися далі на призначені їм місця. Саме для цього російською владою були відправлені два гусарських ескадрони. На щастя, дозволу на використання військових сил Потьомкін не дав. У зв’язку з такими подіями, Герсеванов дійшов висновку, що у греків ніякого землеробства в 1779 р. не буде, тому харчувати за казенний кошт їх треба буде ще у 1780 році [24, 25].

Через сержанта Антонова Ігнатій 30 квітня 1779 р. повідомляв Азовській губернській канцелярії, що “ни он, ни греки на назначенные им земли селиться не пойдут и прокормления себе никакого не желают и остаются где кто теперь расположился до тех пор, пока на их прошение высшей власти резолюция не последует. Что же касается до отягощения тамошних жителей, то на оное его преосвященство объявил, что пущай же они так разорятся как их (греків – А.Г.) разоряли” [26].

1 травня 1779 р. митрополит нагадував Потьомкіну про невиконання владою тих обіцянок, які давалися грекам у Криму: “по обещанию вашего высокопревосходительства мы уверились, что вы изволили указывать, что за оставленные в Крыму наши дома будем награждены домами и за места будут места для вышедших из Крыма христиан, но и поныне ничего не получено, так мучаются христиане, выгнанные из квартир в степь” [27].

Не одержавши відповіді від влади на прохання греків і звинувачений у всіх бідах своїми співвітчизниками, Ігнатій написав листа Костянтинову, нагадуючи йому про обіцянки. “Все, про що ви говорили та обнадіювали, нічого того немає. Пам’ятайте, що і ви в цій справі учасник, бо з ваших слів я попався в цю пастку” [28]. Цього листа Костянтинов надіслав Суворову, який у свою чергу 29 квітня 1779 р. передав його Потьомкіну з проханням звернути увагу на збитки, яких зазнали християни в Азовській губернії. Він прохав Потьомкіна сприяти поліпшенню їхнього скрутного становища і нагадував про вірність християн Російській державі [29].

Листи митрополита до Потьомкіна і Костянтинова показують скрутне становище Ігнатія, який багато зробив для переселення греків у межах Російської імперії, сподіваючись, що царський уряд виконає дані ним обіцянки. Але зрештою нічого не зміг допомогти нормально влаштуватися своїм прихожанам на нових місцях, а втратив довіру і шанобу до себе серед греків. Зміст цих листів свідчить про розчарування Ігнатія в своїх політичних однодумцях.

14 травня Чертков офіційно повідомляв Потьомкіну що внаслідок того, що землі, обіцяні грекам для поселення коло річок Самара, Дніпро, Орел вже були зайняті, греки виявили бажання оселитися в місцях, де розташувався Луганський пікінерний полк. Чертков свідчив, що в цих місцях засновано вже 10 слобод, тому греків тут оселити також було неможливо. На інші ж місця вони відмовлялися переходити [30].

Азовський губернатор пропонував поселити греків у місці “избранном по удобности своего положения под г. Мариуполь, где сесть их купечеству и ремесленникам” [31].

Нарешті 21 травня 1779 р. з’явилася “Высочайшая грамота об устройстве христиан, выведенных из Крыма” [32], на яку вже давно чекали всі переселенці. Грамоту було даровано “Игнатию, митрополиту Готфейскому и Кафайскому и всему обществу крымских христиан греческого закона, всякого звания, всем вообще и каждому особо” у відповідь на послане з Бахчисараю 16 липня 1778 р. “общее и на доброй воле основанное прошение об избавлении всех от угрожаемого ига и бедствия принятием в вечное подданство Всероссийской империи” [33].

Основними пунктами Жалуваної грамоти були: територіальна автономія греків, для управління якою створювався Грецький суд і розправа, які підпорядковувалися губернським службам. На Маріупольщині відновлювалася Готфійсько-Кафійська єпархія на чолі з митрополитом Ігнатієм. Поселення греків звільнялися від військових постоїв, а греки — від служби в армії. Грецьке населення також звільнялося на 10 років від сплачування податків. Воно підпорядковувалося святішому Синоду. На закінчення в грамоті підкреслювалось, що всі ці привілеї надаються “потомственно на вечные времена”.

Митрополит Ігнатій пропонував Черткову і Потьомкіну ознайомити із змістом грамоти греків, які проживали за межами Російської імперії для їх заохочення переселитися до Росії [34].

Однак грамотою були вирішені в основному правові питання. Нею не були визначені терени для постійного мешкання і порядок їх заселення. Територію для поселення греків у грамоті було визначено не чітко. Тому митрополит Ігнатій з депутатами звернулися до князя Потьомкіна з “освидетельствованием”, в якому заявлялось, що вони для “заведения города и поселения хлебопашцев признают земли и места достаточными и способными в следующих границах: от Азовского моря и устья Берды, где крепость Петровская (оставляя к той крепости, как на карте назначено, округу в 12 тысяч десятин), по левому ее берегу до устья речки Каратыша, по левому берегу Каратыша до вершин, с оной прямо на вершину балки Коблой и правому ее берегу до устья, впадающего в реку Мокрые Ялы, по правому берегу Мокрых Ялов до устья, впадающего в Волчью, оттуда по берегу Волчьей до устья балки Осиковой, по левому берегу оной до вершины, с той вершины прямо на вершину реки Береснеговатой по ее правому берегу до устья, впадающего в реку Калмиус, по правому берегу Калмиуса до устья оной, впадающего в Азовское море, отсюда по берегу Азовского моря до вышесказанного округа крепости Петровской” [35].

Князь Потьомкін у відповідь на прохання греків в ордері Азовському губернаторові В.О.Черткову від 29 вересня 1779 р. наказував:

1. Оскільки на землях, зазначених в “обязательном свидетельстве” греків, не було значних казенних і поміщицьких господарств, то їх необхідно віддати грекам для їх поселення та побудови міста. Для сіл відвести по 12 тис. дес. на кожне в тих місцях, які греки визнають придатними, навіть якщо в селі не буде повної кількості – 200 дворів. Залишок землі після відмежування для потреби даної округи призначався для нових поселенців, які будуть прибувати. Грекам ставилася умова: якщо після 10 пільгових років вони не заселять усієї землі, то вона буде передана для поселення інших поселенців. Коли ж кількість їх збільшиться, то їм належить дати землю з ще нікому не призначених місцевостей.

2. Центром грецького поселення визначався Маріуполь. Його будівництво передбачалося або на березі Азовського моря при гирлі р. Кальміус, або при гирлі р. Солоної, притоки Вовчої. Всі землі, що надавалися грекам, повинні були скласти Маріупольський повіт, а тимчасове повітове управління зосереджувалось у Петровській фортеці. Іншим поселенцям, крім греків, заборонялося не тільки селитися в Маріупольському повіті до закінчення 10 пільгових років, але й займатися рибальством у відведеному грекам районі на Азовському морі та на всіх ріках Маріупольського повіту.

3. Першопоселенці Маріупольського повіту повинні були провести на своїх місцях зиму 1779 р. і залишались тут до збору врожаю 1780 р. Після цього вони повинні були переселитися на обрані ними місця з наданням їм різних пільг на шість років. Усі будівлі, що належали поміщикам та іншим поселенцям Маріупольського повіту, а також церква на Кальміусі повинні були перейти у власність греків з відповідним нагородженням їх власників із казенних коштів. Виняток складали лише млини, які греки повинні були або купити на власні гроші, або залишити у власності попередніх хазяїв з приписаною землею по 120 дес. на кожний млин.

4. Через брак лісів у Маріупольському повіті, потрібного для побудови хат та інших будівель, грекам було дозволено користуватися лісом в районі р. Міус, Леонтієвими та Глухими байраками. Для найбідніших будівельні матеріали доставлялися за державні кошти.

5. З огляду на наближення осені і неможливість побудувати власні будинки до зими 1779 р., наказувалося тимчасово дати грекам квартири в Бахмутському повіті, в Торі, Маяках і Райгородку [36]. В ці місця заможні повинні були перебратися своїм коштом, а інші – за казенний рахунок. Бажаючим дозволялося залишатися до літа 1780 р., або перейти в землянки при р. Кам’янці, де вони повинні були провести зиму 1778 р.

6. Князь Потьомкін пропонував митрополиту Ігнатію схилити землеробів до посіву восени 1779 р. озимих хлібів, щоб не гаяти марно часу [37].

До Ордеру додавалася “Карта земель Мариупольского греческого округа”, з показанням місць, які відводилися грекам. На ній власною рукою імператриці було написано: “Быть по сему. Екатерина”, а трохи нижче, підпис:

“Конфирмован 2 октября 1779 года. Потемкин” [38].

Аналізуючи офіційні документи Російської імперії про влаштування греків, слід додати, що хоч Жалувана грамота була підписана Катериною II 21 травня 1779 р., для отримання її митрополит Ігнатій вимушений був виїхати до Петербургу у червні 1779 р. [39]. А 29 листопада 1779 р. Потьомкін повідомляв Черткова про одержання Ігнатієм Жалуваної грамоти і повернення додому з умовою, що згідно з нею грекам буде надана необхідна допомога [40]. Після остаточного призначення місць для поселення греків Черткову наказувалося насамперед побудувати церкву і хату для митрополита. Необхідні витрати на це, а також суму для заведення господарства греків російській уряд обіцяв доставити [41].

Грошей на допомогу грекам від російського уряду потрібно було багато. Ще у вересні 1779 р. Ігнатій і депутати грецької общини доповідали Потьомкіну, що греки, особливо купці і майстрові, від переходу з Криму в Росію понесли великі збитки і зараз не тільки хат, а й будівель не мають. Внаслідок таких збитків вони прохали заснувати державний банк для видачі кредитів і побудови усім незаможнім хат [42].

Перші грецькі населені пункти виникли на території нинішнього Великоновосьоловського району в квітні-травні 1779 р. 25 травня цього ж року капітан Чернявський докладав Герсеванову, що в гирлі р. Вовчої 18 квітня 1779 р. в слободі Богатир були розселені греки [43].

12 червня 1779 р. В. Чертков повідомляв Г. Потьомкіна, що греки, всупереч Ігнатію, вибрали 12 суддів і за їх розпорядженням почали селитися вздовж річок Мокрі Яли і Вовчої. Кількість населених пунктів, заснованих греками в цей період, на жаль, в джерелі не зазначається [44]. В цьому ж році на лівому березі р. Мокрі Яли було засноване с. Керменчик [45].

Тим часом закінчувався 1779 р., у жовтні стало ясно, що переселенці вимушені будуть провести і другу зиму у наспіх збудованих оселях. Зиму 1779 – 1780 рр. частина греків провела в тих же місцях, що і першу. Інші були переведені, згідно з розпорядженням Потьомкіна, до Бахмутського повіту – до Тору, Маяків, Райгородку чи землянок на р. Кам’янці . Хворих і старих відправляли до Самарського монастиря і слободи Орловщини, але така допомога була явно недостатньою. У зв’язку з цим на Орловщині були розміщені штаб і канцелярія князя Шахматова. Він постійно займався добродійною діяльністю щодо кримських переселенців [46].

Ордер князя Потьомкіна про поселення кримських греків “в достаточных и способных местах” Азовської губернії прийняла до виконання Азовська губернська канцелярія, яка 24 березня 1780 р. видала в цій справі відповідний наказ. Виклавши зміст ордеру, вона наказала Азовській межовій конторі вислати межовиків для наділення греків землею у зазначених місцях. Митрополита Ігнатія канцелярія повідомила, що всі греки повинні перейти на поселення: хлібороби – з 1 квітня 1780 р., а купці і міщани з 5 до 10 квітня. Відповідальному за розселення прапорщику Горленському наказували переселити у гирло р. Солоної, в Павлоград, усіх жителів, які проживали на відведених для греків землях у Маріупольському повіті. Земському комісарові Павлоградського повіту майору Канчиєлову наказувалося поклопотатися про розміщення цих переселенців у Павлограді і навколишніх селах, надавши їм допомогу і запевнивши їх про звільнення на років від податків [47].

Однак греки не хотіли поселятися на відведених землях тепер вже Маріупольського повіту. Справа дійшла навіть до того, що значна кількість греків хотіла повернутися в Крим. Мали місце факти непокори губернській владі. Щоб примусити греків зайняти відведені для них землі, були залучені військові частини. Так, губернатор В. Чертков у своєму рапорті Г. Потьомкіну від 5 вересня 1780 р. зазначав, що “признавая те земли будто бы неудобными и учиня смятения, а на оные переходить не похотели, посредством отправленного мною с тремя гусарскими и двумя пикинерными эскадронами волоского гусарского полку господина подполковника Депрерадовича пристойными от него увещаниями без наималейшего сопротивления и противоречия от предприемлемого намерения удержаны, и оное замешательство отвращено и на всемилостивейше пожалованные земли все переведены” [48].

Таким чином, незважаючи на свій опір, навесні та влітку 1780 р. греки залишили свої тимчасові поселення в Самарській паланці і по давньому козацькому шляху на Кальміус через Матвіївку та слободу Васильєво поступово перейшли в Кальміуську паланку. На початку літа 1780 р. греки на чолі з митрополитом Ігнатієм приступили до забудови міста і сіл на території Маріупольщини в тих межах, які закріпив за ними Ордер Потьомкіна від 29 березня 1779 р.

Місто Маріуполь будувалося на узбережжі Азовського моря, на правому боці гирла р. Кальміус, коло озера Домахи, на місці укріплення запорізької Кальміуської паланки, яка припинила своє існування в 1775 р. з ліквідацією Запорізької Січі. В 1774 р. в цій фортеці, за свідченнями Гільденштедта, знаходився полковник із 200 казаками [49]. Саме на цьому місці Азовський губернатор В. Чертков планував побудувати м. Павлівськ і вже приступив до здійснення свого плану, повернувши на Кальміус із слободи Кам’янки, на Дніпрі, стару похідну запорізьку церкву на честь Миколая і оселивши там деяких поселенців [50]. Однак В. Чертков мусив припинити будівництво міста, тому що місцевість, де впадає Кальміус до Азовського моря, була віддана, згідно з розпорядженням Потьомкіна, грекам для побудови міста Маріуполя. Цьому сприяло і бажання греків зберегти свою релігійну і національну своєрідність.

На картах 1778 р., підписаних Азовським губернатором, зображена малоукріплена фортеця Павловськ [51]. На більш детальній “Генеральной карте Азовской губернии с ее уездами, сочиненной И.Исланьевым [52], датованою другою половиною 1778 – першою половиною 1779 р., де зображено навіть заплановане до будування місто Марієнполь, ніякого Павловська немає. Згідно з рапортом Черткова Потьомкіну від 19 січня 1779 р., в Павлоградському повіті проживало 179 жителів (в Павлоградській окрузі – 56, в Калміуській слободі – 72 чоловіка, в Білосарайській слободі – 51 і 328 бездомових робітників у заброді) [53]. В квітні 1779 р., згідно з переписом Азовської губернії, в міській Павлоградській окрузі нараховувалося 75 жителів, в Кальміуській слободі – 98, в Білосарайській – 42, бездомових робітників в заброді — 36054.

Перед заселенням греками Маріупольського повіту Азовською губернською канцелярією були складені плани м. Маріуполя і грецьких сіл. 26 липня 1780 р. кожний майбутній мешканець повіту шляхом жеребкування отримав свою ділянку: “каждый самолично и кому какой номер достался, всяк по тому дворовое место и принял” [55]. При заселенні греками Маріупольського повіту до відомства грецького суду було передано “55 малороссийских домиков” [56].

