* * * * *
 

Катерина Калитко

 

змова дерев

І скажу тобі так: ці дерева вкрадуть наші сни.
Вогке дно і грузьке у тутешніх сердець та містечок.
А дерева не сплять. Ми виходимо в сад, і вони
Нас безлистими пальцями мовчки хапають за плечі.

Темні пазурі гострі і рани на тілі тонкі.
Проростають крізь нас ці дерева й не гояться з віком.
Це ж бо ми, це ж бо ми, що взяли собі їхніх батьків
На ліжка і комоди, на мисники, двері та вікна.

В дерев’яному ліжку із різьбленням у головах,
Що його п’ятий рік доїдає настирливий шашель,
В казанкові грудей перемішую ребрами кашель
І кажу:
- Утікай,
Через сад, де висока трава,

До ріки...
Але пізно.

Вартує на березі човен.
Дерев’яний хребет йому річка ламає і студить.

Я хотіла би знати в обличчя те дерево, що
Крізь холодний туман припливе
І наступить на груди.
 

сон дереворуба

Срібнокриле дерево, що зростало на волі,
розлоге, буйне – прикликає стукіт сокир;
це поклик жертви, що сходить соком.
Ти відчуєш його, як пес, іздаля; невтямки,
як ти умієш ввібрати його з повітря кожною альвеолою.
Ти ловиш кожну молекулу запаху, як самець “павичевого ока”,
як, чорт забирай, Гренуй:
ніхто не знає, як п’янко вгризатися у волокна вільнорожденності;
тепер ти нічвид, ти нестямний світляк, більше немає сну –
під відкритим небом дерево виросло, кличе, жде.

Дерево на роздоріжжі, супроти усіх вітрів,
що знало кількох повішаних, цвіло солов’їним голосом.
Ти гарчиш, ти-бо добре знаєш: ця свобода вартніша срібла,
але тобі не потрібне срібло; тобі подобається золото.
Ти хочеш розлущити насінину і суть на світло дістати:
що воно, ця свобода,
хто взагалі така.

Твоє дерево там, де ховає річка утоплеників у рукав,
де шовковиці сиплють ягоди просто в царство жабів і латать,
де триває й триває триклятий липневий день.

Ти мусиш туди піти і крила гілок обчухрати,
бо свобода, як астероїд, на землі залишає кратери,
і якщо оступитися – можна упасти
глибоко,
де

корені крізь очниці нанизують мертві голови,
клітки грудні – поміж ребра; віками нижуть намиста.
Так виростає дерево, що стежку життя твого
розгойдує між гіллям, як мотузяний міст.

Ти рубаєш і п’єш його зойки, рубаєш аж так,
ніби хочеш із себе хребет одним рухом вирвати;
відпочити пірнеш на задушливе дно трави,
там під коренем змій мружиться золотаво.

І ти – щасливий, задиханий, облизуєш кров із сокири.
 

***

Світлою шкірою криги заростуть наші брами й рани.
Дощ зледенілий сиплеться у розбухлий Дністер.
Іржаві зіниці і коси руді.
Пані моя, пані,
Звідки воно, це дерево,
Що в горлі мені росте.

Торк та торк по шкірі – знати би, що то відходить.
Очі в зустрічних – білі, як ягоди омели.
Губляться дні і числа.
Птахів здуває у воду.
І чи на цьому камінні колись ми двоє цвіли?

Прозоре військо музики у серце списами коле.
У тріщинах шкіри вітер ворушить сполохані тіні.
Ходжу, босий скрипалик,
У снах чужих по околицях,
Несу темнооку скрипку
За руку, як мертву дитину.

Ще молодий, а сивий. Пані моя, пані,
Скоро зима надійде, нас на зубах розмеле.
Кожен собі фортеця. В темному підземеллі,
Звідки уже не вийти,
З каменя родиться камінь.

П’є мій голос дерево, дряпає горло віттям.
Річка пнеться на кручу, зимна і лячно тиха.
В темному підземеллі, звідки уже не вийти,
Осінь висить наді мною,
Довга й важка, як батіг.
 

