* * * * *
 

Наталка Ліщинська, Тала Владмирова: І тисячі років – війна

 

 

«…Война без особых причин
Война - дело молодых
Лекарство против морщин.
Красная-красная кровь
Через час уже просто земля,
Через два на ней цветы и трава,
Через три она снова жива…»
В.Цой «Звезда по имени Солнце»

— Звіре, харе бити морди своїм! Полковник чекає! Бігом до Назарова на напівзігнутих Кривлюся від різкого запаху одеколону ад’ютанта, що насмілився увірвати тренувальний бій. Послати цього хлопчика на побігеньках не встигаю, бо Сєрий, використавши його дзявкання як відволікаючий фактор, намагається пробити мій блок. А хрін тобі!

— Інокентію Пилиповичу, — крізь зуби цвіркає з лавки Чистюлька. До цього ж мовчав, сподіваючись, що Сєрий нарешті дістане мене кулаком. Та в черговий раз — облом, от Чистюлька і вирішив присадити напарфумлену «шістку»: — Для Дениса Анатолійовича…

Ріпа пирхає, а Дуст у своєму кутку перепитує:

— А? Хто?

— ...для Звіра, кажу, — розжовує Чистюлька особливо обдарованому Дустові й кидає до ад’ютанта знущальне: — напівзігнуті ноги — це бойова стійка. Якщо Звір у неї стане, то хтось ляже.

— Випадково… — видихає уточнення Сєрий, пропускаючи мій удар.

Чистюлька знову встромлює носа в екран планшета. А я ж казав на тренування не брати! Але Чистюльці свербить вчити мову. Ну нехай… Перекладач, котрий ще й при вигляді крові свідомості не втрачає, наш бонус.

Поки Сєрий, Ріпа, Дуст шкіряться, я милуюся перекошеною пикою цього… Інокентія Пилиповича (ну і пам’ять у Чистюльки!). Потім осмикую хлопців, аби даремно не сушили зуби.
Кажу Сєрому відробляти блок, Ріпа хай товче грушу, а Чистюльці час братися за скакалку. Мить вагаюся, але якщо шви на рані Дуста не розійшлися від реготу, то й зайві десять віджимань не зашкодять. Живучий, мов на собаці затягується все. Добре, що тоді, як він упіймав кулю в черево, я не дозволив хлопцям виконати «останню волю» вмираючого і дати йому хоч ковток води. Гаплик був би, а так тільки руки у всіх ледь не відірвалися, поки нашого смердючку до шпиталю доволочили. Та оклигав. Не даремно грижу заробляли. От хай форму відновлює, бо скімлить, щоб взяли на наступну справу.

— Не філонити тут! – попереджаю від дверей, рушаючи-таки до начальства і перехопивши хижі погляди, які Ріпа й Сєрий кидають на Чистюлькін планшет.

Ріпа, хоч і косить під дурника, не ідіот. Тому відмовиться від ідеї, поки мене нема, залізти на сайт, присвячений зброї. Добре б сучасній! Ні, йому старовинні одоробла подавай. Мечі, арбалети... Колись вдале завершення завдання відзначали, то Ріпа прохопився, що збирає власну колекцію. Шизанутий! Але мені до тарганів в чужих головах діла немає, аби спільній роботі не заважали. А от Сєрий не втримається, кинеться до скайпа. Чистюлька і не заперечить, бо всім відомо, що в Сєрого молодший брат — ще той уйобок, з яким мати впоратися не може. Якби не майже щоденні розмови зі старшим: «Блін, Ромка, ще раз траву покуриш у тій компанії, то ноги з дупи вирву! Ти вчися! Будуть нормальні оцінки, то куплю тобі скутер! Добре, сам вибереш який, але маму слухай, усьок?!» — той Ромка вже давно б як не в колонії, так на цвинтарі був. Чорт із ним, хай старший перетре з молодшим. А Сєрого я додатково поганяю потім, щоб не підривав дисципліну.

— Цього разу працюємо за потрійний тариф.

Від такого Назарову, начальнику нашої бази, заціпило. Та можу собі це дозволити, бо я — Звір, засекречений проект, єдиний такий. Мені вживили хріновину — мікропідсилювач запахів — так це звучить на нудній мові експериментаторів, котрі мене прооперували. І тепер я відчуваю запахи ліпше, ніж собака. Я й до того був найкращим зі спеців-ліквідаторів, а тепер винюхую ворога за кількасот метрів до нього.