Про заснування м. Маріуполь невідомий очевидець того часу, писав: “11 июля 1780 г. двести беднейших семейств изъявили желание под предводительством митрополита Готфийского и Кафийского поселиться на Азовском море, по р. Кальмиусу. 15 серпня 1780 р. митрополит із духовенством і греками у числі “до 3 тысяч душ вошли в город и посередине оного в назначенном им для церкви месте отправили молебен” [57].

У Маріуполі оселились греки – кримські переселенці з міст Кафи, Бахчисарая, Карасубазара, Козлова, Балаклави, Гезлевє і Старого Криму [58].

Згідно з повідомленнями Азовського губернатора В.О.Черткова, губернського товариша Герсеванова, капітана Ільяшинського, в серпні 1780 р. було засновано 21 грецьке село: Бешев, Богатир, Велика Каракуба, Великий Янісоль, Георгіївка, Камара, Карань, Керменчик, Константинополь, Ласпа, Малий Янісоль, Мангуш, Сартана, Старий Крим, Стила, Улакли, Чемрек, Чердаклі, Чермалик, Урзуф і Ялта [59].

В подальшому шляхом відокремлення були засновані нові села. В 1784 р. були засновані ще два населених пункти: селище митрополита Ігнатія, яке в подальшому буде називатися Гозадинівкою, і селище першого голови маріупольського грецького суду Михайла Хаджинова – в подальшому Хаджиновка [60]. Карта 1787 р. свідчить, що до цього часу ці землі були заселені. Крім цього на карті з’явився ще один населений пункт — Гончариха [61]. Згідно з “Описанием Екатеринославского наместничества 1793 г.”, Гончариху було заселено [62].

У подальшому Хаджиновка була перейменована в Новий Керменчик, у зв’язку з тим, що в ній оселилися вихідці з с. Керменчик. Гончариха, в якій оселилися вихідці з Великої Каракуби, з 1795 р. була перейменована в Нову Каракубу, а селище Гозадинівка після від’їзду спадкоємців митрополита Ігнатія припинило своє існування.

В 1802 р. вихідцями з Великої Каракуби було засноване с. Волноваха (нині с.Бугас), а в 1826 р. переселенці з Турціїї заснували село Анадоль.

Поповнило грецьке населення у 1857 р. переселення греків-волонтьорів — учасників Кримської війни 1853-1856 рр. на місці колишньої Гозадинівки. Тут було утворене село Митрополитське – досить специфічне грецьке поселення, першими жителями якого були волонтери грецького легіону.

Грецький легіон разом із частинами Кримської армії брав участь у бойових діях і особливо відзначився в ході героїчної оборони Севастополя, яка тривала 349 днів. Воїни легіону знаходилися у складі гарнізону з 1 березня до 27 серпня 1855 р. [63].

Колишнім волонтерам, які побажали залишитися в Росії і прийняти російське підданство, надавалася можливість поселитися в районі м. Маріуполя із звільненням від сплати податків на три роки [64]. Однак волонтери, прибувши на місце, відмовилися жити в грецьких населених пунктах і висловили бажання поселитися окремо, посилаючись на відмінності з місцевим грецьким населенням в мові і звичаях [65].

Враховуючи, що поблизу Маріуполя вільних казенних земель практично не залишилося, проблему довелося вирішувати уряду. За представленнями міністра Державного майна і Військового міністра, проекти рішення були направлені Олександру ІІ. Проект передбачав відвід під поселення волонтерів земельної ділянки с. Митрополитське, площею 2 264 дес. зручної і 100 дес. незручної землі. Ця територія була з 1857 р. на 12 років передана місцевому дворянинові М. Заводському [66]. За наказом імператора даний контракт був розірваний на користь греків.

22 травня 1857 р. надійшов найвищий дозвіл на відвід під поселення волонтерам зазначеної дільниці. На ній поселялися 201 грецькій волонтер. Їм надавалася грошова позика 45 крб. сріблом на 5 років без процентів. Крім цього волонтерам була передбачена безвідплатна одноразова допомога по 100 крб. офіцерам і по 55 крб. нижчим чинам [67]. Знов створене поселення отримало назву Ново-Миколаївки, але в народі його продовжували називати Волонтерівкою.

Таким чином, архівні джерела допомогли пролити світло і на життя греків після виводу з Криму і поселення в Приазов’ї. Вони свідчать, що грамота про привілеї греків у межах Російської імперії, яку діячі царського уряду обіцяли надати християнам ще до початку переселення, була підписана Катериною ІІ тільки 21 травня 1779 р. Митрополит Ігнатій одержав її лише 11 лютого 1779 р. В проекті Жалуваної грамоти, датованому серпнем 1778 р., грекам відводилися Катеринослав, Таганрог і Азов. Внаслідок заселення цієї місцевості, грекам, грамотою від 21 травня 1779 р., відводилося місто Маріуполь.

До поселення греків на Маріупольщині Азовською губернською канцелярією було складено план м. Маріуполя і відведено місця під села. Кожний майбутній мешканець повіту шляхом жеребкування отримував свою ділянку (“дачу”).

У Приазов’ї греки заснували м. Маріуполь і 21 село. В подальшому кількість грецьких населених пунктів поступово збільшувалася. Однак, досягнувши своєї мети виводом християнського населення з Криму, російський уряд лише частково задовольнив їх вимоги. На перших порах грекам дозволялося мати свій суд та внутрішню поліцію з виборних представників народу. З часом самоврядування греків і їхня ізольованість стали заважати урядові. Це сприяло розселенню серед них представників інших етносів і остаточній ліквідації грецького самоврядування 18 березня 1875 р., після чого греки були прирівняні у правах до всіх мешканців Катеринославської губернії.

література

1. Російський державний архів давніх актів (далі РДАДА).- Ф.16, оп.1.- Спр.588, ч.13.- А. 451-451 зв.

2. РДАДА.- Ф.16, оп.1.- Спр.588, ч. 13 . – А. 432-432 зв.

3. РДАДА. – Ф.16, оп.1.- Спр.588, ч.12.- А.381; Дубровин Н. Присоединение Крыма к России. – 1887. -Т.З.- С. 171;

4. РДАДА. – Ф.І6, оп. 1. – Спр.588, ч. 13.- А.381-381 зв.; Дубровин Н. Присоединение Крыма к России. – Т. 3.- С. 171-172

5. РДАДА.- Ф.16, оп.1.- Спр.588, ч. 13. – А. 457.

6. Інститут Рукопису ЦНБ НАН України (далі ІР ЦНБ НАН України). – Ф.Х.- Спр.14773.- А. 49; РДАДА. – Ф.16, оп.1.- Спр.588, ч.13.-А. 456-456 зв.

7. РДАДА. – Ф.16, оп.1.- Спр. 588, ч. 13. – А. 231-232.

8. ІР ЦНБ НАН України. Ф.Х.- Спр.14773. – А. 50.

9. РДАДА. – Ф.16, оп. 1.- Спр. 588, ч. 13. – А.443.

10. Там само. – А. 444.

11. Там само. – А. 240.

12. Там само. – А. 294-295.

13. Там само. – А. 295-297.

14. Там само. – А. 297-298.

15. Там само. – Ч.6.- А. 119 зв.

16. Там само. – Ч. 13. – А. 258-259.

17. Там само. – А. 259.

18. Там само. – А. 255-256 зв.

19. Там само. – А. 257-258.

20. Там само.

21. Там само. – А. 265-265 зв.

22. Там само. – А. 256.

23. Там само. – А. 265-265 зв.

24. Там само. – А. 264.

25. Там само. – А. 256.

26. Там само. – А. 263.

27. Там само. – А. 395.

28. Там само. – А. 381 зв.

29. Архив князя Воронцова. – М., 1880, кн.24.- С.297-298.

30. РДАДА.- Ф. 16, оп. 1. – Спр.588, ч. 13. – А.260-260 зв.

31. Там само. – А. 259

32. Маріупольський краєзнавчий музей (далі МКМ). – Спр. 3471; ПСЗ.- 1-е собрание.- Т.20, N 14879, С. 824-825; Дубровин Н. Присоединение Крыма к России. – Т.З.- С. 194-197.

33. ПСЗ. – 1-е собрание. – Т. 20, N 14979. – С.824.

34. РДАДА.- Ф.16, оп.1.- Спр. 588, ч.13.- А. 283.

35. Там само. – А. 245-246 зв.

36. Дубровин Н. Присоединение Крыма к России. – Т.З. – С. 371-373; Отвод земли грекам, переселяющимся из Крыма к Азовскому морю // ЗООИД. – 1860. – Т.4. – С. 359-362.

37. Отвод земли грекам, переселяющимся из Крыма к Азовскому морю // ЗООИД. -1860. – Т.4 -. С. 361.

38. МКМ. – Спр. 3354

39. Заметки из дневника протоиерея Трифилия // ЗООИД.-1867.-Т.6.- С.593.

40. РДАДА.- Ф.16, оп.1. – Спр.588, ч. 13. – А. 316.

41 Там само.

42. Там само. – А. 304.

43. РДАДА. – Ф.16, оп.1. – Спр.588, ч.13. – А. 265.

44. РДАДА. – Ф.16, оп.1. – Спр.588, ч.13. – А. 276-276 зв.

45. РДАДА. – Ф.16, оп.1. – Спр.588, ч.7. – А. 263-264 зв.

46. Феодосий Макариевский. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. – Екатеринослав.- 1861. – Вып. 1.- С.383,386.

47. Отвод земли грекам, переселяющимся из Крыма к Азовскому морю // ЗООИД. –1860. – Т 4. – С. 362.

48. Указ из Азовской губернской канцелярии за No 1817 от 28 марта 1780 г. в армянское и греческое общества. — Мариуполь, 1928; МКМ.- Спр. 3371.

49. Дневник путешествия в Южную Россию академика Гильденштедта И.А. в 1774 гг. // ЗООИД. – 1879. – Т.11.- С. 222.

50. Гавриил. Отрывок повествования о Новороссийском крае из оригинальных источников почерпнутый // ЗООИД. – 1853. – Т.3. – С. 122-124.

51. Російський державний військово-історичний архів (далі РДВІА). – Ф. ВУА. – Спр. 20125; РДАДА. – Ф. 192, оп.1. – Спр. 4.

52. РДАДА. – Ф. 192, оп. 1. – Спр.1.

53. Там само. – Ф. 16, оп. 1. – Спр. 588, ч .6. – А. 46-46 зв., 63.

54. Там само. -А.117 зв.

55. Там само. – Ф.16, оп.1.- Спр.588, ч.6.- А. 261-261 зв.

56. Там само. – А. 265.

57. РДАДА. – Ф.16, оп.1.- Спр.588, ч.6.- А. 261.

58. Серафимов С. Крымские христиане (греки) на северных берегах Азовского моря. –Екатеринослав, 1901. – С. 17; Мариуполь и его окрестности. Мариуполь, 1992. – С. 72-73.

59. РДАДА. – Ф.16, оп. 1. – Спр. 588, ч. 6. – А. 261 зв., 262-264, 265 зв.

60. РДАДА. – Ф.16, оп.1. – Спр. 693, ч.6. — А. 188.

61. РДВІА. – Ф.ВУА. – Спр. 18725. – А.58.

62. РДВІА. – Ф.ВУА. – Спр. 18727.

63. Пряхин Ю.Д. Греческий легион императора Николая І и поселение его ветеранов в Приазовье // Русский военно-исторический журнал. — 1998, No 6-7. — С. 4.

64. Російський державний історичний архів. – Ф. 571, оп. 4. – Спр.2080. – А.1.

65. Там само. – Ф.383, оп.19. – Спр.5073. – А. 34 – 35.

66. Там само. – Спр. 25073. – А. 45, 66.

67. Там само. – Ф.1263, оп.1, – Спр. 2623. – А. 47-48.

ББК 63.3 (4 укр) 622

Олена Отземко,
кандидат історичних наук, доцент,
Донецький національний університет

СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В ДОНБАСІ ЗА ЧАСІВ НЕПУ

Становище соціальної сфери є показником економічної і політичної стабільності держави. Адже забезпечення соціальних потреб населення, зокрема виплата пенсій за віком, допомога інвалідам, сиротам, безробітним, постраждалим від нещасливих випадків і стихійного лиха на високому рівні можливе лише в економічно міцній країні, керівництво якої розуміє, що населення, спокійне за своє майбутнє — це одна з головних умов стабільного розвитку. Виходячи з цього нами зроблено спробу проаналізувати стан соціального забезпечення в Донбасі за часів нової економічної політики, коли відбувалося становлення радянської державної системи. Сфера соціального забезпечення в Україні в ті часи включала державне пенсійне забезпечення різноманітних категорій утриманців, одночасову допомогу потерпілим від стихійного лиха, допомогу безробітним, голодуючим, соціальне страхування робітників промислових підприємств і державних установ. Наша мета – висвітлити діяльність місцевих органів влади Донбасу в першому з перерахованих напрямків, а саме, пенсійне забезпечення різноманітних категорій утриманців.

Цю проблему майже не досліджено ані в рамках Донбасу, ані в масштабах України. Є тільки невеликий за обсягом матеріал Е.І.Насирова, присвячений діяльності Комітетів взаємодопомоги в Донбасі в 20-ті роки, але він помилково вважає роком їх організації 1923 [1]. Насправді постанову про їх утворення було ухвалено РНК УСРР 21 грудня 1921 р., а діяти в Донецькій губернії вони почали з 1922 р. Декілька абзаців про налагодження діяльності відділів соціального забезпечення в Україні в 20-ті роки міститься в працях О.Д.Бойко [2] та П.М.Тригуба [3], а також в монографії А.В.Гонтара, що розкриває діяльність міських рад в республіці в 20-40-ті роки [4].

Проблеми соціального забезпечення населення розглядалися на місцевих з’їздах рад, звичайно, як складова частина звіту виконавчого комітету за певний відрізок часу. Періодично становище справ у цій сфері заслуховувалося на засіданнях президій виконавчих комітетів. Як свідчать проаналізовані нами протоколи президії Донецького губернського виконкому, ці питання, порівняно з іншими (особливо кадровими, організаційними, фінансовими) розглядалися не дуже часто: у 1920 р. – 8 разів, 1923 р. — 6 разів, 1924 р. — 4 рази, в січні–червні 1925 р. — 3 рази [5, арк.347; 6,арк.3-128]. Така ж ситуація складалася й в окружних виконавчих комітетах: питання соціального забезпечення населення обговорювалися пересічно 2-3 рази на рік [7,арк.123; 8].

Безпосередньою роботою в цьому напрямку займалися відділи соціального забезпечення у складі губернських і повітових (з 1923 р. — окружних) виконкомів, призначені члени президій волосних (з 1923 р. — районних) виконавчих комітетів. У складі міських рад створювалися секції соціального забезпечення. Після реформи місцевого радянського апарату, здійсненої за ініціативою Донецького губернського керівництва у 1923 р., відділи соціального забезпечення (як і відділи народної освіти і охорони здоров’я) було реорганізовано в інспектури, а їх штати скорочено [9, с.60]. У 1926 р. справу соціального забезпечення в районах було передано з компетенції президій виконавчих комітетів до адміністративних відділів.