данешта

Ну от приїду я в те село – і що їм усім скажу –
«Ви не там його поховали»?
Їхнє право. І справа, зрештою, теж.
Хіба що відзначу: спокійні, можливо, навіть безжурні.
Але посадили над ним шипшину. Красива, розлога. Цвіте.

Йому казали, що з молодих коханок не буває нічого путнього.
А ми купалися в зливу. Ерос, Танатос, Джа.
Мені заважало довге волосся. Жартувала: обріжу, коли захочу забути.
Нам казали. Нас попереджали.

Усе нечесно. Усе не мало скінчитися просто отак.
У нас же на річці тоді не поцілила блискавка.
Ми їздили містом по колу в трамваї.
Трусило і хилитало.
Ми спали разом під яблунею на занадто твердій землі
(тепер він більше про землю знає).
Нам бувало занадто глибоко.
Ми бували занадто близько.

І хіба так можна: він помер, а я його все ще хочу,
Вночі прокидаюся. Аж болить. Хоч вий чи гризи на зап’ястях вени.
Чоловік співчутливо долонею мені затуляє очі
і каже: «Спокійно, мала. Спокійно. Він уже
не повернеться».
Він до останнього все сміявся: ти така юна, от моє серце старе й згоріло.

Чуєш, у мене також,
вважатимем – нічия.
Що я можу? Щоліта привозитиму тобі два яблука.
І діти твої сердито скидатимуть їх із могили.
 

***

Пам’ять, знаєш – це теж така собі лотерея.
Що ти запам’ятаєш, коли тобі говорять важливе,
а ти дивишся, як у поле тікає вервечка дерев
і як горбиться осторонь всохла старезна слива.
Коло неї голо, кажуть в нас – „як на белебені”,
тільки поле триває, жухне трава, просідає хата
із червоної цегли, по радіо співає Арбеніна,
двоє хлопців по пояс в траві ідуть запускати
літачок на радіокеруванні. Погода, втім, несприятлива –
дощ на мить зачаївся, але підкрадається знову.
Отже, горбиться слива, ідуть хлопчаки і щулиться хата.

Кілометр до міста, що вигризе з горла мову,
ти не відповіси на важке і важливе щось,
а за рік не згадаєш, про що ви там говорили.
Тільки: радіокерований, впертий такий, літачок
піднімається і лякає ворону із мокрими крилами.
 

молитва #5

Боже мій, зглянься і глянь зі мною, поки він спить: ось його оголена спина
зі слідами від Твого, Боже мій, вогненного батога.
Я знаю, усе на користь.
Часто буваючи винним
у непокорі й зневірі, він про усе здогадується.
На цій неозорій плантації, безкінечно жнучи
стебла гіркі та колючі, він закидає голову,
він шукає слова, як в кишені ключі,
він шукає опори.
Це мучить, як давній голод.
Боже мій, це між нами, але
тіло його – це берег,
до якого мене прибило із найтемнішого сну.
Ночами ми разом чекаємо шторму. Разом збираємо пера
птахів із дивними іменами.
І вдень, коли звично жнуться
трави Твої гіркі, а він співає собі –
Боже, не вдар його більше.
 

краєвид із великим місяцем

Місяць – великий екран, на ньому
брата брат піднімає на вила.
Приходить в’язень до рідного дому:
мене відпустили, мила,
а чи то впустили.

По глевкій глиняній пітьмі яруги,
розітнувши бронзову спину річки,
я прийшов – поклади на чоло мені руку,
пригорни;
ну ж бо, ну,
відчини скоріше.

Гекон біжить по білій стіні,
павук під стелею сітку снує,
вона думає: я не впущу його, ні.
Мовчить і думає про своє –

що сім тижнів уже не було дощу,
земля розтріскана; вишні старі
всихають.
Я його не впущу.
А місяць мідний, як та таріль,
або солодкий, як абрикос.

Він стукає в двері, луна дзвенить,
вона затикає вуха ватою.
Із горищ випорскують сни, кажани,
і крапле з місяця кров його брата.

І місяць гарячий, мов куля, що
так і не вбила його в дворі,
де вовчий сон прохолоджує щоки,
де курять і лаються гробарі.

Він завмирає, зовсім знеможений:
відкрий, скупай мене в молоці,
вже душі живих затягує мохом
і в’януть мури, як стегна мерців.