А от спочатку після операції ледве дах не поїхав. Какофонія запахів звалила мене з ніг. Куди там Ріпі чи Сєрому! Голова вибухала від навали пахощів. Лише через півроку я освоївся, навчившись розрізняти аромати, оцінювати, наскільки далеко знаходиться джерело запаху. Зате тепер «Звір» — не просто мої позивні, а стовідсоткова правда. Назаров знає, скільки бабла вбухали в мене. А тому кидає мою п’ятірку лише на ті завдання, за які відвалюють дурні бабки. І за це «відрядження» точно запропонували захмарну ціну. До Кардистану, щоб ліквідувати лідера повстання, попхаються або ідіоти, або профі екстра-класу. То хай Назаров платить! Це нам ризикувати власними шкурами в чужих горах!

Повертаюся до своїх. Дуст зневажливо пирхає, коли чує, що Назаров порадив замість нього взяти когось із іншої п’ятірки. Хлопці не втручаються, але теж не у захваті від того, щоб їх спини прикривав якийсь чужак. Іншого я й не чекав. Може, від Дуста і тхне, що газової атаки не треба, але він хоч на пузі проповзе до Кардистану, та опиниться там із нами.

Ріпа мочки киває з відсутнім поглядом – вже думає про список необхідних речей. В очах Сєрого майнули особливі іскри: ми трохи занудьгували за справжнім завданням. Що ж, скоро надолужимо своє…

Село зустрічає нас тишею. Ну, село — то перебільшення. Кілька халуп, в яких лише старі та дітлахи. Інші або воюють за свій Кардистан, або вже довоювалися. Нам потрібно без шуму добутися до печер за селом. Там ціль — Джавад Челікезер. Значить, доведеться пустити і старих, і малих у розхід. Не залишати нікого, бо інакше попередять своїх про нас. А несподіваний напад — половина успіху. Тут кожен зустрічний — ворог. Зачистку села проводимо хутко і рушаємо вглиб лабіринту печер.

Перших охоронців на вході знімаємо також тихо, наступних знешкоджує Ріпа: ми натягаємо протигази, а він відкриває один за іншим кілька балончиків з газом.

Мій нюх — найбільший скарб під час операцій. Тому в протигазах рухатися не можна. Хай це ризиковано, та ми перечекаємо, поки перетяг витягне отруту.

Це було правильне рішення! Розтяжку, а потім ще дві я знаходжу завиграшки — про все заздалегідь попереджає ніс.

Нарешті попереду печера, в якій знаходиться наша ціль. Я знаю це, бо полковник Назаров дав мені понюхати його сорочку. У тій же печері, як підказує мені ніс, ще троє людей. Ми знову вдягаємо протигази, а Ріпа відкручує ковпачки і кидає всередину балони з отруйним газом.
Джавад Челікезер мертвий. Завдання виконано. Напруга потрохи відпускає, хоча я не розслабляюся. Рано ще. В цьому лабіринті печер можна заховати цілу армію. Тільки зараз я не відчуваю поблизу нікого небезпечного. Крім своїх горлорізів, звісно.

Та крізь нав’язливі запахи металу, поту пробиваються слабкі, але виразні пахощі. Вони дражнять мене. Нарешті я зосереджуюся на цьому ароматові, бо так пахнуть жінки.
Сєрий із Дустом перевіряють, чи всі вороги — трупи. Чисто. Я наказую, щоб група йшла за мною, а сам розмотую нитку збудливого запаху. Жінка сидить в кутку печери, тримаючи на руках немовля. Вона кладе малого на долівку і виступає назустріч. Її темні очі спалахують ненавистю. Дика кішка! Закриває своє дитинча.

Ага! Це ж…як її… Ну баба Челікезера! Я ж читав у досьє… А-а-а... Айлін. Дівка з багатої родини. І припекло зв’язатися з фанатиком. Ніби розумна, вчилася у Кембріджі. Насправді дурепа.

А вона краля. Ще краща, ніж на фото. У цих сучар-політиків завжди є досить бабла, щоб купити найліпших ляльок. Я посміхаюся. Ось нам і свіже тіло бонусом. Зараз вона нас обслужить по повній програмі. А потім скаже, де каса повстанців.

Чистюлька перехоплює мій погляд і відводить очі. Мінус один. Я на нього і не розраховував. На чотирьох баба швидше ділиться.