В першій половині 20-х років діяльність органів соціального забезпечення відбувалася за такими напрямками: розподілення грошових і продуктових пайків між родинами червоноармійців, виплата пенсій і допомог інвалідам, родинам, позбавленим годувальника, “жертвам контрреволюції”, одноразової допомоги тим, хто потерпів від стихійного лиха, хто бідував, утримання будинків інвалідів. Всього ж потребуючих допомоги, за неповними даними, у 1920 р. в Донецькій губернії налічувалося 161 тис. чол. [10, арк.42; 11, арк.39-41; 12,арк.13]. Треба відзначити, що в зазначений період державна соціальна допомога надавалася лише мешканцям міст і робітничих селищ. Питання про надання державної допомоги пенсіонерам, інвалідам та іншим утриманцям з сільської місцевості почало поступово вирішуватися лише з другої половини 1925 р. До цього часу допомогу їм мали надавати Комітети взаємодопомоги, про які йтиметься нижче.

Однак в 1921-1925 рр. місцеві органи влади не змогли налагодити нормальне матеріальне і грошове забезпечення навіть тих категорій утриманців, які мали право на державну допомогу. Головними причинами було тяжке становище губернії на початку 20-х років, а також нерегулярне й недостатнє державне фінансування відділів соціального забезпечення. В 1921-1923 рр. до цього додалися тяжкі наслідки голодомору. Сесія губернського виконавчого комітету у жовтні 1921 р. констатувала фактичну відсутність губернського відділу соціального забезпечення, вся робота якого відбувалася тільки на “папері”. За сім місяців цього року матеріальна допомога на одну особу становила по губернії пересічно 3 фунти хліба й ¾ аршину матерії. Звертаючи увагу на збільшення кількості утриманців, завідувач відділу С.Горленко відзначав повну відсутність перспектив подальшої роботи [13].

Аналіз матеріалів повітових виконавчих комітетів засвідчує, що протягом 1920-1922 років більш-менш регулярну допомогу продуктами і грошима одержували тільки родини червоноармійців, які при надходженні коштів забезпечувалися першочергово. Розмір її був мізерним. В Дебальцевської волості Юзівського повіту родини червоноармійців були забезпечені продовольством на 5% і лише у місті Дебальцеве. В Луганському повіті 6071 родина у жовтні 1921 р. одержала 274 тис. крб. й 32 п хліба (в цей час буханка білого хліба на ринку коштувала 6 тис. крб., чорного — 2,5 тис. крб.). Завідувач відділу соціального забезпечення Таганрозького повіту, робота якого вважалася найкращою в губернії, констатував навесні 1921 р., що на пенсію, яку вони сплачували (2700 крб.) прожити неможливо [14, арк.122; 15, арк.9; 16, арк.146,177]. Такі ж категорії, як пенсіонери, інваліди, вдови нічого не одержували по декілька місяців. В цілому по губернії на 1 серпня 1922 р. заборгованість по продуктових пайках становила 60 тис. Пудів [17, с.47]. Щодо забезпечення утриманців одягом, взуттям, паливом — це взагалі було надзвичайно рідким явищем.

Характерним для цього часу був неоднаковий розмір пенсій і допомог в різних волостях і повітах: в червні 1920 р. він коливався від 20 до 300 крб. Були й такі факти, коли комуністи, які приїжджали в сільську місцевість на роботу, значилися “жертвами контр революції” й одержували по 2-3 тис. крб. Допомоги [18, арк.59].

Тяжке становище справ в цій галузі зумовило те, що в 1922 р., після впровадження місцевого бюджету, залишаючи соціальне забезпечення на державному фінансуванні, ВУЦВК запропонував губвиконкомам й губернським економічним нарадам знайти джерела для покращення фінансового і матеріального становища його органів. Донецька губернія, зі свого бюджету спромоглася виділити у 1922-1925 рр. 1,3-2,4%, що було найменшою статтею витрат [19, с.196-199].

Місцеві виконавчі комітети, окрім того, проводили тижні допомоги родинам червоноармійців, інвалідам, “жертвам контрреволюції”, двотижневики сільської взаємодопомоги, протягом яких збирали грошові пожертвування, одяг, продукти, розповсюджували художні марки. У вересні 1923 р. протягом тижня допомоги інвалідам у Бахмуті було зібрано 487 тис. крб., в той час, як з місцевого бюджету на весь рік було виділено 172 тис. крб. При виконкомах у різні роки існували комісії допомоги інвалідам, жертвам контрреволюції, родинам червоноармійців. Поширювалася така форма допомоги утриманцям, як створення артілей і кооперативів, видача безплатних патентів на право займатися торгівельною діяльністю. В 1924 році в губернії було 48 артілей, 9 орендних підприємств, на яких працювали 679 інвалідів із заробітком 20-80 крб. на місяць. За звітом завідувача окружного відділу соціального забезпечення В.Навроцького в 1925 р. у місті Сталіно безплатні патенти отримали 85 інвалідів І-ІІІ груп, які заробляли 90 крб. на місяць (максимальна пенсія за інвалідністю становила 22 крб.) [19, с.196; 20, арк.351; 21].

До відділів соціального забезпечення також прикріплювалися промислові підприємства, земельні ділянки, при будинках інвалідів створювалися майстерні. Проте вони не завжди були рентабельними. Так, в 1922 р. два миловарних і шкіряний заводи губернського відділу соціального забезпечення прибутків не давали, а земельні ділянки в деяких повітах за відсутністю реманенту здавалися в оренду. Правда, в 1925 р. робота підприємств Сталінського окружного відділу соціального забезпечення — млинів, пекарні, взуттєвої фабрики — на засіданні президії виконавчого комітету була оцінена задовільно [7, арк.112; 17, с.46].

Ще одним засобом вирішення проблеми нестачі коштів були “чистки” утриманців, які проводилися періодично. Після такої “чистки”, здійсненої у вересні 1923 р., з 15 тис. чоловік, що отримували державну соціальну допомогу по Донецькій губернії, залишилося 9 тис. Державного забезпечення позбавлялися інваліди, які працювали в артілях й кооперативах і вважалися маючими власний прибуток [22, арк.131].

Отже, ані у державних, ані у місцевих органів влади не вистачало коштів на забезпечення людей, що потребували допомоги. В той же час, у жовтні 1923 р. на утримання відділів соціального забезпечення були передані родини працівників, яких направляли в радянсько-партійні школи. У зв’язку з цим президія губернського виконавчого комітету в листопаді 1923 р. запропонувала відділам скоротити витрати по інших категоріях утриманців [23, арк.263]. В 1924 р. з’явилася нова категорія пенсіонерів – родини загиблих комуністів.

Про розмір пенсій, які сплачувалися в Донбасі в ці роки, надають уявлення матеріали по Сталінській окрузі, наведені в таблиці [20, арк.351; 24, арк.128; 25, арк.26].

Розмір пенсії залежав від групи інвалідності (І група — 22 крб., ІІ група — 15 крб., ІІІ група — 11 крб.) або від кількості непрацездатних членів у родині. Треба відзначити, що самі працівники органів соціального забезпечення і в центрі і на місцях визнавали, що розмір цих пенсій, особливо для родин червоноармійців, занадто малий. До того ж, незважаючи на встановлені законодавством норми, Наркомат соціального забезпечення міг, як це сталося в 1925 р., через недостатнє фінансування, знизити пенсії, в даному випадку інвалідів і родин червоноармійців, на 30% [26, арк.58; 27, 209-210].

Таблиця. Пенсійне забезпечення населення сталінської округи за часів НЕПу

Категорії пенсіонерів	Розмір пенсій (в крб.)
	1924 р.	1925 р.	1928 р.
1) Інваліди І-ІІІ груп громадянської та світової війн – в містах і селищах – в сільській місцевості 2) Родини червоноармійців – в містах і селищах – в сільській місцевості 3)Родини загиблих партійних робітників – в містах і селищах – в сільській місцевості 4) Родини курсантів радянських партшкіл – в містах і селищах – в сільській місцевості 5) Персональні пенсіонери (незалежно від місця проживання)	3 — 14 – 1 — 6 – н/д – 9 — 18 – 20-50	11 — 22 – 7,5 – 15 – 15 — 30 – 14 — 28 – 30 – 69	11 — 22 3 — 6 7,5 — 15 2 – 5 15 — 30 7,5 — 15 15 — 40 11,25 — 30 50 — 150

Аналізуючи роботу органів соціального забезпечення в Донбасі, треба звернути увагу на діяльність Комітетів взаємодопомоги (КВД). Вони створювалися в сільській місцевості за постановою Раднаркому УСРР від 21 грудня 1921 р., мали статус громадських організацій, які обиралися загальними зборами селян і підпорядковувалися повітовим відділам соціального забезпечення. Їх завданням була допомога селянам, які потерпіли від стихійного лиха, забезпечення інвалідів, сиріт та інших категорій утриманців, допомога біднішим селянам. Кошти для цього КВД мали одержувати від обробітку землі, що їм виділялася, роботи орендованих підприємств, а також самообкладання селянства [28, арк.92]. Як вже йшлося вище, у першій половині 20-х років через нестачу коштів державну соціальну допомогу отримували лише пенсіонері та інваліди в містах і робітничих селищах. Створюючи КВД, влада таким чином намагалася налагодити соціальне забезпечення утриманців, що мешкали в сільській місцевості, за рахунок самого населення. Але ця спроба виявилася невдалою, передусім, через те, що, комітети почали організовуватися в найтяжчий для селянства час розрухи й голодомору.

Аналіз матеріалів, які характеризують діяльність КВД в Донецькій губернії, засвідчує, що ці організації не знайшли відгуку в селянській масі і не виправдали сподівань керівництва. На початку 1922 р. губернський виконком заборонив їх організацію в Маріупольському, Таганрозькому, Юзівському, Гришинському повітах як голодуючих. В решті повітів КВД вдалося створити лише “при посиленому сприянні партійних і військових органів” [17, с.45]. Вони мали дуже слабку матеріальну базу і майже не розвивалися. Наприкінці 1922 р. у розпорядженні 818 КВД було 74,4 тис. п хліба (91 п на комітет), у 1924 році на комітет (їх в губернії було 609) приходилося пересічно 262 п хліба і 13 крб. При цьому, наприклад, в Шахтинській окрузі 60-70% коштів витрачалося на так звані “організаційні потреби”. Частина продуктів із фондів КВД виділялася працівникам радянського апарату, які не мали свого господарства (іноді до 60%) [22, арк.437-439; 29, с.85].

Селяни взагалі ставилися до Комітетів взаємодопомоги негативно, справедливо ототожнюючи їх з Комітетами незаможних селян, які також не мали авторитету на селі. Комісія Наркомату Робітничо-селянської інспекції, що перевіряла становище низового радянського апарату в Донецькій губернії на початку 1925 р., констатувала нерозмежованість функцій КНС і КВД, нечисленність останніх, відсутність авторитету серед населення, а також самопостачання КНС із фондів Комітетів взаємодопомоги, що посилювало недовіру до них селянства. Аналогічна інформація міститься у звіті Урзуфської сільради Маріупольської округи на нараді у справі радянського будівництва в лютому 1925 р. В обох документах йдеться про те, що КНС фактично підкорили собі Комітети взаємодопомоги. Їх члени становили 79% працівників КВД [30, арк.8; 31, с.11]. Реальною роботою КВД можна вважати лише обробіток земельних ділянок родинам червоноармійців та інвалідам, забезпечення їх посівним зерном, що також здійснювалося в недостатніх розмірах.

Ці дані свідчать про те, що значна частина населення Донбасу, переважно мешканці сільської місцевості, яка потребувала державної допомоги, в ці роки була залишена напризволяще.

Протягом другої половини 1925 — 1928 років у діяльності органів соціального забезпечення Донбасу відбулися деякі позитивні зміни. Спричинялося це передусім стабілізацією економічного життя країни, наслідком якої було поширення кола людей, що отримували державну соціальну допомогу.

В другій половині 1925 р. пенсійне забезпечення родин червоноармійців, інвалідів та родин загиблих партійних робітників частково було передано в страхові каси. Останні були частиною системи соціального страхування, яка почала діяти в Україні наприкінці 1921 р., а в Донбасі фактично з травня 1922 р. Постанова РНК УСРР “Про соціальне страхування осіб, що займаються найманою працею” зобов’язувала підприємства і державні установи відраховувати кошти в фонд страхових кас. З цього фонду виплачувалися пенсії за віком, втратою працездатності на виробництві в результаті нещасливого випадку, фінансувалися лікувальні установи так званої “робітничої медицини”, дитячі установи і будинки відпочинку промислових підприємств [32, с.332; 33, с.137]. Восени 1925 р. Сталінський окружний відділ соціального забезпечення з 734 підопічних родин, що були закріплені за ним у місті і на рудниках, передав страхкасам 213. В цій справі не обійшлося без плутанини й порушень. В листопаді 1925 р. комісія з “чистки пенсійних” при Сталінському виконкомі винайшла п’ять родин “загиблих комунарів”(партійних робітників), які отримували пенсії відразу у двох місцях — страхкасі і відділі соціального забезпечення. В тому ж місяці на засіданні президії Артемівського виконкому йшлося про зрівняння розмірів пенсій, що сплачували родинам загиблих комуністів страхкаси й відділи соціального забезпечення. Оскільки останні платили менше, до централізованого вирішення цього питання президія зобов’язала відділи соціального забезпечення перераховувати різницю безпосередньо на рахунок страхкас [8, арк.36; 34, арк.86].

Передача частини утриманців на забезпечення страхових кас імовірно мала на меті звільнення коштів для поширення кола тих, хто отримував допомогу у відділах соціального забезпечення. Адже на початку 1926 р. вони почали сплачувати пенсії усім категоріям утриманців, про які йшлося вище, в сільської місцевості. Правда, як свідчать дані, наведені в таблиці, розмір цих пенсій був ще нижчим порівняно з пенсіями у місті. Це особливо стосувалося інвалідів — 3-6 крб. та родин червоноармійців — 2-5 крб. на місяць. Проте, й такі гроші в масштабах округи знайти було нелегко. В Сталінській окрузі, наприклад, для цього потрібно було 70 тис. крб., які на засіданні президії виконавчого комітету пропонувалося або внести з місцевого бюджету, або звернутися з клопотанням про їх перерахування до Наркомату соціального забезпечення (зупинилися на останньому варіанті) [7, арк.229].

Отже, незважаючи на різноманітні труднощі, кількість громадян, отримуючих державну соціальну допомогу в Донбасі в ці роки зростала. В Сталінській окрузі, щодо якої є відомості, пенсії у відділі соціального забезпечення на 1 червня 1926 р. отримували 823 родини, на 1 жовтня 1927 р. — 1190 родин, на 1 квітня 1928 р. — 1320 родин. Завідувач відділу соціального забезпечення відзначав, що якби фінансування з державного та місцевого бюджетів було достатнім і вчасним, їх кількість була б ще більшою. В цілому підопічних відділів соціального забезпечення і страхових кас в окрузі нараховувалося близько 12 тис. [25, арк.25].

В той же час, спираючись на дані таблиці, можна зробити висновок, що вже в 20-ті роки, представники партійної номенклатури та їх родини мали привілеї у сфері соціального забезпечення порівняно з іншими категоріями утриманців. Їх пенсії були значно вище (особливо персональні) порівняно з пенсіями інвалідів війни і родин червоноармійців. До того ж, вони збільшувалися протягом зазначено періоду, тоді як пенсії останніх не змінювалися. Про рівень життя пенсіонерів, які знаходилися на державному забезпеченні, можна скласти уявлення, якщо порівняти розмір їх пенсій (дані таблиці за 1928 р.) із середньою заробітною платою робітників Донбасу в цей період — 64 крб., а також з цінами на основні види товарів на ринках: мука житня — 10,3 коп. за кг, мука пшенична — 15,3 коп. за кг, хліб пшеничний — 20 коп., гречана крупа — 23,5 коп., яловичина — 66,3 коп., баранина — 87,5 коп., масло вершкове — 1 крб. 60 коп., яйця курячі – 31-33 коп. за десяток, керосин — 10,4 коп. за літр (в кооперативних крамницях ціни були дещо нижче) [35, с.154-155]. Як бачимо, більш-менш відчутну допомогу отримували родини загиблих партійних робітників і курсантів радпартшкіл, а також персональні пенсіонери.