А місяць над церквою у риштуваннях
загуде, як бубон – лише торкнися.

Я розкажу тобі, як це буває:
смерть приносить кошик суниць,
дме у діри у черепах
ідеально круглі, оті, на потилицях,
пританцьовує, тягнеться. Вона не сліпа,
вона мене бачила.
Прошу, впусти.

А ніч-вода гойдає тіла,
і темний дім, і принишклу вулицю.
І місяць все вище – кришталева лампа,
всередині якої пантера згорнулася.
 

перетворення

Немає печалі більшої, як придорожні черешні:
соковиті діти, вчовгані ув асфальт, забуті іще у червні.
Літо стирає червоне, та не приносить полегшення.
Згодом ти знатимеш, як це, принцесо сапфірних печер,

дівчино, темне зернятко, мед під твоїм язиком.
Ягода переляку сходить соком, розтята.
Тобі ще півроку спати із отим мудаком,
щоб народити від нього світле тепле дитятко

і випурхнути з коробки, покинувши на бабусь.
І вже незворотно знатимеш таке, що боже-ти-збав:
як корчиться пустоцвіт, що програв боротьбу
за подальше тривання;
і як опадає зав’язь,

і як пожирає зойки напасена тлуста тля,
що літо стрімке й безгучне, як професійний вбивця.

Перші айстри несамовиті – очам болять,
заплющишся і відчуєш опіки на сітківці.

Де твій дім, черешенько, де плаче дитя твоє?
Де твої сни на зиму складено у комору?

Як харчі в супермаркеті, тихо гниють взаємини,
медом із рота поїш птаство дивне, заморське.

Отже, печаль. І в’яне перше з твоїх облич.
Життя зшивається грубо з розідраних половин.
Діти впали у землю. Діти не проросли.
Черешне-черешне,
знайди собі пісню
іншу.
 

рання темрява

Двоє міських невротиків намагаються прикурити
на перехресті вітрів. Обпікаються, ранять пальці,
а вогник тікає.
Баржі іржаве корито
схоже на кинутий в річку черствий окраєць
житнього хліба.

Вікна посоловілі
сочаться кон’юктивітно світлом супроти протягів.
Річкове пароплавство згортає сезон у сувій –
карамельку літа розгризено в цих широтах.

Руки в холоду довгі – напевно ж дістане тебе.
Сонце здулось, як порхавка, місто спало з лиця.
Замерзають в повітрі душі жертв ДТП
із маленькими смаженими курячими крильцятками,

спотикаються перехожі об волоські горіхи,
звук церковного дзвона корчиться у динаміку.
Почекай іще трохи – проїдуть троє царів
і, можливо, позичать похідне кресало нам.

Гострий профіль навпроти впікається дереворитом
попід лівою груддю, де тепле місце таємне.
Ось і осінь тобі посеред вулиці темної.
І ніяк не виходить,
ніяк,
ну ніяк
прикурити.
 

кінець літа

Іноді все вирішує просто рух:
твій спосіб розчісувати волосся, його манера тримати голову –
звичка співочої птахи;
і міцне, до синців, тримання за руки –
чистий симптом одержимих
або невдах.

Серпень із чорним дном, як старий казан.
Вночі на даху лежать кістяки сузір’їв.
І що би сьогодні хто із нас не сказав –
інший однаково
якось недоповірить.

Що залишиться з пристрасті? Попіл сяде на дно.
Щось доведеться відкинути, допасувати, обтяти.
Сонце, ще сильне опівдні –
впертий банькатий гном –
ріже шкіру з безжальністю патологоанатома.

Серпень густий і сяючий, і невідомо чий
тягнеться так повільно, наче й не промине.
І ми видираємо одне в одного плід сокоточивий,
рвемо зубами, випльовуємо: „Мовчи!”,
а потім благаємо – „Не…”

І далі він завмирає. Гладить по голові.
Вирішує рух.
Пам’ятаєш – тілом: шкірою, ротом, руками,
не відпуска…
і
серпень – пора гербаріїв. Отже, він –
квітка
з тоненьким горлом,
яке стискаєш.
 