Я не дочікуюся, поки Чистюлька поспішно вискакує з печери, щоб нібито постояти на чатах, а насправді втікає від вереску сучки, з якої я здираю одяг. Сєрий допомагає. Ріпа не залишається осторонь, хапає ззаду істеричку за волосся, різко кладучи її на землю, і по ходу заштовхує кляп в рот, який вищить так, що вухам боляче. Тут така луна! Дуст приєднується. Я чую збоку його гнилий запашок. Нікому не треба нічого розказувати, всі знають, як взяти своє. Але я перший! На правах командира, так би мовити.

Смагляве сильне тіло рветься, вигинається, проте Ріпа тримає її руки, Дуст із Сєрим — ноги, щоб сучка не копнула мене у найдорожче. А я люблю, коли вони пручаються! А-а-а, давай, коза, опирайся! У неї класні цицьки! Повні, пружні, з темними великими кружечками. Вони ціляться на мене нахабними сосками! Уф-ф-ф! Ця сучка мене заводить, аж дрож котиться спиною. Потилицю поколює голками від передчуття… І я гарячково вивільняю зі штанів свій штик! «Вдуй їй!» — хрипко радить збуджений Дуст, та я знаю без нього. Краще прикрив би свою смердючу пащеку. Відволікає.

Правицею щосили стискую одне налите смагляве яблучко. Хочу, щоб вона захрипіла від болю і смикалася ще! Мені в пику щось бризкає! Кров?! Аж так я не стискав... Бля… Молоко…
Раптом бачу, як Ріпа нахиляється, навалюючись на її обличчя всім тілом, і… присмоктується до груді… Остання напівдумка проковзує: «Вона не задихнеться під Ріпою?..» Але в ту ж мить голова відключається повністю. Гаряча і липка інша грудь під моїми пальцями порскає молоком, а я, наче навіжений, товчу її так люто, як ніколи нікого! Мій штик зараз трісне від болючої напруги! Морда Ріпи така… блаженна, а я вже вибухаю!!!

Все… Ваша черга. Розслаблено спостерігаю, як прилаштовується Сєрий. Вже після заходу Ріпи до мене повертається тверезість і гострота думки. На метушню Дуста дивитися нудно. Чого він так довго вовтузиться на ній? Нарешті Дуст останнім застібає штани.

Можна братися за важливішу справу. Сучка якраз в такому стані, що я зламаю її на раз-два. І не задихнулася під Ріпою. Це добре. Висмикую з її рота ганчірку. Хай відсапається. Тоді зможе говорити.

— Юр! Ходи сюди! Перекладеш козі мої питання! — кричу, водночас кидаючи на голе тіло подерту сукню, щоб Чистюлька не зомлів на вид розкладеної на підлозі зіжмаканої баби.

У Чистюльки скам’яніла морда. Він вперто дивиться кудись удалечінь, хоча яка-така даль у невеликій печері, ледь освітленій кількома ліхтариками?

— Скажи їй, що я поріжу малого на паски, якщо вона не покаже, де захована казна повстанців.

Чистюлька щось белькоче, а ця раптом зривається на рівні ноги. От кішка! Очі б видряпала! Та удар Сєрого кладе її знову на долівку. Не знепритомніла. Сєрий — спец. Нам треба, щоб вона залишалася при тямі.

— Підніми її, — кажу Сєрому.

Той накручує на кулак її довгі коси і ставить на ноги ривком. Підходжу до неї. Б’ю в живіт, видобуваючи з її нутра зойк. Удар посилаю нижче сонячного сплетіння, щоби не відключилася.

— Переклади: вона хоче побачити, як ріжуть її дитину? — я дістаю ніж і граю лезом перед її обличчям.

Чистюлька знову галайкає до неї, а я слідкую за її очима. Скільки разів я бачив таке? Ненависть, люта, чорна, здавалося б — непереможна, така, що може зрушити гори, раптом вигасає — все! Зламалася!

— Кажи! Де гроші?! — кричу й хапаю малого.

Вона тріпоче, наче риба на волосіні, пробує вирватися від Сєрого, але той міцно накрутив чорне волосся на кулак. Вона горлає від болю. І я знаю, що баба не відчуває того болю, котрий рве її голову! Бо зараз не помітить, якщо й оскальпують. Тепер це просто самка, яка хоче вберегти свого виродка. Добре! Пообіцяю їй життя для малого.