В цей період зміни відбулися також в діяльності Комітетів взаємодопомоги (КВД): наголос робився на їх громадських засадах, до членства в них залучалися широкі маси не тільки бідняків, а і середняків. Тільки по Артемівській окрузі ставилося завдання залучити до “колективного” членства в КВД 140 тис. селян. Головним напрямком їх діяльності проголошувався господарський: комітети отримали додаткові земельні ділянки, підсобні підприємства (млини, цегляні заводи, шахти, прокатні пункти тощо), для них купувалися в кредит трактори. Тепер КВД мали надавати допомогу усім біднішим селянам, в тому числі й інвалідам і пенсіонерам. Можна сказати, що в 1926-1928 рр. Підпорядкованість КВД відділам соціального забезпечення була формальною, а їх діяльність більше спрямовувалася на пропаганду колективних форм господарювання. До того ж, в ній, як і раніш, було чимало недоліків і порушень [36, арк.14-15; 37, арк73].

Окрім зазначених змін, в цей період в діяльності відділів соціального забезпечення також з’явилися нові напрямки. Це опіка неповнолітніх сиріт (нагляд за їх майном, оформлення усиновлення та удочеріння), допомога глухонімим інвалідам (організація взуттєвої майстерні, працевлаштування їх на інші виробництва, організація ліквідації неписьменності), організація лікування інвалідів у спеціальних лікувальницях і на курортах, забезпечення їх протезами, пільговими квитками на транспорт, влаштування до ВНЗ [38, арк.85]. В планах відділів, які вони намагалися реалізувати по можливості, було також забезпечення пенсіями інвалідів дитинства (переважно незрячих), інвалідів від нещасних випадків, сплата пенсій за віком мешканцям сільської місцевості, допомога громадянам, що не отримували пенсій ні в страхкасах, ні у відділах соціального забезпечення, організація школи-інтернату для глухонімих дітей, артілей жінок-інвалідів тощо [25, арк.27; 39, арк.125].

У роботі органів соціального забезпечення регіону залишалося ще чимало проблем. Головною з них було недостатнє фінансування, яке не дозволяло охопити соціальним забезпеченням усіх потребуючих допомоги громадян (глухонімі, незрячі, літні люди з сільської місцевості та ін.), сплачувати утриманцям пенсії достатнього розміру, підтримувати у задовільному стані будинки інвалідів, надавати допомогу кооперативам інвалідів. З останнього приводу на VIII з’їзді рад Сталінської округи у 1926 р., навіть було висловлено докір на адресу уряду в особі Петровського (він робив доповідь), який, добре оцінюючи діяльність інвалідної кооперації, зовсім їй не допомагав. Відділам соціального забезпечення доводилося боротися і з такими явищами, як “гастролери” (люди, що їздили по країні, називалися потерпілими від стихійного лиха і отримували одночасну допомогу), проституція збіднілих жінок (їм надавали одночасну допомогу й працевлаштовували), професійне жебракування інвалідів, особливо незрячих, які не хотіли працювати [8, арк.78; 26, арк.59]. Про невирішеність багатьох питань і загостреність проблем в цій галузі свідчить і такий факт: серед чисельних скарг, що надійшли протягом 1926 р. до Сталінського окружного відділу робітничо-селянської інспекції, перше місце за кількістю посіли скарги з приводу діяльності страхкас, третє — з приводу діяльності відділів соціального забезпечення (разом близько 50%) [40, арк.6].

Таким чином, в діяльності органів соціального забезпечення Донбасу за часів НЕПу можна відзначити як позитивні, так і негативні риси. До позитивних зрушень можна віднести зростання, хоча й повільне, чисельності утриманців, що бралися на державне забезпечення, збільшення розміру пенсій, різноманітні форми і методи роботи відділів соціального забезпечення, які сприяли ширшому охопленню населення соціальною допомогою. В той же час, нормальній їх діяльності перешкоджали як об’єктивні чинники — розруха, голодомор початку 20-х років, так і прояви, властиві адміністративно-бюрократичній системі, що формувалася в ті роки в Україні — залишковий принцип фінансування соціальної сфери, класовий підхід до проблем соціального забезпечення, надання допомоги, передусім, категоріям населення, в підтримці яких була зацікавлена держава.

ЛІТЕРАТУРА

1. Насыров Э.И. Комитеты взаимопомощи Донбасса.1923-1929 гг. // Летопись Донбасса. Краеведческий сборник. — Вып.1. — Донецк: Б.и., 1992. — С.42-44.

2. Бойко Е.Д. Борьба органов диктатуры пролетариата за укрепление социалистического строя на Украине. — К.: Наукова думка, 1987. — 119 с.

3. Тригуб П.М. На защите завоеваний Великого Октября. — К.-О.: Вища школа, 1987. — 152 с.

4. Гонтарь А.В. Городские Советы Украины: история становления и развития. — К.-О.: Вища школа, 1990. — 204 с.

5. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України). – Ф.1,оп.1,спр.1423.

6. Там само. – Ф.2,оп.1,спр.13.

7. Державний архів Донецької області (далі ДАДО). – Ф.Р-2,оп.1,спр.27.

8. Там само. – Ф.Р-1169,спр.96а.

9. Алымов Н. Опыт Донбасса по Советскому строительству // Спутник партийного работника Донбасса. — 1923. – No11. — С.59-62.

10. ЦДАВО України. – Ф.1,оп.2,спр.402.

11. ДАДО. – Ф.Р-1146,оп.1,спр.30.

12. Там само. – Ф.П-1,оп.1,спр.169.

13. Всесоюзная кочегарка. — Орган Донецкого губернского комитета Коммунистической партии большевиков Украины, Донецкого губернского исполнительного комитета Советов Рабочих, Крестьянских и Красноармейских депутатов. — 1921. – 1,7,8 октября.

14. ДАДО. – Ф.Р-1146,оп.1,спр.25.

15. Там само. – Оп.2,спр.32.

16. Там само. – Спр.95.

17. Отчет Донецкого губернского исполкома Советов Рабочих, Крестьянских, Красноармейских и Казацких Депутатов за 1922 г. губернскому съезду Советов Рабочих, Крестьянских и Красноармейских Депутатов Донбасса. — Д., 1923. — 175 с.

18. ДАДО. – Ф.Р-1146,оп.1,спр.17.

19. Местное хазяйство и местные финансы Украины. Обзор за 1922/23, 1923/24, 1924/25 годы. — Харьков, 1925. — 235 с.

20. ДАДО. – Ф.Р-2,оп.1,спр.45.

21. Всесоюзная кочегарка. – 1923.-10 октября.

22. ДАДО. – Ф.Р-1146,оп.1,спр.303.

23. Там само. – Ф.Р-2,оп.1,спр.10.

24. Там само. — Спр.13.

25. Там само. — Спр.143.

26. Там само. — Спр.43.

27. Друга сесія ВУЦВКу Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів 9-го скликання. 16-23 жовтня 1925 р. Стенографічний звіт. — Харків: Видавництво Оргінстру ВУЦВКу, 1926. — 344с.

28. ДАДО. – ф.П-1,оп.1,спр.955

29. Рашин Г. К перевыборам КВП // Спутник партийного работника Донбасса. — 1925. – No3. — С.82-85.

30. Центральний Державний архів громадських об’єднань і організацій. – ф.1.оп.20,спр.1812.

31. Нарада у справі радянського будівництва. 10-13 лютого 1925 р. — Харків: Видавництво Оргінстру ВУЦВКу, 1925. — 210 с.

32. Бабій Б.М. Українська радянська держава (1921-1925 рр.). — К.: Видавництво АН УРСР,1961. — 384 с.

33. Никольский В.Н. Повторение пройденного // Донбасс. — 1991. – No2. — С.133-145.

34. ДАДО. – Ф.Р-2,оп.1,спр.36.

35. Никольский В.Н. Материальное положение рабочих Донбасса в 20-е годы // Летопись Донбасса. Краеведческий сборник. Вып.2. — Донецк: Донбасс, 1994. — С.150-155.

36. ДАДО. – Ф.Р-2,оп.1,спр.102.

37. Там само. – Ф.Р-1169,оп.2,спр.90б.

38. Там само. – Спр. 174а.

39. Там само. — Спр.100.

40. Там само. – Ф.Р-2,оп.1,спр.69.

ббк 63.3 (4 Укр) 61

Вадим Задунайський,
кандидат історичних наук, доцент,
Донецький національний університет

Загальновійськовий та козацький аспекти становлення структури Наддніпрянської Армії УНР
(листопад 1918 р. – лютий 1919 р.)

Становлення держави неможливо уявити без розбудови власних збройних сил, котрі є значною мірою головним фактором стабілізації її зовнішньополітичного становища. Особливої ваги цей державний інститут набув за умов зовнішньої агресії та внутрішньої нестабільності під час революційних потрясінь в Україні (1917-1920 рр.). Становлення українського війська за цих часів відбувалось з урахуванням тогочасного розвитку військової думки та козацької військово-лицарської спадщини. Вияв цього зв’язку є надзвичайно характерною ознакою спадковості українських військових традицій у становленні національних збройних сил.

Розбудова українського війська під час революційних подій 1917-1920 рр. нараховує кілька періодів. Одним з них є доба Директорії УНР. Протягом цього періоду особливо складним був проміжок часу від листопаду 1918 р. до весни 1919 р., коли відбувались постійні реформування українського війська.

На жаль, питання становленні Збройних Сил УНР протягом цього часу, ще й з урахуванням вияву української козацької військової спадщини, досі не було належним чином опрацьовано українською історіографією.

Зарубіжна українська історіографія дає переважно загальний аналіз збройних конфліктів та участі у них окремих українських військових формувань. Серед її представників слід відзначити праці О.Удовиченка, Б.Гнатевича та Л.Шанковського, але і в них проблеми становлення української військової системи протягом зазначеного часу і у відповідному контексті не розглядались [1].

Сучасна українська історіографія також стоїть поки що осторонь від означеної проблематики. Вітчизняні дослідники переважно розглядають загальні процеси становлення військових інститутів, або, навпаки, зосереджують увагу на регіональній проблематиці [2].

Отже, питання становлення українських збройних сил з урахуванням козацької військової спадщини протягом листопада 1918 р. — лютого 1919 р. належним чином не досліджувалось, що і обумовило звернення автора до цієї проблематики.

Актуальність теми дослідження обумовлена потребою висвітлення цієї маловідомої царини розбудови українського війська та введенням до наукового обігу нових фактів і документів. Ця тема важлива і тим, що цей досвід УНР може бути застосованим у процесі розбудови сучасних Збройних Сил України.

Мета даної статті полягає у тому, щоб на основі першоджерел і у світлі нових підходів та вимог показати, як відбувався процес розбудови українських військових структур протягом листопада 1918 р. — лютого 1919 р. з урахуванням військових традицій українського козацтва.

Під час написання цієї статті джерельну основу становили Документи Вищого Військового Управління УНР (Військового міністерства, Генштабу у вигляді наказів, звітів, розробок законопроектів).

Отже, сукупність джерельних матеріалів забезпечує достатню повноту охоплення фактичного матеріалу і наукову достовірність дослідження.

Наукова новизна роботи підтверджується тим, що автор вперше розкриває складний процес становлення Наддніпрянської Армії протягом листопада 1918 р. — зими 1919 р.

Заходи по створенню Наддніпрянської Армії УНР були розпочаті Директорією безпосередньо з моменту її організації 14 листопада 1918 р.

Більша частина угруповань повстанців не мала якоїсь певної внутрішньої структури, що поряд з відсутністю відповідної військової дисципліни, вишколу, озброєння, матеріального забезпечення, старшинських кадрів загрожувало швидкою деморалізацією війська. Необхідно було якось впорядкувати ці загони, зробити з них армію. Перш за все було розпочато впровадження військової структури, яка існувала за Центральної Ради. Так, десяток козаків мав утворити рій; 3-4 рої об’єднувались у чоту; 3-4 чоти творили сотню. Далі структура військових частин різнилась, але частіше за все 3-4 сотні об’єднувались у курінь, а 3-4 куреня — в полк. Іноді сотні відразу об’єднувались в полк, до того ж існували самостійні сотні, курені чи полки, котрі тільки номінально визнавали зверхність не тільки командира групи чи фронту, а навіть і головного Отамана. Також полки зводились до окремих загонів або дивізій, а іноді безпосередньо в корпус. Усі збройні загони УНР на 29 грудня 1918 року, за матеріалами дислокаційної частини Генштабу, виглядали таким чином: фронт лівобережної України очолив отаман Болбочан, котрому підпорядкувались на Чернігівщині — армія полковника Палія (І козача стрілецька дивізія в складі 4 полків і 2 гарматних батарей, та 5-й кадровий корпус); на Полтавщині — армія п-ка Кудрявцева (4-й кадровий корпус, летючий загін, окрема корсунська бригада отамана Волянського в складі 3 піхотних полків і гарматного дивізіону — разом близько 5.588 чоловік); на Харківщині — армія п-ка Загурського (Слобідський корпус п-ка Кобзи та Запорозький загін в складі 4 полків та 3 гарматних батарей — разом близько 9.000 чоловік); Південно-західний фронт отамана Шаповала, до якого входили: волинський корпус полковника Оскілко (І дивізія в складі 4 полків і гарматної бригади; II дивізія — 5 полків, кінний полк, окремий летючий загін, разом в корпусі близько 7.500 чоловік), подільський корпус отамана Єрошевича (III дивізія — 3 полки, IV дивізія — 3 полки і гарматна бригада. Разом близько 8.000 чоловік); група Степури — 1.500 чоловік, група отамана Золоторенка — 1.000 чоловік, армія отамана Омельяновича-Павленка; Південний фронт отамана Грекова в складі: група отамана Філатєва (3 полки — 7.000 чоловік); група отамана Григор’єва, група отамана Гулія (полк вільних козаків Самокиша, Верхнєдніпровий полк. Разом біля 4.000 чоловік); Тиловий район: Осадний корпус полковника Коновальця в складі дивізії Січових Стрільців отамана Сушко (4 полки, гарматна бригада), окремої Дніпрової дивізії отамана Герпила (4 полки), Чорноморської дивізії отамана Телешка (3 полки, кінний дивізіон, гарматний полк, панцирний дивізіон), резерв Осадного корпусу (Білоцерківська бригада, Козятинська бригада, фастівський і Черкаський полки. Разом близько 15.000 чоловік резерву), восьма республіканська дивізія отамана Вороніна (2 полки — 2.700 чоловік).(3)

Наведений реєстр військ свідчить про існування на цей час досить багаточисельної армії, в котрій була відсутня якась єдина військова структура.

Тому 1 січня 1919 року було видано наказ ч. 22, який вимагав повного підпорядкування всіх військових частин, розташованих на Волині і Поділлі — отаману Шаповалу, на Херсонщині — отаману Грекову, на Київщині — полковнику Коновальцю, на Лівобережжі — отаману Болбочану.(4)

За наказом від 1 січня оголошувалось, що корпус повинен складатись з 2-3 піших дивізій з додатком технічних частин, дивізія — 3 піших і 3 гарматних полки та технічні частини, полк — 3 куреня, курінь — 4 піші і 1 кулеметна сотня (структура і склад сотні лишався незмінними), гарматний полк — 3 батареї (кожна по 4 гармати), кінна дивізія мала складатись з 4 кінних і 1 кінно-гарматного полку (3 гарматні батареї), кінний полк — 4 сотні і 1 кулеметна сотня, піша бригада запасу — 2-4 полки на 12 сотень кожний. Отже, була зроблена спроба впровадити досить чітку військову структуру.