місто Голод

У слів «не знати» є наказовий спосіб.
Та з пам’яттю марно битися. Гени бродять, як дріжджі,
І ти відчуваєш: хрускотять усі кості
Від прагнення все йому пояснити.
Він повторює: їж.

Соки літа, дивні співи гортанні –
Він завжди співає, готуючи вам вечері.
Потім тиша, грузька, як болотна твань.
Ваша ідилія тобі поміж ребер пече.
Він годує тебе із ложечки, із руки,
Ти йому: знаєш, я отак ще ні з ким,

Знаєш, я ж із найсправнішого голодного краю.
Ми там змалку вміємо брехати і помирати,
І тому повсякчас повторюю: що це – правда чи гра? Не збиткуєшся? Правда?

Він каже: не їж руками, індичка трохи сира,
Не пропеклася всередині.

Ти йому: знаєш, я куштувала вапно зі стін і хрумкотіла крейдою,
Я хотіла знати цей світ на смак, це було моїм кредо.

Витискання страху, вакуум, штучна кома,
Внутрішньовенно, звично – кубиків з вісім відчаю,
І тому не умієш часом пригадати його обличчя,
Але – терпкий, солоний, як торкатися язиком.
Ти не літала у снах –
Ти пробувала все на смак.
Ти носиш в собі чужий велетенський спогад про голод,
На нерви твої ніколи не наростає багато м’яса.

А він тобі: з’їж іще шматочок, ось гаряче, щойно з вогню,
Витри руки серветкою, губи теж. Не блазнюй.

І коли ви вночі засинаєте, мокрі й голі,
Ти неспокійно спиш і кличеш його на ім’я.

Ти не любила бути малою і постаріла вже в тринадцять.
А він кружляв над тобою – бистроокий гордий шуліка.
Тепер не крутися в тенетах, запекло кусаючи лікті –
Зачепиш і спустиш петлю, на якій все життя тримається.

Отже: не внесена в путівники міжгалактична траса,
Планета Земля, Євразія, Європа, ведмежий кут,
Липкий топонім, від якого не відкараскатись.
Гумберт годує Лоліту на літній кухні.
 

опівнічна пісня з-над обрію

Зелений камінь в моєму перстені, зелений,
як прибережна вода, як сік морської трави.
Я пісню співала, а ти дивився на мене,
ти погляд мій, як зелену пташку, ловив.
А голос мій – що той мед і шавлія, чи як сіль з молоком,
як чорний плід важелезний, де зелений м’якуш під шкіркою.

У місті твоєму плачі та подзвін, і ти вже знаєш, по кому,
і рвуться човни на мій голос із прив’язі, як ті коні баскі.

Зелене склепіння води поглинає звук,
райдужно в напівсвітлі зблискує хвіст лускатий.
Я гладжу твої вуста пошерхлі, питаю: „Як тебе звуть?” –
і чую у відповідь лиш: „Яка холодна рука!”.
Вдома увечері, кажеш, гаряча юшка,
постіль на лаві.
Залити би воском вуха!
Тоді би стримав при березі солону шебеку свою.
Ти слухав мене щоночі. Навіщо, навіщо слухав?
Ти знав про мій темний вир.
Тепер забудься і спи.
Я розчешу тобі коси, вплету в них прозорі перли.
Матимеш очі зелені, як я, перламутрову спину,
пам’ять коротку, як всі, що вмирали й не вмерли.

У місті твоєму, кажеш, росте такий самий, як ти –
високі вилиці, очі великі – єдині скарби бідноти.
Як він без батька? Не переймайся, зможе.
Вітер із суходолу – пісня його не стривожить.
Одначе якогось дня він теж сюди припливе.
Перехилиться через борт, покине покірне стерно,
побачить на хвилі відкинуту батькову тінь живу –
своє обличчя зблідле –
і спокійне барвисте дно,
на дні заіржавілий компас показує зюйд-зюйд-вест.
А потім випірну я і спитаю: „Як тебе звуть?”.
 

***

Авторський сайт Катерини Калитко: http://kkateryna.wordpress.com

   

 

Навіґація по серверу:   «слова» · «нотатник» · бібліотека vesna.org.ua   Rambler's Top100