— Я вб’ю тебе, як свідка. Ти це знаєш. Але сину залишу життя. Чуєш, він житиме, якщо скажеш, де гроші. Він — не свідок. Замалий і ще не говорить. Село недалеко, сина знайдуть і врятують. Кажи, де гроші, — я промовляю це лагідно, ніжно зазираючи у її чорні очі.
Треба, щоб повірила. Зараз я і сам переконаний, що кажу правду. І вона вірить. Бо хоче вірити.

У плетиві вузьких коридорів ми рухаємося обережно. Попереду йде провідниця.

М-да! Самотужки касу тих довбаних повстанців ми шукали би вічно. І всі пастки вона нам показала. З нами ж її син. Якщо ми загинемо, то і малий — теж. Ріпа розміновував підходи тричі.

Нарешті ми на місці! Печера невелика, угорі є дірка, через яку ллється слабкий потік світла. Я спрямовую промінь ліхтаря на той кут, куди показує баба. Вона щось тихо проказує, а Чистюлька перекладає: «Треба розібрати каміння, там гроші…» Я озираюся, посміхаюся і питаю своїх:

— Повторимо? Слухняна дівчинка довела нас до скарбу, треба якось її винагородити?

— Що-о?! Тобі мало?! Гроші не пахнуть? – шипить Чистюлька, ламаючи кайф від гри.

Бля! Інтєлігєнт довбаний!

— Вали звідси, — крижаним тоном наказую Чистюльці, — постій на чатах, а то забруднишся, копаючи.

Розлючений Юрко вискакує з печери. Та мені розхотілося гратися з сучкою. Кивком посилаю Ріпу до купи каменюччя. Здоровило вергає валуни, наче то повітряні кульки. Не минає й п’яти хвилин, як дві великі спортивні торби, замотані в поліетилен, опиняються на долівці біля моїх ніг.

Ніж легко ковзає, розрізаючи плівку, «блискавка» видає звук «вжи-ик» і ось вони — грошенята! Наш додатковий приз!

За мить я опиняюся поруч із бабою. Сучка і виплодок Челікезера вже не потрібні. Для таких випадків є в мене тиха зброя, мій ідеальний інструмент, якщо треба стріляти впритул і майже безгучно. Приглушено клацає постріл — тільце на її руках смикається. Зазираю в її очі. Бачу там ошаліле бажання не вірити в смерть, яка щойно наздогнала малого. Розпізнаю, як народжується розуміння, що її обдурили. Дочікуюся, щоб до неї це дійшло вповні. Випередивши її ривок на долю секунди, я стріляю в чоло між брів.

Що там сичав Чистюлька? Гроші не пахнуть? А от і не вгадав! Слабкий аромат ниточкою тягнеться від розкритої сумки. Беру тугу пачку папірців і підношу до носа. Сухий тонкий запах паперу та виразніший хімічний фарби ще пробиваються крізь нашарування інших смородів, залишених тисячами рук.

Раптом в печері темнішає! Промінь мого ліхтарика прорізає густу сутінь і вихоплює вгорі кудлату голову підлітка, котрий закрив собою невеликий отвір у стелі. Дзи-и-инь! Деренчливий звук гранати, що котиться долівкою, настільки впізнаваний, смертельно-металевий, що я встигаю стрибнути до виходу з печери. І зрозуміти під час стрибка: вже запізно.

Приходжу до тями. Чорт!.. Граната! Той малий пацюк… Я — придурок! Гроші нюхав, розслабився, даун останній… То ж треба?.. Мене дістало якесь щеня!

Я не відчуваю тіла. Хочу поворушити ногою. Не виходить. А рукою? Ні… Ну хоча б пальцями! Щосили уявляю пальці правиці. Ворушіться! Давайте!!! Ну-у-у! Жодної реакції… А відчути яку-небудь частину себе? О! Язик! Наче його й нема… Невже повний параліч?.. Мене накриває хвилею паніки, ошпарює нестерпно-гарячим окропом жаху. Титанічним зусиллям виборсуюся з-під валу страху і хапаюся за першу-ліпшу думку: «Треба розплющити очі!» Довкола темрява. Я не збираюся вірити в те, що ще й осліп! Ану, може, пощастить бодай щось розгледіти! Помалу пітьма яснішає. Зовсім трошки. Та це вже добра новина! Намагаюся пробити поглядом ці глухі сині сутінки. Якась ледь світліша пляма коливається наді мною. Лікар схилився?