Особливу увагу було приділено розробці і впровадженню структури піших частин, які складали переважну більшість Армії УНР. Тому був розроблений штат 3-курінного пішого полку.(5) Разом в полку мало бути 114 старшин, 3504 муштрових козаків, 957 немуштрових козаків, 5 лікарів, 8 урядовців, панотець і церковник. Через це мала вводитись досить чітка і детальна структура полку. Досить зрозумілою є спроба підсилити як вогневу силу полку в цілому, так куренів і сотень зокрема, що було дуже доречним і мало сприяти вирішенню будь-яких бойових завдань. Також позитивною була спроба забезпечити кожний з куренів додатковими підрозділами технічного та спеціального призначення, що забезпечували бойову роботу куреня і полку в цілому.

Недоліком була все ж таки велика чисельність полку, що обмежувала його рухливість. Також, на мою думку, зайвим було утворення штабів при кожному з куренів, що за умови їхньої неможливості діяти як базової одиниці було не потрібним. Тобто, це була непогана розробка, але її за умов тогочасної війни необхідно було зробити більш рухливою і мобільною.

В цілому доречною є спроба утворити єдину структуру Армії УНР. Відповідно до наказу від 1 січня 1919 року задля упорядкування військ вводилась загальна нумерація корпусів, піхотних дивізій, піхотних полків, кінних дивізій, кінних полків та інженерних куренів. До речі, нумерація починалась з кадрових корпусів і дивізій, котрі були започатковані ще за Центральної Ради і сформовані за гетьмана Скоропадського у вигляді штабів та різних керуючих установ з невеличким кадром особистого складу козаків. Ці корпуси мали стати кістяком армії і за рахунок мобілізації довести склад до штатних розмірів. Потреба у такій армії була величезна, бо досвід існування напівпартизанських військових загонів, що створювались різними ватажками або політичними силами, доводив їхню низьку боєздатність через недостатній військовий вишкіл, низьку дисципліну, орієнтацію не на державні інтереси, а на певні політичні сили чи особистості. Тому і нумерація частин Дійової Армії починалась не з перших номерів. У отамана Шаповалова мала бути така нумерація: корпусів 9-12, дивізій 17-26, полків 49-78, кінних дивізій 5-6, кінних полків 27-34, інженерних куренів 9-12. У отамана Грекова: корпуси 13-14, дивізії 27-30, полки 79-90, кінна дивізія — 7, кінні полки 35-38, інженерні курені 13-14. У отамана Болбачана: корпуси 15-18, дивізії 31-40, полки 91-120, кінні дивізії 8-9, кінні полки 39-46, інженерні курені 15-18. У полковника Коновальця: корпус — 19, дивізії — 41-44, полки 121-132, інженерний курінь — 19. Наведені дані свідчать, що планувалось зорганізувати багаточисельну армію в складі 19 корпусів, з яких 11 мали творити Дійову Армію.

Під час улаштування штабів у січні 1919 року було використано на рівні дивізії власні українські розробки штатів управління таких з’єднань. Офіційно штат управління пішої дивізії був оголошений у військах 30 грудня 1918 року.(6) На чолі дивізії мав стояти генеральний старшина, його помічник і начальник штабу. Штаб мав складатись з: 1) Оперативно-розвідувальної частини (13 чол.); 2) частини зв’язку; 3) персонально-господарчої частини (10 чол.); 4) комендантської частини в складі якої мала бути комендантська сотня (163 чол.); 5) хіміко-метеорологічної частини (3 чол.); 6) дивізійного інженерно-комендантського технічного куреня; 7) санітарної частини (3 чол.); 8) ветеринарної частини (2 чол.); 9) інтендантської частини (6 чол.) + 29 козаків. Загалом, в управлінні дивізії мало бути 17 старшин, 7 урядовців, 210 козаків, окрім цього до управління мав належати безпосередньо технічний курінь в дві сотні у складі 20 старшин та 784 козаків. Отже, пропонувалась досить чітка і доцільна структура управління дивізії, котра мала бути пристосована до браку старшинських кадрів і разом з тим забезпечувала діяльність штабу дивізії в управлінні підпорядкованих частин.

Отже, наведені факти дозволяють зробити висновок, що взимку 1919 року у військах УНР було розпочато широкомасштабні заходи по утворенню та реорганізації Армії УНР. Взагалі було розпочато введення досить чіткої військової структури від полків до корпусів включно, що мало сприяти як кращій функціональності військових формувань, так і підсилити їхню дисципліну. Варто було б куреням надати допоміжні частини в безпосереднє підпорядкування і вони б, маючи значну вогневу силу, могли мобільно діяти самостійно. Певним недоліком була відсутність необхідної кількості спеціальних інженерних підрозділів. Реорганізація Директорії в січні 1919 року не торкнулась спочатку кадрових корпусів, але з погіршенням ситуації на фронті Уряд був змушений використати задля поповнення в першу чергу старшинських кадрів дійових частин штати кадрових корпусів.

Взагалі реформування структури української армії, розпочате в січні 1919 року, не було здійснено у повній мірі, бо не вистачало значної кількості особистого і старшинського складу, матеріально-технічних ресурсів, а головним чином — часу, бо вже до кінця січня 1919 року ворожі війська захопили усе Лівобережжя і значну частину Правобережної України. Тому оголошена в січні 1919 року мобілізація провалилася. Захоплені під час реорганізації українські війська швидко відступили і розкладались, реорганізація зупинилась і фактично припинилась. Необхідно було шукати десь резерв, тому вирішено було в лютому використати задля цього залишки кадрових корпусів. Корпуси мали бути використані для формування запасових бригад.(7)

Для східного фронту формувалась І запасова бригада з ІІ і VI корпусів; від південного фронту — ІІ бригада з 3 і VI корпусів; для резерву штабу Дієвої Армії – IV бригада з ІІ корпусу. Таким чином, фактично було зліквідовано кадрові корпуси. Це сталося закономірно, бо у тій надзвичайно складній ситуації реальні потреби війни вимагали використання усього військового потенціалу. До того ж нарешті військове керівництво зрозуміло, що за таких умов навряд чи буде час і можливості провести у відповідних умовах заплановані заходи по утворенню регулярної армії в межах цілої України. Було вирішено стабілізувати ситуацію на фронті, а реорганізацію армії проводити безпосередньо в дійових частинах. Тоді ж було вирішено змінити саму структуру Наддніпрянської Армії УНР.

Планувалось впровадити нову військову структуру на засадах стародавньої козацької військової структури. Такі заходити мали підсилити бойовий дух війська і, скоротивши штати управлінь і самих частин, вирішити справу з браком кадрів, ще й підсилити мобільність та рухливість військових частин. Відповідно до цих міркувань було видано 21 лютого 1919 року наказ військам Дієвої Армії УНР.(8) У ньому оголошувалось, що замість корпусів згідно історичним традиціям провести в життя організацію кошів. Тому робились такі зміни: Корпус Січових Стрільців було перейменовано в VII кіш, Південно-Східне угрупування військ було перейменовано в Катеринославський кіш, Запорозький кіш (корпус) було виділено в окремий; війська під командою Оскілка (волинський та подільський корпуси) перейменовано в І кіш; Галицька група військ (УГА) мала перейменувати свої корпуси відповідно у ІІ, ІІІ та IV коші, усі резервні частини мали бути зведені і надалі формовані як V та VI коші. Було оголошено і кошову структуру: в коші мало бути два загони, штаб, при штабі — інженерна сотня, кожен загін мав складатись з 5 окремих піших куренів: гарматного та кінного куреня і інженерної сотні, піший курінь мав складатись з 5 піших і 2 кулеметних сотень, однієї чоти кінної розвідки, команди зв’язку і господарчої частини; гарматний курінь мав складатись з 3 легких і одної гаубичної батарей та гарматного парку; кінний курінь мав 4 кінних і 1 кулеметну сотні та кінно-технічну команду; інженерна сотня складалась з телеграфно-телефонної та саперної півсотень.

Відповідно до нової структури були розроблені тимчасові штати військових частин, зокрема кінного куреня: командир (полковник); 2 помічника, штаб (оперативно-муштрова, інспекторська, санітарна та ветеринарна частини, відділи постачання, священик, разом в штабі мало бути 46 осіб); 4 сотні за структурою: сотник, 4 командира чот, I бунчужний, 4 чотових, 8 ройових, 90 муштрових, 19 немуштрових козаків (разом в сотні 127 чоловік); з 4 сотень 1 — кулеметна: сотник, 4 наводчика, 1 дальномірщик, 18 коноводів, 53 муштрових, 21 немуштрових козака (разом — 108 чоловік); кінно-технічна команда: 4 рої по 1 рою на кожну сотню, чота зв’язку, кінно-ординарчий рій та чота підривників (разом 102 козака); немуштрова сотня.(9)

Отже, пропонувалась досить чітка структура кінного куреня, за якою мав утворюватись досить мобільний і функціональний кінний підрозділ, котрого так не вистачало у Наддніпрянській Армії. Під час впровадження нової структури використовувались попередні розробки, одночасно спираючись на національний військовий досвід і можливості держави. Окрім загальної військової структури впроваджувались і штати окремих військових підрозділів особливого призначення.(10)

Таким чином, можемо констатувати, що наприкінці лютого 1919 року у Наддніпрянській Україні були зроблені нові кроки у справі реорганізації військової структури. Наведений матеріал свідчить про намагання військового керівництва знайти власний український шлях у будівництві військових сил, використовуючи для цього стародавні козацькі військові традиції.

Разом з тим не було вирішено одне з кардинальних питань — питання утворення нової Української армії, починаючи з підрозділу і закінчуючи кошем. Тобто і надалі була відсутня чітка система в утворенні збройних сил. В першу чергу було потрібно запровадити загальний військовий та дисциплінарний вишкіл, формувати армію державними та військовими органами на загальних юридичних засадах, чим захистити Наддніпрянську Армію від впливу різних політичних організацій, які в попередні роки сформували власні збройні загони і увійшли до складу Української армії номінально. Саме цього і не було зроблено. Тому надії на покращення військової ситуації у зв’язку з розпочатою реорганізацією не виправдались.

Література

1. Удовиченко О.Україна у війні за державність 1917 — 1921 р. — Вінніпег, 1954. — 476с.; Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. — Мюнхен, 1958. — 319 с.

2. Бородич Л. Спеціальні військові і охоронні підрозділи Центральної Ради, Гетьманату та Директорії // Історія України. — 1999. – No17.

3. ЦДАВО України. — ф.1078. — оп.1. — спр. 69. — арк.27.

4. Там само. — спр.58. — арк.5

5. Там само . — оп.2. — спр.6. — арк.33 — 38.

6. Там само . — акр. 16.

7. Там само . — спр.26. — арк.8.

8. Там само . — оп.1. — спр.82. — арк.17.

9. Там само . — оп.2. — спр.6. — арк. 1-2.

10. Там само . — оп.1. — спр.79. — арк. 57.

ббк 76.17

Людмила Назарова,
провідний фахівець Управління у справах преси та
інформації Донецької обласної державної адміністрації

ПІДПРИЄМСТВА ВИДАВНИЧО-ПОЛІГРАФІЧНОГО КОМПЛЕКСУ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ В ПЕРІОД 1992-2001 РР.

Мета цієї статті — огляд і аналіз процесу реформування підприємств видавниче-поліграфічного комплексу Донецької області і їх сучасного стану. Огляд і аналіз охоплює період 1992-2001 рр.

Процес реформування власності у видавничо-поліграфічному комплексі регіону здійснювався в два етапи: спочатку була проведена корпоратизація (1992-1993 рр.), а потім приватизація (1994-1996 рр.).

З одного боку, етап корпоратизації був логічно необхідний в перехідний період до приватизації, тобто це був розподіл діючих монопольних структур. В результаті його проведення стала можливою приватизація для кожного суб’єкта окремо, нагромаджувався певний досвід самостійної роботи, в більшості випадків реалізовувалося право трудових колективів на викуп власності.

З іншого боку, цей процес негативно вплинув на стан підприємств цього комплексу як за об’єктивними, так і суб’єктивними причинами: економічна криза, нарощування інфляційних процесів, недиференційований підхід до підприємств, відсутність реального власника, нездатність малих підприємств зі слабою матеріальною базою існувати в умовах відсутності обладнання.

Другий етап – власне процес приватизації – характеризується істотними змінами, як в структурі власності, так і в обсягах товарообороту, послуг і чисельності персоналу.

На 01.01.1996 в Донецькій області нараховувалося біля 150 суб’єктів видавничої діяльності. Частка недержавних підприємств серед них становила 35 %. У обсягах товарообороту за 1996 рік частина недержавних підприємств становила 40%. Для порівняння: на 01.01.03 в області нараховується біля 400 суб’єктів видавничої діяльності, і частка недержавної власності становить 90 %.

Можна констатувати, що сьогодні у видавничо-поліграфічному комплексі регіону з’явилися нові підприємства колективної і акціонерної форм власності (поряд з діючими раніше практично тільки двома системами – державною і недержавною). Вони стали працювати більш ефективно: поліпшується якість послуг, що надаються, і культура обслуговування споживачів цих послуг, удосконалюється режим роботи, впроваджується сучасне обладнання, вводяться нові поліграфічні технології, розширяється номенклатура видавничої продукції та інш.

Загалом соціально-економічні результати малої приватизації на Донбасі можна оцінити позитивно. Викуп 80 % підприємств видавничо-поліграфічного комплексу трудовими колективами зняв напруження, пов’язане з працевлаштуванням персоналу. Однак для даної галузі необхідно прийняти певні нормативні акти, які звільнили б такі підприємства від надмірних податків, знайти можливість їх кредитування.

Необхідність створення умов для вільної конкуренції підприємств різних форм власності і усунення переважання державного сектора економіки в багатьох країнах привело до розробки і здійснення заходів в рамках державних програм приватизації

На початку 90-х років на Донбасі не було жодної галузі, крім видавничо-поліграфічної, яка б за результатами роботи займала 23 місце в Україні. У цих умовах був взятий курс на приватизацію підприємств видавничої діяльності. Результати не забарилися. Вже у 1993 році з 24-х підприємств, які було приватизовано на Донбасі, 4 входили у видавничо-поліграфічний комплекс.

Саме приватизовані підприємства почали активно розвиватися, оскільки на них з’явився економічно-мотиваційний фактор зацікавленості. Працівники цих підприємств зрозуміли, що це їх власність, і приватизовані підприємства за фінансовими результатами роботи стали дійсно кращими.

Фонд основної заробітної плати поліграфістів Донецької області у 2001 році становив 1576,2 тис. грн. проти 1387,5 тис. грн. в 2000 році, тобто на 13,6 % вище (фонд основної заробітної плати 2000 р. – 1387,5; 1999 р. – 1142,2). І саме головне – 78 % поліграфічних підприємств області є прибутковими. Для порівняння: в області біля половини промислових підприємств збиткові.