— А ти нічому не навчився, якщо потрапив до мене знову. Ніяк не навоюєшся, - говорить пляма холодним, спокійним голосом.

Лікарю, що зі мною?! — я злюсь на тупого ескулапа, котрому явно начхати на мене.

Мене починає заливати лють. Коли стану на ноги, розмалюю пику цього козла в багряно-фіолетових тонах!

— Лікар? Не поцілив, Звіре.

Після його слів мене розриває від суміші емоцій, в якій виразно панують жах і безсилий гнів. Я в руках повстанців…

Суки!!! В нас була домовленість, що ніхто не пошкодує кулі в голову товариша, якщо винести пораненого не можна і у нього всі шанси потрапити в полон! А раптом вони мертві? Або їх теж схопили?..

— Нічогенька ідейка про повстанців. Але знову в «молоко», — байдужість холодного голосу бісить мене.

— Хто ти?! — я не знаю, що думати.

Не госпіталь, не полон. Де ж я?!

— Швидко в тебе закінчилися припущення. Мене тут звуть Глухим Кутом. Хто? Місцеві жартівники... Думають, що я не чую. Та, знаєш, вони не мають рації. Вихід із мене, Глухого Кута, є. Повернення у вихідну точку. І лишень одна невелика зміна. Одна-єдина. Зовсім невеличка. Хочеш війни? На! Бувай.

Бля-а! Як же хріново... Та я цього Кута…тупого, глухого, якого там ще, голими руками порву! А ще краще гранату б мені при зустрічі з ним. Хоча онде кілька гранат і мін. Близько. Всього кількадесят сантиметрів… А користі мені з того?

Спершу думав - паралізувало-таки, а розмова з Кутом — то маячня, ну, головою втелющився у стіну печери. А як інакше? Не глюки ж. Від наркоти я тримався подалі — тим бавився Дуст. Ідіот! Думав, що я не знав про його «знеболювальне».

Ще одна спроба перевернутися на бік — і знову невдача. Краще б паралізувало! От не думав, що таке скажу, але хіба ліпше очуняти в тілі немовляти?! Руки-ноги не слухаються, бо я сповитий у якусь шмату. «Фізіологія», — сказав би Чистюлька. На бік — і то не перевернешся. Лише кричати можу. А сенсу? Прийдуть, то добре, якщо кулі не пожаліють, бо хто набій витрачатиме на малу гниду? А не почують, то здохну від голоду. І як ті малі крикуни взагалі доживають, поки на людей стають схожими?

Намагаюся дихати рівно — невже здамся я, Звір?! Пробую ще раз оглядітись: перед очима мов туман, але крізь нього розбираю — каміння, тріщини. Печера? У мізках спалах спогаду: дитину сюди тягне велет і щось стиха бурмоче. Який, на хрін, велет?! Якщо пригадати його обличчя, то навіть не чолов’яга — підліток. Заморене пацюченя, що не встигне й подорослішати, бо війна таких б’є мимохідь, неначе мух.

Цей вишкварок обережно примощує малого на якусь стару одежину. Затикає рота жованим хлібом, щоб той не скиглив. Даун! І як дитина гидотою не задушилася? Чи…чи малий захлиснувся, а мене на місце попередника запхали?!

А кудлатий пацан тим часом нишпорить у закапелку, обережно витягаючи міни і гранати. Хапає дві. Решту залишає на долівці, не заморочуючись, аби сховати. Брудним пальцем торкається щоки малого. Йде. Раптом обертається і кидає кілька слів на своїй балачці. А я зненацька розумію зміст сказаного: «Ти тихо, чуєш? Я швидко повернуся. Вб’ю невірних. За дядька, тітку й Аміра помщуся. І повернуся. Тільки не кричи…»

Су-ука! Це ж він! Він нас порішив!.. «За дядька, тітку», блядь! І чого не вертає по брата, якщо впорався?! Хтось із наших дістав-таки? А якщо і вижив — я сам порішу того «брата»… Хрін мені! Зараз я навіть пістолета не втримаю. Та й сам не виживу…

Думку урвав шурхіт десь за стінами печери. Так не ходять шмаркачі, навіть якщо їх вчать воювати з дитинства. Це хода дорослого. Обережного, досвідченого солдата, який будь-що прагне вижити, тож виважує кожен порух. Щось знайоме…

А ще ті кроки, хай і майже безгучні, віддаються дрижанням усередині кам’яних стін. Ледь помітним тремтінням… Вловити це можу лише я — Звір, ув’язнений у кволому тільці.
В печері, замість широкого виходу, є лише вузька щілина, в яку може ковзнути верткий підліток. Або ж дорослий, котрий будь-що прагне вижити і володіє певними навичками.
Влізши-таки до рятівного сховку, чоловік безсило сповзає на долівку, спирається на стіну і завмирає, заплющивши очі. Хвилина перепочинку. Потім різко видихає, розплющує очі, міцніше стискає зброю. Насторожено зиркає убік входу.

Навіть під таким незручним кутом: збоку, знизу вгору, у напівтемряві — я впізнаю зайду! Це ж Чистюлька! Втомлений, обдертий, у кількох місцях з розчерками дрібних ранок, але цілком боєздатний.

«Такий не образить дитину…чистенький наш», — вперше без роздратування, ледь не з полегкістю майнуло в голові. Я дозволяю собі на мить розслабитися і відчуваю як щось гаряче розповзається унизу, пече шкіру. Фізіологія, бля… Від несподіванки хочу лайнутися, але горло немовляти видає дивне булькання.

Дуло автомата в руках вояка вмить повертається на підозрілий звук.

— Тихо, малий… Тільки мовчи — і все буде гаразд… Розумієш? — знову і знову заспокійливо шепоче Чистюлька, мішаючи слова рідної і місцевої мов.

Він ще не остаточно втратив здоровий глузд і розуміє, що міг би з таким самим успіхом спробувати й англійську — малюку не второпати, що белькоче дорослий. Але колись, у далекому дитинстві, батько казав: «Юрчику, цуценята сприймають інтонації голосу, тож із ними треба говорити м’якше». Навряд чи діти дурніші за цуценят.

Ніби подіяло: мале вовтузиться мовчки. Лише натужно сопе, намагаючись видертися з ганчірки, час від часу кидаючи марну справу і зиркаючи на несподіваного сусіда.

Юрко морщиться, мимохіть відхиляючись подалі від смердючого згортка, хоч і розуміє, що він сам зараз не трояндами ж пахкотить. Та плювати, як він зараз виглядає і чим пахне. Не після конкурсу краси, а на війні зійде. Гірше, що хлопців більше нема. Від п’ятірки, яка славилася своєю удачею, залишився він один. Клятий Звір із його бажанням «погратися»! Інші йолопи, що пішли за ним, наче телята…

Хлопці…його команда… Живим у пастці, куди самі залізли, був лише Звір, але в такому стані, що й не помітив пострілу. Бо якби безпомічний командир втрапив до рук місцевих після усього… Хай дякує у пеклі, чи де він там зараз…

Варто було би підстрелити і нападника, але той втік. І не поганяєш за ним у цьому лабіринті. Краще зараз утікати звідси до своїх. Тільки-от як пояснити своїм, що він, єдиний вцілілий солдат, не винен у загибелі групи, коли вибереться? Якщо вибереться… Одинакам в таких випадках щастить тільки в фільмах. У житті супер-героїв, які драпали би через ворожі гори й не отримували і подряпини, Юрко не зустрічав. І сам точно не такий, ще й голова болить до дзвону у вухах — приклався головою об скелю під час вибуху… Заробив струс мозку. Полежати б. Та не зараз. Головне: залишатися при тямі.

Печера, хай і з малим сусідом, то рятівна знахідка. Треба перечекати тут хоча б до ночі, перепочити й спробувати добратися до своїх... Кулю у скроню загилити завжди можна встигнути, як виходу не буде.

Чорт! Малого ж, певно, сховали тут старші родичі… І зараз хтось припхається! Встигнути б заткнути, поки галас не здійме. Та дідько з ним… Певно, дівча-підліток, що вперше стало матір’ю — зв’язати і кляп у рота. Не вбивати ж? Слухатиметься, аби дитинча врятувати… Блін, гидко як! Чи то справді струс мозку, чи то від недавніх подій? Усе ж Звір того… переборщив зі своїми «іграми»…

Щось хитнулося, не долівка, ні. Ніби серцевина гір здригнулася. Мале здавлено пискнуло.