Аналіз фінансово-господарської діяльності підприємств видавничо-поліграфічного комплексу області свідчить про те, що обсяг реалізованої продукції (без ПДВ) за 2001 рік загалом по галузі в порівнянні з відповідним періодом минулого року збільшився на 15,1 % і становив 52,1 млн. грн. проти 45,3 млн. грн. у 2000 р. Витрати на 1 грн. реалізованої продукції в середньому по галузі – 0,84 грн. проти 0,88 грн. в минулому році. Продуктивність праці на одного працюючого склала за звітний період 8,9 тис. грн. проти 6,9 тис. грн. в минулому році і збільшилася на 29 %.

Середній рівень рентабельності поліграфічних підприємств в 2001 році становив 6,1 %: від 3,0 % на підприємствах АТ до 8,5 % – комунальної власності (в 2000 році середній рівень рентабельності поліграфічних підприємств Донецької області становив 9,0 %).

Сьогодні з 30 поліграфічних підприємств, підвідомчих управлінню у справах преси і інформації облдержадміністрації (до 1994 року всі вони знаходилися в державній власності), приватизовано 28 (в основному, власниками їх стали трудові колективи). Спробуємо оцінити підсумки приватизації цих підприємств.

Спосіб, що застосовувався для рішення задачі, — порівняння (на базі прийнятих у вітчизняній і світовій практиці фінансово-економічних показників) результатів діяльності підприємств видавничо-поліграфічного комплексу регіону різних форм власності. Аналізом охоплені 30 підприємств, з яких 4 — комунальні (КП), 9 — акціонерні (АТ), 7 – товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) і 10 — колективні (ПКВ). При цьому представлені різні за параметрами (середня чисельність працівників, обсяг випуску продукції і т.д.) господарські одиниці.

За основу аналізу приймалися показники, що характеризують стійкість економічного становища підприємств, їх ділову активність, ефективність діяльності і платоспроможність.

Приватизація видавничо-поліграфічних підприємств в Донецькій області почалася в грудні 1993 року. За період січень 1994 – травень 1996 рр. приватизацією були охоплені лише 11 підприємств. На 01.10.1998 кількість приватизованих поліграфічних підприємств становила 26.

Не скрізь після приватизації поліпшилися матеріально-технічна база, фінансово-економічне становище, моральний клімат в колективі. Керівники деяких підприємств спочатку не бачили перспектив в приватизації і жалкували про вихід підприємств з комунальної власності.

Аналіз роботи поліграфічних підприємств в 2001 році в порівнянні з попереднім роком показує, що на 30 підприємствах, що досліджуються, обсяг реалізованої продукції (без ПДВ) зріс на 8,3 % (Табл. 1). Процент збільшення обсягу найбільш високий серед підприємств поліграфії колективної форми власності та групи ТОВ і відповідно дорівнює 17,0 % і 19,9 %.

Таблиця 1 — Обсяг реалізованої поліграфічної продукції в залежності від форм власності підприємств

Групи поліграфічних підприємств різних форм власності	Обсяг реалізованої продукції, тис. грн.
	2001	2000	%
АТ	2180,2	2155,6	101,1
КП	2128,9	1820,1	117,0
ТОВ	2922,9	2437,2	119,9
ПКВ	918,7	1113,8	82,5
Разом	8150,7	7526,7	108,3

Однак зростання обсягів продукції в цінових показниках на підприємствах колективної власності і ТОВ супроводиться спадом обсягів виробництва продукції основної номенклатури в натуральних показниках. Так, за звітний період обсяг книжково-журнальної продукції перевиконаний на 16,0 %, по образотворчій становив 102,1 %, по бланковій 89,7%, по газетній 164,9 % в порівнянні з 2000 роком.

Що стосується підприємств різних форм власності, то тут спостерігається зниження обсягів продукції основної номенклатури на 20% і більше на 20 підприємствах. Найбільший спад обсягів видавничої продукції відмічається у групі підприємств комунальної власності – на 17-66 % в різних групах продукції, а також в групі акціонерних підприємств – від 19,6 % на бланкову продукцію до 21,5 % на книжково-журнальну. У той же час найбільше зростання обсягів досягнуто на підприємствах колективної власності: 117,0 % бланкової продукції, 112,1 % – газетної, 137,4 % – книжково-журнальної.

Гостро стоїть питання про вивільнення персоналу на підприємствах, що аналізуються. Так, кількість вибулих працівників в 2001 році порівняно з 2000 роком поменшала на 30 підприємствах на 72 людини, найвищим показником вибуття кадрів характеризуються підприємства комунальної власності (27 чоловік вибуло в 2001 році). А найбільший коефіцієнт прийнятих працівників спостерігається на підприємствах групи ТОВ (Табл. 2).

Таблиця 2 Рух кадрів в залежності від форм власності підприємств

Групи підприємств різних форм власності	Прийнято, чол			Звільнилося, чол
	По роках
	2001	2000	+ / –	2001	2000	+ / –
АТ	19	27	– 8	15	46	– 31
КП	23	10	13	20	30	– 10
ТОВ	30	30	–	41	33	8
ПКВ	19	11	8	23	23	–
Разом	91	78	13	99	132	-33

У 2001 році у всій сукупності підприємств, що аналізуються, склався середньомісячний прибуток в розмірі 315,1 грн., що на 23,0 % вище, ніж в 2000 році – 256,1 грн.

Незважаючи на те, що більшість підприємств прибуткові, в фонд розвитку виробництва направлено всього 109,3 тис. грн., що становить 15,3 % від балансового прибутку, при нормативі 30,0 %. У фонд соціального розвитку перераховано 104,0 тис.грн., або 14,6 % від балансового прибутку. У фонд матеріального заохочення направлено 136,3 тис. грн., або 19,1 %. Керівництво 19 підприємств в 2001 році взагалі не виділяло фінансових ресурсів в фонд розвитку виробництва, деякі підприємства не перелічували у фонд розвитку виробництва коштів протягом одного і більше років (це в основному друкарні з групи ТОВ).

Аналізуючи фінансове положення видавничо-поліграфічних підприємств регіону в 2001 році, можна зазначити, що в більшості випадків наявність грошових коштів на розрахунковому рахунку недостатня, щоб покрити дебіторську і кредиторську заборгованість внаслідок недотримання термінів встановлених форм розрахунків.

Зростання дебіторської заборгованості і відсутність грошових коштів не дають можливості придбати необхідну сировину, матеріали, обладнання, впроваджувати нову технологію, що приводить до зниження обсягів виробництва продукції, низької заробітної плати і до наявності заборгованості по заробітній платі.

Проаналізувавши фінансово-економічний стан підприємств поліграфії (тут хочеться нагадати, що мова йде про підприємства, які до 1991 року мали статус державних) різних форм власності, можна зробити наступні висновки:

1. Більшість приватизованих підприємств не відчули економічного ефекту від приватизації і не оцінюють позитивно свої перспективи. У той же час 6 підприємств (20 % від загального числа підприємств, що обстежувалися) або отримали ефект від приватизації, або оцінюють перспективи на нього як хороші.

2. Важлива проблема сучасної діяльності всіх вітчизняних підприємств – структурна перебудова виробництва. Судячи з аналізу, така перебудова ведеться ще недостатньо: зміна номенклатури відмічена тільки в кожному п’ятому випадку.

3. Показовим при оцінці виробничої діяльності підприємств є питання про використання прибутку, отриманого в постприватизаційний період. 30% підприємств не змогли відповісти на це питання тому, що прибуток склав незначну суму. Інші дані такі: на 32 % підприємств отриманий прибуток направлений на розвиток виробництва, на 49 % – у фонд соціального розвитку, на 60 % – у фонд матеріального заохочення.

4. Одна з істотних цілей приватизації полягає в зміні системи управління підприємством, пристосуванні її до нових економічних умов. Тільки ті підприємства, де проводиться реорганізація системи управління, можуть розраховувати на успіх у розв’язанні проблем постприватизаційного періоду. На кожному п’ятому підприємстві вважають, що ефективність системи управління, що використовується, підвищилася; на інших такої зміни не спостерігають.

5. На приватизованих підприємствах надзвичайно важливо оцінити зміни відносин працівників в колективі, колективу підприємства і адміністрації як власників до виробництва, а також прослідкувати, до яких соціальних наслідків і витрат привела приватизація. Можна зазначити, що приватизація пройшла з серйозними соціальними витратами, погіршенням соціальної сфери на половині підприємств. Внаслідок приватизації зайнятість працюючих скоротилася на 11 підприємствах, на 5 залишилася колишньою, на 6 збільшилася – спостерігається різке зміщення позитивних наслідків приватизації у бік групи підприємств колективної власності.

ббк 63.2 (4 Укр)

Вікторія Павлухіна,
кандидат історичних наук, доцент,
Маріупольський гуманітарний інститут

Розвиток громадських форм історичного краєзнавства в період незалежності України

В 90-ті роки ХХ століття активізувалося вивчення історії українського народу. Цьому в значній мірі сприяло розгортання досліджень в галузі історичного краєзнавства, яке є складовою частиною історії України. Саме завдяки досконалому вивченню подій, що відбулися в окремих регіонах нашої країни стало можливим доповнити, переосмислити та узагальнити ті процеси, які протягом століть впливали на формування менталітету українського народу. Дослідження історії міст і сіл дозволяє виявити певні особливості формування національного складу населення, що дуже важливо у вирішенні національних проблем, допомагає зрозуміти економічні особливості у розвитку регіонів тощо. Історичне краєзнавство в своєму розвиткові пройшло досить довгий шлях. Деякі вчені вважають, що інтерес до історії свого регіону зародився ще за часів Київської Русі. З того часу накопичувалися знання з історії окремої місцевості. Реальні позитивні зрушення у розвитку цієї галузі історичної науки стали помітними в 20-ті роки ХХ століття. Але найбільшого розвитку воно здобуло вже після проголошення незалежності України, коли виникли реальні перспективи вивчати проблеми історії України за власними інтересами. Саме в 90-ті роки науковці та краєзнавці-аматори в своїх дослідженнях почали приділяти увагу вивченню періоду репресій в Україні, формуванню багатонаціонального складу населення, відійшли від загальнодержавних штампів в історичній науці і досліджували проблеми відповідно до нової концепції. Цей період став гарним доказом того, що громадська діяльність та ініціатива спроможні підвищити рівень знань про рідний край та доповнити історію України новими фактами. Цьому сприяла діяльність створеної на початку 90-х років Всеукраїнської спілки краєзнавців (далі — ВСК), що об’єднала навколо себе науковців та краєзнавців-аматорів. Ця громадська організація виступила ініціатором та організатором цілої низки всеукраїнських наукових конференцій з історичного краєзнавства, що були проведені протягом 1991 — 2001 рр. Розгорнулася ця справа ще в 80-х роках, коли за iнiцiативою Інституту історії АН УРСР були проведені республіканські конференції. Аналізуючи зроблене, науковці України визнавали за необхідне активізувати наукову розробку актуальних проблем історичного краєзнавства. Одним з основних завдань було прагнення науковців надати допомогу краєзнавчому активу.

Таким чином, у другій половині 80-х років було закладено фундамент для подальшого розвитку та поглиблення досліджень з краєзнавчої тематики в Україні. Наслідком цього стає організаційне оформлення та створення ВСК.

27 березня 1990 р. у Києві відбувся 1 Всеукраїнський краєзнавчий з’їзд. Його делегати заслухали програмну доповідь академіка АН України П.Т.Тронька “Досвід i проблеми історичного краєзнавства в Україні”. На з’їзді були присутні делегати з різних міст України, які обговорили актуальні проблеми історичного краєзнавства. Наслідком роботи з’їзду стало проголошення Всеукраїнської Спiлки краєзнавців та прийняття її Статуту. Перший Статут Спілки затверджено постановою N 226 Ради Мiнiстрiв Української РСР. 7 квітня 1993 р. Спілка отримала свідоцтво N 440 Міністерства юстиції України про реєстрацію Статуту, де визначені основні завдання i напрямки діяльності цієї творчої громадської організації [1; 33].

Головними в діяльності ВСК, її правлінь, керівних органів на місцях, як визначено в Статуті, є розвиток краєзнавчого руху “в органічному поєднанні всіх його державних, громадських i шкільних форм, залучення до пізнання рідного краю широких верств населення, використання досвіду, набутого в цій галузі в Україні та за кордоном” [2; 1]. На з’їзді були сформовані керівні органи Спілки – правління i ревізійна комісія.

З самого початку свого утворення Спілка проводила активну організаційну роботу. Перше засідання Президії правління ВСК відбулося 13 червня 1990 р. Мова йшла про програму розвитку історичного краєзнавства в Україні в наступні 5 рокiв, про органiзацiю роботи по створенню обласних, мiських та районних органiзацiй Спiлки [3]. В Статутi спiлки краєзнавцiв сказано, що основу її складають первиннi осередки, якi утворюються за виробничим чи територiальним принципом або за мiсцем проживання краєзнавців [2; 6]. Велика увага придiлялася органiзацiї первинних осередкiв Спiлки [4].

Керівні органи ВСК проводили велику координаційну та організаційну роботу. В перiод 1990 -1996 рр. її президiєю здiйснено ряд практичних заходiв щодо створення i органiзацiйного змiцнення обласних, мiських i районних органiзацiй. Проведено 5 пленумiв правлiння [1; 34]. Практичнi завдання органiзацiйної дiяльностi вiдродженої творчої спiлки дослiдникiв рiдного краю всебiчно обговорювались на 1 Пленумi, що вiдбувся у Києвi 23 квiтня 1991р. [5]. Його учасники ухвалили пiднести роль краєзнавства як науки дослiдження маловiдомих сторiнок iсторiї краю, вiдродити в областях дiяльнiсть краєзнавчих об’єднань, протягом 1991р. завершити створення обласних органiзацiй Спiлки. Пленум прийняв Звернення до всiх громадських органiзацiй та творчих спiлок України з закликом до плiдної спiвпраці. Актуальнi питання щодо покращення роботи осередкiв Спiлки порушувалися на пленумi, який було проведено у Луцьку 29 вересня 1993р. [6]. Про черговi завдання у вiдродженнi культури, багатовiкових традицiй українського народу йшлося на проведеному у Києвi 28 жовтня 1993р. урочистому пленумi Правлiння [7]. 28 – 29 червня 1995 р. у Харковi вiдбувся пленум правлiння Спiлки з нагоди 70-річчя Українського комiтету краєзнавства [8]. Учасникiв пленуму привiтав Президент України, який пiдкреслив, що “сьогоднi нам вкрай необхiдно займатися вiдновленням iсторичної пам’ятi через вивчення минувшини кожного куточка рiдної землi, створення вичерпних лiтописiв усiх регiонiв, великих i маленьких населених пунктiв, пiдприємств i сiльських господарств, висвiтлення маловiдомих сторiнок…” [9]. В роботi пленуму взяли участь представники майже всiх обласних органiзацiй Спiлки, всього близько 250 чоловiк [10; 2]. Основними в його роботi були питання скликання 2 з’їзду Всеукраїнської спілки краєзнавців та персональнi змiни в складi правлiння Спiлки.