— Цить, щеня, — перелякано цикнув Юрко.

Ще не вистачало розхворітися, знайшов час організм викидати коники! На довгу мить заціпеніли і дитина, і солдат, що напружував слух, аби вловити хоч якийсь звук. Потім знову ніби тремтіння з усіх боків.

У вуха вдерся оглушливий вереск немовляти.

— Та втишся ти!

Він не міг второпати: чи й справді двигтить земля, чи то наслідки струсу мозку?

Хитати начеб перестало. А от мале не вгавало: пищало відчайдушно, на різні інтонації, здавалося, що й передихнути йому хоч мить — без потреби. Точно хтось почує! Як дітей із таким вереском їхні батьки взагалі терплять? Здуріти можна! А вже коли голова тріщить так, що ось-ось лусне!

— Заткнися, заразо мала, — чоловік промовив це, намагаючись говорити м’яко, як спершу.

Малюк затих. На мить. А потім вибухнув криком із такою насолодою, що дорослий ладен був присягти: а це вже на зло йому.

Підійшов до малого, вже не переймаючись такими дрібницями, як запах і вигляд, схопив згорток на руки, струсонув. Від різкого руху знову замакітрилося в голові. Юрко хитнувся вперед, ніби ближче до виходу. Дитинча змовкло.

Але паніка не відпускала солдата: у такому стані до своїх доберешся лише дивом. Ледь не впав, а якби через міни перечепився, котрі якийсь придурок кинув посеред дороги…

Мале запхинькало знову, дивлячись на чоловіка чомусь сухими очима. Дивно, що мати не придушила при народженні. За цією думкою сяйнула інша, зручно розташувавшись у голові: малий приречений. Якщо не вмре від голоду, бо навряд чи мати вціліла, то вирости у нього в такій круговерті — без шансів. А як і підросте трохи — то чи на міні підірветься, чи його підстрелять. Може, краще відразу?.. Просто піти і пальцем не доторкнувшись до нього — все одно, що приректи на довгу агонію. А так, постріл — і все. Ні, от ідіот! Нащо в печері стріляти?! Що тої дитячої шийки?

«Гуманіст ти, Чистюлько!» — внутрішній голос на диво нагадує Звіра. Можливо, саме тому рука миттю ковзнула до точки, через яку, натиснувши, так легко пустити смерть у крихітне тільце.

Рішуче натиснув, почувши тихий хрускіт. Відразу накотила нова хвиля млості. Здалося, що на руках повисла ганчір’яна лялька, груба подоба дитини. Із відразою відкинув убік. Не розрахував. Маленьке тільце вдарилося в кам’яну стіну з мерзенним звуком. Юрко відвернувся, пересмикнувшись.

Він би не повірив, що такий незначний удар може щось змінити. В крихітний камінчик, який викликає обвал, якось не віриться. І ж помережана тріщинами печера встояла, та зірвалося кілька гострих уламків зі стелі. Ніби хтось навмисно поцілив у міни…

Самого вибуху чоловік не почув. Та й малий був уже далеко звідси.

 

— Давно не бачились, Звіре, - крижаний голос вихоплює мене з темно-синьої тиші.

Знайомий такий голос… Глухий Кут?.. Знову?!

— Знаєш, мені теж ніякої радості з того, що ти вкотре тут. Хто винен, що ти — не найкмітливіший учень в школі життів? Невже я, солдате?

— Пішов ти…

— Це тобі час іти. Вертати у відому точку. Звісно, з невеличкою зміною. Сподіваюся, що цього разу ти засвоїш урок і ми вже не зустрінемося.

 

Пожадливі долоні обмацують, зривають одяг, мнуть груди!.. Груди?.. Тих грубих рук, що шарпають мене, так багато… Хто я тепер?! Я ж Звір, а не якась баба! В ніс б’ють різкі запахи курева, нечищених зубів, спітнілих тіл. Крізь вибухи розпачливих думок, я раптом чую: «Вдуй їй!» Важка туша навалюється зверху. Ні-і-і!!! Тільки не це-е-е!.. Високий вереск рветься зсередини і враз я захлинаюся – розриваючи кутики губ, заштовхуючи язик в горлянку, в рот щосили забивають ганчірку…

 

   

 

Навіґація по серверу:   «слова» · «нотатник» · бібліотека vesna.org.ua   Rambler's Top100