У перiод мiж пленумами правлiння дiяльнiстю Спiлки керувала Президiя. За 1990 -1996 рр. було проведено 26 її засiдань [1; 34], на яких були вирiшенi важливi для подальшого розвитку iсторичного краєзнавства України питання, розроблялися i затверджувалися плани та достроковi програми, реєструвалися новоутворенi мiсцевi осередки Спiлки, аналiзувався та поширювався досвiд краєзнавчих органiзацiй. На засiданнi Президiї правлiння 29 червня 1992р. прийняте рiшення про вiдновлення видання журналу “Краєзнавство” [11; 4]. Спiвзасновниками його виступали Правлiння ВСК та журнал “Пам’ятки України”. Завданням журналу “Краєзнавство” є вiдродження кращих традицiй українського краєзнавства та сприяння популяризацiї дiяльностi краєзнавчих осередкiв у всiх регiонах України. Перiодичнiсть виходу журналу в свiт встановлювалося одне число на квартал, обсягом 8 -10 умовних друкарських аркушiв, разовим тиражем 10 тисяч примiрникiв українською мовою. Фiнансування видання повинно було здiйснюватися за рахунок коштiв Спілки та журналу “Пам’ятки України”. Грошi для публiкацiї журналу передбачалося одержувати шляхом передплати вчителями iсторiї, природи, географiї, лiтератури, викладачами вищих та середнiх спецiальних навчальних закладiв, спiвробiтниками наукових iнститутiв, iсторичних та краєзнавчих музеїв, архiвiв, бiблiотек, iндивiдуальними членами Спiлки [11]. На жаль, ця благодiйна та потрiбна справа в сучасних умовах перебуває в безпосереднiй залежностi вiд кризових явищ, якi охопили всi сфери життєдiяльностi суспiльства. Це стало причиною нерегулярного виходу журналу i зменшення кiлькостi примiрникiв.

У вiдповiдностi з постановами Президiї Верховної Ради вiд 6 квiтня 1992р. та Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 11 вересня 1992р. “Про пiдготовку i видання науково-документальної серiї книг “Реабiлiтованi iсторiєю” на засiданнi Президiї правлiння Спілка рекомендувала правлiнням обласних органiзацiй взяти активну участь у пошуковiй, дослiдницькiй та видавничій роботi мiсцевих редколегiй з метою забезпечення виходу у свiт окремих томiв книг “Реабiлiтованi iсторiєю” [12; 13; 15]. Для забезпечення виконання завдань, поставлених перед Спілкою, необхiдним стало об’єднання краєзнавцiв у мiських та районних органiзацiях. Стосовно цього питання на VIII Засiданнi Президiї правлiння було вирiшено звернутися з листом до голiв виконкомiв усiх мiських та районних Рад народних депутатiв республiки з проханням надати допомогу у роботi оргкомiтетiв i проведеннi мiських i районних конференцiй Спiлки [14]. В центрi уваги членiв правлiння були також питання про встановлення премiї iменi Д.I.Яворницького. За активну дослідницьку, популяризаторську, організаційну роботу на ниві краєзнавства в числі перших були відзначені краєзнавці Донеччини. 22 жовтня 1993р. Президiя правлiння присвоїла звання “Почесний член Всеукраїнської Спiлки краєзнавцiв” В.I.Романьку – головi Слов’янської мiської органiзацiї Донецької обласної спiлки краєзнавцiв [15], а також П.Гайворонському та В.П.Замковому [1; с. 161-162].

Отже, на засiданнях президiї правлiння вирiшувалося багато органiзацiйних питань з приводу довиборів складу правлiння, усунення вiд виконання обов’язкiв, питань, що випливали iз статутних вимог Спiлки. Для оперативного вирiшення проблем було створено бюро Президiї правлiння у складi голови, заступника голови та вiдповiдального секретаря правлiння. Належну увагу члени правлiння та Президiя правлiння придiляли розповсюдженню iнформацiї про роботу центральних органiв Спiлки в перiодичнiй пресi, окремих виданнях.

За роки свого iснування Спілка здiйснила велику роботу, пов’язану з формуванням обласних, мiських та районних органiв. Цей перiод можна вважати органiзацiйним оформленням вiддiлень Спiлки на мiсцях.

Особливе значення в координацiї краєзнавчих дослiджень мають з’їзди Всеукраїнської спілки краєзнавців, на яких вiдбувається спiлкування краєзнавцiв рiзних регiонiв країни. Представники краєзнавчого руху мають можливiсть повідомити iншим про свої здобутки в дослiдницькiй та популяризаторськiй роботi та вирiшити деякi проблеми. Виходячи з цього, на з’їздах виробляють подальшi напрямки роботи як центральних, так i мiсцевих органiв Спілки.

Важко переоцiнити значення цієї організації. Саме його керiвнi органи мають можливiсть спiлкуватися з найвпливовiшими науковими установами, вiддiленнями культури, центральними видавництвами, а також безпосередньо з керiвними органами країни.

Мова про певнi здобутки в справi посилення iнтересу до вивчення власної iсторiї йшла на 2 з’їздi ВСК. 25 грудня 1996 р. в Києвi вiдбувся цей з’їзд в Iнституті iсторiї України НАНУ. Серед 125 делегатiв в роботi з’їзду брали участь 4 академiки НАНУ, 22 доктори наук, 45 кандидатiв наук, 36 заслужених краєзнавцiв, 4 лауреати премiї iм. Д.I.Яворницького та 45 почесних членiв [1]. На з’їздi зiбралися вченi-iсторики, вчителi, музейники, бiблiотекарi, архiвiсти, представники усiх поколiнь. Голова ВСК П.Т.Тронько зробив вичерпну доповiдь про роботу органiзацiї за перiод 1990 -1996 рр. [1; с. 30-57]. Вчений зауважив, що “вся дiяльнiсть краєзнавцiв, членiв Спiлки, науковцiв-спецiалiстiв з дослiдження рiдного краю повинна проводитися на наукових пiдвалинах з використанням нових архiвних i друкованих джерел, на основi нових пiдходiв, з тим, щоб нами була дослiджена i написана нова, правдива iсторiя “малої батькiвщини”. … в тому числi i радянського перiоду, адже все це є наша iсторiя з її героїчними i трагiчними сторiнками” [1; с. 38]. Проаналiзувавши дiяльнiсть Спiлки, її Голова зупинився окремо на напрямках роботи iсторико-краєзнавчих установ. Виходячи з доповідей учасників з’їзду, в Україні в 90 – ті рр. активізувалась історико-краєзнавча робота по всіх напрямках. Зокрема, було порушено питання про створення лiтопису сiл, що з рiзних причин зникли з карти України. Почали надходити першi внески вiд окремих дiячів та колективiв на реалiзацiю програми “Збережемо тую славу”, створення нацiонального Пантеону видатних дiячів минулого. Були здiйсненi заходи для пiдготовки карти-схеми “Козацька слава України”. Разом з НАН України, Службою безпеки України, колишнiм Держкомвидавом i Товариством “Меморiал” iм. Василя Стуса члени Спiлки виступили з iнiцiативою про створення Державної програми з випуску науково-документальної серiї книг “Реабiлiтованi iсторiєю” та журналу “З архiвiв ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ”, де названi прiзвища всiх жертв сталiнського терору. Також була звернена увага на необхідність надати допомогу музейним установам як державним, так i музеям на громадських засадах, бібліотекам тощо.

В умовах нацiонального вiдродження постала проблема дослiдження церковної iсторiї, географiчних назв, вiдродження iсторичних назв мiст i сiл. Виходячи з виступів на з’їзді, велике значення в історичному краєзнавстві належить засобам масової інформації. Враховуючи це, центральні, обласні, мiсцеві, районні органи Спiлки активно залучали телебачення, радіо та періодичні видання до справи популяризації історико-краєзнавчих надбань.

Отже, з’їзди краєзнавців мають велике значення для вироблення основних напрямків роботи на майбутнє. Вони допомагають виявити найактуальніші проблеми, знайти шляхи, якими можуть бути вирішені завдання історичного краєзнавства.

Протягом 90-х рокiв вiдбулися 6 Всеукраїнських наукових конференцiй з історичного краєзнавства. 5 Всеукраїнська наукова конференцiя “Розвиток українського краєзнавства у контекстi нацiонального i культурного вiдродження України” проведена в м.Кам’янцi-Подiльському 29 жовтня – 1 листопада 1991р [16]. В 1993р. 28-30 вересня в Луцьку відбулася 6 Всеукраїнська конференцiя “Iсторичне краєзнавство у вiдродженнi духовностi, культури, багатовiкових нацiональних традицiй України” [17]. 7 Всеукраїнська конференцiя пiд назвою “Iсторичне краєзнавство в Українi: традицiї і сучаснiсть” була улаштована в Черкасах 3-4 жовтня 1995р. [18]. Восьма Всеукраїнська конференцiя “Iсторичне краєзнавство i культура” проходила 23-24 вересня 1997р. в Харковi [19]. Дев’ята Всеукраїнська конференція була проведена у Дніпропетровську на базі гірничої академії у вересні 1999 р. Остання, Десята конференція з історичного краєзнавства відбулася на базі Донецького національного університету у вересні 2001 р. Наслідком роботи конференцій стало видання збірок статей різноманітної тематики. Матеріали цих видань свідчать, що останнім часом до історико-краєзнавчих досліджень залучені представники всіх регіонів, областей України. Тобто є підстави сподіватися, що всі нові розробки в галузі історичного краєзнавства нададуть можливість поповнити історію України та перевидати в доповненому вигляді таке фундаментальне, навіть і на сьогодні, видання, як “Історія міст і сіл Української РСР”.

Порівняно з попередніми конференціями з 1997 р. в 1999 р. значно збільшилося число науковців та краєзнавців-аматорів, які беруть участь в конференціях та вміщують матеріали в збірках статей. Понад трьохсот авторів подали матеріали з проблем історичного краєзнавства в збірниках наукових доповідей та повідомлень. Вони присвячені питанням подальшого розвитку історичного краєзнавства в Україні, значенню історіографії, джерелознавства, допоміжних дисциплін у вивченні історії краю та ін. В 1999 р. матеріали конференції було вміщено в трьох книгах, а в 2001 р. обсяг виданих за результатами роботи конференції матеріалів було вміщено в п’яти книгах. Матеріали присвячено проблемам історичного краєзнавства, становищу регіонів в період репресій, розвитку економіки тощо. Окремий том присвячено проблемам історичного краєзнавства Донецької області.

Це свідчить про підвищення інтересу до проблем з історичного краєзнавства. Причому до цієї справи залучені молоді науковці, дослідники, які не тільки приділяють увагу вивченню окремих проблем місцевої історії, а також захищають дисертації.

У жовтні 2001 р. відбувся черговий Пленум ВСК, в роботі якого взяли участь представники всіх обласних організацій України. Вони повідомили про здобутки в дослідженні та популяризації проблем місцевої історії. Останнім часом виданий довідник з краєзнавства, в якому вміщена інформація про заснування та роботу обласних організацій та подані імена видатних краєзнавців України. Інформація подана в алфавітному порядку. В наступному планується продовжити випуск довідкової літератури про діяльність краєзнавців. На Пленумі було прийняте рішення приступити до підготовки та видання “Історії міст і сіл України” з урахуванням нових фактів в історії України.

З приводу роботи Спілки доцільно привести деякі приклади роботи місцевих краєзнавчих установ та організацій. В цілому можна зазначити, що вона поділяється на науковий та громадський напрямки діяльності.

9 січня 1990р. на Установчiй конференцiї була створена Донецька обласна органiзацiя. Вона увiйшла до Спілки з моменту створення останньої як загальноукраїнської органiзацiї і в 1996р. вона вже об’єднувала 385 членiв Спiлки, взятих на облiк у первинних органiзацiях. Установчою конференцiєю було обрано правлiння з 57 чоловiк i президiя з 5 членiв. На Донеччині первиннi органiзацiї були створенi в 12 районах, 15 мiстах. Iснують первиннi органiзацiї в вузах, школах, на пiдприємствах, в установах. Органiзацiйно вони належать до районних чи мiських структур [20; 1]. Першими в Донецькiй областi об’єдналися в органiзацiю любителiв рiдного краю краєзнавці Слов’янського педiнституту в 1991 р. В 1992р. на установчiй конференцiї виникло мiськрайонне товариство краєзнавцiв, було обране правлiння, затверджений Статут [21; 11].

Активним центром краєзнавчої роботи на Донеччинi стає i м. Артемiвськ, де навколо краєзнавчого музею об’єдналися мiсцевi краєзнавцi. Офiцiйно створене мiське товариство краєзнавцiв “Оберiг” пiд керiвництвом П.Гайворонського в м. Красноармiйську [22].

З самого початку члени організації проводили дослiдницьку та популяризаторську роботу. У 1993р. побачило свiт перше число краєзнавчого альманаху Слов’янської мiськрайонної органiзацiї Спілки – “Вiдродження” [1; с. 78]. У 1995р. вийшло значно ширше за своїми розмірами видання “Рiдний край”. Цей iсторико-краєзнавчий альманах мiстить роздiли з iсторiї Донеччини, пiдприємств та населених пунктiв, матерiали щодо вiдкриття нових фактiв в iсторiї Донбасу [23].

Важливі питання історико-краєзнавчої роботи в регіоні обговорювалися на конференціях. 12 травня 1994р. у м. Слов’янську вiдбулася науково-практична конференцiя “Краєзнавство в системi народної освiти: проблеми, пошуки, перспективи”, яку провели Всеукраїнська спілка краєзнавців та Слов’янський державний педiнститут [24].

Таким чином, у 90-х рр. відбулося відродження організаційних структур історичного краєзнавства. Цей період характеризується формуванням обласних, міських, районних органів Спілки. Під керівництвом членів Президії правління відбувалося становлення цих органів майже в усіх областях України, в тому числі i на Донеччині. В нашому регіоні процес відновлення почався в 1990р. та набув значної активності в наступні роки. Завдяки роботі Спілки відбувається подальше наукове дослідження історії України, проходить спілкування між представниками різних напрямків історичного краєзнавства, тобто науковцями, вчителями, працівниками музейних установ та співробітниками бібліотек, архівів. Великого значення останнім часом набули заходи щодо популяризації підсумків iсторико-краєзнавчого дослідження окремих учасників цього руху i деяких краєзнавчих осередків. Отже, завдяки роботі громадських організацій значно активізувалося вивчення історії рідного краю. Є підстави сподіватись, що нові дослідження в галузі історичного краєзнавства поповнять історію України новими фактами і в наступному допоможуть скласти повний літопис історії українського народу.

Література

1. Другий з’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавців ( 25 грудня 1996, м. Київ ) Матеріали та документи/ Редкол.: П.Т. Тронько ( голов. ред.) та ін. – К.: Рідний край, 1997. — 185 с.

2. Статут Всеукраїнської Спiлки краєзнавцiв Прийнятий 1 Установчим з’їздом ВСК 25 березня 1990р. — К., 1993. – 17 с.

3. Поточний архiв ВСК. Протокол N 1 засiдання Президiї правлiння ВСК вiд 13 червня 1990. – К., – 4 арк.

4. Поточний архiв ВСК. Протокол N 5 Засiдання Президiї правлiння ВСК вiд 14 лютого 1991. – 5 арк.

5. Поточний архiв ВСК. Протокол 1 Пленуму ВСК м.Київ -1991. — 15 арк.

6. Поточний архiв ВСК. Протокол пленуму правлiння Всеукраїнської Спiлки краєзнавцiв. – Луцьк, 29 вересня 1993. – 5 арк.

7. Поточний архiв ВСК. Вступне слово П.Т.Тронько на ювiлейному пленумi ВСК, 28 жовтня 1993. – 3 арк.

8. Поточний архiв ВСК. Протокол урочистого пленуму правлiння Всеукраїнської Спiлки краєзнавцiв, присвяченого 70-рiччю Українського комiтету краєзнавства. – Харкiв, 28 червня 1995. – 6 арк.

9. Привітання Президента України учасникам i гостям урочистого пленуму, присвяченого 70-рiччю Українського комiтету краєзнавства // Краєзнавство. – Ч. 1 — 4. – 1995. – С. 2.

10. Правда через роки: Статті, спогади, документи. Випуск другий. – Донецька обласна редколегія тому “Реабілітовані історією”. Комітет інформації облдержадміністрації. – 1998. – 192 с.

11. Поточний архiв ВСК. Протокол N 11 засiдання президiї правлiння ВСК. м.Київ. 29 червня 1992. – 8 арк.

12. Данилюк Ю.З. Реалiзацiя державної програми пiдготовки науково-документальної серiї книг “Реабiлiтованi iсторiєю” – важливий напрямок дальшого розвитку регiонально-iсторичних дослiджень // VIII Всеукраїнська наукова конференцiя “Iсторичне краєзнавство i культура” – Ч. 1. – Київ – Харкiв: Рiдний край, 1997. – С. 15 – 17.

13. Поточний архiв ВСК. Протокол N 12 засiдання президiї правлiння ВСК. м.Київ. 1 грудня 1992. – 7 арк.

14. Поточний архiв ВСК. Протокол N 8 засiдання президiї правлiння ВСК вiд 19 липня 1991. – 5 арк.

15. Поточний архiв ВСК. Протокол N 6 засiдання президiї правлiння Всеукраїнської спiлки краєзнавцiв. м.Київ. 22 жовтня 1993. -5 арк.

16. V Всеукраїнська конференцiя. Розвиток iсторичного краєзнавства в контекстi нацiонального i культурного вiдродження України. / жовтень 1991р./ Тези доповiдей та повiдомлень. – Київ – Кам’янець-Подiльський, 1991. – 720 с.

17. VI Всеукраїнська наукова конференцiя з iсторичного краєзнавства/м. Луцьк, вересень-жовтень 1993р./ . – Луцьк, 1993. – 512 с.

18. VII Всеукраїнська наукова конференцiя. Iсторичне краєзнавство в Українi: традицiї i сучаснiсть. /Матерiали пленарного та секцiйних засiдань. – Київ: Рiдний край, 1995. – Ч. 1. – 255 с.

19. VIII Всеукраїнська наукова конференцiя. Iсторичне краєзнавство i культура. Науковi доповiдi та повiдомлення. В 2-х кн. – Київ-Харкiв: Рiдний край, 1997.

20. Поточний архiв Донецької обласної органiзацiї ВСК. Звiт про дiяльнiсть Донецької обласної органiзацiї ВСК – Спр. 1. – 2 арк.

21. Романько В.И. Краеведение как важная социально-педагогическая проблема // Краєзнавство в системi народної освiти: проблеми, пошуки, перспективи: Матерiали Всеукраїнської краєзнавчої науково-практичної конференцiї. – Слов’янськ, 1994. – С. 9 -12.

22. Лях Р. П’ять рокiв дiї: До зiбрання краєзнавцiв Донеччини // Донеччина. – 1996. – 25 червня.

23. Рiдний край. Iсторико-краєзнавчий альманах. – Донецьк, 1995. – N 1. – 181 с.

24. Краєзнавство в системi народної освiти: проблеми, пошуки, перспективи. Матерiали Всеукраїнської краєзнавчої науково-практичної конференцiї (12 травня 1994р., м.Слов’янськ). – Слов’янськ, 1994. – 65 с.

1 BоbiDsrki Witold, Janus-Sitarz Anna, KoBcz BogusBaw. Barwy epok. Kultura i literatura. Podrcznik:Liceum ogуlnoksztaBcce. Liceum profilowane. Technikum. – Warszawa, 2002.

2 Див., наприклад, один із них: SzkoBa podstawowa klasy 4-6. Katalog 2002.Nowo[ci na rok szkolny 2002 /2003.-Warszawa, 2001.

3 Див.: Dobrowolska Hanna. Jzyk polski. Zeszyt wiczeD -4. Warszawa,1998.- 132 s; Dobrowolska Hanna. Jzyk polski. Podrcznik do ksztaBcenia literackiego i jzykowego klasy czwartej szkoly podstawowej.-Warszawa, 1998.-290 s; Dobrowolska Hanna. Jzyk polski Dobrowolska Hanna. Jzyk polski. Zeszyt wiczeD –5. Warszawa, 1999.-152 s ; Dobrowolska Hanna. Jzyk polski. Podrcznik do ksztaBcenia literackiego i jzykowego klasy szуstej szkoly podstawowej.-Warszawa, 2000.-324 s; Dobrowolska Hanna. Jzyk polski. Zeszyt wiczeD–6.Warszawa,2000.- 154 s. ; Dobrowolska Hanna. Jzyk polski.- Warszawa, 1999.-292 s.

4 Nagajowa Maria. SBowa i [wiat. Podrcznik do ksztaBcenia literackiego i jzykowego dla klasy szуstej szkoBy podstawowej. –Warszawa, 1996.-336s; Nagajowa Maria. SBowo ze sBowem. Zeszyt wiczeD.- Warszawa, 1996.-128 s; Nagajowa Maria. SBowa zwykBe i niezwykBe. Podrcznik do ksztaBcenia literackiego i jzykowego dla klasy pitej szkoBy podstawowej. –Warszawa, 1998.-344 s; Nagajowa Maria. SBowa zwykBe i niezwykBe. Zeszyt wiczeD dla klasy pitej szkoBy podstawowej. –Warszawa, 1994.- 128 s.

5 BobiDsrki Witold. Zwiat w sBowach i obrazach. Podrcznik do ksztaBcenia literackiego i kulturowego dla klasy trzeciej gimnasium.- Warszawa, 2001. -328 s; BobiDsrki Witold, Janus-Sitarz Anna, KoBcz BogusBaw. Barwy epok. Kultura i literatura. Podrcznik:Liceum ogуlnoksztaBcce. Liceum profilowane. Technikum.- Warszawa, 2002.-456 s; BobiDsrki Witold. Zwiat w sBowach i obrazach –2. Przewodnik dla nauczyciela do podrcznikуw.- Warszawa, 2002. BobiDsrki Witold. Zwiat w sBowach i obrazach –2. Podrcznik do ksztaBcenia literackiego i kulturowego dla klasy pierwszej gimnasium.- Warszawa, 2002.- 320 s; BobiDsrki Witold, OrBowa Krystyna, Synowiec Helena. Jak uczy jzyka polskiego w klasie pierwszej gimnasium.- Warszawa, 2000.- 216 s; BobiDsrki Witold, OrBowa Krystyna, Synowiec Helena. Przewodnik dla nauczyciela do podrcznikуw Zwiat w sBowach i obrazach –2 oraz Jzyk ojczysty 2.- Warszawa, 2002

6 OrBowa Krystyna, Synowiec Helena. Jzyk ojczysty. Podrcznik do ksztaBcenia jzykowego dla klasy drugiej gimnasium.- Warszawa, 2000.-240 s; OrBowa Krystyna, Synowiec Helena. Jzyk ojczysty. Podrcznik do ksztaBcenia jzykowego dla klasy trzeciej gimnasium.- Warszawa, 2001.-168 s; OrBowa Krystyna, Synowiec Helena. Jzyk polski. Przewodnik dla nauczyciela. Jak uczy jzyka polskiego w klasie trzeciej gimnasium.- Warszawa, 2001.-144 s;

7 Korzyb Andrzej.”Pamitajcie o ogrodach…” Poradnik dla nauczyciela i program nauczania jzyka polskiego.- Warszawa, 2002.- 144 s.

8 Markowski Andrzej.”Pamitajcie o ogrodach…” Kultura. Lsteratura. Jzyk. Cz[ 1. Antologia.-Warszawa, 2002.- 256

9 BobiDsrki Piotr. Zwiat w sBowach i obrazach. Podrcznik do ksztaBcenia literackiego i kulturowego dla klasy drugiej gimnasium. – Warszawa, 2000. – 220 s.

1⁰ Маємо на увазі книгу, видану колективом авторів: Makowiecki Andrzej Z., Markowski Andrzej, PaszyDski WBodzimerz, WroczyDsri Tomasz. .”Pamitajcie o ogrodach…” Kultura. Lsteratura. Jzyk. Cz[ 1. -Warszawa, 2002.-456 s.

1¹ Kowalikowa Jadwiga, {ydek- Bednarczuk Urszula. Barwy epok. Nayka o jzyku.- Warszawa, 2002.- 175 s.

1² Rusek Marta. Poradnik dla nauczyciela: Barwy epok. Kultura i literatura. Nauka o jzyku.Liceum ogуlnoksztaBcce. Liceum profilowane. Technikum.- Warszawa, 2002.

1³ BobiDsrki Witold. Zwiat w sBowach i obrazach. Podrcznik do ksztaBcenia literackiego i kulturowego dla klasy drugiej gimnasium. – Warszawa, 2000. – 320 s.

1⁴ BobiDsrki Witold. Zwiat w sBowach i obrazach. Podrcznik do ksztaBcenia literackiego i kulturowego dla klasy pierwszej gimnasium.- Warszawa, 2002.-320 s.

1⁵ Підрядковий переклад: Пам’ятайте про сади, бо з них ви прийшли. В жар доби позичать вам прохолоди тільки дерева, тільки листя.

1⁶ Makowiecki Andrzej Z., Markowski Andrzej, PaszyDski WBodzimerz, WroczyDsri Tomasz. .”Pamitajcie o ogrodach…” Kultura. Lsteratura. Jzyk. Podrcznik dla liceum ogуlnoksztaBccego, liceum profilowanego i technikum.- Cz[ 1. -Warszawa, 2002.-456 s.

1⁷ Дійсно, Біблійні легенди є вдячним матеріалом для уточнення символічних значень та понять. “Як трактувати слова?”, “Слова- знаки”, “Пошук сенсу”, “Автор Біблії- людина старожитності”, “Мотив раю в різних царинах мистецтва”- ці консультаційні рубрики побудовані на спонуці до відчитування за поданим зразком слова-знаку (ліва колонка) та ширшого сугерованого значення (права колонка), на з’ясуванні того, як читати Біблію. Біблію, отже, не можна трактувати як підручник до історії чи як казку, необхідно пильно дошукуватися глибинного значення, яке закладене в ній (див.: BobiDsrki Witold. Zwiat w sBowach i obrazach. Podrcznik do ksztaBcenia literackiego i kulturowego dla klasy drugiej gimnasium.- Warszawa, 2000. – С.10-13).

1⁸ Mandecka Wanda. Literatura polska. Dla klas gimnasjalnych polskich szkуB w USA.- Warszawa, 1999.- 294 s. Це видання хоча й стисло, але все ж заглиблює свого читача в літературу, культуру, відомості про яку презентують розділи: “Молода Польща”, “Два міжвоєнні десятиліття”, “Період другої світової війни”, “Сучасний період”.

1 Стосовно твору і тексту вживаємо означення “художній” та “мистецький” як синонімічні.

2 Див., зокрема, зауваження Я.О.Мишанича про перспективи філологічного методу (?) дослідження “Історії Русів”, та формулювання мети його дисертації [3, с.2]; див. також зауваження до наших статей [7, с.17; 8, с.46; 9, с.56].

5 Зокрема у своїй передмові до тексту автор подає історію створення “Історії Русів”, відзначаючи, що другу її частину було взято з літописів і записок білоруських не тому, що своїх літописців не було (“Историковъ и лhтописцевъ сего времяни было в Малой Росіи довольно”), а тому що від набігів іноплемінних, “а еще частhйшихъ набhговъ и браней отъ народовъ сосhднихъ” (тобто від слов’янських народів, а з тексту видно, що саме — від поляків та росіян), а також від міжусобиць і побоїщ зазнала ця земля надзвичайної руїни: “претерпhла всhхъ родовъ разоренія, губительства и всесожженія, и, такъ сказать, обагрена и напоена кровію человhческою и покрыта пепломъ, то въ такой насчастной землh, можно ли было что либо сберечь цhлое?” [100, с. I].

Автор передає вболівання за долю своєї країни шляхом нагнітання емоції, яке вибудовується за законами градації: розорення було спричинене війнами з неслов’янами, зі слов’янами, а також між самими русами. Нагнітання ознак руйнації відбувається через використання майже всіх слів у їхньому прямому значенні, а відтак — ще страшнішими, оскільки цей страх закладений саме в прямому значенні цих слів: “всіх родів розорення ® винищення і всеспалення ® обагрена і напоєна кровію людською ® покрита попелом — і, як завершення градації, — епітет “нещасна”. Останні два вирази можна розтлумачити як такі, що мають і пряме й переносне значення:

1) “земля напоєна кровію” за аналогією до “земля напоєна дощем” — як змочена кровію; 2) слово “напоєна” можна розтлумачити, як “упиватись спиртними напоями”, тобто а) бачимо розвиток образу війни як “пиру”, б) “кровію напоєна” — як високий ступінь сп’яніння, наслідком якого є дезорієнтація у навколишньому світі через порушення координації рухів;

1) “земля покрита попелом” — як наслідок всеспалення, після якого лишається самий попіл; 2) “земля покрита попелом” — на знак невимовної жалоби й туги (за аналогією до “посипати голову попелом”).

Епітет “нещасна” спонукає обрати для першого виразу, як домінантне, значення 2(б), а для другого виразу — значення 2. Інші значення надають можливості виразам відсвічувати всіма своїми значеннєвими гранями, а реципієнтові — розширювати горизонт своїх сподівань. На фоні першого абзаца аналізований уривок набуває ще одного значення, тому що внаслідок “діалогу” між цими двома частинами виникає запитання: наскільки ж драматичною, трагічною має бути ця друга частина історії Малої Росії, якщо відомості про першу її частину збереглися, а про другу — ні? Отже, з першої сторінки передмови до тексту “Історії Русів” переконуємося в непересічному таланті її автора, в його майстерному володінні мистецьким словом.

1 Див.: Т.Плахтій. Драматичний твір в аспекті психоаналізу// Вісник Луганського державного університету, 2001. – No 8(40). – С.153-159; Т.Плахтій. Поетика драм Миколи Куліша в контексті барокових традицій// Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze, 2002. – No13-14. – С.354-358.

2 Рєзанов В. Драма українська //1. Старовинний театр український. – Вип.1. — К., 1926.

3 Перетц В. Старинный спектакль в России. – Ленінград, 1928.

4Хализев В. Драма как род литературы: поэтика, генеза, функционирование. –Москва, 1986.

5 Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. — К., 1981.

6 Софронова Л. Поетика славянского театра XVII-XVIII вв. — Москва, 1981.

7 Сулима М. Сюжетні схеми української драми // Слово і час, 1994. – No1. – С.34-40.

8 Корній Л. До питання про синтез мистецтв в українському бароко (роль музики в шкільній драмі) // Українське бароко. Матеріали I конгресу Міжнародної асоціації україністів 27 серпня — 3 вересня 1990 р., К., 1993. – С. 251-257.

9 Соболь В., Джерела образності маловідомої драми // Slavia orientalis, 2001. – No2, С.221-234.

1⁰ Сулима М. Сюжетні …, С.34.

1¹ Куліш М. Твори в двох томах.Т2. — К., 1990. – С.174.

1² Сулима М. Сюжетні…, С.36.

1³ Сулима М. Сюжетні…, С.39.

1⁴ Софронова А. Жанрова система київської шкільної // Українська література XVI-XVIII ст. та інші слов’янські літератури, К., 1990. – С.235.

1⁵ Куліш М. Твори в двох томах. – Т2. — К., 1990. – С.188.

1⁶ Там само, С.318.

1⁷ Соболь В. Джерела образності…, С.221-234.

1⁸ Куліш М. Твори в двох томах. – Т2. — К., 1990. – С. 